Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду героїчного мiста. I знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите. Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете. Не так, як деiнде: - Проходьте, проходьте! А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини: - Ляп! Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград. Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi... I щодня ленiнградки мили свої вулицi. I не обливали вас... Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!" Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити. Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде? I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати. Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг. Iду, а сам собi думаю: "Ну, - думаю, - доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" - вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав". Нiчого подiбного. Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох! Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати... Ленiнградки- красивi. Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi. Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi! Викрутився чи нi? Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi i чепурно одягненi... Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом - Червоної Армiї воїном. Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру... Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо. I ленiнградка - красива. Це - взагалi... А оце - зосiбно. Тролейбус... Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко. Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки. I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини. "В чiм рiч?" - думаю собi. Додивився-таки. Ну на який тролейбус не глянеш - водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина. Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед. Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися. Не можна витримать! Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, - їдеш, як у казцi... Ай дай ленiнградцi! Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня. А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?! Ви б побачили! Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного. А водiй стоїть, посмiхається: - Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви пристроїте! Блондин - сам не свiй. Лице щасливе, посмiхається, i вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликовi, а друге на водiєвi... Менi так нi разу й не пощастило ролика пристроїти: молодшi затирають. Ленiнградська жiнка... Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого. Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах. На її втiху i на ще бiльшу славу її города, города-героя! - Ми любимо свiй город, дуже любимо, - сказала менi ленiнградка. - Я бачу це, пересвiдчився в цьому, - одказав я їй.. - I що ви на це скажете? - запитала вона. - Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград! Герої города-героя Ленiнград - город-герой. Як це розумiти? Чи може бути так, що от стоїть собi город, стоїть вiками, i раптом - в найтрагiчнiшi часи свого буття - вiн, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зiрки Героя... Очевидно, що так бути не може. Славою героя вiнчають свiй город люди. Ленiнградцi в страшнi часи тяжкої блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою... А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду: - Ви - герой? Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацiєнта, усмiхнеться i пiде далi... I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок героїв, - не знайдете... Нема героїв... А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть переднiй краї героїчної оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв I скажуть: - Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад! Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть почуєте дзвiнки трамваїв i гудки тролейбусiв... А поруч вас - руїни славнозвiсної Пулковської обсерваторiї. I вам iще скажуть: - Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли. Вам не треба тодi шукати героїв... Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи працює вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною ленiнградською землею покритий... I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набої, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над "Мiдним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi... Всiх ви їх вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вiтатимете героїв живих i шануватимете героїв неживих. Серед великої i просторої площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище. Вiчним сном спочивають там герої-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами... I не треба питати, чию саме могилу прикрасила нiжними конвалiями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дiвчина, що печально над могилою голову схилила. - Нi, - вiдповiсть вона. - Родичiв особисто моїх тут нiкого нема. Тут усi нашi рiднi. Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент. Пiд постаментом тим спочиває вiчним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда. Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля. Знаємо-бо ми, що єсть молодi ленiнградцi, якi спочивають на широких просторах України Радянської, - i не чужа їм земля українська, як не чужа Миколi Красношапцi ленiнградська земля. Ось через це саме й пишуть бойовi Миколаєвi друзi його рiдним батькам в українське село Луганське: "Дорогi батьки Миколи Красношапкй, Марко Пилипович та Параска Сергiївна! 7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи Красношапки, приїхали українськi письменники. Ми розповiли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Україну. Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i захищати свiй народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну. Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстернiсть, щоб у першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вiтчизни так, як бився Микола Красношапка, - стiйко, вмiло i мужньо. Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогi Марко Пилипович та Параска Сергiївна. Мiцно тиснемо Вашi руки. Громов, Михайлов, Уваров, Носков, Гусаров, Дубiн, Шушарiн, Хомутов, Кузнецов, Єврашев", Що ж розповiли бойовi друзi Миколи Красношапки українським письменникам? От що. Було це в серпнi 1942 року. Сержант Микола Красношапка i з ним ще кiлька товаришiв снайперiв зайняли окоп на передовiй. Аж ось пiсля скаженого мiнометного й артилерiйського вогню пiшли фашисти в атаку. Красношапка першими пострiлами валить чотирьох гiтлерiвцiв. Вiд сержанта не вiдстають i його товаришi. Нiмцi падають, але по трупах своїх солдатiв уперто лiзуть уперед. Ось вони вже бiля бруствера. Скомандувавши: "Вперед!", Красношапка орлом вилiтає на бруствер, валить ще кiлька фашистiв iз гвинтiвки i - за гранати. Вибухами гранат вiн розкидає першi лави фашистiв. Але гiтлерiвцiв багато. Вони прориваються в окоп. - Нi, - кричить Микола, - не буде по-вашому! - i, мов той лев, кидається на них. Трiскають од ударiв прикладом фашистськi голови. Пострiл - i Микола падає. Але знову пiдводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лiвою рукою хватає з землi гранату i б'є по вороговi. Нiмецьку атаку вiдбито. Перед нашим окопом десятки нiмецьких трупiв. Коли Миколу везли в госпiталь, вiн сказав: - Хлопцi! Я зробив що мiг! Може, й мало я зробив, так вiрю, що ви зробите бiльше! Прощайте! Як тiльки видужаю, зразу ж вернусь до вас! Не вернувся Микола... Спочиває герой оборони славного Ленiнграда Микола Красношапка пiд бiлим мармуровим постаментом на Гвардiйському кладовищi города-героя... Микола Красношапка, обороняючи Ленiнград, знав, що вiн обороняє Україну, як знали й славнi ленiнградцi, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленiнград. Бо всi вони боронили свою велику Батькiвщину - СРСР. 1945 МОЯ АВТОБIОГРАФIЯ У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi... Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв. Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси. Батьки мої були як узагалi батьки. Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом. Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала: - Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було. Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi: - Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному. Почав, значить, я рости. - Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина. Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi. А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять". Бо письменники так, спроста, не бувають. I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором. Пiдскочать отi явища - i записала людина. Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа - картопля, коноплi, бур'яни. Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде. I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати? Зразу ж мати пужне: - А де ж ти ото сiв, сукин ти сину? I натхнення з переляку розвiялось. Тут i стає в пригодi картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки. I все думаєш, думаєш, думаєш... Аж поки мати не крикне: - Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?! З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку. А мати, було, лається: - Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!! Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята. Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь. - Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину! А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: "Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!" Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло. Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого. Потiм - оддали мене в школу. Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто. Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати? У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже: - Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку. "Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба". Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку - цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив. Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша. Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є. I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу; - Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д. Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: - Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде. Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу. Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало". Приїхав додому. - Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро. Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт". Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав. Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером. А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потiм до унiверситету вступив. Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, - це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то - напам'ять. Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й кину. Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi. Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону. У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем. Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi: "Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, - думаю собi, - в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, - робитиму". Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. I пишу собi... 1927-1955 ОТАК I ПИШУ I Як ви пишете? З такими запитаннями частенько звертаються слухачi до всiх письменникiв мало не на всiх лiтературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власнi твори. Звертаються з такими запитаннями вони й до мене. - Як я пишу? Колись, замолоду, на такi запитання вiдповiдалося жартома так: - А так пишу: беру папiр, беру олiвця, сiдаю собi та й пишу собi... Така вiдповiдь, видимо, не зовсiм задовольняє або, певнiше, зовсiм не задовольняє запитувачiв, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитiв, дедалi бiльше; отже, зацiкавленi хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповiв докладнiше. Давайте спробуємо. Тiльки заранi давайте умовимося, що в моїй оцiй розповiдi чи бесiдi не буде нiякiсiньких рецептiв про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалi художнi твори, бо я дотримуюсь тiєї думки, що навряд чи можна когось навчити писати тi чи iншi художнi твори, а от навчитися такi твори писати можна. Я розкажу вам, коли i як я почав писати гуморески та фейлетони, i, коли вдасться, - розкажу i як я їх пишу. II Працювати в газетi я почав пiзненько, тодi, як менi вже стукнуло тридцять з гаком лiт. Чому? Я походжу iз селян. Народився на Полтавщинi. Батьки мої мали дуже багато дiтей i дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освiти батьки дати менi не мали змоги. Закiнчив я сiльську школу. А далi що? Про гiмназiю чи взагалi про якусь iншу середню освiту i мрiяти годi. Що робити? Хазяйнувати вдома - нi на чiм i нi над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дiтей "у люди". Десь батько дiзнався, що вiн, як колишнiй солдат, мав право вiддати сина на "казьонний кошт" у вiйськово-фельдшерську школу, а таких шкiл на Українi тодi була тiльки одна - в Києвi. Чому саме батькiв привабила вiйськово-фельдшерська школа, а примiром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтавi? У Полтавi треба було найняти для учня квартиру i т. д., а в Києвi все це було "казьонне", хоч за навчання потiм треба було вiдслужити фельдшером у вiйську. Закiнчив я вiйськово-фельдшерську школу. Працював фельдшером i далi вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном iспит за гiмназiю "на атестат зрiлостi"... Для цього менi довелося затратити мало не десять рокiв. Виходить, що середню освiту я дiстав уже тодi, коли менi пiдкочувалося пiд тридцять лiт. Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер "дуже трудно": у неї тепер i семилiтки, i десятилiтки, i технiкуми, i унiверситети, i iнститути, i заочнi вищi учбовi заклади, i академiї... Не знаєш, за що вхопитися... Тепер тобi стукнуло двадцять три, - ти вже або iнженер, або лiкар, або педагог, або бiолог, або геолог, або, або, або та ще раз або... А нам було "значно легше": закiнчив двi, три, а найбiльше чотири зими освiти, хапайся за батiжок i - "цабе, рябе, тр-р-р-р!". I то не на свої воли, а на куркульськi або на помiщицькi! Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такi є на свiтi, що вмiють вiрша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мрiялося... Фельдшерувати менi пощастило з одним дуже освiченим лiкарем, який кохався в лiтературi, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою. Ну, по службi ото iнодi напишеш якогось там чи акта, чи.щось iнше, даєш йому на пiдпис, вiн читає... Якось вiн мене запитав: - А ви нiколи не пробували в: газети писати? - Нi, нiколи. - А ви спробуйте! Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), понiс до редакцiї, де мого дописа i викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газетi. Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в росiйськiй школi, бо, як ви знаєте, за царя українських шкiл на Українi не було зовсiм. Як ми, українськi селянськi дiти, говорили й писали, закiнчивши двi-три зими сiльської школи або пройшовши солдатську царську муштру? Хтось колись про нашу говiрку сказав дуже дотепно: "Ни по-русски, ни по-малорусски, а так - мало по-русски!" Лiкар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови i багато менi допомiг в її вивченнi. Книжки, розумiється, я читав i росiйськi, i українськi. I багато читав. 1919 року були спроби виступiв моїх у газетах, але постiйна праця в газетах почалася 1921 року в Харковi, в редакцiї газети "Вiстi ВУЦВК". III Мову українську, вже й лiтературну, я, як на той час, знав пристойно. Прийшов я в Харковi до редакцiї газети "Вiстi ВУЦВК" та й кажу: - Чи нема у вас якоїсь роботи? - А що ви вмiєте? - Знаю українську мову! - О! Нам такi люди потрiбнi! Треба вам знати, що тодi знавцiв української мови було обмаль. Декотрi з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь iще не попiдростала... За найкращого знавця української мови в редакцiї "Вiстей", крiм редактора, вважалася зав. iнформвiддiлом (така була посада) Оксана X. До неї було мене й направлено. "Iспита" я склав блискуче i того ж дня ввечерi вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота. Було це, я ж кажу, 1921 року. У квiтнi. А тепер уже 1954 рiк! А газетярська моя робота як почалася, так i досi не припиняється. I, як по секрету вам сказати, i досi я вважаю себе "в общем и целом" за газетяра. Працюю, значить, я собi в редакцiї та й працюю. Перекладаю собi та й перекладаю. Вдачi я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсiм навпаки: по молодостi смiялося весело та розложисто. Одного разу, перекладаючи закордоннi телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт iз закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потiм сам собi подумав, а чому менi не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмiшки, чи гуморески. До речi, менi i тодi, i тепер не дуже до вподоби французьке слово "фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву - "усмiшки", i це слово я люблю куди бiльше, нiж слово "фейлетон"... Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмiшка" нашiше вiд "фейлетону". ...Так написав ото, значить, я усмiшку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми i поклав на стiл Оксанi X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всi ми, i начальство (заввiддiлом), i пiдлеглi, в однiй кiмнатi. Прочитала Оксана переклад, читає усмiшку. Починає реготатися. Схопилася i, регочучи, кудись побiгла. Прибiгає i показує менi редакторову резолюцiю: "Надрукувати в завтрашньому номерi газети..." "Бий тебе нечиста сила!" - думаю собi. А сам, розумiється ж, радий! Ще б пак! - А як пiдпишемо фейлетона? - питає Оксана. Я беру в неї свiй "твiр" i пiдписую: "Оксана". Таким робом перший мiй фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у "Вiстях", з'явився за пiдписом "Оксана". Чому? З цього видно, що серйозної ваги цьому фактовi я не надавав i бути фейлетонiстом чи взагалi письменником не гадав. Праця в газетi менi полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хiба мало є працiвникiв у газетi, - i не письменникiв, i не фейлетонiстiв, а прекрасних журналiстiв, без яких газета не може iснувати? "Працюватиму, - думав я собi, - а там видно буде, на що воно закандзюбиться..." Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював iз захватом. Зранку в редакцiю приходив, вискакував на годинку, на обiд i перед свiтом другого дня приходив додому. Життя минало в редакцiї. Був я i за перекладача, i за редактора мови, i за зав вiддiлами, i за секретаря редакцiї, i за редактора журналу "Червоний перець", i за редактора лiтдодаткiв. Не одночасово, розумiється. А то одночасово у "Вiстях" я був за редактора мови й за фейлетонiста, а в "Селянськiй правдi" за вiдповiдального секретаря. Попрацювалося, - нема де правди дiти! Разом iз "Вiстями" видавалася i газета "Селянська правда", яка першi часи шкутильгала, бо часто мiнялися редактори. Я в "Селянськiй правдi" працював за секретаря. Сидиш, було, в кiмнатi, заходить товариш: - Драстуйте! Я - ваш редактор! - Дуже приємно! Дивишся, за мiсяць-пiвтора вже це "дуже приємно" говориш iншому товаришевi. Редакторами "Селянської правди" довший час були товаришi, якi, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу. - Попрацюйте в "Селянськiй правдi", доки пiдберемо вам вiдповiдну роботу! Часто й густо редакторство в "Селянськiй правдi" - то була робота за сумiсництвом. Газета виходила тричi на тиждень. Отож i було, як правило: - Ви робiть, а я забiжу перегляну! - А передова? - I передову напишiть! - А про що? - Пишiть про кооперацiю! - Та минулого разу писали про кооперацiю! - Нiчого, нiчого! Не пошкодить! Пишiть про кооперацiю! Обов'язково, було, редактор забiжить переглянути передову. - Добре написано, дуже добре! Тiльки кiнця нема! - Як нема? - У кiнцi додайте: "А через те давайте хлiб i конi для Червоної Армiї!" Писалася передова про мiжнародне становище, про культосвiтню на селi роботу, все дно кiнець додавався обов'язково: "А через те давайте хлiб i конi для Червоної Армiї". - Та якось воно тут вродi... - Нiчого, нiчого! Добра якась душа прочитає та, дивись, iще раз вивезе хлiба на продпункт! Друковане слово - воно своє робить! Був i такий редактор. - Товаришу редакторе! Коли буде передова? - А газета хiба виходить? - запитує редактор. - Не виходить, бо нема передової! - А раз не виходить, так навiщо ж передова? За дванадцять рокiв безперервної технiчної роботи в апаратi редакцiйному було всього! Проте з яким захопленням згадуються цi роки! Стiнних газет тодi в наших редакцiях не було. От я взяв та й написав усмiшку "для внутрiшнього вжитку" про справи редакцiйнi. Про всiлякi такi курйознi, бiльш-менш типовi явища в редакцiйнiй нашiй роботi, про чудернацькi вчинки рiзних редакцiйних спiвробiтникiв-дивакiв (а де ж їх, скажiть, нема?!). Смiху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене i згубило! Уже редактори почали: - Ви вмiєте, та не хочете! - От на таку тему треба фейлетона! Розумiєте, треба! - Та не вийде в мене! - А ви спробуйте! Про редакцiйнi справи ж вийшло! Напишiть! Почав писати. Iнодi виходило, iнодi не виходило... Згодом почало частiше "виходити", нiж "не виходити". Почалося частiше братися за Гоголя, за Щедрiна i за Чехова... Читав, думав: "Чому смiшно? Звiдки смiх?" Дiставав словники, збiрники приказок... i т. д., i т. iн. I прислухався. Прислухався i в трамваях, i на базарах, i по ярмарках, i по поїздах, - чому смiються, чого так весело?... I записував. Чому я про все це пишу? Ми ж з вами бесiдуємо про те, як я починав свою роботу в українськiй сатирико-гумористичнiй лiтературi. Я не можу вам сказати, чи всi так починають i чи взагалi так слiд починати. Я не маю сумнiву в тому, що тепер, коли ми маємо iнститути лiтератури, iнститути та факультети журналiстики нашiй молодi буде значно легше починати, нiж було нам. Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусiнького пiд собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришiв буде висвiтлене у вишах. Буде основа, на якiй уже вишиватимуться вiзерунки. А ми - самi снували, самi й вишивали. IV - Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як? А давайте я вас запитаю: - Чому один письменник пише романи, другий - вiршi, третiй - драми, комедiї i т. д., i т. iн.? Є, розумiється, письменники, що можуть i те, й те, й те, а втiм, один iз жанрiв у нього виходить краще, нiж iнший. Пише, примiром, чудеснi лiричнi пiснi поет-сатирик наш Сергiй Воскрекасенко, але в сатиричних своїх вiршах вiн i сильнiший, i плiднiщий. Силу-силенну таких прикладiв можна навести. Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними "гвинтиками" в головi, але кожна людина має до чогось певного бiльший потяг, бiльше покликання, нiж до iншого. А коли в людини є потяг чи покликання, примiром, до сатири, до гумору, вона ними, - сатирою та гумором, - бiльше й цiкавиться, бiльше вивчає класикiв сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власнi зерна сатири та гумору. Кiнець кiнцем сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про лiтературу. Розумiється, що все це розвивається не само по собi, а в загальному процесi розвитку нашої лiтератури i взагалi культурного нашого життя. М. Є. Салтиков-Щедрiн писав, як ви знаєте: "Лiтература знає такi людськi дiї, якi мають у собi певну мiру загадковостi i щодо яких публiка ще не з'ясувала, порочнi вони чи доброчеснi. Фiлософи пишуть, з метою пояснити цi дiї, цiлi трактати; романiсти беруть їх за основу багатотомних творiв; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю смiху. Ця зброя дуже сильна, бо нiщо так не збентежує порок, як свiдомiсть того, що його вже викрито i що з приводу нього вже залунав смiх"[1]. - Ну, правильно, - ви своєї. - I потяг, i покликання до сатири та до гумору в нас єсть, i познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класикiв, стежимо за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi i навiть, бажаючи працювати в лiтературi, закликали для цього на допомогу зброю смiху! Все зробили! А все ж таки - як писати фейлетони? Як писати гуморески? Я можу вам розповiсти, як, як менi вiдомо, пишуть чи писали iншi письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалi писати, не знаю i порадити нiчого не можу! Ви гадаєте, що я не цiкавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, нiхто нiчого певного менi не сказав. - Як ви пишете? - питав я. - А так: пишу, та й уже! Один iз вiдомих письменникiв-сатириконцiв (був до революцiї в Петербурзi журнал "Сатирикон") писав, кажуть, так: сiдає за стiл, перед ним чотири смуги паперу, на кожнiй лежить авторучка, вiн на одну тему пише чотири варiацiї гуморески i кожну варiацiю окремою ручкою. Несе цi чотири варiацiї до редакцiї i читає редакторовi. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника: - А п'ятої варiацiї у вас нема? Я не думаю, щоб твiр дуже вже залежав од авторучки та вiд паперу. Колись до мене завiтав був народний художник СРСР Анатолiй Галактiонович Петрицький. Сидiли ми, гомонiли, курили. Анатолiй Галактiонович одiрвав од коробки з-пiд цигарок кришку, взяв навпiвспаленого сiрничка, вмокнув сiрничка в чорнило, сидить i дряпає, так собi - мiж iншим, сiрничком по картону. А вийшов чудесний портрет. Крiм, отже, матерiалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба. Якось улiтку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селi на Полтавщинi, над рiкою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкiна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Вiн одразу, що називається, "з маху" з росiйської мови без єдиної помарочки "переписував" мовою українською цiлi сторiнки. Один варiант. Потiм таким от способом - одразу другий варiант. Читається потiм перший варiант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потiм iще шлiфував переклади, але того вже я не бачив, я розповiдаю про те, чого був свiдком сам. Усi ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як вiн працював! Скiльки вiн правив, скiльки i ним самим, i для нього кожний твiр було переписувано. . А потiм iще правка в коректурi, коректура коректури, коректура в гранках. Вiд цього хiба твори Л. М. Толстого були менш художнiми? Навпаки! I хiба така кропiтка над творами робота принижує велич Толстого? Якось я запитав сина нашого українського видатного новелiста: - Коли не секрет, розкажiть, прошу вас, як працював ваш батько? - А чому, - вiдповiдає син, - це секрет? Нiякий не секрет! Щоранку з батькового кабiнету вигортали купи подраного паперу. Але ж дивувалися письменниковi сучасники, дивуємося ми, цiлий свiт дивується, як можна одним словом передати психологiчний стан людини, двома-трьома словами намалювати цiлу картину, а на однiй-двох сторiнках дати соцiальний стан цiлого вимученого народу! Кожний робить, в даному разi пише, як умiє! V Найважче i найнеприємнiше писати про себе. Я ще раз кажу, що не маю жодного намiру давати якiсь певнi рецепти, як писати, та їх, тих рецептiв, i нема. Я спробую розповiсти, примiром, чому i як я написав свою "Зенiтку", бо iз моїх творiв її, мабуть, чи не найбiльше знають. "Зенiтку" написано пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе, таке, щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися. Одночасно щоб моя гумореска вiдiгравала й певну, сказать би, мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль. Героями "Зенiтки" я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума. Чому я вибрав дiдiв? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтiвку, то бодай вила. Я зробив старого дiда партизаном (а хiба таких не було?), а в партизанах навiть кволi дiди не сидiли без дiла, а хоч обiд хлопцям варили та конi пасли. Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його бабою Лукеркою? Це - смiшно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технiкою, своєю вiйськовою наукою, - хоч якi ви дуже такi муштрованi, дуже такi сильнi, дуже на вiйськовiй справi практикованi, - нашi дiди битимуть вас, маючи в руках не вдосконаленi зенiтки, а звичайнiсiнькi вила-трiйчата. Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками. Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного боку i баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та ще коли старi дiди по-своєму вживають у розмовах вiйськових термiнiв (а хiба не поприщеплювалися такi термiни до нашої мови за час вiйни?!), - от i вийшло, кажуть, дуже смiшно. "Зенiтку" свою я вигадав. Живого дiда Свирида, того, що дiє в "Зенiтцi", на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо, якби їх не було, я б погрiшив проти художньої правди i читач обов'язково десь, колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би... Читача не обдуриш! За десять рокiв життя "Зенiтки" я протесту жодного не чув. Я розповiв про те, чому я написав "Зенiтку". Як я її написав? Це вже справа складнiша. Iз "Зенiткою" я "мучився" довгенько. Було багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi солдати, нашi офiцери, що я їхню титанiчну, героїчну, смертельну на вiйнi боротьбу порiвнюю з "вiйною" дiда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазi фашистську армiю, а раптом комусь спаде на думку, що я - аж подумати страшно! - недооцiнюю труднощiв боротьби. Чи не образяться нашi безстрашнi соколи-льотчики, що найсмертельнiшу в їхнiх руках зброю - таран - я воджу до тарана дiдом бабиної спiдницi? Ще тiльки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи не може таке трапитися?.. А хто напевно мiг сказати, трапиться чи не трапиться? Вирiшив писати! Сам собi подумав вся справа в тонi, в пiдходi, в певних межах. Узяв та й написав. Технiчно як я її написав, питаєте? Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанськiй областi, де моя родина жила в евакуацiї. Я приїхав до неї. В хатi було холодненько, був лютий. Уночi не спалося, а бiльше хукалося. Хукав я, хукав, нiякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину. - Ти не змерзла? - Змерзла! - Слухай, я тобi щось розкажу. - Перед свiт