акливо. Й чарка стоїть перед ним, здається, неторкана, налита доповна. "Чи не захворiв вiн часом?" - з тривогою подумалось Iннi. Якась пригнiченiсть почувалася в ньому, внутрiшня криза. Гомiн застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час вiд часу схмурює свого крутого, плугом лiт поораного лоба... Iнна якось мимоволi переймалась до гостя спiвчуттям. Якi там свiти, коли людина ця й зараз цiлий власний свiт носить у собi, свiт нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для iнших. I це той дядя Андрон, що колись, як дiвчина була ще маленькою, приїздив у Кураївку збадьорений, забавляв Iнну рiзними жартами, той, у кого вона не раз сидiла на плечi, бiгала за ним повсюди хвостиком та сама зачiпала до жартiв, дражнилась до нього смiшною, десь вiд старих пiдхопленою пiсенькою: Ой ти, ткач-ниткоплуг, А я королiвна!.. Тодi в неї ще виходило "кололiвна"... Не щадять людину лiта, такий короткий вiк людський. Є в ньому буяння весен, є вiнець лiта, але налягають потiм i осiннi тумани, їхня холодна невiдворотнiсть. Який-небудь десяток рокiв роздiляє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сiм'ї, з усiх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогоднi ось просто розцвiла, а вiн... Руки Ягнича-старшого лежать на столi. За довгi рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такi наростали в тих давнiх, галерних, що надовго були прикутi залiзними ланцюгами до весел. - Хоч би заспiвали! - знов гукнула заводiйкувата Нелька. - Невже отак мовчунами i сидiтимем? - З чого вам спiвати? - засмiялась котрась iз дiвчатдоярок. - Шуби ж для вас i цього разу нема. - Нащо менi шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в "шубi"! Правда ж, Гурiйовичу! - I Нелька рвучко обняла за шию моряка. - Мода вже на шуби вiдiйшла, ви менi краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А нi - то син скоро привезе. Вiн же в мене цього лiта збирається поступати. Агiтую, щоб iшов у торговельне, а вiн в одну душу: нi, в морехiдку! Заворожили ви, Гурiйовичу, його своїми чучелами. - У ту морехiдку ворота вузькi, - спохмура пiдкинула тiтка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрiдних Ягничiв. - А котрий i потрапить, то швидко звiдти вилiтає. Хай навiть буде вiн i вчительський син. Це був прямий натяк на Вiктора Веремiєнка, i натяк досить безтактний: Iнна вiдчула, як густо зашарiлась. - Мiй, якщо потрапить, то вже не вилетить, - гордовито сказала Неля за свого. - У шкiльнiй виробничiй бригадi перед веде, торiк, ви ж знаєте, на районних змаганнях по оранцi став чемпiоном... Так це ж по степу, а по морю вiн борозну ще рiвнiшу прокладе!.. - I знов лестиво зазирнула Гурiйовичу в його коротко пiдстриженi вуса. - У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!.. Орiонець мовчав. Хотiв би застерегти, що хай не сподiвається там її хлопець на легкий хлiб. У морехiдцi так само, як i на "Орiонi", зустрiчає не мама з медом на устах - ринда сувора його там зустрiне! Могутню владу має та ринда-дзвiн, пiдвiшена на подвiр'ї морехiдки, щоб регулярно вiдбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудiтиме йому своєю нещадною литою мiддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити - уже мерщiй, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащi таблиць, екрани, лоцiї, всяке хитромудре приладдя... По секундах розписане все курсантське життя вiд рання й до ночi, на ногах вiд пiдйому i аж доки вiдпустять вас "в екiпаж", що, попросту кажучи, є звичайним гуртожитком, хоча кiмнати в ньому звуться кубрики... - Чи, може, справдi й не рипатись? - одверто дiлилася Неля своїми сумнiвами. - Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке? - Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, - буркнув орiонець. Джухнула бiля двору машина, приїхав Чередниченко. Механiзатори, як за мовчазною командою, враз пiдвелися. Господар дому Ягнич Федiр стояв попереду, лицем до вулицi, готовий, здається, взяти на себе вiдповiдальнiсть за всiх. Був вiн зараз рясно зрошений потом не менше, нiж на комбайнi, i, наче йому комiр тиснув (хоч уся шия вiдкрита), все поводив сюди-туди своєю круглою, на мiцних в'язах головою. - Ось де вони рекорди ставлять, - пiдходячи, сказав з удаваною сердитiстю голова. - Що це ви, хлопцi, надумали? Жнива в розпалi, а ви тут бенкетувати? - Та ми, та ми... - замикав господар двору, знiяковiло усмiхаючись. - Ви ж бачите, хто тут у нас... - Та бачу, бачу, - суворо спрямував Чередниченко погляд на орiонця. - Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зiрвати? Не мiг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дiнеш. - I, вже повеселiлий, ступнув уперед, насунувсь на гостя: - З прибуттям. Вони мiцно обнялись, почоломкались. Механiзаторам не треба було вдруге нагадувати, як їм повестись: без прощань, без зайвих розвiтань, один по одному та з двору, i за хвилину тiльки пофуркали врiзнобiч їхнi мотоцикли, що досi стояли, попритулявшись пiд штахетником. Жiноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з стороннiх тiльки Неля та сусiдська молодиця, - обидвi, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потiм, уже не чiпаючи нi гостя, нi голови, непомiченi вислизнули з двору. Тим часом зовсiм звечорiло, груша оповилась тiнню, мати ввiмкнула надвiрну лампочку, щоб падало свiтло з веранди, щоб краще було видно бесiдникам одне одного, - не щодня ж зустрiчає людина свого давнього товариша, друга молодостi. Зостались вони тепер за столом удвох - Ягнич та Чередниченко. Iнна з чемностi вiдсiла вiд них, примостилась iз стiльцем за грушею, але й не далi, бо ж цiкаво було їй послухати цих двох побратимiв (так вона їх назвала в думцi), подивитись, як сходяться люди пiсля одного перевалу лiт. - Ну то як воно? Ще пiдстрибуєш? - звернувся Чередниченко до друга, i в голосi його виразно прохопилась тепла нота. - Якраз це той, що пiдстрибує, - орiонець запалив сигарету й похнюпивсь. - Не тi вiтри повiяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чинi понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселi з моряками за французьких дiвчат побився? - I, не дiставши вiдгуку на жарт, серйозно спитав: - У вiдпустку надовго? - Надовго, - глухо вимовив Ягнич. - Доки й дух iз грудей. - Та ти що? - аж сахнувся вiд нього Чередниченко. - Що ти верзеш? - Оце ж i верзу... - Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипiв навiки... - А виявилось - не вiчний... Приймай свою грамоту i - за борт, чоловiче... - Ягнич понуро втупився у край столу. - Кура, брат, кура... I це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Iнна жахнулась. Нiхто стороннiй не втямив би, що то воно за "кура". Нiби шифрограму, зрозумiлу лише для двох втаємничених, виповiв Ягнич товаришевi цю давню чабанську примовку. Був колись у них дiд-чабан на прiзвище Лебiдь, кураївський мудрець, йому нiбито належало авторство. Приходячи зi степу в осiнню негоду, з гирлигою, в мокрому дубленому сiряку, мав звичку вiдповiдати, коли хто цiкавився його життям та самопочуттям: "Кура, брат, кура..." Тлумачити, що то за "кура", можна було по-всякому, на рiзнi лади, скажiмо, що злющими, пронизливими вiтрами повiяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вiк того Лебедя невблаганно наближається до якоїсь крайньої, найкрайнiшої межi... Деколи Iннi й ранiш доводилось чути про ту загадкову "куру", мовилось про неї коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз... це вперше. I навiть пояснень до їхньої "кури" нiяких не треба було: ця їхня напiвзагадка, давня чабанська формула мовби увiбрала в себе все, що в нiяке iнше слово не вбереш, i дивним чином єднала їх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тiльки їм доступний тайнослiв. I Чередниченко, видно, справдi одразу i в належнiй глибинi осягнув цей сумовитий Ягничiв шифр, зрозумiв його пекуче, щемливе значення. - Рано нам ще про куру думати, - сказав пiсля мовчанки. - Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозi не кiнець. - З'їздилось колесо. - Скрипуче колесо довше ходить... I вони знов умовкали. Iнна сидiла не ворухнувшись, наче боялась сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут пiд грушею щось негаразд, теж пiдiйшла, пiдсiла до цих двох. Адже брат їй нiчого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу з порога не отьмарити зустрiч. I сестра, i всi веселились, вважали - й цього разу вiдпустка, а вiн, виходить... списаний, забортний. - Не журись, - зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. - Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок дасть, напризволяще не кине... - Чим же я вам можу знадобитись? - затоптавши сигарету, озвався Ягнич. - Вузли в'язати? Це вам нi до чого... - I парусiв нема, - пошкодував Чередниченко, - перевiвся кураївський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спiдницю на "дубку" напне i гайда з кавунами в губернiю на базар... Пригадуєш, як дiда Швачку буря загнала з кавунами i з бабою аж у Туреччину? Пiшки через два мiсяцi вернулися - нi байди, нi кавунiв, тiльки бабу за руку привiв... А тепер i кавуни контейнерами пiдбирають просто з баштану... - I знову до Ягнича: - На комбайна тебе теж не посадиш. Мiг би ще косою махати по обнiжках, але це в нас тiльки раз на рiк практикується - на Свято першого снопа. До "фрегата" б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, вiн сам себе поверта... - Виходить, чучела набивати тiльки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидiв. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього. - Казав я колись тобi, Андроне: не зв'язуйся ти з тим "Орiоном"... - "Орiона", Саво, не чiпай, - схмура кинув Ягнич, i по тону, яким це було сказано. Чередниченко вiдчув, що заводити в цей бiк дискусiю було б марно чи й ризиковане. - Може, сторожем пiдеш на польовий стан? Ти тiльки не ображайся. Ми тут люди свої, а сторож - то теж людина, не манекен. - Братика мого, мабуть, бiльше до моря тягне, - аж тепер, не втерпiвши, докинула хазяйка двору. - Так-так, у нас же й море своє! - одразу пiдхопив iдею Чередниченко. - I наша кураївська "рибтюлька" ще не всi там сiтки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогоднi, вважай, бiльше, нiж у Чорному... Там тiльки медузи, мов капелюхи, плавають. - А вiн, мабуть, i за медузами скучатиме, - пiддала жiночої психологiчної тонкостi Iннина мати. - Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалi добрий зав'язали вони тобi вузол напризахiд життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись... - А медики списали. - То вже дiло кепське, - нахмурився й Чередниченко, - з медиками не дуже повоюєш. Справдi, виходить нiби кура... - I помовчавши, знову: - То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодiїв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собi в затiнку, пiсля всiх своїх орiонських вахт вiдсипайся, а вночi в космос поглядай, зорi лiчи!.. Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час мiж верховiття на зiрки. - Подумаю, - сказав Ягнич перегодя. - Може, й доведеться... Може, й справдi лiчитиму оцi кураївськi зорi, доки всiх не перелiчу. XI Так I став вiн тут жити. Коли дiйшлось до його мiсцевлаштування на нiчлiг, Iнна запропонувала свою чистеньку, вiдведену їй матiр'ю свiтличку, одначе прибулець вiдмовився рiшуче. I взагалi вiд хати вiдмовився, хоч вiльно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночi встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її пiд грушею, так буде краще. "Це ж лiто, а коли зайде осiнь?" - видно, кортiло спитати сестрi, та вчасно стрималась. - Нащо нагадувати зайвий раз про те, вiд чого людинi болить? Сестрi Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провiдає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається... Звiсно, вона рада, рiдна ж кров, та й сiм'я в неї дружна, людину пригрiють, але як сам вiн тут почуватиметься? Замiсть хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвiр'я батькiвське i груша теж, принаймнi пiвгрушi належить братовi по праву. Та тiльки чи це його втiшить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всiм вiн тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутнiстю порушить їхнє звичне й владноване життя. Груша Ягничева - в кам'янiй корi. Просто як камiнне дерево. Постелившись пiд рiдною грушею, гiсть одразу лiг, умостився на своїй розкладайцi i, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Iнна, прибираючи зi столу, востаннє пробiгала побiля нього, орiонець стиха її окликнув: - I-нко! - Що вам?.. - Вона зам'ялась, не знаючи, як його делiкатнiше буде назвати. "Дядя Андрон" - надто по-дитячому, по-давньому, "дядько Андроне" - це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрi з дiвчат у медучилищi, коли про когось iз хлопцiв хотiли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: "А, вайло, є в ньому щось дядькiвське"... I хоч Iнна сама й не приймала цього, слово "дядько" для неї нiколи лайкою не було, та все ж зараз хотiла знайти якесь шановитiше слово. I тому звернулась до нього на iм'я й по батьковi, як звертаються в школi до вчителiв: - Що ви хотiли, Андроне Гурiйовичу? - Про одну рiч хочу тебе спитати. - Питайте, - вона аж розгубилась: про що б то? Гiсть мовчав, нiби й сам в останню мить завагався, питати чи нi. Потiм таки подав голос: - Що воно таке... пiте-кантроп? Вона трохи не розсмiялась. Так це було несподiвано, й таке смiшне слово! Пiте-кантроп! - Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навiть напiвлюдина... А власне, для чого вам це? - Та просто так. - А все ж таки? З нiчого ж не буває. - Нi-нi, просто. Якраз iз нiчого, взяло та й приверзлось. - I жестом руки вiн одразу ж вiдпустив її, йди, мовляв, собi... Вона вiдiйшла кiлька крокiв, а потiм враз повернулась: - Ви не сумуйте. - З чого ти взяла? - Та так... Вiдпустiть нерви, добре виспiться, це вас змiцнить. - Для чого? - Як - для чого? Для життя! - А життю таке луб'я потрiбне? - Вiд вас я цього не ждала, - вона аж розсердилась, щиро, неприховане. - Той, хто став для нас символом мужностi, витримки. Людина, яка носить у собi "Орiон"!.. I раптом... Таж нема знецiненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А ви: чи потрiбен... Навiть слухати дивно. Спiть! Крутнулась i пiшла. Якщо буває слово цiлющим, то для Ягнича оце було воно. "Людина, яка носить у собi "Орiон"... Отак з щемливою гостротою вiдчув, що не приблуда вiн тут, щось таки важить його особа бодай для декого iз рiднi. А досить, виявляється, бути потрiбним хай навiть однiй людськiй душi, щоб присутнiсть твоя на землi вже була виправдана... Таке зробив для себе маленьке вiдкриття i тихо порадувався йому. Навiть посмiхнувся: дiвча, а як вiдбрило, як провчило тебе лисого. От тобi й Iнка! Уранцi подарував їй хустку. Таку, як i матерi, японську, з квiттям, тiльки справдi веселiшу - червоне квiття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навiть символiкою, - згадалась їй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вiкторовi, коли побачила його в першу мить. - Буде вiд вас пам'ять, спасибi. Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потiм опустила на плечi, покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич милувався нею: справдi, мов юна циганка десь iз Калькутти. Сестрина гордiсть, кураївська смагт лява краса, - де воно тут i береться в Кураївцi? З якого корiння? Очi чистi, а коли засмiється (зрiдка), то й смiх у неї якийсь чистий. Не сьогорiчна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рiвно лежить на щоках, на шиї, рухи плавковитi, i в усьому дiвоча, самою ще, може, не усвiдомлена гiднiсть, нi проти кого не спрямована гордовитiсть, королiвна-кололiвна, та й годi! А надто ж цей погляд, орiонець ще зучора його помiтив: глибокий, непустий, таємно тобi спiвчуваючий. - Спасибi, дядю Андроне, - ще раз подякувала Iнка й передала хустку з квiттям матерi на сховок: - На збереження вам... Коли завiє зима, запинатимусь... А зараз на роботу майнула без хустки, з вiльно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, - переливами хвилястими воно так гарно їй розсипалось по плечах. - Оце ж наша зцiлителька, - сказала до Ягнича з усмiшкою сестра, коли залишились доснiдувати вдвох на верандi. - Ця всiх оздоровить, бо душею добра. Бiжить, поспiшає, щоб, бува, куди не втiк вiд неї медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замiсть себе... - Варвара, кажуть, нездужає часто? - поцiкавився брат. - А кине роботу, то й зовсiм заскнiє. Мабуть, i сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска... Звiсно, на бездiллi людина всиха... У мене ось що бiльше клопотiв, то я здоровiша. Не приховалось вiд Ягнича, що сестра сьогоднi, знов увiйшовши в свiй звичний будень, i сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровiшає в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки бiля очей, i хоч у поглядi сестри ще повно тепла, проте очi вже не горять, як ранiш... Чорнi тiльки брови зостались, у косах срiбляться нитки сивини. Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пiснi спiвається. Тiльки ж не намарне пропала, в дочку перейшла... - Щаслива ти, сестро, з такими дiтьми. - Це правда. Для матерi iншого щастя нема. - Знайти б тепер Iннi пару достойну... Чи вже знайшла? - Та наче... Хiба не помiтив, як учора згорiла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж її любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша... Ох, боюсь я цiєї любовi! Чимось вiн її заслiпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Вiктора знаєш? - Веремiєнкiв? - Один вiн у нас такий вiтрогон. Йому пiсля школи на трактора б сiсти, а вiн замiсть того сiв на лаву пiдсудних... Наплакалась мати, ще й досi вiд сорому людей уникає, з двору не виходить... Ох, Вiктор, Вiктор, в кого вiн i вдався! Вiдбувши своє, в Кураївку не спiшить, десь у районi застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хулiган, зайдисвiт, а наша за ним, я ж бачу, мре... - У цьому ми їй не суддi, - зауважив брат. - Знаєш по собi: серця не зневолиш... - Хоч би вiн куди завербувався на край свiта... Go як подумаю, що такого дурисвiта матиму зятем, тарiлки за ним прибиратиму... Ну хiба ж вона йому рiвня,? З похвалою училище закiнчила, кругла вiдмiнниця, здiбна до всього... Окрiм що медичка, вона ще ж i поетка в нас, сама пiсню склала!.. - Пiсню? Iнка? - Тож-бо! Радiо двiчi вже передавало: слова Iнни Ягнич, ну, а музика... та, мабуть, i музика її. Декотрi кажуть: кому вони здалися, цi новi пiснi, коли й старих уже не спiвають... За теперiшньою модою бiльше готове ж слухають з платiвок, бояться живе горло натрудити... А по-моєму, коли дiвчинi закортiло свою пiсню скласти, то - хай, кому це заважає? Буває таке на душi, що пiснею тiльки й скажеш... Мама нашi скiльки он тих пiсень знали - i для будня, й для свята... Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, - згадала вона про дитсадок. - Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула. - Клопiтка робота? - запитав Ягнич. - Клопiтка, та й дуже, та все ж легше, нiж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нiчого, якось навiть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарiвнi з чоловiком стала до штурвала. А потiм, почуваю, еге! Уже це не для твоїх лiт, молодице... Не скаржилась. Чередниченко сам помiтив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала i слава тобi, оскiльки ж виростила достойного сина - штурмана для степового корабля, виховательськi здiбностi виявила, то переводжу тебе вiднинi на дитсадок... Виховуй цих пуп'янкiв. Отам бiля них i веселюсь... Що ж, побiжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати... - Опудалом для горобцiв - саме раз, - глухо вiдповiв орiонець. Та тiльки сестра з двору, став лагодитись i вiн кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щiточку вусiв торкнув ребром долонi. Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яної пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дiтей тут, як горобцiв, кублилось у пилюцi, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустрiне моряк - не мине без уваги. - Чий ти? - Яковин. - Якого ж це Якова? - Ну отого... Ягничiвського. I довго ще потiм прикидає орiонець, з яких це Ягничiв буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що нiякий вiн тобi й не родич. Однак пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишенi не приберiг, бо дiти - це дiти... Аж нiяк не всi дорослi викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутiйло, фальшивець, словоблуд, зустрiнеться десь тобi пика така мерзенна, повзуча, що вiк би її не бачив, не людина - гидота. А от дiти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любi - чи в своєму, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крiзь гiлля позиркує звiдти до тебе, бiлолобе, iнше он вулицею покривуляло верхи на велосипедi - глянеш, i душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер - пiд стрiхою лише зрiдка десь трапиться... А що там уже говорити про тi мазанки самановi, чабанськi, - з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажiмо, прядка гуде або як просо в ступi товчуть - так що аж хата ходором ходить... А були ж у Кураївцi такi, що й хати путньої не мали - халупу руду злiпить або напiвземлянку-напiвкурiнь зiпне, як у тiй пiснi: збудуй хату з лободи, та й розкошує... Нiхто тепер не повiрить, що в куренях iз камки, з морської трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палацi тулилось... I це ж вам не в тропiках, де снiгiв нiколи не бачать... Лишили б хоча для музею яку-небудь пiдслiпувату мазанку, щоб було з чим порiвнювати все оце теперiшнє... Палац культури вигрохали на шiстсот мiсць, унiвермаг сяє вiтринами незгiрш, як у мiстi, та й сама Кураївка, мабуть, стане колись мiстом, яким-небудь приморським Кураївградом. Опинившись у центрi села, Ягнич найперше пiшов до обелiска. Щоразу тут перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволi - вкотре уже! - вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленкiв, Рябих та Чорних, Чередниченкiв, Щаденкiв та Ягничiв, - Ягничами кiнчається алфавiтний список майже бiля самої землi. Вогонь горить, ворушиться пломiнцем - газовий балон пiд ним час вiд часу мiняють. Квiтiв багато довкiл, на рiзнi барви цвiтуть троянди, дуже тiльки запилюженi; мiж квiттям, мiж колючими кущами троянд мишiй та осот жене, дарма що сiльрада через дорогу, молодiй секретарцi з вiкна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти... Потiм аж край села, на старому цвинтарi, опинивсь. Мiж осiлими, ледь помiтними безiменними горбками розшукав могилки батька-матерi, вони штахетиною обгородженi, сам пiд час минулого приїзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич i тут. Звiдси вiдкривалося море, добре видно було в далечi розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору... Ослiпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янiв, з полиневої сушi вивчаєш тепер юнацьке море своє, вiчно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а вiн тобi вже, мабуть, прокладений просто в кураївськi оцi полини... Викопають тобi тут хату останню, оту, що над нею хiба що яка добра душа тополицю посадить... На "Орiонi" - отам вiн, здається б, нiколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинiшому iз морiв... Пiд рiвним вiтром, серед сяйних, розкiшних просторiв хлоп'ятка iдуть, подорослiшали без" тебе синочки, все вмiють самi, - аж сюди чути, як бринить, спiває над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твiй "Орiон", де його люблять зустрiчати дельфiни, їм це чомусь до вподоби - пливти поруч iз судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Вiдомо, що дельфiни почувають симпатiю до людей, непоясненним поки що є їхнiй постiйний потяг - бути з людьми. Може, i їм, морським створiнням, властиво вiдчувати потребу в людському теплi? Виявiв ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподiваються знайти в нiй вiрного друга собi, створiння взiрцеве, щось близьке до найвищої досконалостi? Йти в морi поруч "Орiона", пустувати, показувати свою спритнiсть молодим морякам - то дельфiнам найкраща розвага. Як саме втiлення життєлюбства i пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують iз води, виграють, аж нiби смiються, шлють свої усмiхи водянi крiзь срiблястi бризки до екiпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерiя на нього находила, здавалось: а може, то його потоплi пiд бомбами дiти, здобувши iншу подобу, стали там, у пiдводдi, веселими дельфiнятами й далi живуть, принатурившись до iншого, до водяного життя? Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарнi, на дверях як виросла Нелька: - Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хлiба. I Нелька, як справжня пекарка, в бiлiм культурнiм халатi привiтно красується на порозi, розчервонiла, напалена вiд печей. - Паляницi якраз вийняла, може, вгостити?.. - Нi, спасибi. - То, може, хоч бублика? - Дякую й за бублика. - Та що ж це ви так, дядечку?.. I з ходу знову про сина. Цiлу нiч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцевi в ту морехiдку... Чи витримає вiн там, чи не виженуть? - У морехiдцi, звiсно, не мед, - стримано сказав Ягнич. - Бачити морехiдку на парадi в безкозирках, у стрiчках - то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубi та, ще не вмiючи, руками школярськими зачищає сталевий кiнець - то морехiдка iнша... Там у нього всi руки в кровi... - Ой лишечко! - Чого ж ти його до мене не прислала? - Соромиться! Такий сором'язливий вiн у мене... Якщо вступлю, каже, тодi пiду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекцiї шукати прийшов!.. Нi, я його таки умовлю в торговельне. Вже нiбито й сам схиляється... - Дiло його. Торгувати теж комусь треба. Тiльки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував. Ягнич уже напрямився далi йти, але ж молодиця знову його спинила: - Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарнi, з'явилася на порозi з великою бiлою паляницею в руках. - Торкнiться до неї: гаряча, вся дише ще! Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляницi, аж усмiхнувсь: от тобi й Нелька... Хлiбину таку спекти - це теж талант .. - Мабуть, на виставку пекла? - Будь ласка, Гурiйовичу, вiзьмiть, нiхто вам такої не спече! - Цiлий дивень! На весiлля б комусь, а ти... нi, нi, - вiдмахнувся Ягнич, хоча в душi був зворушений. - Хлiба в нас повно на столi... - Знаю, але хай поряд iз їхнiм буде й ваш... У них свiй, а в квартиранта свiй!.. Ягнич аж образився: - Поки що не дiлимось... Нiхто хлiбом ще не дорiкнув. I не квартирант я... - буркнув убiк i, похнюпившись, пiшов собi далi. Дверi Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були вiдчиненi, хтось, видно, з'явився з ключем. Моряк вирiшив зайти. У просторому, повному свiтла вестибюлi нi душi. Тихо, не чути нiчиїх крокiв. На стiнах приваблюють зiр картини великих розмiрiв, що їх Чередниченко замовляє десь у художнiх майстернях i добре оплачує, вважає, що для цього дiла коштiв жалiти грiх. На найбiльшiй картинi пташина ферма, бiлi кури чи гуси розбрелися по згiрку, посеред них красується весела дiвчина-пташниця в бiлому халатi. До когось вона смiється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на iншому полотнi... Для втiхи степовикам вiдтворено також i ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами... Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть... У далекiм закутнi вестибюля, всуцiль вiдгородженому вiтринним склом, щось зеленiє i наче прозориться вода, - акварiум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вiтрини. Нiякої води. Пальми стирчать гостролистi, як осока, а пiд ними серед штучних кущикiв та камiнцiв сама дивовижа... чучела! Його, Ягничевi, чучела! Наче тiльки й ждали свого творця, щоб iз ним тут зустрiтись. Аж до скла вiтрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зi склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усiх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумнiша: по цей бiк вiтрини майстер, а по той бiк, за склом, у величезнiй склянiй клiтцi, його пересохлi на порох пташки. Бiльшi й меншi представники пташиного свiту, зiбранi однiєю сiм'єю: i тi, що з дальнiх морiв, i тутешнi, добре знайомi цьому узбережжю... Дроздики, журавлики, ластiвка-бiлогрудка, баклан-чорноморець, тропiчнi папуги в яскравiм опереннi... Кожне лiтало, вигравало в повiтрi, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вiтрини на свого творця. Самi окаменiлостi, до крихкостi зсушенi, пилюкою припилюженi густо, нiкуди вже вони звiдси не знiмуться, не полетять. Були життям, стали колекцiєю в склянiй, мовби безповiтрянiй клiтцi... Рiзко одвернувся Ягнич i пiшов геть, важко ступаючи, несучи в душi тягар побаченого. Але ж i в зал ще треба було глянути. Дверi незамкнутi, вiдчинив, переступив порiг. Тут напiвсутiнь i навiть прохолода. Не зал, а цiлий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибинi сцени давня, ще, мабуть, пiсля якоїсь вистави не прибрана декорацiя: хатка бiленька, перелаз з горнятками на пакiллi, поруч - дiвчина у вишитому вбраннi, у вiнку, з коромислом на плечi... Стоїть як жива, поставою так схожа на Iнку! Може, з неї хто й малював? Стiльцi не стiльцi, а просто крiсла розкiшнi, спинки блищать чорним лаком, новi сидiння оббитi пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидiти закортiло. Сiв Ягнич i зiтхнув, спочиваючи. А десь, у дальнiм темнiм кутку, принишкло затаївся i вiн, невiдчепний дух самотностi. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг... Чи це ж бо не розкiш? Один, сам-самiсiнький на всi шiстсот блакитних плюшевих мiсць! XII На Другому поверсi палацу, в лiвому його крилi, чулися кроки, хтось там ходив. Коли Ягнич пiднявся туди широкими сходами з вестибюля, незабаром зустрiлась йому табличка на вiдхилених дверях: "Iсторико-краєзнавчий музей села Кураївки". Зайшов. У зiщуленiй постатi, що в протилежнiм кутку за прядками та ступами розбирала старезне якесь причандалля, насилу впiзнав Панаса Веремiєнка. Отак знепримiтився, зменшився ростом, на мумiю єгипетську звiвся чоловiк... Сонця нема, а вiн у темних окулярах, брилик капроновий на головi. Зачувши кроки, Панас Омелянович одразу вiдклав мотовило (це було справжнє допотопне мотовило, обсноване нитками), скинувся обличчям угору, якось аж нiби сполохано: - Хто там? Ягнич пiдiйшов до нього на близьку вiдстань i зупинився мовчки, може ж, таки впiзнає крiзь темнi свої окуляри. Веремiєнко перебував у незрозумiлiй стривоженостi: - Хто ти? Це ти, Вiтько? Ягнича навiть острах взяв, аж моторошно стало. Ти для нього не ти! Дивиться зовсiм напрямцi, просто в очi, а ввижаєшся ти йому кимось iншим, може, хлопчаком, що вирiшив пожартувати... - Ягнич я. Андрон. - Андрон? Вседержитель морiв? Пробач менi, друже, - одразу прояснилось, просвiтлiшало обличчя завiдувача музею. - Чув я, що ти в Кураївцi... Прошу, заходь, заходь. - Панас Омелянович заметушився i одразу пожалiвся: - Слiпну я, Андроне, катастрофiчно втрачаю зiр. - В Одесу треба, в отой Iнститут свiтла... - Був. Спершу трохи покращало, а це знов... гасне свiт. Усе розпливається, i тебе ось бачу зараз, наче крiзь товщу води. Тiльки тiнь вiд тебе. Весь нiби стоїш у водi з головою. "Вже я йому - як водорiсть..." - подумалось Ягничевi. - Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне... Для кого минувшина, а для нас iз тобою вона до останньої клiтинки жива... Ось випадково на мотовило натрапив у дiда Коршака - буде ще один експонат. Майже знахiдка вiку... У нього є й жорна ручнi, та поки що не дає... Став показувати Ягничевi музей. Були тут i давнi рибальськi пристрої, i плахти, i очiпки, цiлий ткацький верстат звiдкись притягли... На столиках пiд склом засушенi рослини всякi, ковила бiлочуба, й будняк, i навiть стебло полину... Цiлi гербарiї з кураївського рослинного свiту. А по стiнах всюди фотографiї, позбiльшуванi, мабуть, з якихось посвiдчень, порозмиванi, затуманенi чи вiд невмiлого збiльшування, чи вiд давностi лiт. Скiльки Батькiвщинi достойних людей дала Кураївка, що уславили її i працею, i подвигами на фронтах!.. Самих тiльки морякiв - на пiвстiни. Та ще якi моряки: Ягнич Федот на торпедному катерi загинув пiд час атаки... Чорнобаєнко-середульший сягнув був навiть чину контр-адмiрала, - недавно помер у Владивостоцi. I на кого не глянь - той, як ось Сава Чередниченко, Одесу обороняв, а пiзнiше вiдзначився в керченському десантi, Бiлокiнь став героєм за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лiзу ходив i зараз десь ходить iз сейнерами в Атлантику... Натрапив Ягнич на стендi й на свою рядову особу, ледве впiзнав у бравому парубковi себе: збiльшили його з давньої фотографiйки, що збереглася в сестри, молодцюватий моряк у святковiй бiлiй матросцi, безкозирка з стрiчками красується на юнацькiй лобатiй головi... "Старший майстер парусної справи вiтрильника "Орiон" - такий стоїть пiд цим "експонатом" пiдпис. Усе вiрно, тiльки чому старший? Чи, може, й справдi старший? I ще на однiй iз фотографiй, на груповiй карточцi перших кураївських комсомольцiв, знайшов Ягнич себе й витрiшкуватого, зовсiм худющого тодi Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всiх на травi). А поруч iз ним Iванилов Женька, що пiд час вiйни командував танковим батальйоном, загинув десь пiд Кенiгсбергом... Не без зусиль Ягнич вiдшукав на цiй груповiй i Панаса Омеляновича, в ту пору молодого кураївського вчителя, вiн притулився оторопiло збоку, вже й тодi був чимось нiби зляканий... Молодiсть - ось де вона тiльки й зосталася! Це ж прощальна карточка їхнього осередку, коли хлопцi на Жовтневi, перед тим як розiйтись по свiтах, разом сфотографувались - уперше й востаннє... Багатьох, багатьох уже нема. Одиницi позоставались. I серед тих одиниць вас двоє, сумовито зараз застиглих перед цими стендами. - А цю впiзнаєш? - з таємничим виглядом Панас Омелянович пiдвiв Ягнича ще до одного стенда. З туманної фотографiї з найвиднiшого мiсця дивилась на них молода кругловида дiвчина у льотчицькiй формi... Саня Хутiрна! Дивилась i всмiхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, дiди? Всi вони тодi були в неї закоханi до безпам'ятства. Однак нiкому не вдалося знайти ключ до її веселого серця. Спiвати з ними спiвала, до моря на мiсячну дорiжку гуртом дивитись ходила, а щоб вирiзнити котрогось, щоб вiкно вночi вiдчинити котромусь... Е, нi, вибачайте, хлопцi! Однiєї ночi Саня загадково зникла з села, думали, чи не втопилась - навiть розшуки на дiвчину оголосила стривожена Кураївка. Об'явилась їхня Саня згодом десь аж на Пiвнiчнiм Кавказi, в льотному училищi. Спершу нiбито. влаштувалась там офiцiанткою, компоти подавала курсантам, а потiм так закрутила голову одному командировi, що незабаром i одружилася з ним. Казали, що причарувала на смерть, i, може, не так навiть iз любовi, як ради того, щоб на льотчицю вивчив, це вiн їй твердо обiцяв. I досягла свого: навчилась, у складi жiночого екiпажу брала участь у далеких перельотах, котрi починались з-пiд кримського сонця й кiнчались десь аж у тундрi, поставила з подругами якийсь дуже значний рекорд. Коли в променях слави купалась Хутiрна - прилетiла лiтаком аж у саму Кураївку, сiла край села на чабанських угiддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового авiатора, що був на той час у ще вищому чинi. Ах, Саня, Саня, неспокiйна душа! З першого дня вiйни була вже в польотах, поривалась навстрiч небезпекам, втратила мужа в боях, а її все щось нiби щадило, хоч не раз поверталась на аеродром у прорешеченiй кабiнi. Непогамовна, знов пiсля того здiймалась на завдання, бiльше, здається, там i жила, в небi, в польотах денних i нiчних. I вже коли рушили наступом, загинула Саня Хутiрна десь у повiтряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душi була нiжної, незадовго до загибелi опалила її коротка фронтова любов. Була в останнiм польотi з льотчиком-юнаком, що його вона зустрiла мiж боями й по-справжньому покохала. З ним пiшла i в полiт. Розбилися в один день, в одну мить, i, як запевняє легенда, розбились в обiймах. Офiцiйна версiя, що рятунку, пiдбитi, уже не мали, а дехто з кураївських навiть досi поговорює, що то Санька могла й зумисне пiдстроїти - з жаги та знетямлення почуттiв чи ще, може, з ревнощiв, iз боязнi втратити свою вперше знайдену, вперше вiдкриту в життi любов... Здається, тут вони найдовше стояли, двоє зiстарених людей, бiля своєї ровесницi, що так i зосталася вiчно юною. - Це ось її, Саню нашу, нiяка вже старiсть не здожене... - Що нi, то нi, - згодився вчитель. - Правду колись казав поет: "Хорошо умереть молодым"... Хоча й лiта несуть перевагу - просвiтлюють дух, дарують мудрiсть людинi... - Сплав для життя потрiбен, сплав двоєдиний - молодого й зрiлого, - сказав Ягнич i почав допитувати Веремiєнка про сина: де вiн? Як вiн? Чи вiрнi чутки, що розпоганився хлопець? - Збився з пуття, - зiтхнув старий. - Та вiзьми ти його за барки, Панасе, отям, зупини, - порадив Ягнич суворо. - Як не себе, то хай честь дiвчини побереже... У них же там з Iнкою почуття. Хай не здумає покривдити, бо тодi матиме справу зi мною. - Ох, Андроне, Андроне, торкнувсь ти такого... Найболючiша це моя рана... Сам би в могилу пiшов, щоб тiльки вiн став iнакшим. - Та, може ж, таки заговорить у ньому совiсть? - Якщо вона в нього є... Схнюплений стояв Панас Омелянович серед своїх експонатiв. Колись був такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкiсть подiлась, зiсох, зморщився, жменя того чоловiка зосталась. Надворi - море кураївського сонця. Бiля контори колгоспу знудьговано жде когось компанiя молодих людей, приїжджих чи, може, й тутешнiх: хлопцi в футболках, серед них дiвчина кимось нiби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече. Вона на однiй лавцi, хлопцi навпроти, всi в позах недбалих, аж сiрi з нудьги. Прийняли, видно, Ягнича за сторожа конторського, бо тiльки став наближатись, почулось мiж ними: "Ану спитаєм цього довгожителя..." Вимогливим тоном домагалися вiдповiдi, де голова, коли вiн буде, а як не буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов мовчки мимо них Ягнич, давши зрозумiти, що зневажає такий тон спiлкування. "Глухий, - донеслось йому вслiд байдуже й беззлобне, - чи, може, й нiмий?" Зустрiчав ще когось у розпланованому посеред села скверику з декоративним ставком (теж Чередниченкове завоювання), натиканi вздовж берега вербички срiблястi, як оливи, стiкають вiттям аж до води. Вода важка, в маслянистих плямах, засмiчена лушпайками. По ставку плаває лебiдь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дiтлашня з берега гукає йому: "Мишко! Мишко!" - i вiн реагує, пливе на голос, - хлопчаки булками годують його з рук. Ще й тут Ягничевi млоїла душу образа, певне, без умислу завдана тими, що бiля контори назвали його довгожителем, а потiм глухим та нiмим. Образили бiльше навiть не словом, а своєю хамською манерою розмовляти, поводитись. Звертаючись до людини старшої вiком, не пот