iн не з'єднується з землею, i до нього доходить човен. Море за хвилерiзом блiде, бiле, як оливо. Там якраз схiд сонця. До нас пiдходить актор. "Переїдьмо на хвилерiз, - каже вiн, - туди за нами зайде шаланда". Ми чекаємо ще кiлька хвилин. Ми чекаємо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз неза-доволеними голосами. "Давай човна, - кричать вони, - давай човна, сонi проклятi!" Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе, вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде помалу. Аматори з самоловами сидять i похмуро чекають. Саме при сходi сонця пiде бичок. Якась стара баба iнтелiгентного походження палить цигарку i плює в воду, нiби ворожачи. Причалює шаланда, легко пошарудiвши об камiнь бортом. Ми сiдаємо. Човен похитується на хвилi. Я сказав кiлька слiв про ранок i сьогоднiшню недiлю. - В недiлю моя голова найбiльше працює, - говорить Сев. - Я за недiлю багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю, нiхто мене не викликає на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний. - Дубок з Кафи? - сказав мiй сусiда. - З Олешок. Бачиш парус? - вiдповiв сусiда Сева. Дубок похитувався серед гаванi на якорi. Вiн був цiлком безлюдний. На щоглах лише блоки вгорi порушували оголенiсть дерева. Паруси змотано. Бугшприт, завжди такий грацiйний, тепер обрiс парусом, що лежить на ньому, як нарiст на деревi. Ми об'їхали дубок з корми. За кормою на тросi прив'язано маленького пузатого човника. Вiн має таку ж форму, як дубок, так пофарбований - i здається малим дитинчам, рибинкою великого кита - дубка. Дубок називається "Тамара". Хвилерiз пiдноситься над водою - з боку гаванi на чверть метра, з боку моря - на два метри, метрiв зо три завширшки i з кiлометр завдовжки. Такi його ознаки цiлком задовольняли управлiння порту. Хвиля розбивається, не доходячи до гаванi, коли по морю ходить шторм на всi дванадцять балiв. Ми пройшли по хвилерiзу в край, поминувши десяток рибальських хатин, що попритулювались до каменю iз згористого боку. Це, власне, не хатини, а сякi-такi дощечки, фанера, стовпчики й рибальськi кошики. Тут живе цiле лiто родина рибалки. На зиму - вони переїздять до Мiста на зимiвлю. Шторми захлюпували їх пiною й скаламученою водою, шторми викидали до їхнiх нiг морську траву й розпливчастих, як холодець, морських медуз. Рибалки тодi славили бога й нiяк не могли перекричати реву штормової хвилi. Лаялися вони знамените. Ми сiли на iржаву стару гармату, що своєю вагою змiцняла край хвилерiза. Налiтав спроквола невеликий вiтер. Ми крали в когось день, бо сонце ще не зiйшло. - Сев, як може країна жити без моря? Якi перспективи є в Швейцарiї? Коли б я там жив, я, певно, повiсився б на вершечку першої-лiпшої гори. їхня молодь з нудьги дряпається по скелях, одморожує носи й ставить рекорди. А нудно ж як! Сьогоднi вилiз на гору, завтра подерся на вищу, а людей навкруги немає, внизу пiд ногами бовванiє вся країна, димляться долини, блищать рiки, на згiр'ях, як мох, лiси. Вони сидять у норi. Люди деруться на гори й нiяк не можуть їх перелiзти. Вони ще роблять годинники, точно роздiляють чужий час, думають, що годинники дадуть їм втiху й молодiсть. У вас є годинник, Сев? - Зроду його не мав. - Менi годинник нагадує фараонову тощу корову, що не може нiколи наїстися. Бiля нас рибалка спiймав бичка. Ми сидiли обличчям до вiльного моря, де мало сходити сонце й пiдiйматися перед нами на Мiсто. Далекий берег лiворуч вимальовується вже, наче виходячи з долини нiчних тiней. Сев розповiдає про жiнку, що нiколи не бачила, як сходить сонце, i, проте, була гарної вроди. Жiнка мене цiкавить, я розпитую про ознаки її краси. Саме в цей час починає сходити сонце. Воно витикається з-за води й одразу ж вiдбивається в морi. Через це воно ввесь час кругле й лише збiльшується й збiльшується. Тепер воно вiдривається вiд води. На ньому наче ворушить хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать, кружляючи над водою й падаючи часом на воду за рибою. Сонце б'є в очi. Ми спочатку терпимо, клiпаємо очима, а далi повертаємось до сонця спинами й зiтхаємо, почуваючи, як тепло на нас лежать променi сонця. - Я вiдчуваю, що мiй мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре. Ви думали про мiй сценарiй? - У вас щодня новий сценарiй, Сев. - А iдея? - Я кажу - новий для темного ока. А себе я за таке не вважаю. Ваш сценарiй має iдею, що її не можна цiлком сказати словами. Мене завжди дратували всi отi скорочувателi чужих думок, вульгарнi конкретизатори. Вашу ж конкретнiсть треба назвати егоконкретнiстю, бо її треба формулювати лише вашими словами, до неї треба ще вашої усмiшки, ваших манер i вашої веселостi. Конкретнiсть i дiалектичнiсть матерiалiстичних iдей треба вмiти бачити на ваших полотнах i у вашiм фiльмовi. Променi сонця лежать на наших плечах. Iнодi повiває з моря ранкова течiя повiтря. Порт потроху галасує. На дубку вештаються вже люди. На морi шум. Хвилi б'ють у хвилерiз. Бiля моря розмовляти нам так, як у степу. Море - це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Бiля моря добре думається, i звичайнi слова набирають таємного й великого змiсту. - Я розповiм вам, яких я люблю людей, - починав Сев, тримаючи цигарку в зубах i шукаючи сiрникiв, - був у нас на селi один дiд. Бiля ста рокiв йому було. Кремезний, важкий дiд, що забув уже рахувати онукiв та правнукiв, а синiв геть усiх поховав. Став недобачати старий, i вигнали його правнуки, бо не мiг вiн городу доглянути та за свiй хлiб вiдплатити. Оселився старий у землянцi над рiкою. На даху в нього зимою вовки ночували, влiтку - трава росла, i жив дiд так, нiби збирався свою сотню рокiв iще раз переглянути. На лови вiн їздив удень i вночi, риба йому йшла до рук, як приворожена. Так вiн проживав - цей слiпий дiд. Такi в ньому сильнi були iнстинкти боротьби, що вiн, слiпий, викинутий iз життя, боровся за нього, як мавпа, що з неї пiшли ми всi. У нього стало б сили й iнстинкту боротьби на те, щоб з своєї печери пройти знову тi десятки тисяч рокiв, якi вiдрiзняли його вiд пароплавiв на рiчцi. Вiн мiг би ще й одружитися для повноти доказу, та несподiвано його розiрвали вовки на другiй сотнi лiт життя. Дивний настрiй опановує нами. Холодна кров тече в риби, а чоловiковi треба тепла. Завiває вiтер у землянку, на даху шкребуться, гарчать i клацають зубами гостi. Береш весло й iдеш на лови. Човен прив'язано до кiлка. Ось вiн стоїть. Чи не набралося в нього води? Очi наче дивляться на густу пелену сiрої мли. Пливеш по рiчцi, гребеш весельцем, дзюрчить вода. Гребеш ї гребеш, вигрiбаючись проти течiї, проти всього на свiтi, пливеш вперед. Ми розiгрiлися на сонцi, а актора нашого не було й не було. Сорочки ми поскидали, пiдставляючи сонцевi м'язи. Рокотить десь далеко моторний човен, перевозячи людей на пляж. По той бiк хвилерiза пройшов до гаванi пароплав. Вiн став посерединi. Вивiсив на щоглу прапор, запрошуючи себе оглянути перед тим, як причалити з закордонними товарами до берега. Та ось i наша пливе шаланда, її хазяїн уже давно виїхав у море й наловив скумбрiї. Проте вiн не думає ще кiнчати. Ми помалу влазимо до нього. Пiд нами море. Сев сидить на носi шаланди з ниткою самодура в руцi. Це той же самолов, тiльки - замiсть приманки - на гачках цесарчине пiр'я. Я допомагаю хазяїновi тримати клiвер-шкот i навiть забираю шкот вiд паруса. Ми пливемо, правуючи косо на хвилi, експлуатуючи вiтер, i пливемо просто на вiтер. Це приємно. Рибальство так захоплює Сева, що вiн приказує до кожної скумбрiї, яка потрапляє на дно шаланди. Вiтер мiцнiє. "Сьогоднi буде шторм", - каже рибалка. Його просолений нiс втягує в себе повiтря, наче п'яниця запах горiлки. "Буде шторм на десять балiв", - каже рибалка. Вiн кладе шаланду майже зовсiм на лiвий борт, переносячи парус i повертаючи шаланду до хвилерiза. Шторм розлютувався надвечiр. На Мiсто з моря дмухав невпинно вiтер. Ляскали десь залiзнi дахи. Шумiли дерева. На море насунув туман. Свист вiтру й морського гулу часом перетинала сирена. Вона кричала методично, важким ревом пробиваючи пелену туману. Ми наче наїлися дурману. Пальта нашi роздуває вiтер i намагається повалити нас на землю, коли ми, поминувши схiдцi до порту, бiжимо просто по стежцi. Вiтер твердий, як гума. Нам навiть униз тяжко бiгти, i ми бiжимо, наче упiрнаючи пiд воду. Через колiю, повз залiзничнi вагони - опиняємося бiля води. Але це - гавань, а нам хочеться ухопити повiтря з вiльного моря. Естакада, з якої вантажать шкiру, елеватори для зерна, пароплав, що повернувся носом на вiтер, знову елеватор, службовий портовий будинок, ще елеватор, ворота, вибiгаємо на мол, що йде до маяка, i, нарештi, ось воно - море! Так яке ж воно гнiвне! Нiби сам Нептун гойдається на кожнiй хвилi та б'є сандолею щоразу в мол. Зовсiм залягає вдалинi вiтер, нiби й не було його зовсiм i не вiн натворив оцього жахливого бiснування води. Спокiйне повiтря вiдпочиває недовго. Вiтер потроху перелягає, шамотить над хвилями, що котяться одна за одною й котяться, i починає дмухати зовсiм з iншого боку. Рибалки в таких випадках виходять за дверi нетривких своїх хатин, котрi тремтять на морському березi, i, прислухаючись лiвим вухом, кажуть: "Чимра налетить i вириватиме траву з морського дна". Вони зачиняться в хатинах i вiдрами питимуть кисле бессарабське вино, доки зiйдуть на небо спокiйнi хмари й опанує морем благодатна бунаца - тиха погода, майже штиль. З туману виринали новi. й новi хвилi, й чулося, що за ними йде ще неймовiрна кiлькiсть iнших. Туман був густий i, як високе сiре шумовиння, покривав розлютоване море. Ми сiли з Севом на мол i спустили ноги. Хвиля розбивалася об камiнь i дохлюпувала до наших пiдошов солонi краплi. Часом ми помiчали баранця на черговiй хвилi й зiскакували на ноги, бiгли вбiк, доки за нами гналися розгнiванi води. Сплески вилiтали так високо, що ми крiзь них дихали подвiйною вогкiстю шторму. Ми розмовляли про нiжнi пахощi степiв, якi може вiдчути лише чутливий нiс тубiльця. Безконечний родючий степ порiс травою й поховав дороги. Як у морi, хвилюється його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу, щедрих, щирих фарб збудженої землi. I високе блiде небо блакитними шовками звисає до обрiїв, дзвенить вiдблисками дорогого камiння, голубими переливами степової тайни й високими, наче з безвiсти донесеними, мелодiями степових птахiв, що прилiпилися десь у небi й нiяк не знайти їх простим оком. Пливе степ, наставивши вiтрила. Море - пустельний степ одного обарвлення й одного запаху. Через це людина шукає iнших морiв, дальших обрiїв i солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше приймало на свої вiтри журавлiв iз степу. Ми розмовляли про жiнок i про Тайах зокрема. "Вона, - казали її подруги, - змiнила свiй характер в Мiстi. Кiлькарiчне кидання вiд одного мужчини до iншого, жадiбнi дотики до всього забороненого - десь нiби загубилося, i не впiзнати колишньої Тайах". "Я така жадiбна до всього, - говорила остання, - я, мабуть, вродилася авантурницею. Батько мiй iталiєць, мати слов'янка. Я не можу всидiти на мiсцi. Та з вами я нiби потрапила до лагуни. Менi хочеться тихо пливти, говорити неголосно й смiятися з того, що сонце свiтить i летять променi на сад. Нiхто, нiхто так не ставився до мене на свiтi". - Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тiло вiдпочиває зараз i вiдновлює кiнчики чулих нервiв. Прийде час, коли ця жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона вiдродиться для нового життя. - А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна рiч - приголубити людину. Людське ставлення пiдiймає дух i дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета... - Ви ж її любите, редакторе! - А ви її кохаєте, Сев! - Коли б вона була тут i чула нашi зiзнання! - Ми її любимо обоє однаково. Вона - втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на свiт. Море пiдкидало хвилi. Бiля моря ми почували себе сильнiшими. Далеке Мiсто тонуло в туманi наступаючого вечора. Тiльки мол закруглявся з одного й iншого боку, перед нами море, а позаду - спокiйна смуга води гаванi. Нiби сидiли ми на вигнутому мiсяцi, вiдбивалися в безмежному морi й пливли не знати куди по такiй шумливiй водi. Нiби за туманом, десь унизу, на колосальнiм вiддаленнi вилискувала кругла планета Земля, i всi моря її ось-ось мали затопити сушу. Ми рушили йти додому й зустрiли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у руках, i її золоте волосся куйовдив вiтер. Одежi на нiй наче зовсiм не було - так вiтер дмухав на легку тканину. Ми взялися усi за руки й потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе бiснування. Ми щось кричали, вибiгши на мол, i були як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повiтря й попливти один за одним у радiсну морську безвiсть. Тайах щось спiвала, але хрипливi нотки почувалися в її голосi, немов хотiло прорватися ридання. Вона кинулася менi на шию i жагуче поцiлувала в губи, притулившися всiм тiлом. Потiм вона поцiлувала Сева. - Я, мабуть, сплю, - сiла вона на камiнь, - дружочок, вiзьми мене за голову. Сев почав фантазувати про далекi острови, про голих чорних королiв i високi зеленi пальми, що ревуть i гойдаються вiд шторму на пiщаному березi. Дружочок, цебто я, намалював картину життя на цьому спеченому островi, картину сходу сонця, коли воно вертикально пiдiймається на пекуче небо, i заходу - коли сонце падає, одразу утворюючи чорну нiч тропiкiв, де немає сутiнкiв i вечiрнiх тiней. Халупа на похилому березi, яка тремтить од вiтру, i мево свiчки, що раз у раз б'ється по стiнах, i хазяї, не знати чого викинутi до цiєї пустелi й забутi людьми. Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала па нас радiсно, i забута усмiшка, професiйна усмiшка балерини, набувала iншої виразностi. Ми помiтили, що в театрi в неї не раз з'являлася така ж усмiшка. Пiд час танка, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залi - я чи Сев. Ми й сидiли, у нас було одне мiсце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати i танцювала холодно, коли не було в театрi знайомих, їй здавалося тодi, що вся публiка чужа, як купа камiння, розкиданого по залi. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачiв. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордостi. Тодi викликала її захоплена зала безлiч разiв, i вона пiдходила до рампи, усмiхаючися нам i кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море. Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу новi й новi симфонiї, збiльшуючи темп i тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився на морi, i нiхто не побачив би на ньому парусiв. Тiльки щогли гнулися б i хляскали шкотами, а команда, прив'язавшися до койок, забула б, де в людей стеля i де пiдлога. Ми побачили, як хвиля несе щось на собi. Крiзь туман ми розглядiли щоглу чи якийсь брус, подiбний до неї. На один кiнець нiби хтось кинув купу мокрої одежi. На щоглi лежить рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, i довге волосся розчiсує вода. Переднiй кiнець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня. Сев полетiв у воду i, не вмiючи плавати, стояв по пояс у водi i чекав, доки щогла наблизиться до нього. Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, пiдпливши до берега, почала битися об камiнь, струсила з себе в воду закляклого вершника, разiв зо два збила Сева з нiг i могла потрощити йому костi. Я плигнув у воду й собi, скинувши туфлi й штани. Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по пiску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали з рота в нього пiсок i траву - доки вiн, нарештi, прийшов до пам'ятi, його думки були далеко, дуже далеко, вiн проговорив кiлька слiв нiби румунською мовою й знов загубив пам'ять. Ми почали кутати його в пiджаки. Вiн розплющив каламутнi очi, й ми злякалися - такi вони в нього були синi. Ми не вiдривалися вiд зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто вiн є - цей бурлака з моря. Англiйська фраза: "Води, ради бога, води" - нас збентежила. Румун чи англiєць? Ми вiдрядили Тайак за спиртом. "Де я?" - запитав незнайомий нiмецькою мовою, пiдводячись на лiкоть. Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потiм вiднесли його в затишок i зняли всю одiж. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвiтрене й мужнє, а тiло радувало очi чистими лiнiями. Ми викрутили його одiж так, що в нiй не залишилось i краплi води, й заходилися розтирати незнайомого горiлкою, що принесла Тайах. Потiм ми напоїли нашого пацiєнта цiєю ж рiдиною просто з пляшки. Зусилля наших шiстьох рук, щира робота Тайах i наша, горiлка в ротi й шлунковi - зробили своє дiло. Незнайомий остаточно прокинувся i засоромився, вiдчувшiї себе голим серед нашої компанiї. У Тайах горiли очi. Вона не могла вiдiрвати погляду вiд тiла цього матроса - ми знайшли якiр на його руцi. - Прекрасний початок для майбутнього фiльму, - сказав Сев, подаючи незнайомому його одiж. Той одяг-ся, i я запримiтив, як поступово розчарувалися очi Тайах, коли брудне матроське лахмiття покрило прекраснi форми мужчини. Тепер перед нами стояв блiдий матрос, чорнявий i смаглявий, iз затьмареними синiми очима, страшенно змучений попередньою мандрiвкою на щоглi. Чорнява борiдка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч i некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя спiвбесiдника. - Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса легенько по спинi, - bist du Deutsch, Mensch?[5] Матрос оглянув нас усiх такими радими очима, нiби ми давали йому гетьманськi клейноди при свiтлi рампи. Вiн сiв на землю вiд слабостi i простягав до нас руки, як божевiльний. Далi вiн цiлував землю й пророблював iншi формальностi, що їх завели мандрiвники, повертаючися на рiдну землю. - Братики ви мої рiднi! - нарештi почули ми його нацiональнiсть. Потiм матрос затремтiв несподiвано i випив iз пляшки решту горiлки. Вiн уперше злякано на нас подивився. - Мене сьогоднi розстрiляють? - запитав вiн i зараз же знепритомнiв вiд усього пережитого. Далi його непритомнiсть перейшла в тихий, мiцний сон. - Я Богдан, - пропищав вiн, коли ми його пiдняли нести. Матрос був досить важкий. До вiзника, якого ми здибали бiля портової митницi, ми порядком таки натрудились. З нашої одежi йшла пара. Вже зовсiм завечорiло. Моря не видко було через туман. Шторм лютував, нiби велетенськi руки перегортали в водi камiння, не жалiючи сили. Нiхто не повiрив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як нiжно посадовили ми матроса поруч iз Севом на вiзника й помахали в дорогу руками. Далi ми з Тайах пiшли з порту. По дорозi ми зайшли до Професора й посидiли в нього з годину на китайських крiслах. Ми з'їли прекрасну диню, яка об'єднала нас, як люлька миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно, божка з Iндiї, зробленого людськими руками в 15-му столiттi. - Iсторiя цього бога, - каже Професор, - починається з останньої китайської вiйни. До того часу Будда спокiйно спостерiгав життя в кумирнi. Його вкрав, звичайно, матрос експедицiйного загону. Перед тим як забити свiдка крадiжки - бонзу, матрос розпитав його, чи немає чого цiнного в черевi бога. "Сину мiй, - вiдповiв наляканий бонза, - завше в таких божках є найцiннiша рiч усього нашого життя. Найцiннiша рiч". Та матросовi не пощастило перевiрити слiв китайця. У нього в кумирнi ж одiбрав Будду офiцер. Через те, що останнiй не чув iнформацiї покiйного бонзи, Будда й досi стояв у родинi офiцера, як трофей геройського батька. Я потрусив божка, перепрошаючи його за кощунство, i нiчого не почув у нього всерединi. Ми посмiялися: я, Тайах i Професор. Останнiй, правда, знав, з чого смiявся. - А ми знайшли в морi людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого хлопця. - Ви завше щось для себе знайдете, тiльки не одразу йому закручуйте голову. Не забудьте, що матроси не здатнi прив'язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У кращому разi вiн подарує вам мавпочку або сергу зi свого власного вуха. Ми промовчали. - Одначе вас не задовольнить жоден мрiйник i романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка i його посолених вуст iз запахом горiлки й мiцного матроського тютюну. - Фе, Професоре, якi у вас думки про мене! Невже я подiбна на дiвку з пристанi? - Тим гiрше, що не подiбнi. - Мене тягнуть обрiї. Я почуваю себе молодою й наївною. Менi хочеться завше бути в вагонi поїзда. Професоре, напророкуйте менi щось цiкавiше за матроса. Навiть за цього, гарного. - Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете. Ми вийшли вiд Професора, зiгрiтi теплом цiєї людини. Тихi вулицi Мiста були повнi штормового вiтру. Вiн проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й грiзно. Я зазирав у безконечно лагiднi очi Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинялися, бо вiтер наче танцював навкруги нас. Ми цiлувалися, не звертаючи уваги на прохожих, i йшли до iншого перехрестя. Там цiлувалися знову, i я свистiв з насолодою в пальцi. Але вiтер свистiв дужче. - Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рiвняємося з її готелем, - це ж останнiй вечiр. Завтра я вiд'їздю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть мiсяцi. Проходячи коридорами готелю, ми помiчаємо на Дверях Сева записку: "Повiз Богдана до лiкарнi. Повернуся пiзно". Ми пишемо нижче: "На добранiч" - i заходимо до кiмнати Тайах. Кiмната молодої, привабливої жiнки завше нагадує каюту. Тiльки в iлюмiнатор може литися таке свiже повiтря! Каюту застелено килимом, по стiнах пурпуровий шовк, блакитний газ повис на люстрi, високе лiжко виглядає затишно - справжня койка. Вона може приспати натомлену людину. Ми сидiли, загубивши розумiння власностi рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб i лоза, i кожне з нас було то дубом, то лозою. - Там умирає моя тiтка, - сказала Тайах, - а в Мiланi живе батькiв брат. Поїдемо зi мною, дружочок? Я промимрив щось, лiнуючись вiдповiдати, i понiс Тайах по кiмнатi, не вiдчуваючи її ваги. Вона злякалася i здригнулася, шукаючи моїх очей i допитливо глянувши в них. Потiм засмiялася i, як воркiтлива кiшка, проказала менi на вухо: "А я думала..." - Що думала? - Що й ти такий, як вони. - Тепер не думаєш? Замiсть вiдповiдi вона почала кружляти мене по кiмнатi, доки не заморилася вкiнець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовiрний тягар узяв на себе такими стосунками. "Не загуби Богдана", - крикнула вона з дверей. Губи мої були червонi й нiби не мої, коли я вийшов на вулицю. В обличчя менi ударив вiтер, штормовий вихор. Нiч. На небi нагромаджувалися химернi темнi скелi, море здавалося чорною пащею колосальної машини, звiдти дмухало солоним густим повiтрям, вiтром неймовiрної сили. Був шторм. VII День вiд'їзду Тайах вiдмiчено кiлькома подiями. Таємнича рука завше пiдганяє багато вражень на один день. На березi моря в досвiтнiй iмлi метушаться люди. Дубок "Тамара" похитується на якорi. До нього човнами возять цiлi юрби дiтей. Ще й на свiт не зводилося, коли дубок об'якорився. Якiр заграв - зачепився за дно. Канат витягся у водi, крiзь бiляву воду вiн наче розтягся, як гумовий. Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Вiн став носом на хвилю, на невеличкий вiтер. Вiд корми, де байдуже поверталося у водi кермо, голих щогол, клiвера на бугшпритi, цього слухняного клiвера, що любить надиматися вiд низового вiтру, - до лiнiї якiрного каната, який натягся i йшов похило пiд воду - все являло собою прекрасний образ напруженої рiвноваги. Дiтей возять десятками. Дiти - з дитячого будинку. Однакове вбрання на цих громадянах Республiки гармонує з їхнiми обличчями. Це аргонавти, що пливуть у перший морський рейс назустрiч сонячнiй ласцi. Вони сiрi всi, як солдати, що хвилями стають на кордонах Республiки. Квiти життя виходять у перший морський рейс. На палубi писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилiтки - найстаршi мiж дiтьми - дають лад дрiбнотi. Та годi за ними всiма доглянути. Вони все мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам вони вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По палубi швидко з'являються мокрi мiсця, калюжi - ознаки хвилювання. Матроси лаються. Та розмови дорослих потопають у иискотi, вересках сотнi малечi. Дитячий запах стоїть над дубком, i море, домiшуючи свого вiтру, дає густоту повiтря, потрiбну для iнкубатора майбутнiх будiвникiв. Сонце ще не вставало. Коли з берега вирушає останнiй човен iз кiнорежисером i кiнооператором, дубок все ще стоїть на якорi. Ранкове прозоре повiтря не ворушиться над водою, i, може, через це й вода така прозора. Дубок видко ввесь - вiд вершка щогли до найнижчого краю кiля. Але на таку високу паруснiсть кiль нiби малий. Режисер нiчого не розумiє на кiлях, але йому не подобається така непропорцiйнiсть. - Хазяїне, - каже вiн i позiхає, - у тебе кiль не з твого посуду. - Який там кiль? - бурмотить хазяїн. - Кiль у порядку. Море спокiйне. За такий вантаж ще й кiль їм справляй. Кiль акуратний. Адмiнiстратор знiмальної групи пiдтримує рибалку. Йому хочеться скорiше вiдкараскатись од такої мороки, як дiти. - Не розумiю, - каже вiн, - нащо вам тут краса? Адже кiль цей у водi однаково? I його ви не знiматимете. - Ваш корабель не стiйкий через кiль. Хай тiльки дмухне бiльший вiтер. - Я й у горiшнiй вiтер повертався з моря, - ображається рибалка, але нахиляється над веслами, ховаючи своє поблiдле вiдразу обличчя. Пролiтає перший подув вiтру. Човен пiдходить до дубка. Знiмальний апарат ставлять на кормi. Починають ляскати паруси. Витягають якiр. Дубок повертається боком до вiтру, щогли зарипiли, i вже бугшприт iде над водою, i нiс рiже плескiтливу хвилю. Чи є що зворушливiше за отакий парус, коли йде вiн, тремтливо випнувши груди? Чи є в свiтi щось подiбне i чи може бути в свiтi щось подiбне до такого незрiвнянного змагання з стихiєю? Одцвiте буйне волосся в людини, облетять кучерi, як з весняної верби, похолоне кров i похолоне серце, а людина все змагається, все простягає вперед долонi i, як парус, кличе пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тiлом до землi й дати сонцевi, дощам i вiтровi робити їхнє дiло. Коли барометр падає, море штормує, багато подiй приходить таких, що дивно стає, де вони могли взятися, жахливi. У скаламученiй водi моря, у розлютованому повiтрi берега носяться отруйнi рухання. I навiть по штормовi є небезпека їхнiх шкiдливих впливiв. Сонце сходило перед дубком, обертаючись на мiсцi. Дiти не могли заплющити очей, захопленi таким великим вогнем. Вони сплескували радiсно руками, штовхаючись i вилазячи аж на бугшприт. Кiнооператор крутив. Режисер стояв позад апарата й радiв вiд сцени, що мусила бути останньою в його фiльмi. "Парусник з дiтьми пливе назустрiч сонцевi. Вогняний диск пiднiмається над обрiєм". Сонце, пiднявшися, зайшло за невеличку хмару, що почала катастрофiчне рости. Дiти пустували, бо дорослi їх уже не могли помiчати. Хмара розповзлася по небi. Вiтер, що дмухав поривами, донiс вiльгiсть дощових крапель. Хмара наздогнала парусник i обсипала його дощем. Паруси намокли, обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхитує щоглами аж занадто. Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвисає й неприємно хляскає. Повнi паруси вiтру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натискає порив вiтру, i щогли падають на воду, витрушуючи з дубка верескливу юрбу. Наступної хвилини небо розвидняється, сонце блищить крiзь прорвану хмару, i нiби й не було зовсiм дощу. Через годину Директор дає iнформацiю репортеровi про те, що "через непристосованiсть дубка до невеликої ваги й через неглибокий кiль трапилась катастрофа. Але дiтей пощастило врятувати, крiм кiлькох малих". Директор виходить на площадку перед павiльйоном. В павiльйонi працює Сев. Свiтло прожекторiв проходить крiзь скляну стiну й ззаду освiтлює колишнього матроса, що стоїть нерухомий на палубi свого нового корабля. Вiтер обвiває цю фiгуру з усiх бокiв, заблудившися помiж будiвель фабрики. Поза матроса нагадує вантажника, що чекає, мiцно вiдчуваючи землю, чергового ящика, втричi важчого за попереднiй. I тодi вiн не зiгнеться, нiби вантаж покладено на вiз, а не на живу людину. Директор запалює цигарку. Клекоче великий двiр фабрики. Усi бачать Директора й поспiшають. Найманий шофер ладить машину. Вiн залiз майже цiлком у неї й погойдується разом iз мотором. Можна заприсягтися, що вiн боїться Директора, чекає бiди. Це трагiчна група - автомобiль i шофер, двi схвильованих iстоти. Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсiм зупинився в своїй поважнiй ходi. Директор виходить iз задуми. Вiн, як гармата, одкочується раптом назад i перебiгає павiльйон, ледве не збивши з нiг секретаря. Той доганяє поспiшного Директора. - Дитина задихнулася... - Знаю вже. В морi... - Та не в морi, а знiмали тут немовля, а потiм вiдвозили його автом додому, а мати дурна - сидiла, зачарована швидким авто, а дитина й задихнулася. У матерi на руках. Мати плаче. "Чи багато на людину може падати?" - думав Директор, простуючи до контори. П'яного шофера посадовили на вiзника. Кiнь не хотiв довго рушати. Шофер тодi пiдносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до мотора. Вiн був у такому станi, коли кожний вiз мiг перетворюватися на авто... Зовсiм близько виблискує синє срiбло моря! Нависло над заходом сонце. День пролiтає поважно в мiськiй суєтi. Пароплав до далекої Iталiї обiгнув морську опуклiсть i нiби потонув у морi. Давно вже розвiявся й дим, що довго виходив з-за обрiю на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистiсть подiй - день почав називатись вечором. На кiнофабрицi Сев кiнчив роботу. Подано автомобiлi - розвезти акторiв по домiвках. Дехто почав сперечатися за мiсця в машинах. Кожний хотiв їхати в першу чергу. Сев, натомлений, без шапки, рушає додому пiшки. Вимученi актори, у котрих очi горять вiд пекучого свiтла юпiтерiв, очi засипано нiби жаринками, i голова йде обертом, - рушають за режисером, звiльнивши машини. I одразу настрiй до всiх приходить вечiрнiй, коли незвично навколо все стає, хочеться йти в просвiт вулиць в ентузiазмi й захопленнi. Над вулицею десь бiля бульварiв, лякаючи поодиноких мисливцiв за любов'ю, проходить пiсня. Поруч Сева йде лише кiлька наймолодших акторiв. Усi горлають. Я впiзнаю їх. - Редакторовi привiт! Я приєднуюсь до них i додаю голосу до їхньої пiснi. Своїм звичаєм шторм, знявшись над морем, заносить на береги анархiчностi й непередбаченого хвилювання. Це залишається й по штормовi. VIII Зауваження пiлота "Пишу я - Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись розхвильований, як сказав менi твiй старий секретар. Менi довелося пригадати маленький прийом архаїчного боксу, доки вiн мене впустив. А знаєш, менi набридло вже сидiти й тебе чекати. Екран я завiсив. Кана твоя погасла. Як це їх розпалювати - такi дерев'янi колодки? Мука менi була, доки я примусив їх горiти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому паперi. Малюнки якихось кораблiв, солом'яних парусiв, пузатих китайцiв i значки пожовклою фарбою, як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горiла. Коли я розпалив, спробував погрiтися, та гаряче стало, i я краще сяду ось до вiкна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У канi горить огонь. Од нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотностi. Навiть у своїй кабiнi я проробив вiконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мої на ричагах, а язик бовтається бiля пасажирки. Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побiгав по кiмнатi, бо не люблю сидiти, i почав плигати через стiльцi. Одного я таки потрощив. Але вiн старий був i чудний - увесь струхнявiлий, мабуть, теж китайський. У тебе м'який килим на долiвцi, i я спробував стати на руки. Та занадто перехиливсь i тiльки-тiльки не потрапив ногами в кану. Незручна штука - цей вогонь на волi! Забув сказати, що перекинув також столика, який стоїть бiля кани (круглий отой), i розсипав твої папери. Менi було дуже неприємно. Я почав збирати їх i пiдкладати за змiстом. I що я побачив? Ти, татуньку, знову пером у паперi длубаєшся? А я думав, що ти вже цiлком здався на нашого Генрi. Почитаємо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгнiваєшся, бо ж ми з тобою однiєї кровi. А я через годину знову вилiтаю в рейс. Боюся, що з Iндiї полечу на Австралiю - зупинка на Явi.. От би я хотiв тебе обняти! Може б, i ти полетiв зi мною, сивенький? Полетiв би,полетiв, я знаю тебе. Значить, рiшено - читаю. Треба ж менi посидiти тихо, а то знову крiсло зломлю. Прочитав. Молодий ти й досi, батьку. Порiвняти мене з тобою, так я - футболiст, а ти гольфiст. Така стара гра - гольф. У футбольнiй командi я був форвардом. Ми стояли на першiй лiнiї. Ми чекали, як яструби, - куди вдарить капiтан перший бол. Тодi ми здiймали пил i тонули в ньому. Iнодi менi щастило розглянути зблизька бол, а бiльше - я налiтав i бив ногою в закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це - одчайдушний спорт. Серед друзiв, серед команди, я грав, як архангел. Тепер вiзьми гру в гольф. Велика, велика площа. На нiй є дiлянки води, високої трави, чагарника, пiску, рiвного мiсця. Далеко на iншому боцi площi - ямка, дiаметр - кiлька дюймiв. Через усю таку пустелю, воду i траву треба гнати м'яча - до ямки. Грати можна самому. Є вiсiм рiзних кийкiв для того, щоб гнати. Мета гри - загнати в ямку найменшою кiлькiстю ударiв. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути . неймовiрно упертим. Треба вмiти змагатися самому, без пiдтримки. Щасливо обминати всi перепони. На мене - так я сказився б, коли б менi довелося загнати м'яча у воду чи в чагарник i звiдти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку гру. Битися на самотi. Це менi спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто взяти м'яча i перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують i вчать бiйцiв? Менi боязно вимовити слово осудне - ти пройшов життя, милий! Привчати людей без бою досягати всього - це штовхати їх на смерть... Слухай тепер далi. Море в тебе дiйсно шумить скрiзь. Море - на сторiнках, а дiвчина - десь поза написаним. Не сподобалось менi те, що ти даєш деталi кiноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорiв у ледарствi. Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цiкаво вийшло в тебе про руки, я мимоволi подивився й на свої. Ти пригадуєш, що подарував менi Будду, коли я вперше сiв за кермо? Чи не той це самий, що ти згадуєш? Тiльки вiн був порожнiй, коли я кинув його в Iндiйський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Вiн менi завше псував жiночi справи. Пасажирки цiкавились Буддою, а я не мiг нiчого про нього вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чiм справа. От коли б ти все писав так, як останнiй роздiл. Вiк мене зворушив. Не можна показувати тiльки любимцiв. Тiльки здорових. I пiсня ввечерi, на тлi неможливого дня - вивершила будiвлю. Ти не пригадуєш часом, якої вони пiснi спiвали? Це важливо. У нас тепер в модi "Пiсня капiтанiв". Я тобi її випишу - може, згодиться десь. Спiвають її пiлоти. Мелодiю я тобi проспiваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера. Ось вона: Пiд тобою знайома земля, Капiтан! Кораблi пiдняли якоря, Капiтан! По морях бригантини пливуть, Капiтан! У повiтрi прекрасная путь, Капiтан! Помiж хмари пропелер пусти, Капiтан! Iз туману до сонця лети, Капiтан! Простягаються руки дiвчат, Капiтан! Щоб обнять, подолать i зв'язать, Капiтан! Тих дiвчат поцiлуємо в грудь, Капiтан! Журавлину спiваючи путь, Капiтан! Попiд нами знайома земля, Капiтан! Кораблi пiдняли якоря, Капiтан! Така пiсня. Слово "капiтан" викрикується, як такт. Тiльки обов'язково зазнач, що це пiсня нашої ескадрильї. Тепер скажи менi за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам'ятник на березi? Вiн сперся на якiр i тримає в руцi поснащеного брига. "Онтон" написано на бриговi. Це на мовi острова Ява - Щастя. I вiн дивиться на море, де перепливають один одному дорогу кораблi. Бронзовий осмiх пам'ятника миють дощi й негода. Я хотiв би дочитати твої спогади, тату, мене цiкавить, як бронза була колись живим тiлом. I ти його врятував? За що його розстрiляли? Яке гидке слово. Дiвчина менi подобається. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер Сев i ти мусили ворогувати. Хiба що Тайах вас обох помирила. Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан i Ява, очевидно, зв'язанi мiж собою. Ти, здається, не був на цьому островi? Вiн хоч i великий, на ньому є база для самольотiв, але нудний. Лiси - неприродно чорнi. Пологi рiвнини i поруч - гори кремнистi й облiзлi. Я не перелiтав над цiлим островом - там далi, кажуть, колосальнi поля, плантацiї какао, рижу. Трава росте так буйно, що її не встигають виполювати мiж кущами кофейного дерева. Цукрова тростина, бавовна, багато купцiв, бiдне чорне населення. Вiрять у Мохаммеда. А колись вiрили в Будду. Ще й нинi можна серед плутаних стежок у вiковiчних лiсах знайти галявини з великими йому будiвлями. Камiнь будiвель обсипався. Статуя Будди пiд обвивщйю її травою виглядає кумедно. Вона як жива. Є ще купи камiння, що от-от розваляться, подiбнi до пiрамiд. До них я бачив цiлi екскурсiї вчених. Нiяк не розумiю, що вони знаходять у тому каменi цiкавого. Iнодi дiйсно можна знайти вибитi на стiнах малюнки. Та вони часто непристойнi. Видно - яванцi недалеко пiшли вiд iндусiв. А подобалось менi тiльки те, як на Явi влаштовано аеродром. Коли пiдлiтаєш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червонiє пурпур неба. Деякий час iдеш в сiрiй млявiй тишi, забираючи височiнь. Внизу видко, як нiч лягає густiш i густiш. На горi ще сiрий вечiр, а вже на землi тиха темнота. Раптом загориться на аеродромi Прожектор. Свiтить у небо. Бiля нього другий освiтлює землю й показує менi напрямок - як я мушу сiдати. Свiчу свого рефлектора i стрiмголов кидаюся в безодню. Майже над самою землею вирiвнююсь, роблю пiвколо i йду на посадку. Бувай здоровий, тату. Я кидаю папiр. Через три хвилини всi п'ятеро дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привiт. Майк". IX Богдан, поставивши порожню пляшку пiд стiл, налив з другої собi i двом розмовникам i, витерши серветкою голене обличчя, почав: - Коли ви i ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою, що це не останнiй раз i що менi знову доведеться колись топитися, бо так сказав на островi Пао малаєць з одстреленим носом. За його словами, менi на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано примушували виконувати це вiщування. Щоразу я оживав. Через це - моя розповiдь на три чвертi буде розповiддю про те, як я тонув i як мене рятували. У мене перетрушенi й пересоленi вже всi кишки, i, коли таке життя продовжиться, я гадаю пiти до лiкаря i зробити собi зябра. Я спостерiг, що такi мої пригоди завжди траплялися тодi, коли я починав революцiю, бунт або протестував проти несправедливостi. Ви мене витягли й вигойдали до пам'ятi пiсля мого останнього бунту. I соромно менi вам зiзнаватися, що повстав я проти шлюбу. Працюючи в румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По менi жили грали, мов на коняцi. Я повертався з роботи (саме час був рибальський) натомлений i голодний. Перехиляв двi миски юшки, їв сало i запивав кислим вином. Потiм лягав долi i спав без пам'ятi. Воно й не туди, що сестра хазяїна точила в цей час на мене зуби. Вона була рижа i гнучка, як чорт. її очi могли пр