було затишне й високе. Цiєї ночi я не спав зовсiм. Я так занудьгував за морем, що провiв половину ночi, сидячи бiля вiкна й уявляючи собi море в молочнiм туманi заснулих улоговин. Над ранок я заснув. I снилися менi надзвичайнi сни. Забув вам сказати, що мене, як молодого, навантажили всiєю тяжкою роботою. Ранками й вечорами я дзвонив на дзвiницi, слухаючи зiтхання старого дзвонаря. Я ходив по лiсi i збирав дрова для куховарнi. Пiдмiтав i прибирав келiї разом з дурником-ченцем, що давно вже загубив був розум. Наносив воду до келiй, замiтав подвiр'я, доглядав наш ручай i гробки. Неймовiрно попливло моє життя. Всi ченцi були хворi, донiсши з земного минулого наслiдки грiхiв. Багато хворiло на геморой i готувалося до чергової акцiї свого людського органiзму, як до страшних мук пекла. Ревматизм ламав у негоду старi костi, у декотрих було залiзо на голому тiлi i жахливi язви корости пiд залiзом, iншi мучилися бiсiвськими видiннями голих юнакiв, i я бачив тодi у вiкнi в себе розпаленi їхнi очi. Менi монастир нагадував лiкарню, де всi себе змушували чекати з радiстю виписки на "волю". I "волею" цiєю був той свiт - смерть. Я втрачав потроху любов i розпач, життя бринiло менi з долин, я, наче вiдповiдаючи йому, дзвонив з усiєї сили, стоячи на дзвiницi. I я почав марити морем. Скрiзь я вбачав його. Зануривши руки в ручай, я раптом пiдносив їх до рота, нiби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною. Раз, блукаючи по лiсi за дровами, я зайшов далеченько вiд монастиря. Просто передо мною здiймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер бачу це чарiвне поєднання. Мене якась сила потягла нагору, я майже плазував по камiннях, наближаючись до сосни. Бiля неї я одпочив трохи, дивлячись на синє близьке небо. Потiм я пiдвiвся i закричав вiд радостi: далеко внизу був берег, а - скiльки око моє сягало - вилискувало синє море. Це здавалося менi за щасливу ознаку. I тiєї ж ночi я втiк з монастиря. За батькiвщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми виростали в гнiвi чи в радостi, осягали великий свiт. У мене ж батькiвщина - море, i ви розумiєте, як я летiв з гiр до морського берега - стежками й хащами! I я не знаю, куди записали мене в монастирi: до тих, що їх розiрвали вовки, чи до тих, що їх поглинула суєта землi! На березi я знайшов шаланду без жодного весла й парусiв. Я бiля неї прожив iз тиждень, вiдчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер - я вважаю, що кожний корабель може прийняти на себе радiсть людей, якi стремлять до батькiвщини. 100 Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав своїх думок до наших планiв. Ми помiтили, що Поля хоче говорити. Вона почервонiла i безпомiчно оглянула нас усiх, проте пiднести свiй голос не наважувалась. Сев її пiдбадьорив, i вона розповiла свою коротку iсторiю, якою хотiла освiтити не зачеплений ще бiк нашого питання. - Коли я була дiвчина, - вiдмовила Поля i зашарi-лася, - у мене був ухажор з воєнноплiнних. Вiн був красивий мальчик, i я тодi була дуже молода. Ми почали зустрiчатися. Менi дєвочки казали, щоб я одскочила, бо вiн, певно, жонатий у себе вдома. Я нiкого не послухала, i вони всi з мене смiялися. Ми всi хотiли повиходити замiж i колисати дiтей, щоб дитячi руки хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з моїм так, що швидко вже почала сподiватися на вагiтнiсть, бо я вже не допускала iнших мужчин, Вiн мене все називав своєю "лiбхен". Удень вiн працював на якiйсь роботi, бо вiн був iнтелiгент i аристократ. Коли я навчилася його трохи розумiти, я почула, що вiн у себе в вiтчизнi сидiв у в'язницi, а до полону пiшов добровiльно. Я сидiла й шила цiлий день, як цариця. Поля виглядала дiйсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка i блiда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квiткою. Лише голос у неї був хрипкий вiд горiлки й тютюну. Ми слухали всi уважно. - Я помiтила, що мiй мужчина не спить по ночах. Вiн тяжко зiтхає й цiлу нiч не може вгомонитися на лiжковi. "Гаймат! - стогне вiн. - О Гаймат!" Спочатку я думала, що це його жiнка, а потiм вiн сказав, що то батькiвщина. Вiн мучився, i я мучилась разом iз ним. Щохвилини вiн уставав i пив воду, заглядав у темне вiкно, ходив босий по кiмнатi, потiм пiдходив до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тодi вiн обережно лягав поруч, щоб не розбудити мене, клав мої руки собi на шию. Я починала плакати. Я знала, що це недобрим пахне. I одного дня вiн не повернувся до мене, .утiк на свою далеку гаймат. Поля схилила голову на руки й не пiдносила її, закiнчуючи говорити. - Повертатися на батькiвщину боляче, бо вiн загубив мене. Чи не можна зовсiм вiдмiнити всi батькiвщини? Щоб випекти залiзом той бiль i поробити веселими людей по свiтi? Я думаю, що яе треба пускати назад тих, що зрадили раз своїм братам. - А коли вони тонуть у морi? - запитав хтось. - Тодi їх рятувати, як утопленикiв. Бо люди людей не можуть не жалiти. Хто i кому дав право на смерть такого ж, як i вiн сам? Рибалка засмiявся iронiчно й зневажливо. - Всяка тобi дiвка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопцiв задовольняти. А може, в мене син десь там пропадає? То я йому хiба посуди пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всi, хто хотiв, а тепер ти голос маєш? Я б тобi закотив спiдницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов згадала, воєнноплiнного, сльози пускаєш? Та тут устав iз свого мiсця Сев. Вiн крикнув так, що хазяїн кав'ярнi впустив додолу склянку, а рибалка подавився своїм останнiм словом. Настала мовчанка. Тодi Сев спокiйно й тихо наказав рибалцi попросити вибачення за його останнi слова. - Нiзащо! - спалахнув рибалка. Тут устав з мiсця й хазяїн трамбака. Я зайшов iз-боку й узяв з-пiд рибалки стiлець. - Положив я на вас! - крикнув рибалка. Сев пiдняв руку, закликаючи мовчати. - Ми готуємо корабля зовсiм не для твого сина, милий. Це корабель для картини i для навiгацiйної школи. Для молодих, вiрних юнакiв. Вони, правда, не побояться кинути рятувальнi пояси кiльком людям таким, як твiй син, бо юнаки пливуть на кораблi й вони можуть показати свою добрiсть i силу кiльком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблi! Та тебе це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твiй брудний рот плював на неї, як на щось огидне. Зараз же хай вона почує твоє вибачення! - А оце ви бачили? Хазяїн трамбака ударив перший. Потiм пiдскочив Сев. Вони вдвох молотили до тих пiр, доки рибалка мав силу вiдбиватися. Стола було поламано, стiльцi розкидано по кiмнатi, дiвчата верещали, стоячи бiля дверей, а я стежив, чи не доведеться й менi встряти до бiйки. Нарештi рибалка здався. Ми його взяли втрьох i викинули за дверi. - Вiн менi давно не подобався, - сказав хазяїн трамбака, - я радий, що я йому виказав це як слiд. Корабля, звичайно, треба брати - не брига, а е такий шхуна-бриг. Вiн вiдрiзняється тим, що у брига обидвi щогли з реями, а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть бiльшу красу кораблевi й навчить юнакiв мати справу з реями i гафелем. На мою думку, найкраще виглядає в морi тримачтовий шхуна-барк або двомачтовий шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак i двомачтова шхуна, то я обов'язково хотiв переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити реї. - А хiба у вас тепер немає шхуни? - запитав я. - Нам сказали, що ви хазяїн шхуни й трамбака? - Трамбак у мене ще є, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а шхуну менi потопили й спалили у вiйнi. - Одначе дозвольте нам i надалi називати вас хазяїном шхуни. Моряк мовчки переждав час, потрiбний для вiдповiдi на моє запитання, i розповiдав далi. - У мене є на примiтi дубок "Тамара". Це було колись прекрасне судно. Та йому попався поганий хазяїн. Вiн сидить нинi за iсторiю з дiтьми. "Тамару" робив першорядний майстер, її можна легко перебудувати, впорядкувати трюм, зробити кiль, поставити новi щогли - двi, як личить кожнiй поряднiй двомачтовiй шхунi-бриговi. - Ви думаєте, що саме таке судно потрiбне нам? - запитав задумливо Сев, оддихуючись пiсля бiйки з рибалкою. - Тiльки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо - той дубок. Тiльки дозвольте менi бути близько до ремонту й вiдбудови. Ми пiдняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха i я. Кав'ярня нагадувала чомусь кузню, в якiй мусив був ворожити казковий коваль. Хазяїн кав'ярнi сказав слово, що його всi чекали: - Я п'ю за кров i вогонь. За заморських дiвчат. За шхуну-бриг i чорну пахучу турецьку каву. Всi ми випили й поцiлувалися. Потiм повиходили з кав'ярнi. Пiд дверима лежала людина й солодко спала. Ми переступили через неї i не здивувалися, думаючи, що то рибалка. Але, присвiтивши, ми впiзнали Богдана, п'яного до непритомностi. Дiвчата принесли двоє вiдер води. - Фух! Це ви? - сказав Богдан. - А мене випустили, i я з радощiв ледве долiз сюди. Мiж iншим - приїхала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час ходила тут по вулицi, розшукуючи вас. Богдан знову сп'янiв i лiг безсило на землю. XIII Комiсар закордонних справ стояв на березi й дивився в синю морську далечiнь. Вiн був одягнутий у сiру армiйську шинель, на якiй вилискували ознаки командарма. Його оточувала купка людей - представники уряду, Мiста, вiйськовi i журналiсти. Мовчанки комiсара нiхто не насмiлювався порушити. Над головами шарудiли прапори на арцi, крiзь яку мав ступити на берег очiкуваний гiсть. За пiвсотнi крокiв мовчки снував натовп за шерегами варти. Збоку вилискували на скупому сонцi литаври оркестру й випиналися барабани. За оркестром вишикувався почесний караул. Комiсар задумливо стоїть, заклавши руки в кишенi шинелi. Вiн почуває легку втому пiсля погано спанеї ночi - старiсть його вже наздоганяє. Тiльки розум - одвiчний володар - виконує безперервну роботу. По-перше - треба одiбрати потрiбний комплекс слiв, що їх можна говорити турецькому мiнiстровi: "Шановний пане", "нашi сусiдськi країни", "загальнi кордони", "економiчнi iнтереси", "радий вiтати дорогого й шановного гостя". Комiсар пригадав, як вiн уже зустрiчався з турком у Швейцарiї. Вони мали нiби випадкове побачення, влаштоване послужливим хазяїном готелю. Побачення тривало кiлька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерiв та їхнiх фотоапаратiв. Проте мiнiстр i комiсар встигли заглянути один одному в вiчi. Велике значення має зовнiшнiсть людини, навiть у дипломатiв. Тепер, пiсля кiлькох рокiв роботи одного й другого, комiсар i мiнiстр мають зустрiтися надовше. Той час, що роз'єднував двоє побачень дипломатiв, допомiг комiсаровi високо поставити iм'я своєї країни на полiтичних сторiнках. Але мiнiстр тим часом теж не гаяв часу: вiн виграв кiлька справ у двох бiльших i сильнiших держав. Та самий факт приїзду його до комiсара показував перевагу останнього. Очi комiсара - гострi, як очi хижака, - побачили на морi дим. Комiсар почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях i дзвонячи острогами. Почет мовчки захвилювався. Кiноапарат знiмав далечiнь i знiмав комiсара. Пiд берегом у водi плавали рiзнi покидьки. Мартини лiтали й кигикали, сiдаючи на воду. Комiсар згадав, що в цiй водi багато потоплено людей, i вони, здалося йому, стоять шерегами на днi. Комiсар посмiхнувся. З ним посмiхнулися й тi, хто стояв бiля нього, канонерка вийшла з гаванi, поминула маяк, рушивши назустрiч крейсеровi, а сонце порозсувало хмари блакитними руками i впало на землю великою зливою свiтла. Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, i чорний дим за ним линув, як хвiст. Канонерка пливла назустрiч, пiднiмаючи на щоглу безлiч рiзних прапорiв. Дочекавшися вiдповiдi з крейсера, канонерка вивiсила стiльки нових полотнищ, що одразу нiби зробилася екзотичним парусним кораблем. Вiтер роздував цi рiзнокольоровi паруси, коли канонерка круто повернулася i пiшла назад до гаваяi, як чорна стрiла. Вона стала в гаванi бiля хвилерiза й моментально кинула якiр. Тим часом крейсер пiдiйшов уже зовсiм близько, i на кормi в нього червонiв турецький стяг. В бiнокль уже можна було прочитати слово "Iсмет". Комiсар став бiля арки, дивлячись на крейсер. Постать комiсара набула найбiльшої виразностi й сили, вiн знав, що на крейсерi є морськi бiноклi. "Iсмет" викинув iз прови бiлий димок, пролунав пострiл швидкострiльної гармати, ще кiльканадцять пострiлiв вiдбилися у хвилях i полягали по берегах: пошана державному прапоровi країни. Канонерка вiдповiдає стiлькома ж пострiлами своєї гармати: пошана турецькому прапоровi. Крейсер зайшов пiсля цього до гаванi i став посерединi. Знову мовчанка i знову пострiли - по двадцяти одному з кожного боку. Це вiтали членiв уряду: крейсер - комiсара, а канонерка - мiнiстра. Кiнооператор крутив не переставаючи. Комiсар спокiйно дивився на "Iсмет". Вiн перечiкував безконечний ланцюг процедур, що їх вимагали дипломатичнi закони й дипломатична ввiчливiсть. Спочатку до крейсера поїхав моточовен iз лiкарем i начальником порту. Потiм моточовен вiдвiз на "Iсмет" турецького посла з дружиною. На цьому ж човнi поїхали й тi, що мали з собою кiноапарат. Далi - моточовен повернувся без посла i його дружини. Нарештi, з крейсера спустили шлюпку з дванадцятьма матросами, i трапом зiйшло до шлюпки ще двоє. Весла опустилися на воду, шлюпка полетiла до естакади, на якiй стояв комiсар. Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крiзь натовп аж до комiсара, перешкоджаючи кiноапаратовi працювати. Помiчник оператора прибирав їх з дороги, вириваючи з землi, як кущi трави. Комусь була вiдiрвана пола пальта, але цього нiхто не помiтив серед загальної урочистостi. Шлюпка пiдлетiла до схiдцiв. Всi весла одразу стали вертикально, i з них потекла вода матросам на руки. На кормi стояли мiнiстр, ад'ютант його з опереточ-ними еполетами i керманич шлюпки. Мiнiстр був у цилiндрi, у великих рогових окулярах i в довгому чорному пальтi з хутряною шаллю комiра. Комiсар зiйшов схiдцями аж до води i привiтно чекав мiнiстра - доки той ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гiмна. Фанфари пронизливо спiвали. Мiнiстр став на берег i зняв цилiндра. За мiнiстром вискочив ад'ютант. Простягнута рука мiнiстра зустрiла руку комiсара, яка перед цим вiддала особi мiнiстра честь по-вiйськовому. I ще дужче й голоснiше загримiли труби оркестру. - Вiд iменi мого уряду, - сказав комiсар французькою мовою, - вiтаю вас, пане мiнiстре, iз щасливим прибуттям до нашої країни. У вашiй особi я вiтаю представника великого турецького народу, що виборов собi волю й незалежнiсть. Милостi просимо, пане мiнiстре. Даруйте менi тiльки, коли я не зможу через свої людськi обмеженi можливостi виказати всю ту гостиннiсть i всю ту щирiсть, яку я почуваю до вас, пане мiнiстре, i до великого народу, представником якого ви є. Хай живе Туреччина! Музика не вгавала, повторюючи мелодiї гiмнiв обох країн, барабанщики надто голосно грали на барабанах. Мiнiстр тримав лiвою рукою цилiндра бiля голови, дивився кудись убiк i вниз, вiдповiдав тихо, трохи гаркавив, вимовляючи французькi слова. - Я щасливий, пане комiсаре, ступити на вашу землю. Мiй уряд - уряд високої Турецької Республiки - доручив передати вам, а в вашiй особi й урядовi братнього й сумiжного з нами Союзу, що ми стоїмо на твердих засадах усiх попереднiх угод i простягаємо вам братню руку через море. Ваш великий народ, ваша славна країна, ваша могутня армiя - є дружнi нам, нашiй боротьбi й нашому процвiтанню. Хай живе Союз! Потиснувши ще раз руки, комiсар i мiнiстр стали поруч. До мiнiстра почали пiдходити тi, що були з комiсаром. Вони тисли мiнiстровi руку, говорили привiтальнi слова й вiдходили, доки товмач переказував мiнiстровi змiст їхнiх промов. Так пiдiйшов заступник комiсара, пiдiйшов голова мiста, наблизився комендант гарнiзону, нарештi бiля мiнiстра став робiтник якоїсь портової майстернi. Вiн був допiру вiд роботи. Його мозолява долоня зустрiлася з рукою мiнiстра. Мозолi й машинове масло неприємно вразили мiнiстра. Непомiтно глянув на комiсара, але останнiй урочисто тримав руку бiля кашкета, нiби роблячи огляд цiлiй армiї. Робiтник сказав: "Вiтаю турецький пролетарiат. Повиганяйте й своїх буржуїв, як ми вигнали своїх. Хай живе Турецька Республiка!" Подано автомобiлi. Мiнiстр, тримаючи цилiндра в руцi, обiйшов почесну варту, що стояла, як зелена стiна. Я мав двi вiльних години до зустрiчi комiсара з мiнiстром. Я їх витратив на органiзацiю знятого матерiалу, на пiдготовку до наступного знiмання. О десятiй годинi вечора мав бути бенкет у Будинковi армiї i флоту, i я хотiв, закiнчивши востаннє знiмати о четвертiй годинi, дати готовий фiльм на початок бенкету. Теоретично це було цiлком можливе. Особливо пiсля того, як комiсар попросив мене "показати туркам нашу технiку". Практично ж - я ризикував, вийнявши з кишенi годинника та блискавично розподiляючи свiй час i час своїх помiчникiв. Вже було знято до трьохсот метрiв плiвки: на вокзалi, в порту, бiля крейсера, по дорозi до готелiв, у автомобiлях, на палубi крейсера. Знiмало троє найкращих операторiв. Ще тiльки десь забарився оператор-хронiкер, що йому я дав саrte bIаnche[8]. Вiн мусив знiмати все, що знайде навкруги подiї. Цей оператор недавно приїхав з Америки, де кiлька рокiв жив i вчився, i його можна було послати знiмати акул у морi, не турбуючись за добрi результати. Проте досi його ще немає в лабораторiї. Плiвка вся пiшла виявлятися. На це потрiбний був час. Далi - фiксаж i промивка. На сушку негатива треба було двi години. Ми витирали плiвку чистим спиртом, щоб вона скорiше сохла, але виграли ми лише п'ятнадцять хвилин. Суха негативна плiвка йшла до друкувальної машини. Позитивна плiвка з машини йшла у виявлення, фiксаж, промивку й сушку. Потiм позитиви рiзалося по кадрах, i можна було робити монтаж фiльму. Доки негативи виявлялися, я написав титри до фiльму, їх було до двох десяткiв. Написавши, я телефоном прочитав їх заступниковi комiсара, i ми вдвох їх проредагували. "Дружня зустрiч представникiв сусiдських держав" - назвав я фiльм. Далi йшли написи з прiзвищами комiсара, мiнiстра, їхнiх супутникiв - написи iнформацiйнi. Крейсер "Iсмет" - салютує прапоровi нашої країни. Дружина мiнiстра з дочкою - i довжелезнi iмена обох дам. Титри я вiддав до друкарнi кiнофабрики, менi їх набрали зараз же, вiдбили, i, перевiривши, я вiддав їх знiмати на плiвку. Я дотримуюся тiєї думки, що, коли в спiшнiй роботi є серйознiсть - цю роботу нiколи не зробити так швидко, як треба. Тому до кiнолабораторiї я влетiв, як вихор, i голосно почав спiвати щось веселе. Я запропонував кожному з монтажистiв, монтажниць, барабанщикiв, промивальщикiв, друкарiв i виявникiв - жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблунi. На яблуках ще були стружки, та ми обтирали їх руками й кусали так люто, що сiк розлiтався на боки. Ми встигли пригадати кiлька плiток з фабричного життя й анекдотiв, кiлька солоних слiв проковтнути i розсмiшити дiвчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кiмнати майстер i сказав, що негативи вийшли потрiбної густоти й належної рiзкостi освiтлення. Я глянув на годинника й заявив, що менi треба вже в похiд. На дверях я зустрiв оператора хронiки з Богданом. Вони були бруднi, мокрi, обiдранi, але задоволенi. - Ви, мабуть, на небi були, - поцiкавився я, - i звiдти знiмали? - Ми знiмали з маяка, з дубка, з води, з даху зерноперевантажувача, з естакади... - Доволi, - перебив я, - iдiть виявляйте негативи. А ви, Богдане, розповiдайте толком, доки ми їхатимемо зараз у гостi до мiнiстра. - Слухай, - крикнув нам услiд Директор, - це ж отой самий "Iсмет", що на нього я мiни мусив ставити. А командир, якби ти бачив... Ми вiд'їхали досить швидко, не дослухавши кiнця, бо не було часу. - Валяйте, - сказав я Богдановi. - Нiчого вже валяти - все повалене. Тепер треба гарно все попiднiмати. Я нiчого не розумiю на знiманнi, але щаблiв на драбинах ми перерахували досить. Менi Сев подав одразу iдею - для чого треба знiмати. - Як для чого? Для фiльму хронiки. - Це вже там видно буде, а знiмали ми для майбутньої картини Сева. Ми знiмали з маяка, як "Iсмет" наближається до мiсця катастрофи, як стрiляє в бiдного й нещасного парусника. З даху зерноперевантажувача ми знову знiмали пострiли "Iсмета", а в кадрi майорiв наш прапор. Ви пам'ятаєте, як на парусниковi стоїть босий капiтан-румун бiля прапора й дивиться на крейсер? Так я навiть грав спину цього небiжчика перед кiноапаратом. - А Сев? Знає вiн те, що ви робили? - Та Сев був увесь час iз нами. Я зiтхнув з полегшенням. - А для мене що ви зняли? - Для вас ми зафрахтували дубок iз сiном. Ми позалiзали в сiно, а дубок маневрував по гаванi, як дурний. Вiн так близько проходив бiля крейсера, що одержав добру порцiю лайки турецькою мовою. Зате ми крутили в сiнi апарата, як несамовитi, i встигли зняти навiть матросiв, що пiдходили до бортiв поглузувати з нашого дубка. - Потiм iще така справа, - сказав Богдан, помiтивши, що автомобiль хоче зупинятися, - ви обережнiше з Севом i з тою вашою видрою. - А хiба що? - сказав я, вилазячи з машини. - Вiн дуже знервований сьогоднi. Я бачив, як вона його зустрiла. Сев гаряча дуже людина. Це не попередження, а просто - зауваження моряка, що трохи забагато поповисiв на ниточках над смертю. - До побачення, - сказав я. - Добре, я за вами подивлюся. Менi дуже не до вподоби, коли жiнка починає нехтувати своїми друзями: це значить, що вона на комусь зупинила око. "Les paroles sont faites pour cacher nos pensees"[9] (Ф у ш е, "Мемуари") Розмова йшла французькою мовою. - Як чудесно свiтять прожектори! У нас на "Iсметi" є на баштi такi самi. Ми будемо, знятi всi, як сидимо? - Так, пане мiнiстре. Ця невеличка незручнiсть вiд свiтла зараз мине. Для iсторiї треба зафiксувати на плiвцi наше побачення як документ для нашої угоди. - Ви, пане комiсаре, хочете глузувати з мене. Наше дружнє й товариське побачення навряд чи передбачає якiсь серйознiшi угоди за угоду звичайну - торговельно-рибальську. - Рибка буває рiзна в нашому морi, як гадає пан мiнiстр? Комiсар смiявся. - Ви приїхали на крейсерi, я одяг вiйськову форму. Чи не значить це, що я хотiв пiдкреслити свою силу на сухопуттi? Нi, не значить, бо й флот мiй стоїть по вiйськових схованках, й ви знаєте, на якому мiсцi в свiтi його тоннаж. - У вас спецiальнi кiнськi заводи є чи коней до кавалерiї постачають рiзнi люди? Той кавалерiйський загiн, що супроводив мене, стоїть вище всiх похвал, пане комiсаре. - Це не найкращий загiн. Коней розводять i виховують державнi заводи, кiнськi заводи: в киргизьких степах, бiля Уралу, в Сибiру. Ви розумiєте, пане мiнiстре, що треба провадити добiр жеребцiв та маток, щоб виробити добру кавалерiйську породу для нашої великої рiвнини. Пам'ятаю, рокiв десять тому я зацiкавився цiєю справою й навiть оглядав один такий завод мого iменi. Уявiть собi - глушина, дикий степ, сонце. Цiлi косяки кобил з лошатами ходять на пашi. Верхи на маленьких волохатих конях скачуть навкруги пастухи. Яка поезiя, пане мiнiстре, - такi собi малi хлопцi на маленьких конях керують страшним табуном кобил з лошатами. А на нiч їх приганяють до стаєнь, де кожна кобила має прекрасне лiжко. - Мене теж цiкавило кiнське хазяйство. Та я, бачите, волiю краще їздити на крейсерi. Ви щось почали говорити? - Кажете, на крейсерi? Приймiть моє захоплення з вашого каламбура. Я ще з тої нашої зустрiчi трохи недочуваю. Хворiю на вухо. Проте, як гадаєте, коли ми нарештi виконаємо те, до чого прагнемо вже десять рокiв, а до нас про це мрiяли приблизно стiльки ж? Я кажу про внутрiшнiй морський басейн. "Юпiтер" свiтив просто в вiчi мiнiстровi, вiн закрив окуляри на секунду рукою. Незважаючи на це, паузи не трапилось. - Я даю свого пiдпнса, пане комiсаре. Тепер нам нiщо не перешкоджає. Знову пiдходить мiй секретар. Чого вам треба, Зекiя? Я вас покличу, коли ви будете потрiбнi. - Кiнематографiсти просять знятися всiм у групi. - Вони вже кiнчають знiмати? Тодi ходiмо, пане мiнiстре, сядемо. Хай бiля мене буде ваш капiтан "Iсмета". А вам я можу дати мого ад'ютанта - доброго кiннотника. Група вийшла вдалою й цiкавою. У центрi сидiли дружина й дочка мiнiстрова. Бiля дочки сидiв сам мiнiстр, а праворуч вiд нього примостився на краєчку стiльця кiннотник. Вiн почував себе незручно: боявся, що пiд ним розвалиться стiлець. Так знiматися кiннотник не звик, i тiльки два ордени, прибитi до його грудей, врятували становище. Вони нагадали кiннотниковi, що над ним полощеться в повiтрi непереможний прострелений кулями стяг. Поруч дружини мiнiстра сидiв комiсар, маючи лiворуч вiд себе капiтана "Iсмета". Капiтан сидiв урочисто, бо вiн був уже лiтня людина i знав, де й як треба сидiти. Це малий худорлявий турок iз голеним обличчям й безцвiтними очима. Крейсер "Iсмет" був завеликий для такого вершника, проте капiтан сидiв поважно й мiцно, а ордени його вилискували на свiтлi, як цяцьки золотом гаптованого мундира. За переднiм рядом товпилися дипломати й вiйськовi. У комiсара й у мiнiстра на губах легенький осмiх, нiби вони головували на родинному святi. Тiльки напружена постать кiннотника та спокiйна суворiсть капiтана крейсера показували, що родини в комiсара й у мiнiстра було багато. Я розбудив у собi машину. Виразно я чув, як якiсь колiщатка цокотiли в менi, впливаючи на руки, ноги, голос. Коли б я був на той час колесом i на дорозi в мене лежала б людина, я не звернув би з дороги, знаючи, що я загаю кiлька хвилин часу, коли почну об'їздити людину. Такий стан мiй нагадав менi катання з високої снiгової гори - не можна зупинитися, не проїхавши всю путь. Або ще краще - першу науку плавання, коли людину кинуто в воду i вона брьохається, рятуючи себе i вважаючи за сором кричати. Або ще - стан мiй нагадував оскаженiлу машину, в якiй зiпсовано гальмо й яка мусить мчати, доки в нiй є горюче. З машини не вискочиш. Треба лише правувати, доки машина загубить силу. Або... та багато ще можна навести порiвнянь для характеристики мого перебування в кiнолабораторiї вiд 5-ї години дня до 10-ї вечора в день побачення комiсара з мiнiстром. Плiвки було знято щось iз сiмсот метрiв. З цього треба було викинути брак i решту змонтувати, вставивши титри. Лабораторiя працювала понад норму. По всiх кiмнатах нiби виросли руки: так швидко передавалися потрiбнi речi. Не знаю, що змушувало лаборантiв i монтажниць так працювати: їм же нiхто не плататиме за час, що вони прогають поверх своїх годин. Така влада творчої роботи над людиною, що забуває вона за втому i за їжу, i десь з'являються подвiйнi сили, почетверена енергiя i повосьмерена жвавiсть i веселiсть. Весела робота - це втiха i мета життя. Коли кожне знає, куди прикласти своїх рук, як каменяр знає, куди ляже кожний камiнець у стiнi, - як радiсно тодi жити й як жваво пiдносяться людськi будiвлi! Добре виконана робота - це спортивний рекорд, пiсля якого солодко ниють руки i трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед нами два рулони плiвки, кожний по триста метрiв. Як же ж ми працювали! Маючи пiд рукою невдосконаленi iнструменти, старi розчини хiмiкалiй, що нерiвномiрно виявляли плiвку, поганий приплив повiтря до барабанiв, де сушилася плiвка, - ми працювали наче з натхнення. Кожний з нас у той же час зберiгав хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За цi години ми зробили безлiч винаходiв: що моталка з жовтою ручкою на двi хвилини скорiше змотує, не дряпаючи плiвки; що малий барабан хутчiш крутиться, бiля нього витяжна труба, i плiвка, на ньому сохнучи, зберiгає нам кiлька хвилин; що ацетон для склеювання шматкiв плiвки треба трохи-трохи нагрiти в руцi; i багато iншого, що тепер здається зовсiм дрiбницею, а тодi вiдогравало велику роль i впливало непомiтно, але вперто на наше полювання за хвилинами. Крiм усього, я мусив виграти собi пiвгодини для того, щоб проглянути сумнiвнi шматки на екранi до монтажу, а перед десятьма годинами вечора - ще пiвгодини на перегляд остаточно змонтованого фiльму: шiстсот метрiв по 5 - 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, нiби стираючи її поцiлунки, i передо мною пливло тодi рожеве марево. Я випускав iз рук плiвку, вона падала до мiшка, як блискуча гадюка, i там ворушила хвостом. У такi моменти я нiчого не бачив перед собою, а лампа, що свiтила за матовим склом, здавалася менi мiсяцем, що розплився в нiчному туманi, або - соняшником, який iнодi виринає подорожньому з туману, що восени обволiкає ї степи, i дороги, i розквiтлi жовтi соняшники. Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знiмав комiсара та мiнiстра. Я їхав машиною. Було людно на вулицях, шофер не мiг нiяк розiгнатися. Я її побачив на розi, коли вона пiднесла руку догори, зупиняючи мою машину. Поруч неї стояли Богдан i Сев. її обличчя було без мiри радiсне та схвильоване. Сев похмуро жував папiросу. Богдан стояв осторонь i робив вигляд, нiби його зовсiм не стосується вся гра. Вiн був увесь новий i аж шелестiв. "Дружочок, любий!" - скрикнула Тайах, пiдбiгаючи до авто. Я вiдчинив дверцята й одразу ж потрапив до неї в обiйми. Вона мене тричi поцiлувала, незважаючи на публiку, що йшла повз нас. Та я вiдчув, що це були якiсь винуватi поцiлунки. "Ти вiльний, Дружочок?" - запитала вона, мнучи рукою мою краватку. "Нi. Я звiльнюся лише пiсля 10-ї", - промовив я тихо. "Менi вони вже казали, та я хотiла, щоб ти ранiше", - сказала вона капризним тоном. Я повторив свою фразу. Щось їй здалося дивним у тонi мого голосу. Вона подивилася менi в вiчi безконечно щасливим i несмiливим поглядом, її очi благали. Я переборов себе й обняв її легенько за плечi. "Не треба, радiсть моя, боятися", - сказав я голосом, який дзвенiв так, нiби вiн нiколи не мiг перерватися. Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах i заплющив на секунду очi, вiдчувши її губи. Наче я вiд'їздив кудись без повороття. Я сiв до шофера, залишивши тiнь на Богдановiм обличчi й зовсiм похмурого Сева. Я раптом приходив до пам'ятi, дiставав упалу плiвку i входив до темпу справ, наче очунюючи пiсля довгої млостi. Плiвка, як жива iстота, розважала мене. А товаришi по роботi приймали мою коротку задуму як хвилини натхнення, ходили тодi на пальцях i притишували голоси. Нарештi я добрався до плiвки, що її знiмав Богдан з Севом та американцем. Я трохи пожвавiшав i почав наспiвувати якусь мелодiю. О, це так нагадувало їхнi рiзноманiтнi душi! Я пiзнавав оператора в ракурсах i в карколомних точках знiмання. В одному мiсцi я вiдчув, як плавко колишеться в повiтрi кiноапарат, разом iз оператором i, очевидячки, разом з тiєю спорудою, на яку витягла їх невгамовна професiя. Iншим разом апарат знiмав так близько вiд води, що чергова маленька хвиля нiби заливала об'єктив, а з ним - i екран. Крейсер тодi здавався дитячою забавкою й, у всякому разi - набагато меншим за хвилю. Я пiзнавав Сева, його людську думку в кадрi, де на першому планi стоїть спиною Богдан, бiля нього рухається прапор, а вдалинi стрiляє бiлими димками швидкострiльна гармата крейсера. Сев дав перевагу прапоровi i змусив глядача стати поруч нього i, завмираючи вiд страху перед гарматою, проклясти зброю боягузiв. Я пiзнавав Богдана в кадрах, знятих iз сiна на дубковi. Якась соломинка нависла над об'єктивом, потiм друга й третя, ось i цiлий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожi бiля крейсера на островi з трави, i крейсер ставав нiби сам непорушним острiвком, коли бiля нього пливла земля i пливли трави. Я пiзнавав усiх трьох в чудних i чудесних шматках плiвки, що я проглянув. Проте її я вiдклав, менi вона не годилась, їй Сев сам колись дасть мiсце в своєму фiльмовi, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом. Годинник невблаганно цокотiв на стiнi. Вже довге промiння вечора простяглеся по кiмнатi з сушильними барабанами. Лабораторiя безлюдна. По одному, по двоє кiнчали свої частки роботи лаборанти i бажали нам щасливо залишатися. Нарештi вся плiвка лежить лiворуч вiд мене на столi, а, крiм мене, в кiмнатi залишилось тiльки троє: монтажниця, механiк, що мiг менi показати на малому екранi кожний шматок фiльму, i шофер, який, поставивши машину у дворi перед вiкнами лабораторiї, зайшов пересидiти нудний час чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав вiдвезти мене з картиною до Будинку армiї i флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плiвки, клацала машиною, намотувала плiвку на рулон i була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закiнчено. Маючи ще годину, я був цiлковито забезпечений вiд помилок. Ми пiшли до кiмнати для переглядiв, i механiк швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сiв бiля монтажницi. "Пускати?" - запитав механiк крiзь вiконечко. "Пускайте". Ми проглянули обидвi частини - усi шiстсот метрiв. Коли засвiтилося свiтло, я довго не вставав iз мiсця. Я втомився. Менi самому стало дивно, що кiлька годин тому була ще порожня плiвка. Тепер на нiй рухались тiнi людей, i шматки подiй були захованi вiд забуття. За стiною годинник пробив пiв на десяту. "Ви помалу крутили, здається?" - запитав я механiка. "Нормально, як завше". Я був стомлений до краю, в менi пов'яли всi м'язи. "Як вам сподобалося?" - промовив я до шофера й монтажницi. По тому, як вони разом обоє щось вiдповiли, я зрозумiв, що вони нiчого не бачили. У них були, очевидячки, iншi справи, цiкавiшi за мою працю. I я на них зовсiм не гнiвався. Ми поїхали вдвох iз шофером i повезли фiльм. їхали ми дуже помалу. Чи то менi так лише здавалося, бо скрiзь на вулицях нас хотiли зупинити сюрчки. Було зовсiм темно, над Мiстом була прозора нiч. Пiвдень почувався в бадьорому й п'янкому подиховi вулиць i в яскравому блищаннi зiр. Платани й липи стояли нерухомо, i тротуари бiля них тяглися рiвними сiрими смугами. Будинок армiї i флоту був декорований i освiтлений. Ми приїхали за 15 хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати i зайшов сам досередини. Мене зустрiв адмiнiстратор кiнофабрики: "Вже?" - запитав вiн боязко. "Нате ось, тримайте, бо в мене болять руки". Я пройшов з адмiнiстратором нагору до зали й заглянув за кулiси, шукаючи кiномеханiка. Я зустрiв комiсара й мiнiстра, що саме оглядали Будинок i його музеї. "Товаришу комiсаре, - пiдiйшов я, - доводжу до вашого вiдома, що той фiльм, якого ми знiмали, уже готовий i ви зараз побачите його, а в ньому - себе, пана мiнiстра, його шановну дружину й доньку, крейсер "Iсмет" i все iнше. Нашу технiку туркам показано", - додав я зовсiм тихо. Комiсар слiпучо осмiхнувся. "Дякую", - сказав вiн, простягши менi руку. Я простяг комiсаровi свою, i ми поручкались. Потiм я, як людина, що все зробила вiд неї бажане, повернувся i полетiв схiдцями вниз, прямуючи до автомобiля. "Пiдвезiть мене до Професора", - попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися, бо на дорозi в нас раптом з'явився Директор. "Зроблено?" - прокричав вiн, наближаючись до машини. Я помiтив, що вiн випивши. Моя вiдповiдь заспокоїла. Вiн сiв до авто. - Бачив капiтана? - запитав вiн, коли ми знову рушили. - Бачив. - От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов i паличка. - Ти, може, знову пригадав, як ти на нього мiни ставив? I денатурат глушив? - То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капiтана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капiтан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо менi за покiйних братiшок - чорт зна, через кого загинули. - Отакi саме й умiють командувати. - А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир! - I ти не можеш заспокоїтись? - Вiриш, убив вiн мене, цiлий тиждень не спатиму. Авто зупинилося бiля будинку, де жив Професор, i я зiйшов на землю, помахавши Директоровi рукою. Я побачив, як останнiй перелiз на сидiння до шофера, вже коли машина рушила. Професор був удома. Вiн сидiв бiля столу i розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярiв. - Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кiнчати ваших туркiв. - Та я оце тiльки зараз вiддав картину. Цiлий день з нею морився. - Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тiльки, що робите. - Чекаю послухати. - Про це потiм. Я зараз нагрiю вам на машинцi чаю. В одного шахрая в лавцi знайшов справжнiй чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дiстав варення з помаранчiв. Можете i його понюхати. - Ви менi скажiть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крiм фабрики, нiкуди не ходили? - Я вам покажу одну рiч, яку я придбав для вас. То був схiдний божок пожовклої слонової костi. Голий живiт його такий великий, що лягав йому на колiна. У руцi вiн тримав лотос i посмiхався радiсно, лукаво, задоволене. Вiн називався богом хатнього достатку. - Подаруйте його їй, - сказав Професор, - коли вона з Iталiї не привезла собi iншого. Я остовпiв, Професор читав у моєму мозковi, нiби в книзi. - Звiдки ви знаєте? - вирвалося в мене. - Дуже легко. Треба мати очi й вуха. Мене тiльки цiкавить, яку роль вiдiграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ятаєте - я йому вiдводив досить-таки мiсця в її життi. Я мовчав, зломлений освiченiстю Професора. - Щоб остаточно вас приголомшити, - продовжував останнiй, - я покажу вам зараз книжку, якої ви скрiзь шукаєте i про яку завше думаєте. - Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дiстали менi... - Дивiться, - перебив Професор, - чи добра? Вiк її вимiрюється тисячолiттями. Вiн подав менi розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столi. Це був старий китайський рукопис. На сторiнцi, що менi її запропонував Професор, були намальованi тушшю деталi й розмiри великого морського паруса. Я переглянув кiлька сторiнок - передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умiлою рукою поробленi, - показували менi повну картину будування. Я забув за Професора, захопившися дорогоцiнною рiччю. - Чай готовий, - зауважив Професор, - книжка є моя свята власнiсть. Ми будемо нею лише користуватися пiд час будiвлi, а я подарую її вам тiльки в день вашого весiлля, i то - весiлля саме з цiєю сьогоднiшньою, з єгипетською царицею. Сiдайте пити чай. Справдi, приємнi пахощi чулися вже в кiмнатi. Чай був на диво запашний i розкiшний. Зовсiм розгублений сiв я пити чай з помаранчевим варенням. У мене перемiшалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чуднi плетенi паруси з книжки й тi тисячi рокiв, якi незримо перебували в кiмнатi Професора. - Про вас часто думаю, - казав Професор далi. - Чи маєте ви самi всю ту енергiю й завзяття, упертiсть i хоробрiсть, що ви їх збуджуєте в iнших? Коли самi не маєте - тодi яке право дано вам хвилювати так мене? Ви пюдивiться - он у мене лежать книжки i плани. Скiльки хитрощiв i вмiння треба було менi прикласти, щоб зiбрати їх усiх докупи! Кайтеся, нещасний, - закiнчив Професор, спокiйно сьорбаючи з блюдечка чай. Я нiчого не розумiв. Але менi не дозволено було встати доти, доки я не вiддав цiлком уваги запашному китайсiькому напоєвi. - Тепер дивiться, - сказав Професор. Пе]!рша книжка була "Навiгацiя", друга - "Космографiя i морськi шляхи", третя - "Плавання в доiсторичнi часи"", четверта - "Шукання Iндiї", п'ята - "Христофор Колумб i Фернандо Кортец", шоста - "Паруси всiх народiв", сьома - "Будова дерев'яних кораблiв", восьма - "Метеорологiя i вiтри", дев'ята - "Вiтрильне господарство", десята - "Морська торгiвля", одинадцята - "Гаванi свiту", - книжок було стiльки, що Професор мiг спокiйно тримати iспита на капiтана далекого плавання. Дивуватися менi було бiльше нiкуди. Я розгублено, ошаррашений такою кiлькiстю книжок, подивився на Професора, а останнiй розчиняв тим час