ого Сонця, - зауважив Ягнич, згадавши розмови курсантiв на "Орiонi". - Нiбито страшеннi бурi на Сонцi лютували. - Та коїться щось у природi... Дощу ждемо, а воно й дощi тепер не завжди благодать, уважної вимагають перевiрки. Читав ось недавно, вченi помiтили: стали дощi з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звiдки? - це ще вивчається, а тiльки пiсля таких опадiв нiбито й рiст лiсiв на планетi уповiльнюється. - Бо забруднюєм нечистотами i водяний, i повiтряний океани... - Науково-технiчний прогрес - це, звiсно, дiло, цього не минути, тiльки ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кiнцями. Вiзьмемо для прикладу мелiорацiю, наше зрошення степове. Канали проклали - це ж чудово, вiдгалуження нам будують - це ж iще чудовiше, так? Бо для нас вода - це сила, багатство, життя... Тож будуймо системи, обводнюймось, зрошуймо - спасибi тобi, ентеер!.. Тiльки ж i будувати треба з умом! А якщо поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до слушної думки, то який же ти господар? З усiх бокiв ще ж тодi радили їм: обличкуйте весь магiстральний, зробiть по дну покриття плiвкою чи бетоном, не послухались, дорого вийде... Ну, а скупий, здавна вiдомо, двiчi платить. Тепер ось пiшла фiльтрацiя. Хлiбодарiвка вимока, в Iванiвцi вода в погребах з'явилась... Та i в нас, на третiй бригадi, грунтовi води пiдiйма, сiль жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, якi по кукурудзi залиски та лисини повиїдало? - Бачив. - Двiстi гектарiв золотих земель нам засолили, може, й на сто лiт вивели з ладу! Тепер там уже нi "Кавказ", нi "аврору" не сiй, уже там солончак пiд ногами гуде! На партконференцiї довелося трясти декого за душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять, та все так повертають, як би на когось грiхи звалити, а самому викрутитись, сухим вийти iз води... - Це в нас умiють: у паперах ховаються, як щури... - А якщо ти вiдповiдальнiсть взяти на себе боїшся, якщо наперед не продумав усе, не вiдстояв народний iнтерес, швидше до нагороди спiшив, то який же ти пiсля цього комунiст? - щодалi розпалювався Чередниченко. - На все в нього виправдання: лiмiт йому зрiзали, строки пiдганяють, думати нема коли, давай штурмiвщиною, хватопеком... Зробив i пiшов, а тут хоч трава не рости. Спитай тепер, хто нам, хто державi вiдшкодує за цi знiвеченi землi? - Суворiше карати треба таких. - Атож, караємо, як кота мишами. Бо ж i не скажеш, що зумисне вiн тобi нагiрше робив. Навпаки, i тi, й тi старалися, i люди ж начебто все тямовитi, з досвiдом, iз дипломами... А так, бач, виходить: засолонцювати нам землю - це вiн зумiє, а розсолонцювати... руками розводить. Обiцяють, правда, дренажем та промиванням вiдновити грунти, тiльки й самi ще до пуття не знають, що з того буде, як i коли... Погубити виявилось просто, а ось оживити... Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся. - Може, валер'янки дати? - запропонував Ягнич, помiтивши цей мимовiльний рух. - В мене є суха, у пiгулках. - А що то в наших умовах втратити родючий гектар? - нiби й не почувши, мiркував далi Чередниченко про своє наболiле. - Таж такого чорнозему нiде й на iнших планетах не знайдеш! Справдi-дно золоте! Навiть якщо й розсолонцюємо засолонцьоване,то коли це буде? А скiльки зараз лиш на однiм списанiм гектарi втрачаємо?.. Звiсно, тепер i вони, складачi проектiв, заметушились, а де ви ранiше були, знавцi свого дiла? Хай до нас, низових, не прислухались, але ж вас i наука попереджала! Вiдмахнулись, знехтували всiма засторогами! Зажадали вiд одного з iiих, щоб пояснення дав конференцiї, так вiн з пiвгодини мамлякав, графин води випив, а так нiчого нам i не пояснив до пуття... Нi-нi, - Чередниченко пiдвiвся, - якщо взявсь будувати, то будуй менi не сяк-так, щоб не переробляти пiсля тебе, партача... На ватманi гумкою можеш зiтерти, а тут не зiтреш: на землi все треба робити начисто, без чернеток! XV Де ж лiнiя обрiю? Зараз її майже не помiтно: безмежна слiпучiсть моря зливається з такою ж безмежною слiпучiстю небес. Сяйво дня народжується iз сяєв, з гармонiйного єднання переповнених свiтлом стихiй... Сонце в зенiтi. Серед вiдкритого моря йде "Орiон". Ледве рухається, вiтру нема, парусся обвисло... Дельфiни його спостерiгають. Табунам невтомних цих дiтей моря вiтрильник бiлiє, мов якийсь дивний, поволi пливучий палац. Жодного судна навстрiч, жоден танкер не темнiє на обрiї. Тiльки "Орiон". Один-однiсiнький серед дзеркальностi вод. Пiд парусами видається неймовiрно високим. Бiла хмара! (Висота щогли вiд кiля до клотика сорок сiм метрiв). Курсанти нудьгують на палубi. Ще їм, новачкам, незвична оця слiпучiсть довкруг: на всi сторони свiту - фантастична слiпучiсть. Нiде такої не побачиш, як серед цих медiтерiанських вод о такiй порi, опiвднi. Вiд свiтла рiже в очах. Простiр без будь-яких меж: стiльки сяєв, а вiтру нема. - Пiшов дiд Ягнич i вiтер з собою забрав... Капiтан обходить судно. Почувається в людинi внутрiшня заклопотанiсть. В око впадає безлiч разiв читаний напис: "Сигнал тривоги подається електроревуном "Тривога"... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Нiщо, однак, не вiщує тривоги. I все ж на душi неспокiйно. Чого б це? Курсантська аудиторiя. Стенд морської практики. Зразки вузлiв: подвiйний гачний... рибацький огон... стопорний вузол... Найтруднiше зрощувати сталевi кiнцi, саме тодi руки в кровi... I Ягнич-майстер стоїть над тобою. Штурманська рубка. Розстелена карта. Циркуль. Транспортир. Гумка... Схилилось одразу двоє чи троє курсантiв: прокладку ведуть. Тут же два локатори. Парус i локатор - вони на "Орiонi" поруч! Капiтан вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордiстю. Третю добу нема вiтру. "Пiшов i вiтер з собою забрав..." Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вiчi. Це ти з ним ходив у той свiй перший найдальший рейс. Заходили майже в тропiки (зона пiвнiчно-схiдного пасату), щоб використати попутнiй, а пiвнiчнiше вже був би зустрiчний. У зворотному рейсi якраз цим скориставсь "Орiон". То був красивий, насичений рейс! Уперше так iшли. Курсанти були вiдбiрнi, одразу вiд трьох училищ. Рейс видався важкий, у кiлькох мiсцях штормовий, але на диво щасливий: жодної травми, хвороби, небажаної пригоди. Жартували: Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому. Яким вiн був? Знов випадково чує бiля радiорубки розмову тих, що майстра нiколи в вiчi не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, iншого, свого. Був, був! Усе життя пiд оцими вiтрилами. Нi сiм'ї, нiкого, нiчого. Тут вiчно жив, в'язав вузли, стерiг оту ринду. З курсантами тримався суворо. Пiдведе, пальцем вказує: - Яка снасть? Мовчиш. Кiнцем (шмат каната) так i всмажить по спинi. А тобi й не боляче, бо справедливо. А коли знаєш, коли зумiєш правильно вiдповiсти - руку потисне. Що вони вигадують? Нiколи на "Орiонi" такого не було, нiколи Ягнич не вдавався до таких методiв науки! Нiхто не знав, скiльки тому Ягничевi лiт. Поцiкавляться, бувало, курсанти: - Товаришу майстре, скiльки вам лiт? - Сорок. I то - без тiнi жарту. Наступного року iншi прийдуть на "Орiон", цi також спитають: - Скiльки вам лiт? I та ж сама вiдповiдь: - Сорок. Застиг, увiчнився на своїх сорока. Чимось вони йому далися, що нi бiльш, анi менш - усе сорок. Чи, можливо, в цiй цифрi, як i в цифрi "IЗ", був для Ягнича якийсь потаємний смисл? I, що дивно, вигляд вiн завжди мав людини сорока лiт. Ягнич не старiв! Натура рiдкiсної мiцностi, просто залiзна натура. I душею... розкiшна душа! Пiснi спiвав, знав їх безлiч, особливо пiсень давнiх, старих мореходiв (нiколи не чув капiтан, що Ягнич спiвав. Може, хiба що деколи стиха мугиках на палубi?) Потiм "Орiон" потрапив у зону дiї найстрашнiшого в цих широтах урагану, в його крило. Була нiч, розвированiсть, чорний хаос стихiй. Палубою черпав воду "Орiон". Шквал налiтав за шквалом. Крен досягав сорока й бiльше. Думали - все. Але i в цих умовах посилали курсантiв на щогли! I знову - дивна рiч! - не зiрвало, не скинуло в океан нiкого. Казали; це тому, що Ягнич (вiн був тяжко цiєї ночi травмований) живе, що серце його на "Орiонi" б'ється. Прив'язаний канатами, завузлований ними мiцно-премiцно, лежав пiд хiрургiчним ножем у лазаретi, в глибинi судна. Операцiю неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але iншої ради не було - майстер сам наказав: рiж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось i билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив! Суцiльна фантастика. У напруженiй навчальнiй програмi, що її належить досконало опанувати курсантам морехiдки, значиться тема й така: "Живучiсть корабля". "Орiон" збагатив їх ще одним уроком: фактом живучостi людини. Досi вважається, що стожильна Ягничева живучiсть, його немрущий дух, могутнє силове поле його натури визначили тiєї ночi долю всього екiпажу, долю "Орiона". Вважається, що саме це, передавшись вiд нього всiй командi, допомогло їм вистояти пiд усiма шквалами, вийти iз зони урагану щасливо. "Що вони вигадують?" - Капiтан був здивований, не мiг такої мiфотворчостi пояснити. Навiщо нафантазовують? Нiчого подiбного на "Орiонi" не було: все було iнакше. Звiдки ж уся ця химерiя, ця повiнь домислiв, нестримних курсантських фантазiй? Яка душевна погреба спонукає їх, замiсть исиби цiлком реальної, законно списаної, нагородженої, творити для себе ще якусь iншу людину, людину-амулет? Лiпити й лiпити десь по закутках, по рубках та в затiнку вiтрил майже мiфiчний образ того, хто "пiшов i вiтер iз собою забрав"? Скiльки рiзних перейшло через "Орiон", скiльки напiвзабуте чи й зовсiм забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч i справдi-таки славний Ягнич не полишає уваги новачкiв? Чому серед цього штилю, серед безмежжя слiпучостi вiн зараз у них на устах, знов i знов виникає, мiражний, у їхнiх душах? Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають пiд рукою найсучаснiшi електроннi пристрої, навiщось потрiбен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестарiючих сорока лiт, людина-легенда? XVI Тiльки стемнiло, короткий свист пролунав бiля двору Ягничiв-комбайнерiв. Мати порається у хатi, але дверi вiдчиненi, - почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвiтчинi колись парубки свистом отак викликали дiвчат на вулицю, зараз це почуєш хiба що зi сцени в клубi, коли ставлять якусь давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена з таким пережитком iнодi може повторитись i в тебе коло двору. Спiвати не вмiють, а свистiти навчились! Одначе тiєї, що викликають, вдома нема, по роботi ще зайнята, в кураївської медички день не нормований. Тiльки зiбралась була в кiно, прибiгають з викликом до Чередниченка, - треба ставити банки головi! Звалило Зевса. На вiдзнаку обжинкiв поїхав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у своєму - з медузами - Чорному i так застудивсь, що є пiдозра на запалення легенiв. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовiй водi бiля керченських берегiв, пробираючись iз Таманi на пiвострiв у розвiдку, - тодi нiчого, навiть нежить не вхопив, принаймнi зараз не пам'ятає. Шинелi позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардiйцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов їх намочувати в водi, щоб не гримiли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тiльки глянеш на море - уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальнiше лiкування, що його, власне, тiльки й визнає в таких випадках Сава Данилович, - це банки. Покiрно пiдставляє спину, щоб Варвара Пилипiвна негайно обкидала його банками, оскiльки ж i вона зараз нездужає, то кличте молоду медичку, хай потренується... Коли Iнна побiгла, в матерi мимовiль ворухнувся сумнiв, чи не Варваринi це штучки, може, навмисне викликають медичку-початкiвку, щоб перевiрити, чи вмiє вона хоч банки прилiпити до пуття. Подалася й нема, а свистун тим часом посвистує. Не вперше приносить його звiдкись пiд кураївськi вишнi, щоб тiльки побачитись з Iнною, засвiдчити, як вiн упадає за нею, який не байдужий... Ось iще раз пiдсвиснув аж iз якимось солов'їним колiнцем... - Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок їй, - з глибини хати гукнула жiнка надвiр, будучи певна, що там є кому пiдхопити команду й передати далi... Одначе на подвiр'ї нiкого. Тiльки груша, як туча, стоїть, але грушi й самiй, мабуть, приємно послухати вечiрнього свисту. Жiнка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка пiд грушею порожня, на вахтi нiкого, орiонець, видно, подавсь до сусiдiв вечiрню передачу дивитися з дiтлашнею. Телевiзор у них величезний (розмiром як дiвоцька скриня колись), поставлено його проiсто в садку пiд горiхом, аж сюди на веранду виднiє голубий екран, i перед ним стирчить купа голiв - дитячих i дорослих. Лисина орiонця теж мiж ними поблискує. Вдома у Ягничiв є телевiзор, може, навiть кращий, стоїть он за шифоньєром у кутку, щоправда, за всi жнива екран на ньому так нi разу й не засвiтився. Мiг би моряк його настроїти, сидiти й дивитись удома, так нi, до сусiдiв потягло, мiж малашню. Там, виходить, веселiше... Ось разом аж пiдскочили всi, галаснули: "Гол! Гол!" А з вулицi неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий. Господиня спустилась схiдцями, пiшла до хвiртки. Щось шаснуло пiд вишнями (тепер вишнi з дворiв аж на кураївськi вулицi повибродили, злодiїв не бояться), пiд вiттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не iнакше як вiн, майстер художнього свисту... - То ти, Вiкторе? - Я. - Тобi ще тут не набридло свистiти? До двору заходь. Мусиш вiтати, бо хочеш не хочеш, а виступає вiн зараз у ролi твого майбутнього зятя. - Я до Iнни. Вдома вона? - Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомонiти з тобою треба. Посадила доччиного ухажора на верандi, вгощення, правда, хай не жде, - гiсть некликаний, обiйдеться... Увiмкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), пiсля цього сiла й сама до столу. Хлопець застиг на стiльцi, вiдсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскiпливо його розглядала: ось воно, золото Веремiєнкове... Невже оце майбутнiй зять? Нiби й не змiнився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помiтно. З чемною увагою жде бесiди, сухолиций, виголений, скромна усмiшка виблукалась на губах... Нiс материн, брови теж її, тонкi i якiсь смiливi, розгонистi - справдi, не кожна дiвчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, i коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колiнами, й пускає смиреннi погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвiт, хулiган. - Вона скоро прийде? - запитав так скромно-скромно. - Не вiдчитується, голубе. В неї служба... Та, звiсно, прийде: наша дитина домiвки тримається, не те що iншi. - Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподiваюся скоро перекочувати пiд мамин дах. Здається, матиму роботу десь тут, поблизу. - Мабуть, на комплексi? - Поруч з Кураївкою на узбережжi другий рiк будується комплекс для оздоровлення шахтарiв. - Чи баянiстом у пансiонат? - Поки що таємниця, - ухильно миркнув вiн, усмiхнувшись. - Ох, Вiкторе, Вiкторе, що ти собi думаєш? - заго-монiла жiнка з щирим уболiванням. - Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на своїх ровесникiв: кожен при дiлi, той вчиться, той в армiї, а той iз трактора не злазить... Справжнi сини, нiчим себе не безчестять, батькам радiсть та гордiсть за них. Навiть ось такi, як Петрусь наш, - очi їй засвiтились при згадцi про свого штурманця, - ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмiтливе. У Казахстан, у таку далеч, нарiвнi з дорослими не побоялось, а ти? Вдома на такi речi Веремiєнко тiльки б кинув зневажливо: "Мамо, не вчiть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нiкуди", - встав би та й спину показав, а тут не смiє, вдає, що слухати наставницю - йому сама насолода, вбирає мудрiсть народну, як губка. - Чи, може, це я на вiтер кажу, Вiкторе? Чого ти мовчиш? - Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гурiївно. Це її пiдбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспiвала оду своєму штурманцевi, згадала навiть свого троюрiдного небожа, Ягнича Анатолiя, що десь там у Берлiнi пiд час пожежi нiмченя з п'ятого чи навiть шостого поверху врятував, - про цей факт надiйшов у Кураївку лист вiд командування... Використавши сильний цей приклад, жiнка знову взялася за санобробку цього кураївського шалапута, що набивається в зятi й вiд якого довiрливiй тещi довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покiрненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очi в стелю пустив, та все ловить, та все "вдумується". Тiльки що вiн там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки пiд стелею в'ється? - Якщо себе не жалiєш, то хоч батькiв пожалiй, - взялась йому далi втлумачувати майбутня теща. - Старий уже на стручок зiсох, то ж через кого? I матерi не легше, вiд горя та сорому на люди боїться виходити... Обоє на синочка тiльки й надiялись, усiм примхам його потурали. Чи баян, чи "Ява" - нi в чому вiдмови не було. I оце ти їм так вiддячуєш? їм горе, собi напасть! Винних не шукай на сторонi, все вiд тебе йде, - ти хоч це розумiєш? - Розумiю, Гурiївно, ще й як розумiю, - i знову смиренницька мiна на гарнiм обличчi, тепер ще бiльш посмутнiлiм. - Постараюся, щоб змiнитись у коренi. Даю зобов'язання: мiсяць, од сили два, i ви мене не впiзнаєте. Покута моя у виправно-трудовiм не кiнчилась, ще вона й зараз у самiм розпалi, день i нiч кипить отут, - i руку так щиро-щиресенько приклав до грудей. Жiнцi одлягло вiд серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там i зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, умiють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обоє педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не пiдберуть. Бо не так це просто, людоньки добрi! А вона ось хоч i не вчителька, хоч тiльки в дитсадку малих виховує, проте й цього довготелесого зумiла усовiстити... Збадьорена успiхом на нивi педагогiки, стала тепер вихваляти перед ним свою Iнну. Як училище закiнчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на верандi, експромтом) i якi їй добрi мiсця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами i в Iндiю, i на край свiту лiтає, де тiльки спалахне епiдемiя або станеться землетрус... Нiчим не спокусили Iнну, бо їй в одну душу додому - Кураївка їй милiша за все, бiля неньки-матерi їй найтеплiше. - Зараз оце Варвара покликала, щоб банки поставити головi. В тебе, каже, краще виходить, нiж у мене. Iнший голова хiба б довiрився, хiба пiдставив би спину будь-кому? А їй-будь ласка... Було й дочцi проспiвано дифiрамби з усiм материнським натхненням, з вродженою ягничiвською розкiшшю уяви. - I ось така дiвчина ждала тебе, хоч до неї в училищi там уже тричi сватались, набивались i льотчики, i пiдводники, - факт явно перебiльшений. - Якби iнша, то хiба пропустила б момент, хiба не спокусилась би? Пiдхопила б собi лейтенанта, або лiкаря з дипломом, або й молодого комбайнера з Золотою Зiркою! Нi, каже, мамо, я свого судженого та засудженого ждатиму. Вiн там страждає, надiється, вiрить у мене. Вiдвернутись, коли в бiду потрапив, - це було б нечесно. Нi, не вiдступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вiтеньку серце обрало. Так ти ж оцiни! - А я оцiнив, - голос його налився справжньою, невдаваною теплотою. - Iнцi рiвних нема, Iнка для мене все, коли вже правду казати. Дня не було, щоб її не згадував. Ради неї переламаю себе, бо знаю: не змириться вона з моїми вадами, та й менi самому остогидла власна непослiдовнiсть, розхристанiсть. Вiднинi цьому буде покладено край. - Не розумiю, чого воно в тебе все не так, як у людей... - Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гурiївно, так шеменуло, що й досi заточуюсь... Можливо, тодi, коли з морехiдки витурили. Бо ж таки удар - пiд саму душу. По-моєму, занадто суворо, як за одну самоволку. - Що це воно таке - самоволка? - Ну, прогул. Вiдлучився на двi доби... А там же дисциплiнка, скажу я вам... Порядок залiзний. - А без твердого порядку що ж би то й за морехiдка була! Чесну людину порядок не страшить. Мiй ось брат скiльки на "Орiонi" ходив, пiвжиття морськiй службi вiддав, та не нарiкає, хоч як там доводилось йому... Ще й досi море йому спати не дає, тужить, скучає, сердега, за ним. Поспiшили, списали, та вiн i тут свого не вiдцуравсь, малечу уявив курсантами i їй свою науку передає, а наука знаєш яка? Про непотопленiсть корабля! З ледь прихованою нудьгою Вiктор став слухати ще й похвали в адресу орiонця, хоча щодо нього хлопець мав свою думку: крутої вдачi старий, амбiтний, неуживчивий, краще триматись вiд такого подалi. Бо попадись орiонцевi на очi - вiн теж вчепиться, теж почне тобi душу драїти... - Якби ти, Вiкторе, пошанувався тодi в училищi, то був би з курсантами оце в походi, музикою десь би зустрiчали тебе! Входиш у порт пiд вiтрилами "Орiона" - це ж честь яка! Колись, було, дядько на вiтряку крила напарусить, та й то нам, малечi, диво, а тут... Ех ти! Бути вже однiєю ногою на "Орiонi" i так здуру зiрватись!.. Розпалена образом "Орiона", тiтка Ганна не могла зупинитись, розiйшлася, наче сама плавала на ньому, - складаючи хвалу, аж спiвала, яких-бо туди хлопцiв беруть та гарт який там вони набувають, жiнка гомонiла й гомонiла, а Веремiєнко, знов витягши свою журавлину шию, слухав майбутню тещу з удаваною уважнiстю, однак чув майже саму тiльки мелодiю її мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на вiддалений журкiт води. Хлопець зараз бiльше сам себе наслухав. Хай сто разiв ви маєте рацiю, але вiд того менi не легше. Чи вiдомий вам такий стан, шановна майбутня теще, коли, буває, просто жити нехiть, хоч наче й конкретних якихось пiдстав нема для твоїх меланхолiй? От бувало вам - щоб неiнтересно, i все? Сiра байдужiсть обляже, все наче було вже, i сам ти наче колись уже був, i знаєш, яким будеш завтра, яке меню застанеш у чайнiй на заяложеному столi, мухи якi дзижчатимуть над жирним твоїм борщем... Справдi, нiхто тебе так не розумiє, як Iнна, нiхто до тебе не виявляє стiльки терпiння та великодушностi, як вона. Хоче бачити й бачить тебе кращим, нiж ти є в собi, вона одягає тебе в шати своєї уяви, покладає на тебе надiї, i, дивна рiч, часом почуваєш, як вiд самих її сподiвань ти й справдi стаєш нiби кращим. Iнна - це та найвища премiя, яку тобi видало життя, видало, може, аж занадто щедро, з авансом... Тiльки, мабуть, коханню властива така щедрiсть, всепрощення, i тiльки воно здатне повертати тобi iнтерес i смак до життя, повертати їх навiть тодi, коли дiйдеш межi, коли попереду вже, здається, морок i порожнеча. I як же таку дiвчину не любити? Вiд неї мовби й тобi передається заряд життєвої снаги, жарiнням своєї пристрастi вона вiдморожує навiть те, що встигло взятись памороззю в тобi. Нi, тут фальшi нема, вiн її любить! Iнакше б не нудився отут на верандi, коли десь там пускають кiно та стiльки химочок пансiонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях... Ради Iнни сидиш тут та вислуховуєш це чутеперечуте, спiване-переспiване, хоч вам i здається, тiтко, що завдяки вашому красномовству в душi майбутнього зятя вiдбувається цiлий переворот... Коли тiтка Ганна знову торкнулась Вiкторових з Iнною стосункiв, доповняючись, наскiльки надiйний вiн у своїх почуттях до дiвчини, Веремiєнко - тут уже без розiгрувань та без вдавань - признавався: - В нiй моє щастя, тiльки в нiй! I цим дорожу. Не промiняю нi на кого, нi на яку з отих пансiонатських химочок. Сказав i осiкся. Само вихопилось, i вiн одразу ж пошкодував, що вихопилось. Бо тiтка враз насторожилась, змружила очi: - Це що ж iще за химочки? Кого це ти химочками дражниш? - Ну, химочки, так усi їх там називають... - Хто всi? Блатняки, може. твої, з якими баланду по колонiях сьорбав! Так то ще не всi. А порядна людина не стане женщину й позаочi обзивати. Оце культурний! Такий буде саме до пари моїй дочцi!.. Химочки, химочки, - не могла вона заспокоїтись. - З iменi вже глузують. А в мене самої бабусю було Химою звати, так що, це лайка, насмiшка? Нiхто з неї не смiявся, бо Хима дев'ятьох народила й вигледiла, i не було помiж них жодного такого розгильдяя, як ти! Хвилю якусь перемовчала насуплено (стала суворiстю зовсiм схожа на брата), обличчя заокруглилось i нiби розбухло. Було їй, видно, зараз i прикро, й соромно за цього "розгильдяя", що сидiв нiби й не збентежений нотацiєю, нiби аж повеселiлий, хоча почувалось, внутрiшньо й напружений був до краю. - Вiкторе, - сказала згодом Ганна Гурiївна якимось майже урочистим голосом, - хочу тебе просити про одне дiло... Можна? - Просiть. - Як мати, по-доброму благаю тебе: вiдступись ти вiд дiвчини. Не принесеш ти їй щастя. Вiн зблiд. - Принесу чи не принесу - звiдки вам знати? - Чує душа. - Душа - прилад ненадiйний... - Ой, який надiйний... Нiкого так не просила, як тебе оце, синку. Ти ж гарний собою, знайти тобi пару буде неважко, котрась iз отих пансiонатських, накуделених, тiльки пальцем кивни, сама побiжить за тобою... А Iнка... В Iнни своя дорога, своя, не схожа на твою... Пощади дiвчину, вiдплати хоч цим за її вiрну любов до тебе! Бо ж так, як вона, зараз рiдко хто любить... Вiдступись! Як сина, тебе прошу! Вiн сидiв зблiдлий, голова схилилась на груди. - Ви просите неможливого, - сказав упiвголоса. Це тiльки пiддало їй жару для умовлянь: - Ну, переможи себе, не зав'язуй їй свiт!.. Скiльки буває: кохаються i рiк, i два, а одружуються з iншими... Хiба мало в нас гарних дiвчат? Он, кажуть, Муся Осначiвська за тобою сохне, така ж славна дiвчина, i в батькiв одна, може б, якраз ти її ощасливив... Вiн мовчав, не пiдводячи голови, i його мовчанку жiнка сприйняла як ознаку вагання: певне, зараз сам iз собою бореться хлопець, виважує, що буде краще... Отже, ще трохи, трiнь-трiнечки, i вiн спроможеться дати згоду... Раптом її щось, видно, осяяло: - Вiтю, уваж мою материнську просьбу, а я тобi за це... "Жигулi" подарую! - "Жигулi"? - Вiн аж очима заклiпав вiд несподiванки. Спокуса була такої сили, що могла будь-кого збити наповал, а тим паче Вiктора, чия пристрасть до швидкiсної їзди вiдома всiй Кураївцi... I, здається, розрахунок був безпомильний, пропозицiя аж надто зваблива, бо хлопець звiв тонкi брови звеселiло, ожвавiв, не приховуючи зацiкавлення: - У вас уже є "Жигулi"? - Будуть! - вигукнула вона гаряче. - Торiк - хiба не чув? - двом найкращим комбайнерам областi видали малолiтражки в премiю - одному дiстався "Запорожець", другому "Жигулi"... Сам секретар обкому ключi їм прилюдно вручав: на стадiонi, пiд музику. - Але ж ключi тi в них, а не у вас, - не стримав , усмiшки Вiктор. - Вважай, що i в нас! "Сiмейний екiпаж Ягничiв" теж у десятцi найперших передових, була ж у газетi фотографiя! Торiк телевiзор видали в премiю, а цього лiта, якби хлiб не згорiв, отут би вже пiд вiкном "Жигулятко" стояло, вишневе, на новiсiньких шинах... А що в наступному роцi стоятиме, то це - факт! Веремiєнко пiдвiвся, напустив на себе суворостi. - Отже, за дочку - "Жигулi"? А чи не мало? Чому не "Волгу"? I несподiвано на всю душу розреготавсь. Одразу по цьому став знову серйозний, глянув на осоромлену спiврозмовницю з явною зверхнiстю: - Соромно менi вас i слухати, тiтко Ганно. Невже ви серйозно могли подумати, що Вiктор на цей ваш калим пожадниться? Промiняє Iнку на ваше вiдчiпне? Яка дикiсть... Ви ж самi були молодi, невже, забули, не знаєте, що таке любов? - Знав би ти! Я знала i знаю, - перемагаючи сором, пiдвелася й вона ображено. - Не тобi, вiтрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб на цьому мiсцi i вмерло, зрозумiв? - Само собою. У цей час iз сутiнi до веранди вимайнула Iнка. З ходу помiтивши настрiй обох, вiдчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено: - Що ви тут не подiлили? "Тебе не подiлили", - видно, кортiло сказати хлопцевi, але вiн тiльки дозволив собi жарт: - Про справи оонiвськi йшлося. А як там у Чередниченкiв? - мерщiй спохопилася мати, щоб уникнути уточнень. - Чи кликали так, аби кликати? - Та нi, серйозно застудився наш верховний, температурить... Проте на пневмонiю не схоже, скорiше ангiна... - Сказавши це, дiвчина знову звернула закоханий погляд на Вiктора: Чого ти такий блiдий? Це ваше свiтло мене блiдить. Майнуло було, чи вiн не п'яний, але одразу Iнна й вiдкинула пiдозру: нi. Ще ранiш пiсля одного випадку поставила йому умову, щоб нiколи не з'являвсь їй на очi в нетверезому станi, i поки що вiн цього дотримувавсь без порушень. Гол! Гол! - знов почулися викрики вiд сусiдського "Електрона". А я так спiшила, - сказала Iнна. - Чомусь здавалось, що ти вже тут. - Бо душа чує, - насмiшкувато кинув Вiктор убiк принишклої коло хатнiх дверей майбутньої тещi й, певне, щоб дошкулити їй, вiн став поруч з Iнною близько, як до вiнця, ще й руку поклав їй на плече недбалим, владно-ласкавим жестом. - Ходiмо, люба, в зоряну безвiсть... По тому, як вона охоче пiддалась на його жартiвливий заклик, як швидко обоє подались подвiр'ям до хвiртки, на ходу так i линучи одне до одного, мати зрозумiла, що нiчим зараз дочку не зупиниш, бо є в життi речi, перед якими всi твої хитромудрi зусилля зводяться нанiвець: сама ж бо знаєш, що то за сила - любов! XVII Не складала зараз Iнна пiсень. Вiдколи опинилася в Кураївцi, не склалося нi рядка, хоч iнодi й бродило щось туманне в душi... Бiльше читала. Знов захопилася класикою, в Палацi культури пiдiбралась за останнi роки чимала бiблiотека, сам Чередниченко шефствує, стежить, щоб належно поповнювались її фонди: хай читає Кураївка, менше горiлки питимуть. Райгазета час вiд часу друкувала вiршi, з'явилась одного разу навiть цiла лiтературна сторiнка - творчiсть молодих. Iнна перечитувала поезiї вiд рядка до рядка, було тут "про музику токiв", про степовi кораблi, були уривки поем (ще, мабуть, не написаних),, вiршованi посвяти комбайнерам, їхнiй самовiдданiй працi, безсонним ночам. Оспiвувались "брати сонця" - соняшники, що свiтять на море золотими коронами (це отi, що, змученi, прибитi посухою, стоять цього лiта за Кураївкою, мов ромашки, з останнiх сил борються за життя). Все було нiби те й не те. Спiвалося про легке, а насправдi яким трудним було для людей це лiто, якої напруги вимагало, яким болем проймалась душа хлiбороба, коли все тут горiло на очах, скiльки переживань завдали степовикам цi паленнi, як iз пекла, вiтри, нищiвне нашестя стихiї - про це чомусь нiде нi слова. Чи, може, так i треба? Навiщо торкатись того, що й без тебе всi знають? Була ще районна лiрика, дiвчача й хлоп'яча, зiзнавались степовикам у своїх iнтимностях тi, що, певне, доводились Iннi ровесниками. - цiлу ватагу таких зустрiчала, коли ще пiд час навчання в медучилищi її часом залучали до зборiв лiтоб'єднання, воно iснувало при тамтешнiй районнiй газетi й звалося "Сонячне гроно". В турнiрах юних авторiв, у жвавих дискусiях пiсля лiтературних читань Iнна участi не брала, почувалась до цього не готовою, стримувала її ще й сором'язливiсть, тому бiльше трималася осторонь, слухала. Траплялось почути iнодi твори гарнi, з щирою любов'ю до людей, до степу, але чимало було й словесного дзвону, позичених почуттiв, нескромного поетичного якання, - так їй принаймнi здавалось. Уявляла, як би до цього поставились мама чи татко, яку насмiшкувату мiну скорчив би на такi вiршi брат-штурманець... I коли їй самiй кортiло погнатись за викрутасною римою, побавитись у слова-брязкотельця, то одразу виникала перед очима братова насмiшкувата фiзiономiя, який, правду кажучи, вмiє бути дошкульним... Нi, не дасть йому поживи для насмiшок. Невiдомо, чи ощасливиш ти людство своїми вiршами, але добре вiдомо, що задовго до тебе були створенi речi, якi тепер i тобi приносять iстинну насолоду. Тож читай, вчитуйся та вчися, - писати ще встигнеш... У медпунктi в неї на чистiм столi поряд з реєстрацiйною книгою завжди лежить закладений бланком рецепта томик чиїхось поезiй. Отих, що їх п'єш i, як джерельної в спеку, нiяк не нап'єшся. Диво: як умiє людина виповiсти себе, одним рядком навiяти просто-таки чари на тебе! Мабуть, нiколи тобi цього не навчитись... I все ж потаємне бажання прилучитись до творчостi заповiтно жеврiло в нiй, жило, як надiя. Вдивлялась у людей на току роботящих, обтяжених великими турботами i думала: як би про них гiдно сказати? Не приймуть вони пустомовства. Вони - як правда. I слова твої мають бути такi ж, як цi люди - простi i яснi. Ждала, внутрiшньо прислухалась до себе: може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит? Та нi, зачекай: оте, що в справжнiх майстрiв тугим, повним колосом родить, до тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в туманi... - Переживаєш творчу кризу? - помiтивши її задуму, iронiчно запитав Вiктор пiд час минулого приїзду Тепер вiн часто залiтає до Кураївки: перейшов працювати в "Сiльгосптехнiку", пересiв з котка на газик, це нiби пiдвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. - Творча криза, здається, так воно зветься у вас? Нiчого не вiдповiла, йому на це. Може, й справдi криза? А як i взагалi бiльше нiчого не напише, окрiм свого "Берега любовi"? Вiдомi ж випадки, коли людина лишалась тiльки автором однiєї пiснi. - Не мучтеся, панно Iнно, - заспокоював її Вiктор. - Не пишеться, ну й що? Скiльки є людей, чиї днi летять у трубу порожнечi... Знають один клопiт: бiла копiйка про чорний день. Пережив i я щось кризоподiбне, а зараз... Коли ми вдвох, я - вiриш - наповняюсь змiстом... I Кураївка менi стає, ну, як Канарськi острови... Радувало дiвчину те, що Вiктор явно змiнюється на краще, став до неї уважнiший, з'явились новi зацiкавлення, попросив навiть "Антологiю французької поезiї". Тiльки ж вдачею - як вiтер. Примчиться, сходять разом у кiно, i тiєї ж ночi назад (зрання йому на роботу), а ти потiм знову в непевностi: чи не встряне там у яку-небудь халепу? Чи все це зайвi тривоги? Може, ти просто не вмiєш радуватись, як вмiють iншi, надто сувора навiть до дрiбниць? Радуйся, що вiн ось приїхав цього вечора i, взявши тебе за руку, веде кудись у нiчний, сповнений нiжностi свiт... Коли вони, залишивши матiр на верандi, вискочили удвох на вулицю, Вiкторiв газик, чи, як вiн каже, "газон", бовванiв неподалiк - стирчав перекособочении пiд сусiдським парканом. - Сiдай, - запропонував дiвчинi, - промчу з вiтерцем, побачиш, на що мiй пiдлеглий здатен!.. Отут вiдчуєш поезiю швидкостi! Сiла, i бiльше вiн тепер її не заманить. Яка там поезiя, коли тiльки скрикуєш раз у раз: "Не жени! Не жени!" Та шукаєш руками, за що б ухопитись, та бачиш заслiплених фарами перехожих, що сполохано сахаються, тиснуться пiд паркани. Але азарт є азарт. А що, коли це в людинi теж - талант? Може, азарт i вiдвага, вони ходять поруч? Каже Вiктор, що тiльки й живе, коли розжене за сто i все аж свистить, розступається, розлiтається, коли почуваєш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти вже iнший, де сама швидкiсть тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповiдали, що людина, спустившись пiд воду, буквально п'янiє, щоправда, там вона п'янiє вiд естетичного хмелю, вiд краси та фантастики пiдводного царства... Що не кажiть, а Вiктор - людина захоплень, у виглядi азарту живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а хiба за це можна людину осуджувати? Адже iз хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть, за певних умов проростають великi пристрастi, подвиги почуттiв, подвиги звершень? Днями Iнна бачила в Кураївськiм народнiм музеї збiльшену фотографiю Санi Хутiрної, тiєї легендарної льотчицi, що так уславилась на фронтах i потiм, пiдбита, разом з коханим, загинула у повiтрi, пiшла у вiчнiсть в обiймах. Колись про таке в народi складались би пiснi. Силу такої пристрастi Iнна могла зрозумiти, таке хотiла б вона оспiвати, щось вiд тiєї сили сама хотiла б мати в собi. Може, воно десь i є, та тiльки причаєне ще, нерозбуджене, нерозкрите? Хутiрна, може, теж починалась з непримiтного... Була звичайною дiвчиною, щолiта з вилами на лобогрiйцi бачили її в кураївськiм степу, нiчим нiби й не вирiзнялася зпомiж iнших, а тим часом крила отi невидимi вже, мабуть, почувала в собi, i вже, певне, бурунила у нiй жага, нестримнiсть духу, близька до безтямностi, таємничi сили, що якоїсь там лiтньої ночi пiдхопили дiвчину й понесли у простори за її нездоланною бентежною мрiєю навздогiн... - Ну як, Iнко? - запитав Вiктор, коли газик винiс їх за Кураївку i, шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим обривом, де ще метр - i вони пiшли б сторч головою в море. - Дає натхнення? Iнна, рвучко зiскочивши з машини, стала над обривчиком i, люта з перестраху, мовчки взялась поправляти волосся. - Ти що - розсердилась? Не те натхнення? По-моєму, вийшло дотепно... - Жахати на вулицях людей - це, по-твоєму, дотепно? • - Хотiв, як краще... Ти пробач менi, темному... - Вiн наблизився до неї, вибачливо обiйняв за плечi, теж задививсь на море. - До дiдька-таки гарний вiн, оцей Понт. - Нарештi роздививсь? - Ну, я ж сiрий та мурий... Але й ти, Iнко, якась, наче не з нашого часу... - Старомодна, не модерна - це ти хочеш сказати? - "На тобi я вловив вiдшумiлого давнього вiку печать..." - Вiршами заговорив? Дивина. - Справдi, ти нiби... з епохи курсисток. Чи навiть iз античностi, де, як вiдомо, богинi народжувались iз пiни морської... А менi долею послана богиня степова... Народжена з сяйва прибою - такою i ти менi здавалась там, вдалинi вiд цих берегiв. Та посмiхнись же. Оце вiчне самозаглиблення, серйознiсть. Нiяк не звикну. Мiг би подумати, що гра, манiрнiсть, якби менше тебе знав. Живеш у якомусь вимрiяному свiтi. Але й цим ти менi теж подобаєшся. Вистелялась мiсячна дорiжка, ще не яскрава; ледьледь пробивалась, злегка мерехтiла. Безлiч свiтляних клавiшiв раз у раз випорскувало з темної води. - Про що задумалась? Знов про Овiдiя? - I про нього... - А ще про кого? Був певен, що скаже "i про тебе", а вона сказала: - Про Саню Хутiрну. - Санька й Овiдiй - оце поєднання, оце парочка. - Не люблю таких жартiв. - Бiльше не буду, - голос його ласкавим шепотом розстанув у дiвчини бiля вуха. - Тiльки ж смiшно їх ставити поруч... Йому смiшно, а для Iнни це чимось таки поєднувалось, бо що важать вiдстанi, хай i в тисячi лiт, коли йдеться про тих, хто для тебе живий, вiльно обраний душею i кого ти навiки поєднала теплом своєї любовi? Не знала й не могла знати вiйни, не лiтала з багажем Червоного Хреста до мiсць, де лютують епiдемiї, ще, власне, нi разу Iннi не доводилось ризикувати собою, а проте iнодi потайки ставить себе в ситуацiї найтруднiшi, примiряється до найтяжчих випробувань: а ти змогла б? А ти здатна на любов велику, на спiвчуття безоглядне - на тривалий, негучний подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? I хай Вiктор скiльки хоче iронiзує, однак вона почуває в собi такi запаси внутрiшнiх сил, що їх вистачило б сягнути i в тi голоднi, замiкробленi тропiки, куди вона, як i Вiра Костянтинiвна, хоч сьогоднi готова летiти рятiвницею.. Вдома часом кажуть, що впертiстю та затятiстю Iнна схожа на дядька свого з "Орiона". Якщо навiть це й так, то що ж тут поганого? Орiонець справдi iмпонує дiвчинi своєю вдачею, i життєвою чiпкiстю, i затятою вiдданiстю тому, що було, може, його першою i останньою любов'ю. У кожного має бути свiй "Орiон" у життi i пам'ять своя на далеке й близьке, на все, що тобi заповiдано. А заповiдано, мабуть, i Овiдiя, й легендарну кураївську льотчицю, i цю мерехтливу, вже роз'яснiлу дорiжку, що просто вiд тебе стелиться i нiби кличе куди