й уламок вiд молочної пляшки схожий на губу вищиреної тварини, й кидати їх у бляшанку, що валялась поблизу. Дзеньк. Вдруге не можеш, не можеш - що за дикi тортури - не можеш влучити вдруге. Дзеньк. Чудовна шкiра, й нiжна, й засмагла, жодного ґанджу. Морозиво з сиропом спричинює висип: надто рясне видiлення з сальних залоз, що живлять фолiкули шкiри, призводить до подразнення, а останнє приводить заразу. Та нiмфетки, хоч вони й наїдаються донесхочу, таки не прищаться. Боже, що за тортури - цей єдвабистий вилиск за скронею, який переходить у гаряче русяве волосся! А ця кiсточка, що дриґотить збоку бiля припорошеного щиколотку... "Дочка мiстера Мак-Ку? Дженнi Мак-Ку? Ах - жахна потвора! Ще й ниця. Й кульгава. Ледь не сконала вiд полiомелiту". Дзеньк. Лискучий штриховок волоскiв уздовж руки нижче лiктя. Коли вона встала, щоб внести в дiм бiлизну, я звiддаля простежив обожуваним поглядом вицвiлу ззаду блакить її закочених штанiв. Звiд середини галявини п-нi Гейз, озброєна кодаком, неквапно зросла, немов фальшиве дерево факiра, та пiсля декотрих свiтлотехнiчних клопотань - сумний погляд угору, радий погляд униз - зважилася зняти присiлого на схiдцях збентеженого Humbert le Bel. П'ятниця. Бачив, як вона десь пiшла з Розою, темноволосою подругою. Чому мене страшенно так хвилює дитяча - та це лише дитяча - її хода? Розберемося з цим. Дещо тупувато ставить носки. Якась розхитанiсть, подовжена на кiнець кроку в русi нiг нижче колiн. Ледь позначене човгання. I все це нескiнченно молоде, нескiнченно розбещене. Гумберта Гумберта, крiм того, глибоко зворушує жаргон дiвчиська та її рiзкий високий голос. Дещо пiзнiше чув, як вона жбурляла в Розу негарним глупством через паркан. Усе це вiдгукувало в менi деренчливим висхiдним римом. Пауза. "А зараз менi вже час, малятко". Субота. (Можливо, в цьому мiсцi щось виправлене автором.) Знаю, що писати цей щоденник - безглуздя, та я вiдчуваю дивну принизливу втiху; та й хто би - крiм люблячої дружини - був би в змозi розшифрувати мiй мiкроскопiчний начерк? Дозвольте ж менi об'явити зi схлипом, що нинi моя Л. брала сонячну ванну на вiдкритiй верандi, та, от горе, мати та iншi якiсь дами весь час мрояли поблизу. Звичайно, я мiг би розташуватися в гойдалцi й удавати, що читаю. Та я схотiв залишитись у себе, побоюючись, як би жахлива, запаморочна, смiхотворна й убога трясця, iздригаюча мене, не завадила менi надати своїй поставi будь-яку подобу безтурботностi. Недiля. Хитлива спека все ще з нами; благодатнiший тиждень! На цей раз я зайняв стратегiчну позицiю, з товстою недiльною газетою й новою люлькою у верандовiй гойдалцi заздалегiдь. Та дарма, вона прийшла разом з матiр'ю. Вони були в чорних купальних костюмах, складених з двох частин i таких же новеньких, як моя люлька. Моя ясочка, моя голубка спинилась бiля мене - схотiла отримати сторiнки гумористичного вiддiлу, - й вiд неї вiяло майже так як вiд iншої, рiв'єрської, хiба що iнтенсивнiше, з домiшкою чогось шорсткого - то був спекотний душок, вiд якої вмить зворушилась моя чоловiча сила; та вона вже висмикнула з мене жадану частину газети й вiдступила до свого килимка поряд iз своєю тюленеподiбною матiнкою. Там краса моя вляглась долiлиць, являючи менi, незлiченним очам широко розкритим в менi у зрячiй кровi, свої випнутi лопатки, й персиковий пушок уздовж увiгнутого хребта, й пухляву обтягнутих чорним вузьких сiдниць, i пляжний виворiт отрочеських ляжок. Третьокласниця мовчки насолоджувалась зелено-червоно-синiми серiями малюнкiв. Щонайпривабливiшої нiмфетки й не снилось зелено-червоно-синьому Прiапу. Iз висохлими губами, крiзь рiзнобарвнi шари свiтла її позираючи, збираючи в фокус своє жадання й ледь погойдуючись пiд прикриттям газети, я знав, що якщо як слiд зосередитись на цьому сприйняттi, то одразу досягну найвищої точки моєї жебрацької втiхи. Як хижак йде на рухливу, а не застиглу здобич, я хотiв, однак, щоби це вбоге торжество спiвпало з одним iз розмаїтих рухiв, якi читаюча дiвчинка зрiдка виконувала, поскубуючи собi хребет i показуючи ледь пiдтушовану пахву, але товста Гейз раптом усе зiпсувала тим, що обернулась до мене й попросила дати їй закурити, пiсля чого загомонiла про шарлатанський роман якогось популярного пройди. Понедiлок. Delectatio morosa. "Я проводжу нестерпнi днi В хандрi й тузi..." Ми (матiнка Гейз, Долорес та я) мали поїхати по снiданку на Очкове озеро й там купатись i валятися на пiску; але перламутровий ранок виродився в полудневе дощiв'я, i Ло геть розприндилась. Встановлено, що середнiй вiк статевого дозрiвання в дiвчат Нового Йорка й Чикаго - тринадцять рокiв i дев'ять мiсяцiв; iндивiдуально цей вiк хитається мiж десятьма (або менше) й сiмнадцятьма. Маленькiй Вiрджинiї ще не стукнуло чотирнадцять, коли нею оволодiв Едгар. Вiн давав їй уроки алгебри. Уявляю собi. Провели медовий мiсяць у Санкт-Петербургу на захiдному узбережжi Флориди. "Мосьє По-По" як один з учнiв Гумберта Гумберта в паризькiм лiцеї називав поета Пое. Я маю всi отi риси, якi, за думкою експертiв iз сексуальних зацiкавлень дiтей, збуджують вiдповiдний трепет у дiвчат: чиста лiнiя нижньої щелепи, м'язиста п'ясть руки, глибокий голос, широкi рамена. Крiм того, я, кажуть, схожий на якогось чи то актора, чи то гугнявця з гiтарою, котрим марить Ло. Вiвторок. Дощик. Нiяких озер (лише калюжi). Матiнка поїхала за покупками. Я знав, що Ло десь поблизу. Внаслiдок таємних маневрiв я надибав її в спальнi матерi. Витягувала перед дзеркалом вiко, намагаючись позбутися смiтинки, що впала в лiве око. Клiтчаста сукенка. Хоч я й обожую цей її п'янливий каштановий запах, все ж менi здається, що їй було б слiд iнодi вимити волосся. На мить ми двоє попливли в теплiй зеленi дзеркала, де вiдбивалась верхiвка тополi разом з нами й небом. Потримав її владно за плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув її до свiтла. "Воно ось тут", сказала вона, "я вiдчуваю"... "Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика"... "...Вилизала б?" "Влсне. Спробать?" "Авжеж, спробуйте". Нiжно я провiв трепетним жалом по її коловоротному солоному очному яблуку. "От гарно", сказала вона, мигаючи, "все вийшло". "Зараз друге око". "Та ви нетямущий", почала вона "там геть - ". Але тут помiтила зiбранi в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: "Окей". Нахилившись до її теплого, призведеного, рудаво-рожевого обличчя, похмурий Гумберт приклав губи до її бiйного вiка. Вона всмiхнулася, й зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби моє серце б'ється всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на Рiв'єрi - нiколи. - Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я волiв би описати її обличчя, її рухи - а не можу, тому що, коли вона поблизу, моя пристрасть до неї заслiплює мене. Хай йому чорт - я не звик до товариства нiмфеток! Коли ж заплющую очi, бачу саму лиш застиглу частину її образу, рекламний дiапозитив, проблиск звабливої гладкої шкiри зiсподу ляжки, коли вона, сидячи й пiднявши високо колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав'язує шнурок чобiтка. "Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб" (це промовляє її мати, яка думає, що знає по-французькому). Будучи a mes heures поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям її блiдо сiрих, позбавлених всiлякого виразу очей, та п'ятьом асиметричним веснянкам на її задертому носику, та бiлявому пушку на її коричневих членах; але я розiрвав його й не можу його нинi пригадати. Тiльки в банальнiших висловах (повертаємось тут до щоденника) вдалося б менi змалювати риси моєї Ло: я мiг би, наприклад, сказати, що волосся її темно-русяве, а губи червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня чарiвливо припухла - ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому свiтлi. Та я лишень Гумберт Гумберт, довгастий, кiстлявий, з шерстю на грудях, з густими чорними бровами й дивним акцентом, i цiлим смiтником, повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапної хлоп'ячої усмiшки. Та й вона зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману. Мене зводить з розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страхiтливої вульгарностi, притаманної кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому в менi чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту, крiзь сморiд i смерть, Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше - вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i попри все iснує тiльки - Лолiта. Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра". Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила жадiбним шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала. Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авто. Вiд листя пишного iльма падали м'якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта поставила свою улюблену платiвку "Малятко Кармен", яку я завжди називав "Гаманна Кармен", на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної дотепностi. Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi Гейзиха, Лолiта i я. Налягали теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й Лолiта дивились пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться з добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй своїй юностi, був боксером i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на пiдлогу; Ло була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко моє). В свою чергу я пустився в прекумедну розповiдь моїх арктичних пригод. Муза вимислу простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А втiм я гостро вiдчував близькiсть Ло, й поки я говорив i жестикулював у поблажливiй темрявi, я користувався невидними цими жестами, щоби торкнути то руку її, то плече, то ляльку-балерину з вовни й серпанку, яку вона смикала i все саджала менi на колiна; й нарештi, коли я вповнi оплутав мою жарiючу ясочку тенетами безплотних любощiв, я посмiв погладити її по нозi, по аґрусовим волоскам уздовж голiнки, i я смiявся на власнi жарти, й трiпотiв, i ховав трепет, i разiв зо два вiдчув спритними вустами тепло її близьких кучерiв, утикаючись в неї зi смiшними апарте в великих дужках i пестячи її iграшку. Вона також дуже багато юрзала, тож на кiнець мати їй рiзко сказала припинити вертiння, а її ляльку знагла шпурнула в темряву, i я все похихотував i обертався до Гейзихи через ноги Ло, причому моя рука повзла вгору по худенькiй спинi нiмфетки, мацаючи її шкiру крiзь тканину хлоп'ячої сорочки. Та я знав, що все безнадiйно. Мене млоїло вiд жадання, я страждав вiд тiсняви одягу, i був навiть радий, коли спокiйний голос матерi об'явив у темрявi: "А зараз ми вважаємо, що Ло час у лiжко". "А я вважаю, що ви свинюки", сказала Ло. "Гаразд, отже завтра не буде пiкнiка", сказала Гейзиха. "Ми живемо в вiльнiй країнi", сказала Ло. Пiсля того як сердита Ло, вигукнувши так зване "Бронксове хурра" (масний звук гидавої вiдрази) пiшла собi, я по iнерцiї далi перебував на верандi, в той час як Гейзиха викурювала десяту за вечiр папiроску й скаржилась на Ло. Ло, бачте, вже виказувала злiснiсть, коли їй був усього один рiк i вона, бувало, iз лiжка жбурляла iграшки через бокову сiтку так, що бiднiй матерi цiєї пiдлої дитини доводилось їх пiдбирати. Нинi, в дванадцять рокiв, це просто бич Божий, зi слiв Гейзихи. Єдине, про що мрiє Ло - це дригати пiд джазову музику або гарцювати в спортивних дiйствах, високо пiднiмаючи колiна й жонглюючи палицею. Оцiнки у неї поганi, та все ж вона виявилась лiпше пристосованою до шкiльного побуту, на новому мiсцi, нiж у Пiскi (Пiскi був їхнiм рiдним мiстом у середнiй частинi Сполучених Штатiв; рамздельський же будинок належав покiйнiй свекрусi, в Рамздель вони переїхали близько двох рокiв тому). "Чому Ло була нещасною в тiй першiй школi? " "Ах, сказала вдова, хiба я не знаю. Я бiдна сама пройшла через це в дитинствi: жахливi цi хлопчаки, котрi викручують тобi руку, навмисно влiтають у тебе зi стосом книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, прагнуть задрати тобi спiдницю. Звiсно, вередливiсть є супутньою обставиною нормального розвитку, та Ло переходить всякi межi. Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й задирливо. Днями Вiола, iталiєчка в її класi, скаржилась, що Лолiта її штрикнула в зад самописним пером. Знаєте, сказала Гейзиха, чого б менi хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я б вас попросила допомогти їй готувати уроки - менi здається ви знаєте буквально все - географiю, математику, французьку". "Все, все", вiдказав monsieur. Ага, пiдхопила Гейзиха, отже ви ще будете тут?" Я готовий був крикнути, що я лишився б тут довiку, якби я мiг сподiватись зрiдка понiжити обiцяну ученицю. Але я не довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не бажаючи бiльше бути в купi з її розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром до себе в кiмнату. Та вдовиця, певно, не вважала, що день скiнчився. Я спочивав на своєму холодному лiжку, тиснучи до обличчя долоню з духмяною тiнню Лолiти, коли почув як моя невтомна володарка крадеться до дверей i крiзь них шепоче: "тiльки хочу знати, чи ви закiнчили "Погляд i подих"?" (iлюстрований журнал, позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав крик Ло: журнал був у неї. Хай йому чорт - не дiм, а прокатна книгарня. П'ятниця. Цiкаво, що сказав би статечний директор унiверситетського видавництва, у якому виходить мiй пiдручник, якби я в ньому навiв вислiв Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину" або рядки Ремi Белло: "той горбик малий, нiжним мохом вкритий, а посеред межу червону врито" й так далi. Боюся, знов захворiю на нервовий розлад, якщо зостанусь жити в цьому домi, пiд сталим натиском нестерпної спокуси, бiля моєї ясочки - моєї та Едгарової ясочки - "моєї долi, нареченої моєї". Чи втаємничила її вже мати-природа в Таїну Менархiї? Почуття опуклостi. "Прокляття", як називають це iрландки... Iнакомовно: "падiння з даху" або "гостює бабуся". "Панi Матка (цитую з часопису для дiвчат) починає будувати товстий м'який передiл - знадобиться, якщо всерединi ляже дитинка. Крихiтний вар'ят у своєму оббитому повстю покої для буйних. Мiж iншим: якщо коли-небудь я здiйсню всерйоз убивство - вiдзначте це "якщо" - позов повинен би бути сильнiшим нiж той, що я його вiдчув до Валерiї. Ретельно вiдзначте, що я тодi дiяв доволi нескладно. Коли вам захочеться - якщо захочеться - смажити мене на електростiльцi, майте на увазi, будь ласка, що тiльки напад запаморочення мiг надiлити мене тiєю примiтивною енергiєю, без якої не можна перетворитись на звiра (можливо, що вся ця частина пiдправлена в порiвняннi з щоденничком). Iнодi я ввi снi пориваюсь на вбивство. Та знаєте, що трапляється? Тримаю, примiром, пiстолет. Цiлюсь, наприклад, у спокiйного ворога, який виявляє байдуже зацiкавлення до моїх дiй. О так, я вправно тисну на собачку, але одна за одною кулi викочуються на пiдлогу з нетямущого дула. В таких моїх снах у мене лиш одне бажання - приховати невдачу вiд ворога, котрий, одначе, повiльно обурюється. Сьогоднi за обiдом стара єхидна, з-пiд лоба блимнувши косим поглядом на Ло (я щойно скiнчив змальовувати в грайливий спосiб чудовнi вусики щiточкою, якi майже вирiшив вiдпустити), сказала: "Краще не треба, iнакше хтось украй зомлiє". Ло вмить вiдсунула свою тарiлку з вареною рибою, ледь не перекинувши через це склянку з молоком, i кинулась геть з кiмнати. "Вам би не стало надто нудно, проговорила Гейзиха, завтра поїхати з нами на озеро купатись, якщо Ло вибачиться за свiй вибрик?" Деякий час по тому в мою кiмнату донеслось лунке дверне грохкання й iншi звуки, якi виринали з якихось надр, якi здригались, де в суперниць була буремна чвара. Вона не вибачилась. Виїзд скасовано. А втiм могло б бути дуже цiкаво. Субота. Ось уже декiлька днiв, як залишаю дверi напiввiдчиненими, коли в себе працюю; та тiльки сьогоднi пiдступ удався. Iз багатьма вивертами, шльопаючи й човгаючи туфлями (з метою приховати збентеження, що от вiдвiдала мене без виклику), Ло ввiйшла та, покрутившись там i тут, почала розглядати жахливi вiзерунки, якими я замазав аркуш паперу. О нi - то не було продовженням натхненної паузи есеїста мiж двома параграфами; то був гидкий тайнопис (якого вона зрозумiти не могла) мого рокового жадання. Її русявi кучерi схилились над столом, за яким я сидiв, i Хумберт Хриплий обiйняв її однiєю рукою - жалюгiдне наслiдування кревностi. Тримаючи аркуш i далi вивчаючи його ледь-ледь близькозорими очима, моя наївна маленька гостя повiльно напiвприсiла менi на колiно. Її вабливий профiль, ледь вiдкритi вуста, тепле волосся були за якiсь три вершки вiд мого вищиреного рiзця, й крiзь грубу тканину хлоп'ячого вбрання я вiдчував жар її тiла. Раптом я ясно зрозумiв, що можу поцiлувати її в шию чи в куточок рота з повною безкарнiстю - зрозумiв, що вона менi це дозволить i навiть заплющить при цьому очi за всiма правилами Холiвуда. Це так само просто, як подвiйна порцiя вершкового морозива iз гарячим шоколадним соусом. Не можу пояснити моєму вченому читачевi (брови якого так сунуться вгору, що вже доїхали до потилицi через усю лисину) яким чином я це второпав; можливо звiриним чуттям я вловив найменшу змiну в римi її подиху, адже вона не стiльки розглядала мою мазню - о моя прозора нiмфиня! - скiльки чекала з тихим цiкавством, щоб сталось саме те, чого до смертi жадав чарiвливий квартирант. Виплiд нашого часу, жадiбна до кiножурналiв, обiзнана в знятих близьким планом, млiючих, сповiльнених кадрах, вона, певно, не знайшла б нiчого дивного в тому, щоб дорослий друг, поставний красень - Пiзно! Весь будинок раптом залунав вiд голосу балакучої Луїзи, яка звiтувала панi Гейз, котра щойно вернулась, про якесь померле звiрятко, яке вона й омас (сусiднiй водiй) знайшли в пiдвалi - й, звичайно, моя Лолiтонька не могла знехтувати цiкавим випадком. Недiля. Вона мiнлива, вона примхлива, вона кiстяста, вона сповнена терпкої грацiї шпаркого пiдлiтка. Вона нестерпно приваблива з голови до нiг (вiддаю всю Нову Англiю за перо популярної романiстки!) починаючи з готового банта й заколок у волоссi й закiнчуючи невеликим шрамом на нижнiй частинi стрункої литки (де її копнув роликовим ковзаном хлопчина з Пiскi), саме над межею бiлої вовняної шкарпетки. Вона щойно вiдправилася з мамцею до Гамiльтонiв - святкування дня народження подруги, мабуть. Паперова сукня в клiтину з широкою спiдницею. Грудки, здається, вже добре сформувались. Як ти поспiшаєш, моя принадо! Понедiлок. Дощовий ранок. "Ces matins gris si doux...!" На менi бiла пiжама з лiловим вiзерунком на спинi. Я схожий на одного з тих опуклих павукiв перлястого кольору, яких бачиш у старих садах. Сидить у центрi павутиння й помалу смикає ту чи iншу нитку. Моє ж мереживо простягається крiзь цiлий будинок, а сам я сиджу в крiслi, нiби хитрий чарiвник, i прислухаюсь. Де Ло? У себе? Нишком смикаю шовковинку. Нi, вона вийшла звiдти; я щойно чув уривчастий трiск туалетного ролика, що обертався; та закинуте мною слухове волоконце не простежило крокiв з ванної назад до своєї кiмнати. Можливо, вона все ще чистить зуби (єдине гiгiєнiчне дiяння, яке Лолiта виконує з правдивою ревнiстю). Нi. Дверi ванної щойно гримнули; отже, треба понишпорити далi по дому в пошуках дивної здобичi. А ну ж бо пущу шовкову нитку на нижнiй поверх. В такий спосiб допевняюсь, що її нема на кухнi, що вона, наприклад, не зачиняє з грюкотом дверцята рефрижератора, не шипить на ненависну матiр (котра, гадаю, насолоджується третьою з ранку вуркiтливою, стримано-веселою розмовою по телефону). Що ж, будьмо далi нащупувати й сподiватись. Як промiнь, впливаю у вiтальню й знаходжу, що радiо мовчить (мiж тим як мамця досi ще розмовляє з мiсiс Чатфiльд чи мiсiс Гамiльтон, дуже приглушено, всмiхаючись, рожевiючи, прикриваючи долонею вiльної руки слухавку, вiдкидаючи й натякаючи, що не зовсiм заперечує забавнi чутки про квартиранта, ах, даруйте, i все це шепчучи так щиросердно, як нiколи не робить вона, ця карбована панi, в звичайнiй розмовi). Отже, моєї нiмфетки просто немає вдома! Спурхнула. Райдужна тканина виявилась лишень сiрим за давнiстю павутинням, оселя порожня, оселя мертва. Раптом - крiзь напiввiдчиненi дверi тонесенький смiх Лолiти: "Не кажiть мамi, що я з'їла весь ваш бекон". Та коли я вискакую на майданчик, її вже нема. Лолiто, де ти? Таця з моєю ранковою кавою, дбайливо приготованою господинею, ще чекає, щоб я її внiс з порога в моє лiжко, i дивиться на мене, беззубо ощирившись. Лоло! Лолiто! Вiвторок. Знову хмари зашкодили пiкнiковi на - недосяжному - озерi. Чи це лиходiє Рок? Учора я примiряв перед дзеркалом нову пару купальних трусикiв. Середа. Сьогоднi Гейзиха в таiйорi, в черевиках на низьких пiдборах об'явила про намiр їхати в мiсто купити дарунки для приятельки подруги й запросила мене приєднатись, тому що я, мовляв, так добре знаюсь на тканинах i парфумах. "Оберiть вашу улюблену спокусу", проворкотiла вона. Як мiг ухилитись Гумберт, який був володарем парфумерної фiрми? Вона впроторила мене в безвихiдь - мiж переднiм ґанком i автомобiлем. "Покваптесь!", крикнула вона, коли я став ретельно складати своє велике тiло, щоб влiзти в авто (ще тодi вiдчайдушно вигадуючи, як би врятуватись). Вона вже завела мотор i пристойними для дами словами почала проклинати вантажiвку, яка задкувала i розверталась, i котра щойно привезла ледащiй бабцi навпроти новеньке крiсло на колесах; та ось рiзкий голосок моєї Лолiти пролунав з вiкна вiтальнi: "Гей ви! Куди ви? Я теж їду!" - "Не слухайте!", звизгнула Гейзиха (причому невмисно зупинила мотор). А втiм, на бiду моєї прекрасної автомедонки, Ло вже смикала дужку дверки, щоб улiзти з мого боку. "Це нечувано", - почала Гейзиха, та Ло вже втиснулась, аж затремтiвши вiд задоволення: "Посуньте-но ваш зад", звернулась вона до мене. "Ло!" скрикнула Гейзиха (скосивши на мене очi в надiї, що я прожену нечему). "Ло-барахло", вiдказала Ло (вже не вперше), зiрвавшись назад, як i я зiрвався через те, що автомобiль ринувся вперед. "Вкрай неприпустимо", сказала Гейзиха, буремно переходячи на другу швидкiсть, "щоб так нахабнiло дiвча. Й було б таким нав'язливим. Адже воно добре знає, що зайве. Й до того потребує ванни". Суглобами пальцiв моя правиця линула до синiх ковбойських штанiв дiвчиська. Вона була босонiж, нiгтi на ногах берегли слiди вишневого лаку, й упоперек одного з них, на великому пальцi, тягнулася стяга пластиру. Боже мiй, чого б я не дав, щоб тутож, негайно, припасти вустами до цих тонкокостих, довгопалих, мавпячих нiг! Раптом її рука ковзнула в мою, й без вiдома нашої дуеньї я всю дорогу до крамницi тримав i гладив, i тискав цю лапку. Крильця носа в нашої марленоподiбної шоферки лиснявiли, втративши й спаливши свою порцiю пудри, й вона, без упину, вела вишуканий монолог з приводу мiського руху, i в профiль посмiхаючись, i в профiль приндячись, i в профiль блимаючи фарбованими вiями; я же молився - нажаль, безуспiшно - щоб ми нiколи не доїхали. Менi вже нема чого додати, крiм того, що, по-перше, зiбравшись додому, велика Гейзиха звелiла маленькiй сiсти позаду, а по-друге, що вона вирiшила залишити обранi мною парфуми для мочок своїх власних витончених вух. Четвер. Ми сплачуємо бурею й градом за тропiчний початок мiсяця. В одному з томiв Енциклопедiї для Юнацтва я знайшов карту Сполучених Штатiв i аркуш тонкого паперу з початим дитячою рукою абрисом цiєї карти; а на зворотному боцi, проти нескiнченних окреслень Флориди, виявилась мiмеографiчна копiя класного списку в Рамздельськiй гiмназiї. Цей лiричний витвiр я вже знаю напам'ять. Анджель, Грацiя Аустин, Флойд Байрон, Маргарита Бiель, Джек Бiель, Мерi Бук, Данiїл Вiльямс, Ральф Вiндмюллер, Луїза Гавель, Мабель Гамiльтон, Роза Гейз, Долорес Ґрац, Розалiна Грiн, Луцинда Гудейль, Дональд Дункан, Вальтер Камель, Алiса Кармiн, Роза Кауан, Джон Кауан, Марiон Кларк, Гордон Мак-Крiстал, Вiвiан Мак-Ку, Вiрджинiя Мак-Фатум, Обрей Мiранда, Антонiй Мiранда, Вiола Найт, Кеннет Розато, Емiль Скотт, Дональд Смi, Гезель Тальбот, Едвiн Тальбот, Едгар Уен, Лулi Фальтер, Тед Фантазiя, Стелла Флейшман, Мойсей Фокс, Джордж Чатфiльд, Фiлiс Шерва, Олег Шерiдан, Агнеса Шленкер, Лєна Поема, суща поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес" (її!) в живiй альтанцi iмен, пiд почесною вартою троянд, яка стоїть нiби казкова царiвна мiж двома фрейлiнами! Прагну проаналiзувати лоскiт захоплення, що я його вiдчув у становому хребтi на знак того iменi серед iнших iмен. Що тут хвилює мене - до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що їх проливають поети й закоханi) - що саме? Нiжна анонiмнiсть пiд чорним мереживом мантiлiї ("Долорес")? Абстрагованiсть пересуву в позицiї iм'я та прiзвища, яка чимось нагадує пару довгих шкiрянок або маску? Чи в цьому словi "маска" криється розв'язка? Або завжди є насолода в мереживнiй таїнi, в струменiючiй вуалi, крiзь яку очi, знайомi тiльки тобi, обранцевi, мимохiдь усмiхаються тiльки тобi одному? А крiм того, я можу так яскраво уявити собi решту цього барвистого класу навколо моєї димчасто-рожевої, долоружової голубки. Бачу Грацiю Анджель та її стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку та її вiдсталу ногу; Кларка, змореного онанiзмом; Дункана, смердявого блазня; Агнесу з її погризеними нiгтями; Вiолу з вугруватим обличчям i пружним бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що дає себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку й крадiя; Флейшмана, котрого жалiю, як всякого вiдкидька. Та ось серед них - вона, закинута в їхню юрбу, смокчуча олiвець, ненависна для навчальниць, яку з'їдають очi всiх хлопчакiв, спрямованi на її волосся та шию, моя Лолiта. П'ятниця. Мрiю про яку-небудь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про грандiозний вибух. Її матiр негарно, але миттєво й остаточно вилучена разом з iншими людьми на багато миль навколо. Лолiта пiдвиває в моїх обiймах. Звiльнений, я владарюю нею серед руїн. Її здивування. Мої пояснення. Наочнi приклади поруч з тваринними звуками. Все це дозвiльнi, кепськi вигадки. Не будь Гумберт полохливим, вiн мiг потiшитись нею в мерзеннiший спосiб (скориставшись її вiдвiдинами - вчора, наприклад, коли вона знову була в мене, показуючи свої малюнки - зразки шкiльного мистецтва). Гумберт Смiливий мiг би принадити її хабаром без будь-якого ризику. Людина ж простiша - й бiльш практична - розсудливо задовольнилась би комерцiйними ерзацами, та для цього треба знати, куди звертатись, а я не знаю. Попри мiй мужнiй вигляд, я дуже несмiливий. Моя романтична душа вся здригається вiд якоїсь липкої остуди на саму думку, що можна вскочити в брудну жахливу iсторiю. В пам'ятi моїй брутальнi морськi чудовиська, горлаючi "Mais allez-y, allez-y!", Аннабелла, яка пiдстрибує на однiй нозi, щоб натягнути трусики; та я, в гидкiй лютi, намагаючись її затулити. Те ж число, але пiзнiше, багато пiзнiше. Я запалив свiтло - схотiв занотувати сон. Походження його для мене ясне. За обiдом Гейзиха зволила об'явити, що оскiльки метеорологiчне бюро обiцяє сонце на кiнець тижня, ми поїдемо на озеро в недiлю по церквi. Лежачи в лiжку й перед сном розпалюючи себе мрiями, я обмiрковував остаточний план, як би найкраще скористатись пiкнiком. Я вповнi усвiдомлював, що мамця Гейз ненавидить мою голубку за її захоплення мною. Я намислив так провести день на озерi, щоб уласкавити мамцю. Вирiшив, що буду розмовляти тiльки з нею, та у сприятливу хвилину скажу, що залишив годинничок або темнi окуляри ген там в перелiску - й негайно заглиблюсь у хащу з моєю нiмфеткою. Тут дiйснiсть зблякла, й похiд по окуляри на Очковому озерi перетворився на тиху маленьку оргiю з дивовижно досвiдченою, веселенькою й поступливою Лолiтою, яка поводила себе так, як мiй розум знав, що вона аж нiяк не спроможна була себе вести в дiйсностi. На свiтанку я проковтнув снодiйну пiгулку й побачив сон, який став не стiльки продовженням, скiльки пародiєю мого марення. Я побачив iз багатозначною яснiстю озеро, яке нiколи ще не вiдвiдував: воно було застуджене iмлою смагардового льоду, в якiм ескiмос з щербатим од вiспи обличчям марно прагне зробити кайлом ополонку, хоч уздовж щебiнкових його берегiв цвiли iмпортнi олеандри й мiмози. Не маю сумнiву, що доктор Бiанка Шварцман нагородила б мене повною торбою австрiйських шилiнгiв, якби я додав цей лiбiдосон до її лiбiдосьє. Нажаль, остання його частина була вiдверто еклектичною. Гейзиха й Гейзонька їхали верхи навколо озера, i я теж їхав, сумлiнно пiдскакуючи незграбою, хоч мiж ногами замiсть кобили було саме лише пружне повiтря - невеличкий недогляд, виплiд неуважностi режисера сну. Субота. Серце менi досi ще калатає. Я й досi ще звиваюсь i тихенько мигичу вiд згадуваної неспритностi. Вигляд зi спини. Смужка золотавої шкiри мiж бiлою майкою й бiлими трусиками. Перегнувшись через пiдвiконня, вона зриває машинально листя з тополi, сягаючої вiкна, захоплена стрiмкою бесiдою з хлопчиком-газетярником (здається, Кеннет Найт), котрий стоїть внизу, тiльки що пустив згорнутий "Рамздель Джорнал" лунким, точно розрахованим кидком на сходинку нашого ґанку. Я почав до неї пiдкрадатись "покалiченою караморою", як висловлюються пантомiмiсти. Мої кiнцiвки були вигнутi поверхнями, мiж якими - радше нiж на яких - я повiльно пiдповзав, уживаючи якийсь нейтральний спосiб пересування: Пiдбитий павук Гумберт. Я доклав Бог знає скiльки часу, щоб дiстатись до неї. Я її бачив нiби через звужуваний кiнець люнети й до її пружного задка наближався, немов паралiтик iз безкiстними, викрученими членами, який просувається з жахливим напруженням волi. Нарештi я опинився якраз позаду неї; але тут менi з'явилась нещасна думка - виказати лже-пустування - труснути її за комiр, мо', щоб приховати свою дiйсну гру, й вона коротко й верескливо сказала: "Вiдчепiться!" (що було надбрутально) та з корчем ощирившись Гумберт Сумирний вiдступив, мiж тим як нице дiвчисько й надалi верещало, схиляючись над подвiр'ям. А тепер послухайте, що сталося потiм. По снiданку я напiвлежав у низькому садовому крiслi, силячись читати. Раптом двi спритнi долоньки лягли менi на очi: це вона пiдкралася ззаду, нiби повторюючи в чергуваннi балетних сцен, мiй ранковий маневр. Її пальцi, що стремiли загорнути сонце, просвiчували кармiном, i вона судомно реготала й здригалась так i сяк, поки я закидав руку то в бiк, то назад, не виходячи при цьому з лежачого стану. Я проїжджав рукою по її швидким i нiби реготливим ногам, i книжка зслизнула з мене, наче санчата, й мiстрiс Гейз, прогулюючись, пiдiйшла й поблажливо проказала: "Та ви шльопнiть її добряче, коли вона заважає вам у ваших роздумах. Як я люблю цей сад", мовила вона далi без знака оклику. "Це сонце, хiба це не рай (знак запитання також вiдсутнiй)". I з зiтханням удаваного блаженства нестерпна панi опустилась на траву й задивилась на небо, спираючись на розкиненi за спиною руки, й раптом старий сiрий тенiсний м'яч плигнув через неї i з дому долинув трохи бундючний голос Лолiти: "Pardonne, maman. Я не в тебе цiлила". Звiсно, нi, моя гаряча, шовковиста привабо! 12. На цьому кiнчались записи в щоденнику. З них випливає, що попри всю винахiдливiсть диявола, схема була щоденно тiєю ж: вiн починав з того, що спокушав мене, а потiм суперечив менi, кидаючи мене з тупим болем в самому коренi мого складу. Я знав точно, що я хотiв зробити, не порушивши цноти маленької дiвчинки. Врештi-решт я вже мав деякий досвiд за довгi роки поводження з власною манiєю. Менi випадало назирком володiти смугастими вiд свiтлотiнi нiмфетками в публiчних парках; траплялось впроторюватись з обачливiстю ницього ласолюбця в той тiснiший теплiший кiнець мiського автобуса, де обвисала на ременях зграя школярок. Та тепер, упродовж майже трьох тижнiв, на всi мої жалюгiднi хитрощi ставились перепони. Виною цих перепон була здебiльшого Гейзиха (котра, хай вiдзначить читач, радше побоювалась, як би Лолiта не отримала задоволення вiд спiлкування зi мною, нiж того, щоб я мав насолоду вiд Лолiти). Дика пристрасть, що розрослась у менi на цю нiмфетку - на першу в життi нiмфетку, до якої я, нарештi, мiг дошкарябатись незграбними, ниючими, боязкими пазурами - мене б безсумнiвно загнала знов у санаторiю, якби диявол не втямив, що йому треба дати менi невеличку слажду, якщо вiн бажає, щоб я йому ще прислужився забавищем. Читач також помiтив ще й таке: цiкавий мiраж озера. Було б логiчним з боку мiстера Мак-Фатума (як хочу найменувати мого диявола) приготувати менi невеличкий дарунок на обiцяному бережку, в передбаченому сосняку. Та насправдi в задумцi Гейзихи крилася пастка: вона не попередила мене, що Розонька Гамiльтон (прегарненька смаглявка) також поїде на пiкнiк i що нiмфетки шептатимуться на вiдстанi й бавитимуться на вiдстанi, й веселитимуться цiлком окремо вiд нас - мiж тим, як мiстрiс Гейз та її вродливий пожилець чемно вестимуть розмову в напiвроздягненому виглядi далеко вiд цiкавих очей. Очi все ж пiдглядали i язики теревенили. Що за дивовижна штука - життя! Ми прагнемо наставити проти себе як раз тi сили рока, якi ми хотiли б власкавити. Перед моїм приїздом моя господиня передбачала покликати стару дiву, на iм'я Фален (її мати колись служила в Гейзихи в сiм'ї кухаркою), щоб та оселилася з Лолiтою й мною, мiж тим як сама господиня, конторниця за натурою, знайшла б собi службу в великому мiстi. Вона в'явила собi весь устрiй дуже ясно: в'їжджає сутулий, в окулярах гер Гумберт зi своїми середньоєвропейськими скринями й починає порохнявiти в надрах дому, затулившись стосом ветхих книг; нiким не люблена негарна донька перебуває пiд суворим наглядом мiс Фален, котра вже раз, 1944 року, вже мала Ло пiд своїм канючим крилом (Ло згадувала те лiто з подрогом обурення), а мiстрiс Гейз служить в елегантнiй фiрмi. Та доволi нескладна подiя зашкодила виконанню плану: мiс Фален зламала собi стегно в Саваннi (Джорджiя) в самий день мого прибуття до Рамзделя. 13. Недiльний день, пiсля вже зображеної суботи, стався таким же погiдним, як передрiкало метеорологiчне бюро. Виставивши на стiлець, що стояв за дверима, тацю з залишками мого ранкового снiданку (його повинна була моя добра квартировласниця прибрати, коли їй буде зручно), я пiдкрався до балюстради подесту в своїх пошарпаних нiчних туфлях (єдине, що маю пошарпаного), прислухався й з'ясував наступне. Був знову скандал. Мiстрiс Гамiльтон повiдомила телефоном, що в її дочки "температура". Мiстрiс Гейз повiдомила свою дочку, що, вочевидь, пiкнiк доведеться вiдкласти. Запальна маленька Гейз повiдомила велику холодну Гейзиху, що якщо так, то вона не поїде з нею до церкви. Мати сказала: "Чудово" й поїхала сама. На подест я вийшов одразу пiсля голiння, з милом у вухах, все ще в бiлiй пiжамi з волошковим (не бузковим) узором на спинi. Я негайно витер мильну пiну, надухмянив волосся на головi й у пахвах, одягнув фiалковий шовковий халат, i нервово собi приспiвуючи, подався вниз у пошуках Лолiти. Хочу, щоб мої вченi читачi взяли участь у сценi, що я її важуся знов розiграти; хочу, щоб вони розглянули кожну деталь й самi впевнились в тому, якою обережнiстю, якою цнотливiстю просякнутий весь цей мускатно-солодкий епiзод - якщо до нього поставитись iз "неупередженою симпатiєю", як висловився в приватнiй розмовi зi мною мiй адвокат. Отже, почнемо. Я - перед нелегким завданням. Головна дiюча особа: Гумберт Муркотун. Час дiї: недiльний ранок у червнi. Мiсце: залита сонцем вiтальня. Реквiзит: стара строката тахта, iлюстрованi журнали, грамофон, мексиканськi цяцянки (покiйний Гарольд Е. Гейз - царствiє небесне добряку! - зачав мою ясочку пiд час сiєсти, в кiмнатi з блакитними стiнами, в весiльну подорож до Вера Круц, i по всьому домi були тепер сувенiри, включно з Долорес). На нiй було в той день чудове ситцеве платтячко, яке я вже раз бачив, рожеве, в темно-рожеву клiтину, з короткими рукавами, з широкою спiдницею й тiсним лiфом, i на завершення кольорової композицiї, вона яскраво нафарбувала губи й тримала в жменi розкiшне, банальне, едемськи-рум'яне яблуко. Тiльки шкарпетки й шльопанки були невихiднi. Її бiла недiльна торбинка лежала кинутою бiля грамофона. Серце менi закалатало барабанним боєм, коли вона пiдупала на канапу поряд зi мною (спiдниця повiйно видулась, впала) й стала грати глянсовим плодом. Вона кидала його вгору, в сонячний пил, й хапала його, роблячи хлюпкий, полiрований, порожнiй звук. Гумберт Гумберт перехопив яблуко. "Вiддайте!", заблагала вона, показуючи мармуристу рожевiсть долонь. Я повернув "Золоте Сiм'ячко". Вона його схопила й вкусила, й моє серце було як снiг пiд тонкою шкаралатною шкiрочкою, i з мавпячою спритнiстю, такою притаманною цiй американськiй нiмфетцi, вона вихопила в мене журнал, який я машинально розкрив (шкода, що нiхто не закарбував на плiвцi цiкавий узор, вензелеподiбний зв'язок наших одночасних чи перетинаючих один одного рухiв). Тримаючи в однiй руцi спотворений плiд, що аж нiяк не був їй на завадi, Лолiта стала хутко й бурно гортати журнал, шукаючи картинку, яку хотiла показати Гумбертовi. Нарештi знайшла. Удаваючи зацiкавлення, я так близько притулив до неї голову, що її волосся торкнулось моєї скронi й оголена її рука мимохiдь зачепила мою щоку, коли вона зап'ястком витерла губи. Через iмлисте мереживо, крiзь яке я дивився на зображений в журналi знiмок, я не одразу реагував на нього, i її колiнця нетерпляче потерли одне одного й зiтнулись. Знiмок проступив крiзь iмлу: вiдомий маляр-сюрреалiст навзнак на пляжi, а поряд iз ним теж навзнак, гiпсовий злiпок з Венери Мiлоської, напiвприхований пiском. Напис промовляв: Найдивовижнiше за тиждень фото. Я миттєво вiдняв у неї гидкий журнал. Наступної митi, роблячи вигляд, нiби прагне ним знов оволодiти, вона вся навалилась на мене. Впiймав її за худорляву п'ясть. Журнал злинув на пiдлогу, немов полохлива курка. Лолiта викрутилась, вiдсахнулася й опинилась у кiнцi канапи правобiч од мене. За тим, цiлком запросто, зухвала дитина простягла ноги через мої колiна. На цей час я вже був у станi збудження, що межує з божевiллям. Як i ранiш сидячи на канапi, я знайшов спосiб за допомогою цiлої серiї над-обережних рухiв, пiдiгнати мою замасковану хiть до її наївних нiг. Було нелегко вiдтягти увагу дiвчинки, поки я ладнався як слiд. Швидко говорячи, вiдстаючи вiд власного дихання, здоганяючи його, вигадуючи раптовий зубний бiль, щоб пояснити перерву в белькотаннi - й нестомно фiксуючи внутрiшнiм оком манiяка свою далеку вогняну цiль, я крадькома посилив те чарiвне тертя, яке нищило в iлюзорному, якщо не в матерiальному, сенсi фiзично непереборну, але психологiчно вельми нестiйку