обiцянку, але ж спробуй її виконати. Стане Мелешко умовляти молодицю, щоб згодилася (ради спокою в Братусевiй хатi), а та молодичка його як одбриє, то тiльки послухай. - Це якщо я вдова, так ви й будете мною каверзувати, тикаючи з бригади в бригаду? Що я - в саду зайва? Урожаї низькi беру? Чи, може, я воду влiтку крала, може, вентилi ночами перекручувала, щоб бiльше вологи моїм кварталам попадало? Чого ж ви мовчите, Микито Iвановичу? (Вже до мене). Скажiть їм! Я, звичайно, стою за правду i даю вiдповiдну довiдку, що Дарина води ночами не крала, не можу я чужий грiх на неї складати. - Так чого ж ви пристаєте? - знову молодичка до Мелешка. - Що вам вiд мене треба? Нiкуди я звiдси не перейду, мало чого їй з дурних ревнощiв заманеться!.. I що ж... крути не верти, а молодичка має рацiю. Покружляє, покружляє бiля неї Мелешко та з тим i вiдчалить. Бо нi Оришка, нi Мелешко не в силi диктувати в даному випадку: коли таки добре працюєш - нiхто на тобi не поїде. Сьогоднi моя Оришка, видно, в гуманному настрої: пливе з кошиком i посмiхається. Чи удої збiльшились, чи, може, весна на неї впливає? Я люблю щиру вiдвертiсть i не криюсь, що дома Оришка iнодi бере надi мною верх, але в саду - нiколи! Це моя резиденцiя, моя лабораторiя, i тут усе за мене' i таблички на контрольних деревах, i схрещенi гiбриди в марлевих капшуках, i цитруси в траншеях, i всi мої дияволицi-помiчницi. Це так, як у медсанбатiвськiй операцiйнiй - хто переступає через її порiг, одразу пiдпадає пiд владу старшого, а старший на островi якраз я, Оришчин Микита, чи то пак, Микита Iванович Братусь! В найурочистiшi для саду днi при повносвiтлому, ось як зараз, вiдкриттi весни, чи пiзнiше, в пору буйного квiтування, чи вже в трiумф золотого врожаю - в такi днi напевне можу сказати, що Оришка мене... побоюється. Стає добра, м'яка, хоч у вухо її клади, i в усьому мене слухається. Та й як їй не слухатись, коли бачить, що мене тут усi дерева слухаються! Залежно вiд моїх бажань ростуть нижчi або вищi, з плакучою або з пiрамiдальною кроною - формую їх я. "З Микитою треба бути в саду чемнiшою, - мабуть, думає собi Оришка. - Бо вiн тут, як чаклун у своєму царствi, що захоче, те й зробить. Тупне ногою, крикне: "Стань Оришко, суницею!", i станеш привселюдно суницею". - Ти сьогоднi, бабунику, в настрої... Мабуть, встигла когось уже вилаяти ради празника, що така весела? - А таки встигла, Микито... Бач, як вгадав!.. Ще б пак не вгадати: вiдомо, що вона кожного, хто зайде до неї на ферму, спочатку як слiд вилає (здебiльшого нiзащо), а тодi вже розпитає, чого прийшов, у якiй справi, i погомонить з тобою цiлком людяно. Дивно, як тiльки з нею там корови уживаються? Мало того: "Ми, каже, сердитого сторожа на фермi не тримаємо. Вiн нам корiв нервує". А сама вона їх не нервує! Мабуть, уже нашi селекцiонери вивели якусь нову породу корiв з волячими нервами. - Сiдай, дiдунику, їж, поки не вичахло... О, далеко не завжди величає мене Оришка дiдуником! Якщо вона так звертається до мене, то це означає, що вона зовсiм грайливо сьогоднi настроєна. - Я ще й не проголодався, бабунику... Недавно мене тут дiвчата пирогами пригощали. - Та я бачу, що розшарiвся, як пiвень... Мабуть, уже i в льох забiгав до тiєї вертихвiстки? Це вона про комiрницю. - Забiгав, але не випив i наперстка. Поспiшав - за секаторами бiгав. Оришка на мене одним оком свариться, а другим - смiється - Так i повiрила... їж. Бiда менi, що я такий шаркий та червонощокий, що енергiя з мене джерелом б'є. Багатьом здається, що Братусь завжди пiд градусом, завжди напiдпитку, а мiж тим, я вiд природи такий рухливий та повнокровний. - Хто-хто, а ти, Оришко, мусиш уже знати, вiд чого я шаркий: перцю стрючкуватого багато вживаю, а вiн розганяє кров. Дiвчат моїх там не зустрiчала? До вас поїхали, на ферму. - Бачила: перегнiй накладають. А ти що - скучив уже за котроюсь? - Та майже... Це ти з ними i посваритися встигла? - Нi, я їх зоддалеки, з дому бачила. З кiношниками вранцi посварилася - другий день на фермi товчуться. - Не тим боком тебе знiмають, чи що? - "Товаришко Братусь, сядьте нам отак та робiть отак..." Жевжики, вони мене вчать, як корiв доїти! "Ви, кажуть, ремствуєте i виражаєтесь, бо не знаєте, скiльки коштує наш фiльм... Тисячi з'їв! А ваше молоко? Що це за продукцiя? Та якщо навiть ви трохи й недодоїте, щоб стати героїнею, то ми вам купимо десяток тих вiдер молока, тiльки ж пiдкорiть ви нам свiй процес, кидайте, коли ми скомандуємо: годi!" - Не зважай ти на них, Оришко... Вони ще, видно, вiдсталi. - Оце ви, кажу, так мiркуєте? Ви думаєте, я сама не спромоглася б купити отой десяток вiдер молока? Купила б i молоко, i вас з вашим фiльмом! Та хiба я лише за вiдрами женусь? А корови, а режим, а досвiд? На якому базарi ви купите досвiд наших майстрiв колгоспного тваринництва? Може, якраз я хочу найвищих удоїв досягти, досвiду собi такого набути, щоб усi потiм доярки України його переймали!.. Вiдчитала їх, гемонiв, як сама хотiла, аж полегшало на душi. Вiрю своєму бабуниковi, вмiє вона вступати в дебати. За наше спiльне життя сам переслухав силу її блискучих промов. Однi менш витриманi, iншi - бiльш, але всi, як правило, блискучi. Думаєте, завжди вона мрiяла про зiрку, завжди отак за колгоспне розпиналася? Еге, тодi ви ще не знаєте моєї Оришки! Ану, пригадаймо перший рiк колективiзацiї, найбурхливiшi його днi... Хiба то не вона, не оця моя Оришка, обнесла тодi поли на Карповi Лисогоровi? На кожних малих чи великих зборах хiба не вона верховодила вiдсталим жiноцьким елементом? Нiколи не забуду, як проводили ми взимку напруженi вирiшальнi збори по питанню - бути чи не бути? Школа не могла нас вмiстити, - розперли б її, тому зiбралися на майданi перед колишньою волостю, i оратори, виходячи на круг, тримали промови пiд вiдкритим небом. Оришка не хотiла на круг, вона сатанiла в масi жiночого натовпу. - Порозпускайте нас, - репетувала на весь майдан, - повiддавайте нам наших коней та хомути! Нi в кого не було такої затички, щоб заткнути їй пельку. Голова їй слово, Оришка йому десятеро. "Коли вона моя жiнка, - думаю, - то мушу сам їй заткнути". Виходжу на круг, а передо мною весь майдан захряс людьми. Особливо грiзно вирує наше жiноцтво. Бачу, помiж нашими жiнками i незнайомi пикатi молодицi шастають (пiзнiше ми їх пороздягали в конторi, i виявилось, що пiд хуторськими рясними спiдницями маскувалася в них не жiноча - куркульська суть: штани були, i сокири висiли. А через день у цих "молодиць" вуса показались). Починаю говорити - Оришка i мене не впiзнає: - Бийте, - кричить, - вiн теж такий, вiн теж за комуну! Що не почну - то й обiрвуть баби, не дають менi слова промовити. - Та чи ви, кажу, подурiли, чи ви показались? Собаку вiшати ведуть, та й то дають раз гавкнути, а я вам що? Чую, притихли, навiть реготнув дехто: не раз мене жарти виручали в життi. - Кого це ви, кажу, слухаєте? Оцю ротату Оришку? - i вказую просто на свою Оришку. - Люди добрi, хiба ви не знаєте, що це за баба перед вами стоїть? Мовчать. - Та це ж така баба, товаришi, що як у Днiпро плюне, то всi жаби на завтра виздихають! Ха-ха-ха!.. Го-го-го!.. Сколихнувся, зареготав майдан вiд краю до краю, наступила весела розрядка. Тодi це, мiж iншим, дуже багато важило. Довго не могла Оришка простити менi промову на крузi. Все менi згадувала... А тепер, навпаки, сама не любить, коли згадую. - Ти - каже, - хвалишся, що навiть дику стихiйну природу перевиховуєш, а хiба я в тебе гiрша за природу? Нi ми з бабуником, незважаючи на асамблеї, живемо дружно й мирно. Пробую дiяти на неї методом веселого ментора i, вiрите... пiддається. Хай не створиться у вас враження, що Оришка в мене тiльки сваритись умiє: буває, що й смiється. А вже вона як засмiється, то й живiт трясеться! Взяв я Оришку дипломатичним шляхом. Повернувся з царської служби - бравий, молодецький, але убогий, один шовкун у дворi стирчить, нiхто не дає дочку замiж. Цар заплатив менi за вiрну службу п'ятаками, новими-новiсiнькими. Багатiй, Микито! Сiдаю в сонячний день на призьбi, лiчу свої п'ятаки та перелiчую. То в гаман їх, то знову з гамана - заклопотаний нiбито вкрай, нiкого не бачу, не чую. А мене, звiсно, одразу побачили, - всi ми тодi були в пережитках по вуха, - пiшло-покотилося по селу: "Рудий Микита зi служби червiнцiв навiз, сама повну пригорщу бачила!" Через два тижнi й оженився. З-помiж усiх вибрав собi чорноброву Оришку. Нiхто не скаже, що були ми з нею ледачi та недбайливi - викохали трьох синiв, як соколiв, i горличку-доньку. Старший Михайло у флотi, штурман далекого плавання, Богдан - середульший - цей пiд боком, на сусiдньому Червонопрапорному руднику, а найменший з мого кореня - Федь - ще в школу бiгає. Донька Людмила вчиться в столичному педiнститутi. Це на її честь назвав я колись свою першу черешню "Пiонеркою", бо остаточно вилущився мiй сорт якраз у рiк її народження. Тепер Людмила в мене уже повна комсомолка. - Хочу, - каже, - бути народною вчителькою. - Будь, - кажу, - донько, то почесне. Сам незчувся, коли став уже двiчi дiдом (по Михайлових i по Богданових внуках). Федь мiй теж iнодi дивується, як це вiн, будучи ще сам пiонером, уже встиг зробитися дядьком, - адже вiн справдi доводиться дядьком отим рясним гiрничатам, отому Богдановому виводку. Причому один з Федевих небожiв, а саме - Богданiв Левко, часто дошкуляє дядьковi тим, що вiн, мовляв старший за дядька на цiлий рiк i вiдповiдно обiгнав його в школi на цiлий клас. Ясно, що слухати таке i не мати, чим заперечити, ранньому дядьковi прикро. Наш "Червоний запорожець" в близьких стосунках з рудником, завжди тримаємо з ним контакт: ми на землi, вони пiд землею. Влiтку нашi дiвчата-в'язальницi, вiдпочиваючи пiд снопами, прикладаються до землi, слухають - чи не чути гiрникiв? Моя хрещениця Таня якось запевняла мене, що сама чула, як гримiли пiд землею хлопцi-гiрники, проходячи попiд ланами нашої пшеницi, рубаючи в глибинах марганець Батькiвщинi. Здавна в нашiй Кавунiвцi так повелося: старi дома, а молодь здебiльшого на марганцях. З кожної другої чи третьої хати хтось працює на руднику: дочка або син або зять. Деякi там i живуть, у виселку, а решта - дома в Кавунiвцi. Щоранку з рудника приходять машини забирати робiтникiв, а увечерi знову привозять. Коли ми обговорювали проект реконструкцiї нашої Кавунiвкп, Лiдiя Тарасiвна висунула таку iдею: з'єднати рудничний виселок з нашою Кавунiвкою широким спiльним проспектом, залити його асфальтом, обсадити деревами i пустити по ньому автобус, щоб не гуцали машини по бакаях так, як гуцають зараз. Рудник вхопився руками й ногами за цю iдею, i я певен, що в найближчому часi ми її здiйснимо. Пiсок та дерева для насаджень - нашi, рудник дає асфальт та iнший дрiб'язок, а робочу силу - разом, напополам. Для нового проспекту у мене вже й назви запроектованi: проспект Єднання мiста з селом - ще краще - проспект Миру (це як збори потiм вирiшать). Ми вже й зараз єднаємося з рудником по багатьох лiнiях. Недаром уночi незнайомi зальотнi шофери легко переплутують, де виселок Марганцевий, а де Кавунiвка, бо й виселок, i село поруч з ним однаково осяянi електричними вогнями. Спiльна у нас десятирiчка i клуб спiльний, отже, всi свята святкуємо разом. Менi часто випадає сидiти в президiї поруч з Богданом. його обирають вiд рудника як найкращого вибiйника, а мене висувають нашi колгоспники. А що обоє ми - батько й син - досить-таки рудi, то всю нашу президiю називають золотою. Навiть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на пiдвiконнi зi своїм зеленим дядьком, лящать нам звiдти, коли виходимо на сцену: - Ура, мiсця займає Золота Президiя! Що ти їм на це скажеш? Усмiхнешся та й тiльки. Так само як Федь мiй не може звикнути до того, що вiн уже законний дядько, я ще й досi не можу звикнути, що це я вже дiд. Внуками я пишаюся, моя шия i мої шевченкiвськi вуса завжди до їхнiх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобi гнiздиться), але натуральним дiдом... Нi, не вважаю себе, не визнаю' - Ось поїду, - кажу, - бабунику, в мiсто, там менi натягнуть поза вухами шкiру, розгладять оцi зморшки, повернуся до тебе молодим. Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обiйдеться, вигладить, аж блищатиму. - Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоїть квартал моїх черешень, зовсiм уже були зiстарились, а я їх позаторiк омолодив. Сьогоднi я омолоджую нерешнi, а завтра знайдеться такий, що омолодить мене. - Микито... А мене? - I тебе. Аякже! З Оришкою ми - душа в душу. Сонце вже пiдбилося височенько, зiгрiває нас обох. Веду Оришку до лимонарiя. Повiтря в траншеях - тепле, парке, цитруси вже политi. Стоїть мiж ними моя Оришка, мов зачарована. Вiчнозелене! А я кажу їй: - Це вже - для комунiзму. V Якби сад мiй умiв говорити, то, певне, сказав би: - Добре взялась бiля мене дружна Братусева бригада! Скрiзь, на всьому островi, кипить робота. I сам рудий Микита, як досвiдчений диригент, знає, кого куди йому поставити, як свої сили розподiлити. Робота за роботу заходить. Тi гнiй возять, iншi дерева бiлять та обрiзують, а тi вже й димовi купи заготовляють на випадок заморозкiв. Диригуй, Микито! Але диригуй, не стоячи на мiсцi, як тi, що фраками до публiки стоять, ти мусиш скрiзь побувати, обгасати за день свiй сад вiд виноградникiв до сушарки, а вiд сушарки гайнути до самої водокачки, у проiилежний кiнець острова - там сьогоднi якраз почали ремонт. I так протягом дня: куди не кинь - там i в Микиту влучиш. Спасибi ногам, що добре носять. Думаєте, чого оце в мене литки такi твердi, мов камiнь? Суцiльний м'яз пiд шкiрою - наслiдок щоденних марафонських забiгiв по територiї саду, по оцих острiвних чудових висотах. Секатора з рук не випускаю. Як тiльки влучив вiльний момент - так уже й знайшов собi солодку роботу, уже я з тими, що чепурять та обрiзають дерева. Сонце пригрiває, дiвчата мої пороздягалися. Роздягнусь i я. Вперше пiсля зими скидаю свою ватяну куфайку. Якщо дiвчата, обрiзаючи дерева, починають неспокiйно поглядати в якийсь один бiк i допускати помилки в роботi, то так i знайте: на територiї саду хтось уже з'явився стороннiй, молодий, нежонатий. Кого ж це вони набачили? Ну, звичайно: зачули птаха в повiтрi! Уже ворожить бiля моїх траншей молодий та нежонатий Зюзiв хрещеник Аполлон Комашка. Звiдки вiн взявся з такими звичаями? Нiкого не питаючись, чвалає просто до цитрусiв, думає, що як Аполлон, то йому все дозволено. Там, де Зюзь кумував, iмена кумеднi: коли не Реконструкцiя (дiвчинка), так Аполлон (хлопчик). Наполiг, щоб назвали хлопця Аполлоном, так i вирiс Аполлоном, тезкою молодого древнєгрецького бога. А чим вони схожi мiж собою... про це поки що утримаюсь. Правда, воював парубок добре, цього не вiдбереш: iде в розстебнутiй. шинелi, нагородами до сонця сяє - повний кавалер ордена Слави.. Зараз цей кавалер працює садiвником на Орджонiкiдзевському руднику i приїздив узимку до мене, до некавалера, на двотижневi курси мiчурiнцiв. Хлопець нiбито метикований, ентузiазму в нього хоч вiдбавляй - побачимо, що з нього далi буде. Поздоровкавшись, Комашка не зважується при дiвчатах викладати свою справу, бровою вiдкликає мене вбiк. Нiби не второпавши, чого вiн хоче, я у вiдповiдь теж надавлюю бровою. Отак стоїмо й переморгуємось, а дiвчатам цього подай: кахкотять! - Можна вас, Микито Iвановичу?.. На два слова. Ага! Звiдси б i починав. Але що за таємничiсть, чого вiн мулиться? Буває ж отак: у бою чоловiк чорта на обидвi лопатки покладе, а перед дiвчатами йому яковось - пасує. Йдемо з Аполлоном у мою мiчурiнську Лабораторiю. По путi кажу йому: - Товаришок, не мулься. Викладай - з якою мiсiєю' прибув? Хлопець оглядає дерева жадiбними агресивними очима. - Прийшов що-небудь у вас украсти. - У нас не дуже вкрадеш. Все наше добро глибоко в землю закоренилося... - Чого там! - вигукує Аполлон i нi з сього нi з того починає реготати. - Пiд час вiйни на моїх очах живу людину вкрали, мiлiцiонера... - Ну, ти обережнiше на цю тему. - Чого там!.. Знаєте, час був суворий, їхали матроси Ростов визволяти - лютi, мов демони... На Пiвнiчному Кавказi дiялося, на однiй станцiї. Якийсь мiлiцiонер там iз жiнками несправедливо повiвся, а матроси побачили це i... хоп його до себе у вагон. Комашка знову погигикуе. - Ну, а потiм же? Повернули? - Викинули з вагона те, в чому був. У нас, кажуть, i на нього вистачить амбiцiї та амунiцiї. Доки на перонi розбирались - поїзд i хвiст показав. Через два тижнi мiлiцiонер листа надiслав додому: живу добре, воюю в морськiй пiхотi. - Складно ти брешеш, товаришок, Микита не вмiє так... Подивлюсь, чи складно садiвникуватимеш... Я до тебе незабаром навiдаюсь. - Тiльки спасибi скажу, Микито Iвановичу. Прийдiть проiнспектуйте, будь ласка, вкажiть нам орiєнтири. Я таки й справдi до нього навiдаюсь. Сад у них молодий - треба туди досвiдченого ока. В мене жодне лiто не минає, щоб я не обiйшов усi нашi довколишнi сади в радiусi з пiвста кiлометрiв. I колгоспнi оглядаю, i тi, що при школах га рудниках... А як же ви думали? Нам, садiвникам, замикатися в собi не можна: тому допоможеш чимось, а в iншого, дивись, i сам почерпнеш. В лабораторiї моїй лежить у кутку бiльше пуда проклятого металу, тисячi осколкiв, що я їх навтягував з дерев пiсля вiйни. - Чого ви їх не здаєте в утильсировину? - дивується Комашка. - Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригадi, що таке вiйна i що таке мир. На полицях вподовж стiни виставленi рядком найкращi зимовi сорти яблук, що ростуть у нашiм саду. Мiчурiнський Пепiн шафранний, ренет Симиренка, Млiївська красуня, Кальвiль снiговий, Пармен зимовий золотий... А на лiвому фланзi, прошу звернути увагу: бiле, крупне, овально-конiчної форми, а на сонячному боцi нiжний, як у молодої дiвчини, рум'янець. Це - зовнi, а всерединi воно ще краще; ароматне, м'якуш бiлий, соковитий, дуже щiльний, а смак - винносолодкий, освiжаючий. Нiзашо не вгадаєте, який це сорт! Нiде вiн ще докладно не описаний, торiк вперше ми його експонували на обласнiй виставцi. Це була справжня окраса нашого стенда. Цiлими днями товпилися бiля нього любителi, захоплювалися знавцi: - Що за шедевр!, Плод - як налитий свiтлом! Це моя, Микитина, гордiсть, це новий сорт яблука, виведений отут, на островi. Не знаю, яким чудом збереглася пiд час вiйни моя гiбридна дiлянка. Хоча нi, невiрно буде сказати - чудом... Нашi люди зберегли її. Поруч з iншими, дiстала i моя Оришка нагаїв вiд фашистського коменданта, шмагали її при всiх на тому самому крузi перед волостю, де колись я агiтував наших упертих жiнок. Вимагав комендант, щоб вiддала йому Оришка мої записи по гiбридах. Самого серця мого йому подай! Витерпiла, не зiзналася, не вiддала. А гiбридну дiлянку колгоспники навмисне занехаяли - бур'янами, чортополохом заростала, аби тiльки не привертала уваги коричневих менделiстiв. Зате ж, коли повернувся я з вiйни, порадувала мене дiлянка отаким красунем!.. Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гiрники - одбою не було. - Запашне, соковите, освiжаюче! Саме для нас! Вже й саджанцiв я навиводив з нового сорту, цiєї весни буду насаджувати в двох кварталах на мiсцi вимерзлих абрикос. Витримав уже мiй сорт багато випробувань, i я певен, що й усi подальшi витримає. Дав я йому iм'я - "Сталiнське". Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується. - Говори! - Микито Iвановичу, я... - Яблук? - Нi, ме... - Меду? Смiється. - Менi довiдатись би... Коли починаєте посадку? - Ти не вiдтiль кажи. Викладай чорним по бiлому: за чим прибув? - Саджанцiв... - О, це вiдтiль. З цього б i починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловiк забобонний i доки не почну висаджувати в себе, до того часу нiкому не вiдпускаю. - Це менi вiдомо, - зiтхає Аполлон, вислухавши мене. Потiм, злодiйкувато покосившись на дверi, з рiшучою вправнiсiю добуває десь iз-пiд своєї славної шинелi запечатану пiвлiтра i, нiяковiючи, ставить передо мною на стiл. Смiшно менi стає. Це вiн хоче мене замогоричити, дiстати саджанцi по так званому "блату"! - Хто це тебе навчив, хлопче? - питаю. - Чи не твiй хрещений - товариш Зюзь? Негайно ж забери зi стола свого пiдкуркульника, заховай подалi та нiкому й не показуй: дома з однополчанином розiп'єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тiльки радiю та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матерiалом. Всiм надiлю, за пiвдарма роздаватиму - аби тiльки бiльше було в нас садiв, аби набувала наша справа всенародного розмаху... I якщо ти матимеш згодом свiй власний питомничок, то й тобi раджу: не затискуйся в кулак, не вiдмовляй, коли маєш, нiкому, бо - дiло наше святе, бо проситиме в тебе тiльки чесний ентузiаст, тiльки той, хто потiм плекатиме дерево... Байдужий до тебе не прийде. Аполлон, заховавши пляшку, пiдсiдає ближче до мене. - А як нашот "Сталiнського"? - Що - як? - Гiрники нашi "Сталiнське" дуже високо ставлять... Чи не можна буде... розжитись? - Обов'язково - можна буде. В усi краї з радiстю пущу. - Спасибi. Я прислухатимусь. Як тiльки почнете - одразу примчусь. - Гаразд. Тiльки перед тим забiжиш до нас у контору, оформиш дозвiл... Такий уже порядок. Колега мiй раптом скисає. - Неодмiнно через контору? Ви знаєте, я сьогоднi-вже був у товариша Мелешка i в товариша Зюзя. - I що? - Чого-небудь, кажуть, вiдпустимо, а щодо нового сорту... то рано встав. Не на тiй ще, мовляв, стадiї, щоб його всiм вiдпускати. Посилаються на те, що собi багато ще треба для ремонту саду. Так ось чого ти заїкаєшся, товаришок, ось звiдки твоя вiдчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем... Однак, Комашчине повiдомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашiй садi-вницькiй практицi такi екземпляри з консервативною спадковiстю, такi типи, що туго пiддаються впливовi ментора... Хочуть i моє "Сталiнське" законсервувати. Е, хлопцi, будьте обачнiшi. Микиту недарма зовуть войовничим: проб'ю рутину, нi перед ким не позадкую. - Пiслязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, - кажу Аполлонов!. - Ти не турбуйся: приїзди, все буде в порядку. Виходимо в сад. - А ти, - питаю, - справдi рано встаєш чи, може, схiд сонця на подушцi зустрiчаєш? - Пiдйом у мене разом з пiвнями. - Дивись, товаришок, не поморозь свої черешнi, заготуй уже зараз димовi купи. Бо в пору квiтування заморозок найнебезпечнiший якраз при сходi сонця. Можна сказати, сонце само "приморожує". - Як це? - А так... Вiдомо тобi, що заморозок страшний рiзкою змiною температури. На свiтанку придавить вiн, а тут тобi - сонце. Квiтка ще вогка, крапля роси висить на нiй i через ту краплю, як через збiльшувальне скло, сонце робить променем свiй опiк. А дим розсiкає промiнь, отже, давай диму, окутай ним сад на цей час... Думаєш, не попобiгав Микита, як навiжений, зустрiчати сходи сонця на островi? Встанеш удосвiта, вийдеш надвiр: мороз сивiє! Запалюєш мерщiй смолоскип i щодуху з тим смолоскипом на осгрiв, аж люди тебе полохаються. Прибiжиш, захекавшись, як марафонець, пiдпалюєш одну купу, третю, десяту - i вже сад огортається м'якою бiлою завiсою... Тепер у мене молодшi бiгають, а тобi ще самому треба, товаришок! - Бiгатиму, Микито Iвановичу, духу вистачить... Я ось про що хотiв вас запитати. Про окулiровку. У нас окулiрують звичайно вiчком на кореневiй шийцi. А я хочу спробувати окулiрувати на метр вище, щоб увесь штамб був диким, морозостiйким. Як ви гадаєте? Дивуюся: так просто, а менi самому на думку не спало. - Як я гадаю? Пробуй, за це нiхто по лобi не вдарить! А ще, чого доброго, й вийде... Проводжаю Комашку до центральної алеї, з цим парубком треба бути чемним. Хто зна: може, i справдi в майбутньому вiн утвердить своє незвичайне, дане йому п'яним Зюзем iм'я? - А чого то вашi дiвчата надо мною смiються? - Не пасуй, товаришок: з посмiху люди бувають. Кумедний хлопець, буде з нього путтяi VI А з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову матиму. Вiн менi давнiй друг, i не раз ми, буває, сядемо з ним у свято та й вип'ємо до слiз, але це нiскiльки не-заважає нам так iнодi диспутувати, що обидва впрiємо, аж ряснi роси нам на лисинах повиступають. О, я бачу тебе наскрiзь, шановний Логвине Потаповичу, i знаю, що ти моєї критики побоюєшся, хоча я нiколи не належав i не належу до якихось кадрових критиканiв. Є ще в нас такi млини: чи має що сказати чи не має, а лiзе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долонi. Критикiв цiєї мастi я сам не перетравлюю, називаю їх грушовими клопами. В садах водиться шкiдничок такий за прiзвиськом грушовий клоп. Страшний вiн не сам по собi, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, видiляє дуже багато екскрементiв. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всi пори, i рослина, яку обсiли грушовi клопи, нарештi, жовкне, чахне, задихається. Був у нас колись один - куди! вдесятеро в'їдливiший, нiж товариш Зюзь. Я його iнакше й не класифiкував як Клопiкус Столярчукус житомирський. Родом цей тип був десь iз Житомирської областi, з Полiсся, там, певне, вiд колективiзацiї зринув, а до нас присмоктався. Я тут саме сад починаю закладати, днi й ночi в тривогах, у неспокої, а Столярчук тим часом наче крук надо мною - карк! та карк! Як тiльки оце в нас якi збори, так уже в нього i язик через плече телiпається. О, той клопiкус умiв перед людьми вицвенькуватись пустопорожнiми фразами! - Шановне товариство, нiби ж то добре? Зоставить нас без штанiв Братусь, проковтне червоних усiх запорожцiв його непродуманий сад!.. I пiшов, i пiшов... Послухати його, так i справдi виходить, що намiрився вже Микита проковтнути геть усю свою Кавунiвку. Столярчук навiть дописа у райгазету був про мене, надряпав: зловмисне, мовляв, пiдриває Микита Братусь економiку артiлi, а секретар партосередку Карпо Лисогор замiсть того, щоб викрити шкiдливi прожекти, сам Братусевi потурає. Не знаю, хто там сидiв у редакцiї, що не розiбрались, а просто бу-бух! як Пилип з конопель... Оришка моя вже й сухарiв тодi була менi насушила, та саме Лисогор з Мелешком нагодилися, сказали Оришцi: - Почекай... Микита ще натворить нам чудес. Потiм, коли сад мiй уже пiднявся, коти почав добре родити, тодi й Столярчук, повернувши флюгера по вiтру, пхається в сад, набивається не куди-небудь, а все на збiр черешень. Неохоче я посилав його в черешневий квартал, невигiдно було для артiлi: зажерливий вдався, мов гусiнь. Я вже казав пасiчниковi: - Годуйте ви Столярчука медом, напихайте його до ригачки перед тим, як вирушає вiн у черешневий квартал... Ви ж знаєте, як цiняться нашi черешнi. Думаєте, помогло? Клопик той i меду натузується, i для черешень потiм таки мiсце знайде. Сяде оце пiд деревом, затисне мiж ногами повне вiдро черешнi i гомонить до вас, гомонить (та все складно, витримано), а тимчасом на язик по ягодинi - кидь, кидь i так аж поки пальцями й дна у вiдрi черкне. Втреться, встане, i кiсточки бiля нього не знайдеш (а менi ж кiсточки потрiбнi). I куди воно в ньому вмiщалося? Та хоч би сказати чоловiк як чоловiк, а то миршаве, червиве, а в той же час отаке зажерливе та у брехнях невтомне. Багато вiн менi кровi попсував, але тепер його вже не чути, зник у небуття. Якось, нажлуктившись кiсточкового самогону, заблудився, неборака, вночi на власнiй левадi, забрiв у болото i - зовсiм на мiлкому - втопився. Безславний кiнець... Повзав собi по землi чоловiчок, роз'їдали його всякi пережитки, а вiн сам намагався роз'їдати iнших i втонув у свiйському багнi, та нiхто тепер i добрим словом його не згадає. Отакi бувають критики-паразитики. Таких я сам при нагодi давлю. А мiж тим, коли менi щось наболить, коли мене вже чим-небудь допечеш, тодi тремтiть, пережитки, не дам тодi пощади i рiднiй Оришцi. Логвин Потапович уже добре вивчив мою вдачу та мої принципи. Коли наближаються звiтно-виборчi збори, тодi Мелешко розкривається менi назустрiч, як медонос, обiцянками-цяцянками так i сипле: i людей з твоєї бригади на поле не вiдриватиму, i ядоматерiали вчасно завезу, i з Аерофлотом про спилювання домовлюсь, i сам особисто в мiчурiнський гурток ходитиму... Мелешко тодi в мене перший друг науки! Обiцянки його я приймаю, але на звiтних зборах, як на вирiшальних, мiй голос усе-таки чути. Хочеться освiжити чоловiка, бо кому ж приємно, щоб твiй друг, один з найупертiших фундаторiв артiлi, та на двадцятому роцi головування раптом вийшов би в тираж! - Ми, - кажу, виступаючи, - хвалимося, що в нашому колгоспi з дев'ятисот виробничих процесiв в семистах уже застосовується механiзацiя. Ми хвалимося, що бiльшiсть наших колгоспникiв мають по кiлька цiнних квалiфiкацiй. Вся наша молодь здобула семирiчну освiту i вище. Все це так, все це чудово. Але давайте глянемо, як ми, лiтнi люди, можна сказати - фундатори, встигаємо за молоддю? Чи всi з-помiж нас досить повороткi, далекозорi та прудкi? - Покажiть ногу, Микито Iвановичу! - гукає з цей час менi хтось iз заднiх лав. Наша публiка знає, що Я не з сором'язливих i люблю iнодi похвалятися своїми ногами. Хочуть, щоб я закотив отут холошу, показав зборам свої мускули. Литок у мене справдi нема - самi мускули, мiцнi, розвинутi яблуками, як у футболiста. Це тому, що багато бiгаю по острову. Весело стає нашим зборам. - Поза всякими жартами кажу: це справа серйозна. Як ми над собою працюємо? Як ми науку та культуру опановуємо? Не секрет, що в декого з нас уся домашня бiблiотека починається з лiтери "К": корова, кури, кабани... В лекторiй ходимо лише на вступ та на закриття, бо всi ми перевантаженi. До четвертої глави дiйдемо, потупцюємось та й знову наступного року повертаємось до першої. А на колгоспному радiовузлi, замiсть мiчурiнської пропаганди, що ми робимо? Все лiго кавуни та фрукти гiрникам продаєм!.. Звiсно, я лише для складу кажу "ми" - все стосується насамперед товариша Мелешка. I вiн це добре усвiдомлює, будьте певнi. Коли розiйдусь, то вже перестаю з ним у пiжмурки грати, звертаюсь просто до нього: - Бiйся, Логвине Потаповичу, засахаритися у матерiальних достатках, заколисаний загальною пошаною! Бiйся, кажу, обрости мохом! Тодi тебе нiщо не врятує, прокачаємо на вороних, вийдеш у тираж. Вам цiкаво, чому досi ми його не заголосували? Е, це не так просто. Товариш Сталiн учить, що людей треба турботливо й уважно вирощувати, як садiвник вирощує облюбоване плодове дерево. Ви тiльки вдумайтеся в цi слова... Щоб вжити таке порiвняння, треба бути великим садiвником, близько вiдчувати нашу справу, нашу душу з, усiма її прекрасними переживаннями. Не можемо ми так просто повестися з Мелешком - заголосувати та й край. Добрий з нього господар, умiлий органiзатор, колгосп наш славиться на всю республiку. Одначе i вади Мелешковi чим далi все важче та важче нам терпiти, бо швидко крокуємо вперед. Не хочеться нам товариша кидати позаду напризволяще, на розправу пережиткам-сiроманцям. Знаємо, що коренева система розвинута в ньому добре, треба лиш правильно сформувати Мелешковi крону. Догадуюсь я, чому вiн не хоче вiдпускати для рудника саджанцiв мого найкращого сорту. Ой, Мелешку, Мелешку! Краще б мої догадки та не справдились. Є люди, як гiрськi орли, з величезним радiусом бачення. А є, на жаль, ще й такi, до яких треба пiдходити з садiвницьким ножем i нещадно щепити їм далекосяжну мрiю. Я вже не раз думав - звiдки в нашому Мелешковi така безмрiйнiсть? Невже це тому, що вiн був свого часу мiнiстром? Ви не смiйтесь: був наш Мелешко мiнiстром. Давно, правда, ще пiд час громадянської вiйни. Тодi, як вiдомо, утворилася в наших Кавунах Червона Кавунiвська республiка. Було обрано свого президента Якова Покиньчереду (потiм сердегу розстрiляли григор'євцi), було створено вiйсько, визначено кордони, призначено мiнiстрiв, вiдкомандировано послiв у сусiднi села. Навiть монету хотiли свою вибити, але нiчим було. Незаможницька наша республiка не зганьбила себе, кiлька мiсяцiв хоробро вiдбивалася вiд махновцiв та вiд григор'євцiв, трималася, доки не пiдiйшли регулярнi червонi частини. Сам я був при артилерiї (мали ми в себе аж двi гармати), а Мелешко Логвин Потапович уже тодi був мiнiстром сiльського господарства. Отож, думаю, чи не хуторянсько-мiнiстерський портфель досi висить на Мелешковi, заважаючи йому стати в повному розумiннi зразковим головою колгоспу? VII Хай не подумає хто-небудь з наших мiнiстрiв, що Микита взагалi недосить шанобливий i неохоче скидає шапку перед котримось iз наших мiнiстрiв. Навпаки, я цiлком згоден з тим, що недавно оце було створено нове мiнiстерство бавовництва, i не маю сумнiву, що туди призначено достойного мiнiстра. Бiльше того, в мене самого є пропозицiя в такому ж планi i хотiлося б, щоб нашi депутати над нею помiркували. Товаришi, чи не пора нам сгворити мiнiстерство садiвництва? Ми хочемо всю нашу країну вкрити квiтучими садами. Вже зараз площа пiд садами та ягiдниками проти дореволюцiйної збiльшилась по Союзу бiльше, нiж удвiчi. В роки сталiнських п'ятирiчок з легкої руки мiчурiнцiв садiвництво просунулось у вiддаленi пiвнiчнi райони, на Урал, в Сибiр, на Далекий Схiд. Всi нашi люди мусять мати (i матимуть!) достаток найкращих у свiтi фруктiв. Та хiба йдеться тiльки про фрукти? Сади полiпшують клiмат, збагачують киснем повiтря, прикрашують наше життя... Сади облагороджують людськi почуття, впливають на самий характер людини. I чим ближче до комунiзму, тим бiльшi, складнiшi державнi завдання постають перед нашими садоводами. То, може, справдi уже назрiло? Може, пора вже наших садiвникiв об'єднати, видiлити таку важливу й перспективну галузь сiльського господарства в окреме мiнiстерство? Ми вже тодi атакували б з усiх кiнцiв свого вожака-мiнiстра. Хай би вiн, не будучи Мелешком, глянув на все по-державному, звернув би насамперед увагу на розсадники, на механiзацiю садових робiт, на пiдготовку молодих кадрiв, а при нагодi розповiв би мiнiстру фiнансiв товаришу Звереву, чому на присадибних дiлянках нашi колгоспники не завжди охоче висаджують плодовi дерева... Товариш Зверев знає про це, йому тiльки ще раз треба нагадати. Отак я думав сьогоднi, пiдбиваючи пiдсумки трудового дня. Роботу закiнчено, дiвчата пiшли, спiвають уже десь бiля мосту. Свiжий весняний вечiр спускається над нашим садом. Сходить iз степу мiсяць, над рудником спалахнула червона зiрка, вiрна ознака того, що нашi гiрники достроково виконали мiсячний план видобутку. Тихо в саду, за квартал чути, як десь бiля сушарки уже чхає дiд Ярема, наш вартовий. Прямую до нього. - Дiду Яремо, чого ви тут чхаєте? - Оце тобi... А де ж менi чхати? - Дивiться, дiду, ми на нiч залишаємо лимонарiй вiдкритим. Частiше поглядайте на прилади: як тiльки помiтите щось пiдозрiле - одразу рами опустiть. - Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собi водицi в черепку. - Ваш черепок, дiду... - Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гiрше вiдчує приморозок, анiж отi брехунцi, що на твоїй лабораторiї рисять? - То не брехунцi, дiду, то - наука. Ви хоч i старий чоловiк i маєте за плечима великi життєвi курси, але й науку не кривдiть. Вона старiша за всякого найстарiшого чоловiка. Дiд знову чхає, аж борода йому трясеться. - Чи протягло де, чи що... Бач, мусив надягнутися як проти зими: кожушок i штани ватянi. Борода в дiда Яреми рiдкiсної пишноти: широка, рiвна, бiла, мов снiг, у сутiнках свiтиться. Не останню роль вiдограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають якi-небудь делегацiї, дiдовi Яремi випадає честь пiдносити їм хлiб-сiль на рушнику. Минулої осенi поляки в нас гостювали. Приїхали з мiста голубим автобусом, але Мелешко, будучи i хазяїном i заодно екскурсоводом, нiзащо не хотiв згодитись, щоб вони господарство "Червоного запорожця" також оглядали з вiкон свого автобуса. Рiшуче попросив їх пересiсти у наш власний вiдкритий грузовик. - Так, мовляв, буде виднiше, бiльше побачите. Дуже чемним стає Мелешко в таких ситуацiях! Сам пiдсаджував гостей у кузов i так захопився тодi своєю роллю, що ледве не пiдсадив був i мене, свого бригадира, вкупi з гостями... А коли помилка тут же з'ясувалася, то ми глянули один на одного, i обидва голосно зареготали. Саме тодi, напередоднi приїзду полякiв, я повернувся iз Степового, з науково-дослiдної станцiї, привiз звiдти повний портфель коштовностей - насiння рiзних пiвденних рослин. Чай, лавровий лист, мигдаль, хурма - все там було в моєму потертому портфелi. Скiльки треба, залишив собi для експериментiв, а решту насiння полякам роздав, хай i вони потурбуються. Пiдношу однiй полячцi - була там така симпатична молодичка, - а вона бере i смiється: - Це чай? А цукру теж дасте? Саджанцi нашi їм дуже сподобались, усе просять у мене та дзенькують. Надiлив їм i саджанцiв, хай вирощують на радiсть своїй новiй демократичнiй Польщi. Попереджаю ще раз дiда Ярему: - Пильнуйте ж. Бо заморозок, вiн пiдступний: пiдкрадеться i незчуєтесь. Дiд Ярема сердиться. - По-твоєму, Микито, я такий уже тюхтiй... Тiльки тобi наче i болить оцей лимонарiй. А менi то вiн не болить? Я тут для небелi стою, менi даром трудодень пишеться? I понiс, i понiс... Ба, який! - А пригадуєте, кажу, дiду, як ви на мене цiпом колись замiрялися? - Що Там про укрупнення чути? - Думаю, що пiд осiнь одружимося з "П'ятирiчкою". - Та хоча б скорiше й поженитися. Бо в них там сад... я давно вже на нього зуби гострю. Бур'яни порозводили - сiрi вовки виють. - Об'єднаємось, тодi нiякий вовк у саду не втримається, ви його одразу безпритульним зробите. - На той свiт позаганяю... Будуть дiла! - А будуть, Микито Iвановичу. В повiтрi он уже носиться, що будемо в Каховцi другий Днiпрогес будувати... - Лiдiє Тарасiвно! В Каховцi? Другий? О, це вiдтiль, це зовсiм по-нашому! А коли? Не чули? - Так... почувається, що незабаром. - Добре та й дуже таки добре, Лiдiє Тарасiвно! Ви уявляєте собi, якi там сади зашумлять? Сам поїду, вiзьмусь... Вона посмiхається. - Пiдготуйтесь, Микито Iвановичу... - Готовий уже, як пiонер! Схвильований, збуджений наближаюсь додому. Бач, як порадувала мене Лiдiя Тарасiвна - новий Днiпрогес у Каховцi! Вода в таврiйському степу... Який це переворот буде в природi нашого Пiвдня! До самого Чорного моря квiтуватимуть сади, бiлiтиме бавовник. Брунитимуться пшеницями поля. Забудемо, що таке огненнi нищiвнi суховiї, лише в згадках старезних дiдiв залишитесь ви, ненависнi чорнi бурi! Наче премiювала вона мене оцiєю чудовою звiсткою. Радiсно менi i водночас якось... уже й сподiване! Якби колись Микита почув, що ходить такий грандiозний проект, то, може, ще й не повiрив би, а зараз... Одразу вiриться! Бо хiба ми самi вже не готовi тiлом i душею, технiчно й морально до виконання таких велетенських накреслень?.. Готовi i ще раз готовi! Оце вам i Лiдiя Тарасiвна... Буває ж так: стоїть собi при мiсяцi, насiння лузає, а яке багатство при нiй! Тепер я догадуюсь, що не на мiсяць видивлялася наша Лiдiя Тарасiвна, на iнше, мабуть, милувалася з ганку. Адже саме отам, за рудниками, десь пiд отим мiсяцем уповнi i лежить вона, наша славна весняна Каховка! VIII Дома Оришка не в дусi. Знову багато листiв прийшло на моє iм'я, та всi їй здаються дiвочими почерками писанi. Тiльки лист вiд мого давнього приятеля Степана Федоровича Лиронця, директора Степової науково-дослiдної станцiї плодiвництва, тiльки цей лист i уник Оришчиної цензури, а в решту конвертiв уже вона встигла позаглядати, уже на них i пальцi Оришчинi знати (попiдклеювала знову тiстом). Отож не витерпить,