б навчилися уважнiше замовлення виконувати та менше посуд били, пiрати доморощен!... А то повиряджались папугами, а дiла з вас... - Вчимося, дiду! На помилках вчимося, - вiдповiдали "пiрати". Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфлiктує з другим: не вмiють бiгати, вайлуватi, неповороткi, хiба такого вiн узяв би на судно? Чи такий здатен пiд шквалистим вiтром бiлкою вгору на фок чи бiзань, як його курсанти? Весь час порiвнює, ставить їм у приклад тих, що без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубрикiв на аврал. - Це вже ми чули, - незлостиво вiдбороняється кельнер вiд старого. - Яке судно, такi й аврали. Замiсть вiтрила флюгер якийсь поставили... Ковчег ваш по черево в пiску та в бетонi, а ви все думаєте, що кудись попливе... Удар цей для Ягнича найболючiший, а чим заперечиш? Не без пiдстав дошкуляють "пiрати", потiшаються, зуби покачують. Комедiанти для нього вони, а от решта вiдвiдувачiв ставляться до хлопцiв значно терпимiше, претензiй не чути, а що повиряджались пiратами, то це навiть цiкаво, викликає усмiшки: жарт; розвага... Коли ж увечерi з'явиться джаз з таких самих "пiрагiв" патлатих, коли розташуються та вдарять електрогiтарами, завищать, заверещать у пiдсилювачi, аж вуха тобi трiскаються, тодi Ягнич на знак протесту й зовсiм залишає палубу. - Ной вiдбув, - з полегкiстю сповiстить котрийсь iз "пiратiв". А Ягнич iде до моря послухати в звечорiннi iншу музику, ту, одвiчну, яка йому нiколи не набридає. Пiде й пiде понад смужкою прибою, аж до кiнця пляжiв, спустiлих i засмiчених, iнодi зустрiне двiйко Коршакових гусей, що теж мають звичку виходити вечорами, нiби на прогулянку. Колись, малим бувши, пас i гусей: як iдуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють мiж собою, перегелгуються скоромовкою: "Подва-на-ко-ло-сок... по-два-на-ко-ло-сок..." Тодi вiн розумiв їхню мову, тепер не розумiє. Бiлiють у темрявi, дибають кудись, вайлуватi. Давня птиця, одвiку свiйська - потомки тих, що колись нiбито Рим врятували, гелготом розбудивши варту, коли вона задрiмала бiля ворiт Вiчного Мiста... Удосвiта, тiльки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрiгшись у допотопну, що була колись кiнською, гребку, добуту в Чередниченка (вона там вважалася списана в брухт), вiн поволi скородить, боронує берег - воює своєю пружинистою, гострозубою за чистоту кураївських пляжiв. Сам зголосився, взяв таку мiсiю на себе, i гребка ця - його власна самодiяльнiсть у боротьбi за зразкову чистоту надбережжя. Обiцяють механiзувати його працю, а поки що ось так, впрiгшись у гребку, як рикша, посувається з насупленим виглядом, геть змiтає кубла, ошмаття паперу, пляжницькi покидьки. - Бiльше не пускатиму "диких" на пляж - кине, коли до нього привiтається котрийсь iз раннiх шахтарiв, що вже з рушничком розiгнався до берега. - Хiба цс люди були? Пiтекантропи, а не люди. - Мезозойцi! - вiдгукнеться шахтар жартiвливою пiдтримкою. - Сто рокiв їм до культури! Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить, позмiтає все, що за день накублять, не зоставить слiду пляжницьких кочовиськ. I лише де натрапить на споруди з мокрого пiску, напередоднi старанно вилiпленi дiтьми, на мiнiатюрний середньовiчний замок з дбайливо виведеним комплексом веж, мурiв та захисних ровiв або загледить пiщаний, злiплений дитячими руками кораблик (зародок "Орiона" з увiткнутим зверху вiтрильцем iз черепашки), - при зустрiчi з таким витвором Ягнич на хвилину затримається, уважно огляне роботу невiдомих майстрiв дошкiльного вiку, потiм обмине, щоб не зачепити, не зруйнувати творiння дитячих рук, i, знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далi. До судна-кафе iнтерес його тепер помiтно пiдупав, у той бiк майстер рiдко й поглядає. Краще за всiх iнших розумiє вiн недосконалiсть витвору. I хай не думають, що духу забракло, - цього вистачило б, але який-то вже вiтрильник, якщо вiн сидить на мiсцi? Вiтрильник будується для руху, для лету, для молодостi - ось у чiм рiч... Стерно Ягнич поставив, ринду почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вiтрила спiвучi? Пластик - вiн пластик i є, живої парусини це не замiнить, а справжнє парусся тут не поставиш, на пiвнеба не розiв'єш його, оте, що по ниточцi зiткане, що не зрiвнянний звук пiд вiтром видає, тонко бринить у вишинi або, як кажуть, спiва... Парусина б знайшлася, пошив би i озброїв на диво, але постав тут справжнє, то перший же вiтер як налетить, виверне разом iз щоглою, iз корiнням. Для посудини, що сидить на мiсцi, парус небезпечний. Справжнє, могутнє парусся, туге та спiвуче, воно лише для судна, що рухається, що соколом серед просторiв летить, як твiй "Орiон"!.. Пiшов i пiшов, зсутулившись, майстер, потягнув берегом своє нове трудове знаряддя, а за ним хiба що згодом хвиля несподiвано з моря пiдкрадеться, набiжить i одним полизком злиже тi плоди дитячої фантазiї, вилiпленi з пiску лицарськi замки та чиїсь маленькi фрегати. I коли сонце зiйде, то вже всюди буде тут чисто, вискороджено гребкою, вимито й вигладжено морським шумовинням, - як нiби нiчого й не було. XXVIII Не сподiвався Ягнич, що хтось на свiтi згадає про день його народження, а воно, бач, знайшлися такi: першим прибув ще раннiм ранком друг-механiк з Арктичної. Просто зворушив орiонця своєю появою. Розшукав, добрався сушею й морем, стряснув Ягнича за плече: "А ти ж бо як думав? Що i цей тебе списав? Нi, дружба не списується!" З гордiстю водив орiонець його по комплексу (щоб усi бачили: до Ягнича друг прибув!), керiвництву вiдрекомендував механiка як героя вiйни, людину великих заслуг. Це ж вiн свого часу перегнав у Лiбаву трофейний крейсер "Нюрнберг" з нiмецької гаванi в Пiвнiчному морi. Штату морякiв на таку махину треба б тисячi пiвтори, а їхня перегонив команда була всього шiстдесят чоловiк; окрiм того, як виявилось уже в морi, крейсер був ще й замiнований - в останнiй момент пiд час ремонту затаєнi фашисти пiдклали їм таку цяцьку... Крейсер iде, а годинниковi механiзми, з'єднанi з мiнами, теж iдуть... Якби з ротозiїв складалась перегонна команда, то, звичайно б, вибуху не минути, але тут хлопцi виявились на висотi i цей ось механiк у критичнiй тодiшнiй ситуацiї повiвся геройськи, за що в Лiбавi, куди крейсер пригнали, йому чесний орден сам адмiрал вручив... Механiк слухав без заперечень, приблизно так воно й було, тiльки аж надто щедро друг-орiонець славить тут перед людьми його скромну особу. На Ягнича, коли вони залишились удвох, механiк раз у раз косив оком, весело й загадково пiдкидав якiсь туманнi натяки - стривай, мовляв, iмениннику, цiлком можливо, що незабаром тебе ще якась приємна несподiванка пiдстереже... Уже по обiдi з'явились ще однi гостi - двоє курсантiв з "Орiона", двоє хлопцiв-орлiв з пакунками в руках! З ходу засипали Ягнича привiтами та поздоровленнями - вiд училища, вiд екiпажу, вiд порту. I вигляд, мовляв, у нього бравий, зовнi видає рокiв на сорок, не бiльш, а ще ось як надiне нову парадну форму, що йому передано вiд "Орiона" в подарунок... I вже розпаковують на лiжку в вагончику, подають йому той морський парад, розкiшний, нiби адмiральський... У складi делегацiї першокурсник Шаблiєнко, родом iз сусiднього з Кураївкою села, низькорослий, мовчкуватої вдачi кремезнячок (Ягнич його ранiше не знав), а з ним, можна сказати, друг Ягничiв, Олег Заболотний, iнтелiгентний, культурний хлопець, що вже був у рейсi, - не один вечiр прогомонiв iз ним Ягнич на "Орiонi" пiд парусами. Ягничевi спершу аж дивно було, що вiн, цей син дипломата, який серед посольських дiтей зростав, три мови знає, маючи можливiсть пiти й самому дипломатичною стежкою, раптом виявив бажання стати моряком, пiшов шукати мудростi в класах морехiдки. Вгадай, чому людина ту, а не iншу дорогу вибира... Торт могли б хлопцi й не привозити, даремно його розмальовував вензелями училищний кок, такий гостинець бiльше пiдiйде для дiтвори з дитсадка, там краще його оцiнять, а ось форма морська - вона таки не лишила Ягнича байдужим. Примiрявши, оглянув перед дзеркальцем себе в цупкому "з крабом" кашкетi, в кiтелi з блискучими гудзиками i навiть усмiшки не втримав: усе на ньому сидить як влите, не забули, який зрiст, яка статура. Так уже й не скидав цього дня святкової флотської одежi. Незабаром з'явився Оксен, теж привiтав Ягнича з iменинами, подарував iнкрустований топiрець, хоч заодно й вибачився, що не вдосвiта, не першим прийшов з поздоровленням. Причина, зрештою, об'єктивна: нiкому не було вiдомо на комплексi про Ягничеву дату. - Якби не вони, - кивнув Ягнич на друга-механiка та на посланцiв з морехiдки, - мабуть, i сам би про дату забув... Та й що, зрештою, в нiй? День як день, тiльки й того, що на рiк старшим стаєш... Тим часом про Ягничiв хай i не круглий ювiлей дiзналися всi, хто хотiв дiзнатись. Увечерi на суднiкафе зiбралась кураївська рiдня, прийшли дiвчата-будiвельницi з букетами квiтiв, завiтало й керiвництво комплексу i, звичайно ж, курсанти з "Орiона" та другмеханiк - усi бажанi й дорогi Ягничевi гостi. Орiонець дав собi волю в цей вечiр, розгулявся широко, таким його тут ще не бачили. - Ану лишень, хлопцi, плiз шампанiв сюди, плiз капiтанського всього, що там у ваших трюмах є! - гукає вiн до кельнерiв, до пiратiв тих доморощених. - Може, iкру де приховали, то теж на кiн, бо ж гляньте, яке зiбралося товариство! З кельнерами Ягнич цього вечора не конфлiктує, i вони йому нi в чому не перечать, бо сьогоднi вiн тут господар, вiн музику замовля! Хочете шампанiв - ось вам шампани. "Кровi пiратської" - будь ласка, плiз... I вже з'являються на столi келехи цього кураївського коктейлю, чорного та скаженого, що спосiб його приготування не вдалося вивiдати навiть Чередниченковi, залишається чортiв напiй таємницею фiрми. Пiшли поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був своє слово навiть по папiрцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцiю, збили смiхом та реплiками, i вiн обмежився тим, що тiльки й сказав, рубонувши рукою повiтря: - Будьмо! Друг-механiк вдарився навiть у поезiю, заговорив про яблунi та якi вони в саду рiзнi бувають: котрась аж стогне пiд вагою плодiв, а та стоїть ялiвкою та журиться, що нiчого не вродила: - А перед нами оце якраз та яблуня, що вродила, - вказав вiн на iменинникову лисину. - Тож честь i хвала сортовiй нашiй яблунi! Ягнич, розстебнувши гудзики кiтеля, впарений, крутов'язий сидить знову з отими блищиками в очах, повними життя. Iнна, яку орiонець, коли розташовувались, посадив навпроти, аж не впiзнає дядька: наче скинув iз себе десяток лiт. Вiдчувається, просто щасливий вiн зараз бачити довкола себе цей екiпаж прихильних та зичливих до нього людей, якi ради нього зiбралися тут, виказують йому шану. Щасливий вiн зараз бачити вас, хлопцi з морехiдки (що, як сини, сидять оплiч нього), i кураївську рiдню, i дiвчат-штукатурниць, i мiцних, з вiдкритими поглядами шахтарiв, що пiднялися на палубу iз своїм власним шампанським, щоб теж належним чином вiтати почесного моряка. - Дружба, - розчулено оглядає Ягнич товариство, - для нас, флотських, це найперше дiло. Могли б i забути мене, ще живого списати з життя, трапляється й таке, а зi мною, бач, сталось iнакше. Думаю собi оце: за що тобi, бурлако, така честь вiд людей? Рядовий з рядових. Чорнороб корабля. Хай би, скажiмо, на глибинах вугiлля рубав чи на жнив'яному комбайнi уславився, чи вiтамiн винайшов проти грипу, а то й рукомесло тобi життя пiдкидало все якесь аж нiби кумедне: вузли в'яжи, парусину пучками перемацуй, наладновуй та вiтер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь та ртутi ленд-лiзної хапнув, але яке ж тут геройство? Просто робота й робота... Часом навiть менi, буває, здається... - Даремно здається, - з веселим протестом перебив Оксен, порушуючи звичай. - Не став би я розхвалювати майстра, аж надто осипати комплiментами, та оскiльки ми скоро розстанемось, - хлопця забирають на iншу будову, - дозволю сьогоднi без церемонiй виповiсти вам, Андроне Гурiйовичу, те, що й усi нашi хлопцi думають про вас: ви Людина з великої лiтери! I не прибiднюйтесь тут перед нами, бо воно ж таки видно, хто є хто... - Вiн навiть пiдвiвся, щоб засвiдчити ювiляровi свою шанобливiсть, щоб усьому товариству чутно було пiдхмелену щедрiсть його застольного слова. - Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди пребуде зi мною: багато чого через вас вiдкрилось менi. Може, вам i не помiтно, але помудрiшав Оксен, вiдколи вас спiзнав. Вважаю так: є робота, а є вiдбування роботи, є звичка лямку тягти i є горiння, як то кажуть, артистизм працi! Це коли людина - майстер!.. Коли вона й допотопну лайбу здатна одягти в шати своїх фантазiй, зробити твором мистецтва! Це ви, вуйку, своєю любов'ю до дiла, своїм неспокоєм пiдiймали й нас, молодих, розбуркували можливостi кожного!.. Тут не заскнiєш, не закуняєш, коли поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскiпайло вреднющий... - Оце характеристика... Сенк'ю тобi, - вдавано прихмурився Ягнич, хоч видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потiк iз Карпатських гiр. Вибравши момент, пiдключились i курсанти: досi, мовляв, скучає за Ягничем-майстром їхнє судно. - До смiшного доходить, - дивлячись на Iнну своїми ясними, почав розповiдати курсант Заболотний. - Найменший промах на "Орiонi" дехто з екiпажу схильний пояснювати саме вiдсутнiстю нашого ветерана. При Ягничевi, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо, обов'язково хтось шпильку пiдпустить: позв'язував дiд вузлом найкращi вiтри i забрав iз собою у свою Кураївку... То парусина виявиться неякiсна, то ще щось. Був дух корабля i не стало... Замполiт смiється: давайте без мiстики, хлопцi, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на суднi не вистача?.. Так чи iнак, а почуваєм його вiдсутнiсть. Хотiлось би, що вiн коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве, почував ти поруч себе ходячий живий талiсман... Гадаю, ви ж, Гурiйовичу, не образитесь за таке слово? - Називай хоч i пiтекантропом! Для Ягнича чути визнання курсантське - просто як нагорода. Бо ж коли скнiв пiд нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нiкому вже не потрiбним брухтом, волею долi вiдкинутим за борт, на поживу акулам старостi та самотностi. Вважав, що списано й з пам'ятi тебе, звiяно вiтром з життєвої палуби так, що й слiду нiякого... А виявляється... А виявляється, спомин про тебе досi на "Орiонi" живе. Не знав, чим i вiддячити за це. Хотiв би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю душу, яка там уже є, пiд вiтриллям "Орiона" лишити, щоб тiльки шкаралуща, як вiд горiха, в могилу пiшла!.. - Де ж, хлопцi, вашi смаженi бички? - весело нагадує Ягнич кельнерам. - Ваше блюдо коронне - де? Почали з'являтися й бички. Поставлено було тарiль перед Ягничем спершу, але вiн пересунув її до другамеханiка. - Плiз, старий бичколове... Бачиш, який орел подає. А подавав той самий Кандибенко, якого Ягнич за смiття та з'їдини з трiском виганяв iз судна. - Теж мiй кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбiйницька сережка у вусi!.. Щодалi веселiше ставало на суднi. З'явився прикордонник з акордеоном, дуже вiн був тут зараз до речi з своєю музикою, замiсть отих скажених джазовикiв з гуркотнявою та брязкотом (сьогоднi, на Ягничеве щастя, вони вихiднi). - Заграй, заграй що-небудь про морську даль! - гукає навстрiч друговi орiонець. Розпломенiла, щедра на усмiхи Нелька пiдхопилася з-помiж шахтарiв i, високо тримаючи пiнявий келех шампанського, теж до акордеонiста: - На ось, почастуйся, Джафаре, та пiддай вогню... Може, хоч полькою вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! - I тiльки музика почалась, пiдхопила до танцю, вихором закрутила директора здравницi, солiдного, в окулярах, а коли вiн трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до нього: може, про сина, який удалець вiн у неї вдався, - крiм зоряного глобуса, ще й атлас поверхнi Мiсяця десь роздобув... Недавно показував той атлас Ягничевi, орюнець навiть здивування висловив: - Нащо тобi, хлопче, ота пустеля, отi вирвища безжиттєвi? - А для контрасту... Щоб бiльше нашу планету любити! Так усе тут сьогоднi складається доладно, така тут радiсть спiлкування панує, нi лайки, нi бiйки, - самi собою утворюються пари, новi й новi виходять, випливають до танцю. Святкує Ягничева душа, радiють очi дивитись, як Олег Заболотний запрошує Iнну, як чемно веде її, високий та ставний, пiд хвилi старовинного вальсу. Iдуть у парi, нiби створенi одне для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вiчi, не говорять нiчого, бо, мабуть, нiяких не треба їм зараз слiв, промовляє за них сама молодiсть. Розбурунилось радiстю, ожило все довкруг орiонця, хлопцi-пiрати так спритно ковзають з пiдносами помiж столикiв, i химернi отi Оксеновi риби, що плавко пливуть по панелi, аж нiби всмiхаються до Ягнича. Все тут уже колесом iде: однi встають, iншi, навiть мало знайомi, пiдходять з поздоровленнями, пiдхмелений Оксен поривається спiвати, заводить дотепних коломийок, навiть соромiцьких, та, на жаль, iншi не дуже вмiють їх пiдтягти, навiть "Червоної рути", крiм Тасi-штукатурницi, до пуття не знає нiхто з присутнiх. Довкола людно та гамiрно, вiд танцiв палуба аж гуде, а знизу вже чути й гучний голос Чередниченка, що припiзнився, затримавшись на ще якiйсь iз нарад, та все ж заїхав, якимось чуттям зачув з вiдстанi, що тут вiдбувається. Пiдiймаючись трапом нагору, вiн уже перегукується з кельнерами та куховарками, жартома допитується, де тут бенкетує той морський вовк, що його дала свiтовi Кураївка. - Зрозумiйте ви, ниткоплути: Ягнич - це наша легенда! - гукає до когось. - Як умре - бiльше такого не буде! З'явившись на палубi, Чередниченко з ходу хапає в свої могутнi лабети iменинника: - То як, брате, кура чи не кура? А келех з "пiратською кров'ю" вiдсторонює, бо не знає, :t чого це чортове пiйло робиться, яка його формула, крiм того, "мотор" дає себе чути (на груди показує), не те що коли був молодий: вийдеш у Севастополi на Графську, склянку - нахильцi, рукавом бушлата закусив i пiшов далi шпацирувати. - Та хоч пiратське ваше пiйло душа не приймає, але списувати нас не спiшiть, - згорда каже Чередниченко до хлопцiв-кельнерiв. - I тих, що були, теж згадати не грiх!.. Не забувай минулого - воно вчитель майбутнього! - запитання є? Пiдсiв потiм до механiка з Арктичної, i вже вони - як давнi знайомi: механiк про якiсь теплицi за Полярним колом, а Чередниченко йому про врожай, який вiн цього року гряде, та ще - як було розвелося одного лiта мишей на його найкращому з пшеничних полiв. - Пшениця - ну як очерет, а мишва йде тьмою, спершу пiдгризає стебло, валить i тодi, вже на землi, виточує молоде зерно... I чим боротися? Хто пiдкаже? Ось тут i з'явились орли! Сто лiт їх перед тим не було, думав, уже зовсiм перевелися в степах, а тут раптом цiлi їх ескадрильї, сотнi чи й тисячi попливло в небi, i вже пiкiруть, б'ють i б'ють на тому полi мишачу орду! Дочиста перебили й зникли в небi, - жодна пара не зосталась, не загнiздилась у лiсосмузi... То оце не загадка?! Оце вам не мудрiсть природи?! Вiльно тут дихається пiсля денної спеки, легкий бриз дмухає з моря, обвiває розпашiлi обличчя, тепла нiч огортає судно, де так добре почувається кожен, де Ягнич у безмежнiй щедростi погукує знов до кельнерiв: - Ану, синочки, ще, ще сюди, плiз, чого-небудь! Хай люди повеселяться... Буде тут сьогоднi спiву та гуку допiзна, до того зенiту пiвденної ночi, коли весь небозвiд невагомо й могутньо вигнеться над морем i степом, вiд краю до краю заяснiє величезний зоряний атлас курсантського неба, - тiльки вглядайся в нього та читай. Понад морем заплески бiлiють де-не-де, двоє iдуть узбережжям, а куди - яке це має значення зараз? Безлюдно та зоряно, i Чумацький Шлях свiтиться над ними, iснує немовби для них особисто, i тiльки їм двом сьогоднi належить ласкава ця нiч i вся загадковiсть свiтобудови... Коли йдеш уночi крiзь океан, то враження таке, нiби йдеш крiзь всесвiт, крiзь простiр вiчної матерiї, вiчного бутгя. I нiде, як у рейсi, серед тьми, серед безмежжя вод, нiде не вiдчуєш так свiй зв'язок з усiм безконечним i сущим... I навiть якщо ти лиш курсант морехiдки, начинений знанням приладiв, лоцiй, сузiр'їв та течiй, тобi все частiше думається не про них, а про те, хто ти є, що за один, для чого з'явився на свiт i яким маєш пройти свiй єдиний для тебе рейс - рейс власного свого життя. - Для екiпажу, звичайно, мав значення його досвiд, вiртуозне орудування парусницькою голкою, - повiльно ступаючи, говорив Заболотний до Iнни, - але куди важливiшим для нас був вiн сам у своїй простiй i мудрiй людськiй сутностi: людина-основа, вузлов'яз життя. "Моїми словами", - дiвчина мимовiль усмiхнулась i запитала. - Мабуть, ганяв вiн вас дуже? - Йому й належало бути суворим, вимогливим. Проте вразив вiн мене якраз своєю делiкатнiстю, тактом, вродженою, сказати б, тонкiстю натури. Якось помiтив на "Орiонi", що я розкис, а була саме така смуга: чомусь занепав духом, знiкчемнiв так, що й згадати соромно... Мучили кризовi явища, адже порядки на суднi крутi, робота каторжна, новачок iнодi й не радий, що зв'язався з цим морем, ускочив по саме нiкуди... I Ягнич нiби в душу менi зазирнув, кличе якось: ану ходи-но сюди, хлопче. Думав, роботу яку дасть, шмарувати, драїти що-небудь заставить. А вiн повiв мене в кiнець палуби, посадив поруч, - був саме такий, як зараз оце, зоряний вечiр, - i: ану розкажи, що воно в тебе, звiдки... А що я розкажу, чим похвалюсь? Таке благополучне, таке удачливе було донедавна життя! Виростав за батьковою спиною, нiяких труднощiв, все гладенько та легко. Чим тобi там клопотатись, синовi дипломата, що на мангових соках виростав, до п'ятнадцяти лiт уявлення не мав, на якому деревi росте хлiб наш насущний... Не те що ось мiй друг Шаблiєнко. Його з дитинства на фермi життя гартувало, такому, звичайно, й морехiдка страшною не здалась... - А вас хiба силували вступати до морехiдного? - О нi, сам вирiшив. Книжок начитався, та ще батькiв товариш - морський аташе рiзними iсторiями про флотське життя душу збурунив. Так виникла морехiдка з туману мрiй. Уявлялась наївно, як, мабуть, багатьом уявляється: корабель бiлий, дороги голубi, життя рижеве... Перший мiсяць, доки наш брат курсант помiдори в радгоспi збирав, усе терпимо було, але потiм... Справж нi випроби для курсанта починаються пiзнiше, десь тiльки згодом збагнеш, яка це справдi важка професiя. Наскiльки приваблива, настiльки й важка. А надто зараз, коли ентеер вдирається i в нашу сферу морську. Скажiмо, для радиста на суднi, який iз рубки не вилазить, весь час вiч-на-вiч перебуває з своєю апаратурою, виникає "проблема самотностi!". Захiдна статистика вiдзначає, що майже повсюдно спадає тяга юнацтва до моря, помiчене явище загадкове, що його називають drift to the shore, чи iнакше кажучи - втеча на берег... - Однi - на берег, а ви у зворотному напрямi, вiтру епохи навстрiч? - з усмiхом зауважила дiвчина. - Виходить, що так. Хоча саме це дивацтво, може, мене й врятувало. Мiг би скотитись, на дно пiти, бо ж. за висловом Ягнича, топить не море, топить калюжа... З певного часу став помiчати, як вселяється в мене цинiк i легкодух, а я навiть не лякався свого раннього зачерствiння, мiг байдужим пройти мимо чужого болю, та що чужого: навiть у ставленнi до батькiв раз у раз стала з'являтись вимагацька правота, грубiсть, якась легковажна брехливiсть. - Зовсiм не схоже на вас, - тихо вигукнула Iнна. - А було, уявiть собi, - усмiхнувся вiн. - Коли вже сповiдь, так сповiдь... Одне слово, розпоганився хлопець, якщо вдатись до Ягничевої термiнологiї. Дедалi менше турбувало, що тобою невдоволенi, що поступово зникає з душi оте первiсне, раннє i чисте, все, що, може, з колиски тобi материнським шепотом передається... Мабуть, i зовсiм би розпоганивсь, якби не зустрiвся менi в найтяжчу хвилину саме Ягнич, цей психоаналiтик i ясновидець. Досi не знаю: як вiн догадався, по якiй лоцiї прочитав, що я в такiй кризi душевнiй, що тiльки й вичiкую моменту, як би кинути морехiдку i взагалi пуститись берега? Якоюсь залiзною iнтуїцiєю догадавсь i отямив мене, стримав, по сутi, перед самим падiнням. Чимось так торкнув менi душу, що я, вiд природи не дуже контактний, раптом розтанув перед ним, вiдкрився з усiєю вiдвертiстю до кiнця, ось так, як зараз вiдкриваюся перед вами. Почув вiд нього i про юнiсть його, i про цiну випробу, i про поняття честi. Завдяки йому для мене в новому свiтлi постали батьки мої, й морехiдка, i я сам iз своїм майбутнiм. Так, вiн допомiг менi змiцнитися внутрiшньо... Тепер навiть смiшно: один гране психотерапiї i... Не знаю, як ви ставитесь до медикiв... - А я теж медичка. - Он як?! Тодi вам, певне, це буде цiкаво... Флотська медицина твердить, що пiсля кiлькох мiсяцiв плавби в людини настають фiзiологiчнi змiни в органiзмi й навiть у психiцi. Ну, в мене психiка витримала, на ближнiх кидатись не став, а от щодо характеру... Бачу тепер, що йшов на дно i точно пiшов би, якби не ота раптова пiдтримка... Наче добрий дельфiн звiдкись iз глибин пiдплив i не дав потонути... Тож можете уявити, ким для мене є цей наш Ягнич... - Тяжко вiн переживає з "Орiоном" розлуку... - На жаль, неминучiсть. - Скажiть, вiтрильники справдi вiдходять, доживають своє? - Безпiдставнi розмови, принаймнi я так вважаю... Звичайно, епоха вiтрил - це для людства як його вiдшумiла молодiсть, поезiя молодостi... Але думка творча не спить, смiливо проектує вже гiгантськi паруснi судна майбутнього - та й чому б їм не бути? Через океани гнатимуть величезнi вантажi, єднатимуть континенти, i самi паруси управлятимуться електронiкою... Бiльше того, вiрю - ще буде: сонячний вiтер, зриваючись вiд корони сонця, пожене й пожене в далекi свiти вiтрила космiчних колумбiв. Це не пустi мрiї, Iнно, думки про це вже зараз виношуються декотрими диваками, i я, признаюсь, теж належу до таких... Вiтрила, безмежжя просторiв - вони справдi здатнi заполонювати людину, чари тут є, не iнакше. - Вiн засмiявсь. - Не так чари, як, мабуть, поезiя вiтрильного лету... - Це навiть точнiше. - Вiчна тяга кудись, у незвiдане... Напевне, це те, що споконвiку було й довiку буде в людинi... - I не тiльки в людинi. В природi багато ще загадкового, непоясненного з точки зору сучасних наук. Бiля японських берегiв час вiд часу збираються на свої ради незлiченнi табуни медуз, i цi холоднi, без нервiв створiння, поєднавши свої зусилля, рухаються потiм в одному напрямi, до якоїсь невiдомої цiлi... Або африканськi антилопи, що їх iнодi пiдхопить якийсь таємничий поклик i до впаду жене кудись, на пошуки нового буття. Чим пояснити цi несподiванi ривки природи, вияви незрозумiлих нам устрiмлiнь? Чи гляньмо у всесвiт: скiльки, як на наш погляд, марних енергiй, вiчного вогню самоспалення - в iм'я чого? Стихiйнi спроби творення? Чи як пояснити ту щедрiсть? Не дивуюсь, що наш Ягнич i досi не знаходить собi спокою... Моряки, Iнно, народ химерний. Скажiмо, на "Орiонi" вважається, що Ягнич приносив нам щастя. Йому незвично без нас, але нам ще незвичнiш без нього... Довiрюсь вам по секрету, маємо з Шаблiєнком завдання - приглянутись до нашого батька перед новим рейсом, може, найвiдповiдальнiшим. Так що вивчаємо його всебiчно, дiдовi й невдогад... А ще я йому вдячний, що ми з вами зустрiлись, Iнно, на цьому ось узбережжi. Могли б так i розминутись, нiде б у життi не перетнулись нашi стежини... Скажiть, - несподiвано вiн зупинився, позирнув на неї зачудовано, - ви дозволите, хоча б радiограмою... хоча б зрiдка озватись до вас? Менi важлива ваша вiдповiдь, Iнно. Дiвчина вiдчула, як i в темрявi зашарiлась. Постояла в роздумi, в радiсному хвилюваннi. Нахилилась, мовчала. - Можна сподiватись, Iнно? Сяйнувши поглядом, ствердно кивнула головою. Знову йшли цим лагiдним надбережжям, i хотiлося, щоб нiколи воно не кiнчалось, i щоб море завше так тихо й гармонiйно шумiло, як сьогоднi воно їм шумить, i щоб дюни, джума за джумою, - усе м'яко виникали й виникали iз темряви, бо така ж це рiдкiсна нiч, така вона зоряна й тепла, i розлитi в нiй тайнощi, котрi, як i самi загадки буття, вiдкриваються раз на вiку i - тiльки закоханим та поетам. XXIX Навiть на цих благодатних землях ще, здається, нiколи не родило так, як цього лiта вродило. Пшеницi найкращих сортiв - "аврори" та "кавкази" - стоять мiж лiсосмугами справдi як море золоте. Не виморозило їх взимку, не спалило суховiями навеснi, не поклало бурями - буде великий хлiб. Колос - такого ще тут не бачили й дiди! Чередниченко вже смiливо телефонує в район: - Вгинатимуться гармани. Затопимо хлiбом усi елеватори!.. Центральне кураївське токовище, або гарман, як уперто його iменує Чередниченко, лежить чисто пiдметене, хоча на ньому поки що нi зернини. Знову з машинами прибули на жнива хлопцi з вiйськової частини, не тi, що були торiк, iншi - розтаборилися з радiостанцiєю бiля тих самих ферм. Всi ждуть у готовностi жнив'яного старту. Неба ясна блакить аж сяє над степами, ще не затяглась вона хмарами куряви на багато днiв i ночей. Усi ждуть, ждуть... I ось вiн настає, цей день. Музикою починається, спiвом. Уся Кураївка висипала в степ на Свято першого снопа. Люди вбранi у святкове, свiтяться радiстю обвiтренi обличчя степовикiв: дiждались. Стоять пшеницi, засмаглявленi, посхилялись важким колоссям, гарячим духом сонця, духом самого життя вiє вiд них. Дiвочий хор у барвистих стрiчках стоїть на дощатiм помостi, звернувшись лицем до хлiбiв, спiває гiмн урожаєвi, хвалу працi людськiй. Справдi щастя творчостi зазнала Iнна Ягнич, складаючи для Кураївського хору цю пiсню, цю свою "Думу степам". Нiхто не замовляв, само явилось, само виспiвалось, як внутрiшня воля душi, її поклик, її апофеоз. Усе, що дiвчина за цi нелегкi мiсяцi пережила разом з людьми й передумала на самотi, усе, чим тривожилась, чого сподiвалась, за один ранок розквiтло, широко й щедро озвалося до людей. "На чумацьких шляхах, на гарячах вiтрах", - чує Ягничорiонець цю думу нову, кураївську, i мовби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством i з молодiстю ясночолою, коли ходив у Пiрей за завданням Комiнтерну. Як багато вмiстило життя! Ще ж вiн застав, як хлiб гарманували на токах - молотили кам'яним котком, знаряддям кам'яного вiку... А потiм, коли тiльки б жити, звалилось оте страшне лихолiття, що, замiсть святого зерна, бомби та похоронки розсiвало по цих степах... I з Вогняних своїх рейсiв чув стогiн рiдного краю, тужiння розтерзаних цих степiв... Та ожили вони, знов ожили, i нива дзвонить на сонцi повним колосом, i красень твiй "Орiон" вже десь там у новий готується рейс... Так, скоро вони мають виходити з порту приписки, на пiвнеба хлопцi розiв'ють вiтрила!.. Стоячи тут, серед хлiбiв, мов наяву бачить Ягнич причал заводський i улюблений свiй вiтрильник, що настроївсь у далекий похiд, у вiдкритi води Атлантики. Такий, здавалось би, невагомий, легкий, мов скрипочка, а як смiливо буде боротись супроти роз'ярiлого вiтру та хвиль, що, розгойдавшись, буває, цiлими горами котять навстрiч... Ось уже прямують до "Орiона" по заводськiй територiї хлопцi-курсанти з вищої морехiдки у своїй завжди красивiй формi, стрiчки безкозирок майорять на ходу. Обличчя юнi й розумнi, й задумливi. Ще не бачили штормiв, ще не витрясала з них душу стихiя, йдуть гуртиками - по двоє, по троє, з валiзами в руках, з синтетичними сумочками, той з гiтарою на плечi, той iз стосиком книжок пiд пахвою, що їх навряд чи й буде йому коли там читати. Чистенькi, спокiйнi, ще не бачили того, що буде, але вже готовi все те прийняти з мужнiстю й вiдвагою юностi. I сам вiн, Ягнич, уже нiби входить у свою парусницьку майстерню, кладе на знайомий прискринок вiрний наперсток-гар даман, оглядає цупкi свої парусини, виваренi, прокип'яченi в олiї, вдихає нi з чим не зрiвнянний дух смоли, канатiв, i аж п'янить його вiд тих пахощiв, вiд терпкого солоного духу' моря, що для Ягнича зараз змiшується тут з гарячим солодким духом хлiбiв... Iнна-племiнниця стоїть поруч нього в бiлiм халатi, так гарно перетягнутiм у талiї поясочком (виїхала сюди з медлетучкою), заглиблено слухає, як виконує хор її пiсню, складену до свята, цю, мов рiка, розлогу думу-величання, що її, здається, сама душа степовика спiває хлiбам безбережним i небу ясному, природi й людинi, її святiй любовi до рiдної землi. Очi дiвчини знову, як i ранiш, налилися глибоким свiтлом, знов сяють росяно, каро... Комбайнери в комбiнезонах вишикувались вподовж лану бiля своїх агрегатiв, серйознi, урочистi, поглинутi спiвом i задумою. I тiльки усмiшками зблиснуть тодi, коли руки дiвочi беруться надiвати їм на шию тугi вiнки iз свiжого запахущого першого колосся. Так сьогоднi годиться, так тут у них ведеться в цей день - на Свято першого снопа. Мiж дорослими комбайнерами поруч батька всмiхається й Петро-штурманець; коли i йому надiли вiнок, вiн для жарту аж головою покрутив сюди-туди, мовляв, хоч i почесне, проте колеться... Спiв ллється, ось вiн гучнiшає, наростає, дiвчата спiвають самозабутньо, як птахи! Нiби й не до тих спiвають, хто тут зiбрався, а до когось далекого - в небеса. У визначений час iз глибини хлiбного лану вершник виринає (здалеку важко впiзнати в ньому агрономового сина-старшокласника), юний герой дня галопом пiдлiтає зi жмутом колосся у випростанiй над головою руцi, а величальна хору цiєї митi ще дужчає, сягає найвищих верхiв, - хлопець, зiскакуючи з коня, трохи не впав, зачепившись за стремено, шкопиртнувся в найурочистiшу мить, але таки не впав, утримався на ногах, - блiдий вiд хвилювання, прожогом кидається до Чередниченка-голови i вже стоїть перед ним, напружений, свiдомий значливостi моменту, виструнчившись у незвичних своїх "широких, як Чорне море", шароварах, пiдперезаних червоним рясним поясом: - Пробу взято! I подає головi жмут колосся. Чередниченко сьогоднi теж як на парадi, з Золотою Зiркою на грудях, в усiй поважностi височить серед людей його могутня статура степовика. Подвiйна в нього сьогоднi радiсть: тут поле вродило, а десь в НДР народився нарештi онук... Хлiборобський ритуал триває, i хоч вiдбувається все тут наче само собою, однак то тiльки здається: Чередниченко уважно стежить за перебiгом подiї, за змiною ритмiв i мiзансцен свого улюбленого свята. Розiйшлись колоски по руках агрономiв, бригадирiв, вусатих ветеранiв колгоспу, ось кожен уже виминає неквапом зерно на долоню, прицiнливо пробує на зуб, киває до Чередниченка: можна, пора. I хоч бiльше тут ритуалу, народного звичаю (бо тi, кому належиться, тримали ниву пiд постiйним наглядом, вони i вчора, i ще й цього дня вранцi заглядали в колосок, вивiряли, чи добре доспiв), одначе ритуал є ритуал, i всi до нього ставляться серйозно, люди притихли, Чередниченко з терплячiстю головного арбiтра жде оцiнки вiд кожного, кому разом з колоском надається тут право випробу. Нiкого з суддiв у цi хвилини вiн не обiйде увагою, без поквапу збирає всi дозволи в снiп свого остаточного вирiшення i аж тодi гукає з виглядом урочистим: - Люди, хлiб дозрiв! Жнива починаємо! Кому ж виявимо честь вкосити для першого снопа? Серйозний погляд його перебiгає по людях, по заслужених, найстатечнiших, i раптом зупиняється на низькорослiй тужавiй постатi Ягнича-орiонця. - Може, ось йому доручимо, Нептуновi морiв? Як ти, Гурiйовичу? Ще втнеш, не забув? Люд загомонiв схвалою, жартами-перемовками, залопотiв оплесками, а хор пiд орудою завiдувача Палацу культури зустрiв цей вибiр новою хвилею спiву. I вже подають Ягничевi косу, якусь доiсторичну, ледве чи не музейну, з витертим до блиску кiссям: - Ану ж не пiдведи!.. Очi Чередниченка свiтяться до товариша давнiх лiт пiдбадьорливо, заохочують, i Ягнич, беручись за кiсся, вiдчуває, як усе його єство затоплює жаром хвилювання, бо це ж тобi вiд рiдної Кураївки така довiра i честь. З сухим шумом врiзалась коса в золоту гущавiнь пшеницi, i хоч - без навички - Ягнич почуває незграбнiсть своїх рук, вiдвиклих вiд хлiборобства, та все ж косить чепурно, iз зворушливою стараннiстю, стеблиння лягає колос до колоса, i з кожним порухомзмахом твоя сила мовби мiцнiє, - чи не сама ця духовита земля тобi зараз сил додає? Он там понад яром косар жито косить... - Добрий косар, добрий, - чується звiдусiль. - Не забув!.. Он яким -жагликом покоса кладе! А руки в'язальницi, огрядної молодицi, теж вбраної по-святковому, вже шурхають поруч, пiдбирають шелестюче колосся дбайливо, мов дитя, i в один скрут легко в'ється перевесло, натиснуто стебла пшеницi колiном, скручено вузло-м, i ось вiн, золотий головатий снiп, туго зв'язаний, красиво в усi боки колоссям розкошланий, сторчма стає перед Чередниченком як його зреалiзована мрiя. - Спасибi вам, люди! З першим снопом вiтаю вас, трударi! - гукає схвильовано Чередниченко i ще гучнiше звертається зi словом команди до комбайнерiв: - Жниварi, гвардiйцi-механiзатори, по агрегатах! З мiсця чимдуж кидаються степовi гвардiйцi до своїх новiсiньких, ще заводських "Нив" та "Колосiв", на бiгу скидають вiнки, i одразу кожен стає дiловим, буденним, швидко пiдiймається трапом, поспiшає до стерна комбайна. Рушили! Перший пiшов у загiнку, за ним погуркотiв другий, третiй... Новим життям починає жити степ. Як у далеку дорогу, проводжає Iнна задумливим поглядом батька на його узвишшi й поруч iз ним бiлоголову постать брата-штурманця, що застиг у трудовiй зосередженостi. Далi й далi вiдпливають комбайни у своє хлiбне, що свiтиться золотавiстю, море, i одразу звивається довкруг агрегатiв перша курява: поки що легка, димчата, напiвпрозора, а завтра вона вже тут стане хмарами, густим потужним вiтриллям розгорнеться над цiлим степом... Кiнчилося свято, починається довгий, жилавий, багатотрудний будень. Почуваючи всю його важливiсть, люди швидко роз'їжджаються, помайорiли стрiчками дiвчата у вiдкритiм кузовi машини, збирає свою апаратуру кiнохронiка, а в цей час шляхом вiд Кураївки мчить мотоциклiст. Нельчин Сашко вiтром пiдлiтає верхи на чиїсь чортопхайцi, рiзко загальмувавши, звертається просто до Ягнича: - Вам радiограма! I подає йому квадратиком складений бланк. Ягнич узяв бланк, потримав якусь мить у тремтячiй вiд хвилювання руцi й, нiби не вiрячi, що це йому, передав Iннi: - Прочитай... Радiограмою Ягнича запрошували на "Орiон" взяти участь у престижному рейсi. Потiм знову будуть мiсячнi ночi, без розiмлiлостей лiта, коли вже й осiнь озветься, загуркоче першими штормами i десь звiдти, з розвированої мiсячної безвiсти, як iз глибин Всесвiту, невiдома сила гнатиме й гнатиме буруни на цей берег, де на пiщаному пагорбi, на джумi, ледь бовванiє дiвоча задумлива постать. Стоїть у мрiйнiм чеканнi людина, а море гуркоче ("грає" - як мовилось у пiснях), i щось нiби магiчне є в цих його вiчних неспокоях, в нескiнченно лиснiючих пiд мiсяцем бурунах. I ось о тiй порi, коли все надбережжя вже пов'ється снами чи слухатиме могутню музику прибою, коли тiльки мiсяць ясно й самотньо горить у небi та хмари, розкиданi де-не-де срiблясте бiлiють, наповненi свiтлом, - тодi виходять навстрiч мiсячному гуркоту моря двiйко бiлих гусей, Овiдiєвих чи, може, Коршакових, що вдень нишкнуть собi по бур'янах, а як тiльки нiч... Що їх пiдiймає з ситого їхнього затишку й виводить сюди, на збезлюднiлi пiски берега? Що вони чатують? Що знаходять вони для себе в цих свiтлих розвированих ночах? Невже якась давня сила iнстинкту їх пiдiймає, вiддалений спогад про те, коли