рудились навiть пiдвестися - мабуть, i не догадуються, що так годиться i що це нiтрохи не принизило б їх. Хто їх виховує? Видно, що ця Кураївка нiчим їм не цiкава, здатна навiяти лише нудьгу. Загнати їх сюди в таку спеку могла лише особиста чи службова потреба, а не порух душi. Кураївка для таких одновимiрна, бачать у нiй тiльки те, що бачать, що доступне їхньому оку, а не серцю. А для Ягнича вона повнiсiнька, населена й перенаселена вся, на кожному кроцi зустрiчають його живi образи тих, що були, образи дитинства та молодостi, для iнших вони невидимi, їх нема, а перед Ягничем постають натовпами, не торкнутi часом, не пiддатнi лiтам, ходять по садках, смiються й печаляться, незникло живуть по кураївських дворах, любляться, сваряться, з глибини пам'ятi подають голоси, i вiн їх виразно чує, i сам теж вiдгукується до них iз цих своїх нинiшнiх осамотнiлих лiт. Повна, повна для нього Кураївка людом видимим i невидимим - вiд давнiх у сiряках пастухiв до теперiшнього крутов'язого комбайнера та його так розквiтлої доньки. Блукаючи Кураївкою, Ягнич i сам незчувсь, як опинився бiля дитсадка. Дзвенiло ясними дзвiночкамиголосочками звiдти. Такi дзвiночки почути людинi не менш приємно, як i важку оту мiдну ринду на суднi Повагався, потiм таки набрався смiливостi: дай зайду Сестра ще здалеку загледiла, пiдгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бiйся, нашi не б'ються!.. Дiтей якраз заводили до примiщення вiдпочивати, це в них година сну. - А оце, дiтки, той мореплавець з "Орiона", що по всьому свiту ходив пiд парусами!.. Схожий на морського вовка? Зацiкавлено проходили парадом мимо нього парочки тугощоких, чепурненьких дiвчаток та хлопчикiв, трiпотiли навчено рученятами, вiтаючи сторонню людину. Ще й перед тим, мабуть, про нього було їм жартома сказано, що ось iде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з вiдкритою цiкавiстю, але без остраху. Зовсiм не страшний цей вовк... Незабаром збезлюднiло подвiр'я, зостались самi цяцьки-iграшки пiд навiсом, розкиданi рiзнобарвними купами, став оглядати їх: i та цяцька плаче, i ту поскубли... Кiнь стоїть на колiщатках, басує червоногрудий, тiльки одного колiщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих нiжках перекосилась, скоро й зовсiм може розсипатись. А шкода: чепурненька, справдi наче в казцi.... Треба буде прихопити iнструмент, прийти та навести у них лад. Лагодити цяцьки - це i йому буде як забавка в його нинiшньому становищi. - Давайте до нас, будете за старшу няньку, - гукнула, нiби пiдслухавши його намiри, вихователька, сестрина напарниця, що саме пробiгала подвiр'ям. Мабуть, в унiвермаг бiгала, бо пiд рукою пакунок i на обличчi вдоволення, щось добула. - В нас тепер попит на дiдiв! - мимохiдь догукнула весело. - Скрiзь, де малеча є, баби та дiди нарозхват! Дефiцит на вас! Зоставшись сам, сiв у дитячу гойдалку, злегка колихнувся раз i вдруге, вус ворухнуло усмiхом: оце твоя палуба, дiду, твiй "Орiон"... Хай як його накренює - страху тепер нема. Кличуть заходити сюди, а чому б i нi? Мiг би й казочки малечi цiй розказувати. Тiльки - якi ж? Яка з них усiх зав'язалась у пам'ятi вузликом наймiцнiшим, найпам'ятнiшим? Поколихувався, думав, пригадував. Мiг би оцю. Який тут голод, дiтки, вчинився одразу пiсля громадянської, просто всесвiтнiй був голод на цих берегах! Люди пухли, бур'ян та кiнський квасець їли... I ось тодi клопотанням Ленiна, заходами Мiжнародного Червоного Хреста були тут по всьому примор'ю вiдкритi пункти для голодуючих дiтей. Там, дiтки, какаом солодким нас напували, ще й хлiба по тоненькiй скибочцi видавали нам iз вiкна, що до нього декотрим було важко й дотягтись, бо серед нас були й зовсiм маленькi, такi, як оце зараз ви... Видадуть, ще й накажуть: їж тут, з мiсця не сходячи, додому нести не можна, бо це твiй пайок, вiн тiльки для тебе... А один хлопчик, було, вип'є своє какао, а тодi зирк! - чи нiхто не дивиться, не вистежує, i тiльки влучить ту мить хлiб за пазуху, та й галайда додому, бо ж там мама й сестричка малесенька в колисцi... Мама вiд того хлопчика хлiба взяти не хоче, їж, синку, сам, тобi треба здоров'я на цiле життя! Та все ж таки радiють маминi очi, ясняться, аж сяють, що синок не забув, i хоч сам не наїдений, а пайку свою приберiг, додому принiс свою крихiтну частку вiд того Червоного Хреста... Ось така вам буде казочка, дiти. Спокiй пiд навiсом, благодать. Iграшки валяються купою. З хаосу яскравих цяцьок гумовий крокодил шкiриться, але не лякає нiкого. Ластiвка залiтає в пiддашшя, бiля самої iзоляцiйної чашки звила гнiздо, туди й сюди змигує раз у раз, - носить. Коли дiтей вкладено, Ягнич тихцем пiдходить до вiкна їхнього покою. Сонце розсипається на шибках промiнням, дерево зелене, вiддзеркалившись на склi, злегка хилитається, i ще видно на грайвi скла пружечок далекого моря... В глибинi примiщення, на бiлоснiжних лiжечках, поставлених у ряд, мов у кубрику, дiти сплять. Стоїть Ягнич i невiдривне дивиться, як малят поволi зморює, сповиває сон. Ось заплющилось одне, позiхнуло друге, те зовсiм спить, а iнше крiзь прижмур хитренько, зовсiм несонно прозиркує: що то за дiд Нептун заглядає у вiкно знадвору. Свiтлi усмiшки блукають по личках. Ще одне розплющилось оченя, потiм i це, зрештою, поринає в дрiмоту - сон, як мед, солодко огортає дiтей. Такi вони чистi, митi-перемитi, такi спокiйнi. Прозорою хвилькою, наче сонячнi зайчики вiд води, щось перебiжить по личку, мiнливе, денне, - то малому щось привидiлось увi снi, може, отой дерев'яний коник червоногрудий? Розслабило мускульця, потяглось - то воно росте. Пуп'янок, юне створiння, нема ще в нього клопотiв та журби, зла та зневаги нема нi до кого, сама доброта та довiрливiсть. Стояв би отак i стояв на сторожi. У сонних дитячих усмiшках є щось вiд усмiшок дельфiнiв, це вiн ще ранiш помiтив. Така ж довiрливiсть, яснота, незахищенiсть i водночас щось загадкове є в цих сонних пливучих усмiшках, таке, про що й ви, дорослi, ще, може, не здогадуєтесь... Єй-же-єй, саме так, зовсiм по-дитячому всмiхались Ягничевi пiд час рейсу дельфiни, коли, граючись за бортом, радiснi та щасливi, вистрибували до сонця з води. XIII Пригамувалось токовище. Не гаркотять зерноочиснi агрегати, вляглася напруга авралу, пiдмiтають тiк. Вiд розритих курганiв пшеницi (з ямами, як вiд метеоритiв на Мiсяцi) зосталась невелика, обметена звiдусiль купа послiду - то вже фураж. З виглядом полководця ходить по току Чередниченко в своєму комiсарському картузi, поглядає сюди й туди: виграно битву! Ще одну виграно, щоправда, й не без втрат (причина - стихiя). В цiлому все-таки є пiдстави головi бути вдоволеним: хоча зiбрали й менше, нiж обiцяли у зобов'язаннях (причина та ж сама - стихiя), але план здали повнiстю, здали достроково. З фуражем, на жаль, буде сутужно, худоби ж повно на фермах, ну, та якось доведеться викручуватись. Вся надiя, що наступний рiк буде щасливiшим. Уже зараз закладаються основи того примхливого хлiборобського щастя: обсiялись, вклалися в строки, тепер би дощу!.. Людей поменшало в степу. Вiйськовi, що допомагали вивозити хлiб, розпрощались, поїхали; якiйсь дiвчинi, може, й тоскно стане, замлоїться душа, що вже не стирчить на солончаках бiля ферми польова радiостанцiя серед наметiв солдатського табору. В одну нiч знялися, зникли в невiдомому напрямi - нiде на токовищi не побачиш тепер тих симпатичних та скромних туркменiв у панамках. Перед вiдправкою забiг на хвильку до Iнни той її перший пацiєнт, нiяковiючи, передав пластинку: - Тут наша пiсня... Про одну "киз"... таку, як ти! I побiг, зашарiвшись до вух. Iнна теж згортає свiй медпункт, збирає аптечку, впаковує свої ампули та шприци, - рятувальнiй службi її нема чого на току бiльше робити, перебазовується в село. Чередниченка, як i всiх, хто тут ночей не досипав, добре вимотало за жнива. Тепер, коли приспокоїлось, Сава Данилович для iнтересу став на токових вагах, прикинув, скiльки ж вiн тягне: виявилось, що втратив чимало - дванадцять кiлограмiв живої ваги як не було! Запевняє, нiбито легше стало одразу. Жiнки, що пiдмiтають тiк, весь час поглядами пiдстерiгають Чередниченка, щось вони мають до нього. Нарештi одна, сторчма поставивши мiтлище, випросталась: - Товарищу голова, а коли обжинки? В запитаннi прохоплюється щось досить-таки в'їдливе. Задумався голова. Почухав потилицю, ту круту, атлетичну, на яку не раз уже пiсля гарячих жнив надiвались величезнi вiнки з колосся, колючi кураївськi лаври. Спокуслива рiч - слава: одержанi з минулих зажинкiв та дожинкiв ще й зараз зберiгаються в Чередниченковiм кабiнетi на чiльному мiсцi, зберiгаються для себе - на пам'ять, для приїжджих - на подив i захоплення. - Не буде обжинкiв, - нарештi каже вiн. - Не той рiк, Катре. У наступному хай: може, буде веселiше... Залементували жiнки. Де той наступний, до того ще можна тричi вмерти! Що це за жнива без обжинкiв? Може ж, кому потанцювати хочеться! - Не до танцiв зараз, - стоїть голова на своєму. - Запал пограбував наше свято. Доживем до нового та, як вродить, за все тодi вiдтанцюємо. Пiсля цього не варто й домагатись: Чередниченка не зрушиш, Чередниченко - скеля. Iнна, перебуваючи всi цi днi на току, мимовiль приглядалась до кураївського Зевса. Хотiлось юнiй поетесi глибше збагнути його натуру, цiльну, вольовиту. I чимало вiдкрила для себе нового, про що ранiш було в неї лиш поверхове уявлення. Не такий простий вiн, цей Чередниченко, як iнодi зовнi видається! Декотрi вбачають у ньому лиш оце найвиднiше - господарник, могутнiй двигун, талановитий органiзатор, як часом кажуть на зборах про таких. Коли треба, всiх зумiє пiдняти, змобiлiзує, заохотить, а кого - то й примусить своєю невiдпорною владнiстю. I таки не посадить господарство на мiлину, виб'ється з кураївцями з найскрутнiшої скрути... Знають у районi, що за Чередниченка можна бути спокiйним, в усьому на нього можна покластись, йому нi до чого зайва опiка - стихiя там чи не стихiя. Це все так, тут щодо Чередниченка двох думок бути не може, але Iннi з її вдумливою спостережливiстю (якби хто сказав творчою, вона б знiяковiла) поступово вiдкрилось ще й iнше в ньому, що вона вважала набагато iстотнiшим. Окрiм його настiйливої вимогливостi, сили диявольської енергiї, яку цей лiтнiй уже чоловiк виявляв, було в ньому те, без чого не був би вiн Сава Данилович: за владним голосом, за словом твердим, часом дошкульним i навiть грубуватим дiвчина помiчала в ньому внутрiшню природну повагу до людей, яку вона в думцi назвала: антибайдужiсть. Хай там Зiрка, хай слава, а вiд загалу Чередниченко себе не вiдокремлює, i роки, коли простим ковалем працював у колгоспнiй кузнi, рядовим комбайнером стояв за штурвалом комбайна, Чередниченко вважає золотою порою свого життя. "Вiн iз гущини народної, вiн самородок", - так Iнна це формулювала для себе. На току її око могло не раз спостерiгати, що цей громовержець, хоч i вимагає дiла, та виходить це в нього якось не принизливо для пiдлеглого, не образить навiть пiдлiтка своєю зверхнiстю? на сваволю не пiде. Почувається, що за своїми тоннами та центнерами Чередниченко вмiє не випускати з поля зору головного: вiн i крiзь токову кушпелу бачить тих, кого бачити повинен i на кому, власне, все тут тримається. Дуже важливо було Iннi цi речi для себе прояснити. Розумiла тепер, чому, незважаючи на всi бурi, Чередниченко так довго тримається, несхитно стоїть при кермi, чому така шана йому вiд людей, звiдки така сила духу, впевненiсть, ореол... I почувається, що Чередниченкiв демократизм не вдаваний, не фальшивий, в натурi цього народного вожака є, сказати б, органiчне вiдчуття самоцiнностi людини, - органiчне чи, може, на фронтах десь добуте, вистраждане, коли поруч падали, втрачалися найдорожчi? Помiтила також, що й люди цю якiсть у ньому вгадують, почувають її, хай навiть iнтуїтивно, щось там кинуте пiд гарячу руку прощають, бо важливiше для них, що в критичну хвилину Чередниченко вiд тебе не вiдвернеться, не одягне на себе панцир безчулостi, хоч би в якому був настрої. Коли переступиш порiг його кабiнету в конторi - одразу назустрiч: ну, що там у тебе, Пелагеє? Викладай, з'ясуємо. Хоч деколи з таким звертаються, що мовби й не входить в його обов'язки, таке, вiд чого iнший мiг би цiлком законно вiдмахнутись, переадресувати цей клопiт комусь... Адже вдаються до нього з усякою всячиною: кому довiдку, кому транспорту, кому треба для хворого рiдкiснi лiки добути в областi або влаштувати йому десь аж у столицi в професора консультацiю, - до кого? Звичайно, до голови. Завiвся в новiй хатi конфлiкт, "кiнчилися чари, почалися чвари", припекло судитись або миритись - теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до суддi ж у район не побiжиш... Учора, коли випала така хвилина, що Чередниченка можна було спитати, Iнна спитала: - Саво Даниловичу, одне до вас делiкатне: як вам при безмежностi вашої головинської влади, при своїй, ну, сказати б, всемогутностi, все-таки вдається не втратити... - Не втратити совiстi - це ти хотiла сказати? - одразу засмiявся вiн. - Що не забюрократився, серце жиром не обросло? - Саме це. - Грiшний i я, дiвчино, не iдеалiзуй. Буває, видаси комусь удень "комплiмент", а потiм цiлу нiч мучишся: що це з тобою? Затовстошкурився вже? Забуваєш, ким був, чиїм довiр'ям користуєшся? Нi, друже, якщо далi пiде так, то крiсло керiвне тобi вже протипоказане, подавайся, брат, неводи тягати в "рибтюльку"... - Становище ваше, Саво Даниловичу, становище нашого кураївського Зевса таке, що могли б i зачерствiти, а якщо не зачерствiли, якщо й при таких дозах пошани та слави органiзм не втратив чутливостi, то менi, як медиковi, просто цiкаво ж знати: чому? Чередниченко нахмурився й вiдповiв не одразу. - Якщо не зачерствiв, Iнко, якщо душа не перетворилась у курдюк овечий, то це бiльша заслуга знаєш чия? Тих, що багатьох їх уже й на свiтi нема. Що вночi перед боєм Саву Чередниченка в партiю приймали, руки - до єдиного - пiдняли за нього перед самим виходом у десант... - Ну, це я розумiю, а ще... - Ох доскiплива, - осмiхнувсь голова i додав з несподiваною нiжнiстю: - А ще - заслуга моєї Варвари Пилипiвни. Хоч би й хотiлось карасевi в байдужiсть замулитись, але ж не дасть - одразу здорову критику наведе своєю качалкою!.. I знов про ту мiфiчну качалку, що про неї вже i в областi чули вiд нього з трибун. Вiдшумiло токовище, не стоїть бiльше над ним курява день i нiч. Зганяють з полiв технiку, стягують вагончики, що були коротким пристановищем жниварям. Комбайни рiзних марок - i давнi, ще емтеесiвськi ветерани, й сучаснi хваленi комбайнерами "Колоси" та "Ниви" - вирихтувались пс'ред токовищем у ряд, вже вiльнi вiд роботи, стоять, спочивають. Тихi, аж пог.iеншалi, якiсь нiби притомленi пiсля своїх круглодобових ходiнь у степах. Спочинок буде недовгий, постоять день-два, пройдуть необхiдну профiлактику та й знову в дорогу, за Волгу, в далекий Казахстан, на пiдмогу цiлинним землям. Сiмейний екiпаж Ягничiв теж: тут, бiля свого "Колоса". Iннi видно, як брат її, отой самий Петро-штурманець,. вилазить з-пiд комбайна замазучений, зашмарований (навмисне, мабуть, для комбайнерського шику не вмивається), пiдiйшов до батька, щось говорить йому з серйозним, таким незалежним виглядом. Рiвний у правах з батьком, бо порiвну дiлили все, що вiд них вимагала жнив'яна напруга. Вiд самого рання пораються удвох бiля довiреного їм агрегату. Що батька нiчим звiдти не вiдiрвеш, це зрозумiло, але й вiн, асистент, тримається бiля "Колоса" невiдлучно, побував пiд комбайном, знизу позаглядав, кругом обiйшов, доповiв i знов жде, ще, може, буде якась команда, - перед вiд'їздом без кiнця виникає то одне, то друге... Хай пiдлiток, але i в нього є зараз пiдстави почувати гордiсть, разом з батьком недосипав цiлi жнива. Iнна часом переживає навiть щось схоже на ревнощi, коли батько при гостях, впадаючи у свою звичну сентиментальнiсть, починає спiвати синовi дифiрамби, з щасливим туманом в очах розповiдаючи, як узяв вiн уперше свого штурманця до комбайна для випробу. Довiрив йому штурвал, i так ревно хлопець старався, так його натрудило те стерно, що увечерi тiльки з комбайна, пiд купу соломи Петрусь наш i в сон... "Постривай, Петько, не спи, ось нам вечерю везуть!" - "Добре, - обiцяє, - не спатиму". Не встигли й на зорi глянути, як вечеря пiд'їхала, вставай, штурманчику, пiдкрiпимось, а штурманчик уже не чує: скрутилося пiд соломою, i хоч з гармат пали - не добудишся... - Потiм i ввi снi, чую, шарудить, - всмiхався при цьому батько, - солому штурманець мiй руками ловить, висмикує, вириває, - то в нього "камера забилась"... Ну, тепер Петрик пiдрiс уже, втягнувся в роботу, батько i в Казахстан цього лiта бере його, - що ж, асистент, права рука... Оскiльки комбайнерам скоро в дорогу, Чередниченко розпорядився обiдати сьогоднi разом, - кличте всiх, хто й на току, хто й бiля токовища. Хай i без музики, та хоч у такий спосiб годиться вшанувати людей перед дорогою... Iнна, дочекавшись своїх, таки змусила брата-штурманця вмитися, перш нiж сiдати до столу. Сама ще й зливала йому на руки. - Не будь же ти порушником гiгiєни! У вухах он гречка росте! Гарнен-ько, гарненько вмивайся, - пiдохочувала вона брата. - Ну та лий, - неохоче згоджувався вiн. - Змию трудовий пiт, бо за неохайним зовнiшнiм виглядом можуть не помiтити внутрiшньої краси. Процедура змiнила хлопця. Витираючись перед люстерком, прилаштованим на стовпi, сам собi зробив мiну кумедну, пригладив долонею набiк змокрiлого чубчика, що за жнива аж вибiлився на сонцi. Вдоволений собою, посвiжiлий, обернувся до сестри: - Ну, як тобi моя заслужена фiзiономiя? I усмiхнувсь обережно. Знає свої вади майбутнiй чийсь кавалер, усмiхається, губiв не розтуляючи так, щоб зубiв не видно було (переднi в нього трохи лопаткуватi). За столом Iнна мала честь сидiти поруч iз своїм родинним екiпажем. - Святе сiмейство, - поглядаючи на цю iдилiю, зауважив Чередниченко. - Та жаль, мало їх у тебе, Федоре, всюди недобiр... Я ось у роду був сьомий, а всього нас у батька-матерi дванадцятеро в миску заглядало... Правда, малими й передавило бiльше половини, дороги до нас медицина не знала, вiд пошестей не було рятунку... Але ж сiялось густо. Хто з теперiшнiх може похвалитись дванадцятьма? - Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, - ущипливо зауважила одна з токових молодиць. - Визнаю, чим тут заперечиш, - згодився голова. - Якби не вiйна, може б, i густiше вродило. Двоє їх виколосилось на моїй нивi, та й тих тiльки вряди-годи бачу. - (Сини в нього жонатi обидва - один в сiльськогосподарськiм iнститутi залишений викладати, другий пiсля вiйськового училища проходить службу в НДР.) - Поженились, живуть дружно, а де ж онуки, питаю? Стану соромити й невiсток. Що ви, ледарки, собi думаєте? Невже так i жити зiбралися ялiвками? Смiються: ще встигнемо, куди спiшити, ще самi молодi, погуляти хочемо. Ось вам їхня фiлософiя... Ти, Iнко, як вийдеш замiж, - звернувся через стiл Чередниченко до дiвчини, що враз зашарiлась, - щоб не пiддавалася таким настроям, дiтей нам щоб народила багато! - Iнна нахилилась, лице їй горiло, але Чередниченко на це не зважав. - У Казахстанi, куди ось їдуть нашi гвардiйцi, та й по всiй Середнiй Азiї, там дiтей у кожнiй сiм'ї, як маку! Позаздрити можна, а Україна щодо цього вiдстає... - Почувалось, що, крiм усього iншого, ще й це завдає йому думок. - Мало не тiльки дiтей, а й дiдiв, - обiзвалась кухарка, що стояла осторонь, згорнувши руки пiд бiлим фартухом. - Хату нi на кого кинути, сивої бороди в селi не побачиш... - Один прибув з "Орiона" бродячий аксакал на поповнення, та й той безбородий, - якось зневажливо пожартував Славко, токовий моторист. Iнну як струмом ударило. Ну, як вiн не вiдчуває? Справдi - немов з конопель!.. I всiм iншим, видно, теж стало нiяково. - Ум не в бородi, а в головi, - Чередниченко метнув гострий погляд у бiк жартуна. - Вам i не снилося того бачити, що цей, з "Орiона", бачив. Коли декотрi з присутнiх ще й в планах не значились, вiн уже вiдповiдальнi доручення Комiнтерну виконував... Iч, на кому знайшов гострити язик, - i голова знов покосився на Славка. - Та що я такого сказав? - щиро спробував виправдатись хлопець. - Аксакал, хiба ж це лайливе слово... Батько Iнни, почервонiлий до вух, прогув у тарiлку: - У них аксакал - це повага лiтам, а в нас - за насмiшку. Хлопець шукав очима пiдтримки серед тих, що обiдали, але нiкому, видно, не був до вподоби його грубий жарт. Навпаки, iнше чулося за столом: - Побiльше б на свiтi таких, як дiд Ягнич... - Не шуби-нейлони, а чисту совiсть чоловiк з "Орiона" принiс. - Станемо всi аксакалами... I ти, Славко, не вiчнозелений... Хлопець не здавався: - Але ж i ви, Саво Даниловичу, дозволяєте собi часом покепкувати над "Орiоном"... - Що ж ти до мене рiвняєшся? - розсердився Чередниченко. - Я можу й над "Орiоном", i над орiонцем пожартувати, i вiн надi мною теж може, бо це дасться нам стажем лiт i правом товаришування. А в тебе поки що нi того, нi того... Невже не ясно? I, даючи зрозумiти, що на цю тему нема чого бiльше розводитись, Чередниченко загомонiв до комбайнерiв, хотiв знати, чи все в них гаразд перед вiдправкою, як iз здоров'ям у хлопцiв, та чи котромусь iз них жiнка ультиматум не пред'явила на грунтi ревнощiв до красунь Сходу... Всi, виявляється, були в станi цiлковитої готовностi. - Хiба нам первина? - Дорога знайома... Дорослi комбайнери на цiлинних бували не раз, теперiшня вiдправка для них - дiло звичне, а ось штурманець там опиниться вперше. I хоч сам зохотився в таку даль, проте в душi, видно, хвилюється, вiд сестри ж цього не сховаєш: раз у раз якось нервово щулиться бiля Iнни, голову в плечi втяга. Коли i до нього звернувся голова, поцiкавившись самопочуттям юного механiзатора, спитавши, чи не заблукає, мовляв, без лоцiй, не зiб'ється з курсу "Колос" його серед безмежжя цiлинних просторiв, хлопець вiдповiв упевнено, з спокiйною гiднiстю: - Дамо клас. Як вiзьмем загiнку - то вiд форту Шевченкового й до самого Байконура!.. - Вiдповiдь мужчини, - похвалив Чередниченко. - I якого ж вам, хлопцi, пiсля цього ще напутнього слова?.. Передавайте братам-цiлинникам наш кураївський салам та повертайтеся з честю!.. Коли пiднялися з-за столу i Чередниченко вже збирався рушити до машини, Iнна зважилась ще його затримати. - Саво Даниловичу! - окликнула, злегка нiяковiючи. - Ну, я Сава Данилович, - зупинився вiн аж нiби невдоволено. - Що там у тебе? Не знаєш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогоднi твiй медсанбат уже буде в Кураївцi. - Я не про це... Вибачте, що затримую... - Нiчого. Там пожежники обласнi наїхали, пiдождуть... Як хлiб горiв, так їх не було, а за паперами... Ну, який у тебе клопiт? - Скажiть, це правда, що нiбито мають зiюсити... Хлiбодарiвку? - Чогось та Хлiбодарiвка досi не давала їй спокою. - Ах, ти он про що... Хто в тебе там, у тiй Хлiбодарiвцi? Ще один, мабуть, поклонник? - Нi, не вгадали... - То звiдки ж така турботливiсть. Ти хоч бачила ту Хлiбодарiвку в натурi? - Нiколи... Кажуть, мальовниче село. Чередниченкове туге, аж лиснiюче обличчя пойнялося нiби далеким вiдблиском i потеплiло. - Справдi село як у пiснi... Нiде такої краси не бачив... Ти, Iнко, поїдь коли-небудь у ту Хлiбодарiвку: якихось пiвсотнi кiлометрiв - це ж тепер не даль. Може, оспiваєш... Тiльки їдь навеснi або краще раннього лiта, коли хлiба красуються. Колись мене саме в таку пору туди завело... Сiльце невелике, але справдi на диво мальовниче, в такiм вiнку природи, ну куди там нашiй Кураївцi... Знадокола наче й пiд'їзду до тiєї Хлiбодарiвки нема, звiдусiль пшеницi, пшеницi пiдступають до самих вiкон, колосся до самих дахiв! Вийшов з машини й стою, занiмiв: рай. Тихий рай. Нiчого зайвого, нiчого суєтного, все тiльки найнеобхiднiше: житло людське й колос... Та ще бджола десь бринить у повiтрi, в мудрiй тишi його. Ну, а колосся - що не колос, то цар-колос! I вся ця затишна, бiленька Хлiбодарiвка разом з вiкнами потонула в тому колоссi, в щедрих святих хлiбах. Тихо, тихо. Нiкого нiде. Нива неозора в безмовностi дозрiва. Жайворонок у небi тюрлюкає. Не видно його, десь високо, аж бiля сонця... Колосся до щоки торкається. Ах, Iнко, Iнко, якби я був поетом! - Ви й так поет, - сказала вона зi щирiстю, бо промовляло до неї зараз саме людське натхнення. - Який я, Iнко, поет. Господарник я, хлiбороб, та й усе. Дядько твiй, орiонецьото поет!.. Ти його послухай, коли вiн в ударi... - Ви для мене обидва поети. Справжнi. Некнижнi, невигаданi. Поети життя... - Ну, дзенькую... - I, всмiхнувшись їй вдячливо, Чередниченко рушив до своєї пом'ятої, облiзлої, якоїсь аж кiстлявої "Волги". XIV Сидить Ягнич-вузлов'яз, "зачищає кiнцi", в'яже вузлом пам'ятi далеке й близьке, єднає минуле з теперiшнiм. У тiльнику рябому покурює на схiдцях веранди, а перед ним посеред двору - старезна колюча груша. Залiзне дерево, нiяким вiтрам непiддатпє. Колючки на нiй, як вухналi, рiдко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився мiж тi вухналi забратись. Колись лазили, а тепер пропав iнтерес. Родить дрiбненьке, терпке, i навiть те, що само додолу нападає, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства i це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю мiг попробувати тiльки на спаса, коли подзьобаний вiспою татарин iз Криму, бувало, заїде в Кураївку для мiньби, для великої комерцiї: - Вiдро груш - на вiдро пашницi! Суне, рипить гарба вулицею, в усi двори долунює голос, закликаючи кураївських до торгу: вiдро - на вiдро!.. Дiти бiжать, галасують, просять батькiв вимiняти дуль, однак не кожен тодi мiг собi дозволити таку розкiш... Рiзних ця груша бачила, багатьох перебула. Єдине, що вiд дiдизни зосталось, i тим ще дорожче орiонцевi. Пiд грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надiйним запасом мiцностi, щоб можна було посидiти одинцем чи в товариствi з кимось. Там, пiд шатром грушi, i в ночi Ягничеве кочовисько. Зорi крiзь листя видно. Деколи грушка, буває, впаде, по лобi лусне. А пiд ранок, коли зрушиться зоревий вiтерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся... З початком дня орiонець шукає, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пiшов попрополювати квiти бiля обелiска... Сьогоднi вдома. Коли сонце пiдiб'ється, набiгає дiтвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! I ягничiвськi, i всякi. Навiть вiд прикордонникiв, буває, прибiжить чорнявеньке, як циганча, - прикордонницька вишка здавна край Кураївки стирчить, мов лелече гнiздо, дивиться в море. Старшим там офiцер-азербайджанець, на кураївськiй оженився, i ото вже його потомок Алi-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешнiми. Цiлим юрмиськом виростають перед ганком, почуваються вiльно, всi вони з орiонцем обвиклись: - Дядьку-капiтане, а що там iще у вашому сундучку? Винесе - в котрий уже раз - свою таємничу скарбiвню, поставить бiля себе на схiдцях й, напiввiдхиливши вiко, почне, мов коробейник, длубатися всерединi, шукати для хлоп'ят нових див. Нема бiльше в сундучку райдужних нетутешнiх черепашок та тугих лускуватих шишок з-пiд сосен-пiнiй, адже для кураївської малечi й такi шишки дивина, - їх лише дiти медiтерiанських рибалок мають змогу збирати на потрiсканiм теплiм камiннi своїх узбереж... Цього разу орiонець покаже малечi свою розмальовану грамоту з Нептуном, iз вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячi голiвки, бiлявi й чорнявi, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зачаєно розглядають вiзерунчате курсантське творiння, цей безцiнний для орiонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомiсть з'являється сiрий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц. - Оце, дiти, найбiльший мiй скарб. I, металеве, гостре, зблиснуло в руцi моряка. - Що ж то воно? - Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене їх тут цiлий набiр, i всi пiд нумерами... Бо для морських парусiв - вони ж цупкi - голка має бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! - Показує, а в руки не дає. - I розмiром як циганська, куди бiльша за ту, що нею мами гудзики вам до штанiв пришивають... Терновi, та синi, та карi оченята, розблискотiвшись, зацiкавлено розглядають трудове знаряддя орiонця. I вже нема, заховав. - А що там iще в сундучку, на днi? - Тобi й те кортить? - усмiхається морський вовк. - Кортить... - Хай покортить. Не спiши, хлопче. Треба мати терпiння в життi. Все знатимеш, скоро постарiєш... А старiсть - не радiсть, чув? I на цьому скарбiвня закривається, застiбається на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показує, щоб iще й завтра прибiгли... Бо тiльки прибiжать - йому одразу веселiшає свiт. - Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А лiтаючих рибок? - Бачив, усього бачив... Прихмарюється орiонець. Бо й сам вiн, дiти, зараз, як та лiтаюча риба, що летить, блищить у повiтрi та й лясь! - комусь пiд ноги на палубу. Там падають на палубу, а вiн ось на цей суходiл... - А якi вони, лiтаючi рибки? Скiльки метрiв вона може пролетiти? - При попутному вiтрi, буває, й метрiв чотириста пролетить... Як нашi горобцi - низько, табунцем - тiльки вжк! i пiшли над водою... А вночi вони на свiтло злiтаються. Рибалки тамтешнi виходять на нiчний промисел з вогнями в човнах, i тодi рибки самi на тебе летять - лови їх сачком або просто руками... Хiба ж не цiкаво? Але є ще цiкавiше: - Покажiть нам вузли в'язати. Це вiн з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'являється мотузок, плетений iз капрону, - починається дiйство. I якi цi руки, цi пальцi дубленi й товстi стають одразу верткi, вправнi та вмiючi, нiякої вже й загрублостi в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить! - Ось так робиться, дiти, вузол "подвiйний, гачний"... Стежать, нiхто й не дихне. - А так, будь ласка, "рибальський штик"... I знову манiпуляцiя, круть-верть, готово. - А це ось буде "калмицький вузол"... Теж хитрющо-мудрющо. - А це - "удавка"... "А це" та "а це", i так вiн мiг би - на п'ятдесят рiзних способiв!.. - Бо що таке парусне судно, дiти? Це вiтер i майстернiсть. Хай, може, й не все малюкам зрозумiло, але ж так цiкаво чути з його уст про те, як можна "вiтер зловити", "вiтер загубити"... А по тому знову буде урок вузлування. - Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосiб... I такий... У дитячих очах iскринки захоплення: так умiти багато! А коли випадає, що й Iнка при цьому стоїть, в її темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рiдкiсного умiльства, вiн i сам перед нею неначе той вузол, що його надiйно, мудрющо зв'язало саме життя. Своїм прямим обов'язком медички Iнна вважала пiдлiкувати орiонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делiкатною настiйливiстю намагалася з'ясувати, якi в нього "симптоми", що його турбує, - вузлов'яз вiдмахнувся: нiщо в нього не болить, нiщо не турбує. - Але ж ви погано спите? - Коли як. Призначила йому для полiпшення сну екстракт ва лерiани (extracti valenanae) у таблетках, жовтi пiгулки за сiм копiйок у пляшечцi, заткнутi ватою. Днiв за кiлька поцiкавилась наслiдками. Ягнич сказав, що допомогло. I хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пiгулки так i були всi пiд ватою неторканi, одначе Андрон Гурiйович пiсля цього справдi став краще спати. - Якби ти йому ще золотий корiнь десь добула, - порадила мати. - Може, через аптеку вдалось би? Колись олешкiвська знахарка все той корiнь з рундука на базарi продавала... - Увага людська - оце для нього золотий корiнь, - вiдповiла авторитетно медичка. - Iнших лiкiв вiд самотностi нема. Про роботу прибулець, здається, й думку облишив. Спершу серйозно зацiкавився рибартiллю, ходив, розвiдував, але повернувсь настовбурчений: - Не для мене. Серед бiлого дня швендяють уже посоловiлi, через порожнi пляшки перечiпаються. Не пiдходить йому така "рибтюлька". Може, щось iнше трапиться. - З хати не виганяємо, куди тобi спiшити? - сказала сестра. - Комбайнери мої поїхали, то хоч ти оце будеш за господаря двору... Вiдпочинь, сил наберись. А з тiєю "рибтюлькою" не зв'язуйся, бо де риба - там i шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор поглядає... Дитсадок усе бiльше приваблює орiонця. Прийде, сяде пiд навiсом i все розкладає бiля себе довгi, рiвнi, ще й водичкою зволоженi стебла соломи. Дiтлашня, оточивши свого "адмiрала", стежить за його приготуваннями. Ось вузлуватi пальцi беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колiнце, щось вимудровують. Цiкавiсть розпалює малечу: - Що ж це буде? Бриль? Не спiшить вiдповiдати майстер. Ось коли воно вийде - побачите. А з-пiд пальцiв поступово виникає... кораблик! Ну, хай не зовсiм ще корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом корпус, настеляється палуба. А з цiєї ось соломинки буде, дiти, перше колiно щогли... Бiзань, так вона зветься... Скаже й, вiдклавши роботу, спочине, задивиться в той бiк, де синьо, де море. Дивиться зовсiм байдуже, мовби нiчого й не думає, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, дiти, де синьо, колись тонули двiйко дiтей, таких, як ви, чи й ще менших. Нiчого в життi ще не встигли побачити - весь свiт затулили їм чорнi бомби, що ви їх, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу... Оченята розчахнутi жахом, уста спотворенi криком - з тим криком i вiдходили тодiшнi малята в темнi глибини, куди i промiнь сонця не засяга... Чи, може, хапались за маминi руки, волали про допомогу? Може, божеволiли на уламках серед безмiру води?.. Якi в них личка були - зараз навiть не може пригадати - вони наче розмитi морською водою... Отам, де синьо, дiти, хотiв би зараз бути цей ваш "адмiрал"... Отам йому не страшно було б i вмерти. I знов береться за своє. Солом'яний кораблик росте й росте, ставляться на ньому тонюсiнькi щогли iз соломинок, i вже напинаються на них тугi, теж солом'янi вiтрильця в золотих сполохах, нiби взятих вiд жнив. Малеча одразу вгадує, що це: - "Орiон"! "Орiон"! Навiть чорнявенький Алi iз застави гаряче запевняє, що кораблик зовсiм схожий на той, що вони його з татком якось бачили з вишки в бiнокль. А в наступнiм сеансi кораблик ще пiдросте, в нього з-помiж снастей цiлi колоски стирчатимуть, тугi, повнозернi. - Це все курсанти, - з усмiшкою пояснює орiонець. - Екiпаж. Справний такий, колосковий цей екiпаж, кожен знає, що йому робити, при якому стояти парусi... На диво вийшов кораблик! Iншим усiм iграшкам доводиться перед ним поступитися, усiх вiн їх затьмарив, - де ж його, маленького "Орiона", тепер найкраще буде поставити? Разом з дiтьми майстер також задумується. Нарештi вирiшили прилаштувати його на пiддашку, вгорi, щоб моря бiльше було йому видно. I не поламає там його нiхто, бiля нього тепер тiльки ластiвки змигують. Прилаштований на фронтонi кораблик став нiби ще гарнiшим, аж на вулицю звiдти заблищав у золотих сполохах сонця, засвiтився, як герб цього юного кураївського коша!.. Якось увечерi, коли Ягнич лаштував пiд грушею де." сну вiрну свою розкладайку, забрiв на подвiр'я Чередниченко. Одразу видно, коли вiн не в настрої: ступає так, наче сто пудiв на собi несе. Може, серце давалося взнаки? Обважнiлий, опустився на лавцi, мовчав якийсь час. Потiм: - Пригадуєш, Андроне, як ми цiлим драмгуртком ходили було пiсля вистави до моря? Хлопцi, дiвчата - всi такi здоровi, молодi. Нiч мiсячна, небо без гуркотняви. А як твоя Оксана спiвала!.. Мабуть, i за морем було її чути... Умить Ягничевi зримо стає перед очима його молода дружина, його давня нестарiюча любов. Вийдуть до моря, стануть проти мiсяця i хтось до неї: "Заспiвуй, Оксано..." I вона, набравши повiтря повногруде, легко, без натуги заводила, дивлячись на море: Ой гиля-гиля, Гусоньки, на став... А приїжджий керiвник драмгуртка сказав тодi жартома: - Нiчого собi "став", - i кивнув на море, залите мiсячним промiнням... Виходить, i Савi тi вечори не забулись... Тiльки зажурений вiн сьогоднi чогось. Ясно було Ягничевi, що цього разу змiнилися їхнi ролi: тепер уже йому випадало виволiкати товариша iз журби. - Що сталося, Савко? - Та сталось. Подзвонили, що Кругипорох, - це той iванiвський голова, з яким вони перевiряли свою вагу на Вавелi, - лежить з iнфарктом. Просто на току вдарило, стан такий, що чи й виживе... Фронтовий мiй товариш, вiрна душа! Пiд Одесою в нiчну розвiдку разом аж на лиман ходили... Не раз виручали один одного. Якби не вiн, може б, давно по цьому Чередниченковi й шелюга поросла... Ах, яких бурями викручує, з корiнням вивертає з життя... - I знову замовк. - Вiн цього нiхто не застрахований, Саво. - То правда. А ми часом про це забуваємо. Декотрi живуть нiби пробно, начорно, нiби ще буде можливiсть переписати своє життя на чистовик... Запитували ось на току: як це тобi вдається, чоловiче, триматися так, що, стiльки головуючи, ще й досi не втратив людської подоби, в ходячий шлакоблок не перетворився? Якби пам'ять вiдбило, то, може б, i перетворився... А то ж нагадує раз у раз: якi-бо люди поруч тебе були... Той на твоїх руках помирав, тому вiд тебе за два кроки безкозирку з мозком змiшало, а той, може, своїми грудьми розривну перестрiв, що тобi призначалась... Та це ж, вважай, вiд них тобi життя подаровано! Куля не вибирала, сто разiв мiг би й сам ти стати землею, бо чим ти кращий за тих, з ким ходив у розвiдки та в атаки? Завдяки їм живеш. Не забудь про це, пам'ятай, та не лише на святкових зборах, а на всiй магiстралi життя. I якщо вже судилося жити, то живи, гори, не чади, бо як лише небо коптити, то хай краще трiсне вiд перенапруг оцей твiй мiокард... Шкода, шкода Крутипороха... - Ще ж, може, обiйдеться. Людина - створiння живуче. Здатне часом таке витримати, що потiм навiть не вiриться... - То правда. Ось i мене деколи як скрутить... А тодi зберуся з духом i знов на конi, бо хочу онукiв дiждати... I, нiби схаменувшись, Чередниченко обернувся до Ягнича: - Ну, а ти ж як? Орiонець посмiхнувся стримано. - Йде боротьба за живучiсть корабля. - З роботою - зупинився на чомусь? - Ще нi. В дитячий садок кличуть за старшу няньку... - А чого, ставай, - повеселiшав Чередниченко. - Мати справу з дiтьми - дiло святе. Ягнич закурив, вiдсунувсь на кiнець лавки, схмурив у роздумi лоба. - Нi, Саво. Ти менi дай iншу роботу. Пiдшукай менi заняття якесь... щонайгiрше. - О, тодi ставай головою! - миттю зреагував Чередниченко, весело збадьорившись. - Заняття таке, що вмерти не дадуть! Тут уже в тебе всi жили вимотають, та ще й вузлiв понав'язують, а ти при цьому й скривитись не смiй. - Чередниченко знову став серйозним. - Тiльки й пожив, доки був рядовим механiзатором, доки дивився на свiт з висоти комбайна, з мiстка свого степового корабля, - вони ж у нас теж кораблi. Якби сказали - сьогоднi б вернувсь до штурвала. Схiд сонця i зорю вечiрню на мiстку комбайна зустрiчати, - ото воно, ото життя!.. А для моєї теперiшньої роботи, Андроне, треба нервiв iз сталевого волокна, тiльки ж наука таких ще не винайшла, навряд чи ч винайде коли... На кiнець дня понад сили тримаєшся, зайдеш пiсля всього до парку, сядеш над ставком, Яшко чи то пак Мишко пiдпливе за крихтами - онукiв нема, то хоч iз цим невинним створiнням коли душу вiдведеш... З природою, Андроне, чим далi, все бiльше хочеться злагоди. А воно не завжди виходить. Налетiло ось, обдало гарячим вiтрюгою, попалило... - Та ще й зараз палить, як на екваторi. - Отож. На соняшниках сьогоднi був - просто душа кров'ю обливається: ледь дихають. Стоять при самiй землi розмiром - як ромашки... I це там, де їм такий догляд, де мали б вони зараз коронами, як царi, на море свiтити. - Кажуть, був це рiк Неспокiйн