вiдплатити цiй безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв. Наступних двоє днiв я лежав, i нiхто мене не займав. Моє хлоп'яче горе швидко перейшло, яскравi хмарки пливли над моєю головою, бундючно пофарбованi птахи перелiтали через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши щогли й нiби ховаючись пiд пишними зеленими вiтами. - Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би подумати про те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або зовсiм пiд берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду. - У нас немає таких штормiв, - сказав хазяїн трам-бака, - щоб треба було робити складнi мачти. А замiсть весел - можна поставити невеликий мотор. - Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата, махаючи руками на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi. - Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже почав тинятися по палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше безвухий китаєць. Раз йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене пiд свою руку. Вiн ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем. "Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я поклявся вибити з нього колись душу". Я переконував свого хазяїна таким рiшучим тоном, що вiн врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував. Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися з дерева, мале мавпеня. Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в нас горiхами, листям, суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли берегiв Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, i двi живих бронзових фiгури на березi: жiнка й дiвчина. Велетенськi дерева стояли над водою, їхнє корiння до половини виходило з землi, стовбури дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого дерева й зовсiм червона земля... - Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня. - А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазяїн трамбака, - ти ж грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм пiдпишусь - що ти тодi скажеш? - Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому пiвднi Пiвденної Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею, де зустрiчаються два океани, найбiльшi в свiтi. - Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю, коли ти брехатимеш, - застерiг хазяїн трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була до ладу i до вподоби. Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше знати, що трапилося далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку. - Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландiї - до Рiо, цебто - з Великого до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря. - Там завше бувають бурi, - пояснив хазяїн трамбака. - Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за свої кiстки. Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили неяснi ознаки берега: це були Євангелiсти - окремо розкидане високе камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка стояла на сторожi протоки. Ми пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою оскаженiлий океан. Часами темнiшало вiд швидко лiтаючих хмар, але як швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi свiтило сонце на зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту високу скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан. - Правильно, - сказав моряк. - У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни, по стiнах жахливi малюнки й розколини, все це коливається в пiвмряцi, мiняючи контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про щасливе повернення, i через те там є такi назви, як скелi: Євангелiсти й Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Таїн. У затоцi Милосердя ми кинули якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до пекла. Тяжко собi уявити щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi жодна тварина не заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя. Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазяїн кав'ярнi встав i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр, опинився на серединi кiмнати. - Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазяїн. Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати, а до дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан кинувся бiгти за дiвчатами, та хазяїн кав'ярнi зупинив його: "То хiд тiльки для дiвчат". Зайшла мiлiцiя. Ми показали свої документи. Рибалка не мав нiчого при собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з ним, потиснувши йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи одкотився, i якiр побачили ми на його руцi. Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв море. У гаванi було порожньо й тихо. Ми побачили канонерку. "Нащо вона сюди прийшла?" - подумали ми всi. XI Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого паперу. Вiн точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати. "Мilаnо, 22/V Милий мiй, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого не хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В Генуї об'їздила всi околишнi малi мiста, багато бачила цiкавого, такого, про що я читала ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як я виїхала з Генуї й живу в Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я їздила туди на цiлий день. Озеро Комо, коли перерiзає пароплав, наче кришталевий холодний спирт стоїть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я їду до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень. Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи не переживала стiльки гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до людей, до мiсця, превалює тiльки одне чуття, чуття нового, змiни вражень. Iнодi так хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги, покласти тобi руки на плечi й говорити довго-довго. Чудно, всi гострi хвилини в моїй уявi зв'язано з нiччю й дощем. Нiч i теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо. Я не знаю чому, але менi хочеться тобi розповiсти одну пригоду. Я нiколи в життi не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповiсти. У мене немає жодної мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнiтить, i я мушу її розповiсти. Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук можна виломити собi ногу. Ти мене завше розумiєш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково треба розповiсти. Я не можу її знати сама - цю маленьку пригоду. Я починаю. Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось забула, я тобi вже писала, нiхто менi не подобається. В Iталiї багато мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене нiхто не хвилює. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх мовах зiзнання i серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi менi це набридло i тепер навiть не розважає. В Генуї я залишила багато "страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я часто думаю, чому менi нiхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання. Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я жила так чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою, щоб зрозумiти це. Так минали цi два мiсяцi. Час летiв, зупинявся, знову летiв, я залишила всiх своїх друзiв у Генуї. Цей тиждень я багато їздила по околицях Мiлана. їздили з одним iталiйцем, красивим i дурним до останньої крапки. Кiлька днiв на природi дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що ми безконечно довго їздимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Виїздили ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця, звичайно, здебiльшого - церкви, обiдали в маленькому сiльському ресторанчику i надвечiр поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi. Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку. Два рази на тиждень на пiаццо Дуомо чекає великий автомобiль. Це авто спецiально для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа, де є старовинна церква Iталiї - монастир, побудований в 14-му вiцi. Я зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до машини. Ось тут починається друга частина моєї розповiдi. Викури папiросу i слухай далi. Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх. Позад мене сидiло троє сухаристих англiйок, двоє французiв, ще дехто. Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми непомiтно доїхали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв усiх оглядати славетний кафедрал. Я не буду тобi змальовувати, як мене захопила вся краса. Я розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд почав розповiдати по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був - ясний костюм, ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому, що я не письменниця, - менi незручно писати про це. Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не вiдповiв на нього. Ми переходили всi з одної кiмнати до другої. Менi захотiлося поближче на нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати - спочатку надзвичайну мозаїку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний пух, напевно, йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсiм не слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на його руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка... "l'histoire de l'art d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися на нього. Вiн вiдчув мiй погляд, хутко повернувся, подивився на мене i швидко вiдiйшов. У мене впало серце, з цiєї хвилини я перестала володiти собою. Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову на мене. Сказавши: "Ви заважаєте менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн. Я стала поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в мене повстало пiдозрiння - чи бачить вiн там хоч що-небудь. Раптом я помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся й швидко вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом помiтила, що всi рушили виходити. "Зараз усьому кiнець", - iз жахом подумала я. До вiдправи автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив мене пройтися. Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн - пiшов. Я впала в такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там i сидить поруч iз моїм мiсцем. Мiй супутник запропонував менi сiсти на iнше мiсце, але, байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним. У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми поїхали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цiєї причини, я сiла так, що бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною. I тут почалося щось жахливе. Я розмовляла з моїм супутником, а дивилася на Нього. Вiн уже не одводив своїх очей, менi раптом здалося, що я кудись провалююся. Мiй iталiєць здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та менi було все однакове - Веrlin,24/V Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi приїхала до Берлiна. Менi дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати. - тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вiчi одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманцi. Мiй iталiєць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно дивитесь?" Все було байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом я помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i менi мимоволi теж закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою i сказала голосно, звертаючись до свого постiйного супутника: "На площi Дуомо ви мене залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього, щоб не притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже розгублений, але менi вдалося, проте, його спровадити. Я бачила, як Вiн попростував до собору, не оглядаючись, зайшов досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i швидше пiшла через площу до найближчої вулицi. Я дивилася в скло магазинiв, i менi здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над моїм вухом: "Яка блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бiгти назад, в напрямку до площi й до собору. У мене не було сили дивитися просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались. I я побачила Його ноги! Ноги робили нерiвнi кроки - то маленькi й швидкi, то великi й неквапливi. Раптом вони .стали несподiвано, - я зрозумiла, що вiн побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу сходила на схiдцi собору. В соборi було темно й порожньо. Менi чомусь запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i став сяяти на хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу так лячно, так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко! Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання над моєю шиєю. Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до холодної колони, i йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн заговорив так швидко по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн дихає. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла сказати. Говорив увесь час вiн. У мене крутилася голова. Кожне слово нiби вiдгукувалось луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й чудно. Вiн вiдчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi здавалося, що вiн цiлує не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову. "Ходiмо краще звiдси", - проговорила я. Ми швидко пiшли. На нас оглядалися ченцi й вiруючi. Ми сiли в машину й поїхали. Я вiдчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного. "Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'їжджаю до Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову. "Поїдемо сьогоднi ввечерi до Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн вiдповiв: "Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi разу не мав близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж бути надзвичайне щастя? Ви можете не поїхати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i я все добре розумiла. Менi здалося, що щось змiняється в моїм життi. Ми доїхали до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2 годинi", - сказала я, виходячи з машини. "Менi чомусь здається, що я вас тепер гублю назавжди", - промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на схiдцi до своєї квартири. Я почула, що автомобiль поїхав, i я довго не мала сили подзвонити бiля дверей. Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цiєї 6 1/2 години. Я вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася перед люстерком. Хотiла бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я, маючи мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєршi, я з жахом побачила, що мiй годинник на двадцять хвилин запiзнюється. Тут було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось неприємно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, лiворуч i... його не було! Одразу я нiчого не зрозумiла. Я оглядалась розгублено. Що могло трапитися? Не приїхати - вiн не мiг. Не мiг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи. Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня. I раптом я додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати, що собор, де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати я мусила так: "аspetti mе а саsа". Ти розумiєш? Слово - дома я вимовила помилково по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо. Я побiгла, як божевiльна, до таксi i поїхала до Дуомо. Вже сутенiло; годинник показував 7.20. Там нiкого не було. Я поїхала додому. Коли я сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У тебе не було такого стану, нiби на тебе обвалюється будинок? Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише те, що навкруги сiрiли стiни, до яких можна притулитися. Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не їде до мого будинку?" - як побачила таксi, що їхало помалу повз будинкiв на площi. Я швидко одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною, i якийсь голос вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла вибiгти вперед i впасти до колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба. То менi хотiлося побiгти, то я не могла рушити з мiсця. Цих п'ять хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть. А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собi порожнiй берег, безконечний пiсок. Море набiгає на берег i шумить пустельне й задумливо. На пiску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються риси Богдана й iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, - крiзь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую її в холоднi чудно губи. Я цiлую її, а на губах у мене вапно з холодної стiни. Людина встає, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, i хвилi покiрно лягають до її нiг, заграючи з людиною, як заграє звiр iз своїм володарем. Людина йде, а цокiт її нiг по каменю, - нi, це не ноги, а пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю себе степом, у який падає зерно i пiсня жайворонка, я вiдчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лiсами, якi збирають свiтло сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це лiхтар на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу. Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав менi з душi. Я йшла схiдцями нагору й повторювала собi нiби молитву: "Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися". Я написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я все вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цiлую тебе нiжно. Твоя Т. Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я ж бо нiкому не розповiм цiєї пригоди". XII Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й розум народженої жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi, i вiддався на волю хвиль, що пiдкидали й несли моє тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою вiч-на-вiч. "Давай-но помiркуємо", - сказав я люстерковi. "Давайте", - вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?" Люстерко промовчало, ховаючи глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, - з вином краще. Пийте, пийте. Губами". Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара iсторiя! "Вона любить матроса", - сказав я. "Ви вартий матроса", - вiдповiло люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум її належить вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в нiй волю перемогти своє вчорашнє, i вона тепер iде в обiйми матроса, як хмарка пливе за обрiй". "А Сев? - сказав я по мовчанцi. - Невже i вiн безсилий? Ця жiнка належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум i думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здiйснення, можете й здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що їх ви викликали з надр". Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море i маяк. Бути мудрiшим за себе - от завдання! Невже тiльки з болю народжується велич подiй? I чи потрiбно стати конче матросом? Загубити можливiсть шукати на землi вогнi й ставити їх на берегах рiки в майбутнє? Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань i вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейдi. Я вирiшив подзвонити до Директора. "Вiн уже на фабрицi", - вiдповiли менi. Я подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова. Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi? Я: Є щось негайне? Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя. Я: Ти дзвонив у справi Богдана? Д.: Розповiм на словах. Не барись. Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станцiї щось гуло й зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я поклав i оглянув себе - чи все на менi є i чи можна так стати перед важливими подiями. Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сiв бiля шофера, i ми помчали вдвох по рiвних вулицях. Бiля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком досить. Ми вийшли ще бiльш дружнi й за якихось п'ять хвилин були на мiсцi. Перший кiнооператор фабрики стояв на ганковi з апаратом, його помiчник тримав штатив. У канцелярiї ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки. Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, якої в кабiнетi не було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав Директор, розмахуючи руками, - авто берiть "Русько-Балтик". Моментально. Ось вiн вами буде командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире". Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся її дзвiнкий голос. Я сiв. - Слухай - така справа: сьогоднi приїздить комiсар закордонних справ. Завтра вранцi приїде на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тiєї угоди, що її буде складено пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього? - Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi даєш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде побачення? - За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний. - А в лабораторiї є наказ виявляти мої негагиви й друкувати зараз же поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. Поїзд прийде за пiвгодини. - Про Богдана дзвонив? - Нiчого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матерiалiв. - Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi - для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля. - Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурницi ви якiсь повигадували. Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю. - Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у дранi свитки й вишиванi сорочки? Страждання, злиднi, соловейко й постiйнi мандри зi своєї землi - на землi iншi, у каторгу, в ярмо, в перевертнi? Ти думаєш, що ми не можемо пiдняти якiр свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати веселої пiснi про далекi краї, про блакитнi високостi неба, про бадьорi химери оновленого, духу? Так ти думаєш? - Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас були на перших революцiйних барикадах. - А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсiм його не перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв? - Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки щб ми потiм iз тим кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот заснуємо? - Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля. - А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його? - Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й немає в них такого розмiру, як нам потрiбно. Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години до поїзда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до авто й поїхати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, i написав записку до лабораторiї про негативи. День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й пiде краплистий дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались на небi, пiдпливали одна пiд одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв поставали башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже хотiв зняти на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу лише я, а об'єктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов поїзд. Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чиї портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши Їх за спокiйною для газет - усмiшкою i за загальниками офiцiйної мови. Я знав, що такi люди, як той, який мав приїхати, живуть на двадцять рокiв уперед, i хотiв пересвiдчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комiсар. Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'єктивом, i зараз же почав цокотiти знiмальний апарат. Досить менi було почути цю музику, як я забув за свої попереднi прагшгння й розцiнював людину, що вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на схiдцi i крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам везучи по асфальтовi цю платформочку. Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном, у гуртi людей, що його зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi степового татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або приємно - завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання й iншi властивостi людських губ - цим губам не личили. Вони вiдчували на собi мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези полiтичної рiвноваги i мирних днiв. Комiсар осмiхався. Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв комiсара, коли вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити вiн, i встигли зняти будинок, напис на дверях i, нарештi, самого комiсара, коли вiн приїхав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатiв завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i на цьому моя робота закiнчилася. Я поїхав на фабрику, до кiнолабораторiї. На фабрицi я зустрiв Сева. - Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi приїздить крейсер "Iсмет". Уранцi приходить. - Сьогоднi увечерi продовження наших балачок, - вiдповiв Сев, - приходьте на старе мiсце. - А Богдан? - Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо самi поки що. Треба вислухати iнших. Треба поєднати... - Сев пiшов, понiсши закiнчення фрази з собою. Я розчинив дверi й переступив порiг. Запах хiмiкалiй та грушевої есенцiї виповнив усе повiтря кiмнат та коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилискує плiвка. Вона сушиться на барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фiксажної кiмнати до промивочних бакiв на рамах, iде рулонами негативiв до друкувальної машини, яка працює з червоним свiтлом. Плiвка лежить по столах i шухлядах, на моталках монтажних столiв, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки, безперервний плеск води в промивочнiй - все це утворює спецiальну атмосферу в людськiй працi, їдкий i приємний запах поєднується з великою кiлькiстю рiзної сили звукiв, мертвi малюнки на плiвцi оживають, i їх фiксує око, як знайомi подихи життя. Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки менi виявляли плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського iснування помацати пальцями, вдихаючи їхнiй запах. I вечiр позапинав вiкна синiм полотном. Тiльки молодiсть має таку повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх дотикiв, i ледве встигає за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять назад стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнiї горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтної хмарки бродить по зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки. День минав. Я блукав над берегом i лежав на теплому каменi. Цiлком несподiвано менi довелось почути казку, її розповiла золотушному хлопцевi мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами троє синiв, двоє пiшло до школи, а третiй сiв над морем. Дивиться третiй - летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно. "Чого ти, мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо зо мною до нашої!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить. Мартин долiтає, а син доходить. "Кого це ти привiв? - питає мати. "Мартина з моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме. За це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв. "Ходи, сину, до школи, а мартин хай лiтає над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене, i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались на берег. "А третiй сiв над морем", - згадав я казку. Хазяїн трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашої компанiї: отамана рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полi, Сева i мене. Хазяїна кав'ярнi можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i рахувати його за постiйного члена нашої сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi. Вечiр почався з безмежної веселостi. Кожне слово викликало регiт. Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазяїн трамбака брався за живiт i, нiби колишучи його, видобував такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi грає, як на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха, iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали безлiч шиплячих звукiв, пищали й витирали сльози смiху. Сев i я... - та про нас можна лише сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радiсть. - Граждани, - сказав хазяїн трамбака, лоскочучи пiд столом мою руку замiсть Полиної, - той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь до слiв попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло. Ми засмiялися з того, як вiн грався моєю рукою, лоскотав її, нiжно пророблював усi лiтери любовної абетки, не помiчаючи того, що рука не Полина. А промовець вiд такої нашої, як йому здавалось, чулостi до його майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi. - Нехай менi хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав, звiдки вшиляється нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробує сказати, що я тiльки хазяїн трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово честi, намну вуха! Ви обiйдiть усе узбережжя: i Козлов, i Кафу, i турецькi береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в кожного: хто був на березi паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде моє iм'я. Я тодi не чув жодної пiд собою землi, нiби скрiзь був пух або саме повiтря. Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати i пропонувати свої кучерi кожнiй красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших дурниць. Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке мене ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма. Ви самi розумiєте, що таке становище не могло тривати довго. (Налий менi склянку "Кровi", хазяїне). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб сковзалки, а й путнього шматка холоду не було - шелестiло скрiзь листя, каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали. Вона була статна краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми з нею сiдали на шаланду i, виїхавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до ранкової зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час, який буває в кожного, хто вперше полюбить. Його нiколи потiм не можна вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли б усi школи любовної науки. Я бачу, що ви не розумiєте, до чого цi мої зiзнання? Дайте спокiй, я пам'ятаю про корабель i про повернення на батькiвщину. Тiльки дозвольте вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися. Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досi горить у тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний. Посварившись з усiма моїми родичами, я цiлими днями блукав за мiстом. Було весняне зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив їх по дорогах i ярах. Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку, ноги наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр ще бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд i пил, коли я сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за нею, за її руками й голосом, що я не мав чим дихати i не мав у головi мозку, а якусь розтоплену iскристу масу. Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав i помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до її будинку. Вiкна не свiтилися, вiн був темний. Я завмер бiля дверей. Дверi вiдчинилися, ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка, злякавшись. - Ну, то йди вже, заходь". Це була її мати. Я не знайшов жодного слова для питання. "Iди, дурачок, - сказала її мати, втираючи сльози, - а я оце йду за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний. З дверей вийшов мужчина - її батько - з мокрим ганчiр'ям у руках. Я почув важкий запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу десь закопати оце шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до хати. Мево свiчки на столi хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Освоївшися з темнотою, я побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я її тихий голос. Нас було тiльки двоє. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став бiля лави на колiна. "Обережно. Менi болить", - прошепотiла вона. "Що з тобою трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже, дуже... - спазма здушила їй горло, - люблю", - осмiхнулася вона болiсно. "Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу шаланду. Нiколи в життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився, припадаючи до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився, просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона вмерла в ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком їздила по контрабанду й її пiдстрелив хтось уночi, очевидячки, сторожа. Хазяїн трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи. - Як ви добре розповiдаєте, - вимовила Поля. - У кожної людини є випадок у життi, який вона завше вiдчуває i може розповiсти краще за все на свiтi. Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо, що її кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазяїновi трамбака продовжувати розповiдь. - Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос, - нiчого в свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не думав. Монастир стояв у горах, оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця окремо, келiї просто в скелях, де пороблено вiконечка й прикрашено їх бiлою глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного джерела. Вода дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i коли стояла жарка пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав справжньою рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала водоспадами i нiколи не вгавала, розростаючись iнодi й грiзно шумуючи. Ручай був єдиною живою душею в монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель. Монастир був бiдний, i жили в ньому самi дiди. Раз на мiсяць сюди привозили продуктiв знизу, з фiлiй цiєї святої обителi. Нижчi монастирi, кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i жили з тiєї благодатi, що заробляв їм наш горiшнiй монастир - бiдний, але побожний i святий. Разом iз продуктами до нас привозили цiлi вози граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi, серед зелених лiсiв i скель. Зранку благовiстили до церкви, ми всi задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потiм ми їли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони до молитви, i звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi". Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото вуха. Дзвiнка тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мої спiвмешканцi прийняли мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив, прив'язував довгу бiлу бороду до шиї, схиляючись над апетитними казанами. Менi запропонували самому собi вибити в скелi житло. Я довго працював, увiходячи в той же час потроху до спiльного життя пiвсотнi ченцiв. Вони часто приходили до мене по одному, по двоє i сiдали осторонь, читаючи молитви. їхнi очi з заздрiстю спинялися на моїх м'язах, на моєму рожевому вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi нитку їхнiх молитов. Вони заздрили молодостi, моїй силi або згадували свої грiхи, такi солодкi зараз. Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз мiсячної ночi, помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на стелi я несвiдомо залишив щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла. Вiкно я зробив собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке воно