обличчi, на лiплених дугах брiв, на припухлих губах, що Роман спересердя пропiк сестру поглядом, чортихнувся. Тодi Яринка негадане пiдiйшла до нього, а в голосi її забринiли сльози: - Романочку, не злися, не чортихайся, хiба ж я в тебе така погана? А без вас я не можу... - Вигрiбай, дiвко, з себе жар, бо i нас спалиш, - не знайшов чого кращого сказати Роман i посмiхнувся "язичницi". - А тепер до коней. Перевiрте сiдла! Вiд коней усi навзгинцi зi зброєю в руках почали скрадатись ближче до шляху i в чеканнi застигли пiд старими деревами. З долини накочувався i накочувався густий гул моторiв. Ось i фари зблиснули, прострелили придорожнi дерева. - Колона йде, - невдоволено прошепотiв Роман. - Чом би долi не послати якусь однiсiньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать? - Ноги нi, а руки тремтять - не звикли до карабiна. - Карабiн - не рогач. I не здумайте без команди стрелити. - Не здумаєм, - вiдповiла Яринка, бажаючи якось пiддобритись до брата. А холод i жар ходили по її тiлi, як їм хотiлося. "Чого вам треба вiд мене?" Вгамовувала їх i вгамувати не могла. Гул усе наростав, по шляху, схрестившись iз мiсячним смутком, уже пританцьовувало мертвотне свiтло фар, а в ньому борсались i гинули кущi вiдпару й туману. Якось одразу збiльшилось громаддя вантажних, критих брезентом, машин; обдавши партизанiв пивом' i чадом, важеннi "хеншелi" проскочили мимо них, i вирiвнялись п'янi, переламанi тiнi, i заремствував листям наїюяоХавин лiс. - От i все, - зiтхнув Роман. Вiн мiг би вгатити чергу в якусь машину, але зараз iз ним була сестра, оте створiннячко, над яким весь час то вiн насмiхався, то вона в'їдалася в нього. I така нi така любов. Зїтхнув i Василь, який, мабуть, мав бiльше лiрики в душi, а_Роман, i, звертаючись до машин, що даленiли, запитав сам питав: - Доля, де ти? Доля, напевне, почула партизана, бо узлiсся знову озвалося дадним, з прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що чогось вiдбилася вiд свого руна. - Наша! - прошепотiв Роман. - Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по кабiнi. Яринко, в тебе запалювальнi? - запитав, щоб юкоїтн сестру, бо вiдчував, як тривожилась вона. - Запалювальнi, Романочку. - Тодi в бак стрiляй. Знаєш, де вiн? - Знаю. I вони завмерли бiля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю. Ось свiтло загойдалось по шляху, знову наламало тiней, вдарило в очi, i водночас вдарили черги автоматiв. Машина затремтiла, зойкнула, крутнулась, посунула в лiс на партизанiв, на нiй i пiд нею загадючились зеленi вогники; не перескочивши придорожнiй рiв, хряснула, завалилась набiк i вибухнула; розiрвалася нiч, полум'я шматками югнуло аж на гiлля дерев. Яринка скрикнула. - То бензобак розлетiвся, - заспокоїв її Роман. На шляху знову зблиснули фари. - Скорiше до коней! - вже вискочивши на свого червоногривого красеня, Роман побачив на вiях у Яринки сльози i з спiвчуттям запитав: - Злякалась, маленька? - Еге ж... - I коли саме? - Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. I його страшно, i втiкати боюсь, щоб ти потiм не в'їдався. - У таку годину смiливо позичай у зайця ноги, - великодушно дозволив Роман. На цьому не закiнчились нiчнi пригоди близнят. Коли вони, махнувши руками Яринцi, пiд'їхали до штабної землянки, їх першим зустрiв Iван Бересклет, що саме стояв на вартi. - Як воно, хлопцi? - запитав з надiєю, бо дуже нетерпеливилось вийти на залiзницю i наробити там шелесту. - Є порядок у партизанських вiйськах! - весело вiдповiв Роман. - А як у вас? - Багатiємо, грошi лiчимо тiльки тисячами, - засмiявся Iван. - Якi грошi? - Пiд вечiр до нас прибився начфiн дивiзiї з двома бiйцями i принесли аж два ранцi, набитi грошвою. - Бреши побiльше, - зневажливо махнув рукою Василь i постукав у дверi землянки. Незабаром їх вiдчинив старий Чигирин. Хлопцi поштиво вклонились йому. - Заходьте! - А-а-а, брати Кирило i Мефодiй! - пiдвiвся з-за столу Сагайдак. За ним устав худорлявий вiйськовий. На петлицi його гiмнастерки видiлялись кубики старшого лейтенанта. Вiн приязно посмiхнувся близнюкам. - Хто ж iз вас, просвiтителiв, Кирило, а хто Мефодiй? - Тепер я буду Кпрплолг, а вiн Мофодiєм, - не розгубiте, Роман. Сагайдак i Чигирин засмiялись. Старiшiй лейтенант здивувався. - Як це розумiти, що ви тепер Кирило? - Бо ми такi схожi, що часто й батько плутає нас, а ми тiльки iнодi збиваємось, - шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стiл, завалений грiшми. - Невгамовний! - смiється Сагайдак. - Вiн i родився не з плачем, а з жартом. - I вже серйозно: - Як на залiзницi? - Спокiйно, наче в пазусi. Варта зовсiм зледащiла, i поїзд павiть вранцi можна скинути з копит, - i зирить на стiл. - А грошей набереться з мiльйон? - Трохи менше. - От жаль. Хоч би раз у життi побачити мiльйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх. - Справдi отряха, - тепер починає смiятися старший лейтенант. - Ще нам пригода трапилась, - дивиться на командира i дивитись побоюється Роман, але ж i сказати треба, та й похвалитись хочеться. - Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком. - Як це ненароком? - одразу нахмурився Сагайдак. : - Душа не витримала, - розвiв руками Роман. - Це вже пiсля розвiдки на залiзницi. Я вам що казав?! Не ув'язуватися... А ви що? Так ми ж i не ув'язувались, поки не зiбрали данi, - нiби присоромлено промимрив Роман. - Три днi будете молоти на жорнах, щоб усi бачили, якi ви є... - А що будем молоти: жито чи гречку? - дiловито лукавить Роман. - Яке це має значення? - Велике. Бiля гречки, знаючи, що вона пiде на млинцi, не перевтомишся. Сагайдак тiльки руками розвiв i вiями приховав усмiшку. - Отож спалили машину. А далi що? - Утiкали, аж у коней пiдкови димiли. Почувши таку вiдповiдь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування: - То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вiтряку? Бо ж вiн має перевагу над людиною. - _Яка це в нього перевага? - здивувався Чигирин. - Сама звичайнiсiнька: вiтряк має чотири крила, а людина тiльки два, i то - не кожна. На цю вiдповiдь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на очах i вiях, а близнята хоч i нiтились, та вже знали, що гроза оминула їхнi чубатi голови... I знову надвечiрнiй лiс, i тiнi дерев на колiях, i партизани бiля залiзничного полотна, що ворушаться, мов тiнi. Тепер Василь i Роман причаїлися в засiдцi ближче до станцiї, а на iюлотнi бiля стикiв рейок орудують старий Чигирин та Iван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок, якi з'єднують рейки, вони сповзають iз насипу, а на полотно з лапами пiдiймаються Петро Саламаха i Григорiй Чигирин. "Ей, ухнем", - тихо каже Саламаха i лапою пiдважує залiзо. В нього костилi вискакують, як гриби, i вiн зрiдка насмiшкувато зирить на Григорiя, який починає хекати. - Хлопче, може, помiняємось мiсцями, бо в тебе дерево твердiше? - Обiйдеться. От вiдхекаюсь i наздожену хвалька. Вдивляючись у далину, хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять - не знати чого - спливає тiльки двоє слiв: "Хвилино, стiй. Хвилино, стiй". Це в тому розумiннi, щоб усе зупинилося, що може завадити їм. На станцiї озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак, пригнувшись, пiдiймається на насип, показує Саламасi i Чигирину, наскiльки треба вiдсунути кiнцi рейок. Партизани пiдважили їх лапами - от i вся технiка. От i вся. Навiть думки лягають пiд ритм ще невидимого поїзда. А тепер - у лiси. Бiжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промiнцi, i уже, чмихаючи паром, розбризкуючи iскри, насувається темне громаддя. I враз, з розгону, осiдає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по якому перевертається, а на нього з несамовитим трiском, скреготом, вищанням налiтають, трощаться i злiтають вагони. З їхнiх розвержених нутрощiв клубками вибухає бiла хмара. - Гази! Гази! - перелякано крикнув Iван Бересклет i загупав своїми чоботиськами в глибiнь лiсу. За ним кинулись кiлька партизанiв, схопився з землi i Василь, та Роман владно притримав його рукою. - Не бiжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лiсi, видно, хтось зупинив Бересклета, бо той знову завiв своєї: - То ж гази! Напевне, балони полопались. - Тю на тебе, дурню! - спокiйно озвався старий Чигирин. - Це не гази, а борошно. Завтра з нього коржiв напечемо. - I знову коржiв! - з жалем сказав мовчазний Саламаха. I регiт вкрив його слова. XVI Порадившись iз Сагайдаком, Чигирин вранцi почав збиратися в монастирський лiс, який ще звався Синявою, бо i влiтку, i взимку стояв у таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвiнкове небо. Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем, збиту косу, граблi i почав запрягати конi. Недалеко на дубi стогнали дикi голуби, нагадуючи йому далекi лiта, що теж минули в лiсах. - Дядьку Михаиле, куди це ви зiбралися косити? - посмiхаючись, пiдiйшли до нього напатланi близнята Гримичi, якi любили похизуватися своїми кучмами i навiть у лiсах, незважаючи нанасмiшки, мили їх митлем з м'ятою. - Хiба вам тут мало трави? - Дядьковi Михайловi шовкової треба пiд боки: його ж пiдважив снаряд i на, цупкiй травi не влежиш тепер, - нiби пояснює Роман, а Василь починає пирскати. Чигирин заскалює око i весело питає "старих парубкiв": - У вас, чуприндирi, на чому працюють язики: на шарнiрах чи на шарикопiдшипниках? - Мати казали, що на коловоротах, - гигикає Роман i пальцем тиче в полудрабок. - Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь iз вашої таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас iз кулеметною музикою i вiтром. - З отим вiтром, що з ваших голiв не витрусився? - I його не пожалiєм для доброї людини, - великодушно Каже Роман i бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й Василь. Чигирин дивиться на близнят i дивується: - I де ви такi, нагойданi, взялися? - Мати ж не десь, а в човнi народила, тому й досi нас поТОддуе, - показує всi зуби Роман. - Знову брешеш? - Нi, дядьку Михаиле, що правда, то правда, - серйознiшає парубок, - Таки на човнi в татарському бродi ми народились. Iе доїхала мати впору до хати з загонцю, де жала. Отой човен твiй лежить у нас догори дном на льоху. Гарну мали першу иску? - Та по вас видно - гарну, - похитує головою Чигприн. - Ви ж, хлопцi, прикрильте мого Григорiя, бо вiн ще не знає, що таке лiсове життя. - За нами дiло не стане. А ви, по секрету, далеко розiгналися на своїх одрах? Чигирин мружиться: - Би ж угадали - шовкову траву косити iiiд бики. - Суду все ясно, - регочуть шибайголови i делiкатно шiiiiгають дядька Михайла: - Коли по господарчiй лiнiї женете копi, то прихопiть десь дiжку з розчиною, щоб i ми розжились па хлiб, бо через цi коржi вже i мiсяць здається коржем. - Ви ще не бачили смаленого вовка, - супиться Чигирин. - Бач, їм коржi не вгодили. Ось вам поки що ножицi - вкоротiть махновськi патли хоч на сiмдесят п'ять процентiв. - А що ж у нас лишилося, крiм патлiв? Нi тобi бiлявої, нi чорнявої, нi вечiрнього стрiчаннячка, нi ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дiвочi нiжки по травицi пролопотiли, - нiби зiтхнув Роман, а в очах аж стрибають бiсики. Що то молодiсть! I Чигирин мимоволi залюбувався отряхами, вiд яких нiхто нi разу не почув кислого слова. Адже й вiн колись був такий. Вiд лiсової дороги щодуху бiжить оброшений Iван Бересклет, пiт заливає йому циганкуватий вид, що аж пашить радiстю. - Михаиле Iвановичу, де товариш командир? - хекаючи, зупиняється бiля вiкна. - Що там у вас у дозорi? Знову гази чи щось хороше? - Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенцiв, вони прочули, що ми побили карателiв, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це? - Звiстка нiби добра, - спокiйно каже Чигирин i швидко йде до штабної землянки, в якiй ще немає начальника штабу. Та буде й вiн, i сила, i все буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога. Ось i штабна землянка. Невеликий стiл, застелений картою-триверсткою, звичайний з дощок пiл, кабиця, одне вузеньке вiконце та два автомати на стiнi. - Що там, Михаиле Iвановичу? - пiдводиться з-за столу Сагайдак. - Перше поповнення прийшло. - От i дочекались! - Сагайдак узяв автомат i пiшов iз землянки. Незабаром вiн i Чигирин пiдiйшли до своїх дозорцiв, що розмовляли з чотирма зарослими, вчорнiлими, змученими бiйцями, двоє з них були з гвинтiвками, а двоє без зброї. Побачивши майора, червоноармiйцi виструнчились, поправили гiмнастерки. - Добрiш день, товаришi, - привiтався Сагайдак. - До нас прийшли? - До вас, товаришу майор, - вiдповiдає невисокий широкоплечий боєць iз шрамом на щоцi. Його незалежний вигляд одразу справив враження на Сагайдака. - Хто ж ви будете? - Ми троє гармашiв. Воювати почали бiля самого кордону. Далi потрапили в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозi до нас приєднався боєць Антоненко, - показав очима на високого пухлогубого солдата без зброї. - Вчора ми почули, як ви поколошматили карателiв, i почали шукати вас. Приймiть у загiн. - Документи є? - Є, - i перший виймає з кишенi партквиток. Сагайдак розгортає його, скидає очi з фото на бiйця i приязно посмiхається: - Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?! - Тiльки бити! - твердо кидає Грицай i полегшено зiтхає: видно, немало довелось пережити на дорогах вiйни. - А у вас, товаришу Антоненко, в зброя? - Немає, - безпорадно розводить довгими руками високий боєць. - Де ж ви її подiли? I чи вам вiдомо, що в нас цейхгаузу нема? Антоненко червонiє, клiпає довгими дiвочими вiями. - Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але одну штукенцiю я винiс. - Що ж це за штукенцiя? - Сурма, товаришу майор. - Яка сурма? - дивується Сагайдак: чи це насмiшка, чи у хлопця не густо на розум. - Ось я зараз, - Антоненко похапцем пiдходить до старої, напiвзотлiлої осики, здiймає з сучка мiдну сурму, на якiй вибухають спалахи ранку. - От мiй iнструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з батьком i братами грав да хрестинах, весiллях i рiзних святах, тому й губи у мене розЇiюшенi, наче постоли. Сагайдак мимоволi посмiхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув на Чигирина. - Такий iнструмент у загонi згодиться, - тихо сказав той. - ж сурма! - Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону i з такою зброєю. Збережiть її до нашої перемоги - i тодi игiть на весь свiт! - Я буду старатись, щоб на весь свiт! - На радощах Антоненко пiдняв сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст - Гурочиста мелодiя порушила тишу, пiдняла вгору диких голубiв, що до цього стогнали i стогнали у кронах могутнього дуба. Бiля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорiєм i близнюками, поправив упряж, сiв на воза, вйокнув i зразу став собi звичайнiсiньким, прибитим лiтами i недолею дiдом. - Артист! - невесело посмiхнувся Сагайдак. - Ким йому не доводилось бути - i артистом теж, - посмутнiв Григорiй, проводжаючи поглядом батька. Лiсами та перелiсками, ярами i забутими дорогами добирається Чигирин до Синяви, де ще пiдлiтком з батьком розчищав, пиляв i складав у сажнi графський лiс. За це вiн мав у день п'ятнадцать-двадцять копiйок. А коли почав шпунтувати гонту, то вже i полтиника виробляв. У цих же лiсах вiн i стрiв свою долю - свою з нерiвними бровами Марину, i привернув її до себе чи то щирим словом, чи тими нерозщiбнутими пiдснiжниками, якi йому i досi здаються найкращими квiтами на землi. Це ж тiльки подумати: ще приморозки потрiскують у лiсах, ще нiздрюватий снiг скрипить, як сорока, а ця квiтка самою нiжнiстю витикається на свiт i по-дiвочи зворушливо дивиться у вiчi людинi - з березнем, з весною тебе! Дорогою незворушнi, як механiзованi iдоли, мчать на мотоциклах жандарми, на їхнiх грудях коливаються i поблискують пiвмiсяцi блях. Наче по командi вони повернули голови, обмацали поглядами дiда i гайнули далi. Невже це не сон? I застогнала душа в чоловiка. Та що нашi жалi в часи лихолiття? Чигирин в'їжджає в лiси, минає стару загату, яку пiдмиває томна вiд торфу вода, бере до колишньої парнi, в якiй господаровитий управитель графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тодi головами усi ясени, усi берести, а далi пропали й дуби. Тепер черево парнi i її обваленi боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли круги, на яких запряженi в мотуззя робiтники гнули обiддя, вирiс густий дубняк. Наче по пам'ятi рокiв переїжджає i переїжджає Чигирин з одного урочища на друге - i нiде нiкого, тiльки сонце пригорщами пересiває крiзь листву золоту дрiмоту. А ось i садок, i хата лiсника Мирона Козуба, який був у нього боярином на весiллi. Де ж тепер Мирон: чи в лiсах, чи перебрався в село? На травi лежить свiжий слiд од колiс - виходить, хтось тут живе. Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сiна. Чигирин зупинив конi перед ворiтьми, що взялися грибами i печатями лишайникiв, скочив з воза, заглянув на заросле травою i ромашкою подвiр'я. Тут стоять ошатнi пiдгонистi стоги лiсового сiна, а в затiнку бiля них кубляться знесиленi вiд спеки кури. Виходить, нiмцi ще не добрались сюди. I зовсiм негадано вiд лiсу його покликали. - Михаиле! Аж здригнувся з несподiванки, зиркнув убiк: - Мироне? - Хто б iще тепер бродив у цих лiсах? - пiдходить осадкуватий лiсник, на головi в нього вже буяє бiлий цвiт, а вуса розпухнатилися сивою степовою тирсою. Мирон обiймає Михайла, тягне до оселi, все дивується, яким вiн робом опинився тут. - Та приїхав провiдати тебе, трави лiсової накосити. - Говори-балакай, так я й повiрю твоєму лукавому слову, - пiдсмiюється Мирон, пiдсмiюються i горбкуватi щоки, мiж якими, мов у засiдцi, причаївся лисячий нiс. - Щось припекло? - Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне? - Лiсник завжди служить трохи людям, трохи собi, а ще бiльше худобi: коням, коровам i навiть зайцям та косулям, - хитрув лiсник, - Ось i ти, бачу, про худiбку думаєш, - з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло Чигирин партизанить, а вiн собi на сiно старається, - i смiється тими очима, що бачать людину наскрiзь. - Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й менi не вiриш? - Тобi, Михаиле, вiрю, - серйознiшав лiсник i вiдчиняв дверi. - Заходь, сiдай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве - пробачав, бо жiнка тепер в е вертається в лiси, без неї i кури здичавiли, але поки що яйця несуть. Засмалити якогось пiвника? - Можна й пiвника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом прострелюв гостя: - То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . - I в нас пройшли чутки, що в твоїй Синявi партизанить Левко Вiденко, - iз надiєю подивився на лiсника, - Не бачив його? - Нi, не бачив, - клiпнув зморшкуватими повiками Мирон, очi його посмутнiли i теж пiшли у засiдку. - В тебе i це може бути, - з недовiрою вивчає вид, що заiається од нього. - То не бачив i навiть не чув? - Лiс великий - усього навiть лiсник не побачить. А чувати t Левка - чував. - А може, й видав? Не грiши, чоловiче. - Кажу: чував, - зовсiм пiдкисає господар. - Тобi стрiтися з ним треба? - Дуже. I невже нiхто з його хлопцiв не навiдувався до тебе? - Та було, - неохоче цiдить лiсник. - Прийшли якось уночi, взяли трохи харчiв, тютюну та й пiшли. А куди - вони не казали, я не питав, - i глянув у вiкйо. - Бач, конi й досi стоять, наче на виставцi. Заведу їх у стодолу i пiду ловити пiвника. Чигирин насупився, пiдвiвся з лави. - Не буду ласитись на твого пiвника, хай ще росте, може, виросте таким хитрiєм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому словi - бувай. На щоках присоромленого лiсника одразу стало тiсно рум'янцям. - Чого ти, Михаиле, отак? Хiба я що? - Тепер здогадуюсь, що ти. Досi вiрив тобi, тому й приїхав у нелегку годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став зараз - не знаю. I колись я ненавидiв хитрунiв та брехунiв, а тепер - тричi ненавиджу, - i пiшов до дверей. Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками._ - Не чiпляйся, - взявся за клямку Чигирин._ - Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодiсть, коли тепер нема чого згадати. I не клади гнiву нi на мене, нi на мого пiвника. Посидь трохи сам або розклади вогонь у печi, - i лiсник прожогом вискочив з хати. "Таки допекло". Згодом озвалося торохкотiння колiс i стихло. Чигирин позирив, позирив у вiкно, але не побачив Мирона i знiчев'я почав поратись бiля печi, а думки його крутились i крутились навколо лiсника i тих, що все життя бредуть по калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще_ й вважають_ себе за дуже розумних. Для такого бiсового зiлля Михайло в 'колгоспi завжди_ знаходив одну роботу - сторожа. Ось на цiй посадi хай i доказують_ одна одному свої таланти. Коли вже вогонь гарячими пiвнями забився у челюстях, до хати з щiльником i гладущиком увiйшов Мирон, косуючи, вiн нiяково розвiв руками: - От халепа - нiяк не мiг зловити пiвника, порозбiгалося бiсове птаство iз задвiрка в лiси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а липець - на заїдок. Що ти на цеє? - Буду придивлятися, як ти далi хитруватимеш, - буркнув Чигирин. - Це в тебе виходить. Лiсник тiльки покрутив голвою, потiм розсохачем поправив дрова в печi й почав старатися бiля картоплi, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в комiрчину за сяким-таким запасцем. Невеселим був обiд давнiх друзiв. Чигирин навiть не пригубив чарки, бiльше нiчого не говорив i не питав Мирона. В лiсника ж - нема-нема, та й застрибають пiд вiями бiсiвськi вогники. Чого б це? Що вiн був хитруном, це всякий знав, а тепер, може, i на крутiя перешерстився? От хто б сподiвався, що затурканий Рогиня, який найбiльше цiкавився тим, що було кiлька тисяч рокiв тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лiсничого? Знадвору скрадливо клямцнула клямка. - Õòî öå?! Лiсник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишенi браунiнга. - Що ти, Михаиле! - зблiд Мирон.- Це свої. Чужi не так вриваються. - Вiдiйди! Вiдчинилися хатнi дверi, i в рамi одвiркiв, посмiхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко бiяєйко. Вiн глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п'ятiрнею по кишенi, де, певно, теж таке добро лежало, i розсипав на порозi смiх. - Ось так тепер стрiчаються голови передових колгоспiв. - Бо твiй пiдпомагач хитрував зi мною, як циган на ярмарку,- насварився Чигирин браунiнгом на лiсника. - Тю на тебе,- присiв лiсник.- Ще твоя цяцька зi злостi гахне. Колишнi голови обнялись, пбчолоявкйлись i весело сiли за_ стiл. - Тепер i по чарцi можиа! - радiв Козуб i_ бiсиками ощасливлював Чигирина.Жаль,_ що пiвник утiк. - Здалеку лисячий дух учув,- шпигонув Чигирин. - Пiду я_ щось коням кину,- делiкатно залишав їх лiсник. I тiльки вiн переступив порiг, волоокий Бiленко допитливо поглянув на Чигирина: - Що у вас, Михаиле Iвановичу? Партизанськi чи якiсь iншi справи? - Партизанськi. Тепер з дрiбними сором iти до людей. Як тобi ведеться? - Тяжко, Михаиле Iвановичу,посмутнiв Левко. - З пiдпiльним райкомом чи_ обкомом в якiсь зв'язки? - Аби ж то були. А як у вас? - Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш? - Чому не знати? Не раз в областi по президiях сидiли, був такий час. Це ви карателiв колошматили? Кажуть, бiльше сотнi їх полягло кiстьми? - То вже люди перебiльшили, але було i крику, i тиску, i писку. А як у вас?- Ще нема чим хвалитися. Тiльки полiцаїв у одному селi втихомирили. Сили поки що малi. - От, щоб збiльшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами. Левко мерзлякувато повiв плечима й одразу насупився, сiрi очi його потвердiли, потвердiли й уста, замкнувши слово. - Чого ж ти мовчиш? Командир заперечливо повiв головою i, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав: - Передасте Сагайдаку, що ми нi з ким об'єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми - другого, i кожен має думати про своє. Чигирин оторопiв. - А чи не здається тобi, Левку, що ми всi i кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина. - Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю i про народне. - Невже це твоє останнє слово? - Останнє, - твердо сказав Бiленко. Чигирин, i обурюючись, i дивуючись, запитав: - Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свiй гонор втратити? - Не це, Михаиле Iвановичу, - поморщився Левко. - Боюся одного: зради. Хiба ви з iсторiї не знаєте, скiльки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я нi до кого не пiду i нiкого до себе не прийму, якщо вiн неперевiрений, себто якщо вiн не нашого району. Чигирин пiдвiвся з-за столу, гнiвно кинув Левковi: - Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосiбником. Левко теж спалахнув: - Думайте собi, як хочете. - Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партiєю, перед народом? - Це вже покаже час, - Бiленко пiдвiвся, глянув на лiс, на сонце, що з гiлки на гiлку опускалося в надвечiр'я. - Зрештою, Левку, на якусь операцiю ми зможемо об'єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район? - I на операцiю не будемо об'єднуватись. Живiть ви самi по собi, а ми самi по собi. "Пропащий день", - тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було i цього красеня без однiєї клепки, який сам собi готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Пiсля довгої мовчанки запитав: - Неiiже в тебе i партизани думають отак, як їхнiй командир? - Точнiсiнько так! - трусонув чубом Левко. - У нас демократiя. - Демократи навиворiт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання? - Таки голосуємо. А що ж тут таке? - Дивись, щоб такою демократiєю загiн не розвалив. - Не розвалю, - пообiцяв Левко. Похмуро попрощалися колишнi голови. Бiленко, уникаючи погляду Чигирина, зiбрав докупи серпики брiв, у роздумах вийшов на подвiр'я, щось сказав Мироновi, який крутився мiж стогами i ворiтьми, та й зник у лiсах. Через якусь хвилину до оселi нiяково зайшов лiсник, вiн з жалем розвiв руками: що, мовляв, поробиш iз отим Левком, i каже ТIЛЬКИ ОДнО СЛОВО: - Буває. - Та буває. - Вiн що набереться розуму. - Будемо надiятись. Тiльки цей розум треба з нижчеспипня до голови перегнати. На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмiшка. - Час пережене. Може, тобi, Михаиле, кiлька пiвникiв кинути на дорогу? Тобi буде молодий спiв, а менi старий крик вiд баби. То як? - Якщо зловиш, не вiдмовлюсь од такої розкошi. Нам i старий пiвень не завадив би, щоб проганяти ночi. А найкраще було б, якби ти дав дiжу з розчиною. - Дiжу? - здивувався Мирон, i його лисячий нiс обсiяла лууава дрiбнота зморщок. - Чого я тiльки не крав у своєї жiнки, от дiжки не крав. Дякуючи тобi, доведеться i цю практику пройти... XVII Куди ж ви такi, псздужалi тa перебiнтовапi? Перебудьте у нас ще якусь днину, - жалiсно затремтiли дiвочi вiї. - Чуєте? - Спасибi, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю, наче рак-неборак. - Данило пальцями показав, як вiн має клешняти, i Ганнуся посмiхнулася, а потiм зажурилась. - Чого ти, донечко? Чого, мала? Чого, ласкавочко? - Жаль менi буде без вас, - похнюпилась дiвчина. - Чого ж, Ганнусю? - Батько пiшов на вiйну, ось i ви пiдете, а я знов залишусь сама-самiсiпька на свiтi. - Чого ж сама? А човник на рiчцi? - От хiба що човник i весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо полiцiя. Зараз хочете йти? - Зараз, бо вже ноги самi просяться в дорогу. - Не так ноги, як душа, - розважливо похитала головою, далi пiшла до скринi, вiдкинула важку дубову ляду, дiстала з-пiд якихось одяганок бобрикове пальто. - Тодi ось вiзьмiть батькове. - Чим тобi вiддячити? - Як живi будете, то хоч напишете. Тiльки неодмiнно лишайтесь живими! - Постараюсь, Ганнусю, - Данило мимоволi пригорнув дiвчину, погладив її голiвку, товсту косу, як гладять дiтей. Невимовний жаль охопив його за долю цiєї довiри i вроди, що мовчки стояла бiля нього, вже не сподiваючись на своє щастя. Закiнчилася б вiйна, повернувся б тато - от i все її щастя. Та чи буде таке? Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вiкна. - Що там? - Здається, хтось ворiтьми скрипнув. Таки мордує когось - до ганку йде. Ховайтесь у комiрчину. Данило скрадливо вийшов iз хати у комiрчину, а в цей час по-старечому закректала, заскрипiла перестояна шалiвка ганку i хтось тихо постукав у дверi. - Хто там?! - сполохано обiзвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений смiх: - А це я. Нe пiзнаєш? - Юрiй? - Авжеж вiн! Навiжений! Чого ти по ночах швендяєш i лякаєш людей? "Навiжений" знову засмiявся: - Вiдчинi, Ганнусю, тодi скажу на вухо, - Его, так i вiдчиню комусь! - А я думав, тобi зi мною веселiше буде, - Чогось но в пору ти веселим став. - Ганнусю, хiба вже тобi не пора дiвувати? Чи ти, може, приймака прийняла? - Звiсно, прийняла - не чекати ж тебе. Але Юрко i таким не журиться: - Дай хоч погляну на цього приблуду. - Завтра прийдеш. I завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати не даєш. - Нe будь, Ганнусю, коверзухою i вiдьмочкою заодно, бо тобi, як побiльшаєш, що треба замiж вийти. От краще вiдчини. - Як вийдеш за ворота, тодi вiдчиню. - А хто ж мене своїм приворотом привернув? - Iди, хлопче, не баламуть голови. Юрiй, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку i пiшов од дверей. Дiвчина згодом вiдчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а потiм випустила з комiрчини Данила. - Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дiвчина вiдмахнулась рукою: - Є такий гонивiтер на нашiй вулицi - один утопленик. - Що, що?! - Утопленик, кажу. Плавати не вмiє, хоч i коло рiчки живе, а купатися лiзе на глибоке. От i втопився був минулого року. Намучилась я, руки надiрвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю тепер мороку на свою голову. - А може, це любов? Ганнуся почервонiла: - Та вiн трубить про неї, навчився в когось. А хiба ж про любов трублять? То йдете? - Iду. Дiвчина що шурхнула до комiрчини i незабаром винесла звiдти зав'язану на вузол торбину, втиснула в руки Даниловi шерстяну почiпку. - Коли вже так надумались, то вiзьмiть оцього сидора - у дорозi згодиться. - Я, Ганнусю, стаю твоїм довiчним боржником. - I не говорiть такого... розумного. Вони мовчки виходять на подвiр'я, за яким спускається до рiчки некошена оболонь. Тут на передосiннiх травах лежали зорi, пiд травами, чекаючи досвiту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя корiння, гумап щоночi вилежувався на ньому, а потiм, шкутильгаючи, пiдiймав над землею холодок пiдкошеної м'яти i вологiсть затоплених лiлей... I лiлесю прозивали в дiвоцтiзi його Оксану. Як вона там?.. На темному полотнi вечора пам'ять почала висiкати жiiiочий образ, наближалися великi материнськi очi, пiдведенi передосiнньою жалостинкою. I дiти Оксанинi, i Мирослава, i Стах, i дядько Лаврiн з усiєю сiмейкою, i дiд Гримич, що так гарпо спiвав про Морозенка, одразу пiдступилися до нього. Чн живi? Чи живi? Вiн стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик мiсяця випрядав срiбло, а в думках уже був бiля татарського броду, отам, де конi топтали яру руту й туман, а тепер новiтнi ординцi топчуть життя. Та пе витопчете, нелюди, зi своїм бiснуватим фюрером. I в Данила самi по собi стиснулись кулаки. - Ви вже там, бiля своїх? - торкнулася його руки Ганнуся. - Там, серденятко, там, ясочко. - I хтось отам чекає на вас? - Напевне чекає, якщо вiйна не скосила. Дiвчина засмутилась, узяла весло, що лежало бiля огорожi, i вони, оброшуючись, пiшли оболонню до рiчки, яка тихо заколисувала берег, i човни на березi, i верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало Данила. Отак тепер можна i риби, i хвилi злякатися. Пригнувшись, вiн опустив на воду вербовий човник - Ганнусине придане, як жартував її батько. - Сiдайте. Повезу вас по наших зорях, - зажурено сказала дiвчина. - Може, я повеслую? - Де перекинетесь на цiй душогубцi. - Ганнуся тихо гребнула веслом, i човник справдi пiшов по зорях, лякаючи i кришачи їх. З ким вiн колись плив отак уночi? Ага, то матiр перевозила його, малого, через татарський брiд. Тодi в човнi у них лежало татарське зiлля i бузькiв огонь. А тепер не бузькiв, а пекельний огонь пiшов по всьому свiтi, i чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дiвча з журбою в очах i серцi в свої сiмнадцять рокiв? Не поталанило йому в першi днi вiйни. А як поталанить тепер, до останку буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали в його районi партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє село, в свої лiси, вiн уже не бачив, як на вiях дiвчини затремтiли двi сльозинки. Човен м'яко торкнувся берега, тут, обiйнявшись, як у пiснi, журились передосiнням три верби. Данило вискочив на вогкий пiсок, подав Ганнусi руку, i дiвчина легко стрибнула на берег. - Як ваша рана? Не озивається? - Hi. - I нiтрохи не болить? - - Як же вона може болiти, коли ти лiкувала мене. Спасибi тобi, допечко, за все. Ганнуся схлипнула. - Ти чого? - Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу. Вiн навiть схожий на вас, тiльки ви трохи вищий. Данило пригорнув дiвчину, вона стала навшпппьки, невмiло поцiлувала його, потiм обтерла вiї, а руки її впали мов неживi. Вiн узяв їх у свої i неждано вiдчув, що з кишенi Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь залiзяччя. - Що це в тебе? - Ой... - Кажи, дiвчино. - Бельгiйський браунiнг другий номер, - сказала бентежачись, вийняла зброю, зважила її на руцi. - Де ти взяла його?! - здивувався i зрадiв Данило. - Та... - не знає, що сказати, i збирає зморщечки на невисокому чолi. - Як не хочеш, то не кажи. - Один хлопець принiс... подарунок на iменини. - Гарнi тобi подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно вiдказала: - Який час, такi й подарунки. - А той хлопець часом не Юрком зветься? - Юрком. - Де ж вiн його доп'яв? - Говорив, що трохи позлодiйкував у гiтлерiвцiв. - Ганнусю, подаруй цю зброю менi. Дiвчина сумно глянула на Данила: - Як вам так дуже треба - тодi вiзьмiть. Я ж знаю, що ви пiдете в партизани. - Звiдки це знаття? - З усього видно. А як станете командиром, тодi заїдете за иною. Я вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете? - Неодмiнно. Дiвчина зiтхнула: - Все одно обманюєте. - Чого ти, Ганнусю? I вже не погляд довiри, а погляд вiкового жiночого докору обпiкає його. - Бо чоловiки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на дiвчину. - - Звiдки ти знаєш? - Бо мої тiтки так говорили. I дорослi дiвчата це кажуть... То заїдете? - Неодмiнно! От побачиш, доiiсчко! - Я буду чекати па вас. Не забудьте... I така була в нiй вiра, що грiх було б хоч чимось скривдити дiвчину. На рiчцi бухикнуло весло раз i вдруге. Данило насторожився: - Хто б це мiг бути? - Юрко! - впевнено вiдповiла дiвчина, i в куточках її вуст вибилася зверхнiсть. - Звiдки ти знаєш? - А вiн тихачем не вмiє - так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди силу дiвати. - Вiд того берега зринав човен, ось вiн виплив на середину рiчки, i Ганнуся запитала: - Юрiю, це ти? - А як ти мене впiзнала? - радiсно озвався ламкий голос. - Орлиний клекiт навiть з-пiд хмари чути, - насмiшкувато вiдповiла дiвчина. - Не будь, Ганнусю, вiдьмочкою, - Юрiй знову гребнув, як лантух кинув у воду, i незабаром його човник з розгону вискочив на берег. Тепер Ганнуся гордо виструнчилась i стала однiєю недоступнiстю. Звiдки це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко пiдходив до них. Поздоровкавшись, вiн удавано веселим голосом заговорив до Ганнусi: - От не думалось зустрiти тебе з кимсь. - Як ти догадався приїхати сюди? - Подивився, що нема твого човника, та й стривожився. - Ти навiть стривожитися можеш? - насмiшкою доймає хлопця. - Таки стривожився, хоча й не було за ким, - не залишається в боргу Юрiй. - Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як iшов з того подвiр'я лiкар. - Який ти догадливий у нас. I що з тебе буде, коли пiдростеш? Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки i все бiльше впевнявся, що Юрiй по самi вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь, прихиляється до нього душею. Але коверзує, як умiють коверзувати дiвчата, коли вiдчувають свою зверхнiсть. Тiльки де ж i коли таке могло взятися в оцiєї лозинки, що самою правдивiстю дивиться на свiт? Ох цi дiвчата та жiнки, ох це Євине сластiє, як казав про жiнок один дяк-заброда. - Ганнусенько, то я пiшов. - А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усi стежки. - Авжеж, проведем, - голубом забуркотiв парубчак i радiсно подивився па Ганнусю - на свою любов i вiдьмочку заодно. XVIII Данило, напевно, пройшов кiлометрiв з п'ятнадцять, i така кволiсть охопила його, що з-пiд нiг стала втiкати земля, а з очей випадати зорi. Грудям не вистачало повiтря, у пих почали боляче орудувати ковальськi мiхи. Невже навiк забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурницi! Усе, i здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнiлою долонею вiн витер пiт з чола, подивився на небо, на обрiй, знайшов пiд ним у полi два темнi обриси ожередiв i пересохлою стернею пiшов до них. Навколо тихо шурхотiла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрiзах хиткий вiдблиск зiрок. Щось заворушилося бiля ожередiв, налякало його, але одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кiлька крокiв, почув сполохано "скiргик", - i вгору з хурчанням бризнув табунець птахiв. Вiн полетiв вище ожереду i знову упав на стернi. Та це ж курiпки - добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в гнiздах, а прямо в снiгових ямках, де заставали їх сутiнки чи негода. Данило не раз знаходив курiпок на заснiженiй озиминi. А якось i додому принiс охлялих, замерзлих птахiв, вiдходив у теплi, поклав у мiшок та й завiз па озимину. Тодi довго пiдсмiювався Семен Магазаник: "Навiть курiпчине м'ясо не вгодило нашому головi". Де вiн тепер i яке м'ясо споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперiшнiй день перебути. Ожереди виросли перед ним, наче темнi пароплави. Десь iз самого низу писнула миша, повiяло прiллю, бо снопи не по-господарськи лежали на житнищi, не на солом'янiй пiдстилцi. О, таки озвались запiзнiлi клопоти голови! Данило, прислухаючись до свiтання, пiшов уздовж ожереду, чи не причаїлась i тут якась напасть, знову сполохав курiпок, що вже розбивали крилами темiнь. Попереду, як па запiтнiлому склi, почали виростати дерева, чи не верби, а за ними, певне, протiкає рiчка, бо звiдти тягне ра-нковою прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник i весло? I де отой отряхуватий парубiйко, який хоч i називає дiвчину вiдьмочкою, та все одно побоюється її. Щось i вiн собi мiркує в цей час, бо ж хiба не бачив, як i в нього в кишенi вiдстовбурчувалась зброя. Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунiнга у снiп, ще обвiв поглядом свiтанок i, тривожачись, влiгся на спочинок. Тепер у вуха його йшли i спадали шерехи - то вiд стернi, то з скирти, то з неба. Вiн ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетiли чирки, посмiхнувся їм i з ними увiйшов у неспокiйний сон, де була мiсячна нiч, болотяне плесо i отi лисухи, що ногами й крилами вiдривались i вiдiрватись по могли вiд води... Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Вiн, чуючи бiль у грудях, зривається з землi, ловить очима свiтанок i незнайому жiночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя. - Не полохайся, сину, - чує такий добрий голос, наче вiн iшов з його дитинства.