у. А вона його поцiлувала. Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини. Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи. Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко. Дика гуска - птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко. Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, - але що то за полювання, коли воно випадкове. Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою! Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви: - Тигряча смерть! Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому. Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi пiд ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi. Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже: - Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска - звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу нiт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, - поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн... - Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми. - Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший! Ми вхопилися за цей спосiб. Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси. Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана... Поставили ми її в недiлю. А на другу недiлю мав приїхати й я, - передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечiр. - Гуси вже, - каже менi приятель - появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, - питає приятель, - жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як? - Сiдай, - кажу, - ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка. - Добре! Так от ми й вирiшили. Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тодi з голови. Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти. Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли! Перед свiтом вийшли. Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок - змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив... Одвiз я його до бочки. Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив i поплив до берега. Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую - гукає: - За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею. Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це: - Рррятуйте! - крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв! - Бреди, - кричу, - до берега! - Не вибреду!! - кричить. - Мулько! Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна - I до бочки... Пiд'їздимо, - бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче. - Чого ти нiби пiрнути хочеш? - питаємо. - Р-р-р-ушниця пiрнула! - Ну, вилазь уже на човна! - А р-рушнпця? - Потiм рушниця! Втягли ми його на човна, транспортували до берега. Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить. А тут уже й сонечко виткнулося... Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю. - Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули? - Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло! - Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? - кажу йому. -Нема! - Пiрнула? - Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула! - Ага! Розумiю! - кажу. А гуси летять, а гуси летять! I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають. - Ну, що ж далi? - питає приятель. - Кричи, - кажу: Гуси, гуси, гусенята, Вiзьмiть мене на крилята - Та понесiть до матiнки. - До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч! 1946 ПЕРЕПIЛКА Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко! Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають: Десь була, десь була перепiлочка, Десь була, десь була невеличенька. Ось вона впала, До землi припала... Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить. От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних: - А чи закiнчили сьогоднi шаровку? - А чи пропололи озиму пшеницю? - А чи... - А чи... Раптом iз яровой пшеницi стаккато: - Пать-падьом! - Пать-падьом! - Пать-падьом! Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати: - Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, i б'є ж! От i вiдпочила в голови голова! Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'є! Любить наш народ перепела i тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає. Чудесна пташка! "Вечiр. Нiч..." Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку. От коли вже лiтнiй вечiр настає - я в цей час до матерi: - Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити! - Ще не набiгався? - Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть! - I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига! - Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна! Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати: - Ти хоч чумарчинку накинь! - Ат! - кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить. Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть. А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута. У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив. Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться. - Драстуйте, дiдусю! - хекаєте ви. - Здоров, здоров! - кажуть дiд Махтей. - Пiдемо, дiдусю? - боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. - Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали! - Патьпадьомкали, кажеш? - Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить! - Лящить, кажеш? - Ох, i лящить! Штук сто! - Сто, кажеш? - А мо' й цiла копа? - Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто? - Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик! - А як сто? - А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тiльки на яєчню. - Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не влiзуть! Так ми не всiх ловитимемо! - Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо! Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете. - Не пустуй, - кажуть дiд, - бо ще вкусить! - Не вкусить! - ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш. - Ну, збирайся, пiдемо! - кидають дiд. - А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли? - Взяв! - А дайте я сюркну! Один тiльки раз! - Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш! Пiшли... Ну, ще раз: "Вечiр. Нiч..." Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч! Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх: - "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм: - "Нет, вы не знаете украинской ночи!" Так це ж було бiльш як сто тому лiт! А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч! Так що, по-моєму, пояснювати зайве. Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав: - Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває: Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай... - А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається: Мiсяченьку блiдолиций, За хмару краще б ти сховавсь, Не свiти, бо вже немає Тiєї, з котрою кохавсь... Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило: - Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає? Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один: - Пать-падьом! - Пать-падьом! За ним другий, а там iще, й ще, й ще! - Ага, дiдусю, чуєте? - Чую! - А копа буде? - Двi коли! - Аж двi? Ого!.. Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники... Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку. - Держи, - кажуть. Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють. - Занось! От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi. Дiд тодi витягають манок i починають: - Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр! Тихо. Дiдусь iзнову: - Сюр-сюр! Сюр-сюр! Аж ось лiворуч, мов молотком: - Пать-падьом! - Сюр-сюр! - Пать-падьом! I на кожне дiдове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом". Уже чути й пожадливо-пристрасне: - Ха-вав! Ха-вав! А за ним одразу й бойове: - Пать-падьом! Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" i "пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха! - Ха-вав! Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю! - Ха-вав! Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця. - Ха-вав! Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сiтку й заплутується. -Ага, парубче, - посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. - А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?! Єсть один! Вiн пiдстрибує в клiтцi, б'ється голiвкою об м'яку сiтiку i знову падає на дно. Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене? - Та не стрибай, дурнику, не стрибай! - умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову: - Сюр-сюр! Сюр-сюр! I знову десь аж у гречцi: - Пать-падьом! I другий уже в клiтцi... I третiй! Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi? В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить: - Е, парубче, заснув! А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi "ха-вав", нi "пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується: - Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш! Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм! - Ого! - Ну, пiшли, синку, пiшли... З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самi стернi та копи, та скирти... От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок... Ситi вони тодi дуже... Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла. Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода. -Пiль! - Бах! Єсть! - Пiль! - Бах! Єсть! Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити: - За якусь годину-пiвтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав. - Пiль! - Бах! Єсть! - Пiль! - Бах! Єсть! От собака! Ах, i собака ж! Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти. Перше: обов'язково почистiть рушницю! Друге: не об'їдайтесь! 1946 ЛОСЬ Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої - Радянського Союзу. Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко. Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося. Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, - до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на мисливцiв i мукає... Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася. У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом. Лось зветься ще "сохатим". Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху. Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну. Отже, заполювати лося - не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги. А роги в лося величезнi та розложистi - гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько. Полювати лося - рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться. А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори: - Подамся, - мовляв, - на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу. Для таких оце й пишеться. Що треба для охоти на лося? Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш. Обов'язково - лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься "настом", тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, - тiєю скоринкою-настом. Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу. Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини. - Пудiв з п'ять солi! За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю. Та оце, мабуть, i все. Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд. Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям: - До побачення! Вирушаю на лося! З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область. До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї. Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу, Висiли. Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали? Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки! Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки! Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс... I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском. Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди... Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду... Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають... Пильно вдивляйтеся вперед! I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить "сохатий". Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв. Ви - за ним. Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн - босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено. То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша! А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!! Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь. А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея. Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас: - Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка! А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль... Идет он густою тайгою, Где пташки одни лишь поют. Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина - є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi. Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога! Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапає. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду. Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї! Вже недовго... Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає. За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв! Натиснiть, голубе, натиснiть! Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав. Лежить! Ви пiдбiгаєте на лижах до нього i падаєте на звiра. Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте. Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика. Отак звiр i ви лежите днiв зо два! Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху! Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду! - Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питає. - Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi... - Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба! - Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю! - Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану! Пiдвiвся лось i почвалав. Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця. Ви пiдводитесь i стрiляєте. Лось - мертвий, а ви поки що живий. Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми. Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає - ну, тут уже бал i все таке iнше. Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося. Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося. А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля. Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами: - Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який! - А чого, - питаю, - ти сам не пишаєшся з такого трофею? - Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi - теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу! 1946 ДРОХВА Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга - далi, на Шенгерiївку. Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть. Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм. Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою и цепкой лебедой! Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв... Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, - так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, - навчить вас. Так тiльки через два роки вона вам скаже: - Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою и цепкой лебедой! - От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако "цепкая"? - Я знаю, - пiдносите ви руку, всю в чорнилi. - Ну, скажи! - "Цепкая"... То є цiпок, так це - патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це - патериця-дiвчинка, вродi як вона... Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає: - Нi, не те, не те, - каже вона, - "цепкая" це така, що дуже чiпляється! - Чiпка, значить? - вигукуєте ви з усiма в хорi. - Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" - це по-росiйському! Розумiєте? - Ага! - знову хором. А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї' Андрiївнi: По нивi проходжу я вузькою межою, Поросшей кашкою й чiпкою лободою. - Та не "чiпкою", а "цепкой"! - А я забув, що так треба! Так я вдруге! - Ну, ну! - Поросшей кашкою i... Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте: - I чiпкою лободою! Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою: - Сiдай! Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! - а потiм розглядає зошити: - Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi - цукерка! Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав! Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились. Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть! А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть. Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь! А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є. Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють. А потiм, як нап'ються, то й крикнуть: - Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? - питає мене куркуль. - Поїду, - несмiливо кажу я. - От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре? - Добре! - От i гаразд! А я й питаю вусатого дядька: - Дядьку! А що воно таке за дрохви? - Хiба не чув? - Не чув! - Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива! - Ага! От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами. А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати: Вилiтали орли з-за крутої гори... Але дотягали вони тiльки до "крутої", а на "круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звiдки знову "вилiтали орли". Так усю дорогу тiльки те й робилось, що "вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, - для мене й залишилося тодi таємницею. Оце було моє перше полювання на дрохву! Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже: - Подивись-но, Дороше, чи не видно? Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже: - Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! - каже менi дядько. Поїхали межею... Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби: - Єсть! - каже. - Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати? Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати. - Ми, - кажуть, - їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв? - Зрозумiв! - Паняй! Поїхали... Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч i поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) - побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi. Я все робив так, як казав менi дядько Дорош. I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись. I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, - знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк! Пiд'їхав я до дядькiв: - То ти їх наполохав? - питає дядько Дорош. - Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися! - Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! - зiтхнув дядько Дорош. А другий: - А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону... - А ти коням сiна пiдкинь! - наказав менi дядько Дорош, - та розгнуздай! Умiєш? - Умiю! Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, - i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав. А дядько Дорош все намагався довести, що: - Дрохва, - вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув. А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця. Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. - А найцiкавiший спосiб полювати дрохву - це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть. Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку. Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, - лягайте й починайте лiзти. I все придивляйтесь, щоб так перелазити - од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо... Лiзти найкраще на черевi, кашкета - в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається! Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся! То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, - то нiчого, - то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, - нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок - пiвпiдситка. Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - вiн од бешихи сильно дуже допомагає! От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок i нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи. От що значить дрохва! Та ще до всього цього й гордовите: - Дрохву вбив! О! Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi! Дрiбницi то все! Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi. Пiдлiзти треба на пострiл, - це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше! Шрiт має бути крупний - два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика. Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят! Останнi зусилля, ще метр - i дрохви... здiймаються й летять! Ви стрiляєте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi! А потiм уже потихеньку йдете додому. I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри. Характер у них такий! Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву. Убив, не пiдкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже! Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках... Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом. Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви. Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець. Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотiння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, - я вистрелив, i-о, радiсть! - одна з них каменем на землю. Пiдбiг - єсть! Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко. А проте ж - дрохва! Справжня дрохва! Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь. Домашнi всi питають: - Що за птиця? А я крiзь зуби: - Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi. - Правда, що дрохву вбив? - Убив! - Коли ж на дрохву? - Та заходьте, - кажу. Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, - вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi: - Знаєш, - кажу, - що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо! - Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, - питаєте, - однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу: - Приготуйте, будь ласка, на завтра! - Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде. - Ну, добре! - кажу. Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу. Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк. А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було! Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?! Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику! Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини! Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали. На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки. Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту: - Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму? - Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється! - Дрохва?! - перебивають вас. - Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця! - Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що? - Слава богу, що не часто вона трапляється, - перебивають вас iзнову. А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете: - Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити? - Не менше! - одказує Микола Iванович. - Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху! - Слухайте, - кажу, - Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два! - Не витримає, - зогниє! - От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти. 1946 ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає? Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає... - Вепр! На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?! Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють. Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi". Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте. Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка. А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки: - Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок i болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже: "Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно... - Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба? - Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому: "Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..." Тут уже пiдходить хазяйка: - Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи? - Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу. А вiн i на канапi ще добиває сiкача: - Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! I так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку. Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш... Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача? Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що... Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами! Слава не тiльки вам, а й усьому вашо