ема. I от одного разу я приношу з а я ц я. Факт! Цiла трагедiя... Як? Дiд убив зайця? Не може бути! I пiшло! Дружина з кимось говорить по телефону: - А ви знаєте, - у нас заєць! - Ну? - Факт! Павло Михайлович принiс. (Принiс!). I от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик: - Та нi! Та не може вiн убити зайця! Я двадцять лiт iз ним живу, i нiколи такого не було, щоб вiн убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають. - А що з ним? - Та нiчого! Нiби зовсiм нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанiєль, сьогоднi на мене гавкнула, - думаю колоться! - А хiба у вас собачка є? - Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора iндичку з'їла. - А як же Павло Михайлович? - Нормальний, - тiльки зайця принiс! А так усе нiчого! - Нi, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський. - Хiба це серйозно? - А не смикав лiвою бровою? - Нi! - А ви придивiться! В одного мого знайомого пiсля охоти почало лiву брову смикати! Боже мiй! Як пiшло! Я навiть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсiм! Що робити? Що сказати! 26 грудня, 51. Два днi був на з'їздi мисливцiв i рибалок. А яких же прекрасних людей я там бачив! Нiчого їм не треба, нiяких "отоварювань", а вони отакi... I старi, i молодi... а як вони болiють за наше охотницьке господарство! Як у цьому вiдчувається - народ, хазяїн усього! I як почувається, коли йому, народовi, - дано все... Як вiн обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться! Лисичка... Зайчик... Ота лисичка, отой зайчик навiть не уявляє (та й уявити собi не може), яке ласкаве око стежить за ним..., Радянське, хазяйське око! Побувавши на з'їздi охотникiв, вiдчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший! 26 грудня, 51. От у мене пiд руками онук, Павлушка, тiльки-но починає говорити. Я йому: - Це твiй тато! А вiн: - Папа! I все-таки вiн кричить: - Тато! Тато! I знову ви: - Нацiональна обмеженiсть! Нiчого подiбного! Хай каже: - Тато! Бо мiй тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути! Хай каже: - Тато! Бо мiй тато ручку баринi, бодай би вона сказилася, цiлував! Хай живе мiй онук i хай вiн нiколи не бачить баринi! Хай! Менi шiстдесят три роки, а в мене й досi поза шкiрою мороз од баринi. I досi сплющуєшся, нiби тебе бариня по головi трахне. Нiколи не забуду, коли мiй батько, Михайло Кiндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, спiвак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки. Цiлує... А тепер бiгає мiй онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дiд, знаю, що виросте вiн чудесним хлопцем i комунiзм будуватиме. 1 сiчня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорiчному номерi "Радянська Україна". Стаття зветься "Зорi Кремля". Так писати може тiльки великий письменник! Не в словах, а в кожнiй лiтерi, в кожнiй комi - любов до народу! Цiлую Максима Тадейовича! I радуюсь, що вiн живе серед нас! 23 сiчня, 52. Їздили полювати. Це не вперше i не востаннє. Нiчого! I як радiсно, що я нiчого не вбив! I як радiсно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити! I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю. Одне тiльки: Павлушка, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно! 25 сiчня, 52. Iнтересне явище. Пригороднi селяни, отi, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, - це все спекулятивний елемент. Неприємна публiка! I як тяжко колгоспним керiвникам iз ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне! Щодня вранцi в дверi: стук! стук! - Що? - М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?! Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!.. Хiба можна собi уявити справжнiх колгоспниць, настоящих майстрiв наших урожаїв, щоб вони стукали в дверi: - Молочка?! Яєчок?! Вони - Хобта, Савченко, Лисенко - думають про лани, про врожай, а цi - перекупки: - Молочка?! М'ясця?.. Стук! Стук! Коли вже вони переведуться? 5 лютого, 52. Тимошенко й Березiн. Естрада. Здiбнi дуже хлопцi. Та де здiбнi - талановитi. Це все так! Скiльки я їх бачиа у своєму життi - естрадних артистiв!.. Сидить перед тобою - "тьо-о-омная ночь!", i чого йому вiд тебе треба - невiдомо. - Напишiть! - Що? - Та, знаєте, так ото напишiть, щоб... той... оте... так, знаєте, здорово напишiть, щоб уся зала аж... той... розлягалася... про колгоспника... Знаєте, щоб усi смiялися... От як "Зенiтку" ви написали! От i тепер...От... значить, чоловiк... Ну, одне слово, щоб смiшно було! Щоб усi смiялися... Та ви знаєте... - Ну, а все ж таки про що? - Та той... отой... I потiм цiлком серйозно: - Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче смiятися... Вiн так хоче смiятися, що аж дуже хоче смiятися... Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось... той... оте... А народ наш дуже хоче смiятися! А ми, естрадники, для того ж i живемо, щоб... той... оте... того... Так напишете? ...I от Тимошенко... Вiн не тойкає, не отойкає, не тогокає... Вiн упивається у вас, вiн нiби помпу своїх очей встромляє у вашу думку... Що? Як? Одне слово! Одну мисль!.. I ви знаєте, - вiн вас заражає на творчiсть, на дерзання, на роботу! Для такої людини хочеться щось iзробити, бо це людина творча. Творець! Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрiбного, але не в цiм рiч: на добiрному зернi пшеницi полова навiть обов'язкова. Але це творчiсть... А творчiсть, справжня творчiсть, вона не тiльки радує, вона заплiднює... От вам i Тарапунька! 8 лютого, 52. Що таке талант? Горький правильно сказав: "Талант - це робота". Таланти рiзнi бувають: 1) Талант для таланту. 2) Талант для себе. 3) Талант для народу. Я - за третiй талант. Для таланту? Чепуха... Масло для масла... Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецiкаво! Для народу? Iнтересно, корисно, але ж i трудно! Чому? Бо в талантi твоєму бере участь народ! Хочеш бути талановитим - учись у народу! Вивчився? Визнали? Кланяйся народовi! А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитiшого й у свiтi не було, - гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потiм ще раз запишайся i... Вчись у народу! Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народовi! 8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав iз попереднього... Що б менi сказали?! Та мене б убили! Та знищили б! Вишня - украв! Ой-ой-ой! Так я вам скажу по секрету. Все своє життя лiтературне я стежив, щоб - не дай бог! - не вкрасти чогось у iншого. Чи пощастило менi це зробити, чи нi - я не знаю... Я не хотiв бути похожим на iнших... Признаюсь. На зорi моєї лiтературної роботи я (страшенний курiй), я не курив, я нiчого, доки я не сiв до столу, я нiчого не читав, - нi газет, нi журналiв, - щоб голова моя була свiжа! Нi за що не зачiпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив... Наслiдував я когось? Свiдомо - нi! Може, ще хтось так робив, як я, - я не знаю... Але - їй-богу, я говорю правду! - я кожного ранку пiдходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дiвчини... Щоб нiхто, i навiть я сам, не мiг того аркуша порушити... I от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую тi часи, коли вночi я схоплювався й записував окремi слова, фрази, думки... А вранцi... записував уже все як слiд... Майте на увазi - не брешу! На схилi лiт я можу сказати чесно: - Ой, як я любив лiтературу! - А вона мене? - I я її! I я щасливий, що доля моя дала менi змогу любити лiтературу! Спасибi долi! 12 лютого, 52. Переклав отож я "Ревiзора" Гоголя. Дуже (спасибi йому!) допомiг менi М. Т. Рильський. Досконала робота? Розумiється, нi! Над творами Гоголя взагалi, а зосiбна над "Ревiзором" (перекладами) слiд працювати, може, цiле життя, щоб наблизити їх до оригiналу. Ну, а ми ж як? Давай, давай, давай... Ну, й дали... Актори театру iм. Франка, що ставить "Ревiзора" в моєму перекладi, переклад визнали за задовiльний. Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушнi, дуже розумнi, з якими не можна не погодитися, бо актор пiдходить до ролi з свого боку, - йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втiлює образ, живе ним, - отже, та сама фраза в його iнтерпретацiї оживає, динамiчнiшає... Як же з цим не погодитися? А от Комiтет в справах мистецтв дав мiй переклад на рецензiю якомусь N. Цей "рецензент" написав зауважень на цiлих шiстдесят, а то й бiльше, сторiнок. Вiн вимагає дослiвного, буквального перекладу! Iз його зауважень видно, що вiн, N. знає українськi слова, та не знає мови. Це якийсь шашiль у мовi. А вiн, кажуть, член-кореспондент Академiї нашої... I от - що виходить?.. Нашу з Рильським роботу перевiряє чиновник, причiм нечесний чиновник, заробiтчанин... I хотять, щоб я наслiдував його, вiрив i признавав його зауваження. Так чому ж не дати йому перекласти Гоголя? Забуває Комiтет мудрi слова В. I. Ленiна: "Один дурень може такого наробити, що потiм десять (здається, так. - О. В.) не розплутають..." 14 лютого, 52. Якi люди повиростали! Якi люди... Колись фельдшерував я разом iз Михайлом Сидоровичем Коломiйченком. Розумний, чудесний, чарiвний був хлопчик iз синiми лукавими очима. Дотепний, веселий i серйозний. Жiнки за ним... та, боже мiй, якби я був жiнкою - не втримався б! А тепер я бачу його професором, замiчательним хiрургом, державного розуму людиною. Ну, як же не радуватися?! I це не з професорiв, що до них у чергу записуються, про яких говорять: - Ви билi у професора? А какой номер? А сколько заплатiлi?! Це - наш, народний, хороший лiкар, людина, що нiколи не зрадить, не продасть свого народу! Як радiсно бачити таку людину! А Iван Iванович Кальченко! А брат Михайла Сидоровича - Олексiй Сидорович, професор-отiатр! Дивишся на них - i душа твоя танцює: яких хороших людей дала Жовтнева революцiя! А якби її, Жовтневої революцiї, не було? Ну що ж? Ну, й були б ми всi прихвоснями панськими, поневiрялися - та й вже! А тепер ходить Михайло Сидорович по землi, по своїй, по радянськiй, крiпко ходить, розумно ходить i говорить (менi говорить, бо менi можна - стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: "Як, Миша?" - Все опанував! Все роблю. Штучнi пiщеводи роблю! I черепну хiрургiю знаю! Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, нi, вiн просто менi говорить, чого вiн "достиг" (не придумаю зараз iншого слова), - вiн, пам'ятаючи колишню нашу дружбу, нiби передо мною звiтує про те, що зробив вiн... А менi так хотiлося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцiлувати.... Було незручно це зробити при людях: вiн-бо професор, головний хiрург Мiнiстерства охорони здоров'я i т. iн. А менi гопки хотiлося! Щоб знав старий Коломiйченко, робiтник залiзничний, якi в нього сини! Щоб i на тiм свiтi гордо кiстки його лежали... 23 лютого, 52. Кажуть, що переклад "Ревiзора" - хороший. Пишуть так! Менi сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цiлий свiй вiк! Тiльки без словникiв! Без отих рецензентiв! Як би можна було нашою, українською, мовою подати Миколу Васильовича! Тiльки б попрацювати! Не можна так, як це було зо мною: "Дай! Дай! Давай! Давай!" Спасибi Рильському, а то б ми "надавали"! ЗО квiтня, 52. Завтра 1 Травня! Веселий май! Народний май! Яка честь належати народовi! Яка радiсть, коли згадає тебе теплим словом народ! Для цього слiд жити i слiд працювати... Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу не гонорар! Щоб народ усмiхнувся! I тiльки! Вiддам усi гонорари - тiльки скажiть менi, що треба для того, щоб народ (народ!) усмiхнувся! 25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато. У мене, примiром, єсть "Побєда". Я їду, i менi дуже гiрко, коли путями-шляхами чимчикують подорожнi. Чому саме я їду? А вони йдуть? Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати ходила? Для мене... А я от їду барином - i страшенно задоволений... Радий... Не думайте, що я ото "нiгiль-мiгiль"... Але... єсть межа, грань... I єсть iще час... Час!!! Не можна, по-моєму, тикатися iз своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще корiвникiв, свинарникiв, птахарень колгоспники не побудували. Чого ти туди лiзеш? Хочеш, щоб усi говорили: оце дача Вишнi, он яка, он бачиш!' Єсть - грань! Межа! Оцiєї межi не можна переступати! I все! Нiколи нетреба забувати, що ти вiд народу i що твоя робота - для народу! А не для дачi! 26 травня, 52. Побудували будинок для письменникiв! Хороший будинок, в поганому (для письменникiв!) районi - на розi Червоноармiйської i б. Шевченка. Розподiл квартир. Ажiотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить - "кому"? Чому крики? Чому гвалт? Ну чому? Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов! Iменно - потребує! А що робиться?! Скiльки галасу, шуму, гармидеру?! А скiльки в тому галасi справжнього бажання допомогти розвитковi лiтератури?! Чи можемо ми уявити такий, примiром, випадок: от Спiлка письменникiв бачить, що талановитому, скромному, тихому письменниковi потрiбна квартира... Чи зможе Спiлка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що вiн своїм характером не проситиме): - Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрiбна! Живiть i працюйте! Такого, на жаль, не помiчаємо. А що бачимо? - Дiти! Жiнки! От я! От я! Крики, шум! Та хiба хтось проти дiтей? Проти жiнок? Проти бабушок? Всiх я їх, дiтей, бабущок i т. д., люблю, але це, проте, не лiтература! I не тикайся в лiтературу з своїми двома, трьома чи чотирма жiнками, а тикайся романами, поемами баладами... ...Скiльки ще в нас, серед нас, людцiв, що для них важить найбiльше не те, що вiн для лiтератури зробив, а те, що вiн член Спiлки РП. Виявляється, що це - член СП - не так просто. Член Спiлки - вiн уже узаконений громадянин вiн має право нiде не працювати, вiн - писатель. Все! Що вiн робить, де вiн працює, нiхто цим не цiкавиться... Вiн - писатель. Вiн або його кревнi можуть торгувати на базарi кроликами чи гудзиками, - але вiн писатель. 11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається! Сьогоднi йшов вулицею i думав: "Чи може, примiром, засмiятися людина, коли я хочу, щоб вона засмiялася?" ; Кiоск... Книжковий... Прошу свої книжки.... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, мiмiка? Смiється, уявiть собi! Стара жiнка - смiється! Ларьок... Пiдiйшов, спитав цигарок, "Казбеку"... Кiлька питань (Яких? Хiба я пам'ятаю?) - людина смiється! Та як! Який же, спасибi йому, у нас веселий народ!.. 27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться! От i давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин! А я люблю Павлушку, онука. I як собi хочете - люблю його, отого маленького, бiленького, що щебече: - Зiм, дiду, зiм! Зiм! Зiм! Мабуть, нам треба бути - як нашi онуки, як Павлушка! Якби ми були такими чистими, свiтлими, радiсними, як Павлушка, - яка б у нас була лiтература! Хай живе лiтература! Хай живе слово! А слово в Павлушки таке: - Девело! Не дерево, а "девело"... Скаже й засмiється, та як засмiється, розлягається й смiється: - Девело! А "девело" росте, квiтне, розлягається, цвiте... Бо Павлушка мiй пiд отим "девелом" пiдскакує... Хай живе Павлушка! Хай живе "девело"! 28 червня, 52. Помер Стражеско. Цiла епоха вiдiйшла у вiчнiсть! I яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ! Образцов... Стражеско! А я мав щастя i Образцова бачити... Говорити з ним... I досi в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька... Наслiдник Образцова.... Честь, славу i гордiсть України, гордiсть Києва пронесли вони, славнi мужi нашi - Образцов i Стражеско! Хай вiчно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих... Про Стражеска й Образцова!.. 28 червня, 52. Умер Стражеско! От людина, яка своєю особою прикрашала Київ. Скiльки благородства, скiльки розуму, скiльки серця було в цiєї людини! Скiльки ця людина знала! Скiльки ця людина навчила! Хай же нiколи не заросте стежка до його могили! Скiльки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тiльки медицину: В. П. Воробйов! В. П. Образцов! М. Д. Стражеско! Я. I. Пивовонський! Гiршман (Харкiв)! Шатилов (Харкiв)! Я згадую їх з почуттям найсердечнiшої подяки. I гордостi! I щастя, що я жив iз ними, бачив їх, великих, мудрих!.. Я нiколи не забуду величної постатi В. П. Образцова! "Величественный" старик (я iншого слова не пiдберу!), високий, з ясними (як зiрки!) очима... Одна сама тiльки усмiшка чого варта була в нього! Я - невеличкий тодi хлопчак (пацан) (1915 р.), - я розгубився перед його статурою, перед його фiгурою (ой, нехороше слово!). I досi на моїй лисинi тремтить тепло його великої руки (вiн погладив мене по головi!)... I тепле, ласкаве слово: - Колега! Я - фельдшером був! I от пiшли, одiйшли... Але як красиво прожили цi люди! Хай благословенне буде iм'я їхнє! 28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарiв. По-моєму, мемуари - некролог... Але треба, по-моєму, все-таки записати деякi факти. I Повернувся з-за кордону М.К.Садовський. У Харкiв. Якраз був у Харковi П.К.Саксаганський. Франкiвцi (i я з ними) зустрiчали Садовського. Зустрiчав i Панас Карпович. Пам'ятаю: Виходить iз вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усiв... Обнiмає його Саксаганський (а вони були в сварцi все життя). Я прислухаюсь. Що скаже великий брат своєму великому братовi? Що вiн сказав? Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей i сказав: - Миколо! Держи хвоста бубликом! I все! II Л. В. Собiнов був у Харковi на гастролях. Спiвав Ленського по-українському. Я зайшов до нього за кулiси привiтати його... Вiн менi сказав: - Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее! Це було, мабуть, в 1915 - 1916 роцi... Вiн уже був старенький, але спiвав - як бог! Подарував вiн менi тодi ноти арiї Ленського з написом i (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському. Все пропало! Все вiйна клята знищила! III Був колись (1926 р.) на гастролях у Харковi грузинський театр Коте Марджанiшвiлi. Чудесний театр. I був у тому театрi замiчательний артист Чхеїдзе. Харкiв'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього. Щодня, пiсля вистави, вечеряли з артистами в "Краснiй"... Не пам'ятаю, в якiй п'єсi Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом... Але цей шепiт буквально розлягався в залi громом. Вечерявши, я запитав Марджанiшвiлi: - Як ви так могли зробити, що шепiт - грiм? Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина i лагiдний, скромний, тихий... Що сказав Марджанiшвiлi? - Пускай не сделает! Убью! I поцiлував Чхеїдзе... IV Це, мабуть, 1908 - 1909 рiк. Театр Соловцова... Була така актриса Янова... Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?). I от, пам'ятаю, бенефiс Янової... Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квiтiв для Янової... Купили. I менi (який же я був з того гордий!) доручили того букета пiднести... Нiколи не забуду... Отой "привратник" провiв мене до убиральнi: - Здесь вас какой-то мальчик спрашивает! - Войдите! I я не ввiйшов, а буквально впав в убиральню i ткнув того букета... В убиральнi було багацько "панiв", пам'ятаю, дуже гостро пахло... Вона, оте саме божество, навiть не обернулася до мене... А хлопцi ж чекають: - Ну як? Я не знаю, що я сказав на оте "Ну як?", - менi було так боляче, так мене пекло, що на найкращi мої (нашi) почуття - навiть не обернулися! V От тепер гастролюють у Києвi занькiвчани. Хороший театр. А я, грiшний, не хвастаюсь, - я колись на зорi його роботи, ще з Корольчуком, за столом у "Краснiм ресторанi" в Харковi, бiдкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув... Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось iзробив), що театр залишився, вирiс i прославив нашу культуру. I зробив це Б. В. Романицький. I В. С. Яременко! I тiльки роботою, i тiльки трудом, i тiльки чеснiстю! Скiльки ж треба було сили, снаги, любовi до театру (а значить, i до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй головi! А голова (скажемо це щиро) - клалася! По-настоящому - клалася! I от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, - такi ж чистi, такi ж свiжi, такi ж мудрi, як i колись були, за нашої молодостi! I згадую чесний, прямий, трудний i чудесний шлях театру iм. М. К. Заньковецької! От уже не заплямували iменi Марiї Костянтинiвни. От уже достойнi достойної! I як радiсно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, i основне (я це пiдкреслюю!) - про його чеснiсть! Слава Вам, мої друзi! Слава Вам, мої поплiчники! I який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами! Спасибi Вам за роботу, за щастя, за радiсть! 1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досi хтось уважає, за нацiоналiста. Чому? Не розумiю! Ну, чому я повинен не любити руський народ? Чому? Царя не любив, царату не любив, - ненавидiв, - це правда! Але... народу?! Я мало в своєму життi зробив для народу. Це правда! Але зрозумiйте одне: тридцять два роки пiшло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити? Я не виправдуюсь, - я говорю те, що було. Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу? Хiба не давав менi насолоди генiй Пушкiна, Гоголя, Л. М. Толстого? Хiба я не розумiю, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або нiмецького пана? А може б, де-небудь конав на турецькiм (я забув, як вони звуться) човнi? Каторжнiм? 2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР... Це - офiцiально. Для нас, для моєї родини, - це Миша Пилипенко замiчательний артист, чесний, скромний, хороший, лагiдний Пилипенко, що принiс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце. Селянин, - в кращому розумiннi цього слова, - вiн прийшов у наше мистецтво сам, як стiй, як вiн є... I яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, - як сонце, як вiтер, як тiнi вiд верб, як шарудiння очерету вiд вiтру... I з сонця, i з вiтру, i з очерету завжди витикалося усмiхнене обличчя Михайла Пилипенка... I завжди ми смiялися, i завжди ми радувалися... I, може, iнодi стискувалося наше серце, що талант Пилипенкiв, яскравий i самобутнiй, нiби iнодi застигав тупцювався на мiсцi... Але не вiн в цьому винний. Скромний, лагiдний, сумирний i тихий, вiн робив те, що вiд нього вимагалося. А вимоги були половинчастi, а використати його, як на те вiн мав усi данi, не спромоглися... А якого було у Мишi Пилипенка смiху - здорового, веселого, забористого i задеричастого... Вiчна йому пам'ять. Мене особисто опечалила смерть Мишi (а вiн для мене - Миша!) через те, що своїм талантом вiн дуже був спорiднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину... Вiн багацько читав те, що я понаписував... Спасибi йому за це! М. X. Пилипенко - багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна! Приклади? Якось прийшов вiн до мене, подивився i сказав-"Добре!" За кiлька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явiр... М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранцi прийшов, сам викопав три ями i сам посадив три дерева. Причiм вiн сам, на своїх плечах принiс тi дерева й посадив... I досi тi дерева ростуть. Щоправда, мiськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) i пересадила його кудись (для ансамблю), а натомiсть посадила менi "дорослу" липу.. I тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко. Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замiчательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте цi дерева... Пам'ять йому буде вiчна! Що ще хочеться сказати? М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, i отакунької чарки горiлки, не викурив жодної цигарки, - i ви дивiться: iнфаркт! Серце! I людини нема! Фiзично вiн був як дуб! Та вiн же сам, своїми руками повикопував ями бiля театру iм. Франка, посадив дерева, - сам, самотужки, тягав воду, поливав тi дерева i т. iн. Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кiнця не буде. I от вам: iнфаркт - i людини нема. Хай же буде йому земля така легка, така весела, як вiн був сам! 24 серпня, 52. Я прочитав у "Вiтчизнi" статтю "Радянський патрiотизм". Ой, неправильно. Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатрiотизмi? Цього ладозького бiдняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росiю, в Батькiвщину... Я не знаю - треба або нiчого не розумiти, або... краще не говорити... А Маяковський? Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю. Здохну, може, - i не напишу! Повинен поки що сказати, що Маяковський був в е л и к и й чоловiк, з отакенним серцем. Благородства надзвичайного. Менi пощастило знати Маяковського так, як, може, нiхто його не знав. Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарiвнiсть, всю її лукаву посмiшку, всю її, - а де слiв iзнайти?! - щоб познайомити Вас з її тiльки непомiтними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами. Ось вона бiжить до мене: - Дзiд! Дзєд! (Це значить: "Дiду! Дiду!") Їй пiвтора року... У дiда на столику лежать цукерки... Скiльки хитрощiв у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив. Вона (їй пiвтора року) - хитрує. Вона дiда гладить, вона до дiда посмiхається, вона дiда забавляє, щоб дiд не помiтив, як вона простягає рученятко i бере цукерка. А ви бачили, як у дитини засвiчуються огнi-оченята? I якi в неї робляться щiчки? I як губенята розтягаються в лукаву посмiшку? Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все! З чим порiвняєш посмiшку дитини? Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, i не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячi очi випромiнюють. I я знаю, що коли б менi пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, - який би я був щасливий! От тепер - старий я! - дивлюсь я на дiтей - i вiрю, що буде їм краще! 17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радiо. Говорять бригадири, ланковi. Говорять вони про те, скiльки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай! Який народ! Який народ! А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стiльки "удобрень" у свою ниву, якби ми так добросовiсно працювали! Який би був урожай' 18 грудня, 54. От я перекладаю оповiдання Юрiя Яновського... Перекладаю з росiйської мови на українську. Ми знаємо Юрiя Яновського як прекрасного знавця української мови. Чому вiн написав свої оповiдання по-росiйськи? Що це? Пiдлабузництво? Нiчого подiбного! Якби я, Остап Вишня, мiг написати мої думки по-англiйськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це принизить мене як українського письменника? А як би менi хотiлося зрозумiти слово товариша з Нiгерiї, зрозумiти й поцiлувати уста, що це слово вимовили... Але, на жаль, на превеликий мiй жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нiгерiї поцiлує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домi бiгали, може, чорнявi, може, коричневi мої онучата... Такi, як Мар'янка... До цього я не доживу. 19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменникiв СРСР. Я не на з'їздi. Здоров'я не дозволило. Хай знає мiй стiл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися... Хороша доповiдь Симонова на з'їздi Як не вiтати такi слова (перепишу їх по-руському): "...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой". Правда... Тiльки вона, правда, була поводирем у моєму життi. Я нiколи не зрадив правди... 19 грудня, 54. Бiгають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка. Маша - не моя дочка, не вiд мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять лiт, - пiвтора їй року було, як я її побачив, - i я вам скажу, що навряд чи можна бiльше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в кровi, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Машi. А тепер, коли бiля мене стрибають онуки, Машинi дiтки, я не уявляю свого життя без цих онукiв, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжнiми людьми, - гадаю, що буде так, бо всi ми робимо все для того, щоб саме так сталося, - але я знаю, що i Павлушка, i Мар'янка прийдуть колись на дiдову могилу. I прийдуть - я в це вiрю! - не для того, щоб плюнути на могилу... От вам i "чужi" дiти. Це - в хатi... А хiба є, хiба можуть бути для мене, для письменника, десь чужi дiти? Нема! I дiти Нiгерiї, i чорнi, i червонi, i жовтi, i бiлi - всi вони дiти, i всi м о ї дiти, i моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хатi хлiб, не маю змоги дати шматок хлiба голоднiй чорнiй, жовтiй, червонiй i всякiй iншiй дитинi, не можу викликати у неї веселої посмiшки, не можу вгамувати її сльозу... У мене є зять, батько моїх онукiв. Чужий вiн. менi? Нi! Не чужий! Вiн - мiй син! Вiн навiть бiльше, як син. Вiн - батько моїх чудесних онучат! I велике йому спасибi за те, що в моїй тепер хатi лунає чудесний дитячий смiх, лунають дитячi голоси. Сiчень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їздi письменникiв СРСР? 1. Я б перш за все привiтав справедливий виступ М. О. Шолохова. Благородний бiль за судьби лiтератури був у його виступi. Бiль за лiтературу, а не за лiтераторiв. Що б я сказав на 2-му з'їздi письменникiв? 2. Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми її любимо. У чiм ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так званi периферiйнi письменники, приїхавши до Москви, станемо навколiшки? Цiлуватимемо брук Красної площi i т. д., i т. iн.? Нi! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, примiром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати: - Москва моя! Люблю тебе! I як любов до тебе, привiз от я "Тихий Дон". Дивись, який я у тебе "Тихий Дон" єсть... А от твоя "Пiднята цiлина". Дивись! Вiзьми! Пiдходять до Москви ще письменники. ...Дивись, якi чудеснi пiснi, якi прекраснi в тебе люди бiля Ладоги! I як вони вiршують! (О. Прокоф'єв). ...Слухай, Москва, як у нас "Реве та стогне Днiпр широкий"... ...Дивись, як танцюють лявониху. ...Любуйся, як "Алитет уходит в горн". ...Москва... Радуйся, як воював "Вася Тьоркiн". ...А якi "Витязi в тигровiй шкурi"... ...А як рiс "Абай"! ...Дивись, Москва, як ми тебе любимо... ...Навiть "Последний из удэге" у тебе перший... ...Как близко к тебе "Далеко от Москви"... Отак би я говорив на з'їздi... Сiчень, 1955 р. Що таке творчiсть? Творчiсть - це народ! Тiльки! От я, письменник, творю... Думаю... Видумую... Записую... I коли я чесно аналiзуватиму всю мою творчiсть, - усi її етапи, перипетiї, - завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте... Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповiдав... Пейзаж? Природа? Вони перед тобою... Вiд тебе залежить одмiтити i переказати те, що ти бачив... Природа, фарби, звуки, шарудiння, мелодiї, все, все, все... Все це єсть. Умiй схопити й розповiсти... Творчiсть - народ! Моя задача - показати, пiдкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислi) те, що я бачив... Смiх? Сидить жiнка... Годує немовля. Пiд цицькою... Серйозна... Глибока... Задумлива... I, може, навiть печальна... I от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до цiєї матерi, хочу її розвеселити. Я в цiм процесi годування дитини можу - i маю змогу! - пiдмiтити якусь риску, - дитина плямкає губами, - а ви вiзьмiть i, наслiдуючи дитину, плямкнiть так само. Прихильно плямкнiть... Що вийде? Смiх! Чому? Контраст: дитина плямкає i дорослий. Який смiх виникне? Прихильний! Чому? Мати усмiхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину. I так всюди i завжди... Злий смiх? Сатира? Ловiть, спостерiгайте контрасти - i буде смiх!