пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя. - Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, - переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього - i сховається за хмару, i знову зирк - ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!.. Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь. Чи ж знаєте ви, що наша груша - не просто собi груша, а шматочок iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдписується вигаданим прiзвищем, - пише весело, а той, що пiд своїм, - тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в очах червоним козацтвом... Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали, кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд копитами хрустiли костi. З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички. I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись, падала, пiдiймалась i знову падала Антанта. Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не оминули нашу грушу... Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я колись виїхав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора. I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки, пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду. Я й досi пам'ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж матерi й дружини... I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня! I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози... Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь - i вiрю й не вiрю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за нею весело, немов м'яч, пiдскакує мiй ровесник Iван. Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля мене лошат i киває на них бровами й вусищами. - Ну, як?1 - Змiї! - кажу лише одне слово. Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу. - Змiї! - задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби когось пiдсiкає: - Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде! Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозумiле слово. - Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не все шито-крито, - є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб'ємо i ребра, i хвоста, а тим часом король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi - i шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло... Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта - це каолiцiя. А коли хтось допитувався, що означає "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, i казав: - Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути встигли. Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя... - Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! - нагадує Iван. - Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, - погоджується дядько Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. - Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?.. - Ой людоньки добрi, - стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед нею зiбралась громада. - I нащо, скажiть, я виходила замiж за цього свавiльця? . - Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, - одразу ж вiдповiдає дядько Микола. А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi: - Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому. - А мiсяць не купався в твоєму молоцi? - безневинно запитує дядько Микола. Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала поради в людей: - Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу? - Що набiл, головне - рух, i наш, i мiжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на двi долонi... Тiтка Ликерiя скривилась i вдарила долонями по кожусi. - Де ти бачив сало на двi долонi? - На нашому кабанi, гляди, ще й товще буде. - А щоб тебе та бодай тебе! I тут хвальби повнi торби! - нарештi посмiхається тiтка i за спiвчуттям звертається до мене: - Маємо ж порося трохи бiльше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловiк уже сало мiряє! - i звертається до дядька: - Гляди, ще здохне воно. - Не здохне, дорiжемо, - втiшає чоловiк жiнку. - Дядьку, а масть ви пiдiбрали в самiсiньку точку? - допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращi на всю Лiтинщину. - А як же iнакше?! Ось подивись - тепер срiбло на них, - ворухнув батогом паморозь на пiдручному, - збереш срiбло - золото побачиш. Жаль тiльки, що на борозному дрiбна зiрка. Але я її бiлою фарбою збiльшу. - А господи, чи ти недоколиханий, чи в тiм'я битий? -обурюється тiтка Ликерiя, не сумнiваючись, що на борозному таки побiльшає зiрка. - Сiдай, Михайлику, провезу, як президента, i плати не вiзьму! - крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха. Я вискакую на духмяне з ромашкою сiно, охоплюю руками Iвана, а дядько гикнув, трусонув вiжками, цьвохнув батогом. I от пiд копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий снiг, попереду заспiвав дзвоник, а вiд саней, все бiльше дивуючись, почали втiкати паркани, городи, дерева й хати. - Ой, не жени так, Миколо, бо всi мої кiсточки, мов на решетi, перетрусиш, - - застогнала тiтка Ликерiя, а ми з Iваном засмiялися. - Чуєш, не лети, мов байбас на весiлля. Та хiба тепер дядько Микола почує голос жiнки? - Вйо, мої, не чужi! - шаленiє вiн, шаленiє снiг, зриваючись з-пiд копит i з-пiд крил саней, шаленiє свiт, дугами вiдлiтаючи вiд нас. От у мою душу вскакують i починають борюкатися острах i радiсть, а невидимий швець у мiжплiччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують пiд собою землi - здається, от-от санки пiдiймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподiвано ми чуємо трiск, щось пiдкинуло нас ближче до сонця i жбурнуло набiк? ми всi, наче картопля, вивалюємося у снiг, а зверху нас накриває сiно, i рожни, i дошки, що повилiтали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долiтають два голоси: - Тпру, тпру, змiї! - Хiба ж ти чоловiк? Хiба ж у твоїй голомозинi тримається розум? Чи ти покалiчити-осиротити дiтей найнявся? Дiточки, лебедята мої, чи ви живi-здоровi? Коли я, обтрушуючи снiг i сiно, пiдводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу i. вкрай обурену тiтку Ликерiю. Тепер з неї сипався снiг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслi рум'янцi. - Хiба ж я вiдав, що вони такi? - справдовується провинник. У нього навiть вуса посмутнiли. - От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих змiїв нiяк не змiг. Та за цi лошата ми з тобою, голубко, озолотимось вiд голови до самiсiньких п'ят. - Аж до самiсiньких п'ят? - враз подобрiшала тiтка Ликбфiя i чогось зиркнула на свої закаблуки. - Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько Микола, i ми всi починаємо смiятись. - I що ви скажете на це? - примирливо розводить руками тiтка Ликерiя. - Самi бачите: чоловiк у мене-як дуб, а розуму в баняку - з жолудь. - I нащо мої слова красти? - не сердиться, а посмiхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сiно. - Сiдайте, сiдайте, на щастя, не обломились. - Ви собi як хочете, а я пiшки, бо ти, нерозсудливець, i душу на цвинтар завезеш. - Тiтка Ликерiя рiшуче обминає санки й прямує додому. - I нащо трудити ноги, коли своя худобина є? - дивується дядько Микола, торкається рукою потилицi, а далi звертається до нас: - А ви, збитошники, теж пiшадрала додому пiдете? - А ми, дядьку, з вами хоч на край свiту, бо так ще нiколи не їздили. - Правда? - радiє дядько Микола, i щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приiмленому виду. - Правда, дядьку. - Ну, спасибi, спасибi, - дякує менi, хоча б треба було зробити навпаки. Пiсля цього дядько Микола поважнiє i вже без вiтерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об рiжок комори оте, з рукавицю завбiльшки, порося, на якому має бути сало аж на двi долонi. Дядько Микола одразу дiстає вепра кiнчиком батога: - Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога? Безпардонник кувiкнув, вiдскочив убiк i здивовано задер на дядька рожевого п'ятака. - Красивий, красивий, - пiдхвалює його дядько, а нам з Iваном знову стає весело. Вiд дядькової оселi я проворно вискакую в завулок i мету на ковзанку - землi пiд собою не чую. Заяча шапка спадає менi на очi, я поправляю її помахом голови i мало не налiтаю на батька. Рослий, широкоплечий, вiн легко йде по землi, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповiльнює ходу i примружує одне око, оте, в якому й побiля якого найбiльше назбирується насмiшки. - Ти куди отак метеш? - Чого це мету? - А хiба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знiмається? - Я назад не дивлюся. - Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком--i на ковзанку? - Чого скоком-боком? Я прямiсiнько-прямо iду собi. - Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лiд, а другий на шевця. I тобi ще не надокучила ковзанка? - Чого б вона мала надокучити? - Ти ж туди ходиш, як пiп до церкви. I за що тiльки тебе вчителька хвалить? - А ви й не знаєте? - вiдповiдаю смiливо, бо тато, бачу, в гуморi. - Нi, поки що не знаю. - То пояснити? - Пояснюй. - За те, що в моїй головi меншає полови. - От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зiтхаю: - Зблизька, тату, завжди гiрше бачиш, особливо в свого. - Яким же ти язиканем ставi - дивується i посмiхається батько, i посмiхаються усi темнi крапки в його сiрих очах. - А тепер - гайда додому. Радiсть одразу наче вiтром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи кваснiють. - Чого це знову додому? Я ж тiльки-тiльки з дому. I дров нарубав, i Обмiннiй сiна заложив, i мамi води принiс. - Не переробився? На цю каверзу я вже й не знаю що вiдповiсти, але так менi стає гiрко, що й не кажiть. Батько це помiчає i вже говорить лагiдно, без насмiшки: - Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого кулика. - На жорнах? - питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобi аж усерединi вихається. - Нi, на вiтряку. - На вiтряку? - оживаю трохи. - Ми з вами поїдемо на вiтряк? - Поїдеш, синку, сам, бо менi зараз треба йти на роботу. Найнявся - продався, - i тато посмутнiв. Тепер вiн аж вилузувався iз шкури, щоб заробити на корiвчину. - На чому ж я поїду? Тато зганяє з очей далеке видiння i насмiшкувато зиркає на мене: - Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас. - Аби ж ви так завжди казали. - Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш? - Еге, догадаєшся, що у вас... - Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скiльки тут тiєї гречки? А вже скоро свят-вечiр. Треба стiльки млинцiв напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як? - Де моє не пропадало! Поїду, тату! - О, тепер бачу, що в твоїй головi трошки поменшало полови. Iнший би, певне, бiльше сурмонився. - Та хiба ж я не ваша дитина? - одразу набиваю собi цiну, за це схоплюю "лепетун" i вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його слiди. А кроки в мого тата широкi, й, коли йому доводиться йти кудись iз мамою, вона прохає, щоб вiн притримував ноги вуздечкою... От уже клунок i хворостина вiд собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз i, як завжди, без особливої радостi вислуховую усi маминi остороги: - Ти ж не лети, як без голови, бо впрiєш i простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум пiд чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вiтряка, не вергай клунок поперед себе, бо пiдiрвешся i треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увiйдеш у вiтряк, скинь шапку i поздоровкайся по-людськи. I не гасай вiд мучника до коша; вiтру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. I не забувай... - Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата i вихоплююсь за ворота, що й досi мають звичку розмовляти з вiтрами й морозом. А за ворiтьми ширшає день, переганяє аж до неба пiдсиненi тiнi, а в саме небо врiзались вiтряки i намотують на свої крила сонячнi нитки i час. Вiдколи пам'ятаю себе, я люблю вiтряки, люблю посвист їхнiх крил, гудiння млинових жорен, i присвист, i зiтхання ковша, коли вiн вбирає в себе зерно. Вiтряки навiть входять у мої сни, оживають у них, як люди, i говорять, як люди. Я завжди з радiстю їхав на вiтряк i з дiдусем, i з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить бiльшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтiй, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батьковi-матерi помiчник, який може i на людей подивитися, i себе показати. От аби ще на менi галiфе було, то пишався б я, мов турецький бiб у горосi. Але мати не дуже поспiшає вгнатися за модою i навiть запевняє, що за галiфе скорiше будуть чiплятися собаки. З фiльварку, прошурхотiвши через ребристий мiст, я опиняюсь на тiй дорозi, що вiддiляє поле вiд левади. На левадi за верболозами тепер зiбралося стiльки синяви, що можна в нiй брести по колiна, як водою. А як виграє на рiчцi прострiлений сонцем лiд! Ось де я мав розкошувати з вiтром, аби не стрiвся з татом. Та хiба i зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи i побреду по колiна в синьому цвiту. Поки отак розмiрковую, мене починає наздоганяти скрип саней i форкання коней. Навiть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось iз небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремiнням, не обзивається залiзом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, i радiсно стрiчаюсь з поглядом кошлатобрового дiда Данила, рiдного брата моєї бабусi, який теж їде на вiтряк. Цiле лiто дiд Данило живе на пасiцi в лiсах, а увесь рiк пахне вощиною, медом i травами. Вiн має дуже гарнi, що плачуть на морозi, очi, лагiдну посмiшку i трохи скорботнi уста, на якi не назбирувались нi злоба, нi погане слово. I такий вiн увесь чепурний та охайний, що менi одразу хочеться кудись заховати свої руки. - О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! - радiють дiдовi очi, i радiють сльозинки в них. Вiн устає iз саней, пiдходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. I навiть од дiдового кожуха вiє не чимбарнею, а зiллям. - Як ти, дитино, живеш? - Добре, дiду, живу. - Воно й видно, - смутнiє весняний цвiт в очах старого бджоляра. - А де ж Обмiнну подiли, що сам чешеш на вiтряк? - Позички притерли їй ногу. Є ж такi люди, що не мають до худоби нiякого понятiя. - На корову ще не розжились? - Нi. - Вчишся ж добре? - Добре, дiду. - Чував, що ти свiжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить? - Вона в нас добра. - I все одно вам треба, хоч зрiдка, крутити вуха, - вiд цього розум прибавляється в головi. Чого ж ти до мене влiтку на пасiку не приїжджав? - перекладає мiй клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней. - Якось так вийшло, - сам дивуюсь, як я не заглянув на пасiку. - В новому роцi неодмiнно приїду. - Гляди ж менi i вважай, що новий рiк уже почався. Ти знаєш, як вiн починається? - вмощує мене побiля себе i прядiвляними вiжками торкає коней. - Нi, не знаю. - Може, розказати, чи ти не з цiкавих? -смiються i плачуть дiдовi очi, - Мама кажуть: такий цiкавий, що далi вже нiкуди. Розкажiть. Дiд Данило пускає в бороду i в вуса таку посмiшку, наче вiн трохи глузує сам над собою, i неквапливо починає розповiдати: - Оце ж коли зима обриває з днiв тепло, коли вони стають найменшими i найхолоднiшими, то коваль над ковалями - сам Сварог - у своїй кузнi кує новорiчне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб нiде не було окалини, бо тодi влiтку не вигрiються нi люди, нi худоба, нi дерева, нi рослини. Вiн у цьому знає толк i трудиться на совiсть. От скує вiн сонце i кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце i їде та й їде, i їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселi, пiдважить сани, а сонце скiк з них у свою оселю, а з неї i вигляне до людей. От з цього дня i починається новий рiк. Бач, ти й не читав такого? - бринить насмiшка в голосi старого. I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, - може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би. - От ми й приїхали, - дiд руйнує моє видiння. Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою - перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози. На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, - хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки. Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв - кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок - i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, - пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд. Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав: - У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi? - Натурально! - зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги. - Ти ще смаленого вовка не бачив? - пригинаючись, посунув на мене Юхрим. Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую: - Смаленого?.. Нi, не бачив. - То побачиш! - обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: - Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться... I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою... Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає: - Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути - дай пiдрости. - Та хiба я за податком? - розгубився Юхрим. - А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi. - А ви не збирали в селi подать iз городiв? - ошкiрився Бабенко. - Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, - неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться. Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, - нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну. За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка: - I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала? - А на чому б я тодi яєчню пряжив? - обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала: - Вiдпустiть його додому пряжити яєчню. Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi: - Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить... А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього? - Ти що, приїхав сюди зуби продавати? - гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку. - Нащо менi ця кумедiя? - споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi. - А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш? - Щоб краще вiтряк молов. I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися: - То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми? Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку: - Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя? - Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка? - То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод. Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу. - Що ти робиш, дитино? - аж застогнав мельник. - Зiрвешся з крила - батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль. Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу. - Не будеш бiльше так робити? - провiв дядько рукою по очах. - Нi. - Побожись. Я побожився. - От i маю собi хрещеника, - посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим... Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше: - В тебе яка гречка? - Яка ж вона може бути? - Золота чи проста? - Мiшана: трохи золота, а трохи проста. - Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника. - Чого ви пропустили на дурняк замурзу? - невдоволено забурчав Юхрим Бабенко. - Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, - безжурно вiдповiв мельник. - Еге ж, еге ж, - погодилось кiлька голосiв. - Малого треба ранiше вiдпустити. - I добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене. Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю: Iду я собi та йду, Аж стоїть церква на льоду - Млинцем зачинена, Ковбасою защiбана, Салом замикана, Маслом запечатана, Вкусив я масла - вiдпечаталась, Вкусив я сала - одiмкнулась, Вкусив я ковбаси - одщiбнулась, Вкусив я млинця - одчинилась. Входжу я в дверi, аж там - фе! - Стоїть фiнiнспектор в галiфе... Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами. - Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? - розважливо обзивається згори приємний баритон. - I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця? I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей: - Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає: - Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них: - Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, - муку розвiє! Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах... От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс. I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу. - А хто це на дурничку причепився до саней?! - гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок. - Хi-хi-хi, - озивається придушений смiх. - Ану, покажися - побачимо, кого веземо! - грiзнiє мiй голос. - Це я, - пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу. - Отак весело? - Таки весело! - аж пританцьовує Люба позаду санчат. - Сльота! - Вiд сльоти чую, - нiчутiнку не ображається дiвчина. - Звiдки ж ти взялася? - З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь. - Викрав? - Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув. - Теж менi вага, - зневажливо кривлю губи. - Скiльки вас на фунт iде? - I не задавайся! - пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат. - Краще сiдай - пiдвезу! - Тобi ж тяжко буде. - Комарем бiльше, комарем менше - все одно. Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила - що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох - я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi - це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, - i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись. Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила. - Що вiн тiльки подумає про нас? - сполохано запитала мене. - Та доброго не подумає, - погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала: - Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр. - Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе? - Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, - хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини. - Як у тебе? - У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, - уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста. - Це ж я пожартував. - Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi. - Еге ж, - погоджуюсь я. - I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами. - Це ви такi, певне, вiд природи, - посмiхнулася Люба. - Iди здоров. I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама. - Доклешняв? - насмiшкувато запитав батько. - Та якось дотарганився, - поважно вiдповiв я. - На вiтряку завiзно було. - За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв? - Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, - посмiхнулася мати. - Або на ковзанках чоботи дiрявив, - додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром. - Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помiчника. - Авжеж! - насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя. РОЗДIЛ ШОСТИЙ Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi. Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою: - У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, - нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну - з цурпалками вусiв, а другу - з вм'ятинкою. По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав: - Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх... Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли - все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я". I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла: - Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою: - Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем... Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята -за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене: - То як воно? - Буває гiрше, - невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: -Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима? Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi "Жемчуг", i забув про мої чоботята! - А тобi нащо це? - Iнтересно. - Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись? - О, менi й наших вистачить. - На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? - Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi. Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi. - Таки протер! - дивується батько, назбирує в мiжбрiв'я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залiзо не заiржавiє! А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв? - Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, - продовжує батько оглядати взуття. Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски. - А це що? - Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. - Чого ж губи зашнурував? Що це? - Каблук, - безнадiйно зiтхаю. - Сам знаю, що каблук! - грiзнiшає батькiв голос. - А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду? Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах. - Хтось iде, - обiзвалася мати. - Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi? Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається: - Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги? - За ноги, хоч я їх улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, - бурмочу собi пiд нiс. - Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам! - I скажеш таке, - розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи - хтось довго на морозi ходив. Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха. - Добрий вечiр! - вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. - Ну й мороз узявся на нiч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? - киває на пляшки. - Можна i в пiч, - дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується. Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, - вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв - вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi. - Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, - казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. - їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан. Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цу