то, звiсно, лiзуть всякi думки... Намножилось людей, здравницi наступають... Колись було в степу: той чабан пiд одним небом, а той - пiд другим бiля свого коша, пiвдня треба, доки вiд коша до коша дiйдеш... - Для добрих людей ще землi вистачить. - Воно так. Та тiльки мiж добрими людьми раз у раз стережись i хижакiв двоногих - пропади вони пропадом. Торiк звiдкись аж сюди дiстались на лов, дельфiнiв поду-шили в сiтках, уночi витрусили їх на косi... - Ягнича пересмикнуло, як вiд болю, але Коршак не помiтив цього. - I знають же, мабуть, що дельфiн, коли заплутається пiд водою в сiтцi, то йому кiнець, довго без повiтря не виживе, вiн-бо ж - як напiвлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сiтками. То хто ж ви такi, душогуби? - Думалось, пiсля вiйни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий - чому? Погомонять чи хоч помовчать разом, i знов попрямує Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На пiвдорозi, де серед бiлого, пригладженого хвилею пiску лежить викинута з моря, чорна, нiби обгорiла, колода з якихось, може, кавказьких лiсiв, орiонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволiк аж на пiщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрiдають сюди закоханi слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить i теж послухає море, що шкварчить унизу бiля нiг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очi, маленькi, як вiстря, то нi найменшого поруху в них, нiщо там не промайне, нiщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Нi радостi, нi смутку не проблукне в поглядi, нi мук, нi зусиль, - незримо живе в них лише тяжка застиглiсть думки, тягуча, безмiрна, зовсiм нiби безчуттєва якась втупленiсть у те синє, далеке. Але i в тi тягучi, нiби застиглi в безчассi хвилини, мабуть, щось-таки ж б'ється людинi в помислах? Якось сидiв отак у надвечiр'ї на цiй корчомацi-колодi, i снувалася йому згадка про бiй бикiв, - бачив колись таке видовище в молодостi. Один раз бачив i бiльше не захотiв, не для нього розвага. Вся його симпатiя була на боцi того чорного, вирощеного в темрявi стiйла красеня, що вилетiв на арену, розлючений, заслiплений сонцем, i страху не знав, вiд природи його не вiдав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося - трибуни i тi, що дражнили, - самий простiр був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усiма, прийняти навiть нерiвний бiй, здавалось, ладен був хоч i саме сонце рогом шеменути... Чайка кигитом iз-за спини вивела Ягнича з задуми, сповiстила, що хтось там iде. Озирнувся: берегом вiд комплексу наближається постать з термосом у руцi, хтось молодо, легко ступає в червоному светрику, у штанях, що їх усi тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець iде чи дiвчина... Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не вiдламало штормами... Iнка! Не всмiхнулася навiть. Стриманий тоскний погляд. У скiсному свiтлi вечорiння попелястi тiнi лягли пiд очима. - Як ти мене знайшла? - А менi на комплексi сказали: ото, мабуть, вiн, Ягнич ваш, сидить на джумi. Аж горло йому стиснуло, коли вiн дивився на племiнницю. Схудла, змарнiла. Очi, що недавно були повнi виблискiв щастя й завзяття, зараз побiльшали змучено, темною тугою налились, хоч про своє пережите дiвчина й не стала говорити. - Це ось компоту вам принесла, - поставила термос на пiсок. - 3 урюком... - Спасибi. Сiдай, дочко, посидь. Примостилася поруч, на краю колоди, вiттячко полину знiчев'я крутила в руцi. Ягнич розумiв цей стан, отой порозвiйний, коли людина томиться вiд горя й журби. Буває, що й з вiдстанi почуваєш, як iншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями передається. Душа його переймалась щемливим спiвчуттям до неї. Хотiв би сказати дiвчинi щось втiшливе, знайти слова розради, зняти з душi тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рiдному батьковi вiку вкоротив, а потiм i собi, - то совiсть власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слiв, нема таких лiкiв, щоб на рану серця прикласти... Краєм ока помiтив, що повiки їй набрякли сльозою. Торкнувсь їй рукою плеча, мовив стиха: - Не плач, дочко. - Я не плачу. Тiльки ж чому це в мене так воно почалось? - Кожна, Iнно, людина може осиротiти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тодi не має права... Гартує людину й самота. I знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечiрнiм повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись до них. Море вже тонуло в присмерках. I нiби без усякого зв'язку вiн розповiв їй про Стромболi. Є такий вулкан вiчнодiючий Стромболi, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а вiн нiч крiзь нiч червонiє з-пiд хмар. Хай там що, а вiн собi жеврiє, i небо жеврiється над ним. Може, десь там оце наш "Орiон" якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболi... - Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам... I не пiддавайся, дочко, журбi: ти ще молода... ти ще свою долю знайдеш. Вони пiдвелись, рушили верхнiм берегом - понад обривчиком в'ється стежина. Попереду комплекс уже заряснiв вечiрнiми вогнями. Йшли обоє в задумi, i все далi вiдступала в присмерки чорна колода, на якiй вони щойно сидiли, танула, розпливалася в тiнях пiщана пагорбина, поросла гiрким молочаєм кураївська дюна-джума. XXIV Узимку в Кураївцi лютував "Гонконг". Не минула й цього вiддаленого вiд мiст узбережжя епiдемiя грипу. Кажуть, вiтром його навiяло звiдкись. Радiо доносило тривожнi вiстi, передавало, що це лихо повсюдне, в країнах Європи вiрус повалом валить людей, у Римi, i в Лондонi, i в Парижi лiкарнi переповненi, на час епiдемiї закриваються школи, люди мруть тисячами. Iнна була у вiдчаї: нема ще проти "Гонконгу" достатньо ефективної сиворотки. Ворог невловимий, весь час мiняє личину, в лабораторiях свiту виявляють новi й новi рiзновиди вiрусiв. Збудники, яких ще вчора не було, сьогоднi ширяться невiдворотно, швидко, з пiдступною загадковiстю. I хоч вiрусологи багатьох країн ламають голови над таємницею цього зла, науководослiднi iнститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального нiхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разiв вiдомими порадами, найпростiшими засобами, якi здебiльшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вiрус повнiстю, вiн розгулює в кровi, доки органiзм сам його не переборе. Бiгала Iнна на виклики по хатах, бачила односельцiв, що вилягають цiлими сiм'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дiтей особливо переживала, вони переносять вiрус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерiгала - старайтеся хiмiї уникати, пийте та пийте гаряче, якомога бiльше чаю з липою та медом! А вiрус тим часом нiби глузує, хапає та валить все нових i нових... Та ще ж бiда з цими кураївськими пацiєнтами: зовсiм недбало ставляться до її приписiв, надто ж отi крутоплечi, гартованi механiзатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на свiтi. Щойно горiв у температурi, а як тiльки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстернi. Оскiльки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордовує ще дужче, - траплялися випадки досить тяжких ускладнень. Якось у медпункт з'явився Чередниченко (вiн вiдгрипував одним з перших, пiд час наради десь прихопив), хотiв знати данi про кiлькiсть захворювань у Кураївцi на сьогоднi та коли можна сподiватися спаду цiєї стоклятої пошестi. Серед розмови Сава Данилович раптом пiдвiвся, пiдiйшов до Iнни: - Щось ти дуже розпашiлась, медичко, не подобаються менi твої очi, - i торкнувся долонею чола. - О, ти й сама гориш! Iнших повчаєш, а сама на ногах вирiшила перенести? Не потрiбне нам таке геройство... I того ж дня прийшла їй на пiдмiну Варвара Пилипiвна (вона теж вiдгрипувала одночасно з мужем, як вiн каже, синхронно). Iнна була вкладена на постiльний режим. Лежала вдома в жару, коли подруга, дiвчина з пошти, принесла їй лист. Археолог озвався до Iнни iз... Чiттагонга! Це ж та, ваша, дiвчатка, золота Бенгалiя... Закликаний до армiї, потрапив на флот, i ось тепер опинився аж у водах Бенгальської затоки, розчищає фарватер, що весь iще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших морякiв вiдкрити до порту прохiд-так званi Ворота Життя.... Досвiд аквалангiста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовiрно складних умовах тропiкiв, найгiрше, що температури високi, i в водi, де працюєш, нiякої видимостi, суцiльна каламуть, рiки наносять багато мулу... Ось так вiн живе, змiцнює свiтову солiдарнiсть, почуваючи себе "посеред надiй i життя", як писала колись еллiнка Теодора... А те, що казав Iннi там, на фортечнiм валу, - хай вона знає, все залишається в силi, вiн для того й подає голос, щоб вона знала про це... Кохав i кохає - i не приховує цього, кричить про це iз свого скафандра на все каламутне пiдводдя тропiкiв!.. Нiби з iншого, з iрреального свiту озвався до Iнни цей голос. Десь нiби за крутими перевалами зосталась та Овiдiєва фортеця, i мiсячна трiпотлива дорiжка в морi, i цей археолог з його палкими освiдченнями... Тут дощ iз снiгом чи снiг iз дощем, а вiн од спеки знемагає в тропiках, пробирається мов чудисько якесь у костюмi водолаза в непрогляднiй скаламученiй водi серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-напливає їй перед очi, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволiкається свiт, i сама вона вже нiби занурюється в якiсь важкi, невилазнi води тропiкiв... Часом, коли хвору зморює напiвсон, бачить вона дiвчат-амазонок, що, розвiваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виникає рiчечка, яка-небудь Берда, а на нiй вiтрильник дивної форми... Римський чи грецький, вiн якимось чином зайшов iз моря сюди, тихо посувається руслом степової рiчечки з будяковими берегами, i видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, i подив, i смiх... Аж набридли Iннi за час хвороби цi її розпашiлi бiлозубi амазонки... А то ще привиджується їй рептилiйка, схожа на ящiрку. Маленька, напiвпрозора, аж нутрощi видно в нiй. Бронтозавр в мiнiатюрi. Наче сидить на шафi й з упертiстю маленького сфiнкса дивиться звiдти, як ти б'єшся в гарячцi. Рептилiйка така ж сама, як i та загадкова, що з'являлась Вiрi Костянтинiвнi в наметi Червоного Хреста. Не знаєш, отруйна чи нi, i як поведеться наступної митi, i щось є в нiй - наче людське... А потiм звалена грипом медичка i сама вже опиняється там, де свого чаму побувала Вiра Костянтинiвна... Палаючи в жару, роздаєш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якiсть таблетки призначаєш малим бенгальчатам, а москiти хмарою висять над тобою, i так жарко, що ти аж задихаєшся у своїй протимоскiтнiй сiтцi... Парко, млосно, i жовкне свiт, i голос чийсь ледь долинає крiзь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Iннi в напiвмареннi - крiзь реальний снiг iз дощем за вiкном - постане тропiчний той Чiттагонг i напiвзатопленi щогли, що стирчать iз води, i образ туманний людини, далекої й вiрної, що ходить у скафандрi по дну, серед акул, обстежує заволохатiлi, напiвзамуленi судна, покритi черепашками та схожими на рептилiй водоростями... У Чередниченка пiд час епiдемiї клопотiв ще побiльшало. Людей звалює, а дiло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються пiд постiйним наглядом, мало не щодня голова й сам виїздить, i агрономiв та бригадирiв ганяє якнайретельнiше стежити за станом озимини. Ведуться рiзнi вимiри та замiри, ставляться дiагнози, визначаються площi, яким найперше треба давати пiдживлення. Жадiбно ловила Кураївка по радiо зведення погоди. Коли радiо обiцяло на сьогоднi хмарнiсть, вiщувало знову туман та мряку, вiтер з дощем та снiгом, то механiзатори приймали це як подарунок, i бухгалтерiя веселiшала, i Чередниченко аж смiявсь у своїм кабiнетi: - Те, що для iнших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха! Невiдома радiодикторка десь там i не здогадувалась, що оцi її тумани, та мряки, та "дощ iз снiгом" для когось можуть бути iстинною радiстю. Цiкаво, що коли вона передавала мало приємний прогноз, то голос її звучав майже винувато, ставав вибачливий, знiяковiлий, а коли це був диктор, то вiн, навпаки, щоб не навiяти на людей песимiзм, щоразу впадав у фальшиву бадьорiсть, похмуру негоду пiдносив слухачам таким тоном, нiби обiцяв день сонячний та погожий... - Бач, як виспiвує, - весело коментував Чередни ченко цi дикторськi старання. - Чуєте, яким медовим тоном пiдносить нам сьогоднi слякотняву цей обласний прикрашувач дiйсностi... Крiм усiх iнших клопотiв, не давав Чередниченковi спокою ще один: носився з iдеєю спорудити в Кураївцi пам'ятник плугу. - Бо ж земля любить лиш один метал - метал плуга. Сталь лемешiв!.. Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамiвському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кураївськi поля. Оскiльки ж плуга такої марки в Кураївцi не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всiх усюдах, перепитати в сусiдiв, але знайти неодмiнно. - Вимуруєм п'єдестал на видному мiсцi, отам на скiфськiй могилi пiднiмем його, той наш перший, ще однолемiшний, на належну висоту! - розпалював вiн уяву своїх однодумцiв. - Танки на п'єдесталах стоять, i тачанка, й "катюша" - це все добре, все заслужено, а плуг, вiн теж вартий честi народної! Отже, приїздiть, побачите з часом у Кураївцi плуг на п'єдесталi - перший, мабуть, такий пам'ятник на планетi... Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присiла, майже нiчого зверху. Тiльки там, у чорноземах, повно корiння, переплелось i аврорине, й тюльпанове, i старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час - це, власне, корiння й корiння: вузли та вузлики життя. Хотiв би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвiтити наскрiзь свої поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами корiння, з якого все починається - i квiт, i колосок!.. Поля обнадiювали, стан хлiбiв був чудовий. Озимина на всiх площах жива, нiде не повимокало, нiде не порвало корiння сухими морозами, - таких не було. А радiо день за днем обiцяє якраз те, що треба: то снiг iз дощем, то дощ iз снiгом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, i навiть у негоду кущаться пiд мокрими снiгами, густо зеленiють добре закорiненi пшеницi. Часом вийде Чередниченко до посiвiв, стане край поля й, нахилившись, вглядається, вистежує, як навiть i в цей iз добрим морозенком ранок пробивається зелене вiстрячко крiзь пришерхлий снiг, пнеться з глибин зими - чудо iз чудес! - тендiтна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, має якесь i тепло, бо холод снiгу одступив вiд нього, пагiнчик мовби створив тут свiй мiкроклiмат, прохукав у снiгу оцю дiрочку-отвiр, - просто неймовiрним здається, як цей пагiнчик життя продерся крiзь панцир зими, пробивсь iз небутностi. Так, сама сила життя зеленiє довкiл уперемiш iз снiгами, i як тiльки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полiв снiгову кашу, вже, як тiсто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Повертає на весну, сонце дедалi частiше вибродить iз-за хмар, i тiльки освiтиться степ, тiльки пригрiло на годину чи двi, одразу й задзвенить угорi десь бiля самого сонця жайворiнча- виявляється, смiливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не вiдлiтало в Замбiю, зате ж i зустрiчає найпершим свою блакитну степову провесiнь. - Давай, давай! - гукне Чередниченко вгору своєму дзвiнкоголосому друговi, що його навiть i не видно у високостi. - Якраз тебе нам i не вистачало для повної гармонiї життя! Свiтлiшатиме й свiтлiшатиме повсюди, i так аж до тих днiв, коли вiд краю й до краю заяснiють кураївськi небеса, i виявиться, на радiсть хлiборобовi, що нiчого цього року не вимокло i не вимерзло, пересiву не буде, а сонце робить своє, поля густо вруняться, i ось уже червоно, весело запалахкотiло в заповiднiм степу - то розкрились, заквiтували до самого моря немрущi скiфськi тюльпани! XXV Отi шахтарi, що мали прибути сюди, уявлялись Тасi-штукатурницi (теж Ягничевiй родичцi, хоч i далекiй) майже мiфiчними людьми. Велети, гiганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, i немає зараз важчої за неї. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кiлометри потяглись їхнi пiдземнi дорогитунелi. То нiби iнший свiт, свiт вiдваги й битви щоденної. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурiйович. I коли серед цього, ще не зовсiм завершеного комплексу з'явився навеснi перший шахтар, прибулий з профспiлковою путiвкою, Тася була вражена тим, що вiн i справдi чимось був схожий на Ягнича-орiонця: може, статечною стриманiстю, може, цiєю неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас її ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватiй постатi старого шахтаря. - Так оце ви iз самих надр? - зацiкавлено розглядала дiвчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'їдався вугiльний пил. - I не страшно вам на тiй глибинi пiд землею? - Звичнi ми, дочко... До всього звикає людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рiк рубаєм, i десять, i двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвiте, табуни коней бiгають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулюється... - Чути, як i конi тупотять? - пожартувала дiвчина. - Конi, сонце i квiти - то десь далеко, дочко, то - як на небi... А близько над головою темна порода iнодi полускує... - Жах! Шахтар тiльки посмiхнувся над її "жахом". Дiвчатам-будiвельницям, що оточили шахтаря, кортiло знати, як вiн оцiнює їхню роботу, може, виявив якi дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був iз розряду людей делiкатних, навiть пiдхвалив дiвчат: постарались, мовляв, отакi свiтлi, високоверхi корпуси звели на голому пустирищi... Роззираючись, ветеран нагледiв мозаїки на фронтонi першого корпусу, де шахтарська дiтвора зустрiчає квiтами молодих вибiйникiв у робах - i це, видно, теж припало до душi: - Буває й таке... - Ще ж i басейн вам буде, i кафе з музикою, з сучасними танцями. - Танцi - це якраз для мене, - посмiхнувся шахтар, - бо щось давненько не танцювалось. У наступнi днi почали з'являтися й iншi з путiвками, були серед них не тiльки шахтарi похилого вiку iз задавненими своїми силiкозами, а й такi здоров'яки, що йому тiльки дай кия в руки, то вiн i про обiд забуде, цiлоденне ганятиме по тому бiльярдi. Повернеться додому, спитає жiнка, яке там море, а вiн i моря не бачив: самi киї, кулi та лузи перед очима... Ягнич одразу якось зiйшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочi, вони порозумiлись " пiвслова, тлумача їм не треба було, бо мiж людьми гакого складу та досвiду саме життя стає тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, вiд старої лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму нiби пiдросло бортами, нiби пiднялось над самим собою, набуло iнших, мовби плавкiших та обтiчнiших форм. Як i мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи пiд нього iмiтованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорi, з гарма тами, що стирчать iз бортiв увсiбiч, з кетягами пофарбованих у чорне якiрних ланцюгiв... Є на що подивитися! Своєрiдною душею судна, очевидно, має вважатися мiфiчна нiмфа-русалка, вирiзьблена з бiлої яворини (Оксенова робота), розiп'ята за давнiм звичаєм на носi корабля лицем - до моря, до вiтрiв. У ластiв'їнiй поривностi красуня русалка мовби вилiтає з грудей корабля, лише на мить застигла в польотi, вся в устремлiннi вперед. I саме судно нiби затаїло в собi рух, енергiю, здається, ось-ось пiднiметься разом iз своїми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Нi, не впiзнали б рибкомбiнатiвськi господарники своєї списаної в металолом промислової одиницi, яку так переiнакшила, в дивнi шати небуденностi одягла Ягничева фантазiя. Новий Ягничiв друг-шахтар, що десь там, пiд заповiдним степом, пiд конезаводом його штрек, хоч i не вважав себе авторитетом у морському дiлi, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скiльки винахiдницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже вiд нуля, здiйснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будiвельникiв уявляв тодi, коли лайбу сюди притягли та поставили на вiчний якiр, якого образу вона набуде пiсля перебудови. Власне, образ її уявлявся тодi кожному на свiй кшталт: начбудовi вона поставала в однiм виглядi, а виконробовi, скажiмо, в другiм, а Ягнич уже тодi, видно, бачив у своїй майбутнiй дитинi щось третє, тiльки його уявi пiдвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях i як приймуть його витвiр - чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, - спробуй вгадай наперед. I ось аж тепер вiдкриється людям твоє заповiтне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрiмко височать, обснованi снастями. Драбинки канатнi збiгають аж до верхiвок щогли. На носi й на кормi лiхтарi з чорного металу, старовинної форми, пiд такими, може, йшли в океан давнi каравели серед розбурханих ночей - ночей невiдомостi. Збоку судна трап, поручнi його з товстого манiльського каната - теж Ягничева робота... На судно Ягнич ще й зараз поки що стороннiх не пускає (довершуються опоряджувальнi роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостиннiстю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсiм прибрано, ще не доведено до повного ажуру. - Тiльки цур! - попередив вiн шахтаря. - Про хвороби нi слова на суднi. Є таке неписане правило морякiв. - У тих, хто в шахтi, теж є чимало своїх прикмет... Де небезпека - там i прикмети... З перших крокiв їхнiх оглядин стався для Ягнича зовсiм непередбачений конфуз: в одному iз закапелкiв судна, на вузлуватiм килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрiзкiв каната... купа з'їдин чиїхось! Огризки ковбаси, шмаття газет, консервнi бляшанки з недо'їденою салакою... Шахтар, правда, нiчого не сказав, людина чемна, але ж помiтив, i цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало вiд сорому. - Кандибенка сюди! - гукнув вiн розлючено у глибину судна. З'явився хлопець у комбiнезонi, досить охайний, з виразом на обличчi незлобивим, трохи насмiшкуватим. - За вашим викликом, - i навiть зробив у повiтрi бублик рукою, тобто спробував козирнути. - Твої з'їдини? - Салака оця? А що ж нам їсти? Рибця нема, осетрини теж, а за iкру вже й не говоримо!.. - Пiдбери, а не патякай, - стримуючи гнiв, наказав Ягнич. - Ганьба. Отак насмiтити на суднi... Недарма я хотiв тебе, невтьопного, ще три днi тому списати. Хлоп'яга ще тупцявся, не поспiшав прибирати, сподiваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але пiд невiдступним поглядом Ягнича таки заходився нехiтьма згрiбати в газету рештки обiднього банкету. - Куди накажете? - труснувши своїм добром, запитав насмiшкувато. Ягнича це ще бiльше розлютило. - Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно менi було! Очi мої не бажають бачити бiльше такого розгильдяя!.. Пiшов-похилитав хлопець iз своєю ношею, i хоч послухався, виконує наказ, проте Ягничевi настрiй було геть зiпсовано. Обличчя поблiдло, вуса наче наїжачились, шахтар змушений був навiть заспокоювати його: - Та не реагуйте ви так... Як на все зважати - нервiв не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян... Нелегко було зараз розважити орiонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звiсно, для такого жевжика Ягнич смiшний, i робота його смiшна, - звихнувся на забавках моряк позаторiшнiй... Та, може ж, не всi так думають. Шахтар - ось хто, виявляється, здатен був оцiнити його кiлькамiсячний труд! Всюди дерево, мiдь та латунь, i все не стандартне, не наштамповане, а бiльше ручна та яка вмiлицька робота! Тiльки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язанi з каната килимки, мiцнi, з дубового дерева збитi столики, а коло них замiсть стiльцiв нарiзанi з суцiльного дуба кругляки (всi рiчнi кiльця можеш на них розгледiти), з куткiв лисняться бочечки дубовi (уявляйте, що - з ромом), на їхнiх округлостях вирiзанi грона винограднi та веселi лев'ячi пащi. Iлюмiнатори з рiзнобарвного скла, мов вiтражi, створюють незвичне, фантастичне освiтлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночi над головою знову ж таки кутi з чорного металу вiзерунчастi лiхтарi на взiрець старовинних. Та найбiльша тут гордiсть Ягничева - корабельна ринда-дзвiн, справжня, без пiдробки... Все на мiсцi, все припасовано, як треба, i головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю. Оглядали витвiр уважно, нiчого не минаючи, аж поки, нарештi, вибравшись iз суднових лабiринтiв, опинилися нагорi, бiля стернового колеса. - Попробуйте, коли хочте, - пiдохотив Ягнич шахтаря. - Стерно теж справжнє, з корабля, тут нiякої фальшi. Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, вiдполiроване пiд час вахт чиїмись трудовими долонями. - Рiч навiть не в тiм, справжнє чи iмiтоване, - шахтар поклав важкi свої руки на стерно й застиг у задумi. - Головне, що є в людини щось дороге в душi. Ну, як ото кажуть: заповiтне... I обидва вони, примовклi, мимовiль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвiтали веснянi ковилi над кряжами породи, а другому в iмлах далеких бiлою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вiтром барк. XXVI Не тiльки Ягничевi потрiбен був "Орiон", виявляється, i на суднi почувалась його, Ягничева, вiдсутнiсть. Нi-нi та й озивався тут його вiдлетiлий дух, озивавсь навiть зараз, коли цей чародiй парусiв, вiрний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кураївської кушпели. Де вiн там зачепився, старий бурлака, де осiв наостанку життя? Чабанувати пiшов, з гирлигою блукає десь по степу? Дiло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Вiдомо, як людину в такому становищi з'їдає туга та неприкаянiсть. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стачає духу людинi, щоб нести такий тягар самотностi? Прикутий до степiв, розiп'ятий на iнших спекотних вiтрах, якi вiн тепер там в'яже вузли? Нi-нi та й заходить на вiтрильнику мова про це. На веснянi ходовi випробування вийшов "Орiон". Поки що майже вдома, робить маневри поблизу своїх берегiв, а попереду вiдповiдальний далекий рейс, що триватиме кiлька мiсяцiв, так званий рейс престижу. Далеко пiдуть, далеко понесе "Орiон" червоний цвiт рiдних берегiв, високий прапор своєї Вiтчизни! Курсантiв для рейсу вже вiдбирають з кiлькох морехiдок, шанси потрапити мають тi, хто найбiльш вiдповiдає вимогам, жде "Орiон" хлопцiв мiцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, своїм бездоганним зовнiшнiм виглядом, культурнiстю та привiтнiстю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах i такi, що сiятимуть недовiру, пiдозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скорiше - переодягнутi в курсантську форму кадровi вiйськовi моряки, самi старшини та мiчмани. Для нового контингенту курсантiв, що прийдуть пiд паруси "Орiону", Ягнич, звичайно, теж iснуватиме, але iснуватиме бiльш як абстракцiя, бо ж застануть вони на "Орiонi" тiльки легенду Ягничевої особи, самий вiдблиск його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк, ревний хранитель чистоти традицiй, буде для них вiн постаттю малореальною, виступатиме здебiльшого у якихось смiшних та курйозних ситуацiях, одне слово, буде iстота напiвмiфiчна. Море, зрештою, бачило таких у всi часи, пiд вiтрилами рiзних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, вiн, одначе, й для нових контингентiв чимось таки був потрiбен, можливо, продовжував бути на "Орiонi" як певний знак, як втiлення людської вiдданостi морю, працi, життєвому покликанню? Для тих же, з ким Ягнича-майстра єднали роки спiльної плавби, вiн раз у раз оживав, виникав в усiй буденнiй своїй вiрогiдностi. - Скоро день народження нашого дiда, - якось нагадав капiтановi його друг замполiт. - Добре було б поздоровити вiд екiпажу... - Але ж пробували вже раз зв'язатися з ним через ефiр... Успiх не бiльший, нiж у тих, що сподiваються вловити радiосигнали позаземних цивiлiзацiй. Посилали майстровi радiограму пiд Новий рiк - вiдповiдi нiякої. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотiв вiдповiсти. - Образили ми його, - сказав замполiт. - Справдiбо якось недоладно вийшло... Вiчний наш Ягнич, трудяга й наставник, "батько лiтаючих рибок" - i десь тепер поза "Орiоном"... I "Орiон" без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути... Було тут їм над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пiзно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кураївку, стати лицем до iнших вiтрiв, що прийдуть на змiну вiтрам молодостi. Дехто, може, й безболiсно сприймає такi повороти долi, без особливих душевних травм вживається в свiт парканчикiв та палiсадничкiв, але ж Ягнич їхнiй... Неможливо було їм уявити свого колишнього "завпарусами" з морквичкою та петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч i просто, але глибоко жив. Справдi, неспокiй майстра носив у собi здорове морське честолюбство. Чи, може, вивiтрюється й таке? Затявся старий у своїй амбiтностi, зжився зi своєю образою i врештi поставив на "Орiонi" хрест - логiчно було зробити й таке припущення. Людей незамiнних нема, багато хто так вважає, але чому ж вiдсутнiсть Ягничеву вони ще й досi на "Орiонi" почувають? I не тiльки, що забрав iз собою якийсь унiкальний досвiд, практичнi знання, "забрав вiтри", не достачало їм навiть його дивацтв, вiчної його буркотняви, навiть химерної отiєї термiнологiї, що брала свої початки ще десь, мабуть, вiд кураївських рибальських банд та дубкiв. Коли, бувало, з'явиться в нього настрiй звернутись до паруса лагiдно, майже iнтимно, то вiн його й назове по-своєму: жагель або ще нiжнiше - жаглик... Про косий парус вiн скаже: косець... Пiдставляти паруси пiд вiтер - це в нього вийде зовсiм коротко: парусити... А замiсть "ставити паруси!" вiн теж скаже на свiй манiр - "розвинути вiтрила!" I молодим це навiть подобалось. Хто пiдсмiювався, а декотрi самi пiдхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам "розвинути вiтрила", будемо парусити!.. Колоритна Ягничева постать дедалi мовби повнiше розкривалась капiтановi та його замполiтовi своєю суттю, ця людина чимось важливим iмпонувала їм обом, згадували Ягнича не знiчев'я, а з внутрiшнього поклику, i найчастiше в хвилини якихось утруднень. - Людина-амулет, хтось про нього сказав, - роздумує замполiт, - iнакше кажучи, людина, що й для iнших залишається чимось потрiбна, може, навiть заповiтна. Може, ми завжди вiдчуватимем його вiдсутнiсть? Тiльки зараз розумiєш, наскiльки були ми один одному iстотним доповненням, тодi й не думалось про мiру втрати, тiльки розлука ось виявила це... Але ж затявсь, замовк, голосу не подає. Загоївши завдану рану, мiг, зрештою, i збайдужiти: скривджений, напiвзабутий, живе десь iншими клопотами, спиною до моря, до свого "Орiона". Чи, можливо, й вона, ота пристрасть майстра, трудова прив'язанiсть, майже слiпа любов до летючих цих вiтрил, має властивiсть зношуватись, стиратись, колись-бо вичерпуватись? Одного дня пiд час навчань, коли курс "Орiона" пролягав повз кураївськi береги, весь екiпаж, нiби по сигналу, разом висипав на палубу: Кураївка! Ягничеве родиме гнiздо! Iснує вона в морських лоцiях, поруч з iншими орiєнтирами описанi i її стабiльнi вогнi... Десь там зараз, у степових просторах, догорає ватра Ягничевого життя. Навiть без бiнокля видно було в далечi повите садками село, знану всiма моряками Кураївку... Прикордонницька вишка маячить з одного боку, мов лелече гнiздо на стовпi, з другого з'явилися силуети якихось нових корпусiв. А що ж то перед ними, бiля самої смужки прибою, обрисом схоже на судно? З високою гiнкою щоглою (чи вона не з сталевої труби?), пiдняло над собою крило бiлого паруса, отой самий косець... З пластика чи з бiлої сталi - блищить на сонцi слiпучо, озивається звiдти до моря якимось загадковим, нерозшифрованим кодом. Капiтан перший догадавсь, усмiхнувся своїй догадцi: - Брат "Орiона"... XXVII Буває, лежить на березi пiдранений птах, пiднявши крило. Iншi птицi пролiтають над ним, а цей все бiлiє незрушно на мiсцi... Як двiйник, як вiдгомiн того "Орiона" далекого, справжнього, вирiс химерний Ягничiв вiтрильник на пiдмурках старої лайби. Силуетом (особливо з вiдстанi), бiлим одиноким крилом незмiнно приверне увагу тих суден, що зрiдка проходять у цих водах, образ його торкне душу i бережанина, якщо вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат "Орiона", хай, може, i не досконалим своїм виглядом, а таки промовить щось, навiваючи легкий смуток i роздуми про життя, про далекi мандрiвки. Справдi щось небуденне, щось сумовите i прагнуче є в тому пiднятому вгору крилi. Ясна рiч, знають i в Кураївцi, що Ягнич-орiонець на комплексi якусь дивовижу спорудив. Iнна спецiально приходила з дiвчатами подивитись. Побувала аж там нагорi - бiля стерна, оглянула бутафорськi гармати й такi ж умовнi якiрнi ланцюги, та найдовше затрималась бiля нiмфи-русалки, що, усмiхнена, в позi, сповненiй справдi красивої пластики, вигнулась тiлом на самому гребенi судна, випнулась до моря грудьми. Напiвдiвчина, напiвриба чи напiвдельфiн? Загадкова ця iстота, певне, має оберiгати морякiв вiд усяких нещасть. Багато, може, бiльше, нiж будь-кому, сказало Iннi це Ягничеве морське божество i саме стрункощогле творiння. Якимось дивним чином у витворi поєдналось реальне й намрiяне, будень i свято, юнацьке жадання просторiв i туга згасаючих лiт, пориви душi i обраненiсть крила - тут справдi "з журбою радiсть обнялась". Сам майстер досить стримано оцiнював своє творiння, при Iннi зауважив тiльки, що силуетом вiтрильник вийшов непогано, далеко видно його, буде ще один орiєнтир для морякiв. Когось творiння це веселитиме, когось розважить, iншого нiчим не заторкпс, а для дiвчини в цiм незрушнiм вiтрильнику був сам Ягнич iз щемливою, аж несподiваною для нього вiдкритiстю душi, що з такою творчою вiльнiстю винесла на люди своє заповiтне. Почувалось, що цей вiтрильник з усмiхненою русалкою - то модель його молодостi, вiн - як прощання, як образ пережитого життя, дужого й сильного. Ось так вiн виповiв себе. Скiльки вкладено працi в цей витвiр, безхитрої, майже даївної любовi й фантазiї! Ще раз переконалась, що натурi орiонця вiд природи притаманна жива поетичнiсть, є в ньому ота iскра, є! Хай неусвiдомлено, хай, може, стихiйно, але вона раз у раз виявляється i, може, найбiльш показала себе тут, у цьому нафантазованому кораблi. Бо в ньому, навiть прикутому, таки ж вiдчувається сила, розгiн, неспокiйний, вiдважний дух мореплавцiв! Як умiв, так i вiдтворив орiонець своє заповiтне, в образi вiтрильника втiлив саму iстиннiсть свого мужнього й послiдовного життя!.. Душу вклав Ягнич у цей свiй витвiр, це правда. Був при перебудовi судна не лише головним радником, сам здебiльшого виступав i в ролi виконавця. Не раз йому прислужилося вмiння корабельного вузлов'яза й теслi, не раз бралась рука за сокиру й рубанок, ось тiльки голка ота парусницька та гардаман так i не знайшли застосування. Сам подбав про рангоут, пiдказав Оксеновi iдею русалки й розтлумачив щонайдетальнiше, якою вона повинна бути. Сам прилаштовував ринду й стерно, вникав у всi дрiбницi опоряджувальних робiт, ревниво домагаючись достовiрностi судна, щоб усе було "як насправдi" чи принаймнi близько до того. I хоч скiльки нагадувалось йому про умовнiсть роботи, що це ж таки повинно бути всього-на-всього кафе для вiдпочинку, харчувальний заклад, але цей, практичний бiк справи для Ягнича, здається, зовсiм не був головним: вiрний собi, вiн твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробовi, правда, ця Ягничева творчiсть сидiла в печiнках, не раз вiн нарiкав перед керiвництвом, що моряка "заносить", перевитрачає матерiал, облiпив стiни моделями вiтрильних суден усiх епох, навiть єгипетських та фiнiкiйських. Ягнича щодо матерiалу серйозно застерiгали, i вiн застороги приймав, а тим часом i далi вперто зводив свою вiтрильну поему. Зводив її справдi як модель молодостi, як останню, нiчим не потьмарену пам'ять тому, що було: рейсам, товаришам. Нарештi комiсiя прийняла об'єкт, прийняла з оцiнкою "вiдмiнно", Ягнич пiдписав акт про здачу, старанно вив'язавши на цупкому паперi свiй кривулястий автограф. В останнiй момент виникла думка: як же назвати судно-кафе? Хтось запропонував: - Може, "Орiон"? Ягнич сприйняв це як невдалий i навiть образливий жарт: - Другий "Орiон"? Другого не буде. - Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. - Спишуть колись i його. - Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один-єдиний. У морях знають один "Орiон". Керiвництво, бачачи, яке це має значення для майстра, не стало наполягати. Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим: може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть. Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому етапi мешкає у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби), та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли можуть пiд'їхати, зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й потягнуть твою хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про якусь iншу, надiйнiшу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували чучела робити - це їм треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку їх там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв випускають у свiт. Далеко лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кураївцi було виявлено звичайного сiрого горобця, закiльцьованого десь аж у Кейптаунi. Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги, не кинуло майстра напризволяще. Новопризначений директор здравницi оголосив, що вiднинi Ягнича призначається на посаду старшого чергового по пляжу та територiї. "Просто кажучи, сторожем", - подумав про себе Ягнич, але призначення прийняв. Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й не тiльки гiрничий - люд вечорами охоче вмощується за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю розглядають художнi аплiкацiї з дерева та соломи, моделi старовинних кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв та екзотичних риб, що ними Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини. I Ягнич-майстер має тут звичку посидiти вечорами, коли в товариствi прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба поглядає на хлопцiв кельнерiв, що, незграбно балансуючи з пiдносами, розносять до столикiв смаженi бички, хека мороженого та спецiальнi коктейлi "пiратська кров". Цiлу команду набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут в образi пiратiв: кожен iз сережкою у вусi, декоративнi кинджали при боцi, швендяють у якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли в свою роль, освоїлись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке з'явилося в їхнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях. Не подобається Ягничевi ця пiратська комедiя, дурнi отi сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами: - Нiж тут комедiї розiгрувати, спершу