ступав у нових тапочках, хоч вони трошки i хляпали без онуч, що тiтка Марина - так звали жiнку - ледве встигала за ним i дивувалася: - Де в тебе та й силочка береться, он скiльки пройшовши голодний i холодний. Климко-бо iз вдячностi до неї розказав, звiдки, чому i як iшов сюди. А надвечiр, уже в Тiтчинiй хатi, його раптом почало так трусити, що й слова не мiг вимовити. Вiн ще встиг помитись у ночвах з лiтеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловiчу сорочку, що пахла, як i дядьковi Кириловi сорочки, простим чорним милом, - i тодi його звалило. Далi вiн чув тiльки, як йому давали пити щось гiрке, а зуби цокотiли об вiнця залiзного кухля... Климко розплющився. Тiтки Марини в хатi не було. Вiн поскидав iз себе одну за одною всi вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якiсь кофти, дiжурку свою - i встав, спустивши ноги додолу. В хатi було чисто i ясно вiд сонця, веселих вишиваних рушникiв на стiнах та вiд червоних калачикiв i хвастунцiв, що цвiли на лутках у кожному вiкнi. На стiльцi коло лiжка лежала скибка хлiба, намазана смальцем i потрушена зверху сiрою сiллю, та двоє червонобоких яблук. Климко повiльно, стримуючи себе, з'їв хлiб i одне яблуко. "А те хай, - по думав про друге, - у дорогу вiзьму". Вiн побачив на лавi рiвно складену чисту свою одежу, матроску i штани (вилиняли пiсля прання ще дужче, аж побiлiли), устав i вдягся. Потiм накинув дiжурку i вийшов надвiр. Сонце рiзонуло в очi, з них побiгли двi сльозини. Климко витер їх пальцем. У повiтрi пахло садовим димом. Так пахло восени i в їхньому висiлку. "Листя палять, - подумав Климко. - Треба ж роботу якусь зробити тiтцi, а то тiльки набалакав: i те зроблю, i те..." Вiн знайшов у сiнях якийсь вiник-деркач i промiв тiчок бiля порога та вузеньку мiж споришем стежку до хвiртки - так вони замiтали щоосенi i щовесни в шкiльному дворi. Тодi обiйшов тiтчину хату, повисмикував старий цупкий бур'ян попiд призьбою - i хата одразу нiби повищала. Обдивився довкола - що б його ще таке зробити? - i помiтив за хлiвом солом'яний погрiбничок, теж зарослий густим бур'яном. Вiн пiдiйшов до погрiбничка, вхопився обома руками за найдебелiшу гiллясту бур'янину, щоб її вирвати, i раптом почув приглушене пiдземельне: "Ко-ко-ко-ко?!" Заджеркотiли й кури, але тихiше й не так сердито, як пiвень, i теж з-пiд землi. "А-а-а", - здогадався Климко, усмiхаючись, i облишив бур'ян: хай, серед нього не всяк одразу й помiтить погрiбничок. Вiн пiшов у хату, застелив лiжко i сiв перепочити, бо втомився. "А як же оце йти, як i од вiника вхоркався?" - i заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде. Незабаром повернулася тiтка Марина, весела, рум'я нощока, очi смiються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квiтками по боках, над вiнцями в нього бiлiла шапочка молочної пiни. - Таки встав? - здивувалася i високо, - ялиночкою пiдняла брови (вона i в дорозi пiднiмала їх так, коли дивувалася). - Ну й меткий! У вас там на шахтах що - всi такi? I в дворi вiн уже, бачу, хазяйнував. Хiба ж можна отакому хворому - i за роботу? Тобi ще лежати та лежати. - Я пiду, тьотю, - тихо сказав Климко. - Сьогоднi. А то ще один день пропаде... Тiтка Марина поставила глек з молоком на лаву i подивилася на Климка спершу злякано, потiм обличчя їй жалiбно скривилося, очi набралися слiзьми. - А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? - спитала вона невпевнено. - Назовсiм. До кого ж тобi туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб'ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слiд i взула, їсти в мене, хвалити бога, є що - нiмцi до нас тiльки .вряди-годи заскакують, то ще й не обiбрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловiк мiй, з вiйни - хай там його, козака, смерть обминає - жити мемо втрьох, будеш нам за рiдного сина... В школу тебе оддамо... Га? - В очах у неї свiтилася надiя i ще щось таке ласкаве, чого Климко не мiг збагнути. Йому тiльки дуже шкода стало тiтки, i вiн сказав: - Я прийду до вас, тiтонько Марино. Як тiльки не стане в нас голоду, так i прийду або приїду. А зараз треба менi назад, мене там ждуть... (Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ i довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгiрцi, звiдки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд i Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тодi вони дивляться на дорогу вдвох iз Зульфатом i мовчать, картаючи себе в душi: Зульфат - що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна - що не почула, як вiн пiшов. Надвечiр вертають онiмiлим у голодному горї висiлком назад до вагової, i їм здається, що там їх уже чекає Климко - усмiхнений, мовчазний i синьоокий. Але його немає... Климко цього не знав. Вiн знав лише одне: там його ждуть). Тiтка Марина зiтхнула, витерла долонею очi й сказала вже iншим, стурбованим голосом: - Сiдай тодi пий молоко, а я тобi клуночок складу, Вона внесла з хатини склянку i налила в неї молока, густого i тепло-пахучого. - А пiвня, тiтонько, ви краще зарiжте, бо вiн i курей продасть... - сказав Климко. Тiтка Марина тихо засмiялася i подивилася на нього залюбленими очима: - Хто тебе й викохав отакого... А що, хiба його чуть? - Як пiдiйдеш близько, чуть, а з двору нi. - Вiн у мене й на волi розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребi посмирнiшає. От босяцюра! - Тiтка зiтхнула. - Я не хотiла тобi зразу казати, думала ж, зостанешся... Нiмцi товарний поїзд учора пустили в Донбас, до Єнакiєвого чи до Горлiвки, точно не знаю. А сьогоднi ввечерi ще один пiде. З нашої станцiї. - (Климковi стало важко дихати - так стисло в грудях.) - Це менi той чоловiк, де я молоко брала, сказав. Вiн перед вiйною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не пiдеш - корову заберем. Може, вiн пiдсобить тобi сiсти, як перегомонiти з ним, га? - I сама ж собi вiдповiла: - Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи - здоровiший будеш. Пiду я в печi розтоплять. Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянцi поменшало на третину. Подумав, подумав - i долив її водою з кухля, що стояв на столi. Потiм ще надпив i ще раз долив, i ще... Поки стало не молоко, а синя бурдичка. - Що то ти робиш? - почув вiн i пiдняв голову: в хатинних дверях стояла тiтка Марина. - Доливаю... - винувато сказав Климко. - - Водою?! Климко опустив очi й кивнув. - Менi, тiтонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, - сказав тихо. - Може, довезу... - То й вiзьмеш! Спарю - i вiзьмеш! Смiливо пий, я ще дiстану. - Вона вернулася в хатину i голосно зiтхнула там. А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й лiг. Вiн дивився у вiкно й ждав полудня, аж доки й заснув. Було вже поночi. На станцiї анi вогника, анi голосу людського. Тiльки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негустi iскри в захмарене небо. "Вугiлля в топку закидають", - подумав Климко, - iнакше iскри не летiли б". Вони вилiтають з труби лише на ходу i коли "шурують" топку, щоб пiдняти пару. Климко знав це ще змалечку вiд дядька Кирила. В паровознiй будцi тим часом погасли червонi вiдблиски, - дверцi закрились, - перестала шурхати об вугiлля лопата. Климко захвилювався: скоро вiдправлятимуть. Вiн сидiв пiд якоюсь будкою бiля клунка, а тiтка Марина пiшла шукати обходчика. З кiнця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порiвнялося з будкою, де сидiв Климко, стихло, зарипiла черепашка пiд. ногами, i Климко почув шепiт тiтки Марини: - А порожнi вагони є, Гнатовичу? - Вони всi порожнi, - одказав їй хрипкий старечий голос. - Веди свого пасажира до другого з кiнця, там уже є люди. Та й чисто: з-пiд лiсу вагон. Тiльки дверi тихо одчиняйте. Климко побачив маленьку чорну тiнь обходчика з довгоносою мастильницею в руцi - i знову задзвенiв по колесах молоточок. Пiдiйшла тiтка Марина, теж як тiнь, з ночi виринула, зашепотiла: - Ходiмо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко закинула клунок на плечi i взяла Климка за руку. - Осюдою, поза вокзальчиком ходiмо, бо ще наскочимо на того виродка... Начальник станцiї тут об'явився новий. Бiля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потiм тiтка Марина легенько постукала в дверi i сказала неголосно: - Свої, не бiйтеся... Дверi тихо вiдкотилися, утворивши чорну щiлину. - Може, пiдсобити? - озвався зсередини чоловiчий голос, i простяглася рука. Тiтка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцiлувала Климка, зросивши слiзьми йому щоки, i зашепотiла гаряче: - Прощай, синочку... Так хотiлося менi тебе зостави ти в себе, такий ти менi любий став, як iшли тодi з города, як хворiв, - серця б тобi увiрвала... Приїжджай... Пiшки не йди - далеко... А приїжджай... - Я не забуду вас, тьотю Марино, - надломленим голосом сказав Климко. - Я... спасибi вам... я приїду... Чесне слово! - Паровоз тоненько свиснув. Тiтка ще раз поцiлувала Климка, шепочучи щось сама собi, i поїзд, брякнувши буферами, рушив. У вагонi пахло старою сосновою стружкою, на стрiлках вiн погойдувався i рипiв, а коли поїзд набрав швидкiсть, його стало метляти з боку в бiк, i вiн уже не рипiв, а стогнав. Чоловiк, - мабуть, той, що брав Климкiв клунок, - довго черкав сiрником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку i пiд ними душ п'ять жiнок з якимись пожитками в мiшках i кошиках. Жiнки дивилися на вогник тьмяно-блискучими смiливими очима. "Нашi, - подумав Климко, - донбасiвськi". I йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагонi. А чоловiк прикурив цигарку i сказав Климковi уже в пiтьмi: - Вiзьми пiдмости собi стружок пiд боки, то подрiмаєш у дорозi. - Нiчого, я i сидячи вмiю спати, - бадьоро одказав Климко. Вiн сiв бiля дверей, притулився спиною до стiни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, i дивився в прочиненi дверi на небо. Низькi чорнi хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час вiд часу засмолювали негустi дрiбнi зорi i як тi зорi знову ненадовго з'являлися, Климко здогадався, що хмари бiжать. Поїзд iшов нерiвне: то смикався i набирав шаленої швидкостi, то гальмував так само рiзко, як i розганявся, то зупинявся просто посеред степу i довго стояв, а вiд переднього вагона бiля паровоза було чути нiмецьке гелгекання. Тодi в кутку, де сидiли жiнки, нишкли, а чоловiк гасив цигарку. Вiн курив часто, i в спалахах сiрника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами. I знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи нiч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядькiв ФД так не їздив. Вiн пролiтав станцiю, як ураган. I Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядьковi Кириловi i побачити, як вiн усмiхається йому i махає рукою, а бiлява хвиляста чуприна в'ється на вiтрi. То був веселий i мудрий паровоз... Вiн мiг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму пiд вагоннi колеса, а мiг нищечком, як довга чорна щука, пiдкрастися пiд самiсiнький барак, поставити на землю дядька Кирила iз залiзною скринькою в руцi, потiм гучно зачахкати трубою, мовби зареготiвши, i задки швидко покотитися на станцiю. Та було iнколи й так, що ФД зникав кудись на цiлу добу чи й двi, а дядько лишався вдома. Найчастiше це траплялося у свято, коли депо, шахта, станцiя, клуб i школа сяяли вночi червоно-синьо-жовто-зеленими гiрляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вiкон у висiлку грали патефони, i в барацi крiзь тонкi стiни було чути з кiмнати в кiмнату святковий гомiн. Дядько Кирило, в бiлих напрасованих брюках, бiлих паруси нових черевиках i блакитнiй сорочцi, легко перехопленiй у станi шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в новi рипучi сандалi, брав його за руку, i вони йшли до магазинiв по морозиво та цукерки - смугасту "Ракову шийку"... Вiтер грався стрiчками безкозирки i лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присiдав бiля нього навпочiпки i казав: - Бiжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами. Очi в нього були усмiхнено-печальнi - вiн нiколи не усмiхався ними весело, - а бiляве хвилясте волосся свi тилося на сонцi шовком. "Посадимо iз Зульфатом вишню над ним, - думав Климко, уткнувшись головою в колiна. - Весною вона бiло цвiстиме, влiтку ягiдьми блищатиме, шпаки налiтатимуть... А восени встелятиме могилу червоним листям з усiх бокiв..." Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрiчки вiд без козирки лоскотали i лоскотали Климковi шию - так м'яко, так нiжно... Вiн прокинувся вiд гучного гуркоту дверей. I не зразу розгледiв на тлi сiрого дощового неба нiмця у вагонi, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих по самi лiктi шкiряних рукавицях. Нiмець обвiв лiхтариком усi кутки, помовчав, розставивши ноги i згасивши лiхтарик, i раптом крикнув, як вистрiлив: - Гераус!!! [1] Першим пiшов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик i невеличкий вузлик. Нiмець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спiдлоба. Коли дядько пiдiйшов близько, нiмець вiдкинувся плечима назад, обкрутнувся на однiй нозi, а другою з усього маху вдарив старого вище колiн. Дядько охнув i сторчма випав з вагона. Нiмець знову став у попередню позу i ждав жiнок. Климко попробував одчинити свої дверi, але вони не подавалися, видно, намокли за нiч пiд дощем. Зойкнула жiнка, закричала друга, третя... Нiмець бив їх так само, як i старого, - мовчки, iз усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима i пiшов до дверей. Вiн помiтив, що нiмець б'є лише правою ногою, i хотiв проскочити злiва вiд нього. Нiмець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дiйшовши до дверей крокiв три, вiн зiгнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи влiво од нiмця i разом з клункам полетiв з вагона, перекинувся в повiтрi й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Нiмець таки достав його вже на льоту кулаком у груди... Климко спробував пiдвестися, але в грудях i в колiнi так заболiло, що вiн застогнав i поповзом, ковзаючи лiктем по грязюцi й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжi. Бiля переднього пасажирського вагона стояв гурт нiмцiв. Вони курили й реготалися. Коли до них пiдiйшов той, що викидав, гурт обступив його i зареготав ще дужче. Скоро поїзд рушив. Климко розтер груди й колiно. "Добре, що тiтонька Марина дала штани, хоч були вони й великi, а то живо го мiсця на ногах не зосталося б", - подумав вiн, пiдвiвся i видерся на насип. Недалеко, кiлометрiв за три, вiн побачив станцiю i впiзнав її: то було Дебальцеве! Тепер йому лишалося пройти кiлометрiв шiстдесят. Климко повернув за акацiєву посадку i побачив неподалiк у степу старого з кошиком та жiнок з мiшками за плечима. Вони посувалися помалу i дуже горбилися. Климко пiшов слiдом за ними. А мокрий степ гiрко пах полином i тихо шумiв од вiтру. Низько над ним сунули хмари. РОЗДIЛ VI Другого дня Климко пiдходив до своєї станцiї. Було ясне пiсля дощу надвечiр'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожнiх травах, i сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскрiло у кожнiй росинi. Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зi своєю ношею. Мiшок iз сiллю та харчами (була серед них i пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) вiн перев'язав пополам i нiс по черзi то на од ному, то на другому плечi. В дощ вiн не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов i йшов, напнувшись надiрваною плащ-палаткою, доки несли ноги. Йшов вiн помалу ще й тому, що не треба вже було поспiшати: он вiн, виселок, мрiє крiзь безлисту посадку, а он лежить за iржавими колiями великий залiзний бак зваленої водокачки, звиваються димки по нiмому териконовi - порода горить. У висiлку теж деiнде курять негустi дими з димарiв i тануть над посадкою. Дома, дома!.. Уже дома. Вiн не пiде висiлком, нi. На переїздi вiн зверне лiворуч i колiєю, мимо станцiї, депо, печища на мiсцi барака i хлiбопекарнi дiстанеться до вагової. Постукає тихенько в дверi... "Хто там? - спитає Наталя Миколаївна. - Заходьте, будь ласка"... Климко усмiхнувся i, сам того не помiчаючи, пiшов швидше. Нараз у висiлку глухо хлопнув пострiл. Потiм коротко диркнув автомат. "Невже знову iталiйцi?" - подумав Климко. Вони й тодi, як прийшли, зчинили таку стрiлянину по курях, наче у висiлку точився бiй. Так де ж тi кури зараз, як їх витрощили до одної? Знову бухнув пострiл, уже ближче, куля десь угорi тiвкнула. I тут Климко побачив, що вiд переїзду назустрiч йому бiжить якийсь чоловiк - босий, у солдатському галiфе з розв'язаними поворозками i в гiмнастерцi без ремiняки. Вiн бiг i весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, i один з них припав на колiно i вистрiлив. Той, що бiг, вильнув убiк. I тодi Климко все зрозумiв. - Туди, дядю, бiжiть! - закричав вiн, показуючи рукою праворуч вiд себе. - Тудиi Там балка!.. Вiд переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди i обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячi плями. Вiн уп'явся пальцями в дiжурку на грудях, тихо ойкнув i впав. А з пробитого мiшка тоненькою бiлою цiвкою потекла на дорогу сiль... - Климка-а-а! Кли-и-мка-а! - почув Климко з гарячої пiтьми i нiчого вже бiльше не чув. Вiд переїзду, пiднявши руки, спотикаючись i падаючи, бiг до Климка Зульфат. [1] Гераус- геть (нiм.).