процензурує, а потiм ще й сердиться, ще ти будеш i винуватий перед нею, незважаючи на те, що тайна листування у нас оберiгається законом. - Свiженькi, кажу, ще й не висохли. Мовчить моя Оришка, як води в рот набрала. Пишуть молодi садiвники (та й садiвницi ж!), тi, що приїздили взимку до мене на кущовi мiчурiнськi курси. Допитливий, напористий народ, люблю я таких. Той хвалиться, чим весну зустрiчає, той про щось допитується, чого тодi не второпав, а всi разом, як змовились, саджанцiв просять - "Сталiнське" їм припало до серця. _"Вельмишановний Микито Iвановичу!_ (Цебто я). _На нашому руднику вже повна весна. Зробив розбивку саду, купив ножiв садових та секаторiв, а зараз копаємо ями для весняних насаджень. Буду у вас за посадматерiалом, записуюсь на "Сталiнське", нагадую, що ви менi його обiцяли (коли я йому обiцяв?)_ _З мiчурiнським привiтом! _ _Павло Плигун"._ Цей друг витрясе хоч з кого, цей свого доб'ється. А ось вiд моєї улюбленички, вiд Зiни Снiгирьової з Каховського району. Беручке, моторне дiвча! _"...Окрiм роботи в саду, ще - за дорученням комсомольської органiзацiї - веду гурток, поглиблюю людям садiвництво i значення його. Iнодi буває навiть смiшно, що дехто каже не "чубук" (виноградний), а "муштук"... Робота менi дуже подобається, скрiзь хочеться встигнути, мама вже скаржаться, що бачать мене, лише коли сплю. "Нiчого, - кажу, - мамо, зате ж перетворимо нашi сипучi пiски в комунiстичний сад!.."_ I теж: дайте "Сталiнського". Цьому завзятому качанчиковi, не вагаючись, вiдпущу, бо вже знаю: пiдуть мої саджанцi назустрiч новому Днiпрогесовi, на щасливе життя у вiдродженiм степу. У подруги Зiниної, в Любочки Дробот, справи посуваються, видно, значно гiрше. Як зараз бачу Любочку, - накрутивши собi гнiздо на головi, iде писана красуня, розкохана, поважна, не йде, а пливе. _"Привiт iз глибини таврiйських степiв! Пише ваша курсантка Любов Дробот, яка вже твердо вирiшила жити на периферiї, щоб вивести в майбутньому свiй новий сорт._ ...На мою вимогу - дати в сад людей - у нашого голови була одна вiдповiдь: завтра та завтра. I я вже хотiла кинути садiвництво, зневiрилася зовсiм, а потiм згадала вас, Микито Iвановичу, завжди бадьорого, жартiвливого, загартованого труднощами, i зрозумiла, що це в мене просто тимчасове моральне падiння сил, це так звана "опатiя" вiд всiляких невдач по роботi. Треба переборювати, сказала я собi, адже Микитi Iвановичу на початку теж нелегко давалося, а тепер який сад виплекав i власнi сорти має..." Далi - там знову привiти i люте Оришчине тiсто. Дуже не по нутру менi оця "опатiя", в нашому живому дiлi це як лишай, як грибкове захворювання. Звiдки воно? Нема, нема, та й виступить на котромусь iз нашої молодi... Чи тобi, дiвчино, доводиться щовесни шмагати босонiж до Фальцфейнiв на заробiтки? Чи стоїть над тобою пан Фiлiбер, заставляючи на збираннi черешень цiлими днями спiвати, як заставляв вiн своїх наймичок, щоби, спiваючи, не могли вони в саду ягоду з'їсти? Двадцять рокiв дiвчинi, здоров'я на трьох, сад насаджує небувалий, а зiткнулася з якимось твердолобим i вже в неї - а-па-тiя!.. Треба вiдповiсти Любочцi мiцно, з червоним перцем. Iншi можуть i зачекати, а їй вiдпишу негайно. Степан Федорович, повiдомляє, що 12 травня вiдбудеться вчена рада науково-дослiдної станцiї i що стоїть на тiй радi моя iнформацiя про наслiдки першої зимiвлi цитрусiв в умовах нашої зони. Сам ще не встиг на радощах опам'ятатись, а Миронець уже на люди тягне. Наче знав вiн, що я сьогоднi траншеї вiдкрив, сорока йому на хвостi, мабуть, вiднесла. Що ж, доведеться їхати iнформуватись шановнiй радi, недаром же вона обрала мене своїм членом. - Скучай, Оришко, скоро в Степове поїду. - Знову засiдати? - Знову, бабунику. - Щось дуже ти часто зарядив у Степове... Гляди, ще академiком станеш. I, вiйнувши рушником, вона ставить вечерю на стiл. Тiльки я за ложку, як вiдчиняються дверi i, пригнувшись, заходить до хати сам товариш Мелешко. - Твоя таки доля не вмирала, Логвине Потаповичу. - Iду вулицею та й чую, що в куми Оришки чимось смачним з димаря пахне. Дай, думаю, зайду, може, Микити якраз дома немає. - Ви таке й придумаєте, куме, - несподiвано посмiхається моя Оришка, розгорiвшись, мов сiмнадцятка. - Якби оце ваша Степанида почула... - Хiба, - кажу, - Степанида така деспотка, як ти? У них там свобода совiстi панує. Сiдай, мiнiстре, - Припрошую Мелешка до столу. Вiн не дуже прошений. Крякнувши, сiдає (так само, -як розписується - навскоси, по дiагоналi до мене), лiкоть ставить на стiл, аж дошка пiд ним жалiбно поскрипує. Не вперше їй отак поскрипувати - не вперше сидить Логвин Потапович за моїм столом. Зауважу принагiдне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це вiн ще трохи й схуд, вiдколи парторгом стала в нас Лiдiя Тарасiвна. Ранiше ковалям мало не щотижня доводилось мiняти ресори пiд його тачанкою, а це вже другий рiк їздить - нiчого. Думаю, що з помiччю Лiдiї Тарасiвни вiн рано чи пiзно таки й за Четверту главу перевалить. Голова у нашого Мелешка, як завжди, старанно вибрита (щоб межi лисини були менш помiтнi), обличчя пашить здоров'ям, у шкуру не потовпиться i вражає кожного своєю обвiтреною масивнiстю та богатирськими обiддями чорних вусiв. Завжди нашому Мелешковi жарко, гiмнастьорка на ньому, з запиленими орденами "Знак пошани" та "Вiтчизняної вiйни", уже й зараз розстебнута (вважайте, що на все лiто), всякий може милуватись закучерявленими головиними грудьми. Глянувши нижче, побачимо солiдний головин живiт, що пружинить пiд гiмнастьоркою, обтягнутий вузеньким кавказьким ремiнцем (просто дивно, як отой тоненький ремiнець та витримує такий тиск), а ще нижче... та хай йому грець! - доки обмалюєш цього Мелешка з голови до п'ят, то й вечеря вичахне. - Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку... Бажано малинiвки. - Нема в мене малинiвки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!.. Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подiй. А вона, побубонiвши ще трохи, незадоволено подзенькавши бiля буфета, пiдходить до столу i... наливає. Тiєї ж таки малинiвки, яку я нiбито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жiнка, нi на кого її не змiняв биї Вона тебе покритикує, вона тобi викаже i сама ж тебе й пошанує. - Отже, будьмо! - Будьмо! Очi в Мелешка дрiбнi, розумнi, лукавi, свердлять i свердлять спiвбесiдника весь вечiр i лише, коли вiн решуче або перехиляє чарку, то їх - нема, пiрнають кудись у тiлесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посмiхався, мабуть, вiн посмiхатись не вмiє. Якщо йому гiрко - сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторi бряжчать. - Ото вам i все, - попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, - бiльше не ждiть. Тепер я знаю, що ждати нiчого: на повторний шкалик буднього дня у неї не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кiнцi вечора мають звичай пiд столом зустрiчатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова. - Чого ти, - кажу, - Логвине Потаповичу, не завернув сьогоднi в сад, щоб на цитруси глянути? Там такi стоять - серце радуєгься. - Оце я й забiг довiдатись... Значить, житимуть? - Ще й плодитимуться. - Ну й слава богу... чи то пак природi слава та третiй твоїй бригадi... Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках. - I не лише стаття, Логвине Потаповичу. - Звiсно, не весь лимон пiде на реалiзацiю, будемо й на трудоднi видавати... А я оце по рудниках гасав, хотiв крiпильного лiсу добути для свинарникiв. Нiхто не дає! Ось тобi й зближення, ось тобi й лiквiдацiя протилежностi мiж мiстом та селом. Як ми для рудникiв, так i п'яте, i десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лiсу кубiв скiльки вiдпустили. - Це рудники вже почали лiс для нас одержувати? Не чув... Чи, може, який-небудь новий спосiб придумали, щоб лави в шахтах не крiпити? - Ти не смiйся, Микито. Я знаю, як це робиться: блат - великий чоловiк. - Не згоден я з тобою... Може, i був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далi, то все меншає, уже перетворився в лiлiпута. Думаю, що ми його взагалi скоро в землю втопчемо. В нашi днi, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловiком. - Проти цього не заперечую, - покривився Мелешко,. зарипiвши стiльцем - Але тобi, як членовi ревiзiйної комiсiї, добре вiдомо, що в нашiй артiлi вiдносно порушень статугу все в порядку. Держконтролевi у нас нiчого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий i тому завжди стою на вартi його iнтересiв. У нас нiхто руки не погрiє, це не те, що в "П'ятирiчцi" - поросят розбазарили, а потiм акта склали, нiбито поросята поросят поїли. - Ми їх ось пiдгягнемо, як посватаємося восени. - Об'єднання, звичайно, рiч добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельнiше. I навiть, Микито, якщо менi й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить... В цьому роцi за тваринництво нам зiрки свiтять (Оришка моя вiд печi аж вухами пряде). Напевне i вам, кумо Оришко, ну й менi ж, як головi. Не знаю тiльки, як буде, коли при об'єднаннi оберуть когось iншого. Кому тодi присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде? - Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлi правду бачать... Ти менi iнше скажи: був у тебе сьогоднi Аполлон Комашка, садiвник з Орджонiкiдзевського рудника? - Це той кавалер? Був. - Про що ж ви переговори вели? - Та про що ж: про саджанцi, звiсно. Дай та дай. За цими дайками якраз i починаються порушення... - Вiдмовили, значить... - Чого там вiдмовили... Зюзь теж присутствував при розмовi, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже... Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!.. I знаєш, чого вiн захотiв? "Сталiнського" їм вiдпустiть, хо-хо-хо... Розкуштували. Але ми, як вiдомо, народ темний, нам аби грошi, аби лiс, а не хочеш по дружбi жити - зiдчалюй... Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити... Карповi не уважити просто грiх, та й то вiдносно "Сталiнського" я ще не дав йому остаточного резюме. - А, по-моєму, i рудниковi треба вiдпустити. - "Сталiнського"? - "Сталiнського". - Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!.. Та нi за якi грошi! - Саме такий сорт мусять одержати рудники. - Слухай, Микито... Я знаю тебе давно: ти завжди по колiна у фантазiях бродиш. До твоїх коникiв нiкому з нас не звикати. Але чим далi, менi все важче тебе розумiти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патрiотом нашого "Червоного запорожця"? Чи тобi не дорога його слава i прiоритет? Ми з тобою - фундатори, ми за нього який бiй витримали з куркульнею та її полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарештi, на свiтлий шлях, залiкували рани вiйни, змiцнiли так, що з Посмiтним можемо тягатись! I оце тепер ти радиш - повiдчиняти ворота навстiж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Їй-право, Микито, якби ти не отут вирiс, подумав би, що тебе рудничани пiдiслали! - Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гiрникам вiдпустити? - Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робiтничим класом здавна змичку маю... Ти бачив їхнi сади? Вони за них тiльки беруться... Вони ще не знають, на якiй вербi грушi ростуть. Ти їм даси рiдкiснi, найдорожчi саджанцi, а вони їх завтра своїми козами поспасують!. Iду якось торiк, а в них бiля дерева цап походжає припнутий - теж менi сторожа найшли! А для того цапа байдуже - чи перед ним буржуазний захiдноєвропейський сорт, чи твiй новий мiчурiнський - все об'їсть i спасибi не скаже. Та й взагалi, будучи ними, знав би я собi свiй марганець i не лiз би в чужу парафiю. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, їж. Ти скажеш - проспект Єднання, проспект Миру... Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкцiї, але основа - галузi виробництва - у нас зостаються рiзнi, i ти цього не iгноруй, Микито... Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами їм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратнiстю виконували, з графiку не вибивалися б, як вiл з борозни, щоб круглий рiк на всiх рудниках переможнi зiрки горiли!.. Мелешко протер кулаком вуса i глянув на мене: ага! - Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не вiдтiль ти заходиш, зовсiм не вiдтiль. Нам нiчого пускати один одному дим у вiчi: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласiи, чому ви з товаришем Зюзем настроєнi проти рудницьких садiв, то я сам тобi це викладу, щоб прояснити вашi справжнi мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнутi тобою, Логвине Потаповичу. Сьогоднi цап об'їдає дерево, а завтра цапа самого можна з'їсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас пiд боком свої гiрняцькi сади, як зачервонiє бiля кожного котеджа Братусеве "Сталiнське" та з'являться на рудниках добрi лимонарiї, то куди ж, питається, ми будемо тодi збувати свою власну продукцiю? Для кого тодi будемо ларки на, своїх радiовузлах вiдкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не однi. У Кривий Рiг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там пiдхоплять iнiцiативу наших рудникiв... Де ж вихiд? Чи обсадити рудники садами, щоб гноїти потiм свою колгоспну продукцiю, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досi, зате ми вiдкриємо ще десяток рудникiв на марганцях, - вичавимо iз знатного вибiйника Богдана Братусеняти його знатнi заробiтки i ввалимося в комунiзм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав? - Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець пiклуєшся... Так оце в тебе не сiмейщина, оце не приятелiзм? - Нi, ти вiдповiдай менi на запитання, товаришу Мелешко! I не забудь, що твiй син Порфiрiй теж на руднику марганець довбе!.. - Та й Порфирiй же землi вiдцурався, пiд землю його потягло... Ти не спiши, Микито, з висновками, я тобi на твоє запитання ще вiдповiм, а ранiше ти менi поясни: хiба тобi не приємно, що на виставцi, не десь, а бiля нашого стенда вавiлон стоїть, не про "п'ятирiччиних" поросят, а про нас добра слава котиться? "Чиє таке яблуко розкiшне?" - "Червоного запорожця"! - "Де ще можна "Сталiнське" дiстати?" - "Аж нiде! То їхнiй прiоритет, то їхня колгоспна монополiя!.." I тепер оце його, нашу емблему, нашу гордiсть передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос - не заперечую. Хай якийсь кущ смородини - мовчу. Але чому ж ще й "Сталiнське"? Чому саме "Сталiнське"? Чи вони вже такi ситi нашим сортиментом, що нiчим iншим i вдовольнитись не можуть? - Не корч iз себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гiрникам. I зовнiшньою красою, i смаком, i особливо своїми рiдкiсними освiжаючими властивостями наш сорт помiтно видiляється з-помiж iнших i наче спецiально створений для людей важкої фiзичної працi. Ти знаєш, що на свiтi, мабуть, немає працi, важчої за працю шахтаря i рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрiю, Щоб створити для них щось надзвичайне, цiлюще, таке, що було б гiрниковi достойною винагородою за його богатирськi зусилля. Ти питаєш, чи приємно менi, що нашi стенди в центрi уваги, що слава про нас котиться... Кому це не було б приємним? Але менi встократ приємнiше, що гiрник, пiднявшись на-гора iз жаркого свого забою, побачить дома на своєму столi у кришталевiй вазi моє червонощоке, моє улюблене, освiжаюче "Сталiнське"! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, вiдсилаючи молодого садiвника Аполлона Комашку пiд три чорти, менi добре вiдомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем i не хочеш визнати... Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього мiнiстра славної Кавунiвської республiки, iменем нашої бурхливої молодостi питаю: розгадав я вашi пiдводнi думки чи нi? - Гм-гм... Розгадав. - I чого ти пристаєш весь вечiр до чоловiка? - втручається раптом Оришка. - Вiн же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тiльки. - Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, i тому на моєму боцi сила. А вiн, оцей ексмiнiстр, хоч i голова, але, як кажуть китайцi, - неправий i сам явно почуває, що вiн неправий, а тому тiльки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку... Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем... Сидить собi хлопець на лежанцi, мирно майструє шпакiвню, а їй нiбито стружки в дiжу летять... З рiдною дитиною не помириться, за онучу зiб'ють бучу - просто хоч бери їх та розводь. - Ти, кажу, Логвине Потаповичу, - матерiалiст пiдкований, але дiалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як фiлософ, бо воно дивиться на тебе саме так i хоче бачити тебе в безупинному русi i розвитковi вперед. Ти зараз наїжачишся, чого це, мовляв, я тобi проповiдi читаю i чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з'їв. До чого вже наче визнаний мiчурiнець i "войовничий глашатай" i "вiрний послiдовник його" - просто хоч бери та мiчурiнську пробу ставляй менi на лоба, - а, мiж тим, заглянув би ти менi в душу... Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було бiльше i краще, треба було тiльки смiливiше брати бика за роги. Мiчурiнська наука вiдкриває перед нами безмежнi перспективи, в буквальному розумiннi - безмежнi. Далеко, далеко ще не всi ми, войовничi ортодокси, цiлком i повнiстю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справдi все на свiтi оцими руками лiпити, перетворити фауну i флору знизу доверху, оновити природу до невпiзнання, вiдповiдно до бажань i прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто i легко вкладається в свiдомiсть, бо кожен з нас сам виростав у у свiтi, де всьому, здавалось, є певнi межi. I раптом вiдкриваються перед тобою такi горизонти, такi перспективи, таким неосяжним вiйнуло простором! Думаєш, я не почуваю iнодi на собi сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже... Ось зiбрались до мене взимку, до бувалого мiчурiнського вовка, нашi молодi садiвники та садiвницi... Бий, але вчи! А Микита? Звiсно, вiн має чим подiлитись, крiзь життя не йшов верхоглядом, по колосочку пiдбирав усе найцiннiше, що попадалось йому на шляху, - а ось зiткнувся з молодими та смiливими, учу їх, навчаю мiчурiнської науки, а сам - по ходу навчань - коли-не-коли та й пiймаю себе зненацька на тому, що - еге! Тут ти сам, учителю, ще й досi чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якiсь рамки. Дехто помiтить, а бiльшiсть i нi, довiряються старому глашатаєвi. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те... Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш i цi бар'єри та бар'єрчики? I потiм переконуєшся, що можна було i слiд було їх зламати. Тiльки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху i вмiти розпiзнати рутину, якою доброю та рiдною вона б не здавалась тобi... Ми кажемо, Потаповичу: молодiсть свiту. Ми пiонери справжнього життя, лицарi великої науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вiчна вiдвага всюди супроводжують нас... У нас є пiдстави поводитись i почувати себе на землi так, як почувався наш предок господь-бог-у першi сiм днiв Творiння! Мелешко, бачу, не зовсiм зi мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свiй чорний вус - зараз скаже, що чудес на свiтi не буває. - Чудес, Микито, на свiтi не буває, - каже пiсля паузи Мелешко, - i ти сам колись доводив, як насправдi створювалась наша земля: з розпеченої туманностi. Ми вже раз утворювались в рiк великого перелому, а зараз утворюємось на вищiй стадiї, у воротях комунiзму. Я, Микито, розвиваючись революцiйними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесi... - В процесi перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: iнколи стрибки до вивихiв доводять. - Якi там вивихи! Коли буде оголошено комунiзм, тодi - будь ласка! - вимагай вiд мене i того й iншого. Все в менi знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вмiє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тодi про Мелешковi комбiнацiї - бо ж ми йдемо не туди, де про-цвiтаї ймуть рiзнi комбiнацiї, а туди, де взагалi нiяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, i над своїми пережитками вчиню тодi гвардiйську розправу, не жалкуватиму нiскiльки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперiшнє. Бо коли зараз вводити "кожному по потребi", то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допiкаєш - хоч сорочку з себе, та їм вiддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати налiво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає? - Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такi, що знову випрямляться. Ти маєш на увазi стояки. Стоякiв не дають i правильно роблять, вони не Лiсоснаб. Але подумай, скiльки тобi iншого всього дають, i далеко важливiшого. Звiдки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Днiпрогесу. Коли ти встиг стiльки тракторiв та безлiч iншої технiки собi накувати? Що б ти без них сьогоднi робив? Кури б тебе на попелищi загребли в пiслявоєнний перiод, якби не виручив робiтничий клас, в тiм числi й нашi гiрники своїм стахановським марганцем - ти знаєш, куди i для чого вiн iде. А вiзьми наш сад... Чиїми саджанцями посадили ми перший свiй квартал? Вiд Мiчурiна прийшли, з далекого мiста Козлова. Чи, може, ти цитруси нашi на гнiздi висидiв? Морем припливли вiд братньої Грузiї в подарунок!.. Та ще як: в бiлу марлю впакованi, корiння обкладено мохом. Мелешко мiй червонiє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далi червонiти. - Та я готовий краще в Грузiю вiдправити партiю саджанцiв нашого нового сорту, анiж оцим... клiєнтам вiддавати! На Урал пошлю, за Урал, - ти, брат, Мелешка цим не злякаєш... Когось учи братерських зв'язкiв, але не мене. - Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партiйна органiзацiя повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою... - Ти i їй уже встиг насипати? - Про що? - Та про це ж... Про рудники, про саджанцi? - Аякже. Все виклав, як має бути. Розповiв, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте. Похнюпився мiй Мелешко, в'яне, осiдає, аж жалко чоловiка робиться. - Не сподiвався, Микито, я такого вiд тебе... За якусь там Комашку - уже вiн побiг, про все забув, що разом переживали... Зажурено обвисли вiстрями вниз, уже не пружинять могутнi Мелешкiвськi вуса. - Не дрейф, кажу, вiрний товаришу, вище пiднiми свою мiнiстерську голову! Розмовляв я сьогоднi з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнiшу... Ти ждеш, поки комунiзм оголосять декретно, - оглянься, друже: вiн уже навколо нас i крiзь нас росте, буйне пагiння всюди виметує, а в нашiй преславнiй Каховцi незабаром розпуститься уже цiлим суцвiттям!.. IХ Коли б не лiг я, звечора чи опiвночi, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. I хоч небагато сплю, але мiцно i часто бачу барвистi сни. Ви не вмiєте розгадувати сни? Дивне бачив я сю нiч!.. Кiби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потiм провiв долонею по щоцi i... люди добрi! Нема на нiй уже зморщок! Провiв по другiй - миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий. - Ти бачиш, Оришко, що зi мною сталося? А вона каже: - Зроби й менi. Пiдходжу до неї, проводжу долонею по щоцi, потiм по другiй (злегка), i вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва. Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечi, я переа, нею - в чоботях нових i в галошах, вона чiпляє собi Золоту Зiрку на груди, а я медаль лауреата. I так виходимо з двору на широку, нiбито знайому i не знайому асфальтовану вулицю. йдемо, а позаду, чую, якiсь голоси вслiд сичать: - О, диви, Братусеня вирядилося, пiшло... - Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулицi бiгало та батогом пилюку збивало? Озираюся - не видно позаду нiкого, а мiж тим голоси через деякий час знову сичать: - Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврiї, з заробiткiв, та мерщiй чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами). Обертаюся знову, i знову - нiкого. Чи порохом розвiялись, чи бояться мене, що тiльки сичать звiдкись, а на видному не з'являються... - Не звертай уваги, - каже Оришка. - Хiба ти їх не знаєш? То ж тi, що для них навiть галошi на людинi - дивина. Тi, що мрiяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свiжiй соломi спав би. - Ай справдi, - кажу Оришцi, - голос нiбито його... Вiн, вiн, той самий, що босий вiд снiгу до снiгу ходив, а путом пiдперезувався!. Чого йому греба вiд мене? - Сказала тобi: не звертай уваги. То не живий чоловiк, то вже привид. Вийшли за село, iдемо, а шлях перед нами поступово наче пiдiймається. I мiсцевiсть не гiрська - наша, пiвденна рiвнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повiтряна глибiнь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною. "Куди ж це ми?" думаю, йдучи. I невдовзi - аж дух менi перехопило! - бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, i ми нiби йдемо якраз на нього. - Оришко, це ми... туди? - Туди, - вiдповiдає дружина, пильно дивлячись на свiтило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. I легко на нього дивитись, i в очi не рiже, хоч дуже ясне. - Тебе не заслiплює, Оришко? - Нi. - Хiба ти орлиця? Це тiльки орлицi на сонце можуть дивитись. - А ти хiба орел? - вiдповiдає вона менi, посмiхаючись. I так, розмовляючи з нею, ми дiйшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока i в усi кiнцi ясна. Нiчого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, i повiтря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашiм саду в пору цвiтiння. Куди ке глянь, все сяє довкола, i хоч я знаю, що йду в серединi самого сонця, проте менi не пече, а тiльки тепло та дуже свiтло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрiзь через сонце i вийшли уже по той бiк його. Там перед нами вiдкрилась величезна золота рiвнина. Такої краси, такого простору я ще нiколи не бачив! Нiби вiчне лiто там, вiчний мир мiж людьми - впорядковано, свiтляно, урочисто якось навкруги... Влiворуч i праворуч шляхи блищать асфальтованi, в неозорих золотих степах польовi табори бiлiють, окутанi зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлiбах, нiби самi пливуть - комбайнерiв не видно на них. - Що за чудо. кажу, Оришко... Де в них комбайнер сидить? - Микито, чи ти ке тутешнiй? - здвигує Оришка плечима. - Вони ж радiом управляються. - Ах, он воно що! Iдемо далi - почалися неосяжнi зеленi пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячi тонкорунних асканiйських мериносiв. - Чекай, - гукаю Оришцi, - хiба ти не впiзнаєш? Це ж наша Таврiя! Може, i овець тут радiо пасе? Нi, чабан таки є, маячить ген-ген в бiлому костюмi, як дачник. Пiдходжу ближче i - кого я бачу? Богдан, мiй середульший, вибiйник з Червонопрапорного! - Ти, - кажу, - Богдане, уже овець пасеш? - Моя, - каже, - черга. - Черга! А хто ж марганець довбе? - Як хто? - дивується син. - Сьогоднi там товариш Мелешко Логвин Потапович. По графiку якраз йому випало спускатися в шахту. Дивнi, але якi справедливi порядки! Потiм я розпитую Богдана, де ж вiн рятується зi своїми бiлоснiжними рамбульє, коли, примiром, налiтає чорна буря. - Яка чорна буря? - перепитує син здивовано. - Ми про таку не чули. - Ось ти кинь, - кажу, - свої жарти, Богдане. Дивись, як загордився! Чи ти сам їх мало пережив, чорних бур? Коли тисячi тонн розпорошеного грунту пiдiймаються разом з посiвами в повiтря, геть застилаючи собою сонце; коли сухий буран збиває людину з нiг, заносить пiском молодi посадки до самої крони; коли в наших пiвденних мiстах весь день не вимикають електрику, бо вiд чорної хуртовини темно тодi стає на вулицях i в установах... Забув, чи що? - От не пригадую, - виправдується син, - хоч бийте мене, тату, не пригадую. Що ти йому зробиш? Не станеш же й справдi битися з ним, коли вiн, по-перше - дорослий, а по-друге - на такому посту. Рушаємо далi, бредемо полями бавовника, вiн саме розпукується (сонця багато!), слiпучо бiлiє. - Оце на менi блузка батистова, - хвалиться Оришка, - якраз iз цiєї бавовни. Дивнi дива встають навкруги!.. Уже он попереду мiст райдугою перекинувся через якусь рiчку, - легкий, ажурний, наче виплетений iз срiбних ферм. "Рiчка та ще, видно, й широка... Звiдки тут, думаю, рiчка взялась? Знаю я Таврiю, пiшки її в молодостi обмахав, не було гут рiчки!" - Це ж новий канал, - спокiйно пiдказує менi Оришка. Ось вона, життєдайна артерiя степу! Виходить з-за обрiю i, перетнувши степ, знову зникає за обрiєм... Напрям каналу визначити не важко, бо скрiзь туди, де вiн пролягає, шлях його обабiч позначений смугами садiв та виноградникiв. Щоб ви тiльки бачили те видовище... Скiльки оком засягнеш - красуються вподовж каналу повнолiтнi розкоханi сади, круто вгинається гiлля, плоди звисають рясними гiрляндами, соковитi, червонощокi, мов налитi рожевим свiтлом. - Ти бачиш, кажу, Оришко, якi сади встали? Ану вгадай, бабунику, що за сорт? - Та це ж твоє, дiдунику, "Сталiнське"!.. Далi уже й не пiшов. До самого ранку бродив я в тих садах, жартував з тамошнiми дiвчатами (дуже схожi на моїх!), доки й не прокинувся. Хвалюся Оришцi: - Ти знаєш, де ми з тобою побували? Пiшли, кажу, й пiшли по висхiднiй дорозi, дiйшли до сонця, пройшли крiзь нього i опинилися по той бiк... Мабуть, i з землi теж було видно, як ми з тобою спокiйно входили в сонце. - А по той бiк воно теж свiтить? - серйозно запитує Оришка. - Свiтить, бабунику, i iрiє, така вже його природа - усiма краями свiтити... Але ж яке там життя, Оришко? Вiчне тобi лiто, вiчний мир, i вiчно сади плодоносять... Оришку це навiть не здивувало. А може, вона й права: хiба не до того йдеться? Знову славний видався ранок... Вийшовши надвiр, я одразу сказав: тиха, погожа буде днина (тихi днi у нас бувають не часю, непрошерi гостi - суховiї, ще заскакують раз у раз зi степу). Свiже весняне повiтря лоскоче мене, бадьорить. Раннi дими з димарiв тягнуться рiвно ьгору, стоять над цiлим селом високими стрункими стовпами, наче виросла за нiч iз нашої Кавунiвки висока бiла колонада, встала до неба, м'яко пiдпираючи собою по-весняному легку небесну блакить. Схiд червонiє, розжеврюється, голi дерева стоять непорушне, в сережках роси. Шпаки вже прилетiли i, щоб розбуркати мого Федя, навмисне зняли пiд вiкнами радiсний лемент. Пора, хлопче, вставай уже, винось нам швидше свою цяцьковану шпакiвню! Синявка наша вийшла за нiч з берегiв, затопила менi частину садка. - Глянь, - гукаю Оришцi в вiкно, - яка на вгородi водойма створилась - хоч канали у степ вiдводь! Про всяк випадок треба викопати магонiю, а то ще заллє. Це подарунок Степана Федоровича Миронця - вiчнозелена дика магонiя. Привiз торiк iз Степового, висадив бiля хати: "Ану, - думаю, - чи витримає зиму у вiдкритому грунтi?" Витримала, як бачите, браво зеленiє собi. Викопую, а Оришка проходить поблизу, питає: - Це навiщо ти її викопуєш? - Хiба ти не догадуєшся, бабунику? У наш, у великий сад пересаджу. - Iншi додому несуть, а ти все з дому розносиш... - Ша, - кажу, - Оришко. Хiба наш колгоспний сад, то не мiй дiм? Ех ти, а ще в героїнi цiлишся!.. - Ось не шкреби мене отут, Микито! Хiба я тобi сказала - не викопуй, не вiднось? Сказала, га? Чого ж тобi зацiпило? - Могла б сказати, якби не зупинив! - Зупинив! Вiн мене зупинив! Цiлюся i цiлитимусь!.. А сам ти хiба в лауреати не цiлишся? О, смола! Сам не знаю, чим менi оця смола до вподоби (а таки да! до вподоби, як день не побачуся, то вже й скучив). - Магонiя! - невгаває Оришка. - Плакатиму за нею гiрко! Ферми моєї не викорчуєш, а решту хоч усе повикопуй та повiднось! Перенось дерева на острiв, тягни туди хлiв, тин, усе тягни! Вiзьми ще й мене на додачу, вiднеси та посади на своєму островi! - Боюся! Посаджу, а ти ще пiдростеш, Оришко. Що я тодi робитиму? - Знайдеш, що робити, адже тепер знаходиш! Пiшла, вiтiйствує на ходу, аж шпаки полохаються. Обережно беру магонiю на руки, з китицею корiння, з вогкою пахучою землею. Хай звикає магонiя там, у моїй великiй садибi, там їй буде вiльготнiше. Яка з неї користь? - запигаєте. Зараз поки що нiякої, а пiзнiше, можливо, здасться як дичка-пiдщепа для роботи з цитрусами при шуканнi чи вихованнi гiбридiв. Не сидiти ж їм завжди в траншеях, як бiйцям перед атакою. Настане час, поведемо їх у вiдкриту атаку, виведемо їх - i в умовах України - на вiдкритi грунти, розгорнеться по всьому Пiвдню наше вiчнозелене вiйсько! Стануть золотi цитрусовi гаї звичними для нашого ока, надавши ще яскравiшої краси мальовничим українським краєвидам. Х Справедливiсть торжествує, i нема в цьому нiчого дивного. Така вже дiалектика нашого життя. Свого часу немало й менi деким було кровi попсовано, але я завжди говорив собi: - Не падай, Микито, духом. Твоя справа вiрна, ти чесно працюєш на благо народу, отже, рано чи пiзно, а твоє, Микитине, буде зверху. I, як правило, мої прогнози здiйснювались, самi закони розвитку жигтя виявлялись моїми спiльниками. Та що я, вiзьмiть ви мого друга Степана Федоровича Миронця... Тепер вiн директор станцiї i кандидат сiльськогосподарських наук, а я його знаю, коли вiн ще тiльки приїхав до нас з iнституту, простим агрономом. Молодий був, темпераментний, худющий - видно, як i серце б'єiься... Не сподобалась декому його енергiя, його захоплення Мiчурiним та дружба з Лисенком (з яким вони, до речi, разом вчилися в iнститутi). Миронця не якiсь там столярчукуси кусали, проти нього виступили вiдомi на той час зубри. Уже вiн i кар'єрист, i марнотратник, i полiтикою пiдмiняє справжню науку... Так насiли на молодого вченого, шо, якби це десь в iнших умовах, то хоч вiшайся. Але Мнронсць, почуваючи силу i правоту за собою, нiкому не дивився в зуби, смiливо виступив навiть проти своїх власник учителiв, сивоголових авторитетiв, якi-вчили його в iнститутi опромiнювати iкс-променями сочавицю та шукати гени пiд мiкроскопом... Якось, в найскрутнiшi для нього часи, зiзнавався менi Степан Федорович: - Ось мене обвинувачують, Микито Iвановичу, в кар'єризмi, в непошанi до свого авторитетного професора... Є передо мною два шляхи на вибiр: чи рахуватися з авторитетом професора, чи рахуватися з народом, з його вимогами, його iнтересами. Я знаю, що професор осуджує мою поведiнку, i менi боляче, що вiн вважає мене невдячним учнем. Бач, мовляв, старався, виховував його, покладав якi на нього надiї, а вiн тепер iде проти мене Бо професор думає, що виховував вiн мене сам. А мене ще виховували комсомол, партiя, народ, i я радий, що вплив цього виховання виявився сильнiшим вiд впливу їхньої формальної, мертвої науки! Смiливий, войовничий вiн, товариш Миронець... Пам'ятаю, приїхав у тi роки один гладкий авторитет з Наркомзему i замiсть того, щоб пiдтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослiднiй станцiї, скликає навколишнiх агрономiв, i мене (як самородка) - туди ж. Звiтує Степан Федорович про роботу станцiї, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому реплiку: - Ви киньте свої науковi термiни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажiть краще, якi ви марнотратники! Миронець вислухає i продовжує знову: - Ось ми домоглися, що знищуємо шкiдника розанову листокрутку на 98 процентiв... - Чекайте, - перебиває авторитет, - а в Америцi ведеться щось у цьому напрямi?.. - Да... - Так купiть у них за п'ять карбованцiв золотом книжку i не ведiть пустої роботи!.. Не витерпiв я, пiдiймаю руку i - просто з зали: - Ми знаємо станцiю, знаємо багато цiкавих i корисних їхнiх робiт, хай доповiсть товариш Миронець... А ви, товаришу приїжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається - можна вийти провiтритись... Аудиторiя теж загула обурено, пiдтримала мою пропозицiю. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, i Миронець уже спокiйно доповiв про свої дослiди, i його таки виявилося зверху. А той "авторитет"? Був пiзнiше викритий як ворог народу, i вiдтодi його як корова язиком злизала. Ось чому я кажу, що закони розвитку - велика рiч. Завжди молодих iнструктую: - Стiй мiцно, юначе та молода дiвчино, за правдиве, дiй по велiнню своєї совiстi, вiдповiдальної перед народом. Партiя та народ - оце твiй найвищий авторитет, твiй компас, який тебе нiколи не пiдведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство i неосяжнi можливостi. Бо ще трапляються подекуди i в нашi днi такi типи, що пробують досягти визнання в колективi не своєю щирою працьовитiстю в iнтересах народу, а рiзними сальто-мортале в залежностi вiд погоди та ситуацiї. За моїми тривалими спостереженнями такi спритники рано чи пiзно, а горять, як шведи. Бо в нас почестi не полюванням добуваються, у нас вони з землi ростуть, i мусиш трудоднi у них повнi вкладати, без фокусiв. То там, за океаном, привiлля всяким спритникам та пройдисвiтам, що рiдного батька продасть, аби тiльки урвати собi так званого "мiсця пiд сонцем". Нашiй молодi не доводиться шукати мiсця пiд сонцем, - на нашiй радянськiй землi, де б ти не став, всюди тобi сонця вистачить. Такi думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналiзувати - хто в нас має успiхи в життi, а хто безславно зникає з горизонту. В нашому саду сьогоднi людно, шумливо, радiсно: саджаємо "Сталiнське". Радує мене оцей напружений трудовий гомiн, оцей дзвiнкий дiвочий переклик, оцей мигтючий розкiшний день!.. Коли зiйти на саме тiм'я нашого острова, то видно звiдти територiю, бiльшу, певне, за кiлька бенiлюксiв, докупи взятих. На пiвнiч розкинулись плавнi, нашi пiвденнi, поднiпровськi лiси. Зараз вони ще голi, по груди плавають у сяючому розливi весняних вод. Над плавнями висять у чистому небi дужi орлани, заслiпленi весняним блиском природи, сяйвом безмежної повенi... На пiвдень - бiлiє наша Кавунiвка та виселок червонопрапорцiв, бовванiють дiючi рудники помiж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далi на пiвдень - залягає вiдкритий степ, пiшли за обрiй щогли високовольтних лiнiй, побрели крiзь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтiкає їх. Бачу iнодi - в тому текучому маревi начебто пишнi оазиси-гаї зеленiють, i знаю, що незабаром зеленiти їм у степу наяву! На самiй вершинi нашого острова, що твердинею звiвся на межi плавнiв i степу, стоїть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив її i люблю там iнодi посидiти, як король у своєму королiвствi, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мiй спускається довкола, по схилах острова, могутнiми ярусами до самого низу. Але зараз Микитi не всидiти у своєму зенiтi - сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю вiдвiдувачiв на ходу, вiдпускаю саджанцi... Так, вiдпускаю саджанцi, i "Сталiнське" своє вiдпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливiсть у нас торжествує неминуче. Товариш Мелешко i товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лiдiя Тарасiвна якимось чином уже довела їм, що дозволи на вiдпуск саджанцiв зручнiше буде оформляти не в конторi, а безпосередньо на островi, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина. Мелешко пiдписує дозволи до колiна, накладає свiй мiнiстерський пiдпис розгонисте, по дiаго