ла до себе козака свого й поглянула... Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав: - Звiдки ти? Чия ти? - Я сирота - одказала Галя. - Я живу сама одна коло Києва, у хатцi на луцi... Нi, нi-бо, не те... Я замiж пiшла, i от мiй козак... - Галю-промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, -Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? - Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: -А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати? Наче вменшився її жах I страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева. - Се наша сестра Галя!-каже їм менший брат. - Се я, братики рiднi! - промовила до їх Галя, та вони чогось не пiдходили до неї вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi... жах знов напав Галю! - Де старший брат?-спитала вона. -Де вiн!- Жах усе бiльш та мiцнiш її понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила iфозiбрала. Вона бачила старшого брата мертвого пiд дубом i знала, що забив його Михайло її. Вона була на похоронi й бачила, як старшого брата опустили вкупi з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, i вона прощалась з обома... Та чудно якось усе змiшалося в неї у головi i навiть якось чудно очi бачили й уха чули: то вона думала про iграшки з братами на луцi, про покiйну неньку, й нагле уявлялась у думцi молодиця з дитиною смiлою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, i, усмiхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви i прислухала Михайлового голосу, то Днiпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй - стогнуть, бачилося - голе камiння, темнi гаї, - а разом вечiр весiннiй - чаруючая квiтуща свiжiсть i в далю-далi велике бiле село на горi... То усе живе, одрадiсне й дороге, - то усе мертве, поховане дороге... Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, i вона йому всмiхається й дуже раденька... А от i всi брати сидять рядочком на землi, тiльки нестає старшого, нема старшого... Нагле якийсь свiт наче - i пам'ять, i розум, i жах знов напада, пiйма i посяга, i в жаху вона кидається бiгти i бiжить-бiжить до Днiпра i в жаху вкидається у Днiпро. За нею брати по слiду, та Днiпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре камiння, й дарма брати ходять понад берегами, - у бистрих нуртах нiчого не видно, опрiч одкиду неба ясного, гаїв та шпилiв округи.