жахаючись, вiдступає вiд ворiт. А конi добiгають до них, як стiй зупиняються i тривожно дивляться на чоловiка почервонiлими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони не знають людської мови, а людина т^с^ Набули свою i тiльки хапається рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в кулемет, лежать його присипанi курявою сини. - Лаврiле! - нiби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до неї, в, заiiотуючие iде до ворiт. Конi кладуть йому голови на плечi, i за ними вiн уже не бачить синiв. Пригнувшись, руками i грудьми чоловiк вiдводить ворота до самого краю. - Лаврiле!.. Та, одразу постарiвши, мовчить чоловiк, тiльки рукою тягнеться до шапки, витираючи нею обличчя. Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять конi, поскрипують сани, де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавленi дiти. Усе тьмариться в очах Лаврiна, i вiн тепер не знає, де лежить Роман, а де Василь. I враз страшний зойк розiтнув тишу, приглушив дальнiй гуркiт гармат. - Сини мої, синочки... Сини мої, синочки... Лебедята мої..,, Голосячи, Олена хрестом упала на дiтей, шукаючи їхнi руки, їхнi голови, їхнi чуби. - Синочки мої, синочки... Лаврiв, стерявшись, якусь часину мовчки дивився i на дiтей, i на дауэракву, догiм вiдiйшов до саней i почав од них i дiтей одривати Олену. - Ще наголосишся в хатi, - пробубонiв, кусаючи уста. - А дiтей треба занести в тепло. Олена гойднулася, головою упала на сани, а вiн бережно взяв з них на руки Романа чи Василя i, заточуючись од цiєї найтяжчої ношi, пiшов до хати. Вiн поклав свою дитину на широкий стiл, за яким перше стiльки сидiло людей i всi бажали їм здоров'я. Потiм пiшов за Василем чи Романом, бо все тепер переплуталось у головi. Пiд голосiння Олени вiн скинув з дiтей чоботи, кожушки, шапки, тiльки не наважився скинути паморозь iз їхнiх брiв i очей, I вперше в його хатi забилася жiнка головою об стiл, все торкаючись i торкаючись до синiв. А вiн мовчки стояв бiля них i лише зрiдка проводив рукою по очах. I несподiвано запитав: - Олено, де ж Роман, а де Василь? Спочатку жах мигнув в очах жiнки, та, збагнувши все, вона поклала напiвживу руку на неживу. - Ось старшенький наш, - i знов заголосила. А в хату крiзь розчиненi дверi проривався i проривався вiдгомiн битви. Лаврiн чув його, i душа чоловiка була не тiльки бiля дiтей, а й у лiсах. Вiн витер долонею обличчя, нахилився- до столу, поцiлував Романа, далi Василя, уклонився їм, поклав руки на плечi дружинi. - Олено, прости мене раз, i вдруге, i втретє... - Куди ж ти, Даврiпе?! - жахнулась вона. - Туди, де були нашi дiти. Ще раз прости. Iнакше не можна, iнакше не можу, - вiн пригорнув її, тричi поцiлував вкритими смагою устами i пiшов здiймати свою важку кирею. - Лаврiне, а як же я? - зойкнула дружина. - Ти подумав?.. - Подумав, - твердо сказав вiн. - Клич тата, клич людей, i чекайте мене. Я приїду. Догорить бiй - i неодмiнно приїду. - Iз шапкою в руках вийшов на подвiр'я. Тут вiн руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до кулемета, вiдкрив кришку коробки, перевiрив, чи нема перекосу патрона, далi заглянув у скриньку з набоями i аж потiм вискочив на сани. Стоячи, рiвно виїхав з двору. Ще кивнув головою Оленi, яка застигла на млиновому колi, що ожило i перемелювало її. Конi з копита взяли галоп i потягнули за собою не тiльки снiгову куряву, а ввесь присiлок, всi броди, всю її душу, все її життя. Постать Лаврiна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява i далина. Не ногами - самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю, вона зайшла в оселю, в безнадiї хотiла опуститись перед дiтьми i раптом побачила, що з вiй Романа скочується на скроню сльоза. Чи це снiг розтанув, чи це справдi жива сльоза? - Дитино моя! - скрикiгула вона, торсаючiї його плече. Сльозина зi скронi Романа скотилась вниз, а на вiях з'явилася друга. - Романе, Романочку мiй... I в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлi уста. - Ма-мо, - не сказав, а зiтхнув. I мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу, коли вiн був ще маленький. А далi притулилась до Василя, слiпо шукаючи його серця. Озвися ж, сину, заговори. I тебе, i долю твою благаю - озвися... I вона вже не чула, як iшов, зупинявся, каменiв i знову прокидався час; i не вчула, як став оживати присiлок, не побачила, як його почали затоплювати партизани, як скрiзь метнулися люди, вiдчиняючи дверi i ворота, як жiноцтво, припадаючи до стремен, плакало i запрошувало в оселi вчорнiлих вiд бою i морозу бiйцiв. От i на її подвiр'я, метляючи багаттям грив, влетiли конi з Лаврiном, позад нього на легкокрилих санях сидiла якась дiвчина чи молодиця. Вона першою скочила на землю i, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом, метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колi i чайкою влетiла в оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука потягнулась до очей, стерла з вiй паморозь, потiм кинулась до близнят, нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала прислухатись до життя чи небуття. I негадане ожили, переломилися в подивi брови партизана. - - Ольго... Олю. Це ти чи марево? - Я, Романочку. Тiльки мовчи. I тодi ледь-ледь посмiхнулись парубочi вуста, прошепотiли: - А хто ж тодi скаже за мене, що ми тебе любимо? - Мовчи, Романе. - Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу... - Сини мої... синочки...