ба... Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось, чiпляючись за корiння верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час, перечищалися води i наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають - стороною летять, бо осторогу мають, i все якось тепер iде стороною. Непроїзною дорiжкою вiн пiдходить до води. Але хто це сидить у човнику? I чомусь холод заворушився в мiжплiччi, i чомусь згадався ворон на шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню, в якiй лежала зброя, вiн пiшов до ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв Лаврiн Гримич. Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий? - Лаврiне, ти тут рибу ловиш? - Нi, браконьєрiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вiї затремтiли. - Яких браконьєрiв? Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника: - Отих браконьєрiв, що пiдняли руку на людське життя. - Щось ти дуже розумне почав говорити, - затривожився Магазаник i, почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах Артеменко з наганом у руцi. - Ти чого, Сташе?! - не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось страшне. - Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками. - Ти що робиш?! - щосили шарпнувся Магазаник. - Нiчого, бо це не робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане старосто, стань рiвно перед людьми i послухай останнє слово. Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати. - Чого ж останнє?! - насилу вичавив, не можучи пiймати своїх губ, що тiпались i кам'янiли водночас. - А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? - спитав Лаврiн, отой повiльний, добродушний Лаврiн, який у своєму життi нiкого й пальцем не зачепив. - Стiй, коли можеш, рiвно. I Магазаник, уже розчавлений страхом, став рiвно, iще тiльки щось усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому рокiв з двадцять тому говорив батько? Вiн годi погойдував свою сивину пiд сивиною колоскiв жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у давнину своїх рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались його очi, з яких утiкали зiницi. Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а Стах став перед старостою i, наче по писаному, оголосив: - За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцiї i гестапо командира Iвана Човняра партизанський загiн iменi Котовського засуджує старосту Семена Магазаника до вищої мiри покарання - розстрiлу. Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього назавжди не стане нi цього дня, нi цього хутора, нi цього ставка, де й зараз подає голос струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i її нiколи не побачиш ти? Що ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi? - Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу... - Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою долю. Може, щось маєш передати сину чи рiднi? То ми передамо. - Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього. - Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув її на землю, потiм дiстав гаманець, нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли зможеш, Лаврiне, передай Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцiї. I скажи, щоб вiн не забув старе борсуче мiсце. - Це ж яке? - Вiн знає. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик, але тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний час Лаврiн бачив цього старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною. Господи, невже вiн справдi був дитиною? Його щось почало давити, тому розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю в руцi вхопився в своє останнє золото, нiби воно могло порятувати його. Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав: - Може, маєш останнє бажання? - Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно. - Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше думати, - сумно одказав Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр. I от вiн, знесилений, витiпаний страхом i болем, став посеред тiєї землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки, сунув їх у кишенi й намацав згарок саморобної свiчечки. - Є в мене, Лаврiне, останнє... - Що? Магазаник вийняв згарок. - Хай погорить святий вiск за упокiй душi. - Що ж, запалюй. Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних рук раз i вдруге, тодi вiн вкрутив її в землю, i шестеро очей схрестились на сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля не зробила його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн не так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна... Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув на ставок, почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув мову води, почув лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у м'яку землю дорозi, замаячила самотня постать дiвчинки. Вона йшла до ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже це Оленка? Невже це його Оленка?!" Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_ був його останнiй крик. XXXI У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля i крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у терплячих, обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих нiздрюватих стовбурах червоиiли промерзлi рани. Через холоднечу побiльшало рiзного люду в пристанцiйнiй корчомцi "фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею, скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз хроном, кручениками, домашнiм кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками, якi самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi пелюстки з олiєю i кмином, а й тi приносили хвалу привiтнiй господинi, на яку витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал. Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi "транзитний" не заглянув до корчомки, яка в патентi, виданому мiською управою. запишно iменувалася таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх. Чи з холоду, чи щось iнше сталося? Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох баляндрасникiв, якi не стiльки заглядали до чарки, скiльки їли очима "фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю Зосю, а сама кидається в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький детектор i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила дверi й кахикнула. Яринка вискочила зi свого закамарка, почала поратись бiля остогидлого шинкваса, що наскрiзь протруївся паленкою. Та тiтка Зося вже через якусь хвильку заспокiйливо подивилась на неї, посмiхнулась отими ворушкими устами, в куточках яких лiта повибивали гнiздечка, похитала головою. Жаль цiєї Яринки, як своєї дитини. Хiба ж дiвчина, коли прийшла її пора, має годити рiзним п'яничкам та розбещеним вирлам, якi тiльки й бачать у жiнцi придзигльованку. Яринцi б саме слухати найкращi слова про кохання i на все життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду нi з її личка, нi з її нiжок. Як це буває, тiтка Зося добре знала. Та вiйна не помилувала i її сiм'ї. А як гарно на дiвчинi зацвiтають тернова хустка й червоний кожушок! Його недавно принiс з-за татарського броду дiд Ярослав. Ярина довго хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а вiн, зайшовши за шинквас, щось обережно висипав iз своєї кобзи в торбину. Подумати тiльки - з кобзи! До корчмочки рвучко заходить розчервонiлий, усмiхнений Iвась Лимаренко, що має на головi не чуприну, а крила. "До кого вони тiльки прилетять?" - похитує головою тiтка Зося, переводить погляд на Яринку i зiтхає. Iвась зiрвав з голови шапку, трiпонув чубом, вклонився господиням: - Добрий вечiр, панi Закревська, добрий вечiр, Яринко! - Коли я для тебе панi, то i Яринку зви панянкою, - з викликом каже тiтка Зося i забивається в куток, щоб молодята перекинулись кiлькома словами. - Яринко! - висяюючи, пiдходить до неї хлопець. - Яринко, мила! Люба! - Що в тебе?! - завмерла вона, бо ще не бачила Iвася таким. - Що? Вiн прихиляє до неї голову i шепче: - Нашi розбили фашистiв пiд Москвою. Чуєш? - Правда?! - торопiє дiвчина, а очi спалахують, немов зiрницi. Невже прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподiвалися? - Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили i женуть на захiд! Ти розумiєш, що це таке? - Вiн бере дiвчину за руки i притуляється до неї щокою. - Спасибi, Iвасю! - i Ярина теж притуляється до нього, цiлує в щоку. - Тепер я не буду сiм днiв умиватись. - Нарештi, - зiтхає в кутку тiтка Зося, думаючи про свое - Тiточко Зосю, просимо до нас. По келишку пiдiймем, - радiсно гукає Яринка i рукою витирав вiї. "От i дочекалась дiвчина свого красеня!" - думає про те саме тiтка Зося i пiдходить до молодят. - Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї: - Тiточко, це радiсть для всiх: нашi пiд Москвою розгромили фашистiв. - Ой! - з руки жiнки випадає i розбивається келишок. - Це на щастя, це на щастя! Свята дiва Марiя, то, може, i мiй Станiслав б'є мiнами отам фашистiв! Вiн же мiнометник у мене, - в який раз розповiдає про це i Яринцi, й Iвасю. - Налий, донько, в другий келишок наймiцнiшого спотикайла. Свята дiво, таки е правда на свiтi. Та в цей час бiля дверей гупають чиїсь шкарбуни, i в корчомку спочатку ввалюються полотнянi торби, потiм голова старця, а далi й сам старець. У своїх одяганках вiл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини i гнiвно накинулась на його дiда, одначе очi i язик у нього далеко не дiдiвськi. Тiтка Зося зразу одвертається вiд старця, бо, як вона каже, в його словi гадина чаїться. - Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! - приязно вiтається з Яринкою, а погляд пускав вскач по всiй корчомцi. Отак можна й на очi окривiти навiки. - Драстуйте, пане старець, - розважливо каже Ярина, нi порухом не виказуючи своєї неприязнi до шкарбуна. - А в тебе я не перший раз бачу цього парубiйка, - увiрчує свердла в Iвася. - I вiн вас не вперше бачить у мене. На чарцi рiзнi гостi сходяться. - Ге-ге-ге, - загелготiв старець, - умiєш ти, красунечко, i сказати, i за напитки-наїдки не загилюєш. Тобi б тiльки в златоглавах та срiблоглавах ходити. Може, до цих трьох чарок i четверту поставиш? - Ця горiлка, пане старець, вам буде не до смаку, - Iвась вихиляє чарку i швидко чеше до дверей. - А грошi! - гукає Ярина i непомiтно переморгується з тiткою Зосею. - Пробачте, з холоду забувся, - хлопець, повертається, виймає гаманець, витягав окупацiйнi марки, а Ярина впiвока поглядає на старця. Коли за Iвасем зачинилися дверi, жебрак знову розсипав по корчомцi свое "ге-ге-ге", сперся протертим лiктем на шинквас. - Яка забудькувата молодь пiшла - усе на дурничку норовить! - i ласкаво дивиться на Ярину. - Налий менi, рибонько, такої, щоб у животi жаби заквакали. - Випивши, вiн i денце чарки поцiлував. - Де ти її тiльки береш? Я лише одного разу в партизанiв Сагайдака ось таке зiлля коштував. - Пане старець, - жахнулась Яринка, - не кажiть про партизанiв, бо мене одразу почало морозити. Старець стишив голос: - Не такi вони, голубонько, страшнi, як їх малюють фашисти. - Пане старець, не верзiть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати неподобство, я гукну старшого полiцая Стьопочку, вiн тут недалеко ходить. I сiдайте вже за столик. Що вам подати? Горiлки, солонини? Старий докiрливо похитав головою: - Нерозумна ти єси. I тобi треба думати про спасения душi не тiльки перед богом, а й перед тими, хто прийде пiсля гiтлерiвцiв. Осягни це душею. I вперше в Яринки ворухнулась довiра до жебрака. А може, й справдi людина вiн, хоч i має непевний язик i свердла замiсть очей. - Чого це дехто роз'їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у писку! Бач, який праведник знайшовся: то вiн у партизанiв горiлку п'є, то чогось iз полiцiї мете. - Старець усюди має даяння, - проткнув колючим поглядом сiро-свинцевих очей жiнку i так зцiпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. - Чого тобi? Помела бракує? - Отого помела, що по спинi блазнюка i нашiптувача походило б. Коли жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишенi, як гаманець. Чи ти, бузувiре, онiмечитись хочеш? - Тiтка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою i вийшла з корчми. - Отак лiпше, - буркнув старець. - Яринко, налий iще одненьку закропити душу. Пересторога тiтки Зосi насторожила дiвчину, i вона вже рiвно вiдказала: - Пане старче, ваша душа п'яницею стане. - Краще п'яницею, анiж зрадником, - образився старець i негадано запитав: - Ти скiльки марок платиш за лiтр? - Пан старець хоче корчмарем стати? - дивується Ярина, а в душi непокоїться: для чого це випитування? - То скiльки платиш за лiтр? - довбе, як дятел, старець. - Тепер п'ятнадцять марок, а восени цiни були меншими. - Так-так, - щось прикидув на зморшках дiдуган, - Налий найкращої скаженiвки, бо я сьогоднi на радощах волiю упитися. - Якi ж у вас радощi? - Великi! - пiдняв угору жовтого, як свiчка, пальця. - Хiба не знаєш: вчора вдосвiта бiля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже сьомий на рахунку однiєї людини. Сьомий! - Однiєї? - не повiрила Яринка. Старець чи то здивовано, чи з прихованою пiдозрою подивився на дiвчину. - Невже ти не чула про партизана Морозенка? - Не чула нi про морозенкiв, нi про холоденкiв i чути про таке не хочу. - Не похвально. Гляди, повернуться нашi, це не проститься. Яринка обурилась: - Пане старче, не страхайте мене сьогоднi, бо я вас можу налякати завтра, - i зирнула на дверi. Вони тихенько-тихенько розчинились i зачинились, I на порозi в клубках зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, вiн зараз у формi шуцполiцая, тiльки на головi в нього не гiтлерiвка, а бараняча шапка завбiльшки з дiжницю. Стьопочка мовчки тре задубiлi руки i прислухається до мови старця та Ярини. - Я не страхаю тебе, - тягне свою нитку старець, - а вчу, як декому треба жити на свiтi, дехто про велике має думати. - Дехто задоволений i малим: наливати гiрку тим, кому вона солодка. Ще одненьку? - Iще одненьку за перемогу радянських вiйськ. Стьопочка, рвонувши з плеча карабiп, кинувся до старця. - Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як вона засiпається у шуцманшафтi! - Вiн шарпнув жебрака за бороду, i негадано... вона опинилась у його руцi. - 'Цс що за обман i кiно?! - отетерiв Стьопочка, витрiщив вирла. - Вашi документи, i вообче... - Мовчать, магула неотесана! - Старець гордо випростався, вихопив з кишенi жетона агента таємної полiцiї, сунув його пiд нiс розгубленому Стьоночцi, швидко пiшов до дверей. I тiльки тепер отямився полiцай, щось промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руцi. - Пан Басаврюк! Вельмишановний пан... "Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личинi людськiй... - здригаючись, Ярина згадала страшний гоголiвський образ. - Був ти в чорнi години минувшини, не здох i до цього часу - фашистам знадобився". - Заберiть, пане, свої вещественнi докази... Та розлючений Басаврюк навiть не оглянувся, ногою розчинив дверi, а потiм так хряснув ними, що в корчмi задеренчали вiкна. Стьопочка запаморочливо подивився услiд старцевi, далi безнадiйно махнув рукою, понюхав бороду, поморщився: - Ерзац... - Стьопочко, хто ж це? - дивується i мерзлякувато поводить плечима Ярина. Полiцай витягнув шию, яку пiдпирав високий сiрий комiр шинелi, озирнувся. - О, це такий всюдисущий сокирник, вiд якого не тiльки менi стає темно в очах. Чого це вiн з ерзацом бороди крутився бiля тебе? Що вiн має на умi? - Вiдки ж я знаю? Стьопочка, щось прикидаючи собi, кривиться, морщиться, лiзе рукою до пiдкучерявленої потилицi, а потiм нажаблюється, гостро дивиться на дверi й бурмоче невiдомо кому - дверям чи Яринцi: - Налий менi чогось такого. Дiвчина з серцем кидає: - Води? - Я води не люблю нi в чоботях, нi в животi, - одразу вiдповiдає Стьопочка. - Горiлочки налий, холодцю подай, i вообче... Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горiлкою, чарку, тарiлку холодцю, хрiн i виделку. Стьопочка з усiм цим задрiботiв до столика, що стояв у самому кутку, обернувся спинок" до шинкваса i накинувся на гармонщнну, все думаючи одне: чого тут з'явився бiсiв Басаврюк i що вiн мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цiй корчомцi? Га? А дiвчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до неї навiдується песиголовець у подобi старця. З якої ж дiдько служби? I що пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб вiн бiльше не з'являвся тут, та й самiй час кидати цю бiсову корчму, що комусь почала мозолити очi! Ще раз пiдiйшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хмiль уже рум'янцями поплямився на його обличчi. Вона мовчки налила йому, а вiн мовчки подякував, пiдняв угору великого пальця - мовляв, усе в тебе добре, та й, похитуючись, поклешняв до свого стiльця. Не горiлки, а гноївки б тобi! I знову думки зажружлялн навколо Данила, Мирослави i всiєї партизанської рiднi, за якою так скучила вона. За своїми гадками i тривогою не почула, як у корчму ввiйшов заснiжений, задубiлий, обшарпаний чоловiк. А коли вiн наблизився до шинкваса, Ярина пiзнала його - це був Ступач. Але як змiнилося, зiстарилося його обличчя, як впеклися зморшки пiд очима i устами. Видно, останнiй час i подiї не жалiли його. Пiзнав i Ступач дiвчину, вражено зупинився: - Яринко, це ти?! - Це я, пане Ступач. Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача. - Який я тобi, дiвчино, пан? Не кажи менi такого паскудного слова. - А хiба ви не для панства лишилися тут? - Лиха година лишила мене: пiд Яготином в оточення попав. Повiк не забуду отого яготинського болота i пекла заодно. Ось тепер i кочуся перекотиполем по свiту. А як же ти опинилася туг? - Теж лиха година заставила. - Твоя ж подруга Мирослава жива? - Жива. Ступач хотiв iще щось запитати, але передумав, зiтхнув, а в очах проклюнувся голод. - Шматок хлiба знайдеться в тебе? - Знайдеться. I треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою I тарiлкою пiдiйшов уже добре пiдпитий Стьопочка. - З ким ти, Яринко, шепочешся? - I враз вiд здивування у нього вiдвисла нижня щелепа. - О-о-о! Кого я тiльки бачу i кого вижу! Пан Ступач! Наше вам, i вообче! З несподiванки Ступач поточився до дверей. - Стьопочка?! Ти полiцай? - Пан старший полiцай! - навiть закаблуками вдарив i тихенько захихотiв. - Це вас дивує? - Нi... Не дивує. Я думав - ти вище пiднявся, - i гiрка зморшка лягла в мiжбрiв'ї Ступача. Стьопочка згордо посмiхнувся: - А я поволеньки, по схiдцях: спочатку тут наб'ю руку i в гебiтскомiсарiат, наб'ю руку там - i вище! - Отак i до шибеницi можна пiднятися. Чого-чого, а такого удару Стьопочка не чекав. Вiн шарпнувся рукою до карабiна, та передумав i почав пiдбирати слова. - Виходить, ви й досi з товариша не обернулись па пана? Вашi документи! - Нащо вони тобi, Стьопочко? I полiцай вибурхнув люттю: - Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший полiцай! Аусвайс! - Нема у мене аусвайса. - Тодi руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, i во обче, - i почав не обмацувати, а шарпати кишенi Ступача. Яринка не витримала, обурено кинула: - Нащо тобi, лихоманний, обшукувати його? - Оце вопрос-питання некомпетентної. Звiдки я знаю, хто вiн тепер: товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сiм ешелонiв сковирнув з рейок, а полiцiя встигла зафотографувати тiльки його плечi. Обернiться! Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звiрив його з плечима Ступача i залишився невдоволений. А тим часом вiдчинилися дверi i коло них став заснiжений Данило Бондаренко. Вiн теж був у формi полiцая. Глянула Яринка на Данила, злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумiв її, посмiхнувся i почав прислухатися до слiв Стьопочки. - Ану, товаришу Ступач, сiдайте осьдечки i гарненько розкажiгь, як i звiдки пригуцали на територiю рейху? - Не скажу. Стьопочка зверхньо вiдкопилив губу. - Скажете! Коли людську душу поставити на колiна, вона все скаже! Ступач вражено скрикнув: - Мої слова! - Тепер вони мої, вашого нiчого нема, - i тут Стьопочка побачив Данила, витрiщився на нього. - А-а-а... - Бе! - Бондаренко насмiшкувато глянув на полiцая. - Здоров, "вiнець природи". Пiзнав, може? "Вiнець природи" скривився. - Пiзнати - пiзнав, - i мимоволi торiшувся рукою до шиї. - Але де ти взявся, як опинився в полiцiї, i вообче? Говори! - Це в пана Ступача спитай - вiн менi допомiг. У Стьопочки очi полiзли на лоба, вiн з переляку одразу обм'як. - Пан Ступач допомiг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так i догадувався, що ви в таємному начальствi, як пан Басаврюк, i вообче. Але обов'язок служби заставив перевiрити навiть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо? Ярино, горiлки на двi парсуниi Як ви генiально провели свою роль! I не витримав Ступач, з презирством глянув на полiцая: - Цить, блазню! Я i до смертi залишусь радянською людиною. Стьопочка спочатку розгубився: - Радянською? Як це зрозумiти?.. А-а-а! Ану у дверi! Побачимо, як на допитах заграє твоя шкура. Ми iз тебе швидко зробимо тiнь. Бач, нiмцi везуть до Москви мармур на монумент переможцям i залiзнi хрести навалом везуть, а хтось ще про радянське думає. Бондаренко насмiшкувато перебив Магазаника: - Почекай про мармур i хрести. А тим часом не думав, що я маю бiльше права на Ступача? - Е, нi, це мiй трофей. - Я тобi, Стьопочко, за цей трофей дам вiдкупного. По руках? Полiцай задумався, потiм махнув рукою: - Де вже не пропадало мов - давай тисячу i роби з цим приблудою, що хочеш. I тепер заволав Ступач: - Стьопочко, не вiддавай мене йому. Ти знаєш: вiн без солi з'їсть мене. - А мене особистi рахунки не цiкавлять, - я людина державна. Ступач у розпачi охопив руками голову, сiв на стiлець. Безвихiдь згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишенi грошi, дав їх Стьопочцi, а той спокiйно почав їх перелiчувати. - Усе вiрно. I добре, що грошi новенькi. То й бувай. Яринко, я пiзнiше розплачуся з тобою. - I Стьопочка скрадливо, ходою дрiбного хижачка, вийшов з корчомки. Данило не то з жалем, не то з насмiшкою глянув на того, хто покалiчив його найкращi роки. Чи хоч вiйна навчила тебе чого? Ступач пiдвiв припухлi повiки, пiд якими спалахувала ненавидь. - Тепер твоє зверху. От тiльки шкода, що в свiй час я не добрався до твоєї душi. Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача. - Самодуром ви були колись, а ким залишились - не знаю. Iдiть з очей. - Як це iти?! - остовпiв, розгубився Ступач i пiдвiвся з стiльця. - Куди йти? - Хоч пiд три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тiльки мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь, Ступач скрикнув, притримав уста рукою i нiби крiзь туман подивився на Бондаренка: - Данило Максимовичу, то ви?.. - То я... Iдiть! Тут небезпечно. Ступач хотiв кинутись до Данила, та засумнiвався, зiтхнув, пiшов до дверей i зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка. - Даниле Максимовичу, рiдний, тiкайте звiдси, бо тут уже тричi був з таємної полiцiї Басаврюк. - Басаврюк?! - сторожко глянув на дверi. - Тодi, Яринко, зразу ж тiкай звiдси. - Куди? - До тiтки Зосi i разом з нею в партизанський загiн. Щось менi є? Дiвчина кинулась до комiрчини, винесла ремiнну валiзку. - Ось вам. - А тепер бiжи. Я сам замкну твою корчму. Ох i вiї в тебе, Яринко. Вiд таких вiй, певне, повiкам важко. - Найшли час пiдсмiюватись, - зiтхнула дiвчина. Вони поцiлувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибiгла з корчомки i кинулась у пристанцiйну пiвтемiнь. Данило ж пiдiйшов до дверей, над якими висiв пучок червоної калини. Вiн i тут нагадував Яринцi i добрим людям про безсмертне червоне знамено, пiд яким народилася їхня доля i доля їхньої землi. Погасивши свiтло, вийшов iз корчомки, замкнув її i, згинаючись вiд ударiв вiтровiю, подався до привокзальної площi, де стояв його мотоцикл. За станцiєю Данила наздогнав шалений спалах, а потiм вибух. "Восьмий!" - обернувся, сам собi сказав чоловiк i скорiше пiшов до свого вкраденого коня, у колясцi якого незворушно сидiв заснiжений Петро Саламаха. - Чули? - трусонув шапкою i снiгом у бiк станцiї i посмiхнувся. Цей бiлявий велет з чорними пiддашками брiв мав по-дiвочи зворушливу посмiшку. - Чув, Петре. - То недарма гнали краденого коня, - приплескав снiг на кабiнi i обережно почав з-пiд кожушка виймати автомат. Коли вони, долаючи чорний вiтер, виїхали з площi, навперейми їм iз собачнею кинулося кiлька бангофжандармiв, гестапiвцiв та полiцаїв, серед них були Стьопочка i якийсь у лахмiттi старець. Стьопочка скрикнув, рукою показав на Данила. Фашисти i полiцаї, хапаючись за зброю, кинулись до мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотiли собаки. Саламаха, майже не цiлячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а Данило вихопив з кишенi гранату; як i в перший раз бiля далекої степової станцiї, зубами зiрвав кiльце, i лимонка, розриваючи смертельний ланцюг, звiльнила дорогу. За спинок" озвалися зойки i скавчання. На повнiм ходу вiн проскочив контрольно-пропускну заставу i, чуючи за собою погоню, вирвався в поле, де ще гiрше шаленiла негода. I тут, розсiкаючи чорний вiтер, їх почало наздоганяти хистке нерiвне свiтло. Ось уже воно Захопило всю дорогу, ось уже просвистiв свинець, i коло них сумирним снуванням затремтiли червонi, золотi, жовтi, нiжнозеленi пунктири трасуючих куль. Данило крикнув Саламасi: - Пригинай, Петре, голову! Той примружив очi, посмiхнувся: - Нема перед ким пригинати голову. Летiть! - Лечуi Застрибали, наче хотiли вилетiти зi своїх гнiзд, придорожнi, з бiлими рушниками на стовбурах дерева, iз темряви здиблювалася i з гудiнням, з рокотом вiдлiтала земля, а дорогу все розтинали i розтинали мечi погонi. Назустрiч з долини тяжко пiднялася вантажна машина. Коли вона, ослiплюючи, порiвнялась iз ними, Саламаха вдарив iз автомата: може, скрутить її на дорозi. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку вiдстали i плетиво трасуючих куль, i мечi погонi, а потiм знову почали промацувати їх. Та ось щось цюкнуло Данила мiж плечi, на груди впала кров. Не мiг притримати ЇЇ, бо треба було долати чорний вiтер, i Данило мовчки, без слова, без стогону долав його, все нижче i нижче схиляючи обважнiлу голову до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи - i вiн добереться до журавлиного броду, а далi мотнеться кригою на татарський. По кризi нiмцi побояться вести машини. А за татарським бродом вже й до лiсу подати рукою - до пшеничних кiс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюкiв, до своєї доброї рiднi, серед якої недаремно минули його лiта. Щось заговорив Саламаха. Тiльки що? Вiн хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе, може, найдорожчу хвилину... Треба не виказати, що знесилля вже натiкає в руки. Отак i долає неминучiсть. Вiн вiдчував, як вона викволюв все його тiло, i жаль стало тих днiв, що не прийдуть до нього, i того дiлечка, що вже не зробить вiн... i любовi жаль... Iще боляче товклась i товклась думка, що комусь мав допомогти, та не допомiг. Але кому?" Негадано запахли суницi, прибився дiвочий голос, i вiн згадав... Коли мотоцикл, наослiп проскочивши байрак, почав спускатись до рiчки i в знемогу ввiйшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до Саламахи: - Петро, ми мали привезти в загiн Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її сам. Не забудеш? - Iїе забуду, - зiтхнув чоловiк i тернув рукою очi. - Здається, вiдiрвались, - вже не сказав, а прошелестiв неслухняними устами. Чорний вiтер почав мiнитись йому на червонi кола, на калиновий вiтер, який хилив i нахиляв достиглi грона. А звiдти, де починався чи закiнчувався калиновий вiтер, вийшла Мирослава з дитям бiля грудей. А вони ж i весiлля свого не грали... I тепер до нього стали наближатись, оживати весiльнi рушники, що були розвiшенi на стовбурах дерев, а вже з броду заспiвали невидимi дружки: Ой думай, думай, Чи перепливеш Дунай... У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брiд, вистачило снаги й посмiхнутись усьому свiту, бо недаремно жив у ньому i, як мiг, дуже нелегко, але чесно перепливав свiй Дунай... - Ось уже й татарський брiд! - гукнув Петро Саламаха, щоб якось втiшити його. Еге ж, татарський. Тут нiколи восени i взимку не вiдпочивають i поздовжнi i поперечнi вiтри, а весна б'є у бубни човнiв, i пречистими лiлеями, i пречистими дiвчатами розквiтає лiто. А за татарським бродом конi топчуть яру руту i туман. За татарським бродом iз сивого жита, з червоного маку народжується мiсяць, i коло козацької могили, як повiр'я, висiкається старий вiтряк, що увесь вiк старався людям на хлiб. А коло броду на долонях бережкiв пiдснiжниками зiйшли хати-бiлянки i чекають, i чекають, i чекають своїх дiтей iз вiйни, i сльозами матерiв, i сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя тримається на синах... Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - _та й те неповне. Чому ж? Чому?! XXII А життя? Зi страхом та болем лягаєш, зi страхом та болем устаєш, i навiть у снах нема вiд них порятунку. Змiнився свiт, змiнились i люди. Одних так прибило горе, що вони стали нiби тiнями в подобi людськiй: ми нiкому нiчого... А iншi, дивись, неначе з-пiд грому та грози вийшли. От такими Стали i її дiти, i її спокiйний Лаврiн. Та що Лаврiн? Вiн хоч у германську бiля кулемета вовтузився, привiз їй з вiйни замiсть подарунка довгi кулеметнi стрiчки. Вiд цього дарунка в неї сльози закипiли, а вiн витирав їх пальцями i туркотiв, що вона горличка, лебiдонька i голубка заразом. Вiд "голубки" й прояснилась, бо ж знала свiй характер... Що вже говорити про чоловiка, коли навiть у дiда Ярослава є своя таємниця. Оце ж недавно почав збиратися нiби кудись у гостi. Олена принесла йому деко разових коржикiв i шматок сала, почала впаковувати їх у вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплiчну торбу. Олена помiтила, заважкою стала кобза кобзаревi. А коли вiн поставив її навсторч, з неї вискочило мiдне тiльце патрона. Старий нагнувся за ним i так, нiби нiчого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потiм пильно подивився на Олену, ще й вусом повiв. - Бачила? - Бачила, - похитала головою вона. - I нащо це вам? - Виходить, треба. - Оце ж маєте нести в гостi? - Подарунок непоганий. - А нащо ви його в кобзi ховаєте? - не знайшла чого кращого запитати. - Бо полiцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, - добряче посмiхнувся i доконав її вчешiм словом: - Конспiрацiя! - Ой тату, тату, - зажурилась вона, - Увесь наш рiд уже перейшов на конспiрацiю, опрiч мене. I всi ви, навiть Яринка, дурите мене, наче маленьку. - А ти для мене, донечко, i досi маленька, - неждано розчулився старий i прикрилив її руками, точнiсiнько так, як Лаврiн в "оту давню годину вишневої заметiлi. Чи це в них таке родом передається? I чи справдi була та бентежна заметiль вишневого цвiту? Напевне ж була. Бо й весiлля, i хрестини пiшли пiсля неї, бо й досi на горищi лежать колиски Ярини й близнят. Тiльки нi Ярини, нi близнят нема бiля неї. I чи будуть? Бо що тепер життя? I розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе. - От чого не треба, того не треба, - почав її заспокоювати старий, далi пiдiйшов до скринi, вiдкинув ляду й з-пiд рушникiв, сорочок, скатертин з доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув її на вузлатих руках. - Оце ж я тобi, донечко, перед самою вiйною купив, бо дуже сподобалася тут роса, хотiв подарувати в твоїх повних сорок п'ять рокiв. - Вiн хусткою витер їй очi. - Вiзьми i вважай, що я перший тебе поздоровив з народженням... - Спасибi вам, тату, за хустку.. за роси... Тiльки ж бережiть свої лiта. Хай молодшi ходять з патронами. Закопайте їх на городi. - Прийде, донечко, час - i саму смерть закопаємо, але спершу її треба зломити. Посидьмо перед дорогою, - та й сiв пiд бо* гани, сивий, гарний у своїй мудрiй старостi i рiшучостi. Потiм пiдвiвся, торкнувся її плечей пiдсохлими руками i рiвно, i строго пiшов до когось у гостi чи в конспiрацiю. А їй тепер доводиться чекати не тiльки Лаврiпа, Яринку, Романа i Василя, а й старого. Не такий малий у неї рiд, а хата пусткою стоїть, то й говори тепер, жiнко, не до роду, а до мовчазних стiн, до прихованого зерна, до вiдмерзлих кетягiв калини пiд вiкнами, до голубiв у солом'яних голубниках i думай про всiх i вся... Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, пiдбiгла до вiкна, напiвроздягнута кинулась надвiр i тут полегшено зiтхнула. Понад плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволi iшов її Лаврi, з його золотих вусiв звисали крижанi бурульки. Ось вiн зупинився бiля ворiт, широко розчинив їх, i стомлена шкапа втягнула на подвiр'я сани з блакитною, мов небо, грабиною. - Лаврiне! - гукнула й кинулась до нього. - I чого б ото роздягненою вибiгати на мороз? - посмiхнувся, заворушив клешнi криги, що наросла на вусах. - Бiжи до хати. - А дiтей не бачив? - стишила голос i завмерла. - Бачив. - Ой! - Не ойкай, а мотай в оселю. I вона побiгла, прикриваючи рукою груди. Як довго ж Лаврiн випрягає та заводить у стаєнку вiйною прикалiченого коня, як поволi закладає йому корм. Нарештi з билинками сiна на киреї чоловiк iде до хати, а вона йому вiдчиняв дверi. - Говори ж, Лаврiне, говори. - Почекай хвильку, - вiн скидає шапку, рукавицi, кирею, переломлює па сусах крижинки й починав мити руки. I хоч би десь одним рухом поквапився. Нарештi витирається червоними пiвнямд на рушниках i мерзлякувато поводить плечима. - Замерз. У лiсi од холоду дерево так стрiляє, наче теж воює з кимось. - Говори ж, Лаврiне, - уже простогнала вона. - •' От зараз i почну, - стає навпроти неї. - До лiсу доїхав спокiйно - пi полiцаїв, нi iншої поганi не зустрiчав. А вже в лiсi перепинили партизани i спровадили до командира. Погомонiли з ним, далi сам Сагайдак повiв мене до тiєї землянки, де нашi дiти живуть. Спустився я туди, а там залiзна, з бочки, пiчка жарiє, старий партизан дрiвця в неї пiдкидає i щось курникає пiд нiс, ре"дивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись, сплять нашi дiти, бо вночi вони в дозорi були. Сiв я бiля них на скриньку з патронами, дивлюсь, а вони такi чубатi, такi гарнi, такi молоденькi, та й журюсь потроху: хiба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся Василь, пiдвiвся на лiкоть i завмер, а далi, не вiрячи собi, й питає: - Це ви, тату, чи сон? - Я, сину. Оце ж i приїхав, сиджу i надивитись не можу на вас, - та й лiзу до торбини. Тодi вiн засмiявся, кинувся мене обнiмати i зразу ж про тебе запитав: - Як наша мама? - Що то меншенький, - зiтхнула i потягнулась рукою до вiй Олена. А Лаврiн тiльки гмикнув, бо ж дивно дiлити близнят на меншенького й старшого, але матерi виднiше. - Говори ж, Лаврiне. - Далi Василь збудив Романа, сiли вони бiля моїх плечей та й погомонiли трохи... Сказав їм, що завтра пiдуть на них карателi, а сини тiльки посмiхнулись: "Зустрiнемо, як треба". I стрiнуть... Дуже хвалив їх Сагайдак, дякував i менi, i тобi... - Та й задумався, не помiчаючи, що з вусiв уже почала скапувати вода. - Про що ти, Лаврiне? - Думаю собi. - Про них? - Про них i про нас. Що то взавтра буде?.. - Чоловiк склепив потемнiлi од вогкостi вiї, прихилив голову до дружини i сказав одне слово: - Життя... Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби i калини, як до лiсу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках, на грузовиках, на мотоциклах, на лижах i навiть на велосипедах посунули карателi. I тiльки однi полiцаї з сякими-такими гвинтiвками пiшодрала доганяли й догнати не могли своїх хлiбодавцiв i зверхникiв. їхнi чорнi шинелi, немов гайвороння, нерiвною хвилею замикали гiтлерiвцiв. Але чого вони такi безпечнi? Навiть розвiдки нема попереду. Напевне, гер полковник i новий комендант мiста сподiваються навалом задушити партизанiв. Уже ж пробували так, правда, меншим коштом. А тепер, не надiючись на силу крайсу, перекинули з гебiту два батальйони. Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне бурчання машин, форкання коней, голоси карателiв i гавкiт псiв. А коли студене сонце розлило по снiгах свою розрiджену кров, з лiсiв чи бiля лiсiв один за одним озвалося кiлька вибухiв. "На мiни напоролися!" - визначив Лаврiн, що тепер завис на воротях, прислухаючись до всього. Вiн бачив, нiби вони були перед ним, усi три дороги, якi вели до лiсiв, бачив на них чужi машини i чужих воякiв, бачив у густому молодняку, за яким починався справжнiй лiс, застави Сагайдака з кулеметами i автоматами i самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати однiєю рукою, тому й змiнив маузер на легшу зброю. I дiтей своїх бачив Лаврiн: причаїлись десь на фланзi, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину фашистам. Що не кажи, "максим", та добрi конi зимою - велике дiло. А ось пiсля вибухiв загупали гармати. Гупайте, гупайте, лiси в нас великi. - Лаврiне! - гукнула Олена, ставши бiля порога на млинове коло. - Чого тобi? Жiнка смутно подивилась на нього. - Боюся без тебе. Вiн неохоче пiшов до хати, сiв бiля вiкна i провалився у свої думки та гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвiр'я. Здалеку, вже вiд лiсу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, пiд'їхали до присiлка i почали повертати на кригу. На них навалом лежали побитi фашисти. Далi заскрипiли сани, вони проїхали повз його хату, на них кульчились од холоду i стогнали сяктак перебинтованi солдати. А ще пiзнiше, несучи голови не на шиях, а на грудях i скособочених плечах, розхитуючись, горбатячись, кульгаючи i падаючи на снiг, виткнулись пораненi полiцаї. Для них у хлiбодавцiв i зверхпикiв по вистачило нi машин, нi саней. Тепер покалiченi служаки проклинали свою судьбу, i нiмцiв, i їхнi на низьких пiдйомах чоботи, що калiчили ноги. А в присiлку наглухо почали зачинятися ворота, хвiртки i дверi. Щоб не стрiтися з фашистськими приклонниками, люди навiть побiгли ховатись по клунях i коморах. Лаврiн не став ховатися, а все сновигав i сновигав подвiр'ям, прислухаючись до вiдлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там робиться. Сагайдак сказав, як, не_ переможе фашистiв, то обдурить. Кiлька разiв до Лаврiна вибiгала Олева, тягнулась вухом до лiсу, а чоловiка тягла до оселi. Вiн нiби й слухав її, та через якусь хвильку знову опинявся в дворi, над яким з усiх дерев понависали блакитнi шати паморозi. I знову коло лiсу чи в лiсах гупали гармати, а на татарському бродi трiщала i трiщала крига. Морозi Хоч би в таку холоднечу не вiдмовила зброя його синiв, 66 взимку таке траплялось i в нього. I тiльки подумавши про це, вiн побачив на бездорiжжi в полях снiгову куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присiлка. Раащемiло серце в Лаврiна. Чого б то? Згодом з куряви вибились конi, їхнi гарячi гриви метлялись, наче вогонь. За кiньми з боку на бiк заточувались легкi санчата. Тiльки чого ж нiкого не видно на них? Ось конi зникли у вибалку, далi замигтiли помiж деревами, вискочили на вулицю i, збiльшуючись в очах, понесли прямо до нього розпатланi вогнi грив. - Що ж це воно робиться?.. I Лаврiн, чогось