ом шафу i пропонував менi ще цiлу гору книжок - старих i нових. - Нащо ви їх стiльки зiбрали? - простогнав я. - Вiдбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цiй справi. Чи, може, ви гадаєте, що вiдбудувати i так легко? - У мене i в думцi не було, що це така глибока справа. А тепер... - А тепер вiдiйдiть набiк i перечекайте. Ви думаєте, що ще вам жарти? Через те, що у вас цього "i в думцi не було", я й питаю вдруге: чи маєте ви самi ту енергiю й завзяття, котрi видобуваєте ви з людей, нiби торкнувши їх бiблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярi всi наввипередки просяться на цю роботу. - Чому? - На кiнофабрицi вони роблять речi, що через день самi ж вони й розламують. А людина - натура творча. Людинi треба, щоб її робота залишалася пiсля неї самої жити. Тодi людина працюватиме так, як спiває. Я кинувся Професоровi в обiйми. В кiмнатi пахло справжнiм запашним китайським чаєм. Гора книжок лежала на столi. Я вiдчув у собi прискорену дiяльнiсть сльозових залоз. Треба було чекати слiз. - Я вже пiшов, - повернувся я до дверей, - я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цiєї ночi. - Не раджу йти туди, - затурбувався Професор, - не раджу нiяк - нiч. - Дурницi, - я пiшов i в коридорi тiльки витер очi. До самого порту я йшов не то тротуарами, не то вулицею просто. Була нiч. Пора, коли зовсiм порожнiють вулицi. Думок з'являлася безлiч, i про таку безлiч речей, що можна вважати їх за недiйснi. Сходячи крутою вуличкою, я вiдчув страшну самотнiсть i тривогу. Мене хвилювало те, що вiтру не було i я не чув морського запаху. Мовчазнiсть i самотнiсть. Я почав оговтуватися. Перше, що я свiдомо помiтив, була темна постать людини, котра, ховаючись пiд будинками, iшла за мною назирцi. "Дурницi", - прошепотiв я. Людина затаїлася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Нi, людина iснувала, вона обережно пересувалася попiд стiною будинку. Я вирiшив вжити хитрощiв. Поперед мене йшла вуличка праворуч. Я думав хутко заховатися за рiг i, своєю чергою, прослiдкувати за тим, хто буде йти позад мене. Я прискорив кроки, змушуючи, таким чином, мого переслiдувача майже бiгти. На розi вулички я непомiтно оглянувся i круто повернув праворуч. На моє здивування, вiд стiни вiдокремилася ще одна людська фiгура i пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути було лопотiння нiг першого, що вирiшив уже не таїтися. Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомiчно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фiгура, не кажучи жодного слова, пiднесла руку, i я побачив у руцi нiж. Холод пройшов по менi аж до нiг. Я уявив собi холод клинка. I моментально, в пароксизмi розпачу, я кинувся на злодiя, схватив його за руку i, скiльки було в мене сили, укусив його нижче лiктя. Та це не допомогло. Я вiдчув скажений удар його правої руки в мою лiву щелепу, удар, вiд якого я почав хитатися. Разом iз цим щось холодне й неприємне залоскотало менi пiд ребрами, зараз же на тому мiсцi почало пекти, як вогнем, стало менi парко й одразу пройняв пiт. Я упав на брук. Перед тим як зовсiм знепритомнiти, я почув, що на вбивцю набiг мiй перший переслiдувач. Вiн щось крикнув, махнувши рукою. Я упiзнав голос Богдана. Вiдбулася блискавична бiйка. Мiй оборонець упав i собi, боляче придушивши менi ноги. XIV Професор писав рипучим пером на зшитковi англiйського паперу 17-го сторiччя. Папiр був жовтий, як вiск. Нiби на ньому осiв пил довгих лiт лежання. На першiй сторiнцi Професор намалював контури двомачтового брига, вималювавши детально такелаж. Бiля прови було поставлено iм'я. Пiд бригом чiтко червонiла назва зшитку: "Корабельний журнал "Онтон". Трохи нижче стояло: "У плавання ще не виходив". Професор iнодi посмiхався, а рука його без упину писала. "Сосну треба рубати пiзно восени, - писав Професор, - коли вистояне тiло її готується до зимових холодних вiтрiв. Або - рубати взимку, коли сосна дзвенить вiд удару, як орган. Нi в якому разi не брати дерева весняної рубки. Весною соки йдуть iз землi вгору по клiтинах стовбура i доходять до хвої. Дерево повне соку. Весною сосна найбуйнiше росте - вiдкладаються новi клiтини, вона росте в товщину й угору. Завше треба вiддавати перевагу дереву, що зрубано його ясної, сухої осенi, коли листя падає огненними метеликами i чути звук кожної шпильки з сосни, шпильки, що падає на землю. Коли сiк шумує в деревi, будь то сосна, бук, горiх чи важкий дуб, тодi в деревi родяться тисячi химерних планiв, мрiй, тодi дерево стає людиною, а що ж iз людини збудуєш, iз цiєї чудернацької iстоти, що боїться кожного дотику гострої сокири i бризкає зараз же соком, що з людини збудуєш, крiм житла для хробакiв? Дерево лише на зиму стає матерiалом, розкiшним, багатим, пахучим брусом, з якого рiжуться гнучкi, як дiвчата, дошки, мiцнi, як хлопцi, бруски, мудрi, як старiсть, колодки, в яких гострим блискучим рiзцем розкриває людина прекраснi форми життя. Давайте сюди сосну зимової рубки, давайте сюди дуба, давайте бука й горiха. Хай принесуть тиса, що негнiй-деревом називається в народi, червоного дерева, i хай ще покажуться сюди три сосни американських лiсiв: смоляна сосна, жовта сосна та бiла сосна. Ми не будемо одноманiтнi. Дешевi кораблi робляться з американської сосни - вiд кiля до вершка брам-стеньги. Торговельнi кораблi, якi хочуть жити довгий вiк, роблять кiль з бука. В пiвденних морях - роблять кiль, форштевень, ахтерштевень, шпанти - ребра корабля, палубнi планки - з тисового дерева, що не гниє у водi; палубнi сволоки - з червоного дерева, твердого, гiдного, розпираючи, тримати борти; палубнi дошки й мачти - з американської сосни. Нашi моря визнають дуб i сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева. Бук пiде в нас на кiль. На шпанти - корабельнi ребра - їх треба тесати й з'єднувати з кiлькох шматкiв - дамо ми мiцного дуба. Ми спокiйно пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захищає нас вiд важких хвиль. Там, де шпанти з'єднуються з кiлем, ми покладемо ще поверх врубок, покладемо вздовж кiля важку дубову "кiль-свинку". Вона в'яже так шпанти, як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубнi сволоки ми вiзьмемо червонавого, густого тису. Це дерево дає легкий лiсовий запах, з яким легше обживати каюти. Обпланкуємо зовнi й усерединi - також тисом, бо вiн не боїться води й негнiй-деревом називається. Палуб зробимо двi - нижчу й вищу. Пiд першою буде їжа й товари, солодка вода й затишна темрява. Над першою будуть каюти. Над вищою - щогли з парусами i небо. Вищу палубу ми вкриємо сосновими дошками. Вони легкi й смолистi, по них хвиля сковзнеться i назад у море летiтиме. З горiхового дерева вирiзати треба майстра корабля - сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя. Вирiзавши, пiд бугшпритом мiсце йому дати, щоб бачив вiн, куди кораблю плисти, щоб поминав рифи, коси пiщанi та гострi береги. Ми дiйшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побiльше смоли - ми потiм смолитимемо нашу будiвлю. Глибоких двi дiрки чорнiють на палубi. Загляньмо в них: та такi дiрки i в другiй палубi, ми бачимо "кiль-свинку" навiть. У цю дiрку стане спiдня мачта. Половина її пiд палубами й упирається в кiль, а половина пiдноситься над вищою палубою. На цю спiдню мачту ставиться друга мачта - марс-стеньга, а на другу - брам-стеньга. Ви бачите, яка важка рiч припасувати шматки. Спiдня мачта... - та ми краще виберемо ранiш сосни для мачт, а потiм уже подивимося, як їх припасовувати. Сосна росте на пiсках, на гiрських схилах. Коли мiсце обмивають льодовi дощi, обдувають снiговi вiтри, жодне дерево не знаходить у собi мужностi рости там, тодi звичайно кажуть: "Посадимо сюди сосну". I сосна довго i самотньо росте, дзвонячи хвоєю. Вона завше дзвонить, її корiння заривається в пiщаний грунт i росте вглиб i вглиб. Ось уже перейдено пiсок i глину, обплазовано камiнь, i корiнь занурюється, як жадiбний хробак, у жовту землю. Дивись, через кiлька рокiв i не впiзнати дерева: воно перечiпає вже своїм вершком заблуканi хмари i змушує їх вiд ляку мочитися. Треба постукати по нiй i дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозi, i в нiй не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбуємо собi. Йдемо далi. Ось вiтер поламав одну - поминемо її. Нещастя можна жалiти, але довiряти йому свої паруси - смiшно. Ще одну сосну ми здибали. На каменi гiрському стоїть вона, i вiтри її хилитають на всi боки. Взяти б хiба? Але, ближче пiдiйшовши, поминули й її. Хто довго i вперто бореться з вiтром, не сходячи з мiсця, - того не можна брати на мачту: в ньому вузли i викривлений стан, товсте суччя i зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або на луки брати - летiтиме стрiла як треба. Нашукавши сосен на мачти, повалимо їх без жалю сокирами. Сентиментальнi люди хай вiдiйдуть: буде текти смола, i сосна стогнатиме. Та саме стоїть зимова пора, дерево кожне робиться матерiалом: розкiшними, багатими, пахучими мачтами, гнучкими дошками i податливими, як мармур, колодками. Спiдня мачта - найтовща. Але її ще потовщують, набиваючи навкруги шальовок для змiцнення й захисту. Поставимо її... та ми вже її поставили на призначене мiсце. Бiля вершка помiст на салiнгах - це марс. На марсi, притиснувшись до спiдньої мачти i надягшп штуку, яка зветься "головою вiслюка", стоятиме марс- стеньга. До вершка останньої знову причеплено "голову вiслюка", яка тримає брам-стеньгу. Отакий мають вигляд i фок-мачта, i грот-мачта на шхунi-бриговi. Мачти стоять трохи похило до корми: перша - менше, а друга - бiльш похило. Рей - поперечних перекладин для парусiв - на щоглi чотири: спiдня рея, марс-рея, брам-рея i бом-брам-рея. Змiцняють мачти тросами: вантами, пардунами. Парусне господарство - як скрiзь по гарних кораблях - фрегатах, бригах: спiднiй парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус, гафель-парус, клiвер, топселя, стакселя i ще кiлька додаткових бiля вищих парусiв. Полотно - не такий цiкавий матерiал, як дерево. Поле льону вражає тiльки в час цвiтiння! Тодi страшно дивитися - нiби на землi запалася синя небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Нiби не мiг вирости на землi цей м'який, бiлий, мiцний матерiал. Паруси хай собi шиються, а ми подивимось, що поробляє в казанах смола. Вона вже кипить. Треба кинути пучку солi i шматок вощини з медом у кожний казан. Колись ще кидали живого пiвня, щоб люди на кораблi спали чуло i не проспали парусiв. Ще ранiш - для великих кораблiв - варили з смолою й дитину, яку треба було обов'язково вкрасти на базарi. Тодi корабель ставав живою iстотою i набував на небi свого янгола, вiдiбравши його в дитини. "Так пророблювали морськi розбiйники", - розповiдають старi моряки, i обов'язково пiсля стiлькох пляшок, щоб оповiдач мiг поплутати прову з кормою. Смола кипить. З дна стремлять чорнi бунтiвливi потоки. Старi корабельнi майстри, що вже доживають свого вiку, могли iнодi побачити майбутнє корабля в тих смоляних бульках i хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола кипить, i її перемiшують, щоб не пiдгорiла. Даремно комусь здається, що майстри ворожать, плямкаючи губами, їм жарко вiд вогню. Смола кипить, як турецька кава. Вогнi пiд нею палахкотять i шпурляють iскри на боки. Смолистi дрова попались! Майстер пробує смолу. Ей, не лови гав, роззява! Бережись, бо звариш ногу. Хiба не бачиш, що йдуть уже смолити новий посуд?" XV Рана нагадувала своєю формою серце. Крайки її були синi, трохи бузковi. З одного кiнця йшла смуга порiзу, крiзь яку випливала й випливала кров. Очевидячки, нiж, ударивши тiло, розiрвав його далi. Очi мої застилає туман, але я бачу її - мою рану - i чую уразливий бiль. Крiм рани, нiчого не iснує на свiтi. Я навiть бачу двi рани, нi - три... О, та всi груди пошпортано ножем! Усi груди й живiт. Симетрично. I всi рани цiлком однакової форми, нiби вимальовано їх фарбами. Фарби печуться. Я стогну. Менi здається, що... так, справдi, це намальовано пекучою фарбою. Бiлi хустки наближаються до всiх малюнкiв. Торкаються тiла. Бiль посилюється, i зникають з очей рани. Залишається бiль - гострий, пронизливий: на лiвому боцi черева. Бiль топить у собi моє зорове сприймання ран. Разом iз цим повiтря таке густе йде з легень, що в горлянцi воно клекоче, i я сам чую свiй стогiн. Десь iз безвiстi простягається рука, вiд якої тхне лiкарським запахом. Я бачу тонкi пальцi надзвичайної краси. Менi починає яснiшати в очах, я чую серцем, що пiсля дотику руки я зможу встати i роздивитися, де я є. Рука наближається - вона лягла на рану. Холодна рiч посунулася вздовж. Знову скажений бiль захолодив мозок. Я чую, як я по-звiрячому кричу. Холодна рiч перестає турбувати. Замiсть неї я вiдчуваю, що менi проколюють шкiру голкою i впускають рiдину. Стає тихо, i в моїх вухах тиша одна, абсолютна тиша. Живiт холоне, я гублю мiсце, де мiститься бiль. Чую тихi голоси - розплющую очi й - бачу ту ж саму руку. Вона знову наближається до черева i занурюється в нього. Я почуваю лоскiт. Рука ворушиться, мацаючи i шукаючи пальцями. Вона нiжно торкається всього. Вона не поспiшає. У мене виникає думка, що руку хотять менi в черевi й залишити. Я лякаюся до того, що вiдчуваю вже бiль. Я стогну. Нарештi рука вийшла на свiтло, я бачу її, як по нiй збiгає кров, як вона радiсно, задо-волено рухає пальцями. Пальцi надзвичайнi i радiють з того, що вони намацали у мене в черевi. У мене прояснюється голова. Я бачу ще кiлька рук, що звисають над раною. Вони тримають голку з ниткою, хусточки, блискучi речi. Руки швидко-швидко починають працювати. Я чую бiль, але цей бiль уже не турбує. "Цей нiчого, а в того гiрше", - говорить голос. Усi слова входять до свiдомостi, я починаю згадувати, але раптом з'являється така безлiч слiв, що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не давши часу зрозумiти їхнього значення, вони падають i падають. Я почуваю, я вiдокремлююсь вiд столу, мене хтось несе. Ми лежали з Богданом удвох в кiмнатi. У мене один слiд вiд ножа, у Богдана - два. Ми стежимо вдвох за мухою, що лiтає пiд стелею. Кiмната бiла, чиста, i мусi нудно самiй лiтати. - Маладчина Поля, - шепотить Богдан, йому не можна ще голосно говорити i смiятись. - Полi ми купимо золоту каблучку, - вiдповiдаю я, захопившися враз любов'ю до Полi. Вона врятувала нас, знайшовши вночi на вулицi в калюжi кровi, її голоснi зойки збудили цiлий квартал, i хтось подзвонив до швидкої допомоги. - Я думаю, що Сев, - хрипить Богдан, - його поведiнка в останнiй час менi не подобалася. - Ви, мабуть, здурiли або втратили багато кровi. За Сева я даю голову. Коли тiльки можливе в свiтi iснування пари друзiв - то це я i Сев - цi люди. - Кажiть! Недаром же я за вами слiдкував увесь час. Це тiльки вiн i нiхто бiльше. - А якi причини? - Вiн злий на вас за вашу рижу. Вiн думає, що ви її вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали. - Оце й усе? - Цих причин вистачить. I менi навiть подобається, як вiн ловко нас обкрутив. Вiн, видко, звичний мати справу з ножем. - До цих пiр вiн дотримувався пензля. - Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете... До нашої кiмнати зайшло двоє людей з лiкарем. - На кого маєте пiдозрiння? - запитав один, розкладаючи папери. Я глянув на Богдана суворим i застережливим поглядом. Вiн зрозумiв мене i заплющив очi. - Нас, очевидячки, хотiли пограбувати, та щось перешкодило. Нi на кого пiдозрiнь не маємо i вважаємо це за напад портових грабiжникiв. - Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогiв. "Своїх друзiв", - подумав я, але допитувачевi не вiдповiв. Вiн зiбрав папери i вийшов разом iз лiкарем I супутником. Богдан розплющив одне око. - Ми й самi добрi шукачi, - посмiхнувся вiн. Ми провадимо перервану розмову. - Коли ви йшли, - каже Богдан, - i вiн вам перегородив дорогу, я одразу став бiгти на помiч. Заблищав нiж. Ви схватили його за руку i припали до неї ротом. - Я укусив його. - Потiм ви одсахнулися, i вiн вас ударив ножем. Ви помiтили, в якiй руцi вiн тримав ножа? У лiвiй руцi. Вiн, значить, лiвша. От звiдси нам i треба виходити: вiк лiвша, на лiвiй руцi вiд зубiв мусить бути знак. Ну, що - ловко? - А який на ньому був одяг? - Я не помiтив, а ви? - Менi здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу - можливо, то менi в очах зарябiло. - Значить, я починаю? - Можете починати, тiльки щоб Сев не помiтив нi крихти. Навiть коли це зробив вiн, то й тодi я любитиму його i не зраджу дружби. Така дурниця, як нiж, не може вiдгородити вiд мене Сева. - Нащо ж тодi дошукуватись? - А цiкаво буде колись йому згодом нагадати i посмiятись разом. Менi здається, що вiн уже кається. Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозумiти. - Адже ви любите ту дiвчину? - Це не стосується до нашої балачки. - I ви можете вiддати її Севовi? - Сев має в неї таке ж мiсце, як i я. До того ж - у неї є своя голова. - Жiноча голова, - сказав Богдан, - завше любить, щоб її хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирiшувати. Жiнка любить руку i повiд. Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тодi трохи згодом до нашої кiмнати зайшла схвильована Тайах. - Дружочок, хто це тебе? - вона сiла на стiлець, щоб бачити нас обох. Я удав, що менi боляче, i затулив очi рукою. Цим я давав їй можливiсть подивитися на Богдана довше, нiж це дозволяла моя присутнiсть. - Болить? - Коли б вас ножем кольнути, - вiдповiв за мене Богдан, - то й вам би, мабуть, болiло. Жiнка не зрозумiла такої до неї нечемностi i подивилась на мене. - Отак ви собi ходите, ходите, - продовжував мiй товариш, - хвостом метете сюди, хїостом метете туди, а хтось, може, через вас ножi одержує... - Богдане! - перебив я. - Та я для прикладу кажу. Бо жiнцi завше приємно дивитися на двох розкуйовджених i закривавлених пiвнiв. Коли жiнка бачить, що через неї люди виймають ножi i починають рiзатися, - це для неї, як вода для квiтiв, вона росте, повнiє, хорошiє. - Богдане, не майте мене за одну з тих жiнок, яких ви взагалi бачили. I не стосуйте до мене вашої фiлософiї. Коли через мене хтось битиметься - я покину їх обох. Вони не мають права почувати мене власнiстю. А взагалi - що матрос може розумiти на делiкатних справах? Богдан з обурення закашлявся. Його живiт, що мусив не ворушитися жодним м'язом, почав труситися. Тайах пiдбiгла до нього i, пiднявши йому голову, напоїла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу своїх слiв. - Дiвчино, - сказав я, - у нього двi рани на тiлi, i кожна може розкритися. Не сердь його хоч ради площi бiля собору Дуомо. Ради таксi, що кружляло по площi. - Ти одержав? - Одержав i прочитав. Прочитав до половини. Потiм випив пiвпляшки горiлки i прочитав до кiнця. Не перебивай. Грiхiв у тебе я не бачу. Ти не могла iнакше себе тримати. Тiльки я на твоєму мiсцi, проте, поїхав би до... як його звати те мiстечко бiля Мiлана, куди ви мали поїхати? - Монца. Там чудесна природа, кабаре i ресторан. - Я поїхав би до Монца. Я розхлюпав би там озера, в якi дивляться високi лiси, i я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив би до себе всi iскри й зорi, i коли б вiд цього з'явилася на свiтi нова людина, - це було б осущненням iдеї. - Ти з мене не глузуєш? - Ти зробила, як i кожна жiнка зробила б на твоєму мiсцi. Ви не любите гiркостi, що приходить на ранок, того полину, який вiдкриває людинi тайну її життя. Слово честi, на тобi немає й пилинки грiха. - А коли б я... поїхала? - Я виправдав би це тiльки тодi, коли б ти вивершила пригоду... дитиною. Неймовiрний потяг чоловiка до жiнки майже завше свiдчить за те, що дитина вiд такого союзу пiде далi за батькiв. Я дуже втомився, ведучи довгу розмову. Тому я заплющив очi i став тихенько дрiмати. Тайах сидiла непорушно, не зводячи очей з вiкна. Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голоснiший стогiн. Дiвчина мовчала, передумуючи свою пригоду i вiдновлюючи почуття. Мене охопила страшна сонливiсть. Я почав провалюватись у мiцний сон. Скiльки я спав - не знаю. Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кiлька хвилин. У снах губиться розумiння часу в тих його межах, якi ми досi вмiємо фiксувати. Прокинувся я вiд слiв Сева, що ввiйшов до нашої кiмнати так бурхливо, як часом проривається протяг, розчиняючи вiкна й дверi. - Привiт лазаретникам, - закричав вiн, увiйшовши. Ми з Богданом порозплющували очi. - Якi ви кислi й соннi! Бiля вас жiнка, як перець, а ви хоч би раз чхнули. Менi лiкар сказав, що ви швидко наплюєте на оцi лiжка й використовуватимете свої ноги. Чи не нудно вам? Сев потиснув руку Богдановi i поляскав по моїй руцi, що лежала поверх ковдри. Я не помiтив жодної тiнi на його обличчi. - Подайте менi води, - попросив Богдан. Сев посадовив фамiльярно Тайах, що була встала виконати прохання. Вiн сам узяв чайника i допомiг Богдановi напитися. Мимо своєї волi, я стежив за кожним його рухом. Я навiть не помiчав цього i не вважав за ненормальне. Я побачив, як переможно заблищали очi Богдана, коли вiн пив воду. Я став дошукуватися причин. Сев саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника лiвою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев - лiвша. - Я вам хочу розповiсти, - сказав Сев, - iсторiю з тими чотирма зайцями у вугiльному трюмi, яких помiчник капiтана пароплава, що прийшов iз Коломбо до одного з портiв Балканського пiвострова, звелiв викинути за борт темної ночi. Пам'ятаєте, це тодi, коли з чотирьох один ожив? Ми пам'ятали. - Менi потрiбний цей епiзод у трюмi, i я його хочу розповiсти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповiдав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути. Ви слухаєте? - Може б, це вiдкласти до iншого побачення? - втрутилася Тайах. - Нi, треба сьогоднi. Ви будете слухати? - Добре, - вiдповiв Богдан зовсiм тихо i наче не своїм голосом. Сев сiв до мене на лiжко i дiстав папiросу. Але Тайах вiдiбрала її в Сева i не дозволила палити. - Вугiльний трюм я уявляю собi в пароплавi десь насподi, аж пiд машинами. Вугiлля лежить не товстим шаром, бо воно може зогрiтися й зайнятися. Доступ повiтря - гарний, жити в трюмi можна цiлком з комфортом. Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися. Вiд Богдана почувся заперечливий стогiн. - Не задихнулися, - повторив Сев, - бо повiтря там було досить. Треба шукати iншої причини для того, щоб усi четверо знепритомнiли. Якої причини? А причина була проста - їжа й вода. - Їжа й вода, - пiднiс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, - через брак однiєї води можна збожеволiти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собi картину того, що трапилося у вугляному трюмi. Першi днi, коли була їжа й вода, троє людей (їх було спершу троє) почували себе прекрасно. Вони ще сподiвалися, що та людина, яка пустила їх до трюму, виконає обiцянку i носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповiдають один одному казки батькiвщини, свою любов, свої переконання. У тiм порту, де вони сiдали, вони вперше познайомилися, i жодної рiзницi мiж ними не було. В трюмi один признається, що вiн не з простих, i цим зiзнанням ставить мiж собою i товаришами стiну. Запаси їжi й води виходять, люди вiдчувають злiсть i стають уразливi, їх дратує кожна дрiбниця, їжi й води ще меншає. Тодi трапляється те, що й одразу можна було передбачити: двоє вiдбирають життя в третього i закопують його у вугiлля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кiлька день. Проте - до їхнього товариства ввiходить новий член. Це вiдбувається вночi, на невеликiй стоянцi, коли пароплав приймає пошту на борт. Новий метушиться в темрявi трюму, iнстинктом вiдчувши, що вiн не сам. Пароплав виходить iз гаванi. Ранок застає його у вiльному морi. При бiдному свiтлi новий бачить старих мешканцiв. Але у нового немає харчiв - вiн їх встиг до ранку закопати в купу вугiлля: воду i сухарi. Цей новий - китаєць без одного вуха. - Цього китайця я залишив на островах, - заперечив Богдан нiби з останнiх сил. - Я ж не кажу, що це той самий китаєць був. Я кажу тiльки, що ви визнали його за того китайця, який дошкуляв вам на палубi в старого малайця. Ви могли ж подумати, що то вiн? Вiдповiдi не було. - Китаєць, побачивши суворих хазяїв iрюму, приємно посмiхається i хоче розпочати дружнi стосунки, але один iз двох хазяїв пригадує бiль вiд його руки i люто лається. Бiйку починає матрос. Вiн кидається на китайця iз ножем, але китаєць... - Кусає його руку, - вставляє Богдан, гостро слiдкуючи за Севом. Сев дивиться на руку. В ньому не можна помiтити й натяку на хвилювання. - Китайцi не кусаються, - поправляє Сев Богдана, - китаєць дiстає й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi спогади хоче намалювати ножем на китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугiлля так, котяться з неї, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже є мета бiйки! Ця вода i ця їжа допоможуть врятуватися. Допоможуть доїхати. За воду й хлiб уже йде бiйка. В кiмнатi з'являється сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй вшiроваджує гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом виходять, усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i сестра. Богдан починає ворушитися на лiжковi. Власне, починає пiдносити голову, оглядаючи кiмнату помутнiлими очима. - Вже пiшли? - Пiшли. - Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi бинди перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся... Тайах i Сев сидять у першому рядi. На арену виходить красунь-кiнь. Смаглявий хазяїн його зовсiм зникає поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його - Андалузiя. Коня звати Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi на сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi. У гриву заплетено блакитнi стрiчки. Хвiст пишний i довгий, як найкраща дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню. - Цього коня, - каже Сев, - я хотiв би подарувати вам. Ви б його поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробляє! Ви з ним могли б навiть танцювати. Метеор! Кiнь повiв ухом, почувши своє iм'я. - Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в степу i поранили б собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки свиснути, вiн був би вже бiля вас. Метеор! - Менi не треба коня. - Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги вас велетенська сяяла б нiч. Ви лежите, над вами зорi миготять i перекочуються по небi. Ви бачите, як з неба летить роса на землю блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi, краплi стають над нею пахучою легкою парою i зникають. Ви лежите, бiля вас кiнь, i ви виростаєте в колосальний символ. Ви боїтеся подивитися праворуч себе i лiворуч, боїтеся побачити похилостi круглої землi. Ви пiдводите голову - нi, земля рiвна та простора. Десь у невiдомiй далечi гримлять моря i великi мiста. Ви знаєте, що кiнь вас домчить до всiх обрiїв i зникне за ними. Ви це знаєте i лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-ної туги. Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор! - Нi! Метеор дякував за оплески, котрi викликала його краса. Вiн став переднiми на бар'єр i вклонився до публiки. Просто перед ним була Тайах. Нiздрi коня наблизилися аж до її колiн, насмiшкуватi очi дивляться розумно, i кiнь з приємнiстю вiдчуває п'янливий запах жiнки. Вiн трясе головою, просячи себе погладити. Сев простягає руку, але Метеор його не хоче, вiн тягнеться до Тайах. - Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь одразу опиняється на аренi. Вiн гнiвно нагинає голову i бiжить за кулiси. - Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На арену вилiтають голуби. Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди їм наказує їхня хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами, вони нервуються з того, що дах не синiй. - Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить про небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть береги, вiн перший принесе вiту маслини вiд твердої землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спадає. Вiн через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно, бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки. - Не люблю голубiв. - Вiн завше дасть вам спокiй i мир на вашiм шляху. Його вуркiт розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику продовжить ваше життя. - Сев, ви розповiдаєте дитячу казку. - Чи, може, вам бiльше до вподоби орел, що розгорнув би крила над головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони - i кордони розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi вилiтали б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б своє серце i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла - самотнього, хороброго, хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами? - Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не можна назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними очима. Хай вони вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок? Голуби збиралися всi потроху до клiтки. Лише один довго не слухав свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось вуркотiв, розпустивши хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на руку, а на колiна до Тайах. - Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову. - Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам лева, - продовжує Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi починають плигати леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжає, дарма що за гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки, ви всiх витрушуватимете з їхнiх шкiр. Як вiн походжає! Як вiн б'є себе хвостом по ребрах! Хочете лева? - Нi. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать, але слухняно роблять все, що вiд них вимагає нiмець-приборкувач. "Чого ж ти хочеш, чоловiче?" - звертався останнiй до лева, оперiзуючи його батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" - нiмець штурляв левовi в рот палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр не хоче йти на мiсце, гарчить i замiряється на нiмця лапою. Тодi приборкувач виймає з кобури зброю. Лев вiдвертає голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески. Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витримує образи. Вiн голосно кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi. Лев кричить. - Нi, - каже Тайах i виходить до фойє, тягнучи за собою Сена. - Любий Сев, - хвилюється вона, - чому менi так негарно? Бiля мене ось ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда ж, ви не думаєте про мене погано? - Монкi, - вiдповiдає врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i я зрушу свiт. - Ой, як страшно! - смiється дiвчина. - Нате вам руку. - Монкi, ви мене любите? - Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про вашi почуття, я хвилююся, але в менi немає страху. А коли любиш, то, кажуть, - боїшся. Страх i млость. - Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всiєю своєю гордiстю. - Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все моє життя тiльки ви та редактор володiєте моїми думками. Нiколи нiхто так до мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я вже почала була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не боїться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої костi i зникає на ранок, випивши зi мною келих моєї сили i моєї кровi. Я забула, як я була маленькою дiвчинкою i потiм стрункою юнкою. Я прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо - роздягнута i гаряча вiд сну. Я роздивлялася на своє тiло, немов на щось чуже менi й далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так iнодi пiдходить уночi хазяїн до бочки з вином. Вiн нюхає, куштує, стукотить ключем у днище, вимiряючи, скiльки вина є в бочцi. Такими ночами я згадувала свої дитячi й дiвочi мрiї, менi ставало легше дихати, нiби я випивала солодкої цiлющої води. - Але цього вже немає? Ви це вже пережили? - Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася до руки Сева, якою вiн тримав її лiкоть, - i нiколи в життi ке повернуся до старого. Знову загубити своє тiло, вiдчувати лише, як вино виливається i розхлюпується по дорозi - краще вже тодi не жити. - А коли б я попросив зараз вашої руки i повiв би до себе назавжди? Коли б я понiс вас... - Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене немає. Але я вiдчуваю, що живу тепер свої останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й жахаюся цього. Та воно однаково мусить прийти, я горiтиму рiвним, високим i ясним по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я вiдчуваю справжнiй панiчний страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам здається тiльки. Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене з того мiсця, де я лежала при дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель - дайте ж менi попливти, наставивши вiтрила. Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У фойє погасили свiтло. На аренi починався новий вiддiл програми. Тайад поверталася з Севом на своє мiсце, як сновида. - Вам нiчого не розповiдали про мого листа? - Нiчого. - Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа. - Я добре розумiю вашу поведiнку i, очевидячки, стикаюся щодня з причиною вашої поведiнки. На арену вийшли морськi гiмнасти. Вони проспiвали матроську пiскю, вiддали пошану публiцi i стали лiтати по аренi. Карколомнi сальто вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв була одна дiвчина - молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi морськi штани з лампасами, бiлi сорочки з чорненькими краватками. На дiвчинi рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без одежi. Вона не стояла й кiлькох секунд на мiсцi. На аренi вiдбувалося надзвичайне змагання за дiвчину. Кожний хватав її на руки, як рожеву податливу сирену, мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi. Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього i сам з нею тiкав далi. А на поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки: коли її ставили на землю - вона розплющувала очi, коли її брали на руки - вона довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували впасти на палубу. Капiтан стояв спокiйний та величний, командуючи кораблем. Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв викликав гiмнастiв, коли вони, кiнчаючи свiй номер, пiдкинули дiвчину вгору в обiйми старого капiтана. Музика ревла i вiтала майстрiв. Повiтря, яким дихали тисячi людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря. - Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому стало ще тяжче. Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала. - Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi. Менi треба багато подумати. Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув. XVI Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука з захватом. Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень стоїть бiля верстата. На нього покладено тютюн. Голенастi окоренки, стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи стружок, верстати. Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок робiт бiля колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його - стоїть на березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено риштовання i поставлено дубок, розвантаживши його вiд усього; вiд щогл, палуби, вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди, - рiзної трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване дерево i вiн буде обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, - тодi спустять на воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева нагрiвається вiд сонця i пахне, як сiно з копицi. Плотники по одному сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв виростають люди. Там починає шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i, повозивши ним по дубовiй планцi, кидає його й лагодить фуганок. По деревi фуганок майже спiває. Власне, пiдспiвує. Бо спiває щось собi пiд нiс той, хто працює. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече, як струмiнь пахучої води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся, коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрiбну кривину в буковiй глицi. Працюй, струже, на совiсть! Це не декорацiя, яка вмре завтра - хай тiльки її використає кiноапарат. Ця робота виходить у море. I можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг радiснi й чеснi робiтники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели i паруси напнули. Честь їм - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година, коли доведеться кораблю почути, що "руки б їм повсихали, i печiнка б їм вилiзла, i дiти б їм у вiчi наплювали - тим ледарям, безчесним людям, циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би на них швидше прийшов!" Не буде тодi брига, а буде дерев'яне опудало, сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира. Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького насiння i розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв. Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти дзвениш у твердiй руцi. Трiски летять набiк. Нахилившися, майстер обтiсує стовбур. Сокира слухняна i проворна. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Падає пiт на дерево. Сонце - нiби пробив хтось дiрку в небi - ллє безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Тесати до цiєї мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота! Ляже на кiль! Куди це поспiшає пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж працюємо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Коли судно стоїть на березi, його треба оточити любов'ю i увагою, веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi, як i хвора людина, потребує нашої безмежної вибачливостi й терпiння. Уявити треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованнi, цiлу гаму звукiв: сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це - бiль народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок i колискова пiсня. "Бриг великий виростає, бриг у море випливає!" В риштованнi-колисцi стоїть майбутнiй бриг. На кормi, де є вже шмат палуби i звiдки можна охопити оком роботу, - стоїть Професор. Пiд ним працюють бiля кожної шпанти теслярi. Тирсяний пил пiдноситься вгору, виповняє увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель це, а чудна та велика урна, в якiй Професор хоче про щось ворожити. Хазяїн трамбака - неофiцiйний помiчник Професора. Вiн мацає кожну дрiбницю, нюхає кожний шмат дерева, як їжу, i нiби виростає разом iз кораблем. Тепер вiн виринув десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора. - Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба їх випинати. А то не бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй посудi. У найкращий широкий вiтер ми нiяк не могли їхати по-людському. Усе здавалося, що пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна мала стiльки хазяїв, скiльки є на нашому узбережж