освердлити залiзо. А на мене вона дивилася i нiби вся блищала. Я одразу злякався, коли побачив вашу видру. Вона похожа, тiльки очi м'якiшi. Я набирався сил, збагачував хазяїна i, похитуючись на кормi шаланди, верхував у мрiях степами вороним конем. Iнодi з нами їздила ця Ганка - сестра хазяїнова. Сiдала вона завше до мене й оглядала мене, як грушу на деревi. А менi аж нiяк не хотiлось зайнятися жiночими справами. Тiльки раз хазяїн пiдморгнув, кивнув оком на море й засмiявся. "Дивись, скiльки там риби, а в компанiю я прийму", - сказав менi брат Ганки, за якою впадали всi багатiї i парубки по березi. Аж тут я заховав очi, засоромився i почав нишком готуватися до втечi. Позичив у хазяїна грошей поверх тих, що вiн винен був менi, позбирав докупи свої манатки, якi я придбав на роботi в'нього ж, i навiть поголився на дорогу. Та око жiнки бачить i крiзь одежу. Того вечора ми всi трохи пiдпили. Хазяїн побив посуд i пiшов до своєї половини, залишивши мене в кiмнатi сестри i не вигнавши, таким чином, до мого постiйного житла поза хатою. Я заснув. Уночi, коли хмiль у мене проходив, я вiдчув на шиї руки - гарячi та мiцнi. То Ганка притулилася до мене, як парус - тремтливий i випнутий. Я увiйшов у парус, як увiходить горiшнiй вiтер, i ми вдвох понеслися в одкрите море. Вiдмовити жiнцi - не моя звичка, а найбiльше такiй, як Ганка. На ранок ми поїхали разом на лови, i взагалi - тиждень я не знав, де живу i що таке сон. Нарештi я прохолов. Це трапилось перед початком шторму, коли шаланди поспiшали додому. Я сказав Ганцi, що я жонатий i взагалi людина мандрiвна. Вона хотiла пригорнутися, але я пересiв на iншу банку. Цього не витерпiла б жодна жiнка, та Ганка витерпiла. Докоряти за те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, - вона не стала, але пригадала менi дрiбницi ночей останнього часу, якi я провiв iз нею. Я був невблаганний. Тодi вона вибрала хвилину, коли я поправляв парус, вставши з банки, i спихнула мене у воду. Моментально я опинився на кiлька метрiв позаду шаланди, що пiшла, як скажена, вiд попутного вiтру насуваючого шторму. Я залишився в такому ж станi, з якого рибалка врятував мене для Ганки. А до рибалки я потрапив оригiнальне. Треба вам сказати, що я iнодi хворiю на ностальгiю, цебто - у мене з'являється нудьга за батькiвщиною. Тепер уявiть собi пароплав, що вийшов iз Коломбо до гаванi Балкан-ського пiвострова. Пароплав, звичайно, мусить набрати вугiлля, - у нього є спецiальнi вуглянi трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками, а вони знаходять там чорних зайцiв, з-помiж них - один китаєць, що задихнулися в довгiй, жаркiй дорозi. Вечiр. Вугiль вантажать при свiтлi. Трупи - морока i затримка пароплава. Хто в такому разi осудить помiчника капiтана, коли вiн накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води - i по всьому. З чотирьох - двоє тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода рiчки, що саме входить до моря. Тепер дивiться, як з води пiдноситься рука, чути булькання води, рухання нiг - i один труп починає плисти, лiгши на спину. На берег вiн не виходить, а вилазить. I губить пам'ять. Ви догадуєтесь - це був я, хворий на ностальгiю. Гавань Балканського пiвострова . має при собi й мiсто. Назвемо його Табором, бо там був концентрацiйний табiр з моїми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всiм розлiзтися по країнi, як хробакам з лопуха. Раз на день приїздила сволоч до табору, тодi всi шикувалися у дворi з дерев'яними рушницями, їли гидко, працювати не пускали, щоб не розносили своїх думок по країнi. Будь вони проклятi в бога й янголят, трижди навхрест... Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неiснуючу шапку й пiшов. Ностальгiя заслiпить кого завгодно. Та й чув я, що в таборi одчайдушнi люципери, не мають бога й серця в животi. Вони вже десь одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати i втихомирювати повсталу провiнцiю. Додому тягла їх ностальгiя i цiлющий бiль пiзньої свiдомостi; думалось менi,) що цей табiр повиннi вислати на батькiвщину. I, пiшовши до табору, я вистраждав iз ним кiлька мiсяцiв, Нарештi приходить товста зараза - полковник. Я не жалкую, що вiн живий зостався, бо в такому разi їiощ можна ще багато куль бажати - перед сном i вставшi вiд сну. Полковник натягає єдину нашу струну i грає "Дарагiє братья, - каже полковник, - гасподь бог наш всєвишнiй смiлостiвiлся над намi. Всєх нас дома ждут жони i дєтi i многострадальная страна. Мне удалось, памятуя свой долг атца i старшава таварiща, iспрасiть разрєшенiя у властей i закантрактавать карабль для паєздкi дамой". Наша струна - ностальгiя - вiбрує i дрижить. Ми хочемо вiрити, кидаючись вiд надiї до розпачу. Одбирається сот зо двi. Решта клянеться, що не поїде на розстрiл i ввiйде в свою країну вперед багнетами. Рушницi у всiх дерев'янi, стрiлянина вiдкладається до слушного часу, а люди, що жили, боролись i вмирали поруч, розгороджуються на нiч барикадами. Ранком у сiрiй млi вантажимось на корабель. Дехто плаче й побiлiле обличчя наставляє на пiвнiч. Iншi вимiнюють хлiба i з'їдають задумливо, перехилившися через борт. Я, потрапивши до рiдної стихiї, лiтаю скрiзь. Корабель - великий парусник, старовинний бриг. Мачти на ньому чужi. Замiсть справжнiх фок-мачти i грот-мачти - якесь непорозумiння. На бриговi є слiди ремонту на швидку руку. Походження вiн - не знати й якого: iспанець чи португалець, а може, й англiйської роботи його дерев'янi борти. Є мiсця для гармат, забитi пiзнiше мирним хазяїном. Бриг розподiлено на двi частини: глуха перегородка знизу й до палуби вiдокремлювала на кормi каюти для начальства, залишаючи багато мiсця для команди на палубi й в кубрику. Носився бриг по морях, латаючи паруси, поновлюючи щогли i переходячи вiд дiдiв до онукiв. Смолили його будiвничi, смолили й правнуки. Пiнили море, вiдкриваючи землi. Повiсили прапори над чужими головами, затуливши сонце. Тепер бриг витягнуто з домовини, i ми вертатимемося ним додому, його й дельфiн мiг потопити, вдаривши хвостом або упiрнувши пiд корму. Бриг одслужив уже службу на морях, - це порушення його спокою в тихiй затоцi корабельного гробовища скидалося на образу старостi. Ми пливли на пiвнiч до рiдних берегiв. Була гiрка неправда в тому, що ми пливли без жодного прапора. Скiльки разiв цей бриг повертався до континенту, гордо пiднявши переможний шовк прапорiв! На старiсть йому доводиться везти збезпрапорених солдат, якi не смiють пiднести над собою стяг зрадженої батькiвщини. Ми йшли в ранiшньому туманi. Бриг рипiв i кректав, розсохлий i страшний. Бiсової вiри вiтер ледве надимав паруси. Туманний ранок. Я ходив понад бортом задуманий. Мене тривожило те, що перед вiд'їздом у гаванi вештався французький офiцер i, як зацiкавлена особа, поглядав на бриг. Наш полковник, прощаючися з берегом, нiби знайомими очима подивився на француза. Бiльше нiчого. Та я пройшов огнi i води i дещо страшнiше за цi стихiї. Мене обдурити тяжко. В цей час мене покликали наниз. Посуд наш здорово протiкав. Я пошукав сокири, бо я тесля, i не знайшов її нiде. Це мене ще бiльш навело на недобрi думки. Полковник дуже лютував, йому не сподобалась можливiсть втопитися на такому суднi. Бригом правував поганий, кривий i кошлатий румун з двома матросами. Вiн дав менi пощерблену сокиру, якою не те що тесати, а й рубати тяжко. Я почав латати дiрки. Та їх, наче на зло, було безлiч i все з'являлися новi. Гниле дерево не тримало цвяхiв, i мої латки одлiтали пiд напором води. Тодi ми заходилися скубти старий канат, мочити його i розмочалювати, готуючи в той же час патички, запихати цю паклю в щiлини. Велика робота закипiла на бригу. Воду вичерпували вiдрами, якi знайшлися, висмоктували з трюму примiтивною помпою, що завше є на подiбних кораблях. Самi собою органiзували змiни, щоб акуратно, по-вiйськовому, вiдпочивати й робити. Познаходилися десяцькi, спецiалiсти в цiй тяжкiй галузi - пливти морем, не допускаючи в трюм води. Полковник сидiв у крiслi на кормi. Вiн задумливо палив сигару i читав книжку. Або удавав, що читає. Сонця не було видко. Румун-капiтан виймав занозу з босої ноги. Мене вiн до роботи не пускав, i в компас його я нi разу не мiг зазирнути. Бриг iшов помалу. Я вiдчував тривогу, яка росла й росла. Iнодi й не скажеш, вiд чого вона береться. Крутився бiля румуна й полковника, плекаючи надiю побачити чи пiдслухати. На моє щастя, полковник їхав не сам. З ним була дочка - чорна, як сiм галок, їй було рокiв шiстнадцять. Я помiтив, що вона виглядає з вiконця на мене, i почав повертатися перед її очима, як пишний пiвень. Потiм я кивнув їй, запрошуючи вийти на палубу. Вона довго переломлювала себе й нарештi вийшла, червона, як кумач. "Чи немає у вас якої книжки? - попросив я, соромливо опустивши очi, як того вимагала дипломатiя. - Я страшенно люблю читати, - казав я, - рiзнi книжки. Та нашi хлопцi, язви їхню душу, нiяк не дають читати, доки їх не покриєш... - я закашлявся, видумуючи, як би делiкатно закiнчити. - Доки не покриєш їх брезентом зневаги, - вимовив я, слiдкуючи за поплавком закинутої вудки. Риба клюнула - дiвчина запросила мене до каюти, i ми вдвох почали вибирати книжку. "У вас мама є?" - запитала дiвчина-галка. "Мама є i сестричка мале-есенька, - зарипiв я солодким голосом, а в самого на язицi лежали всi лайки, якi я маю за честь знати. - Вони мене ось уже п'ять рокiв як не бачили. Мамочка в мене старенька i швидко вмре к чорту", - iнформував я, думаючи за друге й не знаючи, що стою на правильнiй стежцi до серця дами. Цiкавiсть її зростала. Я мусив розповiсти цiлу iсторiю з безлiччю вбивств та самогубств, якi падали на голови моїх кревних, вигадати собi крiм сестрицi - ще й померлого братика i його полюбити, безжалiсно розлучити всiх нас i розкидати по свiтi i, нарештi, вiдправити вигаданi кораблi на батькiвщину до матерi в обiйми. Моя фантазiя розчулила дiвчинку. Вона була некрасива i нерозумна. На неї нiхто, очевидно, не звертав уваги, i тепер вона цiлком була пiд владою незвичного. Серце в неї, вже здiбне до любовi, вперше завмирало пiд нiжною опуклiстю грудей, та в нiй усе ще було вiд дiвчинки. Мене не треба вчити, як себе поводити з дiвчатами. Я йду завше просто i нiколи не помиляюсь. Дiвчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з нею ходили по палубi пiд холодним поглядом батька. Ми стояли бiля борту, дивилися в воду, i я кокетував з усiєї сили. "Коли ми приїдемо додому, - казав я, - я вас посадовлю на найкращого вiзника, i ми поїдемо до найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю. Найкращого вина я вам поставлю на стiл". "Я не поїду додому, на вiзника не сяду, - дiвчинка схаменулася i замовкла. - Менi не можна з вами говорити, це тайна". Я прикусив губу, щоб не витрясти з своєї дами душi разом iз тайною. "Чому ж ви не поїдете? Адже бриг iде? I хiба я вам не подобаюсь?" Дiвчинка одвернулася. "Папа заборонив менi казати вам, що ми їдемо не..." У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, i в мене сколихнувся весь мозок. Я ледве не впав через борт. "Ми їдемо не додому, - закричав я, - ми їдемо на пiвдень. Сонце мусило б бути позад нас!" Я схватив дiвчинку за руку i поволiк за собою на прову брига. Вона - налякана - мало сперечалась. Полковник побiг униз, очевидячки, за револьвером, почувши щось недобре. Земляки обступили мене, покинувши викачувати воду. Стало тихо, тiльки булькотiла вода та шумiло море. "Хлопцi! - крикнув я. - Нас зрадженої Ми їдемо проти сонця, на пiвдень, а путь наша мусить лежати на протилежну сторону". Хлопцi показилися. Мало назвати їхнi вислови лайкою. Багато рокiв вчилися вони висловлювати почуття неймовiрними сполученнями слiв. Через те, що завше цi почуття були гiркi, болючi та безвихiднi, наче всерединi немає серця, скрiзь уїдлива зелена жовч, то й вислови велетенськими зегзицями пiдiймалися до щогол. Налетiв туман, i ми опинилися в туманi. З боку корми пролунав пострiл, i голос полковника крикнув звiльнити палубу. Ми зайшли до трюму, де вода вже стояла по кiсточки. Я розпитав дiвчинку про задум її батька. Вона, налякана оскаженiлими обличчями товаришiв, розповiла менi все, що знала. Я слухав її сам, одiйшовши вiд юрби. "Куди ми їдемо?" - кричали нетерплячi. Я вилiз на бочку. "Громадяни, - закричав я, - ми їдемо на пiвдень. Нас продано в армiю. Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже не люди. Свiт хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе". Говорив я ще багато дечого, оповiдаючи про своє перебування на Пао та на Явi. Ми пiднiмали бунт на кораблi. Ми вирiшили це зробити, заволодiти бригом й попливти на пiвнiч. Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кiлька пострiлiв, i один iз наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнiшими й об'єднало коло завдання. Перший труп завше найжахливiший. Вiн вiдiграє роль факту, якого не перейдеш, як не оживе нiколи забита людина. З корми в наш бiк було направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтiвок - румуна, полковника i двох матросiв. Я взяв iнiцiативу до своїх рук. Нав'язавши брудну ганчiрку на палицю, я виставив її в ляду. Кiлька куль пронизало її одразу. Я помахав ганчiркою. "Не стрiляйте, - крикнув я, - зараз вийде на палубу тiльки четверо, щоб стати до помпи, - вже повен трюм води. Не в ваших iнтересах топитися разом iз нами". Менi нiхто не вiдповiв. "Полковнику, - продовжував я, - з нами ваша донька. Ми її першу втопимо. Не забувайте цього". Полковник не зразу вiдповiв. "Ми вас перестрiляємо, як скажених собак. За кожний палець моєї доньки - десятьох повiшу на реях". Ми пiдняли страшний регiт. Полковниковi вiдповiдало черево незвичного звiра, замкненого, але не зв'язаного. Вiн почув немало побажань собi i його близьким, почув лють обдурених людей. Я зробив порядок. "Я згоден, - почулося вiд полковника, - хай четверо виходять i стають до помпи. За це вiдпустiть зараз же дочку". Треба було торгуватися - вiн уважав нас за дурнiв. Ми погодилися на тому, що вiддамо йому доньку, коли висмокчемо всю воду з трюму. Я вилiз на роботу в першiй четвiрцi. Туман висiв, проте палубу всю можна було бачити. Була чудна мряка, у якiй корабель здавався вулицею, що похитувалася, паруси безпомiчно висiли, i хололо застигле повiтря, нiби воно завмерло перед подувом урагану. Вороги нашi сидiли за дерев'яним щитом, що мiг цiлком захищати їх вiд наших очей. їх було дiйсно четверо, озброєних гвинтiвками. Качаючи воду, я не переставав оглядати палубу, нотуючи всi дрiбницi, мов хотiв вивчити їх напам'ять. Ми працювали совiсно. Туман не розходився, стало парко, як перед змiною погоди. Шелестiла вода, падаючи за борт, звуки, що їх давала помпа, були жалiбнi, нiби кректала качка. У трюмi не чути жодного слова. На кормi шепотять нашi вороги, i видко димок з сигари полковника. Чудна тиша почувалася - виповнена лише нервовим цокотом сотень сердець. Ми натомилися й попросили змiни, яка стала на нашi мiсця, доки ми спускалися в трюм. Ми спробували прорубати в трюмi переборку, але крiзь дошки в нас полетiли кулi. Полковник рiшуче вимагав повернути дочку. Нам нiчого не залишалось, як вiдпустити її. На палубi помпа працювала. Дiвчина пiшла на корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсiм не хотiв їй зла, i все трапилось поза моєю волею. Час iшов, i становище не змiнювалося. Я перебрав уже сто планiв, як нам напасти, не загубивши людей даром. Потiм я пiшов до помпи, наказавши бути всiм напоготовi. Працюючи, я потихеньку навчав товаришiв, що робити. Струмiнь води, повернутий на корму, проте, одразу припинився через несправнiсть помпи. Але ми, виявивши таким чином свої намiри, уже не мали права зупинятись. Ми попадали додолу й кинулися до корми. Двох було поранено. Румун-капiтан кинув гвинтiвку й пiдняв руки. Вiн був сам на палубi. "Де полковник?" - закричав я. "Полковника нема. Вiн поплив уже в море". - "На чiм поплив?" - "Човен. Я маєм тут човна". - "А чому ж ти сам не тiкав? Ми ж тебе повiсимо". - "Я хазяїн. Бриг - моя. Це - мiй жона. Я буду ваш". Краще було не вiшати цього босого й кривого капiтана. Ми його помилували й гуртом стали повертати паруси. Нам допомiг випадковий вiтрець. Тепер ми посувалися на пiвнiч. I, на наше щастя, погода вирiшила перемiнитися. Десь пiднiсся вгору туман, i свiжий низький бриз забив у паруси. Загальна радiсть наче ще пiдбадьорила вiтрову силу. Бриг вирiвнявся, як кiнь пiд добрим вершником, i летiв птахом, припавши до хвиль. Я зайшов до каюти й побачив там дiвчину. Вона сидiла в кутку, закутавшись у хустку червоного шовку. "Чого ти, дитино, не втекла?" - промовив я. Дiвчина замiсть вiдповiдi - розревлася, як дурна, i чекала, що я приголублю її або дам цукерку. Я зняв з неї платок i вийшов на палубу з платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, i очi у всiх були мимоволi зведенi на цей прапор. Та наше життя завше висить на ниточцi. Нiколи не можна казати "гоп", доки не перескочиш. На свiтi завше бiльше поганого, нiж доброго. Той, хто вiрить у долю, може собi записати, що в долi напiвчорне обличчя. Хто любить своє життя, хай молиться, щоб помирати на сушi. Та персонально я - волiю бути похованим у морi. Ми не бачили, звiдки прилетiв перший набiй. Тiльки повiрили ми в нього, коли вiн розiрвався в водi на нашому шляху. Я знайшов щось подiбне до рятувального пояса й надiв його на дiвчину. Вона плигнула за борт. За нею поспiшив i я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали з нього в море. В корабель уже потрапляли набої. Швидко впала мачта, вiйнувши парусами. Потiм упала друга. Востаннє я побачив фiгуру румуна на кормi, який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля. За сотню метрiв вiд нас пройшов крейсер "Iсмет". Через борти перехилилися люди й дивилися в воду. Менi здалося, що мене розглядають у бiнокль. Я пiдняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у напрямку на пiвнiч. Ми з дiвчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на бiлявих хмарах i пливло сухе на сухому небi. Дiвчина тримала себе по-геройському, їй тiльки не вiри-лось, що так кiнчається її перша й остання любов. Менi не вiрилось, що я не допливу до берега. Я удавав з себе веселого, щоб i втопитися з посмiшкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсiм i робив у водi гiмнастику. Потiм я помiг роздягтися й дiвчинi. Ми не почували жодного сорому, бо там, де панує смерть, тiло вважається прекрасним i досконалим, всi одвiчнi питання - ясними й зрозумiлими, а людськi бажання - дрiбними. Ми тримались на водi до вечора, протрималися й нiч. А може, їх було кiлька - днiв та ночей. На морi й назва дивною стає: чому нiч i чому день, коли йде, переступаючи через моря, великий час? Дрiбними дзвонами лютує небо, слiпуче свiтло горить у мозковi й уночi, i мозок хоче не пропустити виконати своєї останньої роботи: вiдбити грань, за якою починається небуття. Я загубив свiдомiсть, притискаючи до себе напiвмертву дiвчину. Ось у такому виглядi я й потрапив сам до рибалок. Що сталося з дiвчиною, ви, певно, догадуєтесь. Часто хмарка, народившися в синiй купелi неба, розтає без слiду, несучися в невiдому далечiнь, i тiльки, може, крапля води впаде з неї. Gеnоvа, 2/V Дружок. Милий мiй i хороший. З твоїх листiв я бачу, що ти тепло до мене ставишся. Менi здається, хоч слово - тепло - тут не до мiсця. Як я тебе згадую? Спочатку менi уявляється вечiр. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас знайомлять. Я думаю - славний хлопець. Потiм згадуються схiдцi в порт i портова нiч. Ми чекаємо машину. Про що ми розмовляли? Здається, про дружбу. Нi, напевно про дружбу. I про чистоту. Потiм прогулянка перед кiно. Далi все зникає з пам'ятi. Менi згадується моє життя в готелi. Пам'ятаєш, я тебе поцiлувала? Потiм почалось щось неприємне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тодi я була сама не своя. Ти правильно написав: "Все минає, Тайах". Та скажи менi, друже, нащо все в життi приходить тiльки тодi, коли ми перестаємо вже бажати цього? Ти пам'ятаєш мене в Мiстi? Я тодi дуже любила свого мужа й завше посилала йому привiт на Пiвнiч, лягаючи спати. I нiхто не знав цього. Я пустувала й робила дурницi, але тiльки через те, що менi було тяжко. Ти знаєш про всi мої дурницi. Я не вмiла опанувати себе тодi. Але все минає. Менi соромно писати, але в мене - теж минуло. Тут я можу танцювати. Тут користуюся "колосальним поспiхом". В Iталiї все менi нове. Я така вiльна. Та ось прийшло i те, чого я не потребую тепер. Я одержала листа вiд чоловiка. Я не в силi передати тобi й краплини тiєї уваги й нiжностi, якi там є. Я хочу розбудити в собi щось i - не можу. Учора йшов увечерi дощ. Я вийшла на балкон i вдихнула повiтря. Знаєш, тiльки на пiвднi може бути такий пряний запах. Краплi дощу, важкi та краплистi, падали менi на волосся, на блузку, за комiр. Навкруги зовсiм тихо. Iнодi живеш багато часу й не помiчаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити рiзнi дрiбницi. Я стояла й думала. I вмить я почала розглядати i сусiднiй будинок, i дахи, i гори. Я себе вiдчула самотньою i так далеко вiд чогось, що менi стало страшно. Але вiд чого далеко? Вiд батькiвщини? Нi, милий, взагалi вiд чогось чи вiд когось, я не знаю, як тобi змалювати це чуття. Але чи було так з тобою? Хочеш пiти скорiше на люди, де багато народу, але почуваєш себе ще бiльш самотньо. А вдень учора свiтило ясне сонце. Я пiшла на старе кладовище, яким славна Генуя. Бiлий мармур лежав скрiзь, покриваючи могили. Гори були близько. Мiсто пiдо мною бовванiло в легенькому туманi. Бухта страшно синя й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла бiлi пахучi лiлеї. Менi захотiлося, щоб i в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти лiлей i посидiла б серед мармурової тишi на могилi. Я, мабуть, плакала, бо прохожий, який мене зустрiв, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить пiд пам'ятником. "Не треба плакати, псувати яснi очi - все минає", - сказав прохожий. I я заплакала ще дужче. Я сiла бiля пам'ятника великому композиторовi й просидiла не знаю скiльки часу. Лiлеї пов'яли в моїх руках. Я тобi багато розповiдаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як буде з чоловiком. Менi все тепер далеке, про що говорить вiн. Дружочок, нiколи не люби перший нiкого. Коли тебе покохають - тодi, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але нiколи не бажай нiкого так, щоб прокидатися тiльки з цiєю думкою й засинати з нею. Взагалi менi боляче писати про це. Хай тепер помучаться iншi. Час я проводжу тут добре. Тiтка видужала. Весело. Ранком їжджу на пляж. Беремо човна, запливаємо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже є тут знайомi. Всi до мене надзвичайно ставляться, бо я - чужоземка та блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кiно. Була в театрах. Та вони тут поганi. Бачила музеї - Вiнчi, Мурiльйо. Оглянула всю Геную. Завтра їду на два днi до Караiiо та Рогiоїiпо. Це надзвичайнi куточки на березi моря. Швидко поїду до Мiлана на кiлька день, звiдти до Берлiна, одержу поворотну вiзу - i додому. Менi тут подобається. Але їхати, проте, треба. Мало залишилося грошей. Я тут танцювала два рази. Душевна рiвновага в мене цiлковита. Навiть скорше - апатiя. Мене нiщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так спокiйнiше жити. Iнодi з'являється жага до життя. Хочеться вiдмовитись од прихильностей, звичок, мiсця й вiд'їхати. Надовго й далеко. Щоб бачити все. Але раптом маленький вiтер i дощ, i все' це розпадається, почуваєш себе маленькою й кволою, i тодi хочеться великої мiцної дружби. Ти мене розумiєш? Ти менi друг чи нi? Так завше кажеш ти. Чому я тобi так вiрю? Я тобi так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось. Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимiстка. Та це не так. Ти не знаєш, скiльки iнодi прокидається в менi. Завше кожнiй жiнцi потрiбний iмпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тодi треба жити - як усi живуть - зовнiшньо. Просто. Я пишу якусь нiсенiтницю. Але в мене так багато тепер думок, що я не можу оформити їх. Треба вже, мабуть, покинути писати. Ти ще встигнеш написати менi листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою адресу. Привiт йому вiд мене. Дружочок, тепер вечiр, i хтось заспiвав серенаду. Дiстаю лiру й бiжу слухати. Якi всi далекi нинi. Милий мiй хлопець! Т." Листа написано рiзним атраментом, за кiлька прийомiв. У кiнцi закреслено роst sсriрtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено фотографiчну картку з написом : "Милому iдеальному друговi з Gеnоvа, 2/V". На картцi Тайах сидить у купальному костюмi на каменi над бухтою. Вдалинi видно дахи Генуї. Х Увечерi до гаванi Мiста зайшла канонерка. Покружлявши по гаванi, вона об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сидiли в потайному кафе, де можна мати надзвичайну чорну каву, двi-три люльки опiю i контрабандне вино "Кров землi". Нас розважали дiвчата - трохи захриплi вiд веселостi. Скрiзь у порту почали бити склянки. Пробило три рази - була одинадцята година. Похмурий передзвiн перейшов поступово по всiх палубах. З канонерки хтось поїхав до Мiста човном. Я вдихнув свiжого повiтря, подавився ним i закашлявся. Передо мною на бруковi двора була моя блювотина. Я витер рота й повернувся до своїх товаришiв у кафе. Голова була цiлком свiжа. Пiсля багатьох потрiбних процедур i необхiдних тостiв, вiддавши належний час на товариськi розмови, виконавши всi правила делiкатностi, гостинностi й хорошого морського тону - ми розпочали серйозну бесiду про те, який потрiбно корабель для нової картини Сева. Дiвчата обнiмали нас за шиї й слухали. Вони зацiкавились справою й намагались нам допомогти. Моряк - хазяїн трамбака й шхуни, вiн же капiтан цих парусних птахiв, рибалка чи, власне, отаман босої рибальської ватаги, Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав'ярнi, Богдан, Сев, я - нас було дев'ятеро. - Повертатись на батькiвщину, - сказав хазяїн кав'ярнi, - доводиться не щодня. Ви, молодi панове, повiрте моїй грецькiй головi. Я вмiю зварити маленьку чашку турецької кави - мiцної й гiркої, як гiрка солодкiсть життя. Я вмiю злiпити кульки опiю так, що, покладенi на люльку, вони булькатимуть, як дитячi вуста. Лампа горiтиме ясно й спокiйно, коли ви втягуватимете в себе чарiвнi випари опiю над нею. Це все я вмiю робити. Але я не знаю, як повертатися на батькiвщину. Тому дозвольте менi посидiти мовчки й слухати ваших мудрих слiв доти, доки не прийде хвилина розповiсти менi про те, що я знаю. - Ми послухаємо, - сказали гуртом дiвчата. У цей момент, коли народжувався корабель, стало тихо й урочисто. З невiдомого елiнгу пускалось на воду рожденика. Салом натертий кiль слизнув по кругляках, i роздалася пiд його тиском вода на боки. Богдан забрав слово перший: - Дорогi мiстери й ледi! Дозвольте вести вас до розумiння справи, цiєї важливої справи, i роз'яснити вам, для якого скоту ми шукаємо й обговорюємо корабель. Ми його шукаємо для румунського босого капiтана, двох матросiв та полковника з донькою i для двохсот овець, що їх полковник везе пiд нiж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська. - Постiйте, - втрутився Сев, - ви брешете. Корабель цей - для учнiв морської школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу катастрофи й пiдiбрали багатьох iз розбитого брига. А бриг той ми знiматимемо на якомусь дубковi. - Бриг на дубковi? - засмiявся хазяїн трамбака. - А чому й нi? - образився рибалка. - Дубок менший i на ньому зовсiм iнший такелаж. Коли дубка можна порiвняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто немає рей, то бриг з рейним такелажем на фок- i на грот-мачтi нiчим не може нагадати дубка. - Тiкеляжь? Хазяїн трамбака ляснув долонею по спинi зацiкавленої дiвчини. Вона здригнулася й вiдповiла тим же. - Тiкеляжь? Хазяїн трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на менi, вiн ледве стримував потiк слiв iз своєї хрипкої горлянки. Я дозволив. - Не тiкеляжь, а такелаж, - заговорив хазяїн трамбака, - це слово означає всi як єсть на кораблi приладдя для керування парусами, самi паруси i все, на чому вони тримаються: мачти, реї, гафелi, усi блоки, ванти, фали та багато iншого. Повний корабель, або фрегат, має троє мачт: попереду фок-мачту, посерединi грот-мачту й позаду крайц-мачту. Барка - теж iз трьома мачтами, тiльки крайц-мачта в неї називається бiзань-мачтою й на нiй однiй гафельний такелаж. Шхуна - барка з трьох мачт має тiльки одну фок-мачту з рейним такелажем, а iнших двi мачти - з гафельним. Велика шхуна - три мачти - усi з гафельним такелажем. Бриг має тiльки двi мачти: фок- i грот-мачту... Сев зупинив хазяїна трамбака, й на хвилину запанувала мовчанка, як вiдпочинок пiсля зливи незнайомих слiв. Богдан посмiхався - це його стихiя. Ми з Севом теж були дикунами в справi парусного господарства на дерев'яних кораблях. Хазяїн кав'ярнi запропонував нам кави й пiшов її варити. Швидко пахощi чорної кави досягли й нас усiх. - Я, як режисер майбутньої картини, i вiн - автор сценарiю, - показав Сев рукою в мiй бiк, - i Богдан, що подав нам тему, на своїй шкурi випробувавши її, - всi ми разом з'ясуємо нашi погляди на той корабель, що його ми шукаємо. Я розповiм про школу й молодих морякiв на бриговi, Богдан викладе свої спостереження й мотиви повернення його й iнших на батькiвщину, а редактор пов'яже це мiцними вузлами фабули. Потiм ми попросимо присутнiх висловитись, подарувати нам кiлька достойних думок i порад, щоб корабель мав доброго фiльма, а морська школа - гарного корабля. Дозвольте менi почати першому. Хазяїн кав'ярнi принiс нам кожному по крихiтнiй чашечцi запашної, гарячої кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою. Швидко серце стало жвавiшати. Погубивши рештки хмелю, ми сидiли бадьорi й схвильованi. Почувалося, що цiєї ночi нiхто з нас не забуде довiку. Кiнокартина стояла перед нами, як конкретна iдея, що закладала собою фiлософську систему. Сев устав вiд столу й почав ходити. - Я уявляю собi морську школу на високому березi. З усiх вiкон школи мусить синiти море. Вiкна круглi, як iлюмiнатори, i кiмнати з койками нагадують каюти. У бухтi внизу стоїть кiлька навчальних кораблiв. Б'ють склянки - початок дня. Сходить сонце, як прапор, i прапор лiзе на щоглу, як сонце. Бухта - не бухта, а люстерко, в якiм вiдбивається й коливається все, що лише може заглянути. Так я мислю собi початок картини. Сев допив каву. - А далi - виходять юнаки в плавання. Море перед ними без берегiв. Вiтер перед ними й позаду їх. Корабель чистий та блискучий, як машина з дерева й полотна. Каюти пахнуть степом i землею. Юнаки вчаться захищати вiльнiсть, свiй прапор - нацiю трудящих. Пробило десь надворi чотири рази. Була пiвнiч. Почала працювати машина на канонерцi, свисток розлiгся над водою, i чиїсь кроки почулися на бруковi. - Одного сонячного дня корабель чує далекi гарматнi пострiли. Кiлька дозорцiв вилазять на марс i на марс-стеньгу з бiноклями. Вони передають униз нервовi слова командировi: "Стрiляє вiйськове судно. Мiшень - парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набiй потрапив у воду. Збито грот-мачту. Видко на кормi прапора. Корабель поринає у воду. Поринає у воду. Поринає. Парусника немає". Над мiсцем, де загинув парусник, проходить крейсер i зникає, залишивши над морем хмару диму. Наш корабель маневрував. Капiтан сам став бiля керманича. Як комашня, полiзли юнаки на реї, i швидко всi мачти вкрились бiлими опуклостями парусiв. Iшли - на диво. I опинились на мiсцi катастрофи. Першого виловили - молодого матроса, що тримав дiвчину. (Тебе, Богдане). На хвилях гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по нивi, хвиля їх не лишала на мiсцi, немилосердно обхлюпуючи i перекочуючись через них. Часто за хвилею пiднiмалася в повiтря рука й розпачливо кликала допомогти, а човен знаходив там тiльки воду й нiчого на нiй. Рятування тривало до того часу, поки на поверхню моря опустилася нiч. I врятувати пощастило бiля трьох десяткiв людей. Це були люди. Безпомiчнi - вони лежали на палубi, i вiд їхньої лихоманки дрижали дошки. Виплеснутi хвилею з рiдної землi, вони повернулися понiвеченi на голе дерево палуби, їхню одежу покидано за борт, розпутнi сини повернулися голими. I прапор їхнiй - дiвоча хустка - лежить мокрий поруч. У кожного є батьки й матерi, що плачуть i тужать за синами, стоячи бiля похилих хат. Та цiлий корабель їм тепер за батька. Вони вiдчувають, що немає їм прощення й не буде, доки не зароблять його честю. I невже, переживши сто смертей, не очистили вони своїх очей, що не можуть ними глянути в братнi очi нових юнакiв нової землi? Та господарi лагiднi. Вони ходять бiля врятованих, як бiля людей, людей вони приводять до пам'ятi, людей викачують до життя, людей захищають вiд холодного подуву морського вiтру. Щo за люди - ясно буде потiм, а тепер - швидше, хлопцi, позносьте всiх пiд палубу, кладiть у теплi койки i годуйте гарячою їжею. Нiч приходить сувора, як смерть, i тривожна. Свiтять електричнi лампи пiд стелею. На палубi порипують снастi. Дме рiвний, спокiйний бриз, i небо все в зорях, у промiннях, у радостi. Нiч велична покрила море солодкою тайною. За таку нiч може пройти все життя, кораблем заснують постатi без числа, тисячi доль рiзних людей спустяться на корабель. I тодi зiйде сонце. Воно розкрає рiвну лiнiю обрiю й ляже на хвилi, i встануть на тiм мiсцi рожевi тумани морського ранку. Ми мовчали, дослухуючи звучання останнiх слiв. Вони довго завмирали. Стелла витерла сльозу. Хазяїн трамбака крякнув, а рибалка засопiв ще дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Першi ноти його голосу ми ледве розчули: вiн почав шепотом, нiби продовжуючи повiсть Сева. - Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши - вмерла. Мене поклали у ночви - обмити грiхи. Слiпi мої очi витерли мокрою солоною пелюшкою та повивачем. Кiлька крапель солi посолили купiль: у перше купання я обзнайомився з солоною водою. Далi я спробував утонути, бо сусiдка вiдвернулася до моєї доброї матерi. Потiм цiле своє життя я невпинно топився. Пiсля ночов я спробував загинути в калюжi, коли вже вивчився плавати навсидячки по землi й заглядав до калюжi, як до дзеркала. Школярем - я тонув у криницi, куди я залiз був видирати горобинi яйця й горобенят. Далi - я побудував собi на степовому ставку плiт з очерету й заходився пекти посеред ставка картоплю на тiй крихтi землi, яку я взяв на плiт. Мiй корабель iзгорiв, а я знову тонув. Утiк я з солдатами, що були в нас на маневрах, i опинився з ними в мiстi на великiй рiчцi. Це вже я був пiдлiтком. Швидко казку кажеться, та не швидко дiло робиться - проплавав я на рiчцi, пiдмiтаючи пароплави й чистячи картоплю, з рiк. I добився нарештi до моря. Воно вiйнуло перед моїми очима, нiби синiм шлейфом сукнi. Паруси налипли до нього, як метелики до капусти, i я пiшов за ним, мов за своєю молодою. Зробився я моряком. Плавав я на пiввантажному пароплавi юнгою i хлопцем на все. Сьогоднi чистив скла в лiхтарях, назавтра мене призначали до бункера перегортати вугiлля, ще через день - я слiдкував за плитою в куховара, мив посуд i одержував такi ляпаси, що в мене й тепер дзвенять вуха. Вiйна нас застукала в японських водах. Ми йшли на пiвдень, повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили, висолопивши язики. Потiм почався тайфун. Ви, певно, читали, що тайфун може змити капiтана з його мiстка, капiтана багатоповерхового океанського пароплава. У такий тайфун потрапили й ми. Кiлька днiв носило нас, поливаючи водою, пiдкидаючи вгору, шпурляючи в безоднi, i навкруги вставали грiзнi водянi стiни, що погрожували поховати в собi корабель i людей. Пароплав не слухався керма, тiльки машини скажено працювали, виносячи нас на новi й новi хвилi. Нарештi зупинилися й машини, i поки ми почали готуватися до смертi, тайфун помiтно улiгся. I перша земля, яку ми побачили, була земля Фiлiппiнських островiв. Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили, почали в ньому щось лагодити, а ми розвiялись по благодатнiй фiлiппiнськiй землi. А розвiятись було де - островiв Фiлiппiни мають кiлька тисяч. Я блукав по широких дорогах - чужий, нiмий i виснажений. Iнодi менi давали хлiба, iнколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далi, i нарештi менi сказали, що за день ходи я дiстанусь до Манiли. Це мiсто я знав на мапi. Я його побачив на другий день увечерi. Не можу не згадати, як заходить у тих краях сонце. Наче зiбрано всi фарби в свiтi й вилито в синє-пре-синє море. На небi неймовiрнi пейзажi, зеленi острови, червонi пожежi, пурпуровi прапори. Це бiснування кольорiв було б штучним на наших бiдних берегах, та там, серед загального багатства декорацiй, воно навiть не приголомшує уяви. В Манiлi я знову спробував утопитися. Фiлiппiнськi острови - колонiя американцiв, значить - нейтральнi води. В Манiлi скупчилось багато пароплавiв iз рiзними прапорами. Вони одстоювались невiдомо до яких тихих часiв. Я блукав у гаванi, давши волю ногам iти, куди їм хотiлось. Цiлi лiси мачт коливались поблизу берега. Далi на рейдi стояли великi пароплави. Смаглявi, бронзовi, чорнi люди вешталися на парусниках. Човни сновигали мiж ними. Я запитав у одного малайця, чи єсть у гаванi нашi судна. Вiн мене зрозумiв i запропонував послуги. У мене нe було чим заплатити. Я вiддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись крiзь купи великих i малих парусникiв. Тим часом швидко спускався вечiр. В останнiх промiннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я попросив зачекати й пiд'їхати обережнiше, коли темнота дозволить менi забратися на судно непомiтно. Таким чином, поставивши капiтана перед фактом, я думав уникнути того, що вiн не захотiв би мене взяти. Стало темно. Пiд'їхавши майже до самого пароплава - вiн був таки поганий - ми зупинилися. З палуби хтось нас почув, i ми мовчки слухали неймовiрнi прокльони й добрий руський мат. Ми щiльно об'їхали корму. Я намацав каната, який для чогось звисав через борт. Ставши на нiс човна, я взявся за каната й опинився в повiтрi, дригаючи ногами. Човен поплив у темiнь. Я вiдчув, що канат рухається i мене тягнуть нагору. Я вирiшив краще вiддати себе на милiсть капiтана, нiж випустити з рук каната - з усiма можливими наслiдками. Мене пiдтягли до самого борту. Я вже почав був ворушити губами, збираючись якось вiдрекомендувати себе рятiвникам, та побачив над собою занесену руку й почув такий гарний удар в тiм'я, що випустив з рук каната й одразу ж загубив пам'ять. Я навiть не вiдчув холодної води. Як i завше до цього часу - я прокинувся не на тому свiтi. Та й не на сушi. Бо врятував мене малаєць i продав пiвмертвого на корабель, що йшов далi на пiвдень. Знову били склянки в гаванi. Була перша година ночi. Надворi завивав вiтер. Вiн, як плаксивий кiт, лягав на дахи, плигав по них i голосив. Цi звуки знадвору вiдокремили нашу компанiю вiд цiлого Мiста, як гарна, рiвна, безперервна, тропiчна злива. Рибалка куняв. Сев задумано палив. Дiвчата позлягали на стiл, i в очах їхнiх свiтилася майже собача туга. - Корабель, - продовжував Богдан, - на якому я очуняв, належав старому малайцевi з острова Пао - десь на пiвнiч вiд Яви. Цього острова i чорт iз свiчкою не знайшов би серед безлiчi тих островiв, що, як велетенськi зеленi кущi, лежали на водi. Та за якимись невидимими ознаками ми посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвичаїтися до нового хазяїна i його команди, що складалася з люде" усiх можливих вiдтiнкiв шкур i душ. Три днi я удавав iз себе хворого, мiркуючи над долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи встати i взятись до роботи. Найбiльше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував на менi найболючiшi мiсця, - i я поклявся собi першою хлопчачою клятвою ненавидi, поклявся, не розплющуючи очей i удаючи з себе непритомного,