i людей: кожен хотiв її швидше збутися. Доки хтось нарештi перебудував i вона стала ходити, як дурна. - Ви, хазяїне, думали вже про те, як ми оцю рiч ставитимемо на воду? - Нащо менi думати, коли ви стоїте на кормi? Коли думає розум, тодi руки можуть не думати. Я продав свiй трамбак i зараз помолодшав на десять рокiв. Менi здаєiься, що я взяв би отак руками i сам поставив би на воду. А проте - треба робити похилу дорiжку до води, покласти круглякiв пiд кiль, обладнати риштовання i тодi легенько попхнути посуд рукою. Так роблять завше. Знизу чути голос Тайах, яка гукає до Професора: - Чи не можна й менi до вас? Хазяїн трамбака зникає, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на одежi, iз стружками на шапцi, вiн виринає бiля дiвчини, радо її вiтаючи. Удвох вони починають лiзти до Професора. Риштовання зроблено для чоловiкiв, i жiнцi доводиться згадати акробатику, її шовковi рейтузи дуже подобаються нижчим плотникам. Та й дiвчина сама нiчого собi. Вона висне на руках i вибирається на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'єднуючи сволоки. Дiвчина смiливо стає на дошку, балансуючи руками, iде до корми. Бiлява голова її зовсiм золотiє проти сонця. Плотникам до вподоби така брава дiвка. Темп роботи пiдвищується. - Добридень, Професоре, бачите, яка я ранiшня. Я вам не буду перешкоджати, коли сяду бiля вас i подивлюсь море, i послухаю гомiн будови? - Прошу, тiльки посидьте хвилину тихо - я зараз розмiркую свiй план. Тайах сiла, пiдперши щоки руками. За цiлу нiч сон не прийшов i на хвилину. Всю нiч горiло свiтло в кiмнатi. Ходила, пiдходила до люстерка, хотiла бути чарiвною i красивою, бачила змучене обличчя, плями пiд очима, лихоманку в очах. Заходжувалася їсти, випила вина, спалахнувши вiд думки - за кого їй хотiлося випити. Переглядала одежу, рахувала бiлизну, церувала шовкове трико i панчохи, дошивала свою сорочку - таку малу, що її можна покласти в сiрникову коробку, обруби-ла хустки i помiтила їх однiєю лiтерою, примiрила капелюхи, оглянула пальто - все це зробивши, не погасила лампи, бо ще була нiч. Як мандрiвник, що зiбрався в дорогу, сiла до книжки. Та, листаючи сторiнку за сторiнкою, блукала серед змiсту, як у лiсi. Очi сумлiнно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий вiд розумiння. Оглядiлася, коли прочитала половину книжки i коли шибки вiкна стали яснiти, переборюючи темiнь. Про що розповiдала книжка? Про борню чи про дурницi, про розпач чи про радiсть? Коли б вiд цього навiть залежало спасiння душi - однаково недужа була сказати. Пiшла до ванної кiмнати, роздяглася i довго стояла пiд холодним душем. Холоднi бризки били по плечах i текли на ноги, падали на шию, на груди. Разом iз водою приходили холоднi ранковi настрої. Стало радiсно. Стоячи пiсля ванни бiля вiкна, щось мугикала собi пiд нiс, щось лiричне, наче колискове. Зiйшло сонце i застало в тiй же позi бiля вiкна. Знову читала. Але це вже були старi листи. Деякi летiли на пiдлогу, iншi - дерла на шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усмiхаючись, розкидати ногою рештки листiв по пiдлозi. Швидко кiмната нагадувала берег, на який викинуто трiски з розбитого корабля. Пiсля цього вийшла на вулицю. Там уже був день, i з порту долiтав ляскiт залiза, гудки, стукотiння i глухий гул голосiв. Море спокiйно вилискувало за маяком, i на обрiї стояли нiби в ряд високi паруси. Вони не рухалися. Iнодi один чи другий зникав, неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи бiля Професора, знову милувалася з рiвної лiнiї їхнiх крил. Кожний парусник вiддалявся вiд берега лише до тiєї лiнiї. Там на лiнiї вiн зупинявся, i тодi тiльки нижчим i нижчим ставав його парус. До Професора пiдходили теслярi. Вони питали про дрiбницi, всю свою увагу скеровуючи на Тайах. Зауваження письменника "Пише син. Хоч ти, тату, певне, впiзнаєш мене по руцi. Я звик до машинки i почуваю незручнiсть, беручи до рук перо. Я вирiшив стати тобi в пригодi. Саме в цiм мiсцi мемуарiв треба написати: минуло два тижнi. Але в тебе є попередня практика, коли ти писав справжнi романи, i ця практика тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе будується корабель. Двоє героїв лежать у лiкарнi: в одного навiть рани розкрилися через хвилювання - в третьому роздiлi третьої частини. Мiнiмум два тижнi треба пiльгових на те, щоб вияснити стан здоров'я героїв - помруть вони чи видужають. Тодi потрiбний час на те, щоб будова брига закiнчувалася, або, може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш корабель, а разом iз ним i героїв. Цей трикутник: Сев, Богдан i редактор - рiвнобiчний. Який бiк трикутника бере Тайах - казати рано. Хоч i пишеш ти, досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти туди, куди автор тягне, бо завше можна прийти до несподiваних висновкiв. Твоя китайська книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволi користуєшся з практики писання романiв. Та мене на це не зловиш. Тобi треба тепер два тижнi часу. Я кажу, що, маючи попередню твою практику, ти якось скомбiнуєш, щоб не написати фрази: "Минуло два тижнi". Ти можеш дати роздiл про походження води i про вплив моря на психiку, роздiл про рибальство доiсторичних народiв, про справи на кiнофабрицi, роздiл про те, куди можна заподiти зайвих два тижнi. Все це дасть змогу почати дальшу розповiдь, маючи результати лiкування i наслiдки будови. Можливо, що я помилюсь, i, пишучи мемуари, ти не побоїшся написати так, як не пишуть майстри роману. Тодi хай тобi мої зауваження допоможуть загубити час. Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подобається менi найбiльше за все. Вiн мене спокусив на вiрш. Цей вiрш про паруси, яких не торкається Професор, захопившися будовою i шуканням дерева. Вiрш треба б записати до корабельного журналу, коли вiн у тебе є. Як вiн виглядав би на жовтiм старiм паперi? Правда, корабельний журнал мусить бути й досi на бриговi, бо ж тiльки пiввiку пройшло, i корабель ще не зайшов до гаванi назавжди. Пишу. Ми любимо з тобою - Повний Корабель, Що звуть його фрегатом мореплавцi. На палубi п'ємо ми слiв пахучий ель, Настояний у антикварнiй лавцi. Хай чамра налетить, i вiтер переляже, Бунаца синя сонячно засвiтить. Ми слово маємо, як парус лажий: Розпустимо його - в моря летiти! Ми любимо з тобою корабельну снасть I тиск вiтрiв у прову бригантини, Морiв далеких хвилi. Хижу сласть Розбудженої, сильної людини. Хай будуть завше справнi такелажi, А мачти - гомiнкi й живi, мов вiти. Ми слово маємо, як парус лажий: Розпустимо ж його - в моря летiти! Вiрш адресую до тебе. До речi - Майк написав пiсню. У мене є йому вiдповiдь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе мiряє, як дикун, i поводиться в кiмнатi, як ракета в посуднiй крамницi. Ти лiг спати, тату, вiкно твоє розкрите, безлiч усього залiтає на крилах ночi до мене. Я бачу спокiйне чоло, бiлу твою голову i покладенi поверх ковдри руки. Менi хочеться поцiлувати їх, але це нагадує менi смерть i прощання. Я уявляю собi сни там, пiд сивим волоссям. Коли б i менi мати таку, як у тебе, радiсну старiсть пiсля роботи, що її переробили руки. Ти не думаєш про смерть. I вона не може до тебе прийти. Коли ти вiдчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, i марення затоплять тебе - ти скажеш: "Живiть без мене!" А смерть, застилавшися, махне косою i пiде прiч. Вiдповiдаю Майковi. Ти балакучий i цiкавий, як сорока. Нехай ти футболiст i пiлот, але нащо ж стiльцi трощити? Вдерся до кiмнати, як тать, i почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто iзолювати, а стiлець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився футболiстом, так ним i вмреш. До гольфа тобi далеко, як до мiсяця. Та справа не в гольфовi. Нащо спрощувати? Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на мiсцi, людина рухається назад. Завше вiдчувати на щоках вiтер шляхiв. Бачити попереду просторiнь. Не думати, потрапивши в пiсок, що за пiском немає трави. В чагарниковi знати, що шлях не перетято i попереду лиснiє бита путь. Коли ти сидиш бiля стерна, ти вiдчуваєш те ж саме, що батько твiй на кораблi, що й дiд твiй на конi. Жага за просторiнню! "Вперед!" - кричить твоя iстота! Людинi не властиво стояти. Не властиво вiдчувати розпач. Ганебно - плекати страх. Майку, хоч ти й руйнуєш стiльцi i палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти можеш летiти. На твої руки можна здатися цiлком. Коли я летiв з тобою, я захлинався вiд гордостi, що ти мiй брат. Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрiзь шумить. Менi личить подати приклад, що iлюстрував би цi слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Вiзьму його картину "Кущi". Вiнцент Ван-Гог - голландець. Вiн жив усього 37 рокiв. Кiнчив життя божевiллям. Поломiнний його темперамент, генiальна сила творчої руки - його фарби наче буйною зливою падають на полотно, вiн не дотримується круглих чи квадратових мазкiв, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з дорiжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квiтах, що подiбнi до сонць, i стремлять угору, нiби передаючи виростання стебла. Картина "Кущi" висить у музеї на боковiй стiнi, її освiтлено збоку. На все майже полотно розрiсся зелений кущ, пiд кущем - трохи трави, за ним - синє спокiйне море. Коли стоїш за п'ять крокiв - тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтiння куща i мерехтiння моря. Це листя коливається, росте, купається в своїх же зеленавих вiдблисках. За кущем тiльки вгадати можна море, що непомiтно посинює зеленi фарби. А праворуч куща - око бачить синiй парус моря. Передано безлiч вiдтiнкiв синього й зеленого. В захопленнi пiдходиш ближче, щоб переконатися i побачити матерiал фарб, i раму, i пiдпис художника. Нiби в казцi, зникає зелений колiр. Бачиш виразно море, i кущ зникає, нiби встромила людина в нього голову, i близьке зелене листя куща забивав далека синь моря. Тепер, Майку, не вiдкидаючи твоєї пiснi, я пропоную iншу. Ти її зрозумiєш. Називається вона "Пам'ятник" i трохи поширює твою тему. Мелодiї ще немає. Живе хай - веселий орел-капiтан, Що в морi й повiтрi веде караван! Та iншого треба поставить на скелi, Про iншого знають нехай менестрелi, Для iншого - прапори зняти на ванти: Людинi - пишноти бронзових мантiйi Постарiє й згине дiвоча любов. До бога старого новий стане бог. Вiдчую я розумом сильним востаннє - Червоная кров моя бронзою стане. А мiй корабель, як життя невимовне, Тодi пропливатиме, таїни повний. На скелi над морем поставим творця, I вiтер нехай доторкнеться лиця. Позаду гримiтимуть гори i гори, На скелю летiтиме синєє море. В один бiк - провалля, i хащi, i змiї, - З другого - степи за степами яснiють. На скелi над морем стоятиме вiн, Бринiтиме вiтер i днiв передзвiн. А море й степи, встаючи iз туману, Нестимуть йому i привiт, i пошану. I коршун, на руку йому прилетiвши, На нiй вiдпочине, попивши й поївши. Живе хай - веселий орел-капiтан, Що в морi й повiтрi веде караван! Та iншого треба поставить на скелi, Про iншого знають нехай менестрелi, Для iншого - прапори зняти на ванти: Людинi - пишноти бронзових мантiй! Ти, Майку, не дуже вiр за Богдана. Хiба мало так кличуть людей? Коли на кожного витрачати бронзу - вiд цього вона зовсiм знецiниться. Я волiю про Богдана думати iнакше. Острiв Яву ти справдi перелiтав. Раджу тобi тiльки - не судити того, чого не розумiєш. Ти маєш слово тiльки для описування аеродрому, а пiрамiди залиш для iнших, - вони теж потрiбнi. Твої очi - для аеродромiв, i на цьому дозволь iз тобою попрощатися. Намну я тобi шию, коли зустрiнемося. Нарештi я, тату, розквитався з твоїм синком. Вiн мене так роздратував, що я забув зовсiм за те, ради чого я сiв писати свої зауваження. Ти поворухнувся ввi снi, нiби збираючись прокинутися. Я швидко поставив крапку бiля Майка i тепер поспiшаю виписати ще кiлька думок, якi стосуються твоєї роботи. Менi подобається твiй Богдан. Це неймовiрний оптимiст. Вiн належить до тих людей, з якими всi одвiчнi питання спрощуються до розмiрiв однiєї фрази. Народження чи смерть - вони сприймають так примiтивно, що це зовсiм не стає для людини на перше мiсце i не затуляє бадьоростi й радостi. За такими людьми мимоволi йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цiлому, в нещастi знаходять радiсть, у болi - чують натхнення, в страховi - знають смiх. Їх натовп висуває наперед. Вони - спiваки, що знають силу пiсень i спiвають їх у такт ходi. Дiвчина - одна на мiльйони. Це авантурниця з нiг до голови. Вона тонко все вiдчуває, знає життя, зазнала жорстоких днiв, i це її пiднесло й пiдносить далi. Скрiзь шукає людей з прозорими, а не скляними очима. Падає, пiднiмається, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною, як дiвчина, може жорстоко карати й стрiляти. Листа з Мiлана вона написала так гаряче, як кинулася б в обiйми i як загубила б свiдомiсть. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безлiч узорiв життя. Таких листiв не пише жiнка двох за свiй вiк. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квiтку. Ти так їх обох - дiвчину й матроса - потроху зводиш, що мимоволi хочеться якось допомогти їм. Я прошу вiд iменi твоїх читачiв - не роз'єднуй їх у кiнцi. Завше в таких випадках розчаровуєшся потiм. Цiкаво було б побачити, як вони глянуть у вiчi одне одному на останнiх сторiнках. Тiльки - обов'язково хай глянуть. Можуть i поцiлуватись. Це так бадьорить читача. Може, не дозволить iсторична точнiсть мемуарiв? Тодi ти зроби... Ти ворушишся ввi снi, повертаєшся на бiк, я знаю, iцо ти прокидаєшся. Через це кiнчаю писати. Бувай". XVII Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубi стоїть бочка, в нiй хлюпається вода, коли хвиля гойдає корабель. Ми ходимо по новiй палубi вiд корми до прови, заглядаємо до кожної щiлини, стоїмо часом, опершися плечима об спiднi частки фок- i грот-мачти. Бриг виглядає куцо: марс i брам-стеньги на спiднi мач-ти ще не ставили. Вхiд пiд палубу видається ще як звичайна дiрка, без схiдцiв, куди ставлять малу драбину, коли хочуть оглянути каюти i трюм. Ми сходимо наниз. На долiвцi безлiч стружок. Скрiзь видно свiже дерево: стоять верстати так, як вiд них пiшли робiтники; сокиру ввiгнато в колоду i так забуто; нетесане дерево, дошки струганi й неструганi лежать скрiзь. До трюму ми лише заглядаємо, бо тяжко лiзти туди нам - хворим i виснаженим. Ми повертаємось на палубу, щоб сидiти на стружках бiля верстата, котрий залишився на палубi. Сидiти, вiдчувати, як хвиля, доходячи до берега, пiдносить наше судно, як коливається палуба, як сонце звернуло на захiд i стоїть над Мiстом, як блищить вода в гаванi i як солодко ниють серця та сверблять загоєнi рани. Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березi ми застали тiльки риштовання, безлiч покидькiв дерева i чималу юрбу людей. Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску i пелюшки. По ньому ходили майстри, пiдходили групами до бортiв, ставали всi на корму, розгойдували прову. Але бриг нахилявся настiльки, наскiльки йому належало, гойдався так, що не втрачав своєї поважностi. Поступово вiн спорожнiв - був кiнець робочого дня. Довго ще виставляли з нього на берег стороннiх людей, якi допомагали ставити на воду. i через це вважали за обов'язок оглядати бриг до найдальших темних куткiв трюму. Хазяїн трамбака вийшов на берег останнiм. Ми привiтали його з водою. "Ще кiлька день - i ми на парусах. Можна буде виходити в море", - сказав вiн. Десь в близькiй кав'ярнi чекали друзi, виразно чути було, як стогнав його порожнiй живiт, i ми вiдпустили хазяїна трамбака, зiйшовши на бриг у той час. Ми не встигли ще як слiд звикнути до палуби i обiм'яти стружки бiля верстата, як на бриг перебiг iз берега Сев. Не помiтивши нас, вiн, як вихор, облiтав усе судно. Побував у трюмi, у каютах, чимось постукав унизу, щось зачепив i повалив на долiвку, посвистiв, дослухаючись до резонансу, покричав i почав був якусь арiю. Та швидко ми його побачили на палубi. Вiн пройшов повз нас двiчi, доки ми наважилися втрутитися до його самотностi. - Алло, Сев! - крикнули ми. Вiн здригнувся,нiби ми зловили його на непристойнiй поведiнцi, i повернув до нас. - Мрiєте на стружках? - Гоїмо свої рани, - вiдповiв Богдан, пiдморгуючи менi i гостро дивлячися на Сева. - Хiба вони не загоєнi? - Вони вже зрослися, та болiтимуть iще доти, доки ми не впiзнаємо злодiя. Сев не сказав нiчого. - Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, - почав я, - чи не могли б ви нам викотити її на палубу? - Нащо? - Богдан хоче зайнятися дiлом. Колодка - з горiха. Тут бiля верстата, маючи пiд рукою кiлька струментiв, вiн хоче попрацювати над майстром корабля. - Яким майстром? - Так я називаю фiгуру, що стоїть пiд бугшпритом. Вона веде корабель, оберiгає його вiд рифiв i заспокоює хвилi. Сев пiшов пiд палубу i прикотив нам колоду. Ми поставили її на дошку i трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо нашi руки не були ще дужi. Вiн обтесав за вказiвками Богдана тiльки передню частину колоди. Я знову здригнувся, побачивши, як сильно i мiцно лежить сокира в його лiвiй руцi. Богдан показував менi очима на лiву руку Сева. - Закотiть рукав, - вимовив Богдан, - вам зручнiше буде тесати. Сев удав, що не чує. - Закотiть рукав, - сказав я. Сев почав закочувати, але раптом поклав сокиру i зробив заклопотане обличчя. - Менi треба вже йти. Мене чекають на фабрицi. Богданове пiдморгування менi набридло. Я одвернувся од нього i дивився вслiд Севовi, доки останнiй зник за iншими суднами, якi стояли поруч нас, припнутi до естакади. - Я ж вам казав, що в нього є шрам? - Облиште вигадки, менi вже набридли вашi пiдозрiння. Берiться краще за сокиру i тешiть. - I вам не хочеться взнати iм'я ворога? - Не хочеться, - вiдповiдаю я, почуваючи справжнiй розпач iз того, що цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вмiщується в моїй головi, i я з нею звикаюся. Богдан теше потроху колодку, щось обрубує, щось залишає i, врештi, береться за струг. Але струг вiн кидає ще скорше: працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людинi, що має два свiжих шрами на животi, цього не витерпiти. На змiну струговi приходить долото й дерев'яний молоток. Установивши як слiд колоду, Богдан поцюкує молотком по долотi. - Хiба ви знаєте, як рiзьбити дерево? - питаю я. - Звичайно, знаю. На островi Пао я часто тiльки цим i займався. Коли моя мала поїде було до сусiднього острова, я сиджу i вирiзую з м'якого кореня її обличчя i тiло. Це була ясна, блискуча бронза. Навiть той бетель, що вона завше жувала, личив до її хижого сласного рота. Через бетель губи були червонi, як пурпур. I, зробивши з кореня фiгуру моєї малої, я мазав губи червоним розжованим бетелем. - А тепер що ви рiзьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса? - Я вирiзьблюю те, що було на провi у мого хазяїна з острова Пао. Коли менi пощастить - ми матимемо найкращого майстра корабля, що вславився на пiвденних морях. Кожний порядний грабiжник складав до нiг моєї жiнки тканини й одежу, пахучi есенцiї, люстерка i консерви. За це вона мусила умовити мене, щоб я зiйшов iз своїх високостiв i зволiв зробити ще одного майстра корабля до бугшприта. - I ви робили? - Авжеж, робив. Менi краще було робити це дiло, нiж пiдставляти смертi голову на палубi корабля мого хазяїна i тестя. Iще пiсля того, як я встиг покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсiм iм'я. Я вам хiба не розповiдав про цей випадок? Нi? Ну, то слухайте. До нас завiтав ще один гiсть. То була Тайах, яку зустрiв у Мiстi Сев i послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубi, нiби й зроду мала палубу пiд ногами. Навiть пробiгла трохи на пуантах i похвалила гладеньку палубу. - Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила бiля мачти кiлька фуете й усмiхнулася. - Може, й знайшла б. - А може, й нi? - Може, й нi. Вона пiдiйшла до борту, подивилася на воду i потiм глянула поверх наших голiв, нiби спостерiгала десь потрiбнi їй сигнали. - До берега Пао приїхали ми того разу на вечiр. Нас зустрiли, як завше, дружина й дочка хазяїна. Ставши на червонiй землi над водою, вони скидалися на блискучi статуї ясної бронзи в тихiй, затишнiй затоцi острова Пао. Наш хазяїн - малаєць - хижий i старий морський розбишака, сiдав на човен - проа - i плив до берега перший. Потiм судно вiдтягали туди, де берег був високий, - i ховали його в густiй тiнi дерев, що хилилися над водою. Корабель розвантажували. Далi, в глиб острова пiд кокосовими пальмами був наш склеп. Стiни в нього були плетенi, а дах - листя кокосiв. Над землею його пiдлога пiдiймалася на десять метрiв. Як добре я пригадую той склеп! Часто цiлими мiсяцями я не брався нi за холодну воду. Збивши кокосового горiха, я випивав з нього молоко i поїдав нiжну зелену масу кокоса. Мене цiлком задовольняло таке життя. Офiцiйно ж - я вважався за вартового бiля краму. Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам, пограбований з пароплава, повечеряли з мiцною рижовою горiлкою i полягали спати, де хто хотiз: однi - на палубi пiд брезентом, другi - пiшли на острiв, де було приховано їхнiх жiнок. Щоб не забути i потiм до цього не повертатись, я розповiм вам про випадок у той наш рейс. Формально - ми зафрахтувалися перевезти вантаж, а фактично - шукали когось, щоб пограбувати. Малаєць - наш хазяїн - був прирожденний моряк. В тих краях морем здебiльшого ходять малайцi, а яванцi не сперечаються з ними за цю честь. Яванцi - красивий народ, декого з них наче зроблено з золота, тiло так i сяє розкiшними золотими фарбами, стрункi вони, гнучкi i люблять спiвати. Помiж них малаєць видається чорнявим жуком. Вiн меткий, швидкий, очi вузенькi, як щiлини, говорить багато, рухається проворно, добрий купець i смiливий розбiйник. Коли грається юрба дiтей i одно з них верховодить, б'є iнших, забирає ляльки - то це обов'язково буде малаєць. Такi яванцi i малайцi. Мiй хазяїн був одружений з яванкою, i вiд їхнього шлюбу народилася дiвчина, що мала характер батька i красу матерi. Вона любила... та я бачу, що вже збився. Почну знову. Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а цiкавого нiчого не зустрiли. Роздратованi - вистоювали ми в затишку бiля островiв, пливли далi до iнших мiсць, де мали звичку ходити пароплави. Пригадуєте, я вам розповiдав, що тодi була вiйна, скрiзь на простих шляхах блукали ворожi вiйськовi судна, i капiтани пароплавiв вибирали iншi дороги - помiж островами, серед глушини, подалi вiд вiльного моря. З цього користався мiй хазяїн: пiдiйшовши вночi до пароплава, брав його на абордаж i, забравши потрiбнi речi, пускав пароплав на дно. Тодi таким чином багато зникало пароплавiв, але годi було дошукатися причин їхньої загибелi. Нарештi нам пощастило зустрiти здобич. Це було маленьке судно. Ми причепилися до його борту. Машини глухо гуркотiли, везучи й нас. Команда була в панiцi. Ми полiзли на пароплав з усiх бокiв. Капiтан пароплава розрядив свої обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потiм шпурнув зброю просто в юрбу i за цим разом набив добру гулю на головi в нашого хазяїна. На хвилину цей знепритомнiв, а капiтан вихватив у безвухого китайця рушницю i, стрiляючи, перебiг корму. Доки хазяїн очуняв, доки розбишаки поралися з командою, капiтан зник. Вiн утiк на човнi. Бачили б ви, що робилося з хазяїном! Як тигр, лiтав вiн по палубi. Капiтан пароплава добереться до своїх! Пiсля цього треба буде забиратися десь у глушину i чекати тихо, - хай пересердяться бiлi дияволи. Китаєць ховався вiд хазяїна, де тiльки мiг. Та, врештi, попався. Хазяїн бив його доти, доки в ньому була хоч маленька iскра життя. Потiм наказав його викинути за борт. Зробивши такий вiдступ, я розповiм за той вечiр, коли ми повернулися з грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубi, а дехто пiшов до жiнок на острiв. Менї було тодi шiстнадцять рокiв. Як ви думаєте, куди я пiшов? Не вгадаєте, бо пiшов я на побачення. - З дочкою малайця? - поцiкавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи бiля борту. - Вiдкiля ви знаєте? Так, справдi з нею. Звали її Баджiн - так називають яванцi вивiрку. Вона була й справдi рухлива й поворотка, як вивiрка. Тiльки я її називав "матта-апi", що значить - "вогненнi очi". Це не було перебiльшення: очi розбишацькi, жовтi, як у "мачана" (тигра), мала дiвчина. Вона, смiючись, казала на мене "боая" (кайман, щось подiбне до крокодила), "праху" (човен), бо я був тонкий i довгий, як ця легенька споруда для плавання. Баджiн трохи запiзнилася, прибираючися для зустрiчi зi мною. "Тудун" - капелюшок iз пальмового листя лежав на її "конде" - вузлi волосся на головi. Легенький "сарон" покривав її стегна, на яких була ще "ка-хiн" - спiдниця, що дуже подiбна до шароварiв. У руцi вона тримала "рампе" - квiти магнолiї i тримала їх так, нiби не квiти то були, а золотий "пайон" (парасоля) - найвища ознака благородства. "Мiнтак ампон, - сказала вона, - але клаппа пошарудiла своїм листям i не велiла менi поспiшати. Вона ще з часу останнього захiдного монсуна, коли йшли дощi так довго, стала менi за порадницю. Вона сказала, що мiй криластий кiдан повернеться живий i здоровий, i вона завше проганяла вiд мого лiжка понтiанака - злого духа, що iнодi злазить iз своїх дерев i сниться жiнкам, особливо вагiтним". Ми пiшли до мого житла, зайшли за кламба, що висiла на дверях, i сiли на балебале - бамбукову лежанку. Та нам не сидiлося. Я страшенно чогось боявся. Нiби я сидiв на вогнi. Це горiла моя перша любов. Баджiн була молодша за мене на два роки, проте почувала себе зовсiм дорослою i кепкувала з мене, як умiла. "Ти не кiдан, а риба, - казала вона, торкаючи мiй "кле-ван" - шаблю, яку я носив iз гордiстю юнака, - ти повiсь собi бамбукову палицю, а менi вiддай твiй клеван". Пiвденнi зорi цокотiли за кламба хатини. Тьмяна пристрасна нiч нависла над Пао, вчепилася до дерев, стелилася долi, як напоєне отрутою листя. Було зовсiм темно. Торкаючись голих плечей дiвчини, я здригався, як той, кого охопив амок - безум. "Ти мачан, - вiдсунулася вона вiд мене, - ти бiлий тигр". (Так лають на Явi європейцiв). Але голос її не вiдштовхував. Я згадав свiй перший сон про жiнку. Це був вiн. Я взяв Баджiн до себе на колiна й почав казати їй иа вухо мiльйон слiв. - Далi нам вiдомо, - глухо сказала Тайах, - далi в таких випадках iде все, як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка? - Не поспiшайте, - спокiйно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долотi i працюючи бiля колоди, - ми сидiли так досить довго. Можливо, що ми й цiлувалися, але я цього не пам'ятаю: так горiло у мене все всерединi. Ми сидiли, потiм лежали, ходили пити воду, i, нарештi, я пiшов на судно за подарунком, що ного я привiз дiвчинi. Проходячи по палубi, я побачив на провi вогник. Я затаївся за мачтою. Вогник коливався, нiби хтось дмухав на нього. Така поведiнка невiдомої людини менi не сподобалася: вона скидалася на зiочин. Я витяг з пiхов свiй клеван i пiшов тихо вздовж борту. Я боявся вогню не через те, що вiн мiг вчинити шкоду хазяїновi, а через те, що тодi я втрачав надiю повернутися коли-небудь на батькiвщину. Вогонь на кораблi - завше небезпека: вiн гiрший за тайфун, за чуму i за голод. Коли на кораблi з'являється блискучий, високий, гойдлпвий полумiнь - треба боятися за життя. Я мiцно стискав клеван i потроху посувався до прови. Якась людина, заховавшися за купою старих канатiв, робила ганебне дiло. Купка трiсочок уже розгорiлася, почали обгорати й товщi шматки дерева. Людина була вдоволена з своєї роботи. Пiдвелася, шукаючи обабiч пальних речей. На момент свiтло дiстало її обличчя: це був безвухий китаєць. Я знав добре, що його мали викинути в море, i здивувався, нiби побачивши небiжчика. його хтось iз матросiв пожалiв, заховавши до купи лахмiття на провi, i вiн збирався вiддячити тепер командi i в першу чергу хазяїновi. Чекати довше - було нiкуди. Вогонь розгорався. Китаєць, його звали... (Нiяк ке можу пригадати його iменi. Вже ось кiлька разiв про це думав, та наче зовсiм воно вивiтрилося з пам'ятi!) китаєць мовчки скалив зуби, i то був диявольський регiт. Я згадав увесь бiль вiд його кулакiв, згадав свою юнацьку клятву, i на спинi в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до вогню, грiзно пiднявши клеван. Китайця наче вiтром вiдкинуло назад. Вiн вихватив з-за пояса крис i набiг на мене, але зустрiв мiй клеван. Китаєць пiсля того як його попобив хазяїн, не мав iще своєї справжньої сили i не був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, нiби виростав разом з моєю злiстю. Вогонь тим часом розгорався. Китаєць хитрував: удавав iз себе кволого й знеможеного, тiльки захищався, не нападаючи, i все хотiв опинитися близько до мене, щоб пустити в дiло ножа. Я пiдбiг до вогню i вже хотiв ногою розкидати жар, щоб вiн не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освiтлення я загину вiд ножа китайця. Я став знову наступати i тут побачив зовсiм несподiвану рiч: китаєць щосили зганяв мене до вогню, щоб зайнялася на менi одежа. Вже вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши ногою об ногу. У мене стомилася рука вiд клевана. Очi застеляв якийсь морок. У цей час я побачив мою Баджiн. Вона збiгла на корабель, тримаючи бамбукову палицю. Китаєць завагався, у нього подвоїлося ворогiв. Скориставшися цим моментом, я ударив його клеваном. Вiн поточився до борту i, ловлячи повiтря руками, полетiв у воду. Баджiн розкидала палицею жар. Ми загасили головешки i повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною i порожньою. На ранок там могли знайти лише сажу вiд вогнища та крис китайця. А ми, взявшися за руки, перерiзали лiс аж до моєї хатини. Ми йшли, як муж i жона. Напоївши ненависть юнацтва, я виходив з нього на дорогу до мужностi - зухвалої i суворої. Тропiчна нiч мовчазна i задушлива. Вона тамує в людинi цноту, i спокiй. Нiби у велетенський океан виносяться тодi кораблi людської снаги... - Я почуваю запах диму, - сказала стурбовано Тайах. Ми понюхали повiтря. - То вам здається. Ми говорили про пожежу, i завше в таких випадках люди гостро вiдчувають i продовжують собi розповiдь. - Та я справдi чую дим. Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечiр. Сонця вже не було. Нитка диму лiтала над бригом. Можливо, її занесла течiя повiтря з сусiдньої палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас нiхто не палив на палубi. Ми мовчки тривожилися. - Я пiду подивлюся, - запропонувала дiвчина. - Куди? - Наниз, до трюму й до кают. Вона полiзла по драбинцi вниз. Ми посiдали на палубi, звiсивши ноги в люк. - Шукайте там добре! - кричали ми i смiялись. - Понюхайте всi кутки! - Ей, хто на палубi? - гукнув до нас з берега жiночий голос. - Заходьте, - вiдповiв я. До нас пiдбiгла жiнка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись i висловлюючи їй нашу любов за врятування вiд смертi. Але вона не слухала i, освiтливши драбину в трюм сiрником, полiзла по нiй хутко i стурбовано. Ми не розумiли такої поведiнки. Знизу ми почули її заклопотаний голос: - Тут хтось є? Одiйдiть трохи - дайте я присвiчу сiрником. Ви ще нiчого не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака бiжить теж i швидко тут буде. У мене ноги проворнiшi. Бачите, я взнала вiд однiєї людини, що в трюмi покладено спецiальний гнiт, який, догорiвши до сiрникiв i клоччя, мусить запалити трюм. Нi, я не скажу, звiдки я взнала. Тут нiде нiчого не видко. Пiдемо нижче. Розмова Полi почала доходити ще глухiше - очевидячки, жiнки перейшли до трюму через незабиту стiну. - Тут дивiться уважнiше - воно десь тут. Тепер я гасю сiрника - треба заплющити очi, потiм подивитися навкруги: вогник десь мусить себе показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли. Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стiнi коридора метнувся вiдблиск свiтла, i крiзь щiлину ми побачили глибоко пiд нами вогонь. У трюмi жiнки закричали. На палубу вибiг, брязкаючи вiдром, хазяїн трамбака. Усi гуртом ми побiгли до трюму. Дiвчата били вогонь сосновою дошкою. Хазяїн трамбака допомiг водою. У трюмi зробилося темно. - Вийдемо звiдси, - прошепотiла менi Тайах i обняла мене за шию. Помацки ми вийшли на палубу. Наше хвилювання ще зросло, коли ми знищили небезпеку. Поля голосно розповiдала Богдановi про те, як вона бiгла. Її голос тремтiв i був вогкий, як нiжнiсть. Ми йшли з гаванi мовчки. Нас iшло четверо. Колоду з горiха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг був зовсiм готовий. До того часу вона лежала в потайному мiсцi: в трюмi на стружках, до неї приходив Богдан i в самотностi рiзьбив її та довбав. У трюмi було тихо та радiсно. Чути було сплескзд хвиль по боках i тi ледве помiтнi стогони, що звичаєм вчуваються в нових будинках. З горiхової колоди вилуплювалася червона дiвчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджiн. Дiвчина пiднiмала руки над головою, нiби пiрнаючи пiд воду. Вона була навiть без сарон. Її гладеньке тiло оживало, груди набували пружностi, дерев'янi стегна - принадностi. Майстром корабля мала бути жiнка. Каюти всерединi сполiровано, в кожнiй - двi койки i стiл, над столом - iлюмiнатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна, як садок. Бiблiотека мiстилася в крихiтнiй каютi. На кораблi порожньо: люди, збудувавши його, пiшли геть. Гойдаються стиха реї. Паруси всi змотано. Грот-мач-та зовсiм гола: гафель не пiднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якiр лежить пiд бортом. На провi - люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом i лiсовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще iндивiдуальностi. Дуб кричить, що вiн дуб, сосна стогне, що вона сосна, негнiй-дерево крекче й собi своє iм'я. Ще немає одностайностi. Кожну дошку, кожну планку защемлено мiж чужими: аж смола вiд цього виступає, мов пiт. Дубовий брус придавлено тисом та буком. Усiм вiд цього нелегко. Позвикавши в лiсi на волi розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, - дерева тут вiдчувають, що перевернувся свiт. Сосни-мачти стогнуть не менше за iнших: де подiлася зелена дзвiнка хвоя, якою можна було ловити вiтер або сипати її собi пiд ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги вiдтято, рип-рип, як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-обре! Але перше ж горе - об'єднає всi дерева. У вiльному морi заскиглить, засвистить у вантах вiтер. Забiлiють на хвилях баранцi. "Держись! - гукне бом-брам-рея до брам-стеньги. - Бачиш, як багато вiтру налетiло в мiй парус?!" - "I до мене теж!" - крикне брам-рея. "Держись! - гукне брам-стеньга до марс-стеньїи. - Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус та брам-парус?!" - "Держись i ти, - попросить марс-стеньга спiдню мачту, - на менi брам-стеньга з парусами, i мiй марс-парус - он як надувся!" Спiдня мачта мiцнiше упреться в кiль-свинку i кiль: "Братики, виручайте! На вас надiя, ласкавi дубе й буче!" Не витримають i шпанти - корабельнi ребра: хвиля на них тиснутиме з обох бокiв. Звернуться шпанти до сволокiв iз негнiй-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра i тримають на собi палуби: "Не гнiться, хлопцi! Бо загинемо всi разом, як погнетесь. Одне за всiх, i всi за одного". А сволоки з негнiй-дерева i собi мусять когось просити, вони озвуться до соснових дощок на палубi: "Дошки-сестрички, тiснiше ляжте! Хай хвиля по вас слизне i в море полетить. Не пускайте води до нас!" Забудуть тодi дерева своє листя i свою хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля. Пiд бугшпритом дiвчина - бронзова Баджiн. Вона вестиме корабель, пiдставляючи своє горiхове тiло всiм вiтрам. XVIII Дiвчина роздягалася. Я сидiв, тримаючи в руках бронзового Будду. Звiдси, з театру, ми збиралися пiти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас Сев. На кораблi ми приготували вечерю i вина. Цього вечора бриг мав приймати гостей. Нiч - перша нiч, коли на бриговi ночуватимуть люди. Викiнчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами, сласнiстю i чутливiстю. До цього ми готувались з острахом та болем. Викiнчений корабель набував у нашiй уявi ознак живої iстоти: як йому сподобаємося ми i наша подруга, яких снiв наснить вiн нам першої ночi? Театр потроху завмирав. Хвиля людей вже викотилася з нього. Тепер стукали дверi скрiзь за кулiсами, випускаючи акторiв. Спектакль закiнчено. Всi поспiшають вийти на вулицю i податися до домiвок. Кiмната, де передягалася Тайах, виходила дверима до коридора,по якому виходили актори. Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки Тайах закiнчить усi свої передягання. Одеколон, пудра, грим, розiгрiте вiд танка жiноче тiло - всi запахи змiшалися докупи, дурманили i викликали темне хвилювання. Почувся плескiт води: дiвчина приймала душ. Бризки розлiталися по кiмнатi. Став дуже пахнути одеколон; Тайах посвiжила себе пiсля води. Потiм тиша. Жiнка робила туалет. - Менi якось особливо млосно сьогоднi. Цiлий день мене щось тривожить. Танцювала я наче крiзь сой, люди, всi стоять далеко вiд мене. Дим заволiкає всiх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що мило треба покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню одягти пiсля сорочки, треба закрутити кран. Нiби мене несе велика вода до водоспаду, менi годi думати за врятування, я фiксую очима всi деревця, що стоять на березi, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися iз берега i п'ють воду. Сьогоднi щось трапиться. Ти не боїшся нiчого? Вона пройшла босими ногами по пiдлозi i зупинилася бiля мене. Я мовчав. - Ти розумiєш мiй стан? - торкнула вона мене рукою. - Розумiю. Сьогоднi пiде дощ. Теплий, липкий, краплистий дощ. Я перевiв свої очi з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зiбрав усю свою мужнiсть i подивився на неї, в вiчi. Я став тремтiти так, що Будда ледве не випав у мене з рук. - Я знаю, що буде, - казав я, - збудеться мрiя. Мачти засвистять, i гойднуться реї. Тiльки прошу тебе - не забудь мене. Я знову став дивитися на божка, i закiнчив зовсiм тихо: - Мiж iншим, на тобi немає й клаптика одежi, а вам швидко вже йти. Ми вийшли на вулицю - в темну нiч. Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсi стояв лiхтар, розливаючи тьмяне свiтло. Ми переїхали до брига човном i вилiзли по плетенiй драбинi. На палубi було порожньо. Хазяїн трамбака, на якого покладено охорону корабля, десь знову пiшов до друзiв. Я присвiтив електричним лiхтариком, оглядаючи кутки i темнi мiсця: на палубi не було нiкого. Ми зiйшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми зупинилися бiля дверей до кухнi: там сидiв Богдан, стиха пiдспiвуючи i чистячи картоплю. Вiдро з лушпайками стояло в нього бiля нiг, а миска з водою - поруч. його задуманiсть була спокiйна i розважлива. Ми пройшли тихо далi. Каюту освiтлювала одна свiчка, що стояла в пляшцi на столi. Я поставив бiля пляшки й божка. Свiтло падало на нього згори, бронзове обличчя стало хитрим i лукавим. Усмiшка в куточках губ ворушилася разом з тiнню, коли рухався поломiнь свiчки. Ми всi троє почували урочистiсть. Тихо роздяглися i сiли до столу. На столi, що вкритий був бiлим полотном, стояла їжа i вино. Ми розломили хлiб на три частини й посипали його сiллю. Сев налив усiм вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзi, щоб їсти з одного шматка i пити з одного струменя. Вiдколи миготять на небi зорi - люди будуть брататися за спiльною їжею й питвом. Ми їли посолений хлiб i запивали кислим вином. - Я буду сьогоднi за хазяїна, - каже Тайах, - з моєї руки ви питимете й їстимете. - Тост! - кричимо ми. - Кажи тост! Тайах устає з мiсця i пiдносить склянку. - Любi мої, - починає вона, - менi немає за що пити. Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає ввi снi й вiдчуває страх, так i ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ - липкий i краплистий, який збуджує в менi вiдчування фарб i запахiв. Я п'ю за ж