ав, що можна вийняти людину з декорацiї, яку вона собi сама або iншi їй збудували, i порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це мою подяку Професоровi. Iм'я Професора ви можете знайти в iсторiї архiтектури Республiки, - його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторiї Великого Кiно - в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника, непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував теслi, як тримати сокиру, а маляревi - пензель. Як зробити краще форму для пап'є-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста - i мали добрий попит. Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що близько мене стоїть, вiн нас знайомить. I ось я вже йду з Професором. - Ви давно приїхали? - каже вiн менi. - Та недавно. - А надовго? - Не знаю. Працювати. - Дуже приємно. Ходiмо зо мною до першої знiмальної групи. Знiмальної групи тепер немає - такої, як була колись. Тепер є так звана "режисерiя фiльму". Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти помiчникiв. Перший помiчник - оператор, другий - художник, третiй - органiзатор i т. iн... (див. "Популярний пiдручник органiзацiї", видання кiнофабрики "Об'єднаних Нацiй"). Винайдена плiвка найвищої чутливостi й колосальної свiтлосили об'єктиви в знiмальних апаратах - звели на нiщо неймовiрну витрату свiтлової енергiї фабрики. Нинi знiмають без штучного освiтлення. Теперiшня "режисерiя фiльму" не знає зовсiм освiтлювачiв i всiх неприємностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в декорацiях пiд час усього ставлення картини - не треба костюмерiв i реквiзиторiв до режисерської групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час усiєї роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорiї робiтникiв до складу "режисерiї фiльму" не входять. Через це одно - нинi легше жити на свiтi. Тепер послухаємо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собi склад знiмальної групи та тi змiни в методах роботи, що сталися. Режисер трохи гунявить. - Я не розумiю, - каже режисер, - при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн трохи розтягає слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться Грим псується. Помреж мiй десь забiг i на очi не показується. Я тридцять ро-окiв працюю, а такого не бачив. Оператор хапає за руки Професора. - Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут угорi мух повiсимо, в вiкно - прожектор. Тепер дивiться, - оператор добуває спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлює декорацiю, i дивиться, нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, - дивiться, там зовсiм чорний кут. Професор сердиться. - Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiнюєте думки. Станьте сюди, подивiться, - Професор витягає й собi скло, - бачите, звiдси коли знiматимете, все буде гаразд? - Нi, я хочу ставити апарата тут. - Це, дядю, я вам не дозволю, - Професор, коли сердиться, говорить "дядя", - я будував декорацiю, обраховуючи її на певну точку знiмання. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й пiдписали ескiза? Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками, бурчить щось i лається. Мужицькiї свити погано виглядають на екранi. Стiни оцi сiрi й нужденнi - дерево й глина. Чому б на них не налiпити веселеньких шпалерiв? - Ми будемо знiмати з сiткою, - вирiшує режисер, - воно буде красиво, нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть. - Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелi. - Як це не будете, - спокiйно зауважує Професор, - нащо ж я виробляв i вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не фарбувати їх та не мазати. Розмова має схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'являється хазяїн знiмальної групи - адмiнiстратор. Вiн налiтає на режисера: - Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а ви ще й не починали? За двi години починає третя група - на станцiї амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди акторiв! Наче з-пiд декорацiї з'являються названi персонажi знiмальної групи. Починається метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiває вогонь вольтової дуги в лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться знiмання. Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити. - Да-а, - кажу я. - Мистецтво, - каже Професор. I ми розходимось. IV Хай простить тому небо, хто пiдозрює мене в повсякчасному ухиляннi вбiк iз широкої дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце - дорога. Старiсть дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхiв'я гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi. I, зупинившися на останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам перейдену путь. Ви побачите, як слiдом за нами йтимуть дослiдники шляхiв. Вирубуватимуть хащi. Прокладатимуть шлях. I може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори. Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я читаю роман - не мого сина, звичайно, - я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля столу, повний всiлякої премудростi, знань i вражень, його лабораторiя виробляє елементи майбутнього роману. Iнодi автор зупиняється. Перечитує написане. "Це не цiкаве нiкому, крiм мене" - раз! - вiн викреслює абзац. "Тут читач нудьгуватиме", - на тобi! - таємна обiцянка майбутнього захоплення вплiтається новим абзацом. "Це читач не так зрозумiє", - героїне, не посмiхайся - вiн тобi дасть тут плаксиву реплiку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сценi, коли вiн шарпає за шпагатинку. "Душка автор, - скаже прекрасна читачка, - як вiн умiло ними керує! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки". - "Я уявляю його собi красивим мужчиною, - скаже друга, - вiн, певно, так любить свою дружину". Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, - такий автор досяг мети. Вiн сiдає за iнший роман. Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi писання романiв. Це менi тепер непотрiбне. Мої романи вже написанi, лежать по бiблiотеках (а фiльм-романи - по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу й кориснi думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що менi вiн дорогий, i пишу про нього. Я не боюсь, що мiй читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмiшка героїнi. Коли б я писав романа, я за цим стежив би i менi не тяжко було б смикати героїв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково - героїв видумано, герої безсловеснi для їхнього автора, i вiн може ними керувати. Iнша справа тепер. Я пишу насамперед для себе, i менi все цiкаве. Я, може, не хочу показувати красивої, витонченої будiвлi, а хочу так дати матерiал, щоб у кожного читача вирiс в уявi свiй окремий будинок художнього впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдiкласти книжку. Я не ображусь так, як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати мої мемуари. Я, лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв. Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцiю, що їй пiдлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кiнофабрицi. Складати для себе закони - неприємна рiч. Добре було Мойсеевi одержати їх на горi. Я їх проглядав i зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були в мозкових клiтинах людей. Вони тисячолiття переливалися з кров'ю по жилах. їх породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк. Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися - холодно, та я вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба сказати, знамените. По-перше - гнилою морською травою, йодом, гiркою сiллю, холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить. Тiло застигає в нiрванi, нiби отруєне морською диявольщиною. Здається, що тiло не може вже знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi краї, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль. Як аргонавти в давнину, Покинемо свiй дiм. Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум! За руном золотим. Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики, роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не б'є на мiй затишний берег, i вся природа тихо допомагає. Я кидаю камiнець у воду - вiн пiдскакує на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу, як камiнець опускається щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби одразу бiля берега море не має дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. I як було всiм зрозумiти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i тодi, коли не вмiв ще говорити. Наречена, що для неї я жив цiле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струменi, розлились по землi, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землi, посилаючи жагучу кров на новi й новi шляхи. Для неї я був смiливий i впертий, заради неї я хотiв бути в першiй лавi бiйцiв - бiйцiв за її розквiтання. Для неї я полюбив море, поставив на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря свiту, i колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацiї - звуть її. Уявiть собi юнака - невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й вiдчути приємнiсть там, де страшно. Руки, що люблять жiнок i їхнє тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те й iнше для любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не знає авторитетiв, без ворогiв, бо вважає, що друг i ворог - два обличчя одного тiла, егоїст, бо не знає нiкого не егоїста, цинiк, бо так називають людей з їхнiми думками, працiвник i ледар в один час, бо думає, що людина працює для лiнi й лiнується для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи показують характер нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведiнку в цих мемуарах, де розум старої людини хоче переформувати клiтини своїх сiмдесяти рокiв на молодий лад. Iнодi йому щастить, i його молоде "я" рухає думку. Iнодi крiзь молодiсть проглядає спокiйна досвiдченiсть життьового шляху i спокiйнi бiлi поля висот. Приймiть те й iнше, як приймаєте ви природу, що молодiє й старiє разом, приймiть, як море, що молоде є завжди через свою старiсть. Хай у вас лишиться дотик думок i тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчної матерiї. Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я є. Позбирав свою конституцiю з камiнцiв, по яких розвiяв i'ї вiтер, пiшов переплигувати з каменя на камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни. Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, - до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна, вихiд в iншi моря охороняли турки, i їхнiй крейсер "Iсмет" навiвав жах i збуджував панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос малював собi велетенського командира невловимого крейсера. Залiзнi руки турка гнули залiзнi перила, коли вiн настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гiганта. Щохвилi "Iсмет" мiг полетiти вiд мiни в повiтря, та заворожив його командир - колосальний велет. Матрос ненавидiв його, як смерть i тайну. Нiч кругом стерегла проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тодi вибирали темну нiч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами. Збiрна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч плавуча мiна, особливо вночi, коли треба поспiшати i плисти далi, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, - кажуть матроси, i вони мають цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своїх берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати не можна, блоками опускають їх у морську дорогу, вони непевнi. Бувало, що зiпсується на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм живiм срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися тодi мiни на пароплавi. Феєрична картина, що на неї пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то ще - поставивши мiну, забудеш шлях i на неї ж повернешся. Проклятий "Iсмет" раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як i з'явився. Будуть красиво рватися мiни на пароплавi вiд набоїв крейсера. Розставляти мiни - вiрна смерть для матроса. Матрос це знає й матрос зневажливо свище. Вiн почуває пiд ногою хистку палубу судна, i йому не треба твердiшої опори. Вiн може й умерти, та треба ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошується на берег. Твердий камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що бiля нього починається й кiнчається матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матiр I коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист - чуєте? - має в собi мало певностi. Вiн ховає страх i тамує дрижу. Матрос боїться, як кожна жива iстота. Негайно ж вiн шукає грошей i шукає жiнки, щоб затулити в своєму ротi крик смертi її устами. Вiн, як божевiльний, стискає жiнку, i вона, злякавшися, виривається з його обiймiв, тiкає геть, зникає в пiтьмi. А матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря. Йому залишилася година стояти на твердiй землi й жити. Вiн пливе вiд лiхтаря до лiхтаря. Заходить до потайного салуну i дзвонить кулаком у дверi, йому ще лишилася година життя. Вiн п'є якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуляє носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'є. (Горiлки немає - вiйна). Методично ламає стiльцi, продавлює пальцем столи, плює на долiвку й пробує розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимагає денатурату. Зляканий хазяїн приносить його з усiма приладдями до пиття: фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбиває фiльтр, топче хлiб i нехтує цукром. Просто в горлянку виливає вiн пiвпляшки. Часами йому здається, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натягає на лоба шапку. Губить помалу свiдомiсть i чує, як скажено працює серце. Зовсiм не вiдчуває рота й носа. Валиться на долiвку й лишається на нiй. Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе, вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить патруль, читає на шапцi адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужує. I тодi дiзнається, що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля турецьких берегiв. Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляє носа й цiдить у рот по краплинi. Це в нього є й тепер, я спостерiг одного разу й послухав його оповiдання про денатурат. Як аргонавти в давнину, Покинемо свiй дiм. Ту-тум, ту-тум. Ту-гум, ту-тум! За руном золотим... - спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене зустрiчає кур'єр: "Швидше до Директора!" Я поспiшаю до їдальнi, де вiн тепер сидить. Бiля ворiт фабрики товчуться люди. Актори й авантурники, жебраки й чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають у вiчi всiм, хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й високо несе голову: то, мабуть, хазяї, службовцi, недосяжнi режисери й всемогутнi помiчники режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора. їдальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою й салом, столи покрито з минулого року папером, так вiн i лежить. Перед дверима стоїть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а тiльки топчеться по своїй одежинi й сумно сповiщає кожному: "Конвертiв бiльш немає". В холодну пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний шнур, на якому висить лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий. Мухи сидять i по однiй умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови. В жарку пору - вони лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i на руки, злiтаються до стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть до рота й до носа. Ми, лагiдно посмiхаючись, невпинно женемо їх i не хочемо дiлити з ними нашої трапези. Нам навiть дивно - як може бути їдальня без мух? До цього ще - пси. Невiдомо, кого бiльше завсiди в їдальнi: людей за столами чи псiв пiд столами. Кожен спiвробiтник має свого улюбленця. Деякi - двох i бiльше. Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють їдальню щенятами, блохами й нудним запахом. Директор сидить окремо й їсть так швидко, нiби в нього в руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю на столi конституцiю. Я йому голосно читаю, а вiн мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м'яса котовi, що сидить поблизу. Це матроська звичка - любити тварин. Одразу котовi ще перепадає кiлька шматкiв м'яса вiд людей, що сидять навкруги: таємна думка, що на них таким чином зверне Директор увагу. Така увага нi до чого, але людям приємно навiть погладити ту тварину, до якої торкалось начальство. "Як аргонавти в давнину", - спiваю я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. I другу страву вже з'їдено. Директор мовчки думає. Пам'ять у нього гарна - кожне слово в головi. - Роботи багато, - каже вiн, коли ми виходимо з їдальнi, - тiльки розбалувались вони всi. Халтуру розвозять. Я не можу говорити - менi не дає авторське задоволення. Мого проекта блискуче прийнято. - Ти, може, думаєш, що в рукавичках працюватимеш? - каже вiн далi. Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це - невелика кiмната, в якiй, певно, завiсився не один бiдолаха, бо й тепер вона навiває думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й радiсно виходити. Стiльцiв немає. Двi-три лави стоять на бруднiй долiвцi. В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiдаємо. - Лiнiї я одразу не братиму, - кажу я тихо, - бо тут, де справа торкається творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу заслужити в них повагу й авторитет. Механiк за стiною пускає апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи розмову. На екранi миготять шматки чергових знiмань якоїсь режисерської групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотує. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних iнтересiв, приїздiв на фабрику ранком, переглядiв, розмов, директив, сварок, монтажiв - усього того, з чого складається цiле наше життя, коли викреслити з нього недiлi та весни. V - Любий Сев, - хочеться менi почати, - нарештi й про вас iтиме мова. У мене на стiнi висить портрет - ваш дiд у бiлiй полотнянiй сорочцi й в полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн стоїть у садку, спираючись на палицю. йому не менше дев'яноста. Але вiн стоїть так, як ви стояли колись у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi. Вiн з однаковою гордiстю стоятиме серед велетенських машин, вiн стоятиме на палубi океанського корабля, що йде в невiдомi країни, вiн стоятиме з однаковою гордiстю й серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвiчне обличчя Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця. - Любий Сев, - кортить менi казати, - я пам'ятаю й досi ваше сприймання життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи помилок, бо той, хто боїться, швидко старiє, i в нього холоне голова. Йому годi шукати повноти життя, йому досить тої молодостi, що залишилася в нього позаду, а тої молодостi, що е попереду й є навкруги, - вiн не бачить. - Любий Сев, - хочеться менi казати ще далi, але я стримую себе й переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися прийомами романiста, щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково вже повiдомив би, що "Iсмет" у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка привезе до берега турецького мiнiстра. Вiн побожився б, що герой не любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i кортить менi сказати кiлька таємниць i кiлька фраз, що. їх можна рiзно розумiти. Замiсть цього я просто перейду до дальших сторiнок розповiдi, щоб продовжити обiцянi мемуари старої людини, яка, проте, вважає себе здатною жити iще пiвсотнi рокiв. Менi неприємно, що я написав останнi слова фрази. Але тому, що я їх подумав, я не маю права таїти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду? Моє перебування в Мiстi вступало до нової фази. Менi сьогоднi сказали, що приїхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мiй перший друг. Прийшовши режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й блискуче провалився. За це вiн дозволив собi вiдпустку на кiлька мiсяцiв. Тепер вiн знову повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину. Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю. Горiли електричнi лампи. Був вечiр, що не вiщував менi нiчого Особливого, нiяких подiй. Весело пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду. - До високого режисера, - вiдповiв я сам собi, поновлюючи рух по паркету коридорiв третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечерi про сценарiй - той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась, куди їй не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, своїми планами, майбутнiми успiхами, романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв залишився б на моїй шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку. Постукав до кiмнати. Тиша. Ще постукав. Двоє голосiв - жiночий i чоловiчий - вiдповiли разом: "Можна". Я переступив порiг кiмнати й одразу нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром i темною матерiєю на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою i чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна долiтала музика ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм знов лунала, вирвавшись в щiлину. Пахощi жiнки примусили мене глибше зiтхнути, набираючи повiтря. - Добривечiр, - сказав я. Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи когось iншого замiсть мене. Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник її раптом збiльшився, зробивши потiм у темрявi траєкторiю яскравої зiрки. З лiжка до мене озвався високий режисер: - Засвiтiть, будь ласка, горiшнє свiтло. Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я прийшов невчасно й менi краще пiти, не перешкоджаючи людям заповняти вечiрнiй присмерк розмовами. Пахощi жiнки знову долинули до мене. Я запалив свiтло. Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля вiкна сидiла жiнка - бiлоголова, стрижена, в англiйськiй блузцi, поклавши довгi ноги на стiлець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене. Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку: "Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сiдайте, будь ласка, знiмайте вашу куртку й почувайте себе вiльно". Я роздягатися вiдмовився. - Дякую, - сказав я, - але ми сьогоднi, здається, не встигнемо поговорити, я ще маю побачення з моїм товаришем, що вчора приїхав до Мiста. - Iз Севом? - запитала жiнка. - Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, - це, так би мовити, моє начальство з фабрики - редактор, а це моя приятелька й землячка. Землячка, не встаючи з мiсця, простягла менi руку. Я її взяв - безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi рiшуче не сподобалась. Менi стало чомусь досадно. - 3 Севом, - вiдповiв я, - а ви його хiба знаєте? - Я Сева знаю, - жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця, - учора мене ось вiн познайомив. Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши до себе її лiкоть. Вона трималася так, нiби їй шлейф несли пажi. Розмовляючи з високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки моїх вух червонiли. - До побачення, - закiнчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення, товаришко. - Я вийшов з кiмнати, почувши за собою, коли зачиняв дверi: "Хочете чаю, Тайах?" Це мене вразило, i я навiть не в той бiк коридора вiдразу повернув. Потiм я почав згадувати, перебираючи прiзвища й знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi в коридорi i виходив кудись iз своєї кiмнати. - Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви? - Це я, - вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню. Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять ї вороги, i друзi. Першi - щоб замаскувати ворожiсть, а другi - щоб заховати дружню теплоту. - От ми й зустрiлися, - кажу я, - а наче зовсiм недавно ми з вами жили в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло? Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi засмутило. Що нам час, коли його є пiд нами й вище нас цiлi гори? - Провалили картинку, Сев? - смiюся я. - Iще й як провалив! З музикою й барабанами, - регочеться мiй друг, i луна йде коридорами, як у лiсi. - Зате я тепер не провалю й не злякаюсь. Стоїмо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати й там знову стоїмо. Розмова наша мало має змiсту, але хiба не досить того, що ми чуємо одне одного, бачимо й смiємось, як малi, не знати з чого? - Сев, а хороше море, чорт його забери! - Коли б тiльки його не змальовували синьою фарбою i красивими епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що квилить-проквиляє, буревiсники, Що чують бурю, i кораблi з бiлими лоскутами парусiв. Iдуть вони обов'язково вперед, море тодi уявляєш калюжею, яка гордиться з того, що по нiй плаває бiлогрудий корабель. - А матрос бронзовий i делiкатний, - кажу я в тон, - вiн возить обов'язково привiти й закохується десь у смагляву дочку Iндiї, нудьгуючи за нею й простоюючи вахту мрiйним чудаком. Керманичi всi бадьорi й смiливi, бачать рифи, як акули... - Дайте ж менi договорити, - сердиться Сев, - я вiдповiдаю на ваше запитання про море. Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо. - Море - це розпутна красива жiнка, яка хвилює бiльше за всiх цнотливих голубок. Ця жiнка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жiнка, вона ввижається вдень i вночi. Задовольняє один подув пристрастi, але викликає два iнших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам стiльки насолоди, бо вона є й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю. Вiн промовчав. - Море зовсiм не синє, i чайка квилить над ним тому, що хоче їсти, а не тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i саме цей факт менi хвилює кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб їх не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i їхнiй гордий вигляд походить вiд поспiшностi. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються, перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш - хвиля пiдкочує пiд них свої пiнявi боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води й гнiву. Воно iнодi поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно з небом зiйдеться й почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора. Я хочу теж докласти своїх мiркувань. - Матрос возить не привiти лише, - кажу я, - а й важуще золоте зерно, багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнiє трюм, як шлунок бджоли, коли вона повертається з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi пересипається зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки. Море, Сев, не забавка. Сев одходить вiд трюмо. Виявляється, що вiн одягав там комiрця й поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлює, бо в нас нiколи не бувало люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший i останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець i краватка. - Де ви були? - раптом згадав вiн про нашу зустрiч в коридорi. Я сказав. - То чого ж ви звiдти втекли так швидко? - Там якась дiвчина, i вона менi не... подобається. А взагалi я не хочу їм перешкоджати. - Тайах її звуть? - Я чув це iм'я, але при чому тут "Йосиф Прекрасний"? Там є така цариця, що спокушає. - Оце вона там i є. Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував заховати навiть вiд себе. Моє ж серце - цей одвiчний зрадник - нагнало на обличчя зайвої кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн нiчого не сказав i почав проглядати журнал. Iнодi вiн дивився на мене. Знову ховався за журналом. Ми розпочали розмову, провадили її з пiвгодини i сказали дуже мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх слiв. - Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить иро свою якусь акцiю, його слово, що визначає акцiю, вiн вимовляє нiби з великої лiгери, як щось важливе та пiдкреслене). Море, корабель, нашi матроси й нудьга за батькiвщиною. Я лише слухаю, бо в мене немає нахилу до бесiди. Це вiн швидко помiчає й непомiтно змiнює тему. I, нарештi, несподiвано каже: - Ходiмо туди. - Куди? - дивуюся я. - До тої кiмнати, звiдки ви втекли. Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах. Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки, вона чудово пахне - якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати їй якусь приємнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i... красивим. - Ви танцювали, як єгиптянка - наче жагуча пристрасть текла в вас. Тайах весело смiється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалi, а коли смiється - робиться близькою. Для всiх людей в неї холодний погляд i професiйна усмiшка балерини - одним ротом, бiлими зубами. - А взагалi ви нагадуєте прекрасну мавпочку, - додає Сев серйозно, - вона гризе горiшок на деревi й влучає звiдти горiшком. - Монкi (Mоnkеу), - iнформую я, - так звучить це англiйською мовою. Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що поспiшно крутив стрiлки на годинниках i засипав синiй дах неба цiлими мiшками свiтлякiв. Високий режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi на очi, шо були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на горiшню лампу, доки ми догадались Її погасити. Високий режисер попiк очi свiтлом прожекторiв. Iнтимна темiнь обгорнула кiмнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий режисер сiв i собi. - Ви якiсь дивнi люди, - сказала Тайах, - нiчого подiбного я не бачила в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря. На мою руку обережно лягла її рука й так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жiночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неї. її волосся лоскотало менi вухо. Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до людського розуму. Руки менi розповiдають про труд i людське горе. Я бачу творчi пальцi - тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки працьовитi й ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви берете й вiддаєте, коли ви ховаєте в одежi ножа, коли ви пестите нiжну шкiру жiнки, коли ви боляче любите її й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi до вподоби руки творцiв. Перо i пензель, нiж i сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть. Вона поспiшає, виконує волю людини, що, пiдiймаючися з небуття, ледве встигає дати життя дiтям i виконати долю творчого труда. Я люблю її - вiчну людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич тої хвилини, коли друг дає руку друговi: цим вiн передає самого себе, своє серце й розум, дихання дiтей. Двi людських руки вкупi - це кiльце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю. Моя кана випливає раптом перед очима, я перегортаю червоний жар i вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю дров до кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як пiвсотнi рокiв тому. Поги в колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово тепло збiльшується. Дрова охоплює полумiнь. Червоне й гаряче листя його росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять на дровах, махаючи синiми хустками. Моє холодне тiло набирає тепла. Я нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки мої горять вiд кровi. Далi я хвилинку тихо плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають рясними краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось втратив. Мої сльози так само, як i смiх, - це фiзiологiчнi процеси, що їх звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але мозок у мене стоїть над фiзiологiєю. Вiн знає, що сльози й радiсть - це невiд'ємнi частки людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи їх ласцi вогню. Мої любi, грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi. Ви не висли безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно служили менi. Ви першi дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли ласкою на ласку. Дрова розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло молодiє вiд тепла. На руки стрибає вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад. - Чи довго ми так сидiтимемо? - питає наче з далекого далека голос оператора. - Менi непогано, - каже Сев, - та мене вдома чекає вже, певно, помiчник, з яким я розробляю сценарiй. Я нахиляюся до Сева й пропоную йому свої послуги. А через те, що мiж нами сидить Тайах, вона вiдхиляється трохи назад, коли я розмовляю з Севом над її колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не мають зв'язку з моєю пропозицiєю. Вони передають моє сприймання Тайах. Вона й собi хоче слухати й нахиляється до наших голiв, її груди торкаються тодi моєї руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi. Я чую пульсацiю кровi на шкiрi руки. Троє голiв укупi, три перемiшаних дихання, троє рук разом (Сев поклав i свою руку на нашi), сутiнь кiмнати, дружба, до якої увiйшла жiнка повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбиги на пiрамiдi, бо вона е синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь, i вона буде тремтiти в напруженнi. На неї падатимуть тiнi подiй, але вона вiчна. Троє голiв укупi! VI Сонце ще далеко за обрiєм. Його дотики до хмар ледве-ледве можна розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд якого голубiє небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й темне. Повiтря вночi чорне, а тепер - сiре, i можна бачити за хвилерiзом, за маяком - тiнi парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець. Вулиця мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасної ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обривається до порту. Маяк уже погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними на ньому смугами видушує з себе дим, що помалу сотається в повiтрi й заволiкає: портовий вокзал, портовi будiвлi i склепи, будiвлi зерноперевантажувачiв, залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявляє цим, що вiн сьогоднi вiдпливає з нашого Мiста до своєї країни за море. Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до схiдцiв у порт. Бульвар нагадує клiтку зоологiчного саду, з якої вивезли звiрiв i лагодяться її почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурiї - люди, що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи i бруд. Бiля пам'ятника французькому герцоговi стеляться вниз широкi схiдцi. Герцог показує рукою своє задоволення з моря й торговельної гаванi, що лежить просто перед нами. Вiн не дивиться лiворуч, де вiйськова гавань, ще лiворуч, де нафтова, праворуч - де тепер царство зерна й шкiр, ще праворуч, де за будiвлями на молу - є море й на високому березi - рештки старовинної турецької фортецi. По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв є сот за двi. Добiгаємо до вулички, нею йдемо лiворуч, минаємо торговельну гавань, де до берега причалили дубки й великi шаланди, похитуються в ранiшньому снї цi дерев'янi будиночки, похитується сiно на деяких з них, i розноситься важке хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд на берег. У вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми пiдходимо до них i зазираємо згори, з естакади. Наш актор починає бiгати й шукати свого знайомого рибалку, вiддаляється вiд нас i десь зникає. Море тихе й блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси, похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються вiд берега, набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi, як нiчнi птахи, лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз. Голос нашого актора десь лунає в ранковiй тишi. - Ей, на яхт-клубi! Яхт-клуб уперго мовчить. Там немає нi душi. Актор надривається; нiби через усю вiйськову гавань розтягся його голос. Нам набридає стояти на мiсцi, i ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближаємось до спорудження на бгрезi. Це - старий моторний човен вiйськового призначення. Вiн стоїть на березi, пiдпертий з усiх бокiв. Ми прикладаємо долонi до залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо штовхаємо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта, вона злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти, дряпини вiд куль i порвана сталь зруйнованої башти. Ми врештi пройнялися повагою до цього жертовника, на якому було принесено в жертву людськi тiла. Коли, кому, скiльки? Ми не маємо вiдповiдi. Якi передсмертнi рухи бачила ця сталь, про що плакали сини чиїсь, розкиданi в тобi, збитi до бортiв ворожим набоєм? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне. Тепер ти стоїш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв. Iдемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiтає. Над водою сидять рибалки-аматори, їхнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд. Самолов - це вудка з кiлькома гачками, на кожному з гачкiв насаджено рачка або дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на круглому обручi. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'єром стоїть упоперек хвилерiз. В