так i не давши йому змоги роздивитися студентку. - Навiщо ви на неї так, товаришу професор? -- сказав Андрiй, - Вона ж ще недосвiдчена... Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак... не зумiв... - Лiкувати людей i стрiляти з гармат -- рiзнi речi, - сердито буркнув професор. - Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, - зухвало кинув Коваленко. - Припинiть розмови, хворий! -- гримнув на нього професор. -- Ви забули, де перебуваєте! - А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! -- схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. -- Сидять тут, у тилу, понiмаєш... І вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли. - Сестра, - пролунав голос професора. -- Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого! За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Історiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було. Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати. - Хай сам прийде й заборонить, - зухвало вiдповiв Андрiй. - Якби ж ви в нього один. - Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується. - Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь. - Будь ласка. Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин: - Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив? - Я говорила, - спробувала виправдатися сестра. - А я сказав, що без книжок не можу, - перебив її Андрiй. - Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, - зiтхнув професор. - Злякали! -- засмiявся Андрiй. -- Та я лише про фронт i думаю. - А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. -- Це вже називається знаєте як? - Як же? -- пiдвiвся на лiкоть Андрiй. - Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя. - Знаєте що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. -- ви мене не лякайте отими латинськими словами. І фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? І взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах? Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками. - Гаразд, - почувся в тишi голос професора. -- Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю. Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав. Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi. - Навiщо ти все це читаєш? -- питали Андрiя товаришi по палатi. - Як то навiщо? -- дивувався вiн. -- Треба ж усе знати. - Ти що, вченим думаєш стати? - А може й ученим, то що? Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв". Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. І ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв. А вiн взяв i обдурив. Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" -- одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi. Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем. Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий. - Ви добре бачите лiвим оком? -- запитала Андрiя жiнка. Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь: - Майже нормально. - Тодi, може, спробуємо таблицю? -- звернулася жiнка до колег. - А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях. Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi: - Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера? - Ша. - Це? - Ка. - А оце? - Ен. - Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим. Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення. Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. І тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий": - Ка! Ем! И! Ша! - Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар. - Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, - розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег. Професор теж був задоволений. - Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, - то приїздiть, я вам переставлю рогiвку. - Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй. - Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди. Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком. Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними. - Дозвольте йти? -- спитав курсант Коваленко. - Ідiть. - Єсть, iти! Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї. - Чому мене не виписують? -- запитав вiн. - Є наказ округа затримати. - Чому? - Коли буде потрiбно, вам скажуть. Ідiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав: - Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора. - Орден? Менi? -- здивувався Андрiй. - Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду. - Але ж за що? -- прошепотiв Андрiй.-- Я нiчого не зробив -- i раптом орден... - Цього вже я не можу вам сказати,-- розвiв руками професор.-- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося. Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користу­валися, не мав електричного освiтлення i через те дове­лося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити ра­дiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь ки­сень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала черво­ними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбра­ти й того, що читав представник вiйськового округу. Ро­зiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу. Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника ко­робочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обi­ймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi. Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi. Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже та­ка, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках. - Поздоровляю вас од усього серця,-- сказала вона, Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особ­ливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу. - Де я вас бачив? -- несподiвано для самого себе спи­тав дiвчину Андрiй. Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал. Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумi­лий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще? Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiд­них труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кли­кало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. І вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється. То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава. Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала поки­нути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним коти­ковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смуж­ка нiжної шиї. Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина обернулася. - Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi здається, що я вас десь бачив. - Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила. - Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй. - Дуже просто. Я вас лiкувала. - Ви Карцева? - А ви Андрiй Коваленко? - Ну, це всi знають. - Мене теж усi знають. - А чому ж я не знав? - Так сталося. Можливо, це й краще. - Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати? - Так i звiть -- Карцева. - А коли я не хочу? - Не хочете -- як хочете. Вони перекидалися словами І поволi простували до ви­ходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi тре­ба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому, - Так ми й розлучаємося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй. - Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина. - Завтра я виписуюсь з госпiталю. - Правда? - На жаль, правда. - Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завж­ди пiсля обiду, i я вас застану. - Це правда? - На жаль, правда,-- засмiялася вона. - Чому ж на жаль? - Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю, Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^ємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками: - Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв. - Вже який є,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого. - Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- їда І справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви... Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схо­жої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть цю вiн хотiв приховати. - Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,-- сказав вiн.-- Я вiйськова людина й мушу їхати за при­значенням. - Куди саме? -- поцiкавилася Карцева. - Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба. - Дозвольте менi вас провести до вокзалу? - Менi що? Проводьте! - Не треба сердитися,-- сказала вона.-- Якщо ви бу­дете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть. - А як? -- жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого. - Катя. Вам подобається? - Дуже. - Так я й повiрила! -- засмiялася вона. - Чесне слово. - А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього? - Ганна. - Хто ж вона -- ця Ганна? - Моя мати. - О, та ви серйозна людина? - Дуже. - Я боюся серйозних людей. - А хiба я страшний? - Нi. Навпаки. - Тобто я зовсiм не страшний? - Теж нi. - А яснiше? - Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася. - Ви ж сказали, що знаєте мене давно. - Так. Власне, не вас, а ваше лiве око. - Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку. - І тiльки? - Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної. - То не я. - А хiба я кажу, що то ви? - Ми говоримо дурницi,-- сказала Катя.-- І це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвили­ни вiдходить ваш поїзд. Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водно­час замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу. На вокзалi їх вразили людське сум'яття, колотнеча, га­мiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, ста­резнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,-- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хо­тiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся? - Мене вiдсилають у тил,-- сказав вiн Катi,-- але з яким би я задоволенням поїхав на фронт! Катя мовчала, її приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носiї й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзнається, куди вiн зник, куди поїхав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрiєву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта. Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде. Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований. - Теж менi,-- бурмотiв вiн,-- надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!.. Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися. - Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,-- сказала вона, i губи в неї задрижали. - А що ж менi тут робити? -- майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.-- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi? - Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi... - В готелi? Я? -- ткнув себе пальцем у груди Андрiй.-- Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi! - Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" -- сказала Катя i одвернулася. - Ну, не сердьтесь,-- схаменувся Андрiй. - Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим... - Даруйте менi, я погарячкував трохи. - Добре менi трохи! - Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi? - Перш за все треба десь влаштуватися,-- рiшуче заявила Катя.-- Не будете ж ви справдi сидiти отут на вок­залi. - Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв. - В агiтпунктi не сплять. - Тут є ресторан. - А що в ресторанi? - Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава. - Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi. - Хiба ж я заперечую! -- розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною. Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного. В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто. Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi, - Знаєте що,-- рiшуче сказала вона.-- Ходiмте до мене додому! - До вас? -- здивувався Андрiй. - А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв. - Це ж якось незручно,-- завагався Коваленко. - Але ж вам нiкуди подiтися! - Є вокзал. - А на вокзалi агiтпункт... - Ну хоча б,-- кволо боронився Андрiй. - Так от, нiяких агiтпунктiв! Ідiть за мною -- i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища -- тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням. - Коли так, то я здаюсь,-- жартома пiдняв руки догори Андрiй,-- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин? - Ви просто наївний,-- засмiялася Катя.-- Якi тепер магазини? - Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток. Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв. Андрiй попросив десять бляшанок. - Що ви робите? -- шепнула йому Катя.-- Навiщо стiльки? - А я їх нiколи ще не пробував,-- сказав Андрiй.-- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном. - А коли не сподобаються? - Солдату має все подобатися. Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею. Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто. - Це батькова кiмната,-- сказала вона.-- Я все лишила так, як було при ньому. -А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла: - Од нього вже два мiсяцi немає листiв. - Два мiсяцi ще не страшно,-- спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його: - Не треба про це. - Книжок у вас багато,-- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче. - Батько був кандидат наук,-- сумно сказала вона.-- Викладав в унiверситетi. - Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,-- зiтхнув Андрiй. - Хотiв вивчити мови. - Ще вчитиметесь,-- заспокоїла його Катя.-- Вiйна скоро скiнчиться. - Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої. - Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! -- стрiпнула головою Катя. - Зараз будемо вечеряти. Згода? - Солдата про це нiколи не питають,-- засмiявся Андрiй.-- У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй. - Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею. - А коли я захочу вам допомогти? - Нещасний! Що ж ви вмiєте робити? - Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,-- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi. - А варити борщ ви вмiєте? - Аякже! Кожен українець вмiє це робити. - А що треба для борщу? - Для борщу? Сало. - Сало? Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується. - Затовкується? - Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi... - Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її? - Салотовки,-- пiдказав Андрiй. - Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке? - У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий спирт. - А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi. - Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -- Солдат всього скуштував. Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi. - А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене немає вiдповiдної посуди. - Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик. - Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на це дивитесь? - Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка. Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини. - Ста грамiв вам досить? -- спитала вона. - Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи 3 її рук мензурку. - Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона йому кухоль. Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити. - За перемогу, звичайно. - І за вас. - Це так необхiдно? - Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав... - Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу випити... За вас. - За мене? - Так, за вас. - Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла. - І як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози. Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала: - Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися. Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах. Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири -- все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб. - Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка. Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз. Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрiй звiв на дiвчину очi. - Ви плачете? - Нi, то вам здалося. - Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi. - Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- І, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися. - А я ще хотiв поговорити з вами. - Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi. - Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до другої кiмнати. Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру. Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла. - Катю,-- тихенько покликав вiн. - Що таке? -- вiдгукнулася вона з своєї кiмнати. - Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться. - Хвилиночку. Я зараз принесу. Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль. - Пийте. Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу. - Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не треба! Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi, Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут, негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова. Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима. - А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн. - Карi. - Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi. - Твоя мама красива? - Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi. - Ти й скажеш. - Не вiриш? - Не вiрю. - Тодi я тебе поцiлую. - А я не дозволю. - Ти не можеш заборонити. Ти добра. - Нi, я сувора й сердита. - Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi. - А тепер вони теплi? - Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi. - Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися. - А зараз ти хвилюєшся? - Так. Бо я тебе люблю. - Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе. - Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава І нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи... І вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв. Вони так i не заснули до самого ранку. Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент -- Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту. На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина. Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, І з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти. Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням. Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй". Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi. А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого. Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв: - Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, І вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант. Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв. - Що ви робите? -- закричав Пряхов. Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу. - Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку. - Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.-- Невже вам не соромно, капiтане? - Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас командиру полка! - А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.-- Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло? Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток". І от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. І однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована. Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть