сь. Заповiдано, мабуть, i неясний цей неспокiй, що його носиш у собi й без якого навряд-бо чи й пiсня вродиться... Вiктор завжди ставився досить скептично до Iнчиних, як вiн казав, "високих матерiй", - не всiм же бути генiями, витати в небесах. Можеш собi витати, можеш дражнити уяву, викликати тiнi предкiв, а вiн людина земна, вiн сьогоднiшнiй. Бачить, що бачить, "знає тiльки те, що нiчого не знає". Без жалю його поскубло життя, хотiв би - навзаєм - i його поскубти, урвати вiд нього й для себе кусень отого так званого щастя. Ось воно, поруч, твоє земне багатство! Твiй реальний, на лету схоплений птах, вiн i зараз пiд рукою трепече... Чи втримаєш? Страшно й подумати, що ловитимеш коли-небудь саме повiтря. Чув сьогоднi: "Не принесеш ти їй щастя..." А хтось принесе? Такий може з'явитись одного прекрасного дня на сiрому кураївському обрiї? I стане вiн для твоєї Iнки жаданiший, цiкавiший, змiстовнiший? Розмова на верандi хоч i закiнчилась для Вiктора нiби з переможним рахунком, усе ж чимось його знепокоїла, вiн вiдчув подих можливої небезпеки. Бути ось зовсiм близько, торкатися щокою її запашного волосся i потiм втратити все, втратити найдорожче? I хай зараз для побоювань нема нiяких пiдстав, але це сьогоднi, а завтра, а потiм? Звичайно, ти перед нею злидар духу, не вмiєш заглиблюватись, iдеш по верхах, але ж як - без неї? Без її любовi - ото була б порожнеча, ото був би крах! Тiльки бiля цього вогнища ти можеш зiгрiтись... Почувався так, нiби випадково й незаконно заволодiв коштовним .скарбом, заволодiв чимось бiльшим, нiж тобi належало вiд життя. Тож тримай тепер всiма способами, тримай з усiх сил! I тому вiн хотiв бути зараз з Iнною особливо нiжним, намагався розважити, зробити їй якусь приємнiсть, навiть догодити... - Давай купатися, - запропонував Вiктор зненацька. О, це вона любить' Та ще вночi; при мiсяцi... - Купальника не взяла. - Можна й без... На русалчин манiр. Зараз нiхто не побачить, хiба мiсяць отой. Не роздяглась, не зайшла в море, але так i вiдчула обiйми води, її лоскiтнi пестощi, нiби доторки самого мiсячного промiння перебiгають по тiлу, по тобi, вiдкритiй, iнтимно оголенiй, вiд усього вiльнiй. Та хоч як їй кортiло зараз купатись, гратись розшаленiло у водi, як це бувало мiж ними ранiш, проте в останню мить вона таки стримала себе: - Нi, соромно буде, коли прожектора наведуть... На косi-отам благодать!.. - То гайда на косу! - Не смiши. - Чи, може, на танцi? Вiн, видно, вирiшив будь-що розважити її цього вечора. Iнна озирнулась: пансiонат освiтлений, музика пiдсилювачiв дотримлює аж сюди - нiчнi розваги в самому розпалi. Вожатi з сусiднього пiонертабору не перший день воюють з пансiонатським електроджазом, з його диким ревiнням, що не дає дiтям спати й пiсля вiдбою. Пiонерська здравниця уперто воює з пансiонатом за тишу, вiйнi не видно кiнця, джаз поки що переможно реве на все узбережжя, бо пансiонатська публiка за нього стала горою: як уже й бiля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють, купатись не дають уночi, а тепер - щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дiтьми?.. I загримiло звiдтiля ще дужче. Не хочеться Iннi на танцi, не тягне її туди. - Тут краще. В цiй тишi є своя музика... - Нi, ти справдi в мене "не от мира сего", - каже Вiктор, усмiхаючись. - Чи не цим ти мене й приворожила? Вони сiли на обривчику, на сухiй, прижухлiй травi, ноги поспускали вниз, так колись сидiли тут ще школярами. Пансiонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрiзь панує тиша нiчного цикадного степу, безмовнiсть моря, щедро залитого мiсячним свiтлом. Минулого лiта Iнна приходила сюди сама, були гнiтючi вечори самотностi, а тепер ось знову разом, i вiн обдаровує тебе своєю нiжнiстю, i кров гарячiє вiд близькостi, - вже не ледь чутнi, напiвдитячi змигують проблиски почуттiв, вся кров дужо нуртує в тобi, вишумлює вiд кожного доторку тiла. - Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищi пiдводники сватались? - раптом запитав Вiктор. Iнна засмiялась: - Це вже мамина творчiсть? Ненька наша в своєму репертуарi... - I листи, кажуть, одержуєш? А Вiктор хотiв би знати: вiд кого? - Вiд дiвчат, звичайно... А то ще був один вiд Вiри Костянтинiвни. - Це точно? - В голосi його Iннi почулась пiдозра. - Та ти що? - зблиснула вона поглядом. - Вирiшив сцену ревнощiв розiграти? - Хто не любить, той не ревнує, давно вiдома рiч... Допитки його звеселили Iнну, полестили її дiвоче самолюбство. - Теж менi Отелло. - А ти вважала, що в менi цього нема i не буде? - близько зазирнув Вiктор в її освiтлене мiсяцем усмiхнене обличчя. - Та я тебе навiть до Овiдiя ревную! - вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро. - Аж так? - Аж так. I пiсля цього вiн обiйме її ще мiцнiше, i дiвчина ще жагучiшим поцiлунком опалить його. XVIII "А як же там наша Нелька поживає? - одного дня подумалось орiонцевi. - Чи якi-небудь подає вiстi той її вiдступник?" Вiдступником вiн називав Нельчиного сина. В останнiй момент переметнувся: вже не йде в морехiдку, пiде в торговельне, згiдно з материною волею. Переконала-таки, здався перед її умовлянням. Буде в Нельки тепер свiй завмаг, з-пiд землi дiставатиме для матерi шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвiст, та все ж таки втiха матерi, є хоч до кого в хатi озватись. Обiдньої пори вирiшив Ягнич провiдати родичку. Замiсть просоленої морськими вiтрами кепчини-млинця, в якiй прибув до Кураївки, надiв нового капронового бриля (тiльки вчора придбав його в унiвермазi). Пiшов поважки, понiс тгiд капроном свої нерозважнi думи. Його ось посамотйла вiйна, а Нельцi й без вiйни дiсталося: рано овдовiла, чоловiка ще молодим рак задавив, у колгоспнiй бухгалтерiї працював до останнього. Вдачею був цiлковита протилежнiсть Нельцi: вона - як вогонь, а вiн тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, - аж дивуєшся часом, яких рiзних єднає життя, здавалось би, зовсiм несумiсних... Нельчина садиба в центральнiй частинi села, ближче до начальства. Хата як дзвiн: пiд шифером, нова, з великими вiкнами. I в "шубi" вся, одна з найкрасивiших у Кураївцi. Зодягти хату в "шубу", - це теж модно тепер: ставлять цеглянi стiни, а зверху по цеглi для краси та довговiчностi вмiла рука пройдеться ще якимось спецiальним розчином - внабризк (цiкаво орiонцевi, з чого вiя робиться?). Висохне, затвердiє, i стоїть будинок тодi справдi неначе в шубi з сивого каракулю, весь у дрiбненьких шипах-бурульках. Ось i в Нельки: тон гарний - сиво-сiрий, покриття покладено рiвно, наличники над вiкнами розмальованi в'яззю вiзерункiв, бiлим та червоним по сивому тлу (робили заїжджi майстри з Буковини). Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвiчує крiзь гiлля на вулицю, немов тобi вiлла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька - це теж треба вмiти... Господиня саме вдома, у бiлiм халатi порядкує коло лiтньої кухнi, готує на зиму варення з абрикос. Зрадiла гостевi: спасибi, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рiдна кров (хоч яка там "кров", коли сама вона з осначiвського роду). Винесла стiлець, посадила орiонця в затiнку пiд горiхом, щоб сонце не пекло дорогому гостевi в лисину (вiн саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гiсть сказав, що то iншим разом, бо сьогоднi вже пообiдав. - Вiд твого анархiста чути що-небудь? - запитав Ягнич про "вiдступника". - Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, - одразу розцвiла молодиця. - Вступив! Набрав балiв навiть зайвих!.. Нiхто й не способствував, а пролiзло, стерво! - Матимеш тепер свого завмага. - Який завмаг? - засмiялась вдовичка. - Довкруг пальця матiр обвiв! Тiльки на. порiг, i вже по ньому бачу. щось воно не теє... "Вступив?" - питаю. "Та вступив". - i очi в пiдлогу, тiльки краєчок усмiшки блукає... Ясно. Далi хоч i не говори, все менi ясно. "В морехiдку, - кажу, - вступив?" - "Та... в морехiдку. А як ви вгадали?" - "Та по тобi ж видно, - кажу, - вiдступнику;" - i вона знов засмiялась, переповнена радiстю за сина. Не стримав усмiшки i Ягнич: - Ну. там пiд риндою його вишколять... - I додав пiсля роздуму: - Море - то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца. - Цим його не злякаєш. - Та щоб у дружбi з товаришами, надiйний був: звiдси починається наука про живучiсть корабля, його непотоплюванiсть... - Мiй не пiдведе, за товариша горою стане. А морехiдка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроїлось... А менi й краще, при матерi буде. - Що ж вiн робитиме тут? Галайдакуватиме? - Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед вiд'їздом влаштувався на комплексi, йду, каже, до шахтарiв, там технiка нова. Ну, i звання ж яке - робiтничий клас. Бiльша пенсiя буде на старiсть, - i вона знову дзвiнко засмiялась. - Моряк у морi старiє, Нелю. Якщо, звiсно, в нього намiр щодо морехiдки серйозний. - Та певне. Бо тiльки ось зачислили, а вiн уже й наочне приладдя додому привiз... Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матерi з баштану прихопив на гостинець, - а воно, виявляється... зоряний глобус! - Що, що? - здивувався Ягнич. - Новачковi там спершу швабру в руки дають, а не глобус. - Я теж була здивувалась, навiть пiдозра майнула... Нi, каже, мамо, все законно: це я в морехiдцi в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний iнвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку вимiняв, - дiло, як кажуть, житейське.. Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвiр'я в'їхав велосипедом, вкотився хвацько, на манiр велогонщика, - просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексi якраз обiдня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще пiдлiток, i чубчик вихриться на головi ще по-дитячому, - вiн його раз у раз пригладжує пальцями, нiяковiючи перед дядьком. - Здоров, здоров, моряче, - орiонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привiтав зi вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничiв продовжити давню моряцьку вiть. - Покажи, Сашуню, дядьковi свiй зоряний глобус, - пiдказала мати. - Не зоряний глобус, - стиха поправив син, - а глобус зоряного неба... - О, ще ти мене вчитимеш, вiдступнику! - I весело штовхнула сина межи плечi. - Винось! Хлопець винiс iз хати й поставив глобус на стiльцi перед орiонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбiльш: синє-синє довкруг i все у зiрках, у сузiр'ях. Ягнич злегка торкнувся глобуса, провiв по зiрках шорсткою долонею i нiчого не сказав. XIX Вийшло так, що не Ягничевi довелось шукати роботу, сама вона його знайшла. Зацiкавились орiонцем на тому шахтарському комплексi. Сам начальник будiвництва, чи хто там вiн є, примчався машиною на кураївську вулицю i, не помiтивши за грушею Ягнича, пригальмував бiля сусiдської дiтвори: - Юнi слiдопити, де тут ваш Ягнич, що з "Орiона"? А орiонець, дочувши з-пiд грушi, вже й вуха настрижив... Дипломатичнi переговори не затяглися. Прибулець з комплексу - сивий, як голуб, присутулений лiтами, але ще енергiйний чоловiк - пiсля короткого знайомства запропонував без зайвих балачок: - Сiдайте, поїдем. Ви нам потрiбнi. - Кому це "нам"? - Шахтарському народовi. - А ви не помилились? - не спiшив пiддаватись Ягнич, хоча в душi аж захлинувся вiд радостi, що йому виявляють таку увагу. - Я моряк... У шахтi нiколи не був. - Я теж не був, - коротко засмiявся приїжджий. - На Асуанi був, в Афганiстанi був, а на своїх шахтах... Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Дiло - будуй. - Оце знайшли будiвельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк, - зауважив Ягнич не без кокетства. - Знаємо, усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрiбен. Така настирливiсть була Ягничевi до вподоби, хоча справдi не уявляв собi, для чого вiн їм може придатись. "Мабуть, якiсь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлiв навчив їх в'язати", - подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приїжджим. Машина зношена, з'їздилась на бакаюватих будiвельницьких дорогах, проте ще бiгає, не здається... Iнженер Микола Iванович (так вiн назвавсь) сiв за кермо, а Ягнича посадив на заднє мiсце, то, по-їхньому, почеснiше. Сидiння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипiло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику... - Ох i припарює сьогоднi, - озвавсь iнженер, коли виїхали за Кураївку. - Вночi дощ буде, - твердо сказав Ягнич. - Передавали? - А в мене своя радiостанцiя, прямий зв'язок з небом: кажу буде - значить буде. - Ноги крутять? Вгадали. Iнженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбiльше цiкавило, - дiлився своїми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безлiч, i графiк не пересунеш, на весну об'єкт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталi здравниця прийматиме на вiдпочинок першу партiю шахтарiв. - Ну, а мене все-таки для чого? - не втерпiв Ягнич. - Та так... Дещо задумали, - ухилився iнженер вiд чiткої вiдповiдi. - I без знаючої людини не обiйтись. Порадили до вас присвататись. I знов заговорив про своє БМУ - колектив дружний. другий рiк прапор тримає, кадровий кiстяк досить стабiльний. До основного ядра будiвельникiв тепер влилось чимало й кураївських, органiчно влилось... Щоправда, є на будовi, трохи й сумнiвного елемента, тих, що судились та вiдбули, - доводиться брати й таких, де їх дiнеш, та й рук робочих не вистачає. Згодом запитав Ягнича про "Орiон": скiльки йому ще жити i чи правда, що надалi вiтрильникiв бiльше не будуватимуть? Оцi, що е, доживуть, i все, вiдiйшла їхня ера... - Пустi балачки, - твердо й навiть сердито заперечив Ягнич, нiби йому достеменно були вiдомi всi намiри Морфлоту на ближчi сто лiт. - Молодь де набуватиме гарту моряцького? Де ще їм знайти таку практику, як на робочих вiтрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди - вже вони навперегiнки вгору, як тi акробати... - Нiколи не бачив. - О, то видовище, я вам скажу... Особливо той момент, - Ягнич аж збадьорився при згадцi, - коли пролунає команда ставити паруси... На фали i шкоти - пiдгукнув вiн iз заднього сидiння по-молодецьки. - Марселi, брамселi i бом-брамселi ставити?.. I вже повно в них вiтру, так i забiлiють, мов лебедi! Хай знає цей сухопутник, з ким має справу!... I пiсля цього вже вiльно розлiгсь у машинi, наче сидiв не на ребристих пружинах, а на блакитних Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнiв, вiдчув свою силу, гонор у ньому озвавсь: адже ж вiн з "Орiона", навiть i тут не знецiнився, ось його, мов неабияку персону, розшукали, везуть... Вiд Кураївки до комплексу можна було б i пiшки пройтись, ну, та хай уже, коли вирiшили iз шиком, на цiй тарабайцi, що торохтить, мов стара гарба, та втягує, кушпелу всiма зябрами... В'їхавши на територiю будiвництва, машина зупинилась бiля одного з вагончикiв (мабуть, штабного). Iнженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а Ягнич з незалежним виглядом став походжати бiля цього сучасного кочiв'я. Вагончики такi ж, як i на польових станах, тiльки їх тут багато, вишикувались довгою низкою вiд степу й до моря. На змiну чабанським кибиткам з'явились новi, на залiзних колесах. Кочуй i кочуй - таке життя: за океаном тепер нiбито цiлi квартири на причепах по трасах тягяють, не сидиться людинi на мiсцi... Помiж вагончиками вiтерцем продуває, i орiонець, як людина з вiтрiв, за звичкою пiдставив повiтряним струменям обличчя, вимiрюючи силу цього кураївського пасату: рiвний дме, оцей би погнав паруси... Ось вiн, твiй берег. Чи давно цiлина була тут, де зараз утрамбовують щебiнь, настеляють асфальтовi дорiжки. "Розмахнулися", - окидав Ягнич зацiкавленим поглядом будiвництво. Коробки двох величезних корпусiв майже готовi, третiй лиш зводять, будматерiал подають краном, вiн величезний, як у порту, далеко червонiє над будовою високошиїм своїм журавлем... У давнину тут справдi журавлi та дрохви ходили. Степ Ягничевого дитинства, - колись вiн аж сiллю бiлiв у спеку, потрiсканий. курай та верблюжка тiльки й росли. Тепер, щоб оживити це засолене пустирище, везуть iз степiв самоскидами чорнозем, готують грунт пiд квiти та майбутнi деревця. Деякi вже висадженi, тiльки ж кволенькi ще, ледве дишуть, поливати їх треба та виходжувати. Може, доручать Ягничевi догляд? А що, робота була б йому до душi... Гуркочуть бульдозери, панелевози двигтять, як танки. Крiм житлових корпусiв, буде зимовий басейн iз морською водою, окремо харчоблок, для нього будується оте присадкувате примiщення незвичної архiтектури, з вiкон якого виглядають маляри в скручених iз газет ковпаках та заляпанi вапном дiвчаташтукатурницi. Вони щось весело догукують до бульдозериста, що працює неподалiк, та хiба ж хлопцевi почути їх у цьому залiзному ревищi?.. Всюди будiвельна гуркотнява, розгардiяш, хаос, але ж росте комплекс, росте. Озелениться берег, забiлiє корпусами шахтарської здравницi. - Ну, як воно, вражає? - спускаючись схiдцями з вагончика, звернувся до Ягнича iнженер i теж кинув погляд на вировище будiвництва. - Картина поки що мало приваблива: доки будуємось, ми не красивi. А ось коли зведемо останнiй дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурiйовичу. Вони рушили через територiю будiвництва в напрямку до-моря. Тут всюди ще бiльший розгардiяш: бiлiють зваленi купами ванни та унiтази, жде свого вжитку рiзний будматерiал, цей ще лежить, а iнший уже пiдвозять, їдуть абияк, кому куди зручнiше... Люди в робочому всi, заклопотанi дiлом, внизу риють траншею, а десь над головою сичить електрозварка. Раз у раз доводиться переходити по дощатих трапах через величезнi розритi канави, з яких виглядають загорнутi в iзоляцiю, ще не прикопанi труби, - кладуть мiж корпусами водогiн, каналiзацiю. I власник зоряного глобуса тут! Сподiвався, мабуть, що одразу на технiку посадять, а його в канаву загнали, там колупається бiля труб... Але духом не падає. - Я тут, дядьку Андроне! - пiдсунувши каску вище на лоб, гукнув iз траншеї, коли Ягнич переходив над ним по вузенькiй хисткiй дошцi трапа. - Це й ви до нас? Вiтаю! Кажуть, важливо людинi уникнути пенсiйного банкрутства... Ще й потiм раз чи двiчi Ягнича окликали кураївськi, - отже, й тут односельцi та родичi на передньому краї. Нарештi берег, синява. Вирушаючи на комплекс, орiонець мав потаємну думку, що його запрошено всетаки по флотськiй лiнiї, до прогулянкових човнiв або за шлюпками наглядати, а натомiсть... та це що - насмiшка? Стара, облуплена лайба сидить у маленькiм лиманчику i нiби жде Ягнича, притулившись бортом до решток давньої, iржавої естакади! (Колись тут збиралися будувати порт, i цей лиманчик кураївськi досi називають Залiзним). Лайба така, що її тiльки б на звалище, на брухт, борти покривились, труба перекошена, весь корпус, здається, ось-ось розповзеться... Нiчого собi "Орiон"! - Ближче, ближче прошу, - пiдохочував iнженер. Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що бiля неї тут уже хтось походив, якiсь розумаки встигли поклопотатись: корпусом лайбу пiдведено пiд самий берег, а щоб не зрушилась, довкола неї намито пiску, - працював, видно, спецiально для цього земснаряд. Грунту намив, нагнiтив туго, спресовано, - посудина наче вросла в нього, - навiки сидить, нiкуди не зрушить. Для певностi ще й сталевих труб довкола старезної набили, забетонували в кiлькох мiсцях, щоб не розхитало посудину вiтром чи штормом. Отак i стiй, припнута на мертвих якорях... Спiдлоба, довгим вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче хотiв сказати: "Списали й тебе"... - То як вам наша красуня? - почувся з-за спини бадьорий, владний, схожий на Чередниченкiв голос. До них iз цiлим почтом своїх пiдлеглих наближався, видно, справжнiй начальник будiвництва, ще порiвняно молодий, широкоплечий гiгант, з обличчям вилицюватим, мiцним, густо обгорiлим на вiтрi. Цього разу Ягнич не помилився: оце був вiн, начбуд, так його й Микола Iванович вiдрекомендував, сам одразу якось делiкатно знепримiтнiвши, вiдступивши нiби в начбудову тiнь. Почувалось, що стоїть перед Ягничем людина з натур прогартованих, певних у собi, не дуже, видно, порушує комплексна веремiя життєвий начбудiв ритм, не полишає його вiдчуття власної сили й здоров'я - веселi iскорки грають у вiчу. - Сподобається шахтарям? - кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. - Послужить iще в новiй своїй ролi? I нарештi аж вiн виклав суть задуму: треба випотрошити її, докорiнно й розумно переобладнати, щоб вiдповiдала новому своєму призначенню... Буде кафе! Лiтнє кафе для шахтарiв - iз столиками, з морським краєвидом, з музикою, тихою, заспокiйливою... - Матерiалiв Дамо, яких тiльки треба, пiдмайстрiв пiдберем вам хоч i цiлу бригаду, - начбуд заохотливо посмiхнувся Ягничевi, - а ваша роль - це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка матиме силу вирiшальну... Дрiбницями не докучатимем, дамо простiр, тут уже хай попрацює фантазiя! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами... - З якого тут боку й пiдiйти... Трудова посудина, вiдплавала вона вже своє. - Ну, не для плавби ж нам вона, - весело нагадав начбуд, - для вiдпочинку її функцiя, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не аж-аж, зате економiя яка - i в часi, i в коштах! Я розумiю, що все це переобладнати,душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й звернулись до вас: дiло, як то кажуть, майстра боїться... Я правильно кажу? - Та правильно. - А нашi будiвельники - це ж такий народ, що ти їм тiльки дай путнє завдання: з нiчого витворять таке, що ахнеш... Гурт будiвельникiв терпляче вислуховував iдею начбуда. Присутнi, хоч i не брали участi в розмовi, однак, здається, подiляли його намiри. - Лiнiйка в кого-небудь є? - раптом звернувся до будiвельникiв Ягнич. Знайшовся складаний металевий метр, - подали Ягничевi. Розпроставши його, Ягнич з мовчазною дiловитiстю наблизився до лайби, приклав лiнiйку до корпуса. - Дивiться сюди, - обернувсь до начбуда, - повнiстю приляга? - Та приляга, а що? - А не мала б прилягати. Де плавкiсть лiнiї, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тiло дельфiна!.. Лiнiйку ось таку хоч як притискай посерединi, а вся вона до корпуса не пристане, кiнцi її хоч на волосинку, а вiдiйдуть. Бо там форми, обтiчнiсть - як у риби чи птаха... А це? - Ягнич дивився докiрливо, i в начбуда на обличчi промайнула аж нiби тiнь винуватостi. - Очевидно, ви маєте рацiю... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер iнше, суто практичне призначення... В областi он є "Поплавок", на пiвденнiм березi поставили "Шхуну", хай i в нас з'явиться щось у цьому дусi... - Поняття не маю, з якого боку до неї пiдiйти... - Вся надiя на вас, на ваш досвiд. Стовiдсоткової вiрогiдностi не вимагається, але, звичайно, треба, щоб iлюзiя була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морiв, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобi забiгайлiвка... Килимки всюди щоб морськi, справжнi, iз рiзаного канату вузлами в'язанi. Лiхтарi старовинної форми, як тi, що давнiм мореплавцям ночами свiтили.. Меню буде тiлки з морської живностi, вино тiльки сухе, мiсцеве, i нiяких мiцних напоїв... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-пiд поли чи з-пiд стола, того буде зручно й за борт, у морський витверезник, - начбуд засмiявся i, пiдтриманий смiхом пiдлеглих, здається, вiдчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору Ягнича, ждав вiдповiдi. Ягнич стояв у роздумi, насуплений. Схоже було, що не пiдходить йому ця лайба i всi цi прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось щедра атестацiя, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхiдного для виконання таких робiт... Бо славетний курсантський вiтрильник стояв у нього за спиною, ореолу додавав. - То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? - аж iз якоюсь запобiгливою шанобою в голосi запитав начбуд. Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутнiми в той спосiб, що дiла, вважайте, не буде, кашi з цим Чорномором не звариш... Гонористий виявився цей пришелець з морiв чи просто цiну собi набиває? Скорiш за все махне рукою та й пiде незасватаний. - Всi умови створимо, не вiдмовляйтесь, Андроне Гурiйовичу... Одначе нi зi згодою, нi з вiдмовою майстер не квапився. Поцiкавився у начбуда: - Пiдмайстри, кажете, будуть? - Оксене! - зрадiло гукнув начбуд до одного iз своїх. - Ану покажись! З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, пiдтягнутий, темними вусиками примiтний та густо-вишневою смагою щiк. - Вiн ось буде головним помiчником, - вiдрекомендував начальник будiвництва. - Умiлець на всi руки, унiверсал: столяр-червонодеревець високої квалiфiкацiї, та ще й рiзнi штуки по дереву рiже - всяких там увiчнює вепрiв та ведмедiв карпатських... - Ще й бандуру сам собi зробив, - додав iз гурту Микола Iванович, iнженер. - Тiльки струн поки що на нiй нема, так вiн, щоб не гуляти, на очеретяну дудку свистить, - пожартував товстунець виконроб у гумових чоботях. - Усiх штукатурниць своєю сопiлкою причарував. Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашарiння знiяковiлого пiд обстрiлом жартiвливих похвал. Це важливо - кого тобi рекомендують у пiдмайстри. Щирий, зичливий погляд, вiдкрите лице чистої, нiчим не заплямованої юностi. I навiть вусики його не псують, як це буває в декотрих нахабкуватих розбовканцiв, що вечорами на приморських бульварах тиняються. - Ну, а ти ж, - звернувся до Оксена Ягнич, - колинебудь хоч ногою на палубу ступав? Бував на живому суднi? - Бувати не бував, а видiти видiв... - Що "видiв"? - Коли "Орiон" ваш по обрiю, десь аж пiд небом iде... А єден з моїх братнякiв на Тихоокеанському флотi служить. Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу. Чаша його вагань явно переважувала в цей бiк. - Що ж, коли так, то завтра й до дiла, - мовив нарештi Ягнич на знак досягнутої угоди, i начальник будiвництва зiтхнув полегшено. Бачили будiвельники ще того дня надвечiр: уже сам, одинцем на березi стояв майстер-орiонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на вiчному якорi темнiє... От би трохи пiдняти її з намитого грунту, бiльше повернути лицем до бурунiв - одразу набула б iнших обрисiв... Бо яка там не е, але i в нiй, спрацьованiй, почувається зiмкнута енергiя минулих плавб, ще не вивiтрене до кiнця жадання просторiв. XX Уночi линув дощ. Якраз те, що Чередниченковi й усiм кураївцям треба. Ягнич зостався й ночувати на комплексi. Переказав додому Нельчиним сином, щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засiв у вагончику iз Оксеном прикидати рiзнi варiанти реконструкцiї судна. Довго сидiли, радились та мудрували сяк i так, - а коли все найневiдкладнiше було з'ясоване, Ягнич сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сидiли, виявився досить зручним для житла: не тiсно, затишно, i пiд ногами почувається палуба... Тут, у цiй хатi на колесах, i мешкає цей молодий гуцул (ще з двома товаришами, котрi зараз десь на станцiї вивантажують будматерiал для комплексу). Сидить бiля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, i йому аж рябiє в очах вiд яскравостей: весь вагончик - як квiтка з Карпат! Рiзнi мальовки та розфарбовки на стiнах, паперовi рушнички iз орнаментом, аплiкацiї з дерева... У шаховцi пiд склом грає барвами святковий гуцульський костюм (для Оксенових виступiв у самодiяльностi), гiрський капелюх iз пером, i топiрець, i ота сама бандура в iнкрустацiях, що її Оксен нiбито власними руками зробив. - Невже сам змайстрував? - зацiкавлено запитав Ягнич, розглядаючи iнструмент. - Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народнi ансамблi ростуть, як гриби, а доброго iнструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де придбати балалайку, добру жалiйку або зурну? Хлопцi з застави теж просять: прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику - хiба ж вiдмовиш? Сiдаємо, разом беремось, та тiльки ж не завжди маєш пiд рукою що-треба... Бо матерiали для цього неодмiнно мають бути натуральнi, музичний iнструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в ньому звук. От i доводиться всiляко викручуватись та вишукувати... - Дiло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками. - Є, звичайно, фабрики iнструментiв, але вони за попитом не встигають, i потiм у них часто ще якiсть не та. Багато є охочих, що самi могли б, але знову ж, де добути вiдповiдну сировину? Спробуйте ви дiстати в унiвермазi, скажiмо, струн, яких вам треба: сьогоднi нема й через мiсяць нема, грай хоч на волосинi з кiнського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешнi майстри по-своєму викручуються хто як: телефонний дрiт використовують, сталевий трос i той розщеплюють на струни!.. Ягничевi все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим, - почувається в ньому пристрасть справжнього майстра. - А звiдки це воно в тебе? - запитав Ягнич. - Вiд батька, чи як? - Батька мого бандити вбили, був головою сiльради, - посмутнiв хлопець i, помовчавши, став розповiдати про своє захоплення. - Просто це, мабуть, вiд людей... Був маленьким, то водили в нас по селах слiпого бандуриста, приводили його деколи виступати й до нашої сiльської читальнi. Щоразу такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали: "Маєш нинi, Оксенцю, виводити дiдуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько стiлець i тодi по колiну старого торкни, вiн сяде". I я точно так робив. Сяде вiн, сивовус, i одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку на струни... А пiсля виступу, хоч i слiпий, показував нам, що й до чого: оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це - пiдструнки... Багатий, хлоп'ята, iнструмент, попiдростаєте, учiться й ви... I я це затямив. А коли пiсля школи пiшов на меблеву фабрику учнем у сувенiрний цех, там уже вирiшив: сам зроблю!.. З'явилося потiм ще одне захоплення - подався з товаришем на цiлиннi землi... Спершу в наметах жили. Намет величезний, буран парусиною лопоче, розшарпує шатро, ось-ось зiрве з землi. Посеред намету бочка пiдвiшена, розжарена до червоного, це наше сонце, воно нас обiгрiва... В лице припiкає, а спина мерзне... А взагалi здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вiльний час i цього свого заняття не кидав, - де тiльки шмат деревини попадеться - стружеш, рiжеш що-небудь просто для душi. Мабуть, там би й лишивсь на цiлинних, якби не обморозився. Випало якось менi взимку їхати в далекий рейс, а воно як завiяло, як зiрвався буран!.. Там, у степах, це не рiдкiсть. Трактор мiй заглух, бо, як виявилось потiм, лiтню змазку дали , а вона ж., звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розiгрiти, а тут ще й сiрникiв нема!.. Степ, нiч, снiгова буря лютує, i нiде нi вогника - уявляєте? - Чого ж, уявляю. - Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старiй фуфайцi сiрники! Знайти-то знайшов, а запалити нiяк не можу - пальцi покоцюбли, не гнуться... Отож i обморозивсь. Руки вiдтодi пухнуть, коли дуже нахолодиш... "Мотай, хлопче, на пiвдень, пiд сонечко, - сказали лiкарi, коли виписували з лiкарнi. - I не гайся, якщо не хочеш зостатися напiвiнвалiдом..." Так я опинився тут. I не шкодую. А як вiдпустка - щораз до себе в Карпати. Отам лiсу на iнструменти: роби - не переробиш! Треба вам бiлу яворину, чи бук, чи дошку смереки - все знайдете в наших лiсах!.. I кожна деревина музику в собi таїть... Недарма ж про добре дерево сказано: "Живу - мовчу, умру - спiваю"... Вiзьмiть ви карпатську смереку, - її iнодi так i звуть "резонансне дерево", смерекою нiбито захоплювавсь сам Страдiварiус... Хотiв Ягнич запитати, хто такий Страдiварiус, але з Оксенових слiв це одразу й так стало ясно: - Брав, кажуть, вiн для своїх скрипок дерево з гiрських верхiв, вистояне, наспiване вiтрами.. Тому й скрипки виходили з-пiд його руки найспiвучiшi в свiтi. Стовбур смереки, вiн же й сам нiби натягнута в небо струна... А ще як зашумить уночi верховiттям - о, не наслухаєшся!.. Я теж тої думки, що тiльки дерево, наспiване вiтром, найкраще дається до музики, здатне досягти вершин бельканто... I якщо вже до кiнця вiдкриватися вам, Гурiйовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому дiлi... хочу зробити хоч одну скрипку iз "резонансного дерева"!.. Варто спробувати, як ви гадаєте? - Пiймав не пiймав, а погнатись треба. - I я такої думки. Тiльки дадуть вiдпустку, одразу майну в гори до своїх смерiчок, привезу матерiалу, "резонансного", хай потiм уже тут дозрiває... Бо дерево мусить визрiти: перш нiж братись, мусиш два роки його сушити пiд соломою. Чого-чого, а соломи в Кураївцi виста ча, - засмiявся хлопець. Засидiлись до пiзна, не помiтили, як i час злинув. А надворi дощ, дощ, шибки сльозяться, стiкають чорними патьоками... Ягнич зiбрався йти. - Ну, куди ви оце, вуйку? - занепокоївся хлопець. - Дощить, гримить, залишайтесь у мене: лiжка он вiльнi, хлопцi приїдуть десь аж позавтра!.. Але Ягнич, усмiхнувшись, показав йому ключ: - Це що? Ключ вiд одного з корпусiв, де вiн, як йому було сказано, може займати "каюту" на вибiр... Вручив орiонцевi ключ сам начальник будiвництва, ще при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового корпусу номер два. В iнших тiльки паркети настеляють, а тут уже все в основному закiнчено, отже, приймайте ключ i випробовуйте якiсть робiт... Тож чи мiг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено? Зрозумiвши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечi свiй плащ, першим спустився схiдцями в темряву: - Я вас навпрямець проведу. Шумiло неподалiк море, i вся нiч рiвно шумiла дощем, - оце, подумалось Ягничевi, благодать на кураївськi поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був не холодний, пiд таким не страшно й промокнути. В небi, обкладенiм хмарами, ще згрiзна погримувало, темрява раз у раз змiнювалась блакитними потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом свiтла єднаючи i небо, i море, i надбережжя. Якось випало Ягничевi так, що не довелось йому чути цього лiта, як воно гримить, десь розминувся його "Орiон" з Iллею-пророком, з його небесною колiсницею. Iншi бояться, коли гримить, а Ягничевi це - ще з дитячих лiт - мов найкраща музика. Де не бував, у якi грози не потрапляв, зблизька бачив електричнi розряди такi, коли аж на палубу iскри сиплються iз залiзних снастей корабля, але нiде не чув вiн таких красивих громiв, як у своїй Кураївцi! Особливо в дитинствi, на самiм свiтанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добiжиш до чабанського коша, станеш i слухаєш iз завмиранням серця, як виграє над тобою небесна, якась аж радiсна музика, а дощ ллється та ллється на зеленi поля... Чи в отi синi горобинi ночi, коли, здавалось, уся свiтобудова гримить, i повiтря виповнюється здоровою свiжiстю, наснажується силою так, що й хлiб, кажуть, пiсля цього краще росте (Чередниченко запевняє, що наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, пiсля тривалої спеки та сушi, у хмарах гуркотiло якось залiзно, грякало, нiби збились десь там у безладi тисячi порожнiх цистерн. Рушили в темряву розшукувати той вiдданий у Ягничеве володiння корпус. Лiхтарi де-не-де маячать по територiї, затканi скiсним летючим паруссям дощу, але свiтло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається iз своїм провожатим; у мокрiй темрявi розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись їдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обiцяв провести Ягнича "навпрямець" - удень, може, воно справдi було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повiв майстра в цi розритi нiчнi лабiринти. Вночi усе тут нiби змiстилося, переплуталось, при спалахах блискавок навiть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грiзним. Без кiнця розритi канави, стоси цегли, шлакоблокiв, лиснючi маснi калюжi, в них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросiв... I дедалi бiльше багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нiчого, а як бризне дощ, тут i дiдько ногу зламає. - Ну й ну! Оце темiнь! - весело примовляє Оксен, пробираючись попереду. - У нас кажуть: темно, як у льоху пiд дiжкою. Наритi горби, канави - нiяк з-помiж них не виплутаєшся. Десь тут удень був перехiд, була кинута через рiв дощечка трапа, а зараз шукай її, може, навмисне хто збив.. А без неї неможливо - розривища такi, що й чемпiон не перестрибне. В одному мiсцi, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло щось бiле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись. - Чш!.. - притримав Ягнича гуцул. - Ванну поцупили! Пригледiлись: справдi, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич їх бачив удень - пiд корпусом цiлою купою лежали зваленi в безлад. I ось знайшлись охочi дати лад. Непогано й зметиковано: канавою-канавою i на простiр, за межi територiї... - Куди ж то ви розiгнались, хлопцi? - голосно гукнув у темряву Ягнич. - 3 персональною ванною в степ? Хапуги присiли, разом з ношею зникли в канавi. I нiчичирк, вмерли, не дишуть. - Тiльки ж вiд грязюки своєї, злодюги, i в ваннi не вiдмиєтесь, - казав далi Ягнич, даремно шукаючи в темрявi переходу мiж купами глеюватого, розгаслого грунту. - Ану якi ви там є?.. - Чш!.. - знов пошепки застерiг Оксен. - Не встрявайте, ну їх!.. Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотiли канавою врiзнобiч - той на ост, той на вест: лови його тепер, впiзнавай... Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена. - Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не з полохливих... - А таки нi, - спокiйно вiдповiв хлопець. - Проте я й не нариваюсь. Моє правило: смердить - обмини. Бо серед них є такi, що можуть i фiнкою... То ж типи! Вони здатнi людину i в карти програти. - То що ж, потурати їм? - мовив Ягнич, рушаючи в iнший бiк шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такi вже, видно, й герої - ти ж бачив, як дременули... Зло тим i користується, що миримось, потураємо, не хочемо руки бруднити... Нi, не по-нашому це, - додав Ягнич наставницьки. - Коли вже до мене в пiдмайстри, то тут щоб без дрижакiв. - Буде враховано, вуйку. - I хоч було це сказано напiвжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус. Нарештi добулися до корпусу номер два. Тьмаво сiрiють мокрi панелi стiн, з причiлка ведуть кудись угору широкi металевi сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Пiднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щiлину, нарештi заклав ключ, вiдiмкнув дверi. Повiв по стiнi рукою навздогад, увiмкнув свiтло. Оце корабель! Коридор довжелезний, i обiруч - каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув i тридцяту. Дверi всi однаковi, одностулчатi, але вiн чомусь вибрав аж оцi - пiд номером сороковим: цi навiть i не замкнутi. Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькi, застеленi, вже наготованi для шахтарiв лiжка. Вибирай, яке хоч... - Отут я й перебуду. Чим не кубрик? Повернув гуцуловi промоклу його плащину, подякував i - гуд бай, на добранiч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кiмнату, попробував лiжко (вiн не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формi трикутника, лежав на подушцi. Нiхто ще ним i не втирався, а вже сiрий, запратий, неприємно й до обличчя прикласти... I це шахтаревi. Ще чути запах мастики та свiжої фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, вiдчинив їх навстiж: хай вiтром вивiє, хай краплi небеснi сиплються до твоєї каюти... Ще погуркувало, але вже вiддалено, спалахiв порiдшало. Вимкнув свiтло, зморено лiг, i весь цей порожнiй шлакоблоковий корпус, величезн