ючих блискавиць, мене гнiтили галюцинацiї. Припускаю, що це було щось, суттєвiше за галюцинацiї. Менi невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн погано подiяв, i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув їх i водночас помiтив, що я зовсiм голий i що на порозi стоїть, блiдо мерехтячи в просоченому дощем мороцi, чоловiк, який тримає перед обличчям маску, зображаючу Чiна, гротескового детектива з випнутим пiдборiддям, пригоди якого друкувалися в комiксах. Вiн видав глухе реготання й утiк; я ж, хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, - i як не дивно, менi й досi не ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм, я вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi здавалось доволi правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально! Якийсь комерсант, думаю, заробляв на тому, що продавав цi маски популярних почвар i йолопiв. Адже помiтив я наступного дня, як два хлопчини рились в смiтнику й примiряли машкару Чiна? Збiжнiсть? Результат метеорологiчних умов? Будучи вбивцею, маючим разючу, та нерiвну, норовисту пам'ять, не можу вам сказати, милостивi мосьпанi та панове, з якого саме дня я знав достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом, проте я пам'ятаю той перший раз, коли я зовсiм ясно побачив водiя. Якось надвечiр я повiльно їхав крiзь струмливу зливу, весь час бачачи червоний привид, який танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний потiк полегшав, застукав дрiбно, а там i зовсiм урвався. Продершись крiзь хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi окуляри, i я зупинився при бензозаправному пунктi. Те, що вiдбувалось, здавалось менi хворобою, злоякiсною пухлиною, проти якої нiчого не можна було вдiяти, а тому я змислив попросту iгнорувати нашого зимнокрового переслiдувача, який в закритому виглядi, зупинився трохи позаду нас, при якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте тур з Нюрою". Машину мою напоїли, i я вiдправився в контору, щоб купити окуляри й заплатити за бензин. Пiдписуючи "путiвний" чек, я спробував зрозумiти, в якому мiсцi знаходжусь, i випадково визирнув у вiкно. Там я побачив щось жахливе. Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося про щось серйозне й невiдкладне. Мене вкрай здивувала - здивувала з болючою силою - якась велемовна свобода її поведiнки, яку менi важко змалювати, та це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до своєї машини - широкої будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож як у дядька Густава рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж моє, пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли - я вернув до воза. "Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?" "Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене мапа. Заблукав, певно". Ми поїхали далi, i я сказав: "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й менi однаково на цю хвилину; та цей добродiй їхав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у заїздi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюхає щось. А тепер скажи абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому". Вона засмiялась. "Якщо вiн дiйсно полiцiянт", вiдповiла вона верескливо, та доволi розумно, "то глупiш за все було б показати йому, що ми перелякались. Iгноруй його, татку". "Вiн спитав тебе, де ми їдемо?" "Ет, це вiн вже сам знає!" (глузлива вiдповiдь). "В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику. Красою вiн не вiдрiзняється. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного стрия, на прiзвище Трапп". "Може вiн i є Трапп. На твоєму мiсцi я б - ах, диви, всi дев'ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд". Вперше, здається, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське дитинство; можливо, ця сцена навчила її таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми рушили далi. Погоня щезла. Та вже наступного дня, як бiль ракової недуги, який повертається мiрою того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий червоний звiр. Проїзду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв, i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким повозом та його державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої ховали в собi щось криштальне й майже художнє. Наш переслiдувач з цими набитими ватою плiчми й дядечковими вусиками нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз, котилися знов пiд гору. Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти - до наступного класу - дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами маематичним мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу щоку. Керуючий рухом полiцiянт, у вихорi так i сяк схрещуваних вулиць, на тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, - i за тим спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку. Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе, моєї тiнi нiде не було видно. Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо його збутись". "Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", вiдповiв я. "Ти перевiрив би своє... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з ним, мiй коштовний татко", проказала Лолiта, звиваючись у кiльцях власного сарказму. "Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом. Ми провели похмуру нiч у прегидкому мотелi пiд широкошумним дощем, i допотопних-таки перунах, якi без упину гримiли над нами. "Я не дама й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась грози. Ранковий снiданок ми їли в мiстi Ана, нас. 1001 ос. "Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось". "Твiй гумор", сказала Лолiта, "є досить вельмипотiшний, дорогоцiнний татко". На той час ми вже доїхали до полинного степу, i я був нагороджений парою днинок прекрасного спокою (йолопе, казав я собi, адже все добре, ця тяжкiсть спричинена просто застряглими газами); i незабаром прямокутнi узвишшя вiдiйшли перед справжнiми горами, i ми в'їхали в мiстечко Уейс. Та ось бiда! Якась вiдбулась плутанина, вона свого часу погано прочитала дату в путiвнику, i Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились! Вона, втiм, взяла це стоїчно, - й коли виявилось, що в курортнуватому Уейсi є лiтнiй еатр i що гастрольний сезон у розпалi, нас природно посунуло туди - одного прекрасного вечора в серединi червня. Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'єси, якою нас пригостили. Щось вельми дрiбничне, з претензiйними свiтловими ефектами, що зображали блискавку, й посередньою акторкою в головнiй ролi. Єдина вподобана мною деталь була гiрлянда з семи маленьких грацiй, бiльш або менш застиглих на сценi - сiм очманiлих, знадливо пофарбованих, голоруких дiвчаток шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких завербували на мiсцi (судячи по спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi): їм треба було зображати живу веселку, яка стояла протягом всiєї останньої дiї й, доволi дражливим чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей. Я подумав, пригадую, що цю iдею "веселки з дiтей" Клер Куїльтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили в Джойса, - й також пам'ятаю, що два кольори цiєї веселки були представленi болiсно-звабними iстотами: оранжева без упину юрзала на осяянiй сценi, а смагардова, за хвилину придивившись до чорної тьми глядацької зали, де ми, незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю. Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук нестерпно дiючий на мої нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi не терпiлось чимдуж вивiльнити моє цiлком зрозумiле любовне збудження в надiйному сховку нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивованої ночi: я завжди стверджую, що природу подивляє те, що їй доводиться бачити крiзь вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що її безвольнi руки ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на далеку рампу - при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'єси, або радше тiльки їх загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з оголеними плечима та яструбиним профiлем. "Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною. "Ах, вибач менi, моя люба - моя люба ультрафiалко", сказав я, марно прагнучи вхопити її за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову - перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама. Я майже певний, що ми її бачили вчора, коли обiдали в Ананасi". "Iнодi, ти огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан - автор; авторка - це Клер; по-друге, їй сорок рокiв, вона замiжня, й у неї негритянська кров". "А я-бо думав", вiв далi я, нiжно кепкуючи з неї, "я-бо думав, що Куїльтi твоя бувша пасiя - пам'ятаєш, про нього йшлося в милому Рамзделi, в тi днi, коли ти кохала мене?" "Що?", вiдказала Лолiта, напружено приндячись, "Рамздельський старий дантист? Ти мене, певно, плутаєш, з якоюсь легкою на передок штучкою". I я все думав собi, як оцi штучки всi, все забувають, мiж тим як ми, старi шанувальники їх, здригаємось над кожним завiтним вершком їх нiмфетства... 19. З Лолiтчиного вiдома й схвалення я перед вiд'їздом звелiв бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до запитання спершу в Уейс, а пiсля п'ятнадцятого червня в Ельфiнстон. Наступного ранку ми вiдвiдали Уейський Поштамт, де нам довелось чекати в короткому, але неквапливому хвостi. Безтурботна Лолiта стала вивчати фотографiї шахраїв, виставленi в простiнку. Красень Анатолiй Брянський, вiн же Тонi Браун, очi - карi, колiр обличчя - блiдий, розшукувався полiцiєю по звинуваченню в викраденнi дитини. Faux pas похилого пана з сумними очима було в тому, що вiн ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби цього не було достатньо - вiн терпiв на невимовну деформацiю ступнiв. Насуплений Суллiван подавався з попередженням: вiрогiдно, озброєний i мав уважатись надзвичайно загрозливим. Якщо ви бажаєте зробити з моєї книги фiльм, пропоную такий трюк: поки я розглядаю цi фотографiї, одна з них тихцем перетворюється в моє обличчя. А ще була замазана свiтлина Зниклої Дiвчинки: чотирнадцять рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими, торбина, звертатись до шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима. Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосується Доллi, прийшов її шкiльний вiдгук, а крiм того - їй був лист в дуже незвичному, дуже довгому конвертi. Я цей лист без коливань вiдкрив i з ним ознайомився. Проте, помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi, я вивiв, що мої дiї добре нею передбаченi. "Доллi - Ло! Ну ось - п'єса пройшла з величезним успiхом. Усi три пси лежали спокiйно - їм, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка замiстила тебе, знала роль на зубок, грала чудово, поєднуючи жвавiсть iз витримкою, та даремно ми в нiй шукали б твою чутливiсть, твою невимушену наснагу, чарування моєї - i авторської - Дiани; втiм, автор цього разу не прийшов аплодувати нам, а неймовiрна гроза на дворi дещо заглушила наш скромний "грiм за сценою". Ах, мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все скiнчилося - школа, спектакль, моя iсторiя з Роєм, вагiтнiсть мами (нажаль, дитина довго не прожила), все це здається таким колишнiм, хоча насправдi я все ще вiдчуваю лоскiт гримаси на обличчi. По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться так влаштуватися, щоб не їхати з батьками в Європу. Маю для тебе ще гiршу вiстку, Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти в Бердслей, та якщо вернеш, мене, можливо, там не буде. Про цей мiй роман ти знаєш, про iнший ти тiльки думаєш, що знаєш - та хоч би там як, мiй батько втрутився й хоче, щоб я поїхала вчитись в Париж на один рiк, поки вiн сам буде там, адже я удостоїлась фулбрайтiвської стипендiї. Як i очiкувалось, бiдний ПОЕТ збився в третiй сценi, в тому мiсцi, де я завше спотикалась - на цих кепських вiршах. Пам'ятаєш? Хай скаже озеро коханцевi хiмени Що взяти: тишу чи нудьгу i зраду чемну. Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша! Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i вельми ґречний привiт твоєму батечку. Твоя Мона. P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так сталось, що моя кореспонденцiя суворо контролюється. Тому зачекай з вiдповiддю, поки я не напишу тобi з Європи". Цього вона, вочевидь, нiколи не зробила. Тим краще. Її лист мiстив у собi якiсь мерзеннi натяки, в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я його знайшов через тривалий час мiж сторiнками одного з наших путiвникiв i цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi. Пiднявши голову, я мав намiр. Ось маєш - де та Дiана! Поки я перебував пiд чарами Мони, Лолiта знизала плечима й зникла. "Ви часом не помiтили -" звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив. Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила. Я вискочив також. Зупинився на панелi, та її там не було. Побiг далi. Знову став. Щезла навiки. В наступнi роки я часто питав себе, чому вона не щезла тодi навiки в той день. Чи став затримною силою її новий лiтнiй гардероб, що був у мене в замкненому авто? Або, можливо, не дозрiла якась частинка загального плану? Або, ще простiш: якось-бо я мiг ще знадобитись для доставки в Ельфiнстон (вiн i був таємним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав сумнiву в тому, що вона кинула мене назавжди. Не схильнi до вiдповiдi лiлуватi гори, що пiвколом охопили мiсто, немов повнились часто дихаючими, лiзучими, падаючими, реготливими, все хутчiш дихаючими Лолiтами, якi розчинялись в легкому туманi. Велетна перша лiтера мiста, складена з бiлих каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху. Нова, прекрасна будiвля поштамту, з якого я щойно вибiг, стояла межи ще не розбудженим кiнематографом i змовницькою групою тополь. Була дев'ята година ранку - за часом гiрської зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по синьому її боку, вдивляючись у протилежний: його вже зачарував i оздобив один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких є i спалахи скла там i тут i щось на зразок загального коливання й майже запаморочної знемоги перед перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю, я став блукати й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди, Автовi частини, Кав'ярня, Спортивнi Товари, Нерухоме Майно, Меблi, Електроприлади, Телеграф, Фарбувальня, Бакалiйна. Ах, патрульнику, патрульнику, моя дочка втекла... Змовившись iз сищиком! Закохавшись в шантажиста! Скориставшись моєю повною безпораднiстю! Я обговорював з собою питання, чи не заговорити з одним з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд цiєї думки. Посидiв у запаркованому повозi. Пiшов оглядати мiський сад на тiньовiй сторонi. Вернувся до Мод i Автових частин. Сказав собi, з шаленим спалахом сарказму - un ricanement - що треба бути безтямним, щоби її в чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться... З'явилась. Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги руку, яку вона на неї поклала з лячним i глупим усмiхом. "Сiдай в машину", сказав я. Послухалась; я-бо далi ходив назад i вперед по тротуару, долаючи невимовнi думки й силячись вiднайти який-небудь спосiб пiдступитись до зрадницi. Трохи згодом, вона вийшла з авто й долучилась до мене. Прислухаючись крiзь муляву, я поступово настроїв приймач Ел-о. Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку. "Насправдi? Кого ж саме?" "Дiвчинку з Бердслея". "Гаразд. Я знаю iмена всiх твоїх покласниць. Почнемо з початку: Алiса Адамс?" "Нi - не з того класу". "Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць твоєї школи. Iм'я, будь ласка". "Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi". "Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй знайдемо всiх твоїх Браунiв i Смiiв". "Я знаю тiльки її перше iм'я". "Мерi чи Дженнi?" "Нi - Доллi, як я". "Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбиваєш нiс). Гаразд. Спробуємо зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?" "Ми зайшли до молочного бару". "Й ви замовили там - ?" "Ах, просто по кока-колi". "Дивись, Доллi! Ми, знаєш, можемо перевiрити". "В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!" "Гаразд. Це он там, може?" "Ну, так". "Гаразд. Пiдемо. Допитаємо сифонника". "Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi - в-сам-раз за рогом". "Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому Провулку, iнший - ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й усе, що Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати їх усi". "Йди геть!", сказала вона. "Злобство, курко, тебе не врятує". "Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре - нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на сукнi в вiтринах". "В яких вiтринах? Ось у цiй?" "Так, хоча б у цiй". "Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче". Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона зображала, й далi зображатиме дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому станi, проте, вона не мала чiткої статi. Поряд з нею стояла вища фiгура - наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвицi, там, де старанно плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались у ввiгнутому положеннi, що нагадувало жахливий жест вiдчаю й мольби. "Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер повозу нашого любого дружка". Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угинанням за кольоровим склом, недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi (котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi яснобородого ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я зазнав, помiтивши, що лiтера Р наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню. Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi штату, сумiжного з тим, де був Бердслей. Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув кришку, й ми виїхали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння новi комiкси i в бiлiй своїй блузцi, бриженiй вiтром, висунувши в вiкно правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'їхавши милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв, де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й слова, я навiдмах дав їй здоровезний ляпас, який смачно впав на її теплу тверду маленьку вилицю. А за тим - розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування любовi, безнадiйнiсть чуттєвого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви її довгопалих нiжок, - й дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми обидвоє були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло пекельних тортур. Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я - мигцем побачив знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник. Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв, представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж виїзду з Уейса намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я насолоджувався тiєю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi їде за нами, та вже в iнших, позичених повозах. Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю перескакував з одного типу авто в iнший. Такий спосiб пересування передбачає iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй. Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви "Коледж Крем", перейшов на маленький седан "Голубий Горизонт", а потiм сполотнiв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж моїм "замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм, зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно, бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролету, "Сiрий Париж" Доджа... Потреба постiйно виглядати його вусики й вiдкритий комiр - або його лисина i широкi рамена - змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до розлюченого ланцюга возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, гальмуюча перед нами, сiра машина, що наздоганяє нас. Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу i Чампiон, ми котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала компактною Домiнiонною Синню... Раптом моє авто, нiби вiдгукнувшись на муки мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп". "Шина капут, мiстере", весело проказала моя добра дiвчинка. Я зупинився на скраю гiрської прiрви. Лолiта склала на грудях руки й уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве заднє колесо. Нижня половина нещасної шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i попрямував до нього - з блискучою iдеєю позичити в нього пiдойму, хоч у мене була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче вдарився об камiнь - i утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла за машиною Траппа i з гуркотом проїхала повз мене, ба далi я почув, як вона судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся - й побачив, що моє авто повiльно уповзає. Здаля я добачив голiвку Лолiти, кумедно сидячої за кермом, причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його. За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти до хлюпотливої й нарештi зупиненої машини, я встиг подумати, що протягом двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа. Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв її, Трапп круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта спитала, чи я не подякую їй за те, що вона так спритно загальмувала, коли авто раптом поїхало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у вивчення дорожньої мапи. Я вийшов з авто й почав "колесування", як називала цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум. Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по звивам дороги, i її неможливо було об'їхати. З її кабiнки випурхнув шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувальної гумки - й, полетiвши назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що, якщо я дiйсно з'їжджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь. На всяк випадок (як сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумберту, котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути готовим спожити свободу безумства, коли воно зiйде. 20. Тим, що я дозволив Лолiтi займатись еатральною дiяльнiстю, я дав їй змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання, як i що являє собою основний конфлiкт в "Геддi Гоблер"; або в яких сценах "Любовi пiд Iльмами" вкрай зростає дiя; або: з чого складається переважний настрiй "Вишневого Саду"; насправдi їй подавались рiзнi способи зраджувати мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану їй симуляцiю п'яти почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я сидiв так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись як суб'єкт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби дляючи сублiмовану версiю дитячої гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами, зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими, тонкими пальцями нiмфетки. Серед моїх паперiв зберiгся мiмеографiчний список наступних завдань. "Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i тримаєш пiнпонговий м'ячик, яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар цилiндричної форми. Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу скроню близької людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку. Ти - слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей: Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька". Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в особливо сприятливi бердслейськi ночi, я обiцяв їй яке-небудь задоволення або дарунок, якщо вона попрацює для мене, й хоча її рутиннi стрибки з розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими скриками й гiмнастичним шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж римiка її не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було нiчим, в порiвняннi з невимовним свербом насолоди, який я зазнав вiд її тенiсної гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, несамовите вiдчуття якогось повисання на самому скраю - нi, не безоднi, а неземної гармонiї, неземної сяйностi. Попри старий вiк, вона бiльш нiж будь-коли була нiмфеткою в своєму бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою засмагою на руках i ногах. Крилатi засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не треба менi, якщо в ньому не з'явиться Лолiта в тому виглядi, в якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж Сноу та Ельфiнстоном - i, будь-ласка, щоб усе було так само точно, як тодi: широкi, бiлi хлоп'ячi трусики, вузенька талiя, абрикосовий голий поперек, бiла грудна хустка, стрiчки якої йдуть наверх, навколо шиї, скiнчуючись ззаду вислим вузлом i залишаючи неприкритою її до нестями молоденькi й привабливi лопатки з цим абрикосовим пушком на них, i привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! Її кепка була з бiлим козирком. Її ракета коштувала менi силу грошей. Оцупок, згрубiлий оцупок! Адже я мiг би вiдбити її на кiноплiвцi! Вона б тодi зосталася й по досi зi мною, перед моїми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю! Перед сервiсом, до того як приступити до дiї, Лолiта наче робила передих, чекаючи за крейдяною рисою, й при цьому, бувало, разок-другий гепне м'яч об землю або носком бiлої туфельки пошкребе по ґрунту, завжди невимушена, завжди спокiйно-весела, вона, котра так рiдко бувала веселою в її пiтьмяному домашньому середовищi! Як на мене, її тенiсна гра являла собою вищу точку, до якої молоде створiння може довести сценiчне мистецтво, хоч для неї, ймовiрно, це було лише геометричною суттю основної життєвої дiйсностi. Грацiйна яснiсть усiх її рухiв знаходила своє слухове доповнення в чистому, тугому дзвонi кожного її удару. Ввiйшовши в ауру її влади, м'яч робився бiлiшим, його пружнiсть ставала якiсно бiльш дорогоцiнною. Прецизiйний iнструмент, який вона уживала по вiдношенню до мене бачився в мить липнучого доторку надзвичайно чiпким i неспiшним. Скажу бiльше: її стиль був цiлком точною iмiтацiєю якнайсправжнiсiнького першокласного тенiсу, проте, позбавленою в її руках будь-яких практичних результатiв. Як менi сказала Електра Гольд, сестра Едузи, така дивовижна молода тренерка, коли якось я сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як Долорес Гейз, жартома нiби, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль (яка, втiм, здолала її): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро, чи не однаково - при такiй грацiї! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я вiдчув, як засвоєння цiєї краси мене буквально облило ледь стерпним здриганням. В моєї Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива мережа балансу мiж чотирма точками - пуантою цiєї ноги, ледь опушеною пахвою, засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого бича. Її подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою траєкторiї, та, не дивлячись на бiговий її темп, її неважко було вернути, адже й жодної закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному пiдстрибку її м'яча. Мене змушує стогнати вiд образи думка, що я мiг так легко увiчнити усi цi чарiвнi узори, закарбувавши їх на целулоїдовiй плiвцi. Наскiльки б вони були бiльшими нiж тi моментальнi знiмки, якi я (безумець!) спалив! Її смеш вiдносився до її сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже її натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних, у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг сказати, що краще в неї виходить - драйв справа чи драйв злiва: один був дзеркальним вiдображенням iншого, - й менi в самих череслах i досi поколює вiд пiстолетної пальби цих ударiв, котрим вторили чiтке гупання й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив її в Калiфорнiї. Вона вибрала сцену проти плавби i плавбу перед тенiсом; все ж я стверджую, що якби я не пiдломив у нiй чогось (в той час я не розумiв цього!), її iдеальний стиль сполучався б з волею до звитяги, й вона б розвинулась у справжню чемпiонку. Долорес, з двома ракетами пiд пахвою в Вiмбльдонi (1952), Долорес на рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес, граюча чемпiонку тенiсу в кiнодрамi (1962). Долорес та її сивий, сумирний, притихлий чоловiк, колишнiй її тренер, старенький Гумберт (2000). Жодної не iснувало лукавинки в її манерi грати - якщо, однак, не брати за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона, така жорстка й пiдступна в звичайному життi, тут проявляла таку невиннiсть, таку вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але впертому гравцевi, хай як коряво й невмiло вiн грав, вдавалось так прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi шлях до перемоги. Попри малий рiст, вона покривала всю свою половину (1053 квадратних фути) майданчика з надзвичайною легкiстю, вже як вступивши в рим обмiну, й допоки могла цим римом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики з боку противника приводили її в стан повної безпорадностi. Їй, скажiмо, бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то її другий сервiс, який, доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в неї були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки, якi знайомi обережним гравцям) звучно вдарявся об арфову струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка її "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого, здавалось, чотири ноги й крива шкрябанка в руках. Її драматичнi драйви й дивовижнi злетники пренаївно падали йому до нiг. Знов i знов вона мазала м'яч - i, смiючись, пародiювала досаду тим, що схилялась уперед в балетнiй знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявились її грацiя й блиск, що вона навiть не могла побити задиханого Гумберта, основний удар якого був старомодний "пiд'ємний" драйв. Думаю, що я особливо чутливий до магiї iгор. В моїх шахових сесiях з Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозорої морської води з рiдкими мушлями й каверзами на рiвному мозаїчному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та тьмарою сепiї. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до того, як уроки великого калiфорнiйця стали для неї одкровенням), я тепер споминав як щось гнiтюче й тужливе - не тiльки тому, що мою безнадiйну ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада - але ще й тому, що дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того щоб вiдбивати заховану в нiй гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день, в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до Готель Чампiон, де ми стояли, менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у чистоту її стиля, її душi, її невiд'ємної грацiї. День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим їй вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й римiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне моє пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд француза Деклюжi або бельгiйця Бормана - старих його друзiв й великих чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв їх завдати. Та хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що її гола рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що їй було лишень чотирнадцять рокiв? Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами. Раптом бачу - звiдки їм взятись, з'являються двоє в тенiсних трусиках: рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно буває в старанних новачкiв, їхнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони їх не так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв, а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мої власнi гидавi громiздкi грiхи. Трохи