в повний живiт. - Важко їй було його везти, - вирiшив Галат, - а як вони не помiтили, що ти бiльше скидаєшся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал став колоти собi на груди весiльного букета? - Не смiйся так голосно, - сказав Остюк, - скажеш своїй матерi, що в неї дурний син колись вродився. - Коли приїдемо додому, - продовжував Шахай, - ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки. - Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнiв. - Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней - стайня глибоко пiд землею була, спав по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали "шахтарем". Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу. - Цiкаво, - закiнчив Шахай. коли ешелон раптом пiшов назад i за ним побiгли тi, що не встигли сiсти, - _чи _Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро - всi надiйнi та вiрнi. Коли не проспить - йому буде багата пожива. Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслiд ешелоновi i протанцював халяндри. Потiм всi троє пiшли по шпалах додому. - Поїхали! - закричав Галат. - А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов iз тридцять! Звоювати - звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що? I вiн почав: Гей, хвалився та козак Швачка, Пiд Бiлую Церкву iдучи: Гей, будем брати, та китайку драти, Та в онучах топтати! Потiм пiдморгнув Остюковi й Шахаєвi i заспiвав зовсiм весело: Гей, казав єси козак Бондаренко, А що славонька буде: Гей, будем брати, та поли драти, Та плечi латати! На пiсках росте вощанка менша; на водi - конюшина бiла, ситник ясноплодий, осока; на скелях - перстач альпiйський, шеломниця хмелювата, нечуй-вiтер, тонконiг i миколайчики; на степах - чистотiл, чебрець, деревiй голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпiй променястий та любочки осiннi, похитується змiячка - жовта, як кульбаба, тiльки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдностi та вiдваги! ДРУГА ПIСНЯ Голос: Пiдiбрано до рей i збито паруси, Чекає вся команда абордажу. На марсi варта дивиться у синь, Зiперлась лiктями на снастi лажi. Над парусами - мак небесних карт, Гойдає реї рiвний бриз-бродяга. Серед навах, мушкетiв i бомбард Перед веде гнучка толедська шпага. Три шаблi, як сторожа трьох сторiн, I шпага, що замкне крицеве коло, - На всiх морях, на крилах бригантин Розносять перемогу суходолу. Три шаблi не погнуться й не впадуть, У серце враже буде шпаги замiр. Коли повстане раптом, як редут, Ворожий бриг iз моря перед нами. Готуй гаки: лягає бриг у дрейф! На абордаж, брати! Гори, корабле! Хор: Ми стаємо плечима до плечей,- I на чотири боки шаблi! Ничипiр Марченко, котрого судив трибунал за самовiльнi розстрiли i вiдiбрав партизанську армiю, - його врятував вiд шльопки тiльки Шахай, - сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло пiд Полтавкою, коли йому довелося зустрiти й обеззброїти офiцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат. "Мiй полтавський бiй, - казав Марченко, - дав стiльки зброї, що я смiливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi села збезлюдiли, коли дiзналися про зброю. Менi довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову станцiю, назбирали духової музики i стали готуватися до походу на французiв, на грекiв i на увесь свiтовий капiтал. Ви знаєте, чим це скiнчилося, i я ось сиджу за свою славу i за це поруч iз вами - барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй. Ми не дали коням старiтися в Новоспаському i миттю промчали сорок верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло двi бочки - вiдер по сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших родичiв. На станцiї ми вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного калiбру Ми заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день не виходили, а самi поробили для гармат позицiї. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрi прорiзали дiрки для одрiзанiв. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних начальникiв, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував рейки i лiг у станцiї на лаву - виспатися пiсля Шахаєвого весiлля. Брати Виривайли заспiвали на перонi якоїсь пiснi, здається, "Незабудочку-цвiток". Я їх залишив собi ад'ютантами - усiх чотирьох, дiда Макара посадив бiля телеграфiста, а решту - п'ятьох - поклав на позицiї. Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi на лавi. Прийшов до мене пiп i давай кропити свяченою водою. Я його проганяю - вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн умочив її в воду i кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина - туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм'якла в моїх обiймах, знепритомнiла, чи що. Я несу її до лiжка, а воно вiдходить далi, на його мiсцi вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще дверi постають на моєму шляху, дверi, дверi... безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю, дiвчина вже прокинулась i пручається. Вона душить мене за горлянку. Я її кидаю на пiдлогу i нахиляюся до неї - на пiдлозi хлюпається вода, дiвчина тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу її догнати, кличу її. Вода набирається менi в рота, менi немає чим дихати, я раптом гублю свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озброєних людей. Я знаю, що у мене є десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я непритомний, i слухаю їхнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до кого я потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть, кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую їхнi розмови: це мої вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моєю армiєю, бо мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду, характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них потрапив. Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вiї вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрiєм. У мене з'явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер їх рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить менi лiхтарем просто в обличчя. - Чернець-молодець, по колiна в золотi стоїть, - каже незнайомий голос, - що це таке буде, Марченко? Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана. - Надворi нiч чи день? -запитав я. - Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать. - Ешелона не проспали? - Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж - гiршi ? - Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове насiння! Добрi ви гостi, та в середу трапились! - З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло - людина. - Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти своїми приказками менi й сон прогнав. Твою загадку дитина вгадає - це горщик у печi й жар. - А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить? Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i сповiстив нас, що йде ешелон... Я послав Виривайлiв у чотири боки за станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене слухати - пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiдає Марченко, командир революцiйної армiї, i вiн не звик повторювати чогось двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й буржуї! Ви думаєте- легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки свої поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я їх стрiляв, гадiв, i завше буду стрiляти своєю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам їй суддя - її люблю i вмру за неї сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!.. Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм здати зброю. На моє здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене пальцями. Потiм покликали командирiв. - Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене. - Пропоную здати зброю, - сказав я. - I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер. - Усю зброю. - Може, ви дозволите нам так проїхати? - виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тiлi. - Ми нiколи в життi вже не будемо воювати. Це - зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок налиманах. Прошу вас, - упав на колiна солдат, - змилуйтесь над бiдними, нещасними! Ми - сироти безрiднi, скривдженi! Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав пiсля кожного слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого не розумiли. - Та братики ж ви мої рiднесенькiї - голосив солдат з ластовинням. - Та дайте ж хоч на свiт божий надивитися-наглядiтися! Прости, свiте, простiть, добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед смертю. I з'їдять мене хижi звiрi без зброї, iз кiсточками пошамають!.. Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу. - Доки ти нас будеш дурити? - суворо запитав мене старший офiцер ешелону, проштовхуючись наперед. - Просто дивно стає, скiльки розплодилося шахраїв! На кожнiй тобi станцiї вони виходять до нас i пропонують здати зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що ми _прекрасно можемо вас розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю! Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстрiляв моїх трьох друзiв - Шахая, Галата й Остюка, - заклав пальцi до рота й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом губи. Свистiти я вмiю, ось слухайте, слухачi, як я свисну. Фiу-у-вiть!!! На хвилину я замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач i подивиться, чи не обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине. Рiдко хто так зумiє свиснути, братва. Наше воєнне життя без свисту не обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм стоїть. Бач, як буржуйчик тре вухо рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом. Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв почуло мiй знак i стало виконувати iнструкцiю. Застрочило два кулемети, двi гвинтовки. Кулi засвистiли над ешелоном, як_ навiженi, i всi люди попадали на землю. Виривайли перестали стрiляти. Настала тиша. I потiм заговорила моя артилерiя. Ба-бах! - гавкнув одрiзай з бочки, i ававакнула луна по степу. Б-бах! - вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! - друга. Б-бах! - фугас. Канонада, як часи. Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали, як пташок. Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана ударив полковника по лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв пiдхопили мiй свист, i менi здалося, що засвистiло все навкруги. Ще раз вибухла гармата i розiрвався фугас. - Вилазь з вагонiв! - закричав я. В туманi соталася велика сила людей. Ми поставили їх усiх у купу. Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кiлька порожнiх вагонiв до паротяга, _ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi з мiсця полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанської армiї, оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й iншi вiйськовi свої трофеї. - Хлопцi, здається, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони, мабуть, встигли зiпсувати так рейки, що ешелон не мiг полагодити i повернув на нас. Правду я кажу? Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повiсив їх чотири собi на пояс i вiдповiв: - Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти. Так ми всi турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрi згодом в Успенiвцi прославили себе на увесь рiд. Крiзь туман вгорi прорвалося пасмо мiсячного сяйва. - Ось, - сказав я, - прийшла нарештi й одгадка: це мiсячне сяйво - iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить! На станцiї стояло одинадцять панцерних потягiв Галата. На цiй вузловiй станцiї, куди потрапив Шахай через мiсяць пiсля Марченкового дiла на Полтавцi, стояв неймовiрний, розхристаний, рiзномастий хаос. Всi колiї забито ешелонами, невiдомо, де їх набрав Марченко, звiдусiль лунає гармошка, переплiтаються пiснi. В обнiмку ходять на рейках партизани i горлають. Велетенський бедлам повстав над станцiєю, в ньому дзвенiла кожна голова. Партизани говорили голосно, нiби спiвбесiдники були глухi на обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась пiд теплушками, по перонi; маневрували ешелони, манiпулюючи з вагонами; кукурiкали стрiлочники, гавкав паровоз, шипiв, випускаючи пару. Це була нестримна анархiя звукiв, руху, настроїв. Панцернi потяги Галата стояли осторонь, займаючи двi колiї. Кожний потяг мав паровоза, одного вагона й двi площадки на вугiлля, на яких стояло по однiй гарматi. Панцер був непевний - дощатий: подвiйнi стiнки, мiж якими насипано пiску. Шахай пройшов повз цi потяги, шукаючи Марченка. Галата теж не було бiля панцерникiв. Шахая непривiтно оглядали партизани - на ньому не висiло зброї, i вiн, очевидно, не був своїм. Чорнi прапорцi виглядали з декотрих теплушок. Навiть на головному панцернику Галата, на паровозi, гордо чорнiв прапор. Шахай злякався цього крила анархiї. Вiн iшов колiями, пролазив пiд теплушками, оглядав усе й примiчав. Жодного знайомого обличчя! Де подiлися його партизани, де його жменя командирiв i землякiв? - Чиє це все вiйсько? - запитав вiн бiля однiєї теплушки. - Це вiйсько отамана Шахая, - погордливо вiдповiв партизан. - А який вiн iз себе - ваш отаман? - Трохи вищий за вас, обличчя у вiспi i гаркавий. - Де його можна знайти? - Поїхав конем у поле за станцiю приймати новобранцiв. - А Галат? - Галат не вилазить iз свого вагона з братами Виривайлами, п'ють без просипу i стрiляють у вiкна. А вам нащо його треба? Шахай не вiдповiв партизану. Вiн пiшов далi. Це було номiнальне - його вiйсько, i фактично - Марченкове. Траплялося багато п'яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набитi рушницi, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замiсть сокир. Пiдперезавшися кулеметними стрiчками, партизани виглядали дуже грiзно. Шахай машинально пiдраховував кiлькiсть людей - судячи по ешелонах, їх мало бути тисяч п'ять. Зброї хватало на всiх, гармати зеленiли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок конi - всього, як у доброго хазяїна, вдосталь. Тiльки не видко жодного порядку - метушлива отара замiсть вiйська. Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станцiї i поїхав до своєї кiнноти, яка стояла в теплушках бiля семафора. Остюк був похмурий i немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову - ранiш Остюк носив тiльки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцiєю на полi чорнiла юрба людей - Шахай попростував туди. Здалеку можна було упiзнати Марченка, котрий крутився на конi перед новобранцями. Пiшi й кiннi - вони часто кричали щось, вiдповiдаючи Марченковi. Бiля нього сидiли на конях якiсь юнаки, що, можливо, чекали своєї черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай пiдiйшов у юрбi партизан. - Хлопцi, - кричав Марченко, - нам не треба нiякої влади! Ми самi собi даватимемо раду. Я вiтаю вас у лавах моєї чорної армiї. Слава! - Слава батьковi Шахаю!. -вiдповiли новобранцi. Оркестр заграв бравурного марша - вiн нагадав Шахаєвi оперу. Осiннiй день стояв, як бадьорий запах. Затужавiла земля наче тремтiла, - це надходило осiннє дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по землi, хвилювалися, пiзнiшi поганяли попереднiх. Пiд оркестр новобранцi сунули строєм до станцiї, щоб там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка i взяв рукою за повiд його коня. Запах горiлки ударив у нiс Шахаєвi. - Тобi чого? - запитав Марченко, не дивлячись i не пiзнаючи. - Де твiй штаб, Марченко? -тихо одповiв Шахай i випустив повiд. Марченко шарпнув коня, трохи не наїхав на Шахая i не знав, що сказати. Потiм вiн замахнувся нагаєм, ударив коня i пустив скаженим галопом. Так тiкає звiр, зачувши пострiл. Шахай не пiшов до штабу Марченка. Поведiнка останнього викликала небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку телятi, вiн не одiйде вiд теплої кровi навiть з-пiд навислого над ним ножа. Марченко жадiбно пив теплу кров влади. Шахай, вештаючись помiж партизанiв, непомiтно добрався до теплушок з Остюковою кiннотою. Першого вiн зустрiв старого Макара, що стояв у теплушцi i розмовляв з сiрим конем. Iншi конi теплушки простягали до Макара морди, маючи надiю й собi поласувати тим вiвсом, що його тримав Макар у шапцi. "Сучий син, - казав Макар, - ти, мабуть, i здохнеш без хазяїна. Михайло Остюк тебе жалує, Галат з Виривайлами приходять тебе поляскати по шиї, Санька Шворень подарував сiдло, Петька Бубон зробив обротьку тобi, як картинку, я тебе вичiсую, собаку, i носю тобi вiвса, тiльки Марченко Ничипiр Олександрович за тебе не знає i не бачив у вiчi. Остюк тебе береже для хазяїна, розумiєш, Сiрий? Стерво ти гладке!" - Добридень, дядьку, - привiтався Шахай. Макар здивувався тiльки на мить. Потiм вiдповiв на привiтання. Шахай вилiз до теплушки i поздоровкався. Макар одв'язав повiд Сiрого, взяв його полою шинелi i передав у полу Шахаєвi, котрий iзгадав одразу ярмарковi прикмети, вiдчув легке хвилювання вiд такого подарунка. Кiнь обнюхав нового хазяїна i простяг губи, як до свого. - Гарний кiнь, - сказав Шахай, - а пiдiть покличте менi тихенько сюди Остюка. Тiльки щоб тихо. Макар зiскочив на землю, i Шахай чекав ще кiлька хвилин, стоячи бiля свого коня, котрого вiн до цього разу не бачив ще у вiчi. Остюк прийшов iз Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцiлувався. Двоє друзiв подивилися у вiчi одне одному i, переконавшися чогось, - з полегшенням посмiхнулися. - Саня, - сказав Остюк, - пiди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й непомiтно. Скажи їм без свiдкiв. Iдучи сюди, заведи їх пiд водокачку, хай посвiжать п'янi голови. Макаре, пiди до мене, принеси горiлки i чогось попоїсти. Ти не голодний, хазяїне? - Я чогось i з'їв би, - одповiв Шахай, - а кого слухають твої кiннотники, Остюче? - Мої кiннотники знають одного бога, i той бог - я, Остюк! Моїх п'ять полкiв на вiсiмсот шабель - тiльки мої i нiчиї бiльше. Хочеш, я тобi їх виставлю зараз, як iдолiв, отут перед теплушкою, i ти поведеш нас на дiло, на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора, скаженого Марченка, що вивiсив скрiзь чорнi прапори i не знає, куди нас вести! - Це добре, що кiннотники твої, а Галатовi панцерники? Як, на них можна покладатися? - Там хазяїнують Виривайли, головним чином Петро. Та всi вони дихнуть не можуть без Галата, котрий перепиває їх щодня. Уся ця половина станцiї - цiлком твоя. - Я знаю, що Марченком заволодiла група анархiстiв: вони його розкладають тим, що величають, напувають до ригачки i тримають тут для темної мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, i я не прийшов би сюди, коли б бачив, що Марченко стоїть на правильному шляху. Я органiзував би собi iншу армiю. Я б пестив собi свою дружину доти, доки ви, мої друзi, не покликали б мене до спiльної борнi. Тепер я прийшов повести вас туди, де з'явився вже ворог! Вiн погрожує нам i нашiй країнi, вiн хоче повернути панську сваволю i каторжне життя. Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Вири-вайлiв, Санька, Макар. У Галата були червонi очi з похмiлля i мокра голова. Проте тримався вiн достойно, як i слiд було командировi панцерникiв i друговi Шахая. - Я прийшов до вас, переломивши свою гордiсть, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцiю i розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром i наказую слухати тiльки мене. - Понiмаєш, усi знають, що це вiйсько Шахая, а _ми _знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кiннота салютує тобi, командире, - Остюк витяг до половини свою шаблю i засунув її знов у пiхви. - Панцерники - твої теж, - сказав Галат, - правда, хлопцi? I усi Виривайли закивали головами. - Ми зараз пiдемо i вiзьмемо Марченка... - Я прийшов сам, - сказав Марченко i став перед дверима теплушки, -стрiляйте мене, землячки! - Заходь, Марченко, - простяг йому руку Шахай, - ти умiєш вертатися до друзiв. Нам довелося б тебе приборкати за анархiю, та тепер ти сам виженеш од себе радникiв. Ти - хоробрий, Марченко, i за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, - будь же Шахаєм в тому жорстокому дiлi, на котре _ми пiдемо всi. Бiля тебе стоятиму я, я буду твоїм комiсаром, моє прiзвище Марченко, i треба зараз вивiсити червонi прапори. Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк пiдтяг халяви на ногах вище i, розгинаючись, пiдрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька - повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших - i всi пiшли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата є кращий вагон, i повернули до нього. - Ми зараз подивимось мапу, - сказав Шахай, увiходячи до вагона. Попоїли i випили, полежали на канапах вагона, порахували чорнi прапори, що їх поприносили з усiх ешелонiв, i заспiвали пiснi, яка прийшла тодi на память комусь iз партизанiв. Ой нас, братцi, п'ять! Будем пить, гулять! Коло мене товаришi все вiрнi сидять. Найгучнiше виводив Панько Виривайло. Вiн проспiвав останнє слово. Годилося другий рядок заспiвати двiчi. Шахай пiднiс чарку i повторив другого рядка сам - серед тишi i настороженостi. Марченко голосно засмiявся до Остюка, нiби тамуючи щось iнше. Коливаються шаленi слова Марчечка. Вiн удавано взяв пiд свою руку анархiстiв i дивував навiть їх своєю парадоксальнiстю, їдальня салон-вагона повна людей. Крiм чотирьох анархiстiв, крiм Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлiв, сидiли ще i палили цигарки командири всiх полкiв. Говорив Марченко. - Треба нам зробити свою чорну республiку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися новi країни. Щоб у кожного в хатi був кулемет i по гвинтовцi на душу. Усi мiста зруйнувати, спалити, i мешканцiв пороздавати селянам за наймитiв. Ми матимемо свiй хлiб i їжу, цукор i полотно, а патронiв ми вимiняємо у тих, що матимуть патрони i не матимуть чого кусати. - Прошу слова, - командир 1-го Новоспаського кiнного полку, - прошу слова i двох загибiв. Марченко глянув на Шахая, що сидiв проти нього - поруч iз чотирма анархiстами. Шахай дивився просто перед себе на пiдлогу, нiби розглядаючи Марченковi чоботи. Анархiсти переможно оглядали присутнiх партизан i щохвилини зачiсували пальцями назад довгi чуби. Шахай раптом устав i пересiв на iнше мiсце - з другого флангу анархiчної групи, просто перед вiкном. Його плечi й голова викреслювались на чорному склi, за вiкном було темно i чорно. Командир кiнного полку зробив загиби з усiм знанням i вправнiстю старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону. - Хотiв би я бачити тих дурнiв, що, маючи патрони, мiнятимуть їх нам на хлiб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однiмуть усе, що ми випрацюємо, i покладуть на нас ярма i на....уть на нашу дурну республiку. Комполку подумав i повторив ще раз своїх два загиби. - Хлопцi, - ворухнувся Галат, - чи не пора вже кiнчати? Нудьга мене бере, як обценьками за серце, хлопцi. - Не пора, - прошепотiв Остюк так, що на нього глянули всi присутнi, - хай тобi зацiпить, Галате! Устав Iван Виривайло i зiтхнув на всi неймовiрнi легенi. - Менi больно, -сказав Iван, -що мене вважають за дурня. Я працював на шахтах, i Шахай працював на шахтах, i Остюк переходив рiзнi мiста i країни на пiвнiчному фронтi i потрапив до нiмецького брану *[1] i втiк знову через фронт до нас. Треба, щоб уся земля була як велике мiсто i на чорноземлi гули тисячi машин, як панцерники[2] на полi атаки. Чи можемо _ми гудити єднiсть i органiзованiсть робiтникiв шахт i заводiв? Вони нас переможуть, хлопцi, як пожежа, i шукатимемо ми тодi своїх порозгублених кiсток - скрiзь, по всьому полi, по всьому свiтi. - Шиба мене охота, - захвилювався гостроязикий його брат - Панько, - подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й гайда! На Юрiя о цiй порi, як рак свисне на оборi! Не буде в твоїй республiцi нi ножа, нi образа, нi зарiзатись, нi помолитись! Нервово поворухнувся смаглявий анархiст. - Менi слово, - сказав вiн, наче сам до себе, - слухайте мене, браття-повстанцi! Хiба ми, -закричав анархiст, - не хочемо мати у своїх руках зброї, щоб захищатися вiд усiх тих, що пiдуть на нас? Ми скажемо всiм, що наша республiка залiзом i кров'ю не дасть себе зневолити. Ми будемо працювати, кожний сам собi закон i суддя... - I командуватимуть розбiйники й душогубцi, бо їм не жалько голови i життя, мають вони зброю, матимуть i хлiб!.. - Надiйшов час, -пiдскочив молодший анархiст, - коли треба всього спробувати! Нехай гинуть мiста i села хай плавають в кровi тисячi i сотнi тисяч людей. Величних експериментiв доба прийшла! Хай божеволiють нетривкi люди, хай божевiлля розiллється над землею - _таки _прийшла пора, пора великої анархiчної спроби!.. Галат чхнув. Очi партизан почали горiти недобрим вогнем. Анархiзм вони розумiли тiльки як руйнацiю усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тiєї своєї професiї, що вони набули в траншеях свiтової вiйни, серед болiт, вошей i смертi. Вони приймали анархiзм як iнерцiю розбудженого атавiзму. - Де наш ворог i чого ми тут стоїмо на станцiї? - перебив промовця Iван Виривайло. - Насточортiло вже нам воювати! - крикнув командир чiльного панцерного потяга Галата. - Говори... Марченко, - прогаркавив Ничипiр Марченко до Шахая. - Я - за анархiю, - голос останнього не пiднiсся вище за шепiт, але його всi почули, бо десятеро з присутнiх знали, що говорить Шахай, - я - за анархiю, за руйнацiю всього старого, щоб не могло воно воскрести, i вiдродитися, i зацвiсти буйнiше та смертельнiше. Холодок пройшов по ворогах i друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-пiд френча i почав задумливо перекручувати барабана. Галат слiдкував за Остюком; здавалося, що вiн зараз зiрветься з мiсця i пiде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очi його були холоднi та безстороннi, губи щiльно стуленi, щоки зблiдлi, на лобi блищала краплина поту. - Але божевiлля нам не треба, - ще тихше говорив Шахай, - експериментiв нам не треба. Немає для чого плавати сотням тисяч людей у кровi, мiста i села хай живуть i вiдроджують землю. Не. треба божевiлля туди, де буяє велетенська надiя. Надiя охоплює нас, цiлi мiльйони людства здригаються, повертається на кiн iсторiї придушена, але жива нацiя, вже грiзно й тривожно вiтають її сурми Хто сказав, що нам треба божевiлля? - Заткни йому горлянку, Шахай, - анархiст показав Марченковi на Шахая, - хто вiн такий i звiдки взявся? Марченко посмiхнувся, на щоцi у нього з'явилася червона пляма, - вiн хвилювався, потiм подивився на анархiста так, нiби стрiляв йому в вiчi i заранi гидував дивитися на його вибитий мозок. - Говори, Марченко, - сказав вiн, - говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, i диспозицiю, i прапор, i мету, говори. - Куди ви ведете Шахая? - анархiсти знали, що "Марченко" говорить до них. - Невже ви думали, що Марченко не з'явиться вчасно i не розкриє йому очей на вашi махiнацiї? Тi, котрi знали, що говорить сам Шахай, засмiялися одне до одного. Панько Виривайло - "Швець заслужив, а коваля повiсили", -сказав неголосно. - Заткни його, Шахай, - анархiст удав, що йому не страшно, - а то я сам його кiнчу! - Ми ще й не починали, - обiзвався Остюк журливо i вистрелив у стелю вагона. Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панiчний страх охопив усiх. Нечутно було навiть дихання. Все мовчало, бо нiхто не хотiв притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли i складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукiт, брязкiт, спiви полкiв i сотень. Чекати далi ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохатi, круглi опуки, гойдалися в повiтрi, торкалися до облич людей у вагонi. Хвилини наростали, як чорнi гори, волохатi, задушливi, що ховають кожний звук. Вiд того мiсця, де сидiв поруч iз анархiстами Шахай, рипнув стiлець. Легенький вiтрець пройшов по вагонi - його вiдчули всi. За цим виразно клацнув курок револьвера i, раз повз раз, револьвер став стрiляти, щоразу освiтлюючи мiнливим вогнем вибухiв силует Марченка. З останнiм пострiлом - останнiм в барабанi - засвiтилася електрична лампа, i всi побачили, що лежать вони на пiдлозi, притисши голови до неї, Марченко стоїть i тримає револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, мiсце Шахая порожнє, побите кулями, кулями побито вiкно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай стоїть позаду Марченка i, посмiхаючись, каже: - Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив. Анархiсти - он, лiворуч! Тривогу просурмив Iван Виривайло. Серед темної ночi розтеклися звуки в чорну безвiсть. Набравши повiтря в легенi, Iван видихнув його все крiзь мiдянi вуста покiрливої сурми. "По-спi-шай, по-спi-шай! До бор-нi по-спi-шай!" - виводив Виривайло, що нiкому з сурмачiв не мiг поступитися цiєю честю - скликати партизанську армiю перед очi Шахая, розбудити армiю глупої ночi i почати органiзацiю дисциплiнованих полкiв та бригад для близької Успенiвської операцiї. Нiч лежала i курилася. Навкруги блимали лiхтарi, стукотiли пiдковами конi, перегукувалися полки. Iван Виривайло ще раз проспiвав у сурму. Пiшi й кiннi сотнi вилаштувалися в полi. Команди з Галатових панцерникiв стали на лiвому фланзi. За ними завмерла дисциплiнована кiннота Остюка. Далi стала невеличка група гарматникiв. Пiшi полки отаборилися зовсiм на правому фланзi, вони ворушилися в темрявi, як великi кущi трави або купи гомiнкої чорної гробачнi, вони дзижчали, як джмелi, клацали затворами i перебiгали з одного полка до другого. Командири полкiв стояли попереду, бiля них свiтилися лiхтарi. Почав мжичити дощ, подував холодний, осiннiй вiтер, дрiбнi краплi сiялися й сiялися, утворюючи над лiхтарями рожевi й блакитнi нiмби. Шахай зупинився бiля галатiвцiв. Позад його йшли, як маршали, - Марченко, Галат, Остюк. По боках - Санька Шворень i двоє штабних. Галат вибiг наперед i став на чолi свого вiйська поруч iз чотирма Виривайлами, вiддав пошану i скомандував "струнко!". Шахай привiтався з командирами панцерникiв. Марченко -номiнальний командир армiї, не ворушився, стоячи позаду Шахая - начальника штабу. - Скiльки в тебе людей? - запитав Шахай, i двоє штабних миттю видобули з кишень олiвцi. - Одинадцять панцерникiв, - погордо одповiв Галат, молодiсть засяяла в його очах, як чистий вогонь, вiн оглянув Виривайлiв та iнших командирiв. - У мене пiвсотнi бiйцiв, - промовив командир чiльного Галатового панцерника, - двi гармати польовi, кулемети, i ми нiколи не пiдемо назад - до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб. - Гармат усього десяток на всiх панцерниках, - Петро Виривайло дiстав iз торби всю свою вiйськову канцелярiю, - два десятки кулеметiв та близько чотирьох сотень бiйцiв. - Набої, патрони, їжа - є? - Все є, всього є досить в склепах[3] на цiй станцiї - вiйськового майна. Тiльки одежi нам не хватає- - Одежi вам не треба - пiхота на першому мiсцi, - сказав Шахай i крикнув голосно, щоб його почули командири панцерникiв, -хто нiколи не служив в армiї, право-руч! Десять крокiв - кроком руш! Одiйшло бiля сотнi партизанiв. - Запишiть їх усiх, - наказав Марченко, що до цього часу не випустив i пари з уст. Вiн почав розумiти намiри Шахая, йому стало досадно, чому це не прийшло йому ранiш на думку. - У тебе залишиться шiсть панцерникiв, Галате, - решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматi, по два кулемети i по пiвсотнi людей. Решту зброї й людей я розподiлю по iнших частинах армiї. Треба оглянути панцерники, пiдсилити й вiдремонтувати однi, роззброїти i покинути другi. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до пiхоти. - Шахай, - поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюкової кiнноти, - не вбивай мене до краю - дозволь пiти за тобою. - Добре, - почулося вiд Шахая з темряви, що була безпосередньо за свiтлом лiхтаря, - iди за мною i зрозумiй все, що я робитиму. - Трохи соб! - закричав збоку Остюк. - Бригада, струнко! Його голос потонув у свистi його кiнноти, у вигуках "слава!", у брязкотi шабель: так зустрiчала кiннота Шахая й Марченка. Остюк сповiстив Шахая, що кiнноти в нього близько тисячi шабель, а точно - вiн не знає скiльки; тих, що не служили нiколи в армiї, у нього майже немає, - проте вiн може вiддати сотню-другу в пiхоту. Фураж є, патронiв хватить. Остюк спокiйно сидiв на конi, за ним вчувалася велика маса людей, коней i ненаситних клинкiв. - Понiмаєш, - сказав Остюк задумано, - я з ними, варварами, i море перепливу. Позаду його почувся смiх, смiх покотився й залунав далi лавами, i всi кiннотники засмiялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав Остюка до себе i поцiлував його мiцно в губи. По лавах пройшло шепотом -"поцiлував... поцiлував". - Остюче, ти великий кiннотник. Твої шаблi купатимуться в кровi ворога. Ти як залiзна стiна. Остюк! Спасибi, бригада! Лiхтар поплив далi по темрявi, ще кiлька лiхтарiв снувало по боках, в темному полi за лiхтарями йшли командири партизанської армiї далi, розмовляючи, радячись i не звертаючи уваги на осiнню мжичку, на холодний вiтер ночi. Вже зовсiм свiтало, коли було сформовано пiшi полки. На чолi їх став сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячi багнетiв: Шахай надiявся розгорнути цi полки в бригади. До пiхоти долучили з тисячу бiйцiв кiнноти, панцерникiв, гарматникiв - вийшов цiлий полк. Це був п'ятий залiзний. Взагалi, всю армiю Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав новi й новi партизанськi сотнi. Залiзнi каркаси полкiв, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайвi завзятi бiйцi для сотень, батарей i полкiв. Чужi люди ставали частками армiї, вони швидко ставали -солдатами, дисциплiнованою машиною ентузiазму. Пiд Успенiвкою така органiзацiя блискуче витримала iспита - вона закликала до себе масу неорганiзовану i невивчену, поставила поруч себе в бою, i маса билася на совiсть, не вiдступаючи й не зариваючись, вмирала, випустивши останнього патрона, кропила свою землю рудою селянською нудьгою, захищалася до нестями i гордо вмирала. Успенiвку вибрали не випадково. Мапа показувала чудеснi вiзерунки ярiв, прекраснi поля для кiнних атак i навiть лiсок для засiдки. Рiчка петлювала на розлогих луках, текла на такому низькому мiсцi, що всi луки було до трави виповнено водою. Шахай вимiряв i вираховував, офiцер Соса з Саньчиної артилерiї допомагав розставляти гармати. Галат похмуро сидiв i розмiрковував той наказ, що його вiн одержав од Шахая: божевiльний, жорстокий мозок пiдказав Шахаєвi такий план. Шiсть панцерникiв Галата мусило загинути, пробивши фронт i розбивши собi голови. На панцерники треба було взяти коней, щоб, загубивши дорогу рейками, пiти з командами панцерникiв, з гарматами й кулеметами в рейд аж до Успенiвки. Три сотнi пiших людей (пiдводи дадуть ближчi села), шiсть гармат, дванадцять кулеметiв, троє Виривайлiв - Iван, Петро i Панько, сам Галат - з такою жменькою треба було виконати божевiльне завдання. Прорватися крiзь фронт, котрий утворили вже французи i греки, наступаючи вiд моря, де висiв на берег їхнiй десант, промчати зi своїми панцерниками в тил, скiльки можна буде, влаштувати героїчний бiй, зiрвати рейки i свої панцерники, зруйнувати станцiю, штаб, телефони i телеграф i потiм летiти з тилу до Успенiвки, тим часом вiдтягаючи на себе ворожу увагу i ворожi набої. Шахай вивчав успенiвськi схили i рiвнини, вимiряв шляхи навкруги Успенiвки i розповiдав Марченковi грубу схему свого плану. Вiн говорив тiльки про один план. Проте, про всякий випадок, iнший план склався в його мозковi, розташувався до дрiбниць в його уявi. На той випадок, коли перший план провалиться, -Шахай, не гаючи й хвилини, мусив був виконувати другий, смiливо й рiшуче, тверезо й непохитно. - Успенiвку ми мусимо змiцнити, як фортецю, - казав Шахай Марченковi, - i за командира цiєї фортецi ти призначиш самого себе. Успенiвськi мешканцi нариють нам траншей, побудують бастiони i замаскують гармати. Ворог боїться степiв i просторонi - вiн не звик до кiлометрiв у своїй вiйськовiй практицi: мiра його вiйськової вiдваги - метр. Я пам'ятаю, як на рiцi Iпр кiлька тижнiв билися фронти за будинок поронщика. Газети гордовито сповiщали: "Нашим хоробрим вiйськом забрано їдальню будинку. Є надiї вiдбити кухню". Вони й тут подумають, що ми захищатимемо кухню, а ми тим часом здамося на ноги наших коней, на широчiнь безкраїх степiв. Вони нас визволять, Марченко, - нашi конi, нашi степи, нашi клинки i революцiйна честь. Марченко, продовжуючи тему про фортецю, одповiв похмуро: - Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб дивився тiльки i ковтав слину? Осмiхнувшися, Шахай зробився подiбний до вовка, що ось-ось клацне зубами. - Ти ще ковтатимеш i свої зуби, - сказав вiн, - коли тобi француз заїде в рота. З яких це пiр яйця почали вчити курку? Сором тобi, Ничипоре Олександровичу, командире Успенiвської фортецi! Тiльки б твої руки вправлялися тримати клинка, тримати партизанiв i тримати переможний наш стяг! Ми стоїмо перед дверима iсторiї, ми заходимо до будинку цiєї курви, як рiвнi, ми заходимо, як Наполеон i його маршали, як косоокий, кривий хан Тiмур, що розмахував мечем на цiлу Азiю й Європу, як Леонiд пiд Фермопiлами, що загинув iз своїми трьома сотнями, захищаючи стежку до Спарти. "Перехожий, скажи, що тут Марченко, Шахай, Остюк i Галат лягли, честь краю боронячи!" - на кам'янiй плитi напише нащадок на мiсцi бою пiд Успенiвкою. Коли ми переможемо - нас потiм прославлять i додадуть нам ще чужої слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх прийдешнiх поколiнь. Коли нас переможуть - нiчого нам чекати нi тепер, нi потiм - вiд нас i нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють нашу мету i нашi очi. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки вiн сам! Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення Успенiвки i надання їй сили фортецi. Марченко загорiвся з останнiх слiв Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином збуджували нелюдську гордiсть i силу клинка в руцi Марченка. - Шахай, -сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя, - коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i Успенiвський бiй