налi (я вже боюсь, чи не розучився вiн писати прямо, через те що завжди йому, бiдоласi, доводиться пiдмахувати папери лише по дiагоналi!). - До трясцi вас розвелося, - вiтає Мелешко моїх молодих клiєнтiв. - Ти їх навчи, Микито, яким кiнцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами... I не забудь Лисогоровi вiдiбрати... Сам знаєш - яких... Дехто з клiєнтiв пробує ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденцiйностi та приятелiзму. - Завтра будете мене вчити, а зараз витрiть молоко на губах, - навалюється Мелешко на клiєнтiв. - Ви знаєте, хто такий Лисогор, що набираєтесь зухвальства вiдгукуватись про нього як про одного? Для вас вiн не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на "ви"). Коли деякi органiзми ще пiд стiл пiшки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!.. I зараз Карпо там, у степу, на передньому краї проти суховiїв стоїть. Перший сорт Лисогоровi, чуєш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорiв сад i нашi поля захищатиме!.. Виходять мої саджанцi у широкий свiт. Уже вiдпустив Павловi Плигуновi, Аполлоновi Комашцi. Зараз вiдпускаю Зiнi Снiгирьовiй i ще жду посланцiв з нашого Червонопрапорного рудника. - Даю тобi саджанцi, Зiно, з такою умовою, що через кiлька рокiв ти вже сама вiдпускатимеш їх iншим. - Всю Каховщину забезпечу, - обiцяє вона. - Це твоє найкраще придане, дiвчино, з ним не соромно вступати у нове життя... Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членiв нашої великої сiм'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунiзм, у найсвiтлiшу еру людства? Оглянь, перевiр себе i, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок! - I це я також обiцяю зробити, Микито Iвановичу, - смiється тугий качанчик. Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, i мимоволi... й сам посмiхаюсь. Ще Iван Володимирович казав, що сад облагороджує i пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавiшою до мене, нiж є. Ласка накопичується в душi, хлюпає через вiнця до кожного. Правда, ми, садiвники, теж буваємо лютi й нещаднi, коли шкiдник насiдає в маю, зазiхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладенi дослiди, на далекойдучi мрiї. Праця садiвника неспокiйна, але почесна i самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської дiяльностi, спрямованої до краси i достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнацiї, - той садiв не насаджуватиме. Навiщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру... А коли б на мене, то поруч з голубом iа вiткою благородного лавра я зобразив би на емблемi миру молоденький саджанець... черешнi, яблуньки або дубка. Не зазiхає вiн нi на кого, росте собi вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий... Одначе в ньому зiбрана могутня сила - здатнiсть розвиватися, рости, i цим вiн грiзний для суховiїв, для чорних бур i для багатьох iнших ворогiв людини. Вiдпускаючи саджанцi, гомоню про це з своєю ученицею Зiною Снiгирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потiм, зiтхнувши, каже, що цiлком згодна зi мною. Лiдiя Тарасiвна повела товариша Зюзя до лимонарiй, менi їх видно крiзь дерева: зупинились бiля третьої траншеї, бесiдують. Вiрнiше, бесiдує сама Лiдiя Тарасiвна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобi на користь... Не знаю, чи й досi вiн мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповiдала моїй Оришцi, що встане чоловiк вранцi, а на подушцi - кров... Дiждуся лимона, дам i йому, хай закислить собi ясна. Дурний вiн! Може, Братусь тричi подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оцi неспущенi планом цитруси! Оглянули траншеї, пiшли тепер ще й до магонiї... А ось i мої гiрничата защебетали в саду. Дорiг сюди вони знають багато, особливо влiтку, навчилися обминати Мелешковi шлагбауми. Тiльки тодi, влiтку, вони бiгають замурзанi, засмаженi, як кримчаки, а зараз iдуть, мов пiд прапором, у бiлих сорочках при червоних краватках. Далеко їх чути - цiлим табунцем наближаються, дзвенять... Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж нiхто iнший, як мiй законний внук Левко, Лев Богданович! Менi таки щастить на зустрiчi з видатними людьми: обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Звернiть увагу, якi в нього очi - великi, блискучi, сливами горять на чистому матовому личку... Я вже думаю iнодi: в кого воно вдалося таке кмiтливе, бистре та безстрашне? Лiто вiн завжди лiтує в мене, навоюється з ним Оришка досхочу. На бабинiй картоплi внук помiдори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти - не дається. Вiдбiжить у берег i бiлкою - на найвищий осокiр! Оришка його i в березi знайде, але вдiяти нiчого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бiгає Оришка, як квочка, кругом: "Левко!" та "Левко!", а Левко i вухом не веде, гойдається на самому верхiв'ї та смiється над бабиними труднощами. - Сидiтиму тут, - каже, - доки гiбриди не визрiють! Гадюк нiяких не боїться, в пазуху кладе. I не тiльки плавневих, а й степових, найнебезпечнiших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гiпнозом хлоп'я володiє, не iнакше. Торiк уже ходила така пропозицiя, щоб Левко сеанса в клубi дав, але я не дозволив. - Приспиш, кажу, публiку, а розбудити не зумiєш. Як тодi бути? До моєї науки хлоп'я дуже ласе. Помiчаю це не тiльки по тому, що губи в Левка все лiто у вишнях та що помiдори на бабинiй картоплi щепить, а, головне, по тому, що годинами надi мною може вистоювати, коли щось роблю, придивляється, вдумується, розпитує про всякi секрети рослинного царства. Сказано ж: юнi мiчурiнцi! Все їм цiкаве в саду, на все у них оченята широко вiдкритi. Магонiя гукає - дивiться, яка я зелена, птахи кличуть з тополi - мерщiй сюди, а маленький садовий трактор i собi встряє - зупинiться бiля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь! Насторожено вiтаючись до Мелешки, пiонерiя обтiкає його з двох бокiв, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дiдовi вiддають. Для одного я "дiдусь", для iнших "Микита Iванович", а якомусь карапузовi, чуєте? "Товариш Братусь!". Оце вже маю собi товариша: вершок вiд землi. Обступили, облiпили мене, аж посвiтлiшало навкруги, - навперебiй вимагають: - "Сталiнського"! Шафранiв! Симиренка!.. - Та вгамуйтесь ви, шпаченята!.. - Ми не шпаченята! Ми - юнi натуралiсти! - Прошу пробачення... Але кого ж менi з вас слухати? - У нас є староста гуртка! - Старосто, покажись... А, Лев Богданович Братусь! Дуже приємно... Ну де вже на такому вдячному грунтi та не процвiтати сiмейственостi? Все їм вiдпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на свiтi з такою дiтворою... Не хлистикiв якихось їм надiляю, а найкращих, добре сформованих, вiдiбраних для себе саджанцiв. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю їх - хай у молоденькi, але надiйнi руки нашого веселого, тямущого та живучого братусiвського порiддя! - Кiз, дивiться менi, не припинайте пiд деревом, з кози - нiкудишнiй сторож. I зайцiв не пiдпускайте... Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий пiвкiлометра по снiгу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу. - Анi зайцям, анi козам, анi морозам не вiддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дiдусю, який буде сад! Внук мiй Левко топчеться пiд рукою, явно щось хоче спитати. - Питай. - Хотiли ми з вами порадитися, дiдусю... - А чого ж... Порадьмося, вiд нашої асамблеї нiкому не буде зла, ми з вами люди доброї волi. - Скажiть, щоб вивести новий сорт... Скiльки треба схрестити квiток? Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесникiв та ровесниць... Велике, непередаване щастя дiждатися вiд них отакого запитання. Уже їхнi думки сягають в найпотаємнiше, уже їм треба знати - скiльки квiток... - Берiть не бiльше... п'яток. - О! А ми задумали тисячу! - Потiм, пiзнiше, будете брати тисячi. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам мiж ними, берiть П'яток... Можете ще раз помножити на п'яток, але головне - уважнiше приглядайтесь, помiчайте все. В нашому дiлi - дрiбниць немає. Пiдводжу своїх юних друзiв до лимонарiя. - Оце, бачите... цитруси. Нiде в свiтi на таких широтах не розводяться цитруси. Тiльки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим. Дiти стоять захопленi: небачене, казкове, вiчнозелене! Проводжаю, веду пiонерiю по своєму весняному святковому саду. Прозоро, свiтло навкруги, ясно i легко у мене на серцi. Дерева стоять блискучi, мускулястi, щасливо притихлi, мовби самi прислухаються до свого росту. Несуть малята оберемки красенiв-саджанцiв - щаслива їм путь! - Висаджуйте, вирощуйте, плекайте їх, друзi... Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогоднi, - плодоноситиме уже в повному комунiзмi. 1950