иття. - Не люблю нiчого сентиментального, - каже Сев. коли приходить йому черга говорити, - а жiнкам подобаються такi речi. Я п'ю за руки i за ноги, за рот i за шлунок. Щоб мiй нiс не минав нiчого достойного, язик - щоб одночасно встигав смакувати їжу i пропускати слова з горлянки, руки - щоб любили тiло й дерево, тiло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх нiг. - Випити треба за надiю, - кажу я, - бо її репрезентує якiр. Чому якiр? А тому, що вiн любить землю. На якiр дивляться з надiєю тодi, коли море топить кораблi. Якiр нагадує порт, де спокiйна i неглибока вода, де можна перестояти бурю. Якiр, упавши на дно бухти, зариється в землю i триматиме корабель. - Знову сентименти, - бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспiшно їли доти, доки спорожнили весь стiл. Свiчки згорiло бiльше вiд половини. - Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, - сказав Сев так рiшуче, що Тайах здригнулась. - Як саме? - Нас тут двоє, - вiв вiн далi, i тяжко було зрозумiти - жартує вiн чи говорить серйозно, - двоє нас тут, i кого ви вибираєте? - Я вибираю обох, - розгнiвано вiдповiла дiвчина. - Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий - вiн собi знайде другу. Менi вже нiкуди шукати - у мене сивi скронi й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина. - Я не знала, що я можу бути бочкою. - Редактор менi уважить - молодiсть нiчого не жалкує, навiть вина! У друзiв такi питання вирiшуються легко. Так я кажу? - Не так поспiшно, - вiдповiв я, - я не керую тим, що менi не належить. Ось вона сидить тут i не думає про нас. Не розводьте драм i сентиментiв. Сев зрозумiв, що треба розрядити атмосферу. Вiн голосно засмiявся, дiстав з коробки два сiрники, зломив у одного сiрку i махнув рукою в повiтрi. - Тепер тягнiть, - звернувся вiн до Тайах, показуючи їй iз жменi кiнчики двох сiрникiв, - вгадайте того, що з сiркою. Тайах дiйсно витягла незломленого сiрника. - Це ви витягли мене, - урочисто сказав Сев, - можете попрощатися з iншими.Тайах зблiдла iз злостi. - Добре, я попрощаюся. Вона поцiлувала мене, а потiм Сева. Потисла нам руки мiцно та рiшуче. Встала од столу. Вона важко дихала. - Прощайте. Дверi каюти зачинилися за нею помалу i щiльно. Ми зостался бiля столу з свiчкою та божком, нiби на перонi станцiї, спiзнившися до поїзда. Вiн пiшов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, i тiльки самотнiй вогник гойдався на останньому вагонi. - В Буддi мусить бути щось найдорожче для людини, - сказав я Севовi, - а ми знаємо, що воно допiру вiд нас пiшло. Давайте хоч подивимось, що цiнувати велить мудра давнiсть. Я вiдломив бога вiд його трону. На стiл випало кiлька речей: папiр iз значками, троє трiсочок i зернятка i рижу. Жодного камiнчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли. - Риж - праця, їжа i продовження життя. Трiсочки - вогонь, якого можна здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в путь. Папiр - молитва. Свiчка в пляшцi догорiла до краю. Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тiсно, що можна було задихнутися. Закортiло вийти на палубу, стати проти вiтру i притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули смiх дiвчини i голосну мову Богдана, який щось розповiдав. Бiля борту стояти було зручно. Вiн злегка похитувався, нiби сiдло, коли дише кiнь. Безлiч зiр вiддзеркалювалося в темнiй водi. Лiхтар на марсi блимав, на нього подував вiтер. Раптом я взяв Сева за руку й пiдвiв його до свiтла. Вiн не заперечував, здивовано i запитливо поглядаючи на мене. - У вас є шрам? - запитав я, закочуючи рукав на його лiвiй руцi. - Який шрам? Але я вже бачив, що тiло було гладеньке, аж до лiктя. Я сам бачив, що шраму на цiй руцi не було нiякого. У мене завихрилися тисячi думок. "Значить, не вiн? - думав я. - Значить, iнший?" Я вiдчув, що я безпомiчний, як немовля. Дивна рiч - менi i на думку не спало з'ясувати щось Севовi. Ми вiдiйшли знову в тiнь, Нашу увагу вiдтягли на себе новi люди. Їх було двоє. Обережно вони перелiзли через борт i опинилися на палубi. Ми не сходили з мiсця, дослуховуючись до їхнiх намiрiв. Вони зупинилися близько бiля нас. - Глуши i тiкай, - сказав один. Я впiзнав голос отамана рибальської ватаги, якого ми побили за Полю. - Скiльки їх там? - запитав другий. - Один Богдан. Старого моряка я бачив на березi. - Треба було зброю взяти. - I так подужаємо. Раз видужав вiд мого ножа, а вдруге - не встане. Пiсля цих слiв я вiдчув, як болить мiй шрам. Рука моя пiднеслася в повiтрi, i, не тямлячи себе вiд гнiву, я ударив кулаком рибалку. Вiн похитнувся, але я з лiвої руки вирiвняв його. З несподiванки вони обоє не захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не помiтили весла, що лежало на палубi, i попадали всi через нього. Менi пощастило одскочити набiк, а Сева схватили i почали м'яти рибалки. Я з розпачу ухватив весло i замахнувся так, нiби хотiв перебити рибалку надвоє. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося, шматок весла полетiв угору вище всiх рей, а шматком - я таки вдарив того, на кого намiрявся. Вiн заскавучав вiд болю i покотився по палубi. У цей момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив i погасив лiхтар. Я покинув свою зброю, непотрiбну в темнотi, i помацки став шукати в клубковi людей Сева. Вiн боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на палубi горох. Я простяг у напрямку до борцiв руки й одержав кiлька добрих стусанiв у щелепи. Я вiдскочив, кленучи свою безпомiчнiсть. Машинально став шукати по кишенях сiрникiв i намацав електричний лiхтар, з яким я прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, - туди, звiдки чулося гупання кулакiв. При свiтлi я побачив, що той, кого я ударив веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цiлковиту змогу втекти, поспiшивши сам на помiч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили рибалку. Вiн став проситися, лежачи долi i спльовуючи кров з рота. Ми з Севом одiйшли вiд нього, i я погасив лiхтарика. - Рахую до трьох, - сказав я, - забирайтесь моментально за борт. Через пiвхвилини, повiвши лiхтариком по палубi, я освiтлив лише порожнє мiсце. Ми знову залишилися самi. Було зовсiм темно стояти бiля борту, тiсно притулившися один до одного. Сев часом плював за борт i витирав хусткою обличчя. Вiтер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою. - Товаришi, - пролунав над палубою голос Богдана, - ви знаєте, як звали китайця? Сiн-Бао звали його. Аж тепер я це згадав. Чути було, як Богдан iшов по палубi. Ми почули його лайку. - Знову вiтер лiхтаря погасив! Сказився вiн, чи що - на мою голову? Який уже раз доводиться запалювати! Ми гукнули на Богдана. Вiн пiдiйшов i став поруч нас. - Яка тиха i спокiйна нiч, - сказав вiн, - нiби зовсiм немає нiде людей. Я думав, що ви давно вже поїхали на берег. Ми не вiдповiли нiчого, тiльки Сев витер щось з обличчя. Хазяїн трамбака пiдпливав до брига човном i простягав свiй голос аж до парусiв, запитуючи небо, куди мiг подiтися корабельний лiхтар. Я вiдгукнувся до нього, а Богдан полiз свiтити вогонь на марсi. - Чорт! Лiхтар розбитий! - Там у каютi є iнший, - порадив йому хазяїн трамбака, - громадяни, хто з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю. Сiвши в човен i вiдштовхнувшися вiд брига, ми побачили, як на палубi з'явилося свiтло. Богдан нiс лiхтар, а за ним, як тiнь, iшла дiвчина. Коли вже ми були близько вiд берега, лiхтар почав пiдноситися по вантах вище й вище i зупинився на марсi. Рiвний вогник його один пробивався крiзь нiч. Все iнше вкривала чорна шарудлива мантiя ночi. XIX Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осiнь i зиму я сидiв бiля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже лiто. Кани немає потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене на зламних точках мемуарiв: коли осiнь зустрiчається вночi з зимою i коли весна переборює зиму. Мої сини як зима i весна. Старший - меткий i проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший - неврiвноважений, як весняна повiнь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я вiдчуваю в його рядках жiночi впливи. Кана моя чорнiє без вогню, її паща, де звично пiдстрибували, гойдалися, перебiгали i гомонiли вогники, виглядає, як беззубий рот. У нiй перегорiло все значне та мiзерне, смолисте i виснажене. Дерево горiло те, що не йде на будову. Сучкуватi вiти, поламанi бурею стовбури, покалiченi негодою й звiром iнвалiди - обростали в моїй канi вогнем i розповiдали безлiч iсторiй, помалу зотлiваючи й розсипаючись на попiл. Я розумiв цi iсторiї i часто навiть записував їх, але iнодi вони так настирливо турчали у вухо, що я просив їх замовчати i не перешкоджати моїй власнiй думцi. Тепер ранок. Крiзь дверi на балкон я бачу, як прокидається Мiсто. За бульварами видко порт, де снують щогли й димарi. Менi не хочеться вже почувати пiд собою хисткої палуби. Я зайшов до порту й кинув якiр. Пiд моїми парусами виросли молодi кораблi - сини. Тепер хай вони роблять рейси по морях. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як мапа моєї Республiки. Я бачу, як повиростали заводи i фабрики. Розмножилися дороги. Вода рiки вiддає свої мiльйони сил. Коло плугiв працює веселий народ. Сонце смажить радiснi обличчя. Армiї дiтей пищать по садках, голосять, спiвають, сьорбають носятами, плачуть, смiються, жують землю i поїдають трави. Я ходжу по кiмнатi, коли до мене стукає Генрi. Вiн заходить. Ми довго розмовляємо про все на свiтi. З Генрi - я люблю бiльше Майка, а з Майком - вiддаю перевагу Генрi. Вони обоє нiби з одного шматка. Чи ба! Та цей же шматок я сам! Я впiзнаю себе i в Генрi, i в Майковi. Я бачу своЮ кров у обох. А мати? Вона теж поклала свою долю працi й матерiалу. Менi соромно. Не для мене ж одного повiшено язика в моєму ротi? Але нехай про це iншим разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодостi? Тебе я не зраджував - ти знаєш. А Генрi допитується, чи не була ти в Iталiї. Вiн думає мене зловити й ототожнити дiвчину в купальному костюмi (на березi в Генуї) з тобою. Та в нашi з тобою справи ми його не пустимо. Правда? Генрi бере дочитувати мої мемуари, вiн хоче звiдти про щось дiзнатися, а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Менi - сiмдесят. Але й нинi я гостро вiдчуваю запах саду, що я посадив. Велике Мiсто лежить передi мною. Я вгадую всю кiлькiсть людей, що мандрує тепер до мiсць працi. Жiнки годують дiтей. Безперервний, дедалi зростаючи й зростаючи, пливе над Мiстом сигнал до роботи. Я чую безлiч нiг, що топчуть землю. Я бачу її всю - вогку i плiдну, родющу планету Землю. З кiмнати лине до мене з радiотелефону голос Майка. "Тату, - кричить вiн, - лечу над пiвденними морями i згадав тебе. Бiля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспiвати "Пiсню капiтанiв". А тобi я обiцяв її мелодiю. Слухай!" Я чую його голос i смiх кокетної пасажирки. З останнiми рядками пiснi заходить Генрi. Таким чином, уся родина вкупi. Я нiби знову починаю жити. Попiд нами знайома земля, Капiтан! Кораблi пiдняли якоря, Капiтан! 1927 - 1928 [1] Мапа - карта. [2] Лiнiя краси (англ.). [3] Вихiдна точка (фр.). [4] Затишок (нiм.). [5] Чи ти нiмець, чоловiче? (Нiм.) [6] Перекладач (iт.). [7] Iсторiя iталiйського мистецтва (фр.) [8] Свобода дiй (фр.). [9] Слова iснують, щоб приховати нашi думки (фр.).