Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю
скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей  виклик,  з
губiв не сходить посмiшка,  напружена  й  мовби  далека.  В  усiй  постатi
зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А  пiд  цим  вдаваним
вловлюється прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого.
Звiдки,  з  яких  блукань,  з  яких  горювань  принесло  воно  сюди   свою
упередженiсть i цей упертий затаєний спротив?
   - Так оце ти i є Порфир Кульбака?
   - Там написано.
   Директор уважно вдивлявся в папери.
   - Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
   - А де нiч застане.
   - У нас треба говорити точнiше: де саме?
   - Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в  клубi
на горищi...
   - А вдень?
   По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло  щось
свiтле:
   - Вдень рибку ловив.
   - На якi ж гачки?
   - По-вашому, на гаки-самодери гачив?
   - А то нi?
   Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським
жартом:
   - Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив...
   Директор уважно розглядав новачка: ще  одне  дитя  цього  розшаленiлого
вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле  стоїть,
знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект,
Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно  ж  проблискує  десь  у  глибинi
очей, - такого не зарахуєш до розумово  вiдсталих.  Буйної,  видно,  вдачi
козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична  курточка
на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер...  I
десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує  слова,  кривить
рота...  Стоїть  недбало,  поглядом  нишпорить  по   кабiнету,   покрадьки
перебiгає по вчителях ,у передчуттi психологiчної дуелi.  "Не  боюся  вас.
Остригли - хай... А бити  не  маєте  права!"  Ось  такого  вам  передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконьєр перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм  для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем  чи  буде  викручувати  вам
мiзки  своїми  вибриками!  Мабуть,  уже  вмiє  бути  винахiдливо  злим   i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
   - Так, так, -  директор  знов  зазирнув  у  папери.  -  Матiр  кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню  Комишанку,  -  директор  усмiхнувсь,  -  вже  океанськi
заходять?
   Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
   - Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: -  Я  аж  у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
   - А ти чого там опинивсь?
   - На кораблi дивитися - хiба не можна?
   - Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
   - Може, й збиравсь.
   - Куди ж, як не секрет?
   - Ну хоча б на лиман...
   - А на лиманi що?
   - Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього  свiту!  Хмарами  -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
   Хлоп'я враз  якось  змiнилось,  останнi  слова  були  сказанi-просто  з
натхненням.
   - А пiсля лиману ще кудись були намiри?
   - А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
   Вчителi перезирнулися мiж собою, i  найстарша  з  них,  повновида  сива
жiнка, запитала:
   - Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
   - А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта  б
ти пiшов!"
   - Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загиблої  Атлантиди,  -  сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу,  блукаючи  у  своїх  галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
   - Я й вiд вас утечу.
   - Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
   - Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
   В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
   - Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки  -  з  кишень,  бо  кишенi
позашиваємо. I в очi менi дивись.
   Нема  ще  в  школi  таких  апаратiв,  щоб  психiку   новачка   наскрiзь
просвiтлювати, тож  тiльки  й  залишається  директоровi  давнiй  класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн порадує вас, цей новий
прибулець.   Потрапляють   сюди   зi   шкiл,   з   дитячих   приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють  ногами,  зрозгiнцi,  а
руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть  впорати  такого  одного...  Чого-чого,  а  винахiдливостi,  щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не бракує.
   Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий,  ображений  твоїм
зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось  хижувате,  сторожать  вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь  мить  то  зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
   Мiцний пiдкинули горiшок.  Вiдчувається,  має  вiн  свої  уявлення  про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не  є,  кожнiй  найдикiшiй
своїй витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви  в
своїх дисертацiях можете  хiба  що  записувати:  дисгармонiя  поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
   - Познайомимось ближче. Зовуть мене  Валерiй  Iванович,  я  -  директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч  наш,  заслужена  вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло  столу  з  ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм,  як  тiсто.  Що  людина
думає про тебе - нiчого на такiм обличчi не  прочитаєш...  -  А  це  Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака  в  морському  кiтелi.  -
Справжнiй  морський  вовк,  пiдводник...  Натренований  так,  що  може   в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробоїну залагодити...
   Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього  наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку  роз'їв  на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй шиї.  Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор  супроти
нього  зовсiм  не  страшний.   У   директора   вигляд   якийсь   дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа,  руки  з  тонкими  довгими  пальцями  раз  у  раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi,  звичайно  ж,  не  хапатимуть
вихованця за карк...
   - Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов  повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь:  страх  не  терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить  тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi герої -  це
такi, як  мати  твоя...  Ото  людина!  Мертвi  пiски  повертає  до  життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками  вкрила...  Матiр'ю  весь  колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не  гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого  не  зробили...
Чи, може, зробили?
   - Нi.
   - Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас  отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-твоєму, справедливо?
   Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
   - Не знаєш, хто ми,  якi  ми,  вперше  нас  бачиш  i  вже  ось  так,  з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас  ображаєш  -
ти подумав про це? Тобi приємно було б вiдчути таке ставлення до себе?
   Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм  знов  затулилося  вiд  дорослих
своїм  недовiрливим,  аж  трохи  глумливим  посмiхом.  Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене своє на умi: як би через отой  ваш  мур  перескочити,  що
бiлiв за вiкном... Коли  Ганна  Остапiвна  запитала,  як  вчився,  хлопець
вiдповiв без ентузiазму:
   - З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже  одна
на двох...
   - Веслувати вмiєш? - поцiкавився Борис Савович.
   Хлопець вiдразу ожвавiв:
   - На каюках усi плавнi обходив!.. I  моторку  можу  завести  чи  навiть
катера,  -  при  цьому  лукавий  усмiх   убiк.   -   Не   дають,   правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
   - I часто "позичав"?
   Що їм сказати... Могли б  i  самi  догадатись,  що  перед  ними  стоїть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих  на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов  перед  магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж  очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскакує на водi...
   - Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв,  -
мовби виправдуючись,  пояснив  хлопець,  i  раптом  погляд  прямий,  майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
   - Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, - нахмурився директор. -  Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
   - Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши.  -  Хай  мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
   - А ти потiм щоб знов за своє?
   - Я поклястися можу!
   - Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не маємо  права,  -  пояснила  Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив  сюди,  мусить  перетерпiти  чи  навiть  дещо  й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для  чого,  вона  якраз  на  нашу  школу
покладає, може, останню надiю. I ти нашої школи  не  бiйся.  Суворо  -  це
правда, але ми тобi зла не бажаємо,  з  часом  призвичаїшся,  сам  належно
оцiниш  свою  поведiнку.  Подумай,  довкола  тебе  люди  трудовi,   чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити  бездумно  блукати  по  життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi грає, але i  в  твоєму
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже  замислюватись  над  собою,  над  своїми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким  ти  йдеш  у  свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син її,  подумай!  Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а  поки
що...
   - Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор,  неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
   - Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно,  що  в  тих  паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi  злочини,  звинувачують  його,
певне, в  усiх  смертних  грiхах.  Може,  ще  й  радгоспного  лелеку  йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою  сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
   - Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор,  вчитуючись  у  папери
особової справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий  характер...  Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
   -  Такий  славний  хлопчик...  Просто  не  вiриться,  -  сказала  Ганна
Остапiвна, i тiсто обличчя її розплилось, пойнялося привiтнiстю.
   - Пiдвищена реактивнiсть нервової системи, - далi вичитував директор, -
надмiру  загострений  iнстинкт  свободи...  Нахил  до  фантазiй,   спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут  всякого  добра!  А  ти  ще  й
дивуєшся, чого тебе направили до нас.
   Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж  втрутився  в
розмову:
   - Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв складаємо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам  у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
   - Як?
   - Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
   - Нiчого в мене не було! -  викрикнув  хлопець.  -  Поналiплювали  все,
вигадали!
   - Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там  злочин  на  совiстi,  -
приспокоїв його директор. - Нi в  чому  такому  тебе  не  запiдозрюємо.  I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спiльної мови...
   I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось  нiякої  фальшi,
проте  вiдстань  мiж  ним  i  Порфиром  не  зменшувалась,  саме  становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цiєї людини з Її владою, витримкою,  з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi  бiлi  пальцi,  що  час  вiд  часу
торкають то застiбку особової  справи,  то  стрiчку  краватки  на  грудях,
бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але  таким  речам  не
дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити  тебе
в капкан, укоськати, приневолити. Нi  окрикiв,  нi  погроз,  нi  тупотiння
ногами, та навiть i в цьому Порфировi  вчувалося  щось  пiдступне.  Бо  як
можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили?
   - Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить,  -
солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi  цiлковиту  з
нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж  стане  легше.  Очистишся.  I  не
сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так?
   - А те, що у вас школа режимна.
   - Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявляєш, що це таке?
   - Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу!
   -  А  ти  ж  як  хотiв?  -  Очi  Валерiя  Iвановича   посуворiшали.   -
Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i  ми  не
приховуєм: iснують  у  нас  обмеження,  правила  значно  суворiшi,  нiж  у
звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не  захотiв  вiдвiдувати...  Тож  не
нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступаєш у режим напiвсвободи,  -
так це в нас зветься. Зате згодом,  дiйшовши  розуму,  нам  ще  й  спасибi
кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв.
   - А побачення дозволяються?
   - Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. -  I  чуб
дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою.
   - А за хулiганськi вибрики, - попередив  директор,  -  за  саму  спробу
вчинити зловмисне щось...
   - Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте!
Берiть! Кидайте в карцер!
   I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а  крик  натерзаної  горем  душi,
близької до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям
зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться,  коли
й самотнiсть не лякає, - забитись би в нору  яку-небудь,  чотирма  стiнами
затулитись вiд вас усiх!
   Про маму запитали та чи любить вiн її.
   - Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi.
   - Ти спершу подумай,  спершу  в  себе  заглянь,  -  стривожилась  Ганна
Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi,  я
й тодi не повiрила б.
   - Чому?
   - Тому, що це страшно. Хто розучився  матiр  любити,  то  вже,  вважай,
пропащий.
   - А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець.
   - Ти не такий...
   Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали,  чи
й досi портрет її красується  на  Дошцi  пошани  бiля  Палацу  культури  в
Комишанцi, серед тих, ким  пишається  науково-дослiдна  станцiя.  Бо  саме
таким, як мама,  станцiя  й  завдячує  своїми  успiхами,  навiть  iноземнi
делегацiї приїздять на мамину дiлянку  приглядатись,  як  це  воно  в  неї
виходить, що там, де, крiм  молочаю,  нiщо  не  росло,  де  тiльки  iржавi
снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють
виногради найкультурнiших сортiв!  Знатна  гектарниця!  Трудiвниця  такого
хисту, що в неї навiть кучугурна "Сахара" змiнює свiй норов,  свою  вдачу,
на пустирищах в неї всi чубачата приживлюються, i нiяка їх нi мiльдiя,  нi
виноградна воша не бере!
   При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й  цi  люди,
що з ним розмовляють, що з  такою  повагою  про  маму  йому  вiдгукуються,
чимось мовби стають йому ближчi. На мить  виникло  навiть  бажання  бiльше
перед ними вiдкритись, про мамину працю  їм  бiльше  розповiсти,  може  б,
заодно i його вони пожалiли чи, може  б,  i  приголубили.  Бо  вiдчув,  що
цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж  у
тих, що, буває, лiзуть до тебе в душу  з  хамловитими  допитками  десь  на
пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи їм, чий та звiдки ти,  розваж
їх собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий  для
ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним  зiтханням
виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося  слово  "напiвсирiтство",
як хлопець одразу  ж  настороживсь,  дитяча  комишанська  гордiсть  так  i
випустила свої пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким  зараз  його
могли тiльки принизити. Вже такий оце є, такий у  когось  удався,  що  вiд
найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручується в клубок, як оте
плавневе їжаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою,  так
воно миттю й згорнеться, сховається само в себе - лише голки-шпичаки в усi
боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками  самолюбства,  зараз  притишено
дихала його впертiсть, i гордiсть, i зачаєне найжагучiше бажання - втекти,
втекти...
   Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що  зараз  спитають  i
про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше,  найнестерпнiше.
I що їм сказати, коли  запитають?  Хiба  що  крикнути:  "Вiтром  навiяний!
Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж
допитуванням про це.  Коли  десь  на  пристанi  п'яниця  мимойдучий  стане
знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було  й  збрехати,  вигадати
йому  того  батька,  назвати,  зрештою,   першого-лiпшого   з   радгоспних
механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигадаєш, перед  цими  тiльки  й
можеш скрутитись їжаченям, з острахом i ненавистю  ждучи  вiчного  їхнього
запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас
не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у  степ,  у  плавневе
роздолля. З рибами, з птахами, з їжаками, навiть з  гадюками  куди  легше,
анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? Є в тебе батько
чи нема? Живуть собi, а ти - собi.
   Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi  ждав,
а вони... так i не спитали.  Бiльше  того,  директор  знов  заговорив  про
Порфирову маму, про те, як  розхвалювали  її  досягнення  на  котрiйсь  iз
нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, її трудову честь, а в  зв'язку  з
Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнської любовi,  i  хлопець,
слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла
вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi.
   - Десь там i мама зараз думає про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо
мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумiєш?
   Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими  спазмами,
вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим своїм лобом: розумiю, мовляв.



   II

   Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного  царства!
Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i  виникне  в  його  спраглiй  уявi,
проблисне розкiшшю верб вадбережних,  їхнiм  важким  текучим  срiблом  над
тихими водами комишанського затону...  Споконвiкiв  стоїть  Комишанка  над
самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах,  слухав  музику  їхнiх
шумiв осiннiх (нi на якi  iншi  шуми  не  схожих)  та  крякiт  птахiв,  що
гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь  заростi  й  каюком  не  проб'єшся.
Очеретом тут здавна вкривають хати, з  очерету  господар  ставить  довкола
садиби  лiсу-загорожу,  очерет  можна  використати  ще  й  як  будiвельний
матерiал,  -  це  клопiт  комишитових  заводiв,  що  їх   останнiм   часом
розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають  комишанцям  взимку  тепло,  а
влiтку - чарiвнi свої шелести  мiсячними  ночами.  Якщо  хочуть  похвалити
дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А  коли  тяжко  лаються,
то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо,  коли  хто  покидав  цей  свiт,  для
домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть  на  розкопках  у
сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд  скiфськими  царями  очерет,
незiтлiлий  за  тисячолiття...  Косять  очерет  здебiльшого  взимку,  коли
заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять  їх
по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують  тодi  з  плавневих
джунглiв до Комишанки цiлi флотилiї  човнiв,  чорних,  просмолених,  i  на
кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного  накошеного
добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними  скiсками,
короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж
для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, -  коли  треба,  йдуть
жнивувати нарiвнi з чоловiками.
   Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча  їй,
як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого
начальствi  з  заявою:   адже   там,   де   вона   працює,   у   колективi
науково-дослiдної станцiї, молоду  жiнку  не  раз  уже  вiдзначали  за  її
самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та
ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав  вигляд  i  нiбито  навiть  краще
тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека
крiзь очерет не проб'є.
   Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в  Комишанцi,
i стереже  її  присмучений  Рекс,  вiрне  створiння,  що  тяжко  переживав
вiдсутнiсть  господаря.   Коди   малий   Кульбака,   цей,   за   материною
характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж
подалася в контору до свого начальства:
   - Вiзьмiть на поруки!
   Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям,  одначе  нагадали
при цьому, що потрапив її синок до суворого закладу з її власної згоди, за
клопотанням  батькiвського  комiтету  та  за  сприянням  дитячої   кiмнати
мiлiцiї, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може  пiти
i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти  мерщiй  до  тiєї  спецшколи  аж  у
Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка),  але,  як  з'ясувалось,  провiдати
сина їй дозволено буде лише згодом, коли  вiн,  вiдбувши  карантин,  своєю
поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже,  Оксанi  залишалося
тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим  дротом,  а
що муром, то напевне, адже  ж  колись  там  був  монастир,  i  ночами,  як
розповiдає легенда, сторожi за добру  плату  подавали  ченцям  через  мури
коханок у лантухах. Не стiльки молитвами  себе  там  виснажували,  скiльки
справляли нiчнi оргiї, а тепер за той мур додумались дiтей кидати,  нi  за
що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i її ненаглядного  синочка!
Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на  нього  i  сiльраду  просила,  й
лейтенанта  з  дитячої  кiмнати  мiлiцiї,  щоб  спровадили   її   мучителя
будь-куди, аби не розтерзував її своїми витiвками, а ось тепер, коли  його
прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi  не
знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута!  Стане,
спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кураїна, що ген покотилась,
пострибала  по-хлоп'ячому,  спричинює  бiль.  Така   спустошенiсть,   така
самотнiсть, - здається, розiрветься душа!
   Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь  день
тут, серед цих сипучих пiскiв. "Українська Сахара"! Двiстi тисяч  гектарiв
мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може,
ще в доiсторичнi часи,  проходило  рiчище  прадавнього  Днiпра.  Поступово
змiщувалось  воно,  пересуваючись  на  захiд,  бо  земля  ж  крутиться   й
крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут
Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв),  квiтучий
був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а  копанки,  що  їх
тут пiзнiше проїжджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося  довкiл
похмуре царство кучугур, текучих пiскiв,  що  їх,  хоч  скiльки  докладено
зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер  -  i  це  ж
таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки  й
виноградники, насадження сосен, тополь та бiлої акацiї. Недарма їсть  хлiб
ця науково-дослiдна станцiя, що  розрослася  вприбiч  радгоспу,  все  далi
заходячи в кучугури своїми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi
досвiду й тi, що пишуть дисертацiї, їдуть звiдусiль  подивитись  на  працю
тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та  виноградарок-гектарниць,  таких,  як
Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
   Нашестя найстрашнiших  рухливих  пiскiв  людина  таки  спромоглася  тут
зупинити, i, виявляється, зупинила вона їх...  очеретиною?  Так  принаймнi
вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi приїжджi з'являються в неї
на  дiлянцi,  де  всюди  в  пiсках  по  вчорашнiх  кучугурах,  розрiвняних
бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi  проти  вiтру  -  очеретянi
мури! Саме  вони  прикривають  собою  ще  один  вiдвойований  гектар,  де,
пригорнутi на чималiй глибинi,  якраз  прокидаються  до  життя  винограднi
чубуки,  Оксанинi  вихованцi.  Має   норму   виростити   п'ятдесят   тисяч
виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв  особливих,  гартованих,  бо  це  ж
карантин, звiдси саджанець має вийти чистим,  знезараженим,  i  таким  вiн
вийде,  адже  нiякий  шкiдник,  нiяка  нечисть  не  витримує  влiтку   цих
розпечених пiскiв, їхнiх пекельних температур.
   Кiлькiсть приживлень в Оксани  завжди  висока,  не  дає  вона  загинути
чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво
приживляти,  плекати  їх,  оберiгати  та  вирощувати,  а  своєму  коханому
синочковi  дати  раду  так  i  не  змогла,  змушена  була  його  втаювання
перекласти на чиїсь руки.
   Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них?  Чи,  може,  за  дрiбну  провину,  за
найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо  хай  який  там
буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне?
   Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту  сьогорiчних
саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд  автобуса  рушили  до
неї навпростець якихось двоє: кремезний  моряк  рудочубий  та  чорнявенька
дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав  її  стан.
Боса йшла, а модельнi свої несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи  в
сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею
i є вони, вчителi, тi самi, що будуть вихователями її сина! Прибули вони -
Борис Савович та його колега Марися Павлiвна, на  прiзвище  Ковальська,  -
щоб познайомитися з матiр'ю, дiзнатись про того бешкетника, так би мовити,
з першоджерел. По правдi кажучи, здивували матiр-одиначку  своїм  вiзитом.
Аж ось де її знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матiр вирiшили
провiдати. Робiтниця була розчулена цим.
   - Так оце ви, вчителята, -  розглядала  вона  їх  схвильовано.  -  А  я
подумала, чи не практиканти якi...
   Зiрким оком помiтила перстень на правiй руцi в Бориса Савовича i одразу
ж зробила висновок, що вже вiн одружений,  не  якийсь  там  неоженьба,  що
тiльки й шукав романiв, - отже, такий бiльше пильнуватиме  довiрених  йому
вихованцiв.  До  Марисi  Павлiвни  в  робiтницi  ворухнулося  щось  навiть
ревниве: ось такiй молодiй та, мабуть, i недосвiдченiй передано її Порфира
на вишкiл? Чи зумiє вона його  перевиховати  i  що  йому  прищепить?  Якщо
ременя не слухався, то чи слухатиме вiн її, таку маленьку та  тендiтну?  З
виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапляється, й  десятикласницi
мамами стають... I ревнощi, i сумнiви заворушились, однак  перше  враження
своє Оксана нiчим не виявила, навпаки, їй хотiлося  по  щиростi  привiтати
цих людей, обiйтися з ними гостинно. Якби ж це вдома!  А  тут  i  посадити
нiде.
   - Сiдайте ось хоч тут, - вказала їм на зваленi купою кулi очеретянi.
   Весняне сонце ще не було пекуче,  воно  лиш  приємно  пригрiвало  живим
теплом, i степ дихав  вiльготно,  вiтерцем  обвiвало  людей,  i  вчителька
сказала:
   - Тут у вас почуваєш, що йдеш крiзь повiтря.
   Влаштувавшись на  кулях  очерету,  молодi  педагоги  стали  розпитувати
Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, i хоч  вiдомо
було їм про материнi скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому,  а
зараз вона аж нiяк не хоче скаржитися на нього, нема йому  вiд  матерi  нi
осуду, нi клятьби. Про що б не зайшлось - усмiх  поблажливостi  перемайне,
iскринки слiз, хай зболених, але  гордих  i  радiсних,  уже  зблискують  в
материних очах. Бо така ж у нього душа, такий  вiн  добрий  буває!  Тiльки
весною запахло - вже шпакiвнi подерся ставити,  а  взимку  цiлий  день  на
рiчцi лунки пробивав,  щоб  риба  не  позадихалась!  Марися  Павлiвна,  не
вiдводячи погляду, стежила за молодою матiр'ю, знаходячи в нiй схожiсть iз
сином, - така ж  чоласта,  очi  сiрi,  тiльки  великi  (в  того  розбишаки
дрiбненькi), шия висока й худа,  при  рiзкiм  поворотi  голови  аж  жилами
напинається. В обличчi жiнки  якась  змученiсть,  швидкi  спалахи  настрою
змiнюються швидким пригасанням, як у людей  нервових  -  видно,  що  нерви
розшарпанi вкрай... Усе це, ясна рiч, карби, полишенi коханим  синочком...
Газова косинка, однак, вив'язана по-дiвочому, губи пiдфарбованi, -  цього,
бач, не забуває. I лице, хоч змучене, проте має в  собi  привабливiсть,  в
поглядi сяйливому, гарячому почувається  внутрiшня  пристрасть,  прихована
жага.
   - Любов слiпа, це вiдомо,  -  сказала  вчителька,  -  але  вас  просимо
розповiсти про свого сина по можливостi об'єктивно, нiчого не втаювати.
   А колега її додав:
   - Якщо ми бiльше про нього знатимем, це пiде йому на користь.
   - Та вiн же в мене не карний злочинець!
   - Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб вирiс  вiн  чесним,
мужнiм, красивим... Це й наша мета.
   I дивна рiч: з першого слова мати повiрила їм, вiдчула, що  не  повинно
бути таємниць вiд цих людей, якi вiднинi теж вiдповiдають нарiвнi  з  нею,
якщо не бiльше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя.
   - Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - Єдина ж  у  мене
дитина... З першою судьбою i отак горюю... Серце зiтлiло, душа обливається
кров'ю за нього! Оце дивiться, яка стала, - витягла вона свої жилавi руки,
- а я ще ж молода. I всьому причина вiн. Бо немає днини спокiйної, настане
нiч, i тодi ще бiльше в тривозi, бiжу пiсля кiно до клубу, нiчних сторожiв
питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може,  купалося
та втопилося, бо не такий же вiн у мене моряк та плавак, як сам  про  себе
накаже... "Утопивсь!" - аж наче хтось шепче менi. I нiби  наяву  бачу,  як
удосвiта  витягують  його  неводом,  неживе,   посинiле,   заплуталось   у
рибальськi сiтi... Станеш потiм питати, де був, а вiн тобi як засипле  сiм
мiшкiв гречаної вовни, нарозказує, тiльки слухай... Бо вiн же  в  мене  як
Гоголь, - i змучено посмiхнулась крiзь налиту сонцем сльозу. -  Скiльки  в
нього тих фантазiй! Може, й вам уже розказував, як дiдуся  поранило  i  як
його Рекс витяг з поля бою? Що дiдусь поранений був - це правда, з  однiєю
легенею жив, а ось що Рекс... то де вiн там узявся на фронтi!
   - Уява активна, ми це помiтили, - зауважила Марися Павлiвна.
   - Повiрите, iнодi вiн у мене просто золотий: мамо,  не  хвилюйтесь,  не
плачте, я слухатимусь, житимем дружно, i  школи  не  пропускатиму,  завтра
мене раненько розбудiть. Вибiгаючи на роботу, поставлю йому будильник  пiд
вухо, а вiн i будильник проспить, i до школи потiм не дiйде, бо когось  по
дорозi зустрiв, чимось захопився i вже про все на свiтi забув! Десь уже  в
плавнях його шукайте, бо там йому найлюбiше, там йому право-воля!
   - Волелюб, - вперше усмiхнулась Марися Павлiвна.
   - Йому гарно, а менi... Мiсця не знаходжу!  Де  вiн,  мiй  гуляй-вiтер?
Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хiба ж биттям виховаєш? А
то ще було шиферину прибинтував до руки  i  в  школу  не  йде:  "Я,  мамо,
поранений..." Розбинтувала, а там нема нiчого... Отакий фронтовик!
   - Скажiть, дiдуся вiн слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно.
   - О, доки дiдусь був живий, я й горя не знала.  Дружба  в  них  була  -
нерозлийвода. I на риболовлю разом, i на виноградники, було, бiжить,  коли
дiдусь пiшов сторожувати, - не раз у куренi  й  ночував.  Прибiжить  пiсля
ночiвлi радий, веселий, доповiдає: "Мамо, я сьогоднi нiчого не накоїв!"
   - А ви не пробували його до  своєї  роботи  прилучити?  -  поцiкавилась
учителька.
   - Пробувала. Вiзьму його з собою, дам сапу в  руки,  бере  безвiдмовно,
покрутиться бiля мене якийсь час, а тiльки вiдвернулась - уже лови вiтра в
полi! Та для кого ж цi кучугури насаджую? - з жаром  говорила  вона,  нiби
син уже наяву ось тут виник перед  нею.  -Таж  для  тебе  найперш!  Двiстi
тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобi вiд капiталiзму дiсталось,  а  тепер,
глянь, що зроблено! I для кого? Для кого, скажiть, оцi кучугури розрiвнюю,
виногради закладаю, пiдживлюю, сто  разiв  поливаю?  Пiски  -  як  вогонь,
навiть найживучiша фiлоксера, ота, пробачте, воша коренева,  не  витримує,
гине, а саджанець мiй росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелiю,  а  ти?
Оце така мамi вдячнiсть вiд тебе? Та поглянь, яка вже я стала  розшарпана,
нерви всi пошматованi!.. Iнодi розчулиться: не хвилюйтесь, мамо,  не  буду
бiльше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги менi цiлувати. Дивись,
кажу, скiльки я цих кучугур окультурила, але ж i на твою долю ще  буде  та
буде!  Тож  готуйсь!  Вiн  i  не  вiдмовляється:  вивчусь,  каже,  пiду  в
механiзатори, на плантажнi плуги... А поки що набере хлопцiв i гайда в  тi
он, ще не займанi кучугури... А там повнiсiнько ж снарядiв та мiн у пiсках
- ото я можу бути спокiйна? Ми ось тут як розрiвнюєм кучугури, то  саперiв
щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо...
   Як нiби епiчне щось, слухала Марися Павлiвна розповiдь робiтницi про тi
буденнi негучнi битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити,
окультурити  цей  пустельний  край.  Спершу  треба  розрiвняти  бархан  за
барханом, а потiм засiяти житом в кiнцi серпня,  а  наступної  весни  жито
скосити, пiдiйняти плантаж, внести добрива  i  ще  раз  засiяти  житом,  а
навеснi по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком,  що,  коли
жито викине колосок, в той час i виноград  якраз  бризне  листом,  i  вони
мовби захищатимуть одне Одного... Виявляється, жито одна з найвитривалiших
рослин на планетi, жита боїться навiть осот, в цих  умовах  воно  якраз  i
очищає землю, з жита тут  усе  починається..."0сь  де  панує  творчий  дух
людини, -  мимовiль  подумалося  Марисi.  -  I  цi  люди,  що  цiлий  край
повертають до життя, вони теж - як жито..."
   Не все з почутого Марися Павлiвна  розумiла,  далека  була  їй  вся  ця
виноградарська технологiя, якою звично оперувала робiтниця, але  ясно  для
вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка  зумiла
оживити цi мертвi безплiднi пiски,  що  тiльки  й  були  начиненi  iржавим
металом вiйни. I хоч педагогiчних нахилiв  i  не  виявила  стосовно  свого
сина, зате ж є в нiй оцей хист  -  серед  усiх  труднощiв  виплекати  свiй
саджанець зеленолистий!..
   Борис Савович виявився досить компетентним у дiлах виноградарських, вiн
з пiвслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлiвна  почувалася  тут
ученицею, наївною i, може, аж смiшною, що не  могла  до  ладу  про  все  i
второпати, хiба що про жито та  про  те,  що  в  цiм  пiску  найстрашнiший
шкiдник гине, не витримує влiтку його пекельних температур. "Ох, якби  ми,
педагоги, так умiли вирощувати дiтей, як жiнка  ця  вмiє  вирощувати  свої
виноградники та соснята!" Навiть з Алжiру присилають  їй  сюди  чубуки,  i
вони тут у неї проходять гарт. фiлоксера, що ранiш  вважалася  непоборною,
навiть вона пропадає в цiм вогнянiм карантинi.  Адже  цiле  лiто  тут  все
вогнем пашить, босою ногою в пiсок не  ступнеш,  i  лише  лоза  виноградна
якимось чудом все ж приживляється пiд Оксаниним  доглядом,  звiдкись  соки
бере,  розвивається.  "Ось  так,  як  ми  саджанцi,  так  ви  дiтей  наших
бережiть", - могла б ця молода жiнка зараз сказати Марисi Павлiвнi, i було
б то справедливо. Найдорожче, що має в життi, сина єдиного,  вiддала  вона
тобi на виховання, не впоравшись з ним сама...
   - Не вiддала б я вам його, - сказала задумливо  мати,  -  та  тiльки  ж
школа стогне, i сусiдки просять: вiддай та  вiддай,  Оксано,  його  в  той
iнтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Вiн  же  тут  для  всiх
комишанських бешкетникiв авторитет!
   - Чим же вiн цей авторитет здобув? - запитала вчителька.
   - А тим, що вiрний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скорiше навiть
на себе провину вiзьме... I меншого вдарити не дасть,  завжди  заступиться
за нього перед забiякою. Якщо, каже, руки сверблять  битися  -  бий  краще
мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь!  Мабуть,  у
дiда вдався...
   Весь час кортiло Марисi дiзнатись ще про одне - найiнтимнiше: вiд  кого
ж дитя, з якої любовi? I  коли,  зрештою,  зважилась  запитати,  то  жiнка
сприйняла це на диво природно, навiть не знiяковiвши: видно,  не  було  їй
чого соромитись у своєму минулому.
   - Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна,  вона  за  вiльну  любов,
безшлюбне з  котримось  зiйшлась,  -  говорила  мовби  до  марев,  що  вже
зривалися, струмували ледь помiтно попiд обрiєм. - I дитя в  неї,  мабуть,
тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тiльки свободи дай... Не  суперечу
- безшлюбне, беззагсове, але ж я таки  по  любовi  зiйшлась!  -  стиха  аж
вигукнула вона. - Не заглядала  йому  в  паспорт,  на  зарплатню  його  не
жаднилась, - покохала, i все. Хоч дехто й радив, щоб на алiменти подавала,
але нi, кажу, так обiйдусь. Гордiсть людинi дорожча... Та й  станцiя  мене
скривдити не дасть. А колись ще вiн i сам, може,  мене  знайде,  хоч  сиву
розшукає, щоб подивитися, якого ж сина  виростила  мати-одиначка  з  своєї
першої та, певне, вже й останньої любовi...
   Нi скарги, нi нарiкань не було  в  її  розповiдi,  скорше  вона  просто
виповiдала себе цьому сонцю й просторам, спокiйно виливала душу цим уперше
зустрiнутим людям, вiддалившись поглядом,  задивившись  у  прозорi  текучi
марева, як у свої минулi лiта.



   III

   Режим напiвсвободи - так у них зветься це собаче життя.  I  саме  таким
уявляється воно малому комишанцевi. День  твiй  i  нiч  розписанi  тут  по
хвилинах: лягай, вставай, бiгом туди, бiгом сюди, лише з двору не смiй анi
кроку... Брама залiзна, глуха. У будцi вартовий невiдлучно. В який бiк  не
розженись - мур тебе зустрiне, мур такий, що його i собака не перескочить.
I вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя!  А  йому  i  вночi  плавня
волею дихає, риба при мiсяцi сплескується, очерети шелестять.
   Десь там весна, птахи з вирiю повертаються,  а  ти  безвилазно  за  цим
глухим муром. Найнуднiше  мiсце  на  свiтi!  Монастир  колись  був,  потiм
колонiя неповнолiтнiх  правопорушникiв,  тепер  школа.  Тiльки  не  просто
школа, а спецшкола - цим "спец" багато що сказано.  Всевидющий  цупкорукий
режим - вiн тобi тут батько. Звелять спiвати - спiвай, скажуть за парту  -
не огризайся.  А  як  тiльки  старший  хто  на  порiг,  одразу  схоплюйсь,
виструнчуйся:
   - Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрiшнього розпорядку!..
   Пiд нулiвку остригли. Тут усi стриженi  -  плем'я  маленьких  стрижених
людей. Винятком хiба що старшi - тi, що здобулись уже права на чуби. Довго
тепер Порфировi ждати, доки чуб вiдросте. А зараз i мама  б  не  впiзнала:
голомозий, мов арештант, у карцерi сидять. Не встиг озирнутись, як  уже  в
карцер його запхали. За спробу втечi, за те, що з душової  через  кватирку
хотiв випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до  рук  товаришевi
Тритузному, начальниковi служби режиму. Страшенної сили чоловiк, дарма  що
вiку пенсiйного. Не пробуй i вирватись,  коли  вiн  схопить  тебе  та,  як
обценьками, стисне там, де пульси б'ють.  Ще  тiльки  десь  там  коридором
крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залiзну  ходу,  чув
навiть вiддих, коли грiзний вартувальник зазирає крiзь вiчко  до  карцеру,
чи то пак штрафної кiмнати, як вони його культурно величають. Потiм  засув
брязь! - дверi вiдчиняються, - здоровенькi були, товариш Тритузний вирiшив
провiдати героя невдалої втечi.
   - Ну як ти тут? Не випарувавсь?
   - На мiсцi, осьосьо, - озивається Кульбака з тапчана.
   - Тiльки ти встань, коли старший заходить.
   - Не розумiю, чого вставати? - хлопець пiдводиться знехотя.
   - Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!
   - Ну хай буде вам честь... Хоча всi знають: влада людину псує.
   - Не псує, а тiльки проявляє... Все, що було в нiй ранiше, виходить  на
поверхню...
   Зачинивши за собою важкi, цинком оббитi  дверi,  Тритузний  має  звичку
пройтись по кiмнатi сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потiм  сiдає
на тапчанi й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи
нема чогось недозволеного.  Стiни  штрафної  поколупанi,  рябiють  рiзними
написами, що їх залишили пiсля себе невiдомi Порфировi попередники. I  сам
Порфир часу не гаяв, встиг увiчнити себе, прооравши  цвяхом  навкiс  через
стiну: "Хлопцi! Смертi нема!" Наче звертався в такий спосiб  до  плавневих
своїх товаришочкiв, пiдбадьорював їх на той випадок, коли б  котромусь  iз
них довелося потрапити сюди, за оцинкованi  дверi,  в  провалля  нудьги  i
самотностi.
   Начальник режиму одразу помiтив свiженько нашкрябаний Порфирiв заповiт,
з веселим прижмуром глянув на хлопця:
   - Вiриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разi, краще,  нiж  слiзьми
пiдлогу поливати... А цвях, яким стiну проорав, викладай сюди.
   - Який цвях? - i погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.
   - Давай, давай, не примушуй чесну людину лiзти до тебе в кишеню.
   Довелося вiддати.
   - Берiть, якщо вже й цвяха боїтесь.
   - Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один  герой,  що  й  цвяха
ковтнув, аби тiльки випустили, - так йому тої свободи кортiло.  Добре,  що
хоч без хiрурга обiйшлось, сама природа допомогла...
   Ох, як розумiє Порфир того невiдомого: iнодi настрiй наляже  такий,  що
на все зважишся, аби лиш звiдси вирватись. Iнакше цю публiку  не  проймеш!
Адже їм, дорослим, усе можна: i горiлку жлуктять,  i  наклепують  один  на
одного, а ти тiльки школу пропустив, нiч дома не ночував - i вже  тебе  за
шкiрку та на режим! У неволю! У камеру смертну!
   Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кiмната як  кiмната,
тiльки дверi цинком окутi й з вiчком, щоб вартовому  було  куди  зазирати.
Вiрний друг - тапчан до твоїх послуг...  Зараз  на  ньому  сидить  товариш
Тритузний та лагiдно з тобою бесiдує.
   - Знаєш, у чому бiда твоя, хлопче?
   - А в чому?
   - Ременя путнього на тебе не було.
   - Був.
   - Ой навряд... Менi ось у твоєму вiцi доводилось уже на хлiб заробляти.
Один рiк погоничем, другий  -  iди  льохи-виносховища  колонiстам  копати.
Лопату в руки i нарiвнi з  дорослими  цiлий  день,  -  аж  полуда  на  очi
вилазить.
   - Так то ж... колись.
   - Авжеж. Тепер iнше, тепер ви з пелюшок знаєте свої  права:  давай  вам
"Артеки",  гармонiста  штатного,  розваги  всякi...  А  коли  ж  до  працi
привчатися,  як  не  замолоду?  Глянеш,  скiльки  тих  старшокласникiв   -
парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони цiле лiто байди б'ють...  Такi
трудрезерви - й на вiтер!
   - По-вашому, канiкул зовсiм не треба?
   - А навiщо вам стiльки канiкул? Щоб бiльше дичавiли та в шкоду  лазили?
Батьки-матерi день крiзь день на роботах, а цi  тiльки  й  знають  Днiпро,
човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє
наскочать, їдемо торiк з нашим директором на Брилiвку, а з  кучугур  дiвча
якесь вискакує  навперейми,  кричить,  перелякане.  Зупинились:  що  таке?
Виявилось, хлопцi снаряд  знайшли  i  котромусь  закортiло  всередину  тiй
iграшцi заглянути. Ну й заглянув... Ще ми  його  i  в  лiкарню  вiдвозили,
поклали просто хiрурговi на стiл...
   - Вижив?
   - Але ж iнвалiдом буде! I сказати  б  за  дiло,  а  то  так,  з  дурної
голови... Оце ж i ти: нiкого над собою не визнаєш, пiшов i пiшов по  життю
пустопаш... А була б на тебе, хлопче, мiцна рука, вмiла б приструнчити, не
опинився б ти зараз ось тут, у штрафнiй, не соромив би матiр перед людьми.
Чесна трудiвниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпiти!
   Нагадуванням  про  матiр  Тритузний  найбiльше  й  дошкуляє  Порфировi:
соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не лiз! Нудить, повчає, а в самого нiс
червоний, голос хрипить - не одну, мабуть, цистерну  горiлки  видудлив  за
життя... Наставник!  .Ранiше  Тритузний  нiбито  єгерював  у  мисливському
господарствi, є таке неподаля Комишанки, на  вiдкриття  сезону  всi  туди,
бабахкають цiлий день, птицю розполохають, метається в небi,  нещасна,  не
знає, куди  й  подiтись...  Скiльки  того  птаства,  мабуть,  перебив  цей
Тритузний: такий нi качцi, нi каченятi пощади не дасть...
   - А є такий закон, щоб лелек  убивати?  -  зненацька  запитує  хлопець,
дивлячись у вiчi Тритузному.
   Начальник режиму погладжує мiцну щiточку вусiв. Йому й невдогад, звiдки
це аж сердите запитання. Бо ж сам вiн не  був  свiдком  того,  як  знайшли
напровеснi величезного  мертвого  лелеку  пiд  радгоспiвським  гаражем,  у
калюжi кровi, з крилами задубiлими...  Таким  його  вранцi  люди  побачили
пiсля  нiчної  чиєїсь  розваги.   Всi   обурювались   вчинком   невiдомого
птаховбивцi, шофери нахвалялись ребра  йому  поламати,  якщо  виявлять,  а
Порфир i в школу не пiшов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакi є  на
свiтi... Кому вiн заважав, той птах? Був зовсiм довiрливий до людей,  десь
аж iз Африки прилiтав на цей радгоспний гараж... Опустiло  лелече  гнiздо.
Скiльки пам'ятає себе Порфир,  усе  воно  було,  усе  стирчало  хмизом  на
гребенi сарая, i дзьобатий  господар  спокiйно  стояв  на  однiй  нозi  та
виклацував, згорда озираючись довкруги, нiкого не боячись... I ось - нема.
На словах усi за природу, всi такi розумнi, а хтось таки  ж  руку  пiдняв,
хтось убив?!
   - Чого ж ви мовчите?
   Хлопець з настовбурченим виглядом ждав  вiдповiдi,  i  Тритузний  мусив
пояснювати, що про вбивство лелеки  дико  й  говорити,  бо  це  не  тiльки
корисний птах, вiн просто друг людини...  За  народною  прикметою,  лелека
щастя приносить...
   - Та тiльки чого це ти до мене з своїм лелекою?
   Порфир чомусь не став вiдкриватись, не розповiв, як було знайдено  бiля
гаража птаха в кровi затужавiлiй i як вiн  за  ним  тужив...  Мовчав,  хоч
нестерпно було, хотiлося викричатись: "Малих тiльки хапаєте, а самi? Лелек
б'єте, ось такi ви... Жайворонят у степу скiльки  гербiцидами  передушили?
Навiть тодi, коли вони на яєчках сидять. Бо де ж їм  сховатись  вiд  ваших
отрутохiмiкатiв!.. Цiлитесь, звiсно, по бур'янах, а чим  оте  захиститься,
що голеньке, безпомiчне, зiщулилось у гнiздi... Дихнути на нього боязно, а
ви на нього хмару отрути!"
   -  Гербiцидiв  цiлу  баржу  притягли,  а  про  жайворонят  нiхто  й  не
подумав...
   - Це в нас буває, - нахмурившись, згодився Тритузний. - Сам бачив пiсля
тих обробок: бджоли мертвi - купами бiля  вуликiв...  Та  тiльки  ж  буває
iнакше. Ось менi син пише з Каспiю, вiн у мене нафтовик, у пустелi разом з
туркменами ставить буровi вишки. Зима i в них там  видалась  люта,  навiть
море замерзло, мiльйони птахiв лишились без  корму.  Пропали  б,  якби  не
людина. I знаєш, як їх виручали? З вертольотiв розкидали  пiдкормку!  Цiлi
авiаз'єднання працювали на птахiв, тiльки це й врятувало їх вiд загибелi.
   - Ну, то  по-людському,  -  буркнув  хлопець  i,  зацiкавившись,  почав
докладнiше розпитувати про ту вертолiтну операцiю  по  врятуванню  птахiв.
Хотiв знати, якi птахи на Каспiї водяться  та  чи  правда,  що  й  тут,  у
степах, торiк нiбито бачили, як вертолiт за  обмерзлими  дрофами  ганявся,
тiльки вже не з метою пiдкормки...
   Тритузний  цього  пiдтвердити  не  мiг,  зате  вiн  виявився  неабияким
птахознавцем. Запевняє, що доводилось йому бачити на  своєму  вiку  навiть
чорних жайворонят! I пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься:
копитник...
   - А є ще такi пташата, що в ополонку пiд кригу пiрнають i по дну  рiчки
ходять, шукаючи собi там здобич, а потiм назад вибираються...
   Ось таке Порфир слухав би хоч i до ночi! Одразу  й  неприязнь  його  до
цiєї людини мовби пригасла, вiн присiв навпроти Тритузного, ловлячи  кожне
слово з його розповiдi про тих дивовижних пташок, що пiшки  по  дну  рiчки
ходять...  Але  на  цьому  найцiкавiшому  мiсцi  Тритузний,  глянувши   на
годинник, мову урвав i вже iншим, дiловим тоном звернувся до хлопця.
   - Може, маєш яку скаргу на наш надзирательський состав, то  кажи...  Бо
краще тут викласти, нiж потiм  бiгати  до  прокурорки,  коли  вона  приїде
братiю вашу опитувати.
   I пояснив, що тi, кому належить здiйснювати нагляд, регулярно  наїздять
сюди  перевiряти,  чи  не  кривдять  тут  вихованцiв,  чи  нема   випадкiв
рукоприкладства абощо...
   З боку Порфира нарiкань не було. Одна тiльки скарга мучила хлопця,  але
вiн тримав її глибоко в собi: за що я тут? Який на менi злочин? I коли  ви
мене випустите звiдси?
   Двi доби можуть тримати Кульбаку в штрафнiй, бiльше не мають права. Але
ж i за двi доби занудитися, здурiти можна, дивлячись у  вiкно  на  клаптик
неба, що аж кричить  своєю  блакиттю,  виманює:  виходь,  Порфире,  гайнем
погуляєм!
   Вирватись звiдси можна хiба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет.
Є потреба чи нема - а бiжить! Добре, що хоч пускають, скiльки б  разiв  не
просився. Вискочивши на подвiр'я, Порфир часом чкурне зовсiм не в той бiк,
опиниться аж за майстернями, в глухiм закутку, де човни лежать просмоленi,
лiта ждуть. Повпирались носами  в  мур  -  та  його  не  пробити.  Хлопець
сюди-туди перебiгає очима: де  ж  той  якiрець  iржавий,  що  валявся  мiж
човнами напередоднi? I цвях вiдiбрали, i якоря нема, що мiг би  аж  он  як
прислужитись тому, хто замишляє ще одну  вiдважну  рiч...  Береш  якiрець,
шпурляєш його через мур, вiн там зачепиться за що-небудь, а ти вже тодi по
ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловiть!
   Хтось догадався прибрати: мабуть, i з  вiдстанi  в  цiй  школi  читають
Порфировi потаємнi думки.
   День повен сонця,  повен  весни.  Днища  човнiв  понагрiвались,  смолою
пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто вирiс бiля каюкiв,  на
кому ще й зараз пiд курточкою рябенький тiльник,  як  у  моряка,  -  мамин
подарунок. На декотрих човнах по дну накладенi ребристi смуги, це  полозки
- на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихiд: чи по водi, чи по льоду  -
тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут...
   Умостився  Порфир  на  перекинутiй  байдi,  на  сонячному  пригрiвi   й
задумавсь: моряк, а на такiй  сушi,  на  такiй  мiлинi  опинився.  Птахом,
чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути  звiдси.
Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата?
Взимку ще нiчого, а як завеснiється, так уже хлопець нiчого й  не  вдiє  з
собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи  не  втрапить...
Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки  щодня  ж
не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки  живий  був
дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти  не
дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде...
   Не було, мабуть, кращої людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однiєю
легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив  приймаком  у  якоїсь  там  на
вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi,  мовляв,  старого  у
прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала).  З  дiдусем  у  Порфира
нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той  випадок  з
велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед  без
дiла скучає, притулившись пiд аптекою. Не довго  думаючи,  Порфир  ухопив,
осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом,  бо
не додому ж його тягти. Повертається пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде
сумний-сумний, пiшки повертається до себе на вiддiлок:  "Якийсь  недовiрок
велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав
би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв  велосипед  (i
як вiн його не впiзнав пiд аптекою!),  але  ж  не  признався,  розгубився,
згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем
тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi  признався...  Все  склалось
би, мабуть, iнакше, якби живий був  дiдусь!  На  дiдусеву  честь  i  онука
назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так  i
зовуть:
   Порфир та Порфир... I  нiяких  нiжнощiв,  нiяких  тобi  там  "Порфирко"
абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той
жарт хлопцевi ножем у серце.
   Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi,  ковбаситься  у  водi,  стрибає  з
гiлляк, пiрнає на ямах без акваланга.  I  якщо  хто  вiдкушує  курортникам
блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на  зуби:
хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах!  Матерi  не  до
нього, вона свої кучугури окультурює, а вiн... Та вiн  не  ображається  на
матiр. Сюди вiддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити?  Щось  навiть
схоже на жаль прокидається в  нього  зараз  до  неї,  дома  таке  рiдко  з
Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму  її  доводив,  до  крику  та
слiз: "Горе ти моє! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була  здатна,
а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає.
   Найфантастичнiшi Порфировi  думки  все  крутяться  довкола  одного:  як
випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла  з  курявою  такою,
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби  залiзти,
коли їх з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь  мур  уже  вiн
очима обнишпорив, чи нема  де  дiрки,  шпарини  якої-небудь,  щоб  ящiркою
прослизнути крiзь неї. Нема  трiщини,  мiцно,  клятий,  стоїть.  В  одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж  вихованцi  цiлою  бригадою
домуровують її, працюють,  як  справжнi  муляри.  Розвели  вапно,  щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром  придухи  й
неволi!
   З майдану спiв стройовий долинає на рiзнi голоси:
   В нашiй школi режим ох! - суровий,
   Та шляхи нам - у свiтле життя!..
   Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може,  iншої  затягне?
Хiба ви забули, що є ще й така:
   "Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"?
   Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся -  черговий  з
пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi
й червонi,  справдi  як  тугий  помiдор,  мабуть,  самими  тортами  матуся
годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає,  такого  ковтюха  хоч  i
пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед  новачком  напустив  на
себе пихи, з першого слова присiкався:
   - Ти - чого?
   Кульбака з свого боку ошкiрився:
   - А ти - чого?
   - Я черговий по територiї.
   - А мене в туалет вiдпустили!
   - Так ти заховався i на сонечку загоряєш?
   - А тобi сонця шкода?
   - Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!..
   Порфир аж пiдскочив:
   - Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь!
   - Хулiган! Забiяка! Ану стiй!  Ану  до  директора!  -  Синьйор  Помiдор
кинувся хапати порушника, та не на такого  натрапив,  щоб  дався  в  руки.
Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями,
поза  гаражем  (виходила  чимала  орбiта),  щоб  потiм  уже  шурхнути   до
карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами -  вона
вiдчинилася! Перше iнстинктивне  бажання  було  одним  стрибком  туди,  за
ворота,  одначе  весь  прохiд  загородив  трактор:  саме  в'їжджав  вiн  з
потойбiк, з волi, червоний та  запилюжепий,  цiлячись  на  хлопця  фарами,
зовсiм  слiпими  вiд  сонця.  Тiльки  в'їхав,  важке  залiзо  брами   знов
зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк  i
вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити.
   На тракторi їхали, начiплявшись цiлою  купою,  хлопцi,  все  старшi  за
Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь  сито  й  решето.
Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають
з територiї для весняних робiт на шкiльних гектарах.  У  доброму  настрої,
обсмаглi,  веселi,  -  що  то  значить   волею   дихнули!   Трохи   навiть
вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте,  якi  ми  орли,
якi ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в
них iще й польового вiтру повно!
   Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира.  Зовсiм  маленьким
вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався,
що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор,  зчинить  гвалт,  однак  не  мiг  не
пристояти, очей не  в  силi  був  вiдвести  вiд  цих  веселих  чубанiв  на
тракторi.
   - Чого тобi, манюнiй?  -  звернувся  один  iз  них  до  Порфира  зовсiм
незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав:
   - Це якийсь новий жевжик.
   Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки  й  рiзницi,
що той жевжик  чорненький,  той  руденький,  а  Порфира  невiдомо  i  яким
жевжиком  прозвуть...  Стрибаючи  на  землю,  хлопцi  й  далi  розважалися
новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з  темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого  такий  сумний
цей манюнiй:
   - Свободоньки закортiло, еге ж?
   Як у воду дививсь! Бо справдi  ж  закортiло,  нi  на  мить  кортiти  не
перестає!
   Найдобрiшим виявився той, що все ще  сидiв  з  засуканими  рукавами  на
тракторi,  вiльно  тримаючи  руки  на  кермi,  все,  видно,  нiяк  не  мiг
навтiшатися своїм капiтанським правом...
   Саме цей i вгадав потаємне бажання Порфирове:
   - Хочеш за кермо потриматись?
   - А можна?
   - Ну давай...
   Та  тiльки  Порфир  розiгнався  до  керма,  як  змушений  був  хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась  галаснеча,  грiзно  ступав
звiдти начальник режиму в  супроводi  Синьйора  Помiдора,  який,  на  ходу
розмахуючи руками, саме, видно,  доповiдав  йому  про  свого  розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi  нiчого  не  залишалося,  як,  вдавшись  до
ганебної втечi, миттю шурхнути  до  карантинної,  вiдгородитись  вiд  усiх
оцинкованими дверима своєї карцерної схованки.
   Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу,  втечу!  Сто  разiв
тiкатиму, а втечу!



   IV

   Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до  стiни,  зiщулений,  притихлий,  хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь  оте  вiчко  в  дверях  хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
   Начальник режиму був таки зазирнув до штрафної, але, переконавшись,  що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як  вiн
бере їх на засув.
   I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця,  таке  вiдчуття
самоти накотилося, що наче  на  цiлий  свiт  тепер  вiн  один,  нiкому  не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не  приходить  i,  може,  нiколи  й  не
з'явиться тут, вийде замiж i виїде куди-небудь на  цiлиннi  землi,  навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не  йдуть,  видно,  матерi  її  не
пускають.  "Навiщо  вiн  вам  здався,,  той  розбишака?  Десятою   дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
   Був би живий дiдусь - вiн,  звичайно,  провiдав  би,  вiн  цi  мури  по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
   Є ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира:  дядько  Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз  у  хвилини  скрути  Порфировi  лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконьєрськими веслами.
   Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не знає про  змiни  в  Порфировiй  долi,
iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що  не  зраджують.  Чи  долетить  на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить -  доля  Порфирова  змiниться
одразу... Буде так: дядько  Iван  з'являється  на  подвiр'ї,  чорнявий  та
смаглявий, як мексиканець, веселе  око  його  креше  сюди  й  туди,  шукає
Порфира серед тих, що марширують, шукає й  бiля  трактора  помiж  хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й  вiтер  волi
заплутався в їхнiх розтрiпаних чубах... А де ж  Порфир?  Це  ви  його  пiд
замком тримаєте? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то  ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
   Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук  електричний  лiхтарик,  який  ти  на  них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той  згодився  взяти.  Бо  хоч  Тритузний  i  пiдозрює  в
Порфировi мало що  не  спiльника  браконьєрiв  (адже  саме  такi,  мовляв,
недолiтки бiгають їм по горiлку та стоять на чатах,  коли  незаконний  лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення.  Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману,  буде  охоронцем
птахiв  i  риб,  а  тим  дичокрадам   та   рибохватам   з   сандолями   та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде  мимо  них  пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете  ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади  вiд  мене  не  ждiть  -  пощади  не  буде,
оголошується вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконьєрами  в
Кульбаки ще свої порахунки...
   Мрiї мрiями, а поки що  тапчан,  та  всевидяча  дiрочка  в  дверях,  та
високо, аж пiд стелею, єдине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму  сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина  прилiтає,
сiдає  навпроти  вiкна  на  гiллячцi   дерева,   ще   голого,   весняного.
Погойдуючись, цiвкає до Порфира,  щаслива,  вiд  квiтневого  вiтру  п'яна.
Здається, карасик. Є така  пташка  плавнева,  трiшки  бiльша  за  горобця,
любить жити в комишах. Зв'язує  чотири-п'ять  комишин,  робить  над  водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається цiле лiто та
дiтей виколихує.
   Цiвкання пташине навiває Порфировi iнший настрiй,  почуття  покинутостi
змiнюється надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка  про  втечу,
знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що  виносить  його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де  ти,  як  бог.  I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять  його,
надiя живе, жеврiє пiд попелом невдач! Нелегко звiдси  втекти,  та  все  ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i  не  буде!  Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача,  а  колись  же  таки  й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти їх обхитрити.  Було  ж  одного
разу, коли торiк  вантажили  кавуни  з  причалу  до  барж,  заплуталася  й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами...  Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами  рябих,  мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового  сонця.  Ото  була  плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що  й  до  Порфира  перейшло).
Вгору, навпроти течiї, поволi йде розложиста баржа, пропливають  береги  в
срiблястих  вербах  та  незнайомi  пристанi-причали,  люд  рiчковий  снує,
хлопчашня купається, десь iз протоки сiно правлять човном -  цiлий  стiжок
пливе... Заготовачi, що  супроводили  баржу,  розлiгшись  посеред  палуби,
грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень  спiвали...  А  коли
стрiчнi судна запитували їх: звiдки? - вiдгукувались на все  Днiпро  добре
знаним тут жартом-примовкою:
   - З Комишанки, з козацької сторони!
   I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до
самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише  коли  шлюзувались,  виявлено
було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя  зняла
з баржi навiть їм незвичного кавунячого "зайця"...
   Аж усмiхнулась  душа,  згадавши  про  ту  пригоду.  Повеселiшав  одразу
Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся  з
якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi своїми пошкрябаними стiнами:
мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд  блакиттю  весни
на крилах нестримної дитячої уяви. I  нiхто  не  зупинить  цього  корабля,
нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне,  проб'є,  несучись  до  того
свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче,  i  вiльно
похитується пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими,  по-весняному  бурий,
русявий, як ти!



   V

   - Оце, дiти, планета, - рука вчительки лягає на глобус. - Наша  красуня
планета... По-перше, вона кругла...
   - Як кавун?
   - Вважайте, як кавун...
   - А хвостик є?
   - При чому тут хвостик?
   - Ну, в кавуна ж хвостик!
   Карантинники,  понахилявшись  до  парт,  потiшено  пирскають,  спiдлоба
позиркують на вчительку: чи  не  образиться?  Нi,  не  образилась.  Навiть
посмiхнулась їхня Марися Павлiвна:
   - Ох, Кульбако...  Ох,  мудрець  ти  в  нас...  Хвостиком  вiд  планети
цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де  твоє  мiсце  на  цiй  планетi,  то
навряд чи й зумiєш на глобусi показати.
   - Де  живу,  я  й  без  глобуса  знаю...  Ось  вiдпустiть  додому  -  з
зав'язаними очима втраплю.
   - Комишанка йому найлюбiша, - смiється з  передньої  парти  Карнаух.  -
Столиця!
   - А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в'єтнамець казав:
вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла  -кiнця  їм  не  видно,  нашим
очеретяним лiсам!
   Заховаєшся - вiк  шукатимуть  i  не  знайдуть!  А  рибки  там!  Устанеш
раненько, ще й вода рожева,  примостишся  десь  пiд  очеретом,  а  воно  ж
клює!..
   - Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега  тебе
потяг!..
   - А таки ж було, - стверджує  хлопець.  -  Кiлограм  на  сто  бюрократа
пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом
я-а-а-к дасть!..
   - Годi, годi, - уриває його  захват  Марися  Павлiвна,  -  знаємо  твої
подвиги...
   I далi веде урок. На  столi  перед  нею  лежить  розкритий  так  званий
сигнальний зошит, куди  потраплять  всi  твої  грiхи,  жодного  Марися  не
пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго  облягає  груди,
вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу приїздять  до  цих
трудних спецшколярчат,  щоб  практикуватись  на  їхнiх  грiшних  стрижених
душах.  Марися  гарна  спортсменка,  часто  й  пiсля  урокiв   залишається
тренуватись з художньої гiмнастики, коли спортзал вiльний;  натренованiсть
почувається в її рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за  що,  мабуть,  її  й
прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постукує по класу у  своїх
модельних на високих каблуках, або, як вона каже,  "на  обцасах",  зазирне
сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд її ока. I чим  її  могла  звабити  ця
школа, яка, здається, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд
з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на  двi  голови  вищий  за
вчительку i знає  на  свiтi  все,  крiм  таблицi  множення...  Той  курить
потайки, той про втечу виношує думки з манiакальною впертiстю. Вона його в
музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн їй: я вже вмiю грати  на  всiх
дверних замках i навiть на дечиїх нервах! Навiщо їй це  все?  Влаштувалась
би собi десь у мiстi або принаймнi в  селищi  ГЕСу,  де  в  неї  нiбито  є
наречений  -  лейтенант  мiлiцiї  Степашко,   що   якраз   вiдповiдає   за
неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полює за такими, як оцi ангелочки.
Чемний, культурний, одначе,  якщо  ти  де-небудь  схибив,  не  в  той  бiк
задивився, кишенi чиїсь переплутав, уже вiн тебе за  шкiрку  та  в  дитячу
кiмнату мiлiцiї для ближчого знайомства... Ото  й  закрутила  йому  голову
Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового  екрана,
зате з характером, про неї iншi вчителi жартома кажуть: "В малому  тiлi  -
великий дух".
   Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди  раду  дасть.  Бо  це  ж
артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не  знаєш,  що  встругне,
якого коника викине. Нiби на живу загадку, поглядає на нього Марися,  коли
вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний  сфiнкс,  свiтить  на  вчительку
своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога
в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж  нiяково  стає  вчительцi  вiд
того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безлiч  вiдтiнкiв
i значень, вловлюєш у ньому затаєну недовiру й зацiкавлення тобою,  iронiя
змiнюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись
несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чуєш, як  десь  пiд
партою починає  жалiбно  пiдскавулювати  мовби  кимось  пiдкинуте  в  клас
цуценя.
   - Кульбако, це ти?
   Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний:
   - Що таке, Марисю Павлiвно?
   - Припини свої витiвки.
   Губи вiн навмисно стулює мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе...
   - Кульбако, перестань.
   Хлопець на губи вказує, дивiться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст,
а те скавулiння знов озивається, десь воно там живе  в  ньому,  в  утробi,
проситься на волю. Наче Рекс,  заскучавши  за  своїм  господарем,  знайшов
якусь шпарину й  подав  аж  до  класу  свiй  жалiбний  голос.  Товариству,
звичайно, розвага, клас шаленiє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй...
   Iнодi хлопець пiсля своїх витiвок стає  зовсiм  серйозний,  задумується
про  щось,  вчительцi,  мабуть,  здається,  що  вiн  живе  зараз  у  своїх
комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi  сiло
нi впало - вилазить iз запитанням:
   - Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд  неї
зосталась на тому каменi, де її вибух застав?
   Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли  вiн  i  сам  уже
звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь...
   Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься
на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та,  досвiдчена,  заслужена,
погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить,  що
хоча голосу й не пiдвищує, суворостi на себе не напускає, а проте цуценята
на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним  голосом
велить:
   - Кульбако, розказуй вiрш.
   Вiн i на неї смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить:
   - Ганно Остапiвно, який вiрш?
   - Як який? "Менi тринадцятий минало...". Здається, якраз твiй вiк.
   - Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що  вiн  ще  й  при  мамонтах
жив... Отакий, як є, вже й тодi був... Я, каже, вiчний...
   - Гаразд, - згоджується Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти,  стоїш
над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи.
   - Я... я... не вивчив.
   - Чому? - допитується Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни.
   Важко дається вiдповiдь:
   - Не змiг.
   - Цiлий вечiр з Карнаухом у  шашки  програв  i  для  завдання  часу  не
зосталось?
   - Не дається менi... не можу...
   - Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений,  i  Палагута...  Iншi
можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
   - А хiба такий? - в поглядi змигує щось зухвальське, бешкетне.
   - О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi
- (татуйоване рученя миттю зникає пiд партою). - Хоч наколювати себе -  то
не найкращий спосiб  утвердити  свою  особу...  Тож  хоч  i  примiтний,  i
винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речi, якими не соромно бути схожим
на iнших...
   - Якими ж?
   - Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В
неї на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс...
   -  Порфир  каже,  -  знов  iнформує  Карнаух,  -  що  мати  його  взяла
зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це  вiн
розiгрує мене? Хiба хлiбне дерево витримає в нас?
   - У такої, як мати його, i хлiбне дерево  виросте,  -  з  повагою  каже
Ганна Остапiвна. - А ти ось, син її, той, хто повинен  в  життi  їй  стати
пiдтримкою, захистом, опорою...
   -  Заждiть,  -  нетерпляче  каже  Порфир  i,  тяжко  зiтхнувши,  робить
вiдчайдушну спробу витягти з себе:  -  "Менi  тринадцятий  минало,  я  пас
ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
   - Загальмувало, - чується з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озирається,
дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись  би  до
нього через парту та...
   - Далi, далi розказуй.
   - Вони заважають.
   - Не заважайте йому. Ну, смiливiше.
   - "Я пас ягнята..." Й... й... Е...  е...  I  вже,  видно,  загальмувало
остаточно.
   - Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкидає котрийсь, i  всi  заходяться
смiхом, а найохочiше  кидається  у  вир  веселощiв  сам  Порфир,  його  аж
розколихує вiд нападу смiху.
   - Чого хоч тобi смiятися? - в голосi  Ганни  Остапiвни  -  i  подив,  i
строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посмiятись,  а
тобi?..
   - Менi теж весело.
   - Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну  чого  ти  не  вивчив?  Наче  ж  не
ледачий...
   - Та нi...
   - Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в  нас
вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк  обiзвали  ледащом,
то вiн навiть до прокурорки  побiг  скаржитись,  коли  та  приїхала  школу
iнспектувати...
   - Я не побiжу.
   - Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив,  що  ось
так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то  можеш,  здатен,
сумнiву в цьому не маю. А  тепер  як  порадиш:  через  тебе  всьому  класу
знижувати оцiнку?..
   - На завтра вивчу.
   - Це певно?
   - Запiзно.
   - Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiшає i вже до всiх:
- Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо,  дружний  у  нас  з  вами
складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi
свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це  пiсля
того, як добре попрацюєте в радгоспi на морквi та на черешнях...  -  Слова
старої вчительки розпалюють дитячу  уяву.  Хлопцям  хоч  би  й  зараз  оце
кинутись прополювати моркву, дертися  на  черешнi,  звiдки  тобi  смiються
рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом  лiта
школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете
в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання...  Ви  ж  про  це  мрiєте?
Отже, головне - старанним бути,  з  юних  лiт  привчати  себе  до  чесного
трудового життя...
   I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзує вона,  а
просто дає цим стриженим щиру  материнську  пораду,  як  їм  поводитись  у
майбутньому життi. "Вона їх любить, душею любить цих  стрижених  маленьких
людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньої парти за
уроком колеги. - До  пiдступних,  лукавих,  безсердечних,  до  недобрих  i
добрих - до всiх вона має в душi запас материнського тепла... I, певне, нi
досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо
не вiдчують вони самi,  що  ставишся  до  них  справедливо,  з  надiєю,  з
любов'ю!.."
   "Але вони ж нестерпнi!" -чує заперечення вiд самої себе.
   Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне  з  цих  дiтей
має ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсної подiї, як свята  своєї
душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти?  Що  їм
несеш? I ти не повинна їх розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я  маєш
огорнути кожного з них. Мусиш здолати  його  замкнутiсть  i  озлобленiсть,
якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмiє,  чому  ж  не  зумiти
тобi?
   Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника:
   "Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо  сидiти.  Реагує
на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть  за  рахунок
учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки".



   VI

   На перерву вони вилiтають, мов з  пращi,  в  коридорi  Марисю  Павлiвну
ледве з нiг не збивають, дарма що  гiмнастка.  Вона  для  них  нiби  й  не
наставниця, остраху перед нею немає, справдi, нiби якась практикантка,  що
з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака,
геть очманiв вiд радощiв,  що  вирвавсь  на  волю.  Загледiвши  вчительку,
зiщулюється, як хиже звiря, розчепiреними пальцями  межи  очi  нацiлюється
зрозгiнцi:
   - Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око!
   Здається, так i проштрикне. Стоїть, прикусивши губу,  Марися  Павлiвна.
Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе  не  схоже,
зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця  витримка  вчительки,
губа, прикушена мало не до кровi.
   - Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась,  пiдставляючи  незахищене
обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi  стане  легше?  Ти  будеш  пiсля
цього щасливий?
   Малолiтнє хулiганча отямлюється нарештi вiд свого шаленства,  стоїть  в
недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як  спис,  нацiлена
межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати  своєї
поразки,  ще  не  зовсiм  зiйшла  з  нього  безглузда  його  войовничiсть,
розгублена усмiшка нiяково покривлює губенята, забуто черствiє на них.
   Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки:
   - Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши,  як  на
очах учительки, з'явившись  десь  iз  глибоких  глибин,  росте  неймовiрно
справжня,  зовсiм  на  мамину  схожа  сльоза,  раптом  мовби  схаменулось,
похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати  проказу.  Хто
зна. Може, то колись. Може, то в Африцi...
   Чи й справдi таки сльоза лiкує? Надто ж, коли вона на  мамину  схожа...
Може, цiєї митi все ж ворухнулося в ньому щось  оте,  що  здатне,  долаючи
власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай  ще  не  вiдчути,  хоча  б  -
помiтити!
   - Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. -  Хiба  як  на
режимi, то й пожартувати не можна?
   Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд якої, здавалось би,  має
залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього  як
вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав
пiсля урокiв про своє рибальство  та  про  якогось  мiфiчного  бухгалтера,
котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв  у  портфелi  наносити  собi
цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування  того  силiкатника,  а
Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати...
   - Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним  вихилясом
пускається зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi
й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого  цеглою,
опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так
дорожить.
   - Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смiється Марися  Павлiвна,
яку ця щира безпосереднiсть хлопця, миттєва здатнiсть його переноситись  у
стан безмежного захвату просто обеззброює.  Гори  педагогiчної  лiтератури
написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до їхнiх розхристаних  душ,
а постане ось такий Кульбака  перед  тобою,  i  раптом  бачиш,  що  нiякий
стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам  незгiрший  за
тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що  випливає
з його досить-таки послiдовного мислення.  З  товаришами  легко  зiйшовся,
розважає їх рiзними витiвками та нестримним фантазуванням,  справдi  можна
заслухатись,  коли  вiн,  уявивши  себе  там,  де   право-воля,   бурхливо
жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно  вiн  пiрнає  та  як
довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в
характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до
курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував їхнi цяцькованi iмпортнi  блешнi!
Пiди перевiр, хто їх вiдкушував, може, самi курортники  й  вiдкушували,  а
записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто  добре  обiзнаний,  як  там
воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх  тонкощах
вивчаючи, як рiчкова їхня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в
гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - є така, що годинами  валяється
на пiску i все  дихає!  Нiби  чарами  споєний  хлопець  стає,  коли  малює
картину, як грає-виграє риба навеснi,  як  вигулюється  рибець,  iдучи  на
нерест, - самицi в прозорiй  водi  лiтають,  мов  стрiли,  а  за  ними  по
камiнцях самцi табунами! Браконьєри з мосту аж слину пускають, що  стiльки
пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не маєш  права.  Вiдомо
Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка  рухається  з  гирла  першою
навстрiч течiї, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав,  вже  тiльки
коли рiчку сонце прогрiє. Таке враження, мовби й  сам  вiн  десь  там  пiд
водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштовує,
а iнша кладе своє потомство по  дну,  по  камiнцях,  щоб  його  свiженькою
течiєю перемивало, купало...
   А самого його в ногомийку ввечерi не  заженеш,  i  в  лiжко  вiн  перед
вiдбоєм  вкладається  останнiй,  бо  саме  ж  розiйшовся,   саме   смiшить
товаришiв, адже з усiх пунктiв урочистої клятви, яку йому належить завчити
напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!"
   Ще з дитячого обласного приймальника, де  Кульбака  сидiв  -  уперше  в
життi! - за гратами, попередили щодо його особи:
   - За цим дивiться, просто  феномен  якийсь.  Фiзично,  психiчно  все  в
нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - має непереборне бажання
тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри!
   З думкою про втечу й тут хлопець не розлучається, про це вiдомо  Марисi
Павлiвнi, i часом її аж досада бере на директора:  ось  такого  крученого,
може, навiть небезпечного, саме їй доручив! Досi матiр мордував,  а  тепер
тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з неї посмiховисько.
У вигадках вiн невтомний, цим  живе,  просто  дивуєшся,  скiльки  в  цьому
створiннi енергiї до життя! Уже й  перед  сном,  коли  в  лiжко  заженуть,
хлопець, комiкуючи, визиркує з-пiд ковдри, ще не нажартувався,  оченята  -
двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось
i в тобi, виховательцi, i лише  коли  зачуються  з  коридора  командорськi
кроки  вартового,  аж  тодi  замруть,  стануть  одразу   святi...   Уперше
зустрiчається молода вчителька з таким  характером,  з  маленькою  затятою
людиною, в якiй так химерно поєдналось вроджене й набуте...  Лагiднiсть  i
пiдступнiсть  уживаються  в  ньому  поряд,  вiн  умiє  зачаїтись,  зробити
ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це  заради  чого?
Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля  неї
вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на
хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його  очах  зовсiм  не
вада, це скорше геройство. День за днем виношує своє  потайне  бажання,  i
почувається, що воно живить його, дає  полiт  уявi,  для  нього  вирватися
звiдси - це єдиний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе,  непогамовну  й
затяту свою особистiсть.
   Вчителька  пробувала  бесiдувати  з   ним   наодинцi,   пiдбирала   тон
довiрливий, вiдвертий:
   - Скажи: чому з усього ти обираєш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить
тобi що? Чи так дуже сумуєш за кимось потай?
   Не вiдкривається, не хоче нiкого пускати у  свiй  з  iлюзiй  збудований
свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався:
   - Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд  душу!..
I мушу, мушу тiкати!
   - Куди?
   - Хто зна й куди.
   - Чим тобi в нас погано? Ми хiба не  уважнi  до  тебе?  Ми  хiба  злого
чогось тебе вчимо?
   Насуплюється хлоп'я, перемовчує, i лише тiнь якась болiсно перебiгає по
обличчю. Говори пiсля цього скiльки  хоч  i  що  хоч,  а  вiн  нiмуватиме,
замкнеться в  собi  надовго.  Сидить,  повитий  смутком  дорослого,  думою
людини, що вже по-своєму вмислюється в життя.
   Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму  до
кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях,  чи
нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та
пiдвалах назбиранi, по  вокзалах  та  пристанях  наловленi  люди,  труднi,
малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких
обмежень, пiдданi лише одному - владi своїх сновидiнь. Декотрi  усмiхненi,
iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом
здригнувсь... Чого вiн?  Психiка  помiтно  порушена:  бо  втiкав,  ловили,
жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а  виростуть  -  будуть  ким?
Пристоїш над його, Порфировою, бешкетною душею, що  нарештi  втихомирилася
пiсля денних витiвок та шаленства, i,  вслухаючись,  почуєш,  як  i  вночi
продовжує вона жити, як i  ввi  снi  ця  баламутна  душа  воює  з  якимись
невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в
голубих серпанках летить у всесвiтi  ваша  красуня,  а  правопорушне  дитя
дихає нервово, раз у раз здригається пiд  казенною  ковдрою  щупляве  його
тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть,
до кiнця й вiдчуваєш, що перед тобою дитина,  створiння  беззахисне  перед
всiма тривогами свiту, iстота, в якої, одначе, в свої проблеми, i не  менш
серйознi, анiж у дорослих, є переживання, скрути свої i внутрiшнi драми, i
аж тут до болю вiдчуваєш,  як  потрiбна  цiй  маленькiй  людинi  пiдтримка
чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Стоїш над  ним,  i  горло
тобi здушується, що не знаєш, як йому  допомогти  в  цiй  нервовiй  нiчнiй
метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi  розбишацтва,  а  тiльки
голос  так  благальне  докликає  з  темряви  найрiднiшу  людину,  з  такою
пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв:
   - Мамо! Мамуню!
   Нiколи не чула такої пронизливостi благання,  нiкого  не  було  їй  так
шкода, як зараз його. Що йому сниться?  Хто  його  переслiдує?  Щось  його
мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б'ється, може, з  браконьєрами
на лиманi чи з гуркотнявою екранних  вiйн,  з  неонами  мiст  i  кошмарами
Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж  засмiється,  -
сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i  знов  стає  на  бiй  з
нападами якихось тiльки їй вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся
рукою його колючої гарячої голови, i  душа  тобi  заходиться,  проймається
спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзнається, з яким почуттям
стояла колись вчителька над ним у цiй  карантиннiй  темрявi,  де  маленьке
нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б'ється й  б'ється  з
темними загадковими силами ночi.



   VII

   Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по  територiї  школи,  в
усi закутки заглядала, а карантинники тим  часом  млiли  вiд  догадок:  чи
зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто приїхав, може,  якраз
ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiдується до цього
спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушується законнiсть. Тож як
її зустрiти, коли зайде? Як  на  Порфира,  то  добре  було  б  ту  комiсiю
розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом,  як  це  тiльки
вiн умiє; стоїш перед  учителькою  з  мiцно  зцiпленими  губами  i  навiть
усмiхаєшся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулює,  ну,
чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi.  Йому  вже  навiть
уявилося, як поважна комiсiя торопiє, здивовано  роззиркується  увсiбiч  i
нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки  воно  пiдвива?  Ото
було б смiху! Може, пiсля такої витiвки i в комiсiї серце ворухнулось  би:
"А цього веселого хлопця навiщо ви тут тримаєте? Вiддати його  на  поруки!
Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомагає на виноградниках, анiж
тут пiдвивати!.."
   Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо  рiзнi  я  люди:  одним  жарти
подобаються, а iнший ще бiльше насупиться,  вважатиме,  що  ти  глузуєш  з
нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику  та  показував  iз-за
грат  язика  перехожим,  переконався,  яке  людство   не   однакове:   той
озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший
(трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви  тут
своїм хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують
з перехожих!..
   Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсiєю  на  вже  випробуваний
манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсiї люблять, щоб перед ними
стелився, щоб аж погладити себе дав.
   Комiсiя таки не минула карантинного  класу:  цiла  юрба  людей  зайшла,
вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На  чолi  комiсiї  виступала
поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на  головi,  i
хоч на лобi в неї не написано було, що вона старша, але Порфир  одразу  це
вловив iз самого її милостивого тону  розмови,  з  пiдкресленої  чемностi,
яка, видно, їй самiй  подобалась,  -  дама  була  нiби  одягнута  в  якусь
службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно  стало
одразу, бо  цiкавилась  жiнка  не  скаргами  вихованцiв,  а  бiльше  їхнiм
розумовим  розвитком  та  санiтарним  станом  (може,  була   це   дама   з
мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто  її  зна?).  Повагом  пройшлась
помiж партами, велiла хлопцям, щоб  руки  їй  показували,  наче  по  руках
хотiла вгадати, до чого вони,  грiшнi,  торкались  та  з  якого  ларка  що
поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема  болячок  та  чи  кiгтiв  на
пальцях не позаводили, на Порфирiв  татуйований  якiрець  звернула  увагу,
запитала з привiтним виразом, чим виколював.  Потiм,  стоячи  бiля  дошки,
вибiрково зупиняла зелений свiй погляд  то  на  одному,  то  на  iншому  з
хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi  дiйшло  й
Порфировi вiдповiдати на оте неминуче:
   "Звiдки?" - хлопець, схопившись,  жартiвливо  виструнчився  i  вигукнув
хвацько, мов для великого простору:
   - З Комишанки, з козацької сторони!
   Нависпiв, аж весело та незвично  це  пролунало  серед  напруженої  тишi
класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацiї, що  її  перейняв
хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами.  В  такiй  вiдповiдi  виявляла
себе  не  тiльки  широка  натура  комишанця,  тут  була  ще  й   хитрiсть,
розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цiєю примовкою, здобути
її симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий  комишанець,  комiсiя
справдi клюнула на його  наживку,  повеселiшала,  а  дама  просто  медовим
голосом звернулася до Порфира:
   - Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi?
   - Смiються, аж кашляють.
   - Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще  один  iз
комiсiї, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився  цiєї  митi
злощасний  той  силiкатник,  що  цеглу  в  портфелi  носив,  аж  поки  був
застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже їх знаю... - I суворо  запитав
хлопця:- За що сюди?
   Порфир вiдповiв без брехнi:
   - Школу кидав, з дому тiкав.
   - А ще?
   Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок  не  вилазив,  як
тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його  занесло...  Мiг  би,
мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi.  Стояв,  i  непевний
осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут
захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо
маму  згадають.  А  в  Кульбаки,  якщо  вже  його  притискують,   мимоволi
з'являється на губах оцей напружений,  сухий,  наче  павутиною  наснований
осмiх. Бо в ситуацiї, коли.  краще  тiнню  усмiшки  прикритись,  прикусити
язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш!
   - Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий.
   I тодi почувся вiд порога  дужий,  хрипкуватий  бас  начальника  режиму
товариша Тритузного:
   - Розкажи, як черговому по територiї носа розквасив!
   - Таж питають про ранiш...
   - Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив  Тритузний,  -  як  блешнi
курортникам вiдкушував та рибу  гачив!..  -  I,  звертаючись  до  комiсiї,
додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це  ж  наш  маленький
браконьєр, маємо й такого кадра...
   - Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалакуєте?  Хто  мене
зловив? Коли це я гачив?
   Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала,  що
воно має означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив
сам розтлумачити:
   - Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив.
   Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок,  то  хiба  ж
вiн признається... - I Тритузний, вивищуючись над  усiма  своїм  картузом,
виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке
право.
   - А з малих браконьєрiв великi виростають, от у чiм лихо!  -  заговорив
вiн ще  гучнiше.  -  Скiльки  самих  тiльки  "законних"  розвелось,  що  з
мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне  зайченя
- їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що  вони  -  голоднi?  Нема  їм  iнших
розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них  повiдбирати,  а  їм  ще  й
премiї за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж
ви хочете?
   Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна  активнiсть  начальника
режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не  зауважив,  бо  чи
остерiгався, чи звик уже до цiєї риси  в  Тритузному,  який  при  комiсiях
мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь
наперед iз своїми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось
явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби  й  не  стосувалось
Кульбаки, та все ж...
   - I оце ти так мiг? - дама дивилася на  Порфира  докiрливо  i  водночас
нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить
- ти про це подумав?
   - А що менi вiд брехнi вашої болить,  ви  про  це  подумали?  -  вiдсiк
хлопець i вiдвернувсь до вiкна.
   - Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу.
   Марися Павлiвна, що досi, нiби  вiдсторонена,  стояла  бiля  вiкна,  не
витерпiла, озвалась:
   - А коли справдi не гачив,  не  браконьєрив...  Навiщо  ж  кидати  тiнь
пiдозри?
   - А ви не заступайтесь! -  крикнув  i  на  неї  хлопець,  не  прийнявши
захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив!
   Якщо вже вони уявляють його  таким  розбiйником  днiпровським,  то  хай
таким i буде...
   Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
   - Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде?  Хвалився
ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв  тягав  бiля  гесiвської
греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке?
   Хлопець понуро мовчав.
   - Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за  пiдтримкою  Марися
Павлiвна до найближчого з членiв комiсiї - мовчуна в окулярах. - Йому  аби
слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами  великий  фантазер,  людина
унiкальної  уяви,  ось  ви  це  зважте!  Фантазiя  в   нього   рiвносильна
реальностi,  в  заняттi  своєму  вiн  завзятець,   в   нього   темперамент
ловецький...
   - Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник  режиму
i дiловим тоном став пiдкидати комiсiї  новi  данi  про  Порфира:  як  був
затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався...
   - Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв...  -  напiвжартома
закiнчив Тритузний.
   - I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи  вiд  обурення,  аж
ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блiдне,
розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть!
   Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата  стиснулись,  видно,
був  до  глибини  душi  скривджений  цiєю  намовою.  Крадiєм,  злодiйчуком
малюють!
   В його очах була це чорна зрада з  боку  Тритузного:  адже  Порфир  сам
розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про свої походи, про  те,  як
на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив  по  берегу
на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття.
   - Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?!
   Вкрай  знервований,  скривлений  вiд  болю  й  ненавистi,  хлопець   аж
нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував своє:
   - Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
   - Ну, не було, так не було, -  злагiдливо  казала  дама  з  комiсiї.  -
Заспокойся, ми вiримо тобi.
   Проте хлопець уже, видно, не чув  її,  оглушений  i  заслiплений  болем
образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!..
А вiн ще нi в кого й  остiлечки  не  вкрав!  Бо  вiд  дiдуся  не  раз  чув
засторогу: чужого не руш,  Порфире,  я  ось  вiк  прожив,  а  нiчийого  не
торкнувсь,  бо  як  його  брати,  коли  воно  людське...  Порфировi  мiцно
вкарбувалось  дiдусеве  слово.  I  коли  навiть  кортiло  щось  потягти  з
радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не  руш!
То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось  прихопиш,  але  ж
потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто  нiби  напрокат
брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує,  набрехи  зводить  перед  лицем
комiсiї, мабуть, щоб вислужитись перед нею...
   Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
   - Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи  такi
вже ми святенькi?
   Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися:
   - Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це є у вас таке право?
   - Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна  дама,
всмiхнувшись, додала:
   - Не слiд образу затаювати надовго. Бо з  маленьких  образ  потiм  одна
велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого  доброго
в людях не помiчатимеш.
   - Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про своє осадистий.  -  А
вiн же того  кореня...  Бачите,  який  амбiтний.  Чи  не  скiфських  царiв
нащадок?..
   Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх  словах,  i  це  його
зовсiм сказило:
   - Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсiї.  -  Чого  ви
розписуєтесь за мене? А може, нiчийний я? Може...
   I голос його осiкся. Усе горiло  в  ньому,  ятрилося  раною,  яку  досi
витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та  й
усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки?  Що  це,
коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув?
Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi  принiс?
Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли  й  гарячим  залiзом  на  тобi  тавро
випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi.
   - Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсiї.  -  Я  згодна  з
Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому,  що  страждав.  А  ми  часто
забуваємо про це.  Забуваємо,  що  в  такого  ось  отрока  швидше,  нiж  у
дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники.
   Ще один з комiсiї, той мовчун в окулярах, нарештi подав  голос,  бiльше
звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть"
та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в її вихованцевi, але це  можна
було сприйняти також як  вияв  пiдтримки  молодiй  учительцi,  бо,  видно,
мовчуновi до душi було,  що  ця  чорноброва,  з  смiливим  лицем  особа  в
потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед
тим вiдсторонено стояла  бiля  вiкна  та  тiльки  губи  кусала,  прибравши
iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала  мить...  От  вам,  будь  ласка.
Одразу видно, що людина має свою думку i вдачею не з полохливого десятка.
   Дама з комiсiї тим часом звернулася до дiтей:
   - Друзi, любi нашi малята. Це тiльки  напочатку  вам  тут  незвично.  А
закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчуєте, школа  зробить  усе,
щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним...
   Пiсля цього стала спiвучим  голосом  розводитись  про  дисциплiну,  про
гiгiєну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд її пiдсолоджених слiв,
як вiд пасльону.
   Не зводячи сердитого погляду з  хiмiчної  дами,  з  її  отого  лелечого
гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку:
   - Пустiть у туалет!
   Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник
режиму сказав, аж нiби зрадiло:
   - Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий...
Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо!
   - Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна,  -  що  вам  би  годилося
вибачитись перед ним.
   - О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що?
   - Самi знаєте.
   Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака  приплентався  до  класу.
Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю  Павлiвну
сердився за те, що вона заступилась за нього.  Вчителька,  щадячи  хлопця,
вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестраждає. До кiнця уроку нiхто й
слова не почув вiд Кульбаки.  Усамотнений,  вiдсторонений,  сидiв,  злiгши
пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим  поглядом  у  вiкно.  Не  iснувало
зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його
тут  тримають.  Уява,  дужча  за   саму   реальнiсть,   розломивши   мури,
пiдхоплювала  й  несла  хлопця  вiд  образ  i   суворостей   в   iснування
позашкiльне, блакитне, вiн знову був  там,  де  води  й  очерети,  був  на
сонячнiм згiрку бiля маминої хати, де старий абрикос от-от рожевим  цвiтом
обцвiте...



   VIII

   "То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались  у
Марисi Павлiвни її колеги, що зiбрались в учительськiй, цю  проблему  саме
намагалися з'ясувати, коли з'явивсь  на  порозi  начальник  режиму  -  чи,
точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму,  цей  самий  Тритузний
Антон Герасимович. Крутої вдачi, багатющого досвiду людина. Коли  в  школi
кому занедужається, Антон Герасимович  пропонує  свiй  радикальний  засiб:
"Пийте   полин!"   Має   на   увазi   звичайний   степовий   полин,   отой
гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот,  тiльки  людинi,
мовляв, i пiд силу  його  спожити.  На  всi  випадки  життя  визнає  Антон
Герасимович  тiльки  це  рятiвне  зiлля,  вiд  усього  воно  нiбито   йому
допомагає. Самим своїм виглядом Тритузний нiби засвiдчує, що то значить  -
користуватися полином: коли невiдступне, як  ось  вiн,  це  чортове  зiлля
вживаєш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i  виправка,
навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата.
   З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й
дiвся, хоч Марися Павлiвна аж  губу  прикусила,  щоб  утриматись  пiд  час
нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в
них пауза, весела передишка, бо,  видно,  до  очманiння  дозасiдались,  аж
посоловiли всi.  Антон  Герасимович  досить  скептично  ставиться  до  цих
нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором -
годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться  шибеники,  босяцюги,
халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй  витiвцi
котрогось iз своїх малолiтнiх правопорушникiв,
   Знаючи, що має право  бути  присутнiм  на  педрадi,  Антон  Герасимович
повагом проходить до улюбленого свого  кутка,  сiдає  якраз  пiд  написом:
"Дiти  -  майбутнє  народу".  А  перед  ним  по  стiнах  барвистi  художнi
орнаменти, що їх виставив на огляд  колегам  Артур  Берестецький,  вчитель
малювання та спiвiв (або, як  вiн  каже,  "навчитель  красних  мистецтв").
Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й  сучаснi  мотиви  в  химернiм
поєднаннi - все це вiн збирається подати на обласну виставку  самодiяльних
митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при
цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй
головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому  це
дозволяє, а по-друге, в кашкетi почуваєшся якось  певнiше:  одразу  видно,
якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного  вишколу  й  дисциплiни.  Знав
Тритузний, що його звичка не скидати  в  учительськiй  кашкет  викликає  в
декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i  його  манера  говорити
урочистим  тоном  про  свої  обов'язки:  "Ми,   надзирательський   состав,
наполягаємо i т. д.", одначе й далi тримається  свого,  бо  вважає  цiлком
природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного  кадра,  що  чи  не
єдиний  тiльки  й.  зостався  тут  iз  працiвникiв  колишньої  трудколонiї
неповнолiтнiх, суворої попередницi спецшколи.
   - Випадок цей якраз пiдтверджує нашi спостереження, -  говорив  Валерiй
Iванович, звертаючись до своїх колег та колежанок.  -  Типова  дисгармонiя
поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну
травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до  руйнацьких
дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд.  А  тiльки  заперечив,  вибухав
бурею гнiву, крику, слiз...
   - Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки  начальник  режиму
не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох  словах  пояснив
йому, про що йдеться: розглядались зауваження,  що  їх  залишила  комiсiя,
зокрема щодо "феномена Кульбаки",  як  буде  потiм  записано  в  протоколi
педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив  доповiсти,  як
почуває зараз себе той клятий комишанець.
   - Пазурята випустив, i не  пiдступиш  до  нього,  -  доповiдала  Марися
Павлiвна. - Починав був  вiдкриватись,  з'явились  навiть  були  проблиски
чогось схожого на  гризоти  сумлiння,  а  пiсля  вiдвiдин  комiсiї,  пiсля
образи, якої йому було  завдано,  їжачок  наш  знову  замкнувся,  озливсь,
очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимагаєм слiпого  послуху,
забуваючи, що  слухнянiсть  i  покiрнiсть  -  це  ще  не  ознака  душевної
доброти...  Затявсь,  одне  слово.  Не  знаю,  як  цього  разу  з  ним   i
повестись...
   - Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним,
- порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скористається.
   - Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж...
   - За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна
Остапiвна. - А втiм, щоб не  було  нарiкань,  я  можу  Кульбаку  до  своїх
забрати, менi якраз такого клятого бракує... Згода?  Тiльки  глядiть,  щоб
потiм не пошкодували.
   Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну:
   - То як?
   Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути,  як
поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за  клас,  за  свiй
табунець... З самого початку директор точно визначив їхнi обов'язки:
   Борис Савович втiлюватиме  начало,  так  би  мовити,  мужське,  суворе,
дисциплiнарне, а Марися Павлiвна має внести начало материнське, адже ласки
й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж  дисциплiнарних  заходiв.  Ось
так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi  все  ж  випадає
вести першу скрипку, так велить їй дiяльне й бурхливе "начало" її вдачi. I
навiть зараз, коли вона жде слова  свого  колеги,  вiн  мовби  й  не  чув,
сидить, схилившись у роздумi над своєю золотою  каблучкою  (Борис  Савович
недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень).
   - Самолюбство їй не  дозволить  визнати  поразку,  -  пiдкинув  учитель
фiзики, зiщулений, з насмiшкуватими очима чоловiчок.
   - Справдi, хай уже як є, - сказала Марися  Павлiвна.  -  Спiльно  будем
його формувати.
   - Посковзнутись не боїтесь? - посмiхнувся директор.
   - Я нiчого не боюсь, - було йому вiдкарбовано.
   - Ще раз переконуємось: в  малому  тiлi  -  великий  дух,  -  подарував
комплiмент Марисi Павлiвнi довготелесий Берестецький.
   - До того ж у вас колега надiйний, - поспiшив нагадати Марисi  Павлiвнi
директор i приязно кивнув на Бориса Савовича. Всi перевели погляд на цього
крутов'язого вчорашнього моряка, аж вiн зашарiвся, це з ним часто бував. -
Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?
   - Перекуєм, - сказав Борис Савович  i,  помовчавши,  додав:-...мечi  на
орала.
   Це пiдбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненiше:
   - Цiла ватага вчителiв та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких
тут нема: iншi  теж  феномени,  усе  дисгармонiйнi  виплоди  цiєї  атомної
доби... Найбiльше турбує мене в Кульбацi саме оця рiзка  дисгармонiя  його
душевного ладу, раптовi спалахи,  крайня  неврiвноваженiсть...  Не  влучиш
його. Тiльки-но був перед вами лагiдний, вiдкритий, просто обворожливий, а
за хвилину витiє щось таке, що жахнешся. I це при тому, що вiд  природи  в
нього справдi ж  здорова  психiчна  й  нервова  конституцiя.  Я  згодна  з
характеристикою, яку нам дали на нього з  дитячої  кiмнати  мiлiцiї  та  з
приймальника... Хлопець справляє враження натури своєрiдної, непересiчної,
як на мiй погляд, iнтелектуально навiть обдарованої, але  ж  оце,  що  вiн
несамовитiє вiд найменшого необережного доторку...
   - Природна рiч... для нього принаймнi, -  сказала  Ганна  Остапiвна.  -
Спробуємо вмислитись у саму психологiю правопорушника,  уявити  внутрiшнiй
свiт  такого  маленького  забiяки.  Бути  хулiганом,   вимучувати   матiр,
бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж вiн так не  вважає!  Хочете,  щоб
мав повагу до старших,  мав  жалiсть  до  меншого,  хочете,  щоб  по  очах
навчився впiзнавати чиєсь страждання i здатен був пройнятись спiвчуттям до
iншого, а навiщо це йому?  Коли  зручнiше  бути  розхристанцем,  егоїстом,
деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривленi, але це  -
з нашого! В нього ж на все своя мiрка, свiй погляд, так  само  як  i  своє
розумiння добра i зла, честi й безчестя... Тож  нiчого  дивного,  що  нам,
дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такi були,  як  цей
ваш Кульбака... Тричi можна посивiти, доки  отроки  цi  переказяться,  тож
раджу: набирайтесь терпiння надовго. Прискорювачiв  у  нашiй  працi  нема,
педагоговi, як i селекцiонеру, потрiбен час. Постарайтесь викликати  свого
феномена на цiлковиту вiдкритiсть душi, хай вiн як матерi чи, може, навiть
бiльше як матерi, довiриться вам з усiм своїм потаємним...  Хай  виповiсть
до кiнця усi свої тривоги, мрiї, а то й внутрiшнi муки, бо ж їх  у  дитини
буває не менше, анiж у дорослого, i часом вони  ще  сильнiшi  в  пiдлiтка,
анiж у нас, бо загостренi дитячою вразливiстю, надчутливою ранимiстю  юної
душi...
   - Справдi, ми ж так мало ще  про  нього  знаємо,  -  задумалась  Марися
Павлiвна. - А може, його чимось тяжко покривджено.  Може,  ставав  жертвою
чиєїсь сваволi, грубощiв, нерозумiння...
   - Емоцiйну сльозу над ним пролийте! - вигукнув  Тритузний  своїм  дужим
хрипкуватим голосом (чи не вiд полину прохрип?). - Та  вiн  сам  -  перший
свавiльник i  грубiян!  Порушником  вроджений...  У  нього  вже  й  хватка
завтрашнього злочинця!
   Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.
   - Навiть якби це було й так, - сказав, не пiдвищивши  голосу,  -  ми  й
тодi не  перестанемо  за  нього  боротись.  Iнакше  для  чого  ж  ми  тут?
Насамперед вiн мусить вiдчути, що потрапив у здоровий, вимогливий,  але  й
справедливий колектив. I що не  для  експериментiв  потрапив,  не  в  ролi
кролика пiддослiдного, а  для  науки  найглибшої  -  науки  життя.  Антоне
Герасимовичу, до вашої мудростi волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала,
й запущена, i чимось знiвечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й  нас
перевершить та в колi друзiв незлобиво  посмiється  з  наших  педагогiчних
зусиль: диваки, мовляв, були,  хоча  дещо  й  тямкували.  Зумiли  все-таки
подолати кризову ситуацiю, вчасно вiдстояли, пiдтримали дитячу  чистоту  й
непорочнiсть...
   - Це вiн для вас - непорочнiсть? - Тритузний мало не зареготав. - Та за
таким  уже  тюрма  плаче,  а  ви  тут  розвели;   чистота...   хвеномен...
дисгармонiя...
   Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подiбнi дискусiї,  цього
разу все ж подав голос:
   - З  такого,  по-моєму,  скорiше  щось  путнє  вийде,  анiж  з  якогось
тихаря-пристосуванця. Горiшок? Ну й що? Хiба це погано?
   Валерiй Iванович весело нагадав Тритузному:
   - Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо
вовка вiдсталого... Одне слово,  з  живчиком  та  з  перчиком  хлопець,  -
посмiхнувся Валерiй Iванович i знову перейшов на офiцiйний, твердiший тон:
-  I  хай  перед  нами  справдi  дисгармонiйний  варiант  особистостi,  та
вихователi все-таки ми, а вiн тiльки  вихованець.  Ми  озброєнi  знаннями,
досвiдом, терплячiстю, зрештою, своєю небайдужiстю до його долi...  В  нас
на нього iнструкцiй тисяча i одна... Звичайно, вiн теж не i  дрiмав,  весь
час до нас приглядається: ану, якi ви, мовляв, наставники?.. Чи  кожен  iз
вас правдивий, стiйкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й  на  дiлi
бажаєте i менi добра? З перших крокiв уже  маємо  дати  вiдчути  йому,  що
опинився  вiн  у  колективi  людей   вимогливих,   але   й   справедливих,
доброзичливих, тактовних... I з цього погляду,  я  вважаю,  ми  не  зовсiм
педагогiчне повелися з нашим вихованцем пiд час вiдвiдин комiсiї.  Зокрема
це стосується вас, шановний Антоне  Герасимовичу.  Вашi  деякi  припущення
щодо минулого Кульбаки були,  м'яко.  кажучи,  безпiдставнi,  отже,  й  не
педагогiчнi.
   - Я в педагоги  не  пнусь,  -  сердито  вiдказав  на  цей  закид  Антон
Герасимович. - А до чого вашi тактовностi ведуть - ось подивiться самi...
   В iнтригуючiй мовчанцi вiн добув з кишенi  кiтеля  якийсь  папiрець  i,
пiдiйшовши до столу, поклав перед директором:
   - Читайте.
   Якесь послання на шматинi заяложеної географiчної карти. Усi  притихли,
доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по  обличчю
Валерiя Iвановича, коли вiн дочитав цидулу до кiнця.
   - Звiдки це у вас? Начальник режиму буркнув:
   - Хтось пiдкинув у дiжурку.
   - Ось так починаються анонiмки, - сказав  Валерiй  Iванович,  передаючи
папiрець на ознайомлення Ганнi Остапiвнi.
   - А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотiй...
   - Та що ж там таке? - не втерпiла Марися Павлiвна.
   Своїми словами Ганна Остапiвна переповiла,  що  перед,  ними  донос  на
Кульбаку:  нiбито  вiн  погрожував  начальниковi  режиму  якоюсь  страшною
помстою - чисто дитяча витiвка...
   - А прiзвисько? - нахмурився Тритузний. - Це менi ще прiзвисько  носити
вiд поганця!
   - Яке ж? - звеселiвши, поцiкавилася Марися Павлiвна.
   Ганна Остапiвна, видно, вважала, що розголосити буде  неделiкатне  щодо
Антона  Герасимовича,  але  Тритузний,  буряковiючи  вiд   обурення,   сам
вигукнув:
   - Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив!
Вчителi розсмiялись.
   - Що ж тут образливого? - здивувався пiснолиций вчитель  математики.  -
Саламур, як вiдомо, це широко вживана  серед  наших  рибалок  приправа  до
юшки. Щоправда, вельми  гостра,  часом  пересолена,  переперчена,  але  я,
скажiмо, охоче вживав, доки  дозволяла  печiнка...  Саламур  -  зовсiм  не
лайка, нiчого в цьому образливого не бачу.
   - Я теж, - пiдкинув Берестецький. - Це ви самi собi уявили, що  в  його
сприйманнi  саламур  неодмiнно  має  означати  щось  страшне,   пекуче   й
нестерпне.
   - До того ж кому вони тiльки цих прiзвисьок не налiплюють? - добродушно
сказала Ганна Остапiвна. - Мене  ось,  скажiмо,  Буддою  позаочi  звуть...
Борис Савович для них - Боцман... Марися Павлiвна  -  просто  Марися,  або
Кручена.
   - Або ще: Вiдзiгорна! - засмiялась Марися Павлiвна, - А менi це  навiть
подобається.
   - Вам подобається, то й носiть! - вигукнув Тритузний.  -  А  я  не  маю
намiру. В мене законне прiзвище в, воно в наказах фiгурувало, в подяках за
вiдмiнну службу... Тритузний - це Тритузний, а  не  Саламур,  так  було  й
буде!
   Валерiй Iванович, тамуючи усмiшку, спробував заспокоїти ветерана:
   - Пожалiйте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрiбниця, i чи  варто  на
неї так бурхливо реагувати?
   - Просто гоголiвська iсторiя якась! - з веселою мiною вигукнула  Марися
Павлiвна. - Той того обiзвав гусаком, i вже  судову  тяганину  затiяли  на
роки... То, може, й ви передайте позов на  Кульбаку  в  нарсуд?  З  дiтьми
воювати - це ж просто смiшно!
   - То  хай  лiплять,  що  заманеться?  -  рiшуче  глянув  на  неї  Антон
Герасимович. - А в мене сiм'я! Сини, онуки! В мене пiдлеглi, крiм того!
   -  ...весь  надзирательський  состав,  -  пошепки  пiдкинув  до   колег
Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, реплiку  почув  i
закипiв з новою силою.
   - А ви ж як думали? - сердито обернувся  вiн  до  патлатого  "навчителя
красних мистецтв". - Дисциплiни без авторитету нема -  невже  цiєї  азбуки
вас не вчили? I якщо вже в такому закладi начальник режиму  буде  Саламур,
то ким будете ви? Вони вам отi й патли обсмалять!
   I знову - вкотре уже! - заговорив про своїх синiв: не  пiшаки,  мовляв,
вони, повага їм i згори i знизу, а тепер, виходить, дозволити,  щоб  i  на
них прiзвисько перейшло?
   - Сини у вас справдi орли, - пiдхвалила Ганна  Остапiвна,  мабуть,  щоб
приспокоїти, але це тiльки розпалило в Тритузному його батькiвський гонор.
   - Бо не панькався з ними! - гримнув вiн. - Не тинялись з  транзисторами
по парках до третiх пiвнiв! Як одне так i друге знало:  не  прийде  вчасно
додому, то дiстане по м'якишу - все пiр'я з нього обiб'ю!.. А цього,  бач,
недоторканця, пальцем не торкни!
   - Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не  бити  -це  шекспiрiвське
питання в нас не iснує, кулачного права  не  визнаєм...  Не  штурханами  -
теплом гуманностi бийте їх, Антоне Герасимовичу...
   - Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний.  -  I  в  карцер
заходив, iндивiдуально з ним бесiдував, старався отямити окаянну  душу.  А
вiн, байстрюк, чим вiддячив... Нi, провчити,  провчити  треба  поганця,  я
цього так не залишу! I ви також повиннi своє директорське слово сказати...
   - Гаразд, - сказав директор  i,  звертаючись  до  всiх,  додав  дiловим
тоном: - Розгляд конфлiктної справи переноситься на вечiрню лiнiйку.
   ...А на вечiрнiй лiнiйцi, коли вже горнiст вiдсурмив i струнко завмерли
вишикуванi загони, директор вийшов на середину плацу й,  пiднявши  в  руцi
школярську записку, голосно i нiби навiть весело запитав:
   - Чия?
   Суцiльне мовчання. Усi погляди -  на  той  клаптик  географiчної  карти
(здається, шмат Нової Зеландiї), на те анонiмне посланiє, в якому котрийсь
невiдомий, звичайно ж, одразу впiзнав свiй твiр...
   - Хто писав?
   Нiхто нiчичирк.
   Директор перевiв погляд по рядах, зупинив його  аж  укiнцi,  де  окремо
стояли карантинники - ще не в формi, ще хто в чiм.
   - Впiзнавай i не соромся признатись!
   Знов тиша, мовчання.
   Потiм хтось запитав iз заднiх рядiв:
   - А що в записцi?
   Валерiй Iванович пiдняв угору той шматок Нової Зеландiї:
   - В  записцi  повiдомляється,  що  вихованець  Кульбака  дозволив  собi
нешанобливо  вiдгукнутись  про  одного  з  наших  заслужених  працiвникiв.
Легковажним прiзвиськом образив лiтню людину - ветерана  служби  режиму...
Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?
    шеренги карантинникiв видихнуло глухо:
   - Правда...
   - Вийди наперед i повтори так, щоб усi чули.
   Кульбака залишив стрiй, знехотя вичвалав  аж  на  середину  майдану  й,
набравши повнi груди повiтря, видмухнув iз себе на всю силу:
   - Правда!
   - Стiй тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба  знати  -  хто
пiдкинув записку?
   Ряди нiмували. Товариство горiло бажанням виявити: хто? Автор,  одначе,
не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легiонiв.
   - Пояснюю, - голосно звернувся вiн у  бiк  карантинникiв.  -  Ми  проти
ябедництва! Такi речi в нас не  практикуються.  Наш  колектив  вважає,  що
доноси принижують людину. I що з донощика, хай навiть  малолiтнього,  може
згодом вирости хiба що шкурник, пiдлиза й малодух, а  не  вiрний  товариш,
мужнiй громадянин.
   Щось  прошелестiло  по  шеренгах  -   здається,   сказане   сподобалося
вихованцям. Бо хто ж не мрiє мати вiрного товариша й  самому  бути  таким!
Але справа не зрушилась, той невiдомий  писака  й  далi  волiв  залишатися
невiдомим: занишклий, прищух десь у рядах i не  дихав.  Кульбацi  аж  язик
свербiв сказати  директоровi:  "Я  знаю  хто",  -  але  директора,  видно,
цiкавило iнше, йому важливо було, щоб той сам зiзнався. I вiн знову взявся
терпляче розтлумачувати - i бiльшим, i меншим:
   - Коли хто хоче зробити яку-небудь  заяву,  якесь  оповiщення,  помiтив
щось негiдне за товаришем (курив там у туалетi, чи що), то правило  в  нас
таке: виходь ось тут на лiнiйцi i перед лицем товариства вiдкрито  говори.
Будь  ти  хоч  третьокласник,  а  зважився  сказати  слово   критики   про
восьмикласника, смiливо виходь i, як ото мовиться, рiж йому правду в  живi
очi.
   - А тодi начувайся, - кинув упiвголоса котрийсь iз малюкiв.
   - Помсти не бiйтесь! Якщо хто спробує мститись за  вiдкрите,  правдиве,
при всiх на майданi сказане слово... Та й не буде помсти.  Бо  то  було  б
негiдно мужчини,  просто  безчесно.  Весь  колектив  стане  тодi  на  твiй
захист... То хто ж писав? Ми,  звичайно,  маємо  можливiсть  виявити,  але
хочемо, щоб автор сам зiзнався. Щоб знайшов у собi мужнiсть. Отже, ще  раз
питаю: чиє творiння?
   I тодi з гуртку карантинникiв пискнуло зляканим тоненьким голоском:
   - Моє.
   - Ти, Карнаух? Виходь на люди.
   I ось вiн, пуцьверiнок капловухий, чи  не  найдрiбнiший  з-помiж  усiх,
видибує,  блiдий  з  переляку,  отетерiло  зупиняється  перед  директором.
Занедбане, нещасне створiння з гостреньким пiдборiддячком,  з  гостреньким
пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з  мовчазним  жалем,
потiм, поволi рвучи записку на дрiбненькi шматочки, обернувся до Кульбаки:
   - Знаєш такого?
   - Ще й як!
   - Мiг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути?
   - За що така честь?
   - За мужнiсть. За правдивiсть. За те, що знайшов у собi духу зiзнатись!
   Кульбака зверхньо глянув на геть знiченого  Карнауха,  свого  шашкового
партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом
i аж по тому через силу вичавив iз себе:
   - Хай пiдiйде.
   Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому:
   - Пiдiйди до Кульбаки.
   Потупцявшись,  поогинавшись,  перемагаючи  сам  себе,  Карнаух  ступнув
нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять,  простягнув
навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир,  одразу  звеселiвши,  чiпко
схопив її i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що  Карнаух
мало носом не заорав.
   Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця.
Сказано ж: артист!



   IX

   А тим часом веснiє, веснiє... Вечорами,  коли  учителi  розходяться  по
домiвках, iнодi чути скрики птахiв  у  темному  небi  -  журавлi  чи  гуси
гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Буває, зупиняться вчителi просто
серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба,  забувши
про час, про всi суєтностi дня, стоять  притихнувши,  проводжають  нiмотно
той летючий, мовби  сповнений  неземної  пристрастi  гомiн.  Ледве  чутний
гелгiт дикого птаства у  нiчнiй  високостi  до  кожного  з  них  промовляє
по-своєму, чимось розбентежує i кличе кудись...
   - Звичайна рiч: птахи летять,  а  скiльки  музики  в  небi,  -  задерши
голову, зупиняється серед колег Берестецький. - I  як  багато  важать  для
душi цi уроки гармонiї...
   - Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, -
каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються
нишком пiсля вiдбою... I хiба  ж  не  парадокс  наш  учительський:  ми  їм
заронюємо в душi красу свободи i водночас тримаємо пiд замком  обмежень...
Це послiдовно?
   - То  що  ви  пропонуєте?  -  запитує  зiсохлий,  виснажений  хворобами
математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки
зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх пiвтора коня i гайда в
дорогу...
   - А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й  порушити
буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо.
   - А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей  патлатий
красень, що давно вже лицяється до Марисi, щоправда, бiльше жартома.
   - В неї ж наречений є, -  нагадує  Ганна  Остапiвна.  -  Хай  не  такий
баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край  свiту  ладен
везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла.  Квiтами
її осипає... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли  скрасити  життя  своєї
подруги?
   - Таж вiн на гiтарi грає й квiти малює, - заступилась за  Берестецького
Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює  в
школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й
думаєм, де новий гарнiтур добути...
   - Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано  ревнивими  нотками  в
голосi чоловiк Килини Устимiвни.  -  Квадратуру  кола  намалюю  для  вашої
виставки...
   - Намалюйте менi оцю нiч,  -  каже  грайливо  до  Берестецького  Марися
Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба,  i  птахiв
отих, що їх нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i  не  заблукують,
дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнтуїцiя, чи родовий  iнстинкт,
чи що там їх веде?..
   I потiм вони далi йдуть широкою  вулицею,  помiж  заснулих  будиночкiв,
позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на  яких  лампочки  лиш
де-не-де горять,  а  iншi  знову  порозтрощувано,  самi  склянi  гузирi  з
патронiв стирчать. Це вже не їхнiх вихованцiв робота,  -  їхнi  з-за  муру
сюди не дiстануть. Скорiш  усього  то  розважались  зразковi,  немiченi  з
радгоспної школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й  взагалi  дiти
тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили  душу
пiсля чайної.
   - I чому не лобом об стiну, а каменюкою  по  лiхтарях?  -  каже  Килина
Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання?
   - Печерний  iнстинкт  час  вiд  часу  прокидається,  -  зiтхнула  Ганна
Остапiвна. - Вiн живучий.
   - А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську  природу,  -
iронiзує Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте  руйнiвне,  агресивне,
що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний,  але  ж...  Вона  до
нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти  лiзе  з
вилицюватою мордою маленький Герострат...
   - Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смiєтесь? Чого  вам
i в школу було йти, якщо нема вiри?
   - Я не гiрший за iнших, -  не  образившись,  добродушно  вiдбороняється
Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику
менi накинули,  -  теж  не  вiдмовляюсь...  Чергую,  стiнгазету  випускаю,
щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самi нiяк ради  своєму  Кульбацi
не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я,
до речi, вже його своїми орнаментами зацiкавив...  Мистецтво  -  найкращий
педагог!
   Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж  бо,
пiсля тiєї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не  лише  на
Тритузного, а мовби й на неї перенiс образу. Неконтактнiсть  -  це  навiть
м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що
вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий,  але
на всi свої аргументи тiльки й  чула  незмиренне:  "А  чого  ж  вiн..."  В
iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - має
їх тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох,  попався  iндивiд!  I  як  тiльки
природа вмiє лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях  творить  вона
людськi вдачi, нервовi структури,  темпераменти...  А  ти  береш  на  себе
смiливiсть  стати  її  спiвтворцем,  формувальником  душ...  Чи  не  надто
самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в  нiй  те,  що  в
первiсних формулах закодовано i, може, визначено  наперед?  У  найдикiшому
поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважуєшся на таке?
   Ось, нарештi, й директорiв котедж.  Бiля  хвiртки  стоїть  уже,  як  на
чатах,  в  накинутiй  хустцi  Зiнаїда  Петрiвна,  виглядає  свого  Валерiя
Iвановича. "Панi директорова", як її називає Марися Павлiвна. У школi  всi
знають, що ревнує вона  свого  мужа  до  Марисi  Павлiвни,  i  тому,  коли
повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде  в  гуртi,  тодi
Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере  його  пiд  руку,  їй  самiй  теж
неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiнаїди Петрiвни,
яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежує iз-за хвiртки, пiдзирає
звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю...
   Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв  нема,  Зiнаїда
Петрiвна стривожується:
   - А де ж мiй?
   I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне  чергування,
пiдмiнивши бiолога, в якого  розгулялась  печiнка,  -  "панi  директорова"
зiтхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гуртi.
   - Зiнаїдо Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визиркує iз-за  плеча
Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно...
   - Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке  ревнощi,  -  сумовито
сказала "панi директорова".  -  Це  такий  звiр,  що  людинi,  мабуть,  до
старостi пощади не дасть.
   - Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм.
   - Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову  котрась  iз
Будинку  культури,  тодi  посмiєтесь...  Звiсно,  ревнощi   -   пережиток,
теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж  знаю,  що  Валерiй  Iванович
нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю,  як  десь  там  вона,  оця
Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi -
ой, не  кажiть!..  Бо  вона  ж  не  те,  що  я:  бачите,  як  розтовстiла,
обабилась...
   - Зiнаїдо Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик.
   - Була, - прикриває молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч
хлiба зовсiм не їм, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога...
   - Тут вiд самого повiтря повнiють, -  усмiхнулась  Ганна  Остапiвна.  -
Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся...
   - Зате вiн ще бiльше тепер  схожий  на  Шандора  Петефi,  правда  ж?  -
веселiшає Зiнаїда Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть
вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i  вiршi
потайки пише, виливаючи почуття ось цiй своїй Беатрiче, ще не  розповнiлiй
тодi... Ах, що тiльки не згадається в такi ночi, коли перелiтнi  гуси  над
нами так жагуче скрикують, комусь  подають  голоси!..  Студентськi  весни,
кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували,
якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
   - А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. -  Хiба  це  менше,
нiж стати кандидатом?
   - Усе з нього випиває робота, за  вашими  стриженими  зовсiм  часу  для
своїх не залишається, -  тихо  скаржиться  Зiнаїда  Петрiвна.  -  Таня  ще
нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До  урокiв  не  присилуєш,  на  трiйки
з'їхав, тiльки транзистор йому на умi,  та  кiно,  та  ще  гумового  човна
купiть... Жахливi сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, i є, пiдлiткова буря?
   - Переросте, - заспокоює Ганна Остапiвна.
   - Вимагач, егоїст пробивається  -  ось  що  страшно,  -  далi  вiдверто
дiлиться наболiлим Зiнаїда Петрiвна. - Прибiг, поїв похапцем, дай грошей -
бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим  обмежуються  всi  бажання.  А  спробуй
стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже  й  вiд  Валерiя  Iвановича  це
приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж  шкода  його,
такий нервовий став...
   - Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I  до  жiнок
ставлення лицарське... Нi, котрась таки закохається!
   Зiнаїда Петрiвна розумiє, що це жарт,  однак  хвилюється.  Якби  вдень,
було б видно, як пiд квiтчастою  хусткою  яблучка  щiк  пашать,  рум'янцем
палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi,
а її постать лишається самотньою в  темрявi  коло  хвiртки,  на  яку  вона
схилилась у своїх клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав,
то один, то другий вiдстав, завернувши до своєї  домiвки,  а  далi  пiдуть
Ганна Остапiвна та її  молодша  колега  Марися  (вона  в  Ганни  Остапiвни
квартирує), та ще, як завжди,  причепиться  в  провожатi  Берестецький,  i
вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi  його  теревенi,  рiзнi
"пiкантерiї" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви
бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя.
   - "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна  рядком
поета i, торкнувшись  рукою  тополi,  зiтхне,  i  одразу  вiдчуєш,  що  це
зiтхнула солдатська вдова.
   Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами,
на тьмянiм екранi води, чiтко  проступає  якоїсь  закоханої  пари  силует.
Тендiтнi,  може,  навiть  старшокласницькi  постатi...  Глибинно,  весняно
клекоче вода, шум течiї наче зливається з шумом невидимих  крил  угорi,  в
нiчному небi, де, почувається, птахи летять i летять,  -  повно  там  руху
життя й загадковостей одвiчних...
   - Друзi мої, чи  вiдчуваєте  ви  плин  часу?  -  каже  в  задумi  Ганна
Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiваєтесь,
а щось неминуче втрачаєте, i душу  вам  охоплює  смуток  вiд  неможливостi
зупинити чи бодай  затримати  цей  невблаганний  плин...  Зовсiм  вiн  вам
непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того,  що  ось  у  такi  ночi  його
почуваєш...


   Х

   Ще як займались Порфиром батькiвський  комiтет  та  комiсiя  у  справах
неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гнiвi та вiдчаї:
   - Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi
добре охороняється. Бо втече!
   I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир її ще  й  тут,  та  дух  його
шугає хтозна й де, для лету уяви брам не iснує.
   На рiзнi способи вдається до втечi Кульбака. То вiн перекине  якiр  вiд
човна через мур i з його допомогою вибирається на волю, то пiдкоп робить з
пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибирається в степ. А то  ще  в
гумовiм колесi викочувався з територiї, за автобусом услiд. Iнодi занишкне
в кузовi, навантаженiм табуретками, що їх вихованцi роблять у  майстернях,
щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер
наказує: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!"  Ще
вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну  з  тих,  що
ростуть на подвiр'ї неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало
Кульбаку, шпурляло через загорожу на той  бiк,  просто  в  обiйми  жаливи,
дерези й волi...
   Проте все це були тiльки розваги духу, фантазiї та вимрiйки,  народженi
в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу  мив  в
довжелезному коридорi, де, скiльки не  пильнуй,  однаково  буде  смiття  й
пiску, як тiльки  промчить  орда  правопорушницька.  Засукавши  штаненята,
бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть пiдлогу,  немов  палубу  готує
для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж  лоб  у  росi.  Мати
пiдходить та через плече заглядає у страшенному подивi:
   "Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро  води  принести
його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу  миє?
Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!"
   Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великiм i радiснiм
подивi. Не приходила ще, а якщо  й  була,  то  не  пустили,  бо  право  на
побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається
Порфир. Ревно працює сам, не дає лiнуватись i своєму  пiдручному,  в  ролi
якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира
з ганчiркою повзає по пiдлозi, i  найменша  спроба  ухилитись  вiд  чесної
працi не минається без того, щоб вiн не дiстав нагiнки  вiд  комишанця,  а
подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за
неї Кульбака мститись не став. Пiсля  пам'ятної  лiнiйки,  коли  Кульбака,
вiдбувши ще окрему розмову з  директором,  знов  опинився  у  карантинному
товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв  на
лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбоєм Порфир кинув у його бiк майже
сумовито:
   - I що за народ - гiрш од  людей...  За  те,  що  тричi  в  шашки  його
обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкрябає...
   Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було.
Бо якої ще  йому  кари,  цьому  нещасному  Карнауховi,  коли  воно  й  так
затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все  ж
у шашковий гурток Порфир вiдмовився  записатись,  хоча  ранiше  мав  такий
намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати
i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть  не  питаючи
Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти,  бо  в
тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого
можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще  б
вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч  би  їх  збивав,  аби  тiльки
швидше звiдси випустили. При нагодi вiн,  звичайно,  не  вiдмовиться  щось
утнути, як на тому вечорi, де хлопцi,  перевдягнутi  в  дiвчачi  сарафани,
спiвали частiвки,  i  раптом  у  самому  розпалi  виступу  Кульбака,  нiби
"забувши" текст i те, що  вiн  "дiвчина",  задер  на  втiху  публiцi  свiй
сарафан i полiз до кишенi за словами...
   Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'ї, бiля  клумб,
пiд  наглядом  iнструктора  продовжиш  свою  трудову   дiяльнiсть.   Буйна
правопорушницька  челядь,  гроза  садкiв  та  паркiв,   зараз   сама   тут
садiвникує, повзаючи по клумбах, чемненько квiти  висiває  та  висаджує  в
сиру землю трояндовi кущi!
   Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у  землi)
i аж облущений вiд сонця,  терпляче  показує,  як  що  робиться,  i,  коли
стараєшся,  вмiє  твою  роботящiсть  оцiнити.   Кульбаку   теж   вiдзначив
збадьорливим кивком:
   - Є в тебе жилка трудова...  Видно,  не  раз  матерi  на  виноградниках
допомагав?
   - Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було.  Тут  гарно:  сонце
пригрiває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, вiдволожену, насiннячко  кидь
та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втикаєш.
   - Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть.
   Iнструктор посмiхається:
   - Нi, цього не буде...  Iнодi  аж  дивуюсь:  тi,  що  в  парках  клумби
топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не  зачеплять.  Ще  самi  й
поливають... Ось на собi  перевiриш:  якщо  сам  посадив  -  уже  його  не
перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже  воно  тобi
рiдне.
   - Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? -  запитує  Порфир.  -  Вiн  би
прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець,  а  дiдусь  якось
показував Порфировi).
   - Все прийметься, аби тiльки  з  любов'ю,  -  весело  каже  iнструктор.
-Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш...
   Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцiї сюди переданий, iншого
самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча,  може,
й вигадує, може, далi Генiчеська й не  бував.  А  Гаркавенко,  цей  ось  у
дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала,
- за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з
Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану:
   "У вас син Василько є?"
   I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно:
   "Не знаю, як звати... А десь є".
   "Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Передаємо йому трубку!"
   Взяв Василько i  вперше  у  життi  здалека-здалека,  iз  чорних  степiв
карагандинських почув материн голос:
   "Здрастуй, синку... Це я  -  твоя  мама...  На  шахтi  працюю...  Живем
нормально... В тебе вже й сестричка маленька є..."
   "Приїдьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть.  -  Я  хочу
побачити вас!"
   I за кiлька днiв мати  приїхала.  Це  було  взимку,  в  завiрюху.  Мати
виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала,  не  розлучалася  з
ним. Умовили її забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не  знала,  як
вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки,  пообiцяла  наступного  дня
прийти, забрати з собою Василька назавжди.
   О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'їзду! З товаришами i вчителями  вже
попрощавсь...
   А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав,  що  вона,  мабуть,
десь в аварiю потрапила, пiд  автобус  абощо,  мусили  навiть  до  мiлiцiї
вдатись,  по  лiкарнях  наводити  довiдки...  Та  марне.   Зникла,   щезла
безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить  поблизу
в нарукавнiй  пов'язцi  чергового  i  лише  зрiдка  в  хвилини  одвертостi
котромусь iз найближчих товаришiв виллє свiй бiль:
   - Не розумiю, чого вона втекла... Я ж їй сподобавсь... А що нова сiм'я,
то я нахлiбником їм не був би - здатен  уже  сам  заробити  на  себе,  маю
розряд...
   Вiдчувається, що не має вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за неї,
гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не приїздила, щоб  i  не
знали, що в нього мати є...
   Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля
восьмого класу тут залишили,  якщо,  звичайно,  дев'ятий  вiдкриють  пiсля
педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей,  як  i  Порфир,  в
вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три
днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя  порпаючись  на
розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й  ганьбу  поразки,  при  нагодi  дає
хлопцям цiннi, як вiн вважає, поради.
   - Головне, додому не тiкай, - таємничим напiвшепотом звертається вiн до
Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне...
   - А хто це - евакуатор?
   - Той, що ловить нас, вiн у них у штатi,  йому  за  це  грошi  платять!
Премiальнi має за кожну впiйману душу!..
   - Ну, я вже якби втiк, то чорта з два їм у руки дався б, - каже Порфир,
усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково
втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн.
   - I не забудь одежу змiнити, -дораджує Швачко, - брови сажею натри, щоб
нiчим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всiх мiлiцiях пiдуть...
   Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже  як
вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять!
   Наперед усе обметикував: де й першу нiч  переночує  (скорiш  усього  це
буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни
зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому  де  пастись.  Додому
вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити,  не  наскочити  на
їхню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне.
   Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з
очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з  криком:
"Чорним зроблю!"- мерщiй хапається за дiдусевого  ременя  з  бляхою...  Як
усмажить тiєю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш  на  заднiй  частинi
мамину татуїровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з
кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на
роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклує  там  над
своїми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи буває
бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена,  принаряджена,  з
кимось розмовляє, смiється. I голос її мовби чути Порфировi: "Оце  вiддала
свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо  правду  кажуть:
малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть  i  дихати...  Спекалась
нарештi - тепер i менi право-воля!"
   В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретянiй державi.  Серед  птахiв  i
сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею
себе розмалює, такi на себе прикмети наведе, що стане  мов  сатана,  нiякi
дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там  не  такi  ябеди,  як
оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а  прийде  осiнь,  тодi  видно  буде.
Може, знов на лиман подасться, браконьєрiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне
слово, тут його довго не втримають на припонi...
   Увечерi Порфир дає хлопцям спектакль:  показує  нафантазованi  сцени  з
власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим
доктором наук - директором наукової  станцiї  (здається,  Кульбака  й  сам
вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач  усiєї
Комишанки  вiдправляють  до  цього  спецзакладу,  ну  й,   звичайно,   все
завершується знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це,
як мова Порфирова  одразу  переходить  на  самi  вигуки  та  жестикуляцiї,
оченята  розблискотяться,  товариство  тiльки  й   чує   його   енергiйне,
натхненне:
   - Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть!
   I як вершина всього:
   - Смик - i є! Смик - i є!
   Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiтає, грає  кожним
живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд  за  рибиною,  що  вже
нiби й тут, у карантиннiй, вистрибує з води,  в  ясну  нiч  при  мiсяцi  з
переплеском виграє... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по  дну  ходив
та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i  всьому  цьому  вiр...
Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, є матерi й сусiдам,
ще й знайомим iз радгоспу та наукової станцiї перепадав вiд  його  щедрот,
бо тепер навiть для докторiв  та  кандидатiв  наук  тараня  -  то  головна
пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд  на
запчастини або на шифер, - мiшок  таранi  не  забудь  прихопити,  їдучи  у
вiдрядження, повернешся з перемогою...
   - Не  тараня,  виходить,  а  таран?  -  розроджується  дотепом  Синьйор
Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.
   Нарештi настає той день - мусив  же  вiн  колись  настати!  -  коли  на
урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у  вищий
ранг, кiнець карантину! Бо  заслужив,  не  захворiв,  не  втiк  i  правила
назубок вивчив, весь майдан  слухав,  як  дзвiнко  вiдкарбовує  вiн  перед
колективом заповiдi вихованця:
   - Не вмiєш - навчать, не хочеш - примусять!
   - Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму  i  членiв  ради
командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир).
   - Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...)
   - Розпочату справу доводь до кiнця! (А що  саме  доводь,  це  дозвольте
йому тримати в таємницi...)
   А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей:
   - Не журись!
   Порфир її вигукує хвацько, з насолодою,  -  вся  вишикувана  братiя  аж
веселiшає...
   Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн  сам  стає  нiби  iнший,
мовби пiдростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля  карантину  на
третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою  ступити.
Ось виникає перед ним вiкно  велике,  з  пiднятою  фрамугою,  -  з  такого
пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки  Боцмана,  чи  то
пак Бориса Савовича -  вихователя,  i  мов  очманiлий  кинувся  до  вiкна,
припав, просяяв, нагледiвши там  щось...  Нiби  в  широкоекранному  раптом
вiдкрилась  його  очам  якась  екзотична  краса,  що  вiд   неї   аж   дух
перехоплює... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив  у
снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно
муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво  вгледiв,  хлопець  ледь
чутно видихнув у тихому, безмежному захватi:
   - Очерет!..



   XI

   Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в  кiмнатах,
фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе  бiлоснiжне,  аж  вiдлякує
чистотою. Увечерi перед  сном  туалет  вечiрнiй,  маєш  бiгти  з  усiма  в
"ногомийку" (яке слово смiшне!), помиєш ноги - рушничком витирай,  кожному
з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi  вже  далi
тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд  когось  до  когось  тебе
передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас  ще
раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в  лежачому
станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без неї до
спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не маєш права зайти.
   Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро!  Виявляється,
школа мiститься  на  виступi  берега,  що  вдається  аж  в  очерети,  вода
поблискує майже бiля самого  муру,  видно  мiж  вербами  шкiльний  причал,
човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя  мрiй!  -
потяглися понад затоном кудись у  бiк  гирла  очерети,  похиливши  торiшнi
мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й
пiшли в понизов'я, вiльно й таємничо розкинувшись на весь простiр i  мовби
єднаючи хлопця з його рiдною Комишанкою.
   Одначе:
   - Марш в ногомийку!
   Ногомийка та душовi - це мов клуб,  з  усiх  бокiв  тут  надивишся  цих
ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся  ближче.  Тi,
що  на  лiнiйцi  їх  бачив  чепурненьких,   пiдтягнутих,   що   командирiв
слухаються, команди карбують, а як  до  майстерень,  то  й  зовсiм  бiжать
наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою),  вони  в
ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться,
так уже й чуєш:
   - Ану вiдступись вiд крана, робот!
   - А то що?
   - По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере!
   Двоє малюкiв теж завелися, мов пiвники:
   - Не бризкайся, бо так i дзизну.
   - Ану, дзизни!
   - I дзизну!
   I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки  розборонить
їх стусанами.
   Старшi,  яким  скоро  випуск,  поводяться  стриманiше,   вони   змушенi
оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи  та  потрапити
ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим  ще
крутiший...  Iнша  рiч  -  морське  училище,  але   ж   туди   з   поганою
характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють  бали...  Тiльки
не всi, є такi, як Бугор, у котрого вся  надiя  на  кулаки.  Переросток  з
бичачою шиєю, весь розтатуйований, вiн тут  верховодить  у  ногомийцi.  Не
встиг ще Порфир оговтатись, як  Бугор  уже  стояв  над  ним,  витрiщившись
баньками своїми нахабними:
   - Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому!
   I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом  у  душову  кабiну,
регочучи, пiдперли спинами дверi  й  пустили  зверху  струмiнь  холоднющої
води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв,  а
випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають,  кажи,  що
сам ненароком пiд струмiнь потрапив...
   I тут же Бугор та його  пiдлабузники,  оточивши,  влаштували  новачковi
екзамен.
   - Урок як по-нашому буде?
   Не знає Порфир, тiльки плечима знизує. Самi йому й пiдказують:
   - Ходiння по муках!
   Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi...
   - Школяр на екзаменi? Знов знизує плечем i знов чує:
   - Живий труп!
   Двiйка у них - "Звичайна  iсторiя",  новий  вихованець  -  "Пiдкидьок",
вартовий - "Непроханий  гiсть",  п'ятiрка  -  "Невловимий  Ян"  або  "Фата
моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч  мають  у  них  якесь  химерне,
тiльки їм зрозумiле назвисько. Учись, мовляв,  розмовляти  цiєю  потаємною
мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм...
   Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi  соромiцькi
загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить їх вiдгадати.
   Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, починає  впiвголоса
наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку:
   Когда шумит ночной Марсель,
   Моя чувиха пьет коктейль,
   А я сижу, гляжу в окно
   И пью шампанское вино...
   I далi заводить другу, зовсiм безглузду:
   Лап-тап-туба!
   Вiн гумку жує,
   Смокче гiркий самогон крiзь соломину.
   Лап-тап-туба!
   Лап-тап-туба!
   I  оце  безглузде  "лап-тап-туба"  хором  пiдхоплюють  iншi  голоси,  а
декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов  дикунчата  з
якогось африканського племенi.
   - А ти чого тiльки сопеш крiзь двоє дверцят? - Бугор суворо  глипає  на
Кульбаку. - Чого не пiдтягуєш?
   - А менi не подобається.
   - Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i  потягли  б,
та, на щастя, якраз проходить десь там  вартовий  Григорiй  Микитович,  що
здебiльшого висиджує в задумi бiля своєї  тумбочки  в  кiнцi  коридора.  З
наближенням вартового хлопцi прищухають,  аж  надто  ретельно  хлюпощуться
бiля умивальникiв, мовби  змагаючись  за  чистоту.  Та  як  тiльки  крокiв
вартового не стало чути, Бугор та його  потерчата  одразу  знову  збiглися
кружкома i  знову  взялись  за  свої  роздебендi,  -  просять  Юрка-цигана
розповiсти, як це вiн коней умiв викрадати на очах у чесного люду.  Вiн-бо
тiльки зараз такий  зразковий  i  командир  загону,  а  в  минулому  давав
концерти... Одного разу коня навiть у циркачiв був потяг, правда, на цьому
й пiймався. Гаряча циганська кров ще й тут дається взнаки;  хтозна-де  хай
оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до  неї
без пам'ятi бiгти...
   Ох, таки справдi "мiченi атоми"! Є серед них такi, що тiкали. Хто  раз,
а хто й двiчi. Стахура - цей ось зiрвався був у найбiльшi морози...
   - Тiльки й пригоди, - смiється вiн, -  що  на  вугiльнiй  платформi  до
Кривого Рога прокатавсь, пальцi поприморожував...
   Навiть малюк худоребрий, на прiзвисько Хлястик, теж пробував через  мур
перелiзти, бо за цуценятком дуже скучив...
   - Не вмiєте ви тiкати, - авторитетно каже  Бугор.  -  Я  вже  якби  дав
дьору, то найперше дрiбнокалiберку б десь  роздобув  або  пiстолет.  Маску
карнавальну на очi, i до унiвермагу, до дiвчат-продавщиць: "Касу на стiл!"
А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрiзь є!..
   З-помiж усiх "мiчених" Бугор найбiльш "мiчений", з-пiд  душу  виходить,
грає м'язами, дає меншим розглядати, як вiн рясно татуйований: на грудях у
нього виколота русалка, про яку вiн каже, що вночi вона ворушиться.  Бугор
нiби сам її виколював, запевняє малюкiв, що мiг би i тут таємну  майстерню
вiдкрити, всiх би  оцих  пацанчат  розмалював,  якби  тiльки  добути  йому
спецiальну туш та двi голки...
   З'являється в душовiй вихователь Борис Савович, i буйнощiв одразу як не
було, бо цього вихователя "мiченi" не лише побоюються,  але  й  поважають,
вiн з ними нiби напiвтовариш,  всякi  дивовижнi  речi  розповiдає  їм  про
Курили, де вiн служив моряком.
   - Нарештi бачу людей цивiлiзованих, - весело каже вiн до вихованцiв.  -
Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто приємно глянути...
   Помитих, причепурених ангелочкiв пiсля цього чекав спальня, черговий по
режиму прийматиме хлопцiв вiд вихователя пiд розписку. Марися Павлiвна теж
тут, вона показує Порфировi, де буде його лiжко.
   - Оце? - вiн  стоїть  перед  лiжком  радiсно-отетерiлий,  навiть  трохи
розгублений вiд цiєї аж страшної чистоти. Простирадла  нiким  до  тебе  не
торканi, пухнаста ковдрочка у квiтчастих вiзерунках, подушка бiлоснiжна...
А зверху на подушцi - мережива, сяюча, як пiна морська, накидка, що до неї
просто й торкнутися боязно...
   - I оце менi тут лягати?
   Марися Павлiвна всмiхається:
   - Тобi. А кому ж?
   - Скорiш би це пiдiйшло яким-небудь ангелочкам з крильцями...
   - А приготовано тобi, грiшному, - сказав Борис Савович.
   Порфир усе розглядав цi непоруйнованi бiлi снiги, потiм сказав рiшуче:
   - Не ляжу.
   - То що ж,  цiлу  нiч  стоятимеш  отак  над  постiллю?  -  ввела  брови
учителька. - Чи де ти спатимеш?
   - Осьосьо! В куренi!..
   З цим вигуком Порфир - не встигли вихователi й  схаменутись  -  шурхнув
пiд лiжко в свiй уявний курiнь.
   Наморочились, доки витягли його звiдти i зi смiхом вклали-таки  нарештi
в постелю, в оте бiлоснiжне.
   Укрившись, лежав, похихикував, нiби з лоскоту, так йому незвично  було,
хоч i вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього  чепуруха  -  в
хатi рушнички, а влiтку ще й свiжою рогозою долiвку настелено...
   Уже  перед  тим,  як  розлучитися  з   вихователями,   запитав   зовсiм
несподiвано:
   - Що таке бумеранг?
   Здивована Марися Павлiвна не могла одразу й вiдповiсти.
   - Це хай Борис Савович пояснить, - перевела вона погляд на колегу. -  Я
певна, вiн краще за мене на цьому розумiється...
   Борис Савович вловив у  її  голосi  нотку  ревнощiв,  бо  часом  Марися
Павлiвна  аж  заздрить  йому,  що  вiн  хоч  i  хмурко,  а  з  вихованцями
"контактний", хлопцi, коли є  вiльний  час,  так  i  в'ються  бiля  нього,
мабуть, пiсля школи не один iз них на Курилах опиниться, на тих скелях, де
їхнiй учитель кордони морськi чатував...
   I про бумеранг  Борис  Савович  теж  виявляється,  дещо  чув.  Це  таке
метальне знаряддя в австралiйських племен: у виглядi зiгнутої палицi...
   - Лук не лук... I має властивiсть: пiсля польоту  до  тебе  назад  само
повертається...
   - Полетить i до тебе знов прилетить? Є робота для Порфирової уяви! Це ж
можна й собi в плавнях вирiзати таке з молодої ясенини, зiгнути i...
   - Отак i в життi, - каже Марися Павлiвна. - Якщо ти зло кому  заподiяв,
то ранiш чи пiзнiш воно ж до тебе й повернеться...
   - А добро?
   - Повернеться й добро... А що зло - то напевне. Чи давне, чи недавнє...
Велике чи мале... Навiть у думцi подумане - i те вiдплатиться... Ви згоднi
зi мною, Борисе Савовичу?
   - Що принцип бумеранга дiє в життi? Так це ж, власне, те, що  в  народi
здавна говорять: не копай на iншого яму  -  сам  до  неї  впадеш...  А  що
вчинене зло iз закономiрнiстю бумеранга має до лиходiйника повернутись, то
це, я гадаю, й наука з  часом  пояснить...  Невiдомi  ще  якiсь  бiоструми
вiдкриє чи щось у цьому дусi.
   Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гукає владно:
   - На добранiч!
   Це стосується всiх. Вихователi теж повиннi залишити  своїх  пiдопiчних.
Свiтло вимикається, пiслявiдбiйна тиша настає.
   Одначе новi сусiди Порфировi й тодi ще якийсь час  чують  з-пiд  ковдри
його притишене, щасливе, мовлене до самого себе:
   - Джик! Вжик! Смик - i є!
   Рибу вудить ангелочок...
   Аж поки скакун сновидiнь пiдхопить  його  й  шалено  понесе  в  степовi
простори, по груди шугаючи в буйних квiтучих травах...



   XII

   Автобус летить у степ, у мiражi.
   Повiтря   небосхилу   вiбрує,   свiтлими   рiками   тече-перетiкає    з
безконечностi в безконечнiсть. Як  великий  художник,  природа  дала  волю
своїм фантазiям, творить з весняних марев озера,  лагуни,  слiпучi  плеса,
купаються в них примарнi гаї та оази, а через дорогу перед автобусом  весь
час незникно котиться мiражна повiнь.
   Ще рання весна, ота сама розвесiнь, коли над степами  покотили  веснянi
тепла  й  вигрiтi  сонцем  поля  буйно  парують,  прозорою  земною   силою
струменять у небо, i механiзатори кажуть: "На врожай!" Мине якийсь час,  i
засвистить над степами суховiтриця, вип'є вологу, розжене марева,  а  поки
що течуть i течуть вони, купають простори, перебiгають  шляхи  степовi,  i
навiть у мiстах цього краю, через широкi проспекти в нових мiкрорайонах  -
навперейми тролейбусам - струменять такi ось iлюзорнi пречистi рiки.
   Мчить степами автобусик, не  такий,  правда,  як  тi  розкiшнi  рейсовi
"Iкаруси", що ходять по трасi, а  значно  менший  за  "Iкаруса",  буденний
трудяга застарiлої моделi, списаний шефами i подарований школi, на лобi  в
нього напнуте червоне полотнище з написом: "Дiти!" - хочу самому  автобусi
сидять "дiти" цiлком дорослi... їх  лише  троє:  в  одного  вiкна  визирає
молодий мiлiцiонер з задумливою усмiшкою, бiля вiкна протилежного - сувора
дiвчина,  що  сердито  й  напружено   закам'янiла   в   нахмуренiй   своїй
чорнобровостi, а в самому центрi автобуса ще хтось широкоплечий  розсiвся,
вусатий, у кашкетi... Нiчого собi дiти! А розгадка  проста:  поспiшаючи  з
виїздом, в хапанинi забули той напис зняти, залишився вiн пiсля вчорашньої
поїздки на екскурсiю до гiдроспоруди, куди возили премiйованих  школярчат,
саме тих, якi вiдзначились працею в майстернях.
   На степових розвилках автобусик зупиняється, неначе в ваганнi. Виходять
з нього троє, роззираються, радяться про щось.  Наче  те  "щось"  навмисне
водило їх у цих просторах, показувало їм марева й дикi  вогнистi  маки  на
узбiччях i, мовби граючись, знову плутало їхнi дороги.
   З траси автобусик зверне на узбiчну  дорогу  й  помчить  аж  до  земель
кiнзаводу, мовби тiльки для того, щоб знову цi постатi -  двi  чоловiчi  й
жiноча - могли вийти на межi й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед
марев, серед цих затоплених сонцем  просторiв,  де  аж  пiд  обрiєм  мчить
табунець кiнзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на  iподромах,
виборюватимуть  призи  у  великому  дербi,  а  поки  що  вiльно   гуляють,
розпустивши гриви, молодий вожак - сам як образ i  втiлення  свободи  -  в
нестримному летi повiв їх кудись аж попiд небо.
   По якомусь часi зупиниться цей ошарпаний автобусик  ще  бiля  степового
аеродромчика, i люди з автобуса постоять край злiтного поля, дивлячись, як
лiтаки мiсцевих авiалiнiй вирулюють на просторе, беруть розгiн,  залишаючи
кожен пiсля себе хвiст ранньої весняної куряви. Звiдси шкiльний автобусик,
ще раз змiнивши напрям, помчить десь на пiвдень, аж поки  з'явиться  iз-за
пагорба велика рiка, зблисне навстрiч своїм розлогим сяйвом. Униз, уподовж
рiки, помiж кучугурами лежить напiвзабута дорога, по нiй тепер мало хто  й
їздить, а цi вдаряться й туди, бо  пiсля  тривалих  перемовок  в  автобусi
водiй почує коротке й рiшуче:
   - На Комишанку!
   I  розпорядження  те  якраз  належало  Марисi   Павлiвнi   Ковальськiй.
Тритузний в душi не був згоден, проте дискусiю розводити не став: хай  уже
цього разу буде її зверху.
   Прикрою була причина, що ганяє їх сьогоднi по степах: шукають Кульбаку.
Випарувався, зник  цiєї  ночi!  Знехтував  засторогами  досвiдченiших,  що
тiкати вночi, мовляв, небезпечно, бо пiсля вiдбою варта  особливо  пильна,
всi ходи її виходи стереже. I все ж,  усупереч  здоровому  глузду,  Порфир
обрав для своєї операцiї нiч, i виявилось,  що  вона,  нiч-мати,  його  не
пiдвела! Зник, щез, розчинився в просторi. Була просто неймовiрною ця його
втеча, оце найсерйознiше для школи за цiлу  весну  чепе.  Напередоднi  так
слухняно поводився, так вражений був бiлоснiжнiстю спальнi, розпитував про
бумеранг, жартував... I зовсiм не схоже було, що це лише гра,  хитрування,
розраховане на те, щоб приспати пильнiсть вихователiв  та  служби  режиму.
Чи, може, вкладаючись пiсля вiдбою, й справдi не думав про втечу? Тодi  що
ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважає, що причиною всьому
фрамуга, яку не зачинили наглухо на нiч, - до речi, теж наполягання Марисi
Павлiвни. Здалося їй, що  недостатньо  провiтрюється  кiмната,  де  сплять
вихованцi, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на нiч
фрамуги вiдхиленими, i ось  маєте...  Недоврахувала,  що  для  такого,  як
Кульбака, пiднята десь аж пiд стелею фрамуга, ота вузенька щiлина - то вже
нарозпаш розчахнута брама в широкий бродяжницький свiт!  Можливо,  помiтив
звечора й те, що за вiкном одразу починається дах нижчої прибудови,  отже,
коли спуститися на той дах, то такому спритниковi не важко  перескочити  з
нього й на дерево, що росте по сусiдству, а з дерева на мур...  Факт  той,
що коли черговий по коридору зайшов перед пiдйомом до спальнi,  то  застав
Кульбачине лiжко, нiби в насмiшку, акуратно застеленим, -  усе  на  мiсцi,
бiлоснiжне покривальце лежить на подушцi, як пiна морська...
   - Невже вiн енуретик! - розгортаючи постелю, висловлювала здогад  Лiдiя
Максимiвна, шкiльний лiкар.
   - Казали б ви по-простому, - зауважив на це Тритузний, - впiсявся, та й
усе.
   Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованцiв  спецшколи,  є  вона,
мабуть, наслiдком усiх тих переживань, нервових струсiв, що  їх  аж  надто
дiставалось багатьом iз цих дiтей, перш нiж вони потрапили сюди  iз  свого
безладного життя. Адже ж i перемерзали по горищах, i перестрашувались так,
що декотрих досi мучать ночами галюцинацiї, бо якщо  воно  бачило  сокиру,
пiдняту озвiрiлим п'яницею на матiр, то таке не скоро  забувається...  Тож
не з одним трапляються тут нiчнi  конфузи...  Однак  лiжко  Кульбаки  було
сухе. А сам Кульбака зник. Вилетiв, вивiявсь, мов святий дух,  з  третього
поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер,  зайдисвiта,  серед
невловних степових мiражiв.
   I шукають. Побували найперше в радгоспних  теплицях,  де  вiн  мiг,  за
деякими даними, влаштувати  собi  ночiвлю,  телефонували  в  селищну  Раду
Нижньої Комишанки, чи не з'являвсь  на  їхньому  горизонтi,  -  нi,  не  з
являвсь, поцiкавилися лише, бiльше  для  насмiшки,  як  же  воно,  мовляв,
стiльки вчених, дипломованих сторожiв i  не  встерегли  одного  маленького
комишанця... Щодо кiнзаводу  та  аеродромчика,  то  їх  можна  було  й  не
провiдувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохiд  встиг  би
аж он куди забiгти? Одначе молодiй виховательцi зниклий  суб'єкт,  мабуть,
уявлявся крилатим, за її наполяганням, автобусик уже облiтав  пiвсвiту,  а
тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий  же  той
Кульбака наївний, щоб, випорснувши зi школи, летiти навпростець просто  до
маминої пазухи!
   Розшук  поки  що  здавався  Тритузному  позбавленим  логiки  й  правил,
точнiше, якщо й була в ньому яка логiка, то тiльки жiноча, тобто мало чого
варта, i дивно було, що представник мiлiцiї, оцей ось  молоденький,  що  з
ними їде, лейтенант, не вважає  за  потрiбне  вносити  корективи.  На  всi
примхи Марисi Павлiвни в  лейтенанта  усмiшка,  згода,  неприхований  вияв
симпатiї.  Оце  ж  бо  так  бував,  коли  до  твоїх  службових  обов'язкiв
долучається щось стороннє, до дiла не стосовне, рiзнi шури-мури та спiльнi
прогулянки на мотоциклi! Наречений вiн їй чи хто, а тiльки щосуботи  можна
бачити його мотоцикл пiд муром бiля прохiдної. Тiльки сонце над захiд, уже
й пiдлетiв, сигналить нетерпляче,  викликаючи  свою  "вiдзiгорну"  (деколи
вона довгенько  примушує  себе  ждати).  Потiм,  дивись,  таки  удостоїла,
вибiгла, скiкнула на сидiння, обома руками за спину вчепилась i - помчали.
Для iнших вiн працiвник райвiддiлення, лейтенант,  авторитет,  а  для  неї
просто Костя, почувається, що крутить ним це дiвча, як циган сонцем. Тож i
в сьогоднiшнiх розшуках не представник району задає тон  i  не  сам  Антон
Герасимович як начальник  служби  режиму,  а  ця  досить-таки  в'їдлива  й
владолюбна особа. Тритузному тiльки й лишається, що час вiд часу  пускати,
мовби кудись у простiр, стрiли своїх сарказмiв.
   - Оце ж вам i "хвеномен"... Оце вам i з живчиком та з перчиком, - кидає
вiн, не озираючись. - Бистроум, iнтелектуально обдарований... Хо-хо!  Якщо
обдарований, то це ще гiрше в нашому дiлi! Тупий навряд чи зумiв би  отаке
витiяти, а цей, бач, усiх нас у дурнi пошив... Вiн їм казочки та баєчки, а
вони й розтанули... Ось як швидко ми перековуємо...
   Мовчить Марися. Прилипла бiля вiкна, аж очi мружить,  видивляючись,  чи
не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок,  з-помiж  кучугур...  Такий
удар! Ще вранцi йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певностi,  як
це нерiдко з нею буває, що день попереду жде тебе цiкавий,  змiстовний,  i
хай у чомусь буде вiн нелегким, клопiтним, але неодмiнно принесе i радiснi
несподiванки. Проте вже на  прохiднiй  вiдчула:  щось  сталося.  Неприємно
вразила Марисю похмурiсть вартового, що й на привiтання не вiдповiв, а  ще
тривожнiше вiдчула вона себе, коли зайшла на  подвiр'я  й  загледiла  коло
автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу,  чути
було незвично рiзкi  розпорядження  директора,  насторожувала  присутнiсть
мiлiцiї (в першу мить Марися не розгледiла, що  то  Костя  стоїть  до  неї
спиною в своїй  новенькiй  лейтенантськiй  формi).  Коли  Марися  Павлiвна
пiдiйшла, всi до неї обернулись з холодком  неприязнi,  так  їй  принаймнi
здалося, навiть Костя  не  посмiхнувся,  лише  Антон  Герасимович  порушив
напружену мовчанку:
   - Чи не зустрiчали там свого "хвеномена"? Щез i адреси не залишив.
   А Валерiй Iванович... Нi, вiн не сказав їй нi слова осуду, хоча краще б
сказав, анiж ховати  його  пiд  маскою  своєї  директорської  витримки  та
врiвноваженостi.   Здавалось,   Валерiй   Iванович   ось-ось    зiрветься,
роздратовано кине їй при всiх: "Донюнькались... Тож їдьте!  Шукайте!  Самi
ловiть!" Було б навiть лайку легше перенести, нiж ту  сповнену  мовчазного
докору витримку Валерiя Iвановича та напружену притихлiсть колег. Бо варта
вартою, а це ж таки вона нарадила за тi фрамуги... Ось так  i  вчать  вас,
наївних iдеалiсток! Добре, хоч духу знайшла в  собi  сказати  директоровi:
"Сама винувата, сама i  на  розшуки  поїду!  Пiд  землею  знайду!"  I  ось
пустилась у мiражi, на  цi  безглуздi  лови.  "Бо  хiба  ж  не  безглуздо?
Двадцятий вiк, а ви, як за звiром, полюєте на собi подiбного!"
   Давно такого каменя не лежало на душi. Отак зневажити всiх  i  найперше
її, виховательку?.. "Це ж пiдло, пiдло! - аж закричати хотiлось.  -  I  як
пiсля цього вiрити, що можна викорiнити  ницiсть  людську?!"  Оце  ж  тобi
"материнське начало"... Не вийшло "начала", товаришу  директор!  Пiдкинули
менi таке звiреня, що навряд чи й самi б з ним упорались!.. Хитре,  лукаве
створiння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, анiж ти його. Психологом
виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психiка  сучасної  дитини  iнодi
виявляється складнiшою за психiку дорослих. Щадила його, вигороджувала,  з
наївним зачудованням слухала  його  теревенi,  захоплювалась,  яка  багата
уява. Усе, з чим iшла сюди з iнституту, вiн одним своїм  вчинком  розвiяв!
Успадкувавши родинний фах, вчителювати  пiшла,  найтруднiших  обрала,  щоб
воювати з життєвою грубiстю, щоб захистити таких, як цей юний  черстводух,
вiд їхньої ж власної жорстокостi. Емоцiйних бальзамiв прикласти  до  їхнiх
душевних травм!  Переформуєш,  переiнакшиш,  очищенням  пробудиш  у  ньому
почуття прекрасного... У драмгурток його, бо як же,  артист!  I  вiн  таки
довiв свою "артистичнiсть", зумiв отак тебе ошукати при першiй нагодi. Всi
твої зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тiльки привiд, щоб
над тобою десь посмiятись, зуби пошкiрити з такими ж  невиправними,  як  i
сам. Стiльки енергiї витрачено - й марно-марнiсiнько. Душу вкладала, своїм
жертвувала ради них... Часом i в кiно було не йдеш, а  морочишся  з  ними,
весь вiльний час вiддаєш для iндивiдуальних бесiд, на  спорт  та  гуртковi
заняття, хоча й доводилось чути: "Це вам не  студiя,  Марисю  Павлiвно,  а
спецшкола". Але вона має свою думку щодо цього, та  й  колеги,  здавалось,
належно оцiнюють вольовитiсть молодої вчительки, її  здатнiсть  запалитися
працею, поступитися особистим ради iнтересiв колективу. "В маленькiм  тiлi
- великий дух". А що ж вiн виборов, твiй дух,  в  оцьому  ось  конкретному
випадку? Чи, може, й зовсiм упав  вiн  на  грунт  бездуховностi,  раннього
цинiзму, емоцiйної глухоти? О нi, в емоцiях йому не вiдмовиш, в нього  їх,
може, аж занадто, тiльки все свої,  химернi,  як  i  ця  комишанська  його
затятiсть, що одним махом звела нанiвець, на  посмiх  виставила  всi  твої
iлюзiї!
   - Чула моя душа, що тут не обiйдеться без чепе, - знову гуде Тритузний.
- За таким фруктом треба було в сто очей  дивитись,  а  ми  йому:  ось  на
"Дон-Кiхота" читай, скоро Матюшу  в  "Мартинi  Борулi"  гратимеш...  От  i
догрались...
   - Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант мiлiцiї, -
наче хтось, а не служба режиму найперше несе вiдповiдальнiсть за втечу.
   - Служба режиму, товаришу Степашко, своє дiстане, директор не забуде її
в наказi, - ображено вiдповiв Тритузний. -  Чого  доброго  й  менi  ще  на
старiсть зiпсують характеристику своїми оргвикрутасами.  А  хiба  ж  я  не
товчу їм день у день, що в нас не пансiон для дiвчаток, що  в  нас  заклад
спецiальний, режимний...
   - То по-вашому - карцер на них на всiх збудувати?
   - За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без нiжнощiв  у
життi обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синiв  виростив  -  не
ледацюг: один гарпунер,  другий  буровий  майстер  на  Каспiї,  орден  уже
заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогiка?
   Антон Герасимович у дискусiях раз у раз вдається до цього  невiдпорного
аргументу з синами, i чим тут заперечиш? До того ж Степашко  й  сам  добре
знає обох його синiв, бо, коли приїздять улiтку, старий  щоразу  влаштовує
на їхню честь бучне гуляння на островi, спiви тодi лунають над  водами  до
пiзньої ночi, i Антон Герасимович на радощах кличе до гурту  кожного,  хто
тiльки на очi потрапить...
   - Не так воно все просто в життi, - веде своєї старий. - Хай  там  уже,
на Заходi, розгiльдяїв патлатих нарозводили, вiд  наркотикiв  зарятуватись
не можуть, а наш народ, вiн до дисциплiни звик, спартанство,  суворiсть  у
самiй вдачi  його.  Через  те  й  товчу,  що  режимнi  школи  ширше  треба
впроваджувати i до таких, як ми, недрюкованих, уважнiше прислухатись...  А
то ось я скiльки пропонував наростити мур, пiдняти його на метр або  й  на
два, а послухались?
   - Нiякий мур ще нiкого не втримав, - озвалась нарештi Марися  Павлiвна.
- Хоч i до неба вимуруйте його!
   - Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тiкати, -  переконано
додав  Степашко.  -  А  загорожi  нарощувати,  замки  побiльшувати  -   це
середньовiччя.
   - I хто це говорить? - осудливо мовив Антон  Герасимович.  -  Той,  чия
служба тiльки те й роби, що лови їх ти акти на них складай...
   - Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я  найщасливiший  у  той
день, коли ми зможемо i цi вже iснуючi нашi мури розмурувати.  Щоб  бар'єр
квiтковий навколо школи, i все. Ото буде вершина наших трудiв.
   "Ось таким ти менi подобаєшся", - окинула бистрим озирком Марися  свого
супутника i за хвилю знов сидiла серйозна, дивлячись у вiкно.
   А Степашко й далi гомонiв до Тритузного:
   - Поставимо себе на його мiсце: хлопець рiс, не знаючи обмежень,  а  ми
раптом хапаємо його, накидаєм на нього сiтки  заборон,  посягаєм  на  його
особистiсть.  Для  нього  свобода  й  розхристанiсть  -  поняття  поки  що
рiвнозначнi, в обов'язках перед колективом вiн ще не бачить нiякої  честi,
то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина,  бунт?  Навiть  медики
радять зважити на постiйний "рефлекс свободи", що  живе  нiбито  в  кожнiй
людинi... А нам хочеться, щоб у  ньому  цей  рефлекс  одразу  зiщулився  й
завмер перед нашими правилами! Нi, в кожного свiй погляд на  речi...  Йому
тiкати, а нам ловити - звичайна дiалектика...
   За вiкнами автобуса  потяглись  плантацiї  виноградникiв,  що  належать
тутешнiм радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвостi  кучугур  жилавi
низькорослi перелiски, здебiльшого з сосен, бiлих акацiй та  ще  тоненьких
тополь, якi, повироставши, пiдуть на переробку  для  целюлозного,  а  далi
знов потяглись недавно закладенi виноградники... Все  це  наслiдки  зусиль
науково-дослiдної станцiї, тiєї, де працює Порфирова мати гектарницею.
   -  Можна  ж,  виявляється,  досягти?  Скоро  справжнiй  лiс   буде   на
кучугурах... - звернувся мовби до когось Антон  Герасимович.  -  Уже  тут,
кажуть, i диких кабанiв бачили, а колонiсти вважали цi пiски безнадiйними.
Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцiю,  бо,  здавалось,  за
дурне дiло взялась: розорювати, залiснювати цi мертвi кучугури, де й полин
не хоче рости... А вона своє  довела,  поприймались,  бач,  i  соснята,  i
тополята... Виноград - i той приживляється...
   - Не тiльки приживляється, а ще й оздоровлюється, - уточнив Степашко. -
Тут у них десь карантин проти фiлоксери: пропускають  крiзь  нього  навiть
алжiрськi сорти... Бо пiски ж цi влiтку таких температур, що нiяка  погань
не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог!
   "Як ми саджанцi - так ви дiтей наших бережiть",  -  пригадались  Марисi
слова,  якими  гектарниця   звернулася   до   них,   коли   прощались   на
винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледiли. I,  може,  шукайте
втiкача зовсiм не в тому напрямi, де слiд би шукати? Згiдно з  втiкацькими
правилами, може, обминув вiн свою Комишанку десятою дорогою, i марна  рiч,
як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися  за  вчорашнiм
днем?.. Та вгадай, чи дiятиме вiн  тiльки  так,  як  пiдказала  б  холодна
логiка втiкача, як учинив би тверезий, наiнструктований розум?  Електроннi
роботи, отi дiятимуть за логiкою, якщо вони коли-небудь втiкатимуть,  а  в
цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а  в  серцi,  може,
мiсце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх  безкраїх,
як очерети, галасвiтах, що їхнi й координати невiдомi, -  Марися  мимоволi
усмiхнулася, уявивши повеселiлого Кульбаку в  недосяжностi  туманних  його
володiнь...  Нестерпне  створiння!  I  яка  диявольська  настiйливiсть   у
досягненнi  своєї  мети!  Здавалось,  нарештi  приручили  його,  прижився,
ввiйшов  у  шкiльний  ритм,  та  виявляється,  що  й   бiлоснiжним   вашим
доброжитком i навiть набутими симпатiями вiн без вагання  пожертвує,  якщо
проблисне йому хоч найменша можливiсть перемайнути в  iнше  буття,  в  оте
маревне, що вiн його так солодко вимовляє: право-воля!



   XIII

   На причiлку материної хати,  пiд  розквiтлим  старим  абрикосом,  мiцно
спить зморений, заброджений у нiчних росах невловимець. Вiрний Рекс сидить
бiля нього на чатах. Спочиває  втiкач  на  царськiй  постелi  -  на  кулях
очерету, що ними взимку мати вiд буранiв хату обставляла. Ось  тут,  серед
розбушованих кулiв, у солодкому снi й  застала  Оксана,  забiгши  на  обiд
додому, свого приблукалого звiдкись коханого синочка. Де був, де блукав, а
прибився сюди, на цей  очеретик,  що  править  йому  зараз  за  найпухкiшу
постелю. Обмерши вiд  щастя,  нахилилась  над  ним,  торкнулась  стриженої
голови,  торкнулась  нiжно-пренiжно  (щоб  не  злякати  зi  сну!),  а   як
проклiпнувсь вiд незрозумiлої ласки, так i  вхопила,  здушила  в  нестямi,
обцiловуючи свого найдорожчого на цiлому свiтi тиранчика...
   - Звiдки ти? Вiдпустили тебе?
   - Сам себе вiдпустив...
   - Таж як це? Втiк?
   Вiн загадково посмiхався, трохи навiть хизуючись  перед  матiр'ю  своїм
геройством. Радий був i тому, що не заходилась бити.  Бо  в  неї  так:  то
вiдлупцює до синякiв, то одразу ж пiсля цього поцiлунками обсипле...
   - О горе моє: невже самовiльно? - допитувалась мати. - Через мури  отi?
Вночi?
   - Та ще при якiй погонi...
   I почалось! Якi страхiття вiн перемiг! По яких карнизах прокрадався. Iз
даху на  дах,  iз  дерева  на  мур,  а  вздовж  муру  саме  вартовий  iде,
прожектором свiтить! I, звичайно, з рушницею, з вiвчаркою, от-от  освiтить
лiхтарем смiливця, що стоїть на мурi у повен зрiст. Та тiльки ж не вдалося
йому, бо Порфир усе передбачив,  присiв  та  стриб  униз,  та  мiшок  тому
Саламуровi на голову: раз,  i  є!  Накинув,  скрутив,  ну,  а  вiвчарка...
iншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тiльки в щоку лизнула,  бо  його  ж
усi собаки знають...
   - Ох i вигадько ж ти! Ох i фантазер! - всмiхалася мати  щасливо.  -  Де
той мiшок у тебе взявся? Де у  вас  там  вiвчарки?  Любиш  вигадувати,  як
Гоголь, що "Тараса Бульбу" написав.
   Рiдко Порфир бачить  матiр  усмiхненою,  все  бiльше  буває  нахмурена,
заклопотана, а то й розлючена, коли вiн її доведе. А зараз  живi  яскринки
її очей свiтяться ласкою, i так личить їй бути усмiхненою, добра,  щаслива
усмiшка робить маму просто красунею...
   - Ви мене, мамо, назад не вiддавайте...
   А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебiгли обличчям:
   - То чого ж ти все-таки втiк? Покривдив хто чи сумно стало?
   -  Там  сумувати  не  дають.  Нема  коли.  I  вчителi  гарнi...   "Менi
тринадцятий минало, я пас ягнята за селом", - аж  проспiвав  вiн  з  мiною
артистичною. - Iнструктори по працi теж мене вiдзначали. Я вже й табуретки
робив, i бирки штампував для меблiв...
   - Так чого ж тiкати було?
   Порфир знизав плечима в щирому невiданнi:
   - Сам не знаю. Якийсь бiс накотився...
   Для матерi й це вiдповiдь: буває, що й бiс... Одначе радiсть зустрiчi з
сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неяснiстю того, що сталося.
   - Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобi?
   Нахмурився, задумався Порфир, i матерi болiсно тенькнуло в серцi: "Щось
таки накоїв!"
   Але вiн твердо сказав:
   - Нi, мамо. Я нi в чому не винуватий. Просто скучив...
   I на матiр подивився так глибоко, проникливе, як нiколи  ранiш.  Що  то
розлука! Який учитель вона! Як умiв вiдсiювати, вiдкидати все, що в буднях
накипiло, i злобу гасити, i кривди зм'якшувати. Забуто ремiнь, що  стiльки
разiв по спинi у нього ходив, дорiкання  та  крики  клятьби,  вже  i  йому
матiр'ю прощено постiйну оту люту вiйну, коли вiн  її  вимордовував  своїм
цiлоденним байдикуванням. Взаємнi образи й жорстокостi, сльози  й  бiль  -
усе зникло,  розвiялось,  наче  й  не  було,  зосталась  тiльки  ця  любов
обопiльна, це безмiрне щастя зустрiчi двох людей, що звуться: мати й син.
   - Це ж ти голодний?
   I, не ждучи вiдповiдi, схопилась, вiдiмкнула швиденько хату, i не встиг
ще малий приблуканець очунятись, як  перед  ним  уже  шкварчить  на  столi
яєчня, i мати аж пальцi порiзала, вiдкриваючи йому консерви: i  шпроти,  й
сардини... Ще й пряникiв гербикiв наклала:
   - Їж, синку, їж! Це ж я тобi збиралася передачу нести.
   Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому
подано, i хата враз наповнилась радiстю, тiльки й того, що незвично матерi
бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зi  школи  завертають,
посилають до перукарнi, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути.  Бо
iншого в перукарню батько веде, насторожi стоїть, доки стрижуть, а його...
Тепер ось, гололобий, прибився додому, i  щось  з'явилося  в  ньому  мовби
серйознiше, пригорьоване, хоч i прикрите зовнi веселою хвацькiстю.
   - Ох, i бiг! Такий марафон дав! Уже  свiтає,  уже  можна  б  i  передих
зробити, а ноги самi бiжать! А потiм ще й на машину з цеглою вчепився...
   - То, сину, завжди так: до рiдного  дому  ноги  людину  самi  несуть...
Тiльки ж як воно буде... Нi, пiду, вiдпрошу тебе в них заберу!
   - Навряд чи дозволять... Треба не менше року вибути, коли  вже  до  них
потрапив...
   - Ублагаю!
   Порфир, заморивши черв'яка,  знiчев'я  розглядає  давнi  фотографiї  на
стiнi - дiдусеву, дядькову Иванову...
   - Мамо, а хто мiй тато?
   Для неї це було як удар. Вiдколи син став вимовляти  слова,  все  ждала
цього запитання. Ждала, й боялась, i знала,  що  колись  воно  таки  буде,
готувалась до вiдповiдi,  а,  проте,  застало  воно  її  зненацька,  жаром
обсипало всю.
   - Ти нiколи не питав мене, сину, про це...  i  нiколи  не  питай.  Знай
тiльки: хороший вiн був i не зобидив мене нiчим, не обдурив... - голос  її
аж налився пристрастю. - Ти не з обману! Ти - з правди!
   Порфир навiть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що  завдав
матерi болю. Нахилившись,  шкрiб  нiгтем  настiльну  церату,  розмальовану
квiтками.
   - Гаразд, бiльше не питатиму.
   Вона почувалася  зараз  глибоко  винуватою  перед  сином,  бо  й  ранiш
найперше самiй собi ставила на карб, що хлопець  напiвсиротою  росте,  без
батькiвської ласки та  догляду.  Iншi  з  батьком  i  в  перукарню,  й  на
риболовлю, за iншого батько i в школу пiде довiдатись, а цей  усе  сам  та
сам, одиначчин син! Оксанич! I навiть що неслухняний такий,  перекiрливий,
шалений, i за це вона брала скорiше вину на себе, - може, це  їй  розплата
за оте перше кохання з його шалом i диким мiсяцем у небi, i солов'ями,  що
аж задихались, аж стогнали  у  вербах  над  вашою  любов'ю!..  Кажуть  же:
найстрашнiша з усiх кар - кара дiтьми. О, нi, нi, не кара вiн i  не  грiх,
саме вiн щастя для неї! Бо хай i дикий, невпокорений росте, одначе  вiрить
вона, що буде з нього людина! її душа, її любов,  її  вдача  уже  в  ньому
проблискують!
   - Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком рiс. Щоб совiсть у  тебе
чиста  була...  Чиста,  не  тюремна!  Не  слухайся  тих,   що   по-пустому
геройствують: ось то я, нiкого не боюсь, пiду ларьок  пограбую,  з  когось
годинник знiму!.. Нема в злочинi геройства. є тiльки сором i ганьба, i  до
таких вiд людей лише  презирство...  Героями  на  iншiй  дорозi  стають...
Працею людина i сильна, й красива... Ось i на станцiї в нас, який колектив
дружний, усi за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став,  маму  свою
не соромив... Бо вже так я змучилася, сину, нервiв моїх не вистачає!
   - Бiльше цього не буде, мамо.
   I вiн з щирою каятьбою глянув на неї, справдi  змучену,  перестраждану:
вже й зморщок пташинi лапки з'явилися бiля очей, i шия  худа,  жилава,  як
голову мама поверне,  найбiльша  жила  пiд  шкiрою  випинається,  як  лоза
виноградна... Руки маминi бiля тих саджанцiв та  пiскiв  кучугурних  стали
старiшi за неї саму. Бо вона ще молода, ще до неї лицяються.  Iз  жалю  до
синочка вирiшила була торiк батька йому добути, хоч  нерiдного  з  плавень
привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: "Оце буде  тобi
тато, Порфире. Заступатиметься за тебе". А за кiлька  днiв  Порфир  аж  на
роботу до матерi прибiг з рiшучою вимогою: "Вижени  його,  мамо!  Нащо  ти
цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!.." I розповiв, як  зайшов
до хати, а той п'яний спить на диванi, сигарета випала з  рота  й  подушка
вже тлiє. "Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або вiн, або  я".
I коли аж так зайшлося, кому  вiддати  перевагу  з  них  двох,  мати  таки
вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть,  бо  навiщо  хлопцевi
такий "батько"...
   - Винувата i я перед тобою, сину... Не було за тобою пригляду,  все  ти
десь та десь - в одсторонi вiд мене. Тiльки ж подумай, як i мамi  нелегко,
стiльки роботи на нiй, а хто допоможе, пiдмiнить? Ось  i  сьогоднi:  i  на
виноградник  бiжи,  i  за  добрива  клопочись,  а  там  ще  й  семiнар  по
виноградних клiщах та листокрутцi...
   - У школi питали, чи виросло б хлiбне дерево на наших пiсках...
   - Це вже ти маєш випробувати, - вiдповiла з усмiшкою  мати.  -  Кучугур
нерозроблених ще й на твою долю вистачить...
   - А я й не боюсь.
   - Ото. Сам вiдчуєш, як таки гарно, коли воно в тебе з-пiд  руки  росте,
на очах зеленiє... Хiба ж давно ще всi тут  гвалт  кричали:  пiски  йдуть,
засипають посадки, вiтри  видувають  i  засiкають  посiви...  "Сахара"!  I
нiчого з нею не зробиш, вже й копанки пiском позаносило, а  станцiя  ваша,
мовляв, тiльки  даром  хлiб  їсть...  Так  треба  ж  було  все  це  комусь
перемогти? Не  само  воно  сталось.  На  вчорашнiх,  на  вiчних  кучугурах
виногради  в'ються  на  сотнi  тисяч  кущiв,  i  тополi  та  бiлi   акацiї
пiднялись...
   - Я, мамо, як ще трохи  пiдросту,  на  трактор  сяду,  плантажнi  плуги
поведу... Механiзатор - чим погано? Житимем дружно, я жалiтиму вас.
   - Вiрю, вiрю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись i вiрити!
   А хлопець далi малює iдилiчними барвами:
   - Рибку ловитиму пiсля роботи, сома вам на пiвхати притягну. I  знаєте,
на яку наживку вiн пiде? На соняшниковi пелюстки!
   Нiхто тут про таку наживку й не чув, а син її,  бач,  придумав,  зробив
вiдкриття... На золотi блешнi ловитиме.
   - Водянi дiди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвiт!
   Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах  (цього  вона
не забуває), потiм добула з шафи сюрприз для Порфира:
   - Ось я тобi тiльняшку нову купила, бо та вже на  тебе  тiсна...  Ще  й
беретку до неї.
   Хлопець  не  втерпiв,  одразу  ж  натягнув  на  себе  новеньку  морську
сорочину, порадувавсь: чим не  юнга?  Стрижену  голову  береткою  прикрив,
примаскував, нiкому й  не  видно  буде,  що  стрижений.  I  евакуатори  не
впiзнали б, якби де зустрiлись...
   - Тiльки ж ви, мамо, нiкому нi слова, що я тут був... Що я тут є.
   - Якi тайнощi, - посмiхнулась вона. - А спати лiг на  найвиднiшому,  аж
на пристань видно...
   - Так мене ж Рекс стерiг! I плавня поруч... Тiльки б Рекс голос подав -
я одразу клубком вниз, шась! - i в очерети, а там хай  шукають...  Хiба  з
вертольота...
   - Увечерi повернуся, все тодi з тобою обмiркуємо, - сказала  мати,  вже
йдучи. - А поки що набирайся духу пiсля походу, - пожартувала  вона  якось
невесело й з ласкавим усмiхом вийшла; за мить постать її в газовiй косинцi
вже майнула за вiкном, пiрнула попiд облiплене цвiтом гiлля абрикоса.
   Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокiй за сина, все буде
в тривозi за нього душа.  Бо  треба,  виходить,  його  нiби  переховувати,
мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсiм законний i є, це ще  тодi
вiдчула, коли в метрику записувала i нiби навмисно було  її  запитано  про
батька. Треба було назвати - хто батько... Та хоч що  там  хай  кажуть,  а
вона знає одне: з любовi народжений. Принесла його  на  свiт  вiд  красеня
капiтана, i не спокушав вiн її, нiчим не обманював,  сама  розпалалась  до
нього коханням, отим першим, слiпленним... Будувалася  саме  ГЕС,  баржами
брали з кар'єрiв камiння,  а  вона  поблизу  з  дiвчатами  лiс  корчувала,
плавнi, що мали пiд воду пiти. I тодi зустрiлася з ним, i  хоч  знала,  що
шлюбний вiн, без оглядки  пiшла  за  його  вродою  в  хащi  чаклунськi,  у
плавневi роси-тумани. З тих плавневих мiсячних ночей  та  з  жаги  молодої
зiткалося те, що стане потiм синовим життям.
   Ой чорна я си, чорна,
   Чорнява як циганка...
   I хоч не чорна й не циганка, а як  натхненно  спiвалося  їй  тодi  цiєї
вперше почутої пiснi бiля вогнищ вечiрнiх! Карпатськi лiсоруби, що з  ними
її капiтан подруживсь, десь iз гiр цю пiсню сюди принесли,  завербувавшись
плавню корчувати. Готували дно пiд затоплення, валили верби вiковi  в  три
обхвати, пiсля того ще взялись i за комишi, косили їх для  целюлозного,  а
якби далi, то ще, мабуть, тоншим стало б  їхнє  заняття,  -  вже,  мабуть,
павутину б косили!.. Та далi будова ввiйшла  в  береги,  лiсоруби  поїхали
назад у свої гори, в той  Рахiв  пiднебесний,  брандвахти  ще  деякий  час
стояли припнутi в плавнях  на  якорях,  а  потiм  i  вони  познiмались,  i
капiтанова баржа була переведена на iншу  лiнiю,  -  покликало  його  iнше
життя, iншi вантажi возити... Поїхав, ще й не знавши тодi, що в нього  син
десь тут ростиме, у цiй  Комишанцi...  Листуватись?  А  нащо?  Скiльки  їх
спалахує,  таких  кохань  новобудовних,  лiсоробробницьких   -   вони   не
листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи веснянi,  та  й  нема,  тiльки
хiба де побачиш багаття вечiрнє, нагадає воно, як ти хмиз тодi  в  плавнях
палила та гаки начiплювала на боки  верб  нелiквiдних,  що  i  в  огнi  не
горiли, - їх тракторами вiдтягували геть.
   Минулося, вiдспiвалося... Iнодi хiба  що  фантазiями  тiшить  себе:  як
виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його
в те мiсто портове, де її кохання приписане, скаже йому: "Знайомся...  Оце
твiй син". А поки що лиш сльозами заллється, коди з  пристанi,  iз  палуби
екскурсiйного пiсню зачує: "Ой чорна я си,  чорна..."  Бо  ж  то  спiв  її
молодостi, спiв її плавневих вечорiв. А бiльшого щастя, нiж те, якого вона
зазнала, уже й не буде в життi, не повернеться, бо один тiльки раз  людина
своєю молодiстю цвiте! I тим дорожчий для неї Порфир, що  прийшов  вiн  до
неї звiдти, з гарячих шепотiв та шалених ласк  недозволених,  прийшов,  як
iстота, зiткана з самої любовi, з краси, з мiсячних марев та  рос-росяниць
опiвнiчних...



   XIV

   I знов цього сонця блиск!
   Аж заслiпило, коли Порфир, вибiгши на кучугури, глянув униз,  i  звiдти
сяйнула йому рiка, вдарила навстрiч вируванням весняного свiтла. Вир сонця
- так би й кинувся в нього, в розлийводи отi! Ось вона, свобода!  Гуляй  -
скiльки хочеш, iди - куди заманеться, нiякий Саламур не стоїть над  душею.
Право-воля, як кажуть комишанцi. I небо, i птахи, й цi рiднi кучугури,  до
яких ще маминi руки не дiйшли, - усе належить тобi, iснує для тебе, ти тут
повновладний господар.
   Комишанки звiдси майже не видно, вона потяглась понад  берегом,  тiльки
де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшитi очеретом гребеш хат, а  на
них стирчать хрещатi шпичака телевiзiйних антен. Городи комишанськi своїми
раннiми полуницями збiгають аж у берег, в очеретянi заростi,  що  й  зараз
дають Порфировi якусь певнiсть, так само  як  i  вранцi,  коли  вiн  пiсля
нiчного пробiгу перевiв дух нарештi i влiгся пiд маминим абрикосом. У  тих
очеретяних джунглях справдi й каюком не проб'єшся, там людину помiтиш хiба
що з вертольота.
   Бiлобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру рiки, прямує до пристанi;
з екскурсантами йде, не iнакше. Кого ж вiн привезе цього  разу?  Надивився
Порфир  рiзних  екскурсiй,  добре  знає  їхнiй  протоптаний  маршрут:  вiд
пристанi  посунуть  до  Тихої  могили,  де  щолiта  товчуться   археологи,
визбирують кiсточки скiфських царiв та царенят, ще  добувають  екскурсанти
бiля велетня дуба, посперечаються, скiльки йому - п'ятсот  чи  сiмсот,  i,
звичайно, вiдвiдають мамину науково-дослiдну станцiю, бо вона ж  знаменита
на весь край. Важко вiритиметься їм, приїжджим, що  недавно  тут,  скiльки
зглянеш, арени  мертвих  пiскiв  лежали,  текучий  пiсок  аж  дзвенiв  вiд
найменшого вiтерця, а коли зривавсь вiтрюга, то весь свiт  баламутився,  -
хутори, й дороги, i копанки  заносило  пилюгою,  немовби  брудним  снiгом.
Пiщанi бурi - здавен найбiльше лихо цього краю. Хто тiльки не пробував рух
пiскiв зупинити, але нiчого не виходило, бо садили не те, або не так,  або
не тодi. Скажiмо, посадять чисту сосну, а вона вслiд i гине вiд  шкiдникiв
або вiд пожеж пiд час сушi середлiтньої... I ось станцiя додумалась, як тi
клятi пiски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, i лiси
розростаються справжнi, з травою, з грибами, з птахами  -  такий  лiс  сам
себе, без хiмiкатiв, од нападу шкiдникiв захищатиме!..
   А до цих кучугур, серед яких зараз дихає  волею  Порфир,  черга  ще  не
дiйшла, бо це важкi кучугури, сюди треба саперiв з тракторами, два  мiсяцi
тут стояв фронт, в отих он сагах нашi були, а по той бiк шляху нiмцi,  тож
всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лiзь. Якось  забрела
череда, бик став бутiти й рити рогами кучугуру, i швидко дорився: мiна  як
жахнула, тiльки хвiст од того бика десь у космос полетiв!
   Мiг би тут Порфир сам водити екскурсiї, розповiв би i про Гiлею, i  про
те, якi люди  вiдважнi  колись  жили  кочовищами  в  цих  степах,  царства
стрясали, на край свiту  ходили  звiдси  в  походи,  аж  десь  там  Персiя
тремтiла, загледiвши їхнiх списiв лавровi гаї  (вiстря  списа  кожен  воїн
увiнчував  листком  лавра)...  Розповiв  би  Порфир  i   про   шлях   отой
старовинний, що пролiг до соляних озер,  -  мав  вiн  бути  кам'яним,  але
чумаки нiбито запротестували: не треба Каменю, бо вiл  пiдбивається...  За
проїзд по цьому шляху брали з чумакiв плату - з воза по копiйцi, для цього
шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через кучугури, де й  колеса
тонуть у пiску... На мiсцi причалу колись пором був, а там корчма  стояла,
де зараз Палац культури афiшами блищить.
   Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачi до  екскурсантiв.
Бачите,  сказав  би,  -  як  добре   почуваються   отi   посiянi   рядками
акацiї-пiдростки та сосни-пiдлiтки, це їх висiвала станцiя позаторiк...  А
он там починаються  виноградники,  це  єдиний  на  Українi  розсадник,  де
вирощують в чубука саджанцi рiзних сортiв винограду, - з Iталiї,  Францiї,
з Алжiру i навiть з Японiї одержують посадковий  матерiал,  а  тут  беруть
його на карантин, знезаражують, бо нiякий шкiдник не витримує  температури
комишанських пiскiв!  Звiдси  вже  чистий  саджанець  iде  потiм  в  рiзнi
винрадгоспи, i все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама!
   Цiкавитесь тополями - вам i  про  них  розкаже  Порфир:  оце  посаджена
рядами тополя чорна, або ще її звуть українська, чи грацiозна, а  бiлокора
- це туркестанська, вона теж чудово почувається, а де акацiя росте -  там,
так i знайте, в глибинi пiд пiском похованi родючi грунти, отже, смiливо в
тих мiсцях садiть виноград...
   Дико, тихо, безлюдно  серед  кучугур.  А  чи  давно  тут  розважався  з
хлопцями Порфир: викочували на згiрок велике мазiвське колесо, один з них,
скрутившись, залазив усередину колеса (найчастiше це був  сам  Порфир),  i
товаришi пускали його  згори.  Летиш,  i  свiт  тобi  крутиться,  аж  поки
зрозгiнцi в рiчку - шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'янi,  нога  твоя
стоїть на ньому, на його потрiсканiй гумi, колесо є,  а  товаришiв  нiкого
нема, всi у школi, - за партами протирає  штанцi  твоя  вiдважна  плавнева
гвардiя! Тiльки ти оце, тиняйло, бродиш без дiла, уникаючи людських  очей,
тамуючи в собi страх i настороженiсть, адже ти втiкач, на  тебе  звiдусiль
можуть чатувати рiзнi небезпеки.
   Однак, здається,  лиха  нiщо  не  вiщує,  i  хоч  постiйно  треба  бути
насторожi, зате - який свiт! Там рiка вирує сонцем, плавнi вниз десь аж до
лиманiв синiють, а тут маки палають  всюди  по  пустирищах  -  скiльки  їх
насiяла весна! Чашечки їхнi  повнi  червоного  сонця,  по  вiнця  повнi...
Мiжкучугурнi ями та западини, що їх комишанцi звуть сагами, влiтку  будуть
налитi пiщаною спекою, все живе тут згорить, поскручується, а  зараз  саги
квiтують, мов оранжереї, i коли йдеш, аж боязко серед макiв  ступати,  щоб
не зламати цвiт.
   Вибравши мiсце, звiдки було добре видно школу,  залiг  на  пагорбi  пiд
кущем заячого холодку, замаскований гiллячками, як  дозорець  на  кордонi.
Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силiкатної цегли... Полегшено всi там
зiтхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись  нарештi  заводiяки.  Наукам
вiддаються твої товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а  вiн  ось
тут, так близько вiд вас, пiдкрався помiж кучугурами  й  жде...  Дочекався
перерви, коли школярчата,  висипавши  на  подвiр'я,  з  лементом,  галасом
кинулись ганяти м'яча. Вчитель фiзкультури Микола Дмитрович теж приєднався
до малюкiв, лише Порфира там нема серед їхнiх форвардiв. Он Петро, Вiтько,
он Кислиця Олег  -  все  його  дружки,  гукнути  б  до  них:  ось  я  тут,
повернувсь! Гайда зi мною, хлопцi! Гайда в плавнi розшукувати оту затонулу
турецьку фелюгу, що її вже й мулом в очеретах затягло...  Та  де  там!  Не
крикнеш, голосу не подаси, це тобi зась, адже ти зараз  поза  товариством,
жити мусиш вiднинi пiд покровом таїни, весь час пам'ятаючи, що  за  тобою,
може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвiнок, шкiльне подвiр'я  одразу
спорожнiло, i Порфировi стало тоскно на душi. Пiти б у школу  та  сказати:
"Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: "На  свободу  -  з
чистою совiстю!"
   Розтривожений, пiдвiвся й рушив знов у  кучугури.  Незабаром  стояв  на
iншому пагорбi, дивився у бiк далеких виноградникiв, що розкинулись аж  до
обрiю пiд небом степiв. Десь там i мамин гектар. Десь  там  її  винограднi
вихованцi, з усього свiту звезенi, щоб проходити гарт у  гарячiм  тутешнiм
пiску...  Щолiта  Порфир  пасеться  в  довколишнiх  виноградниках,   i   в
станцiйних, i в радгоспних, знає, де сорти найсмачнiшi, -  це  тодi,  коли
грона наллються й виглядають з-помiж листя, як маминi  груди.  Огорожа  на
виноградниках - густий  живоплiт  iз  колючих  акацiй,  але  Порфир  крiзь
найгострiшi колючки пролазить. Видно й звiдси крiзь сонячне мерехтiння, як
по всiх виноградниках бiлiють хустками жiнки. Он дiвча якесь  випросталось
серед мiжрядь, лице зав'язане по самi очi хусткою, стоїть  далеченько,  не
видно, яке воно з себе, але навiть i  з  вiдстанi  ясно,  що  дiвча  те...
смiється! Смiється самою своєю поставою,  i  схиленою  набiк  голiвкою,  i
навiть виноградарськi ножицi нiби аж весело поблискують у дiвчини в  руцi.
Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало,  жартома  зачiпають
Порфира, коли вiн з'являється бiля Палацу культури: "Оксанич прийшов, наша
симпатiя... Може, хоч ти запросиш до кiна, будеш кавалiром?" I  так  це  в
них виходило, що вiн i не ображався, коли вони кликали його Оксаничем.
   Вiдвернулось дiвча, взялось до роботи, а Порфировi чомусь полегшало  на
душi,  так  гарно   стало,   iшов   кудись   навмання   i   незчувся,   як
заспiвалось-замугикалось  йому,   i   дивно,   що   якраз   їхня   шкiльна
замугикалась, ота маршова пiсенька,  що  її  хлопцi  щодня  викрикують  на
подвiр'ї, ступаючи строєм, дружно вiдбиваючи п'ятами такт:
   В нашiй школi режим ох! - суровий,
   Та шляхи нам - у свiтле життя.
   Ще там iшлося про вихователя та майстрiв, якi дбають, щоб тебе "довести
до пуття", але тих слiв вiн спiвати не став, усе повторював оце: "В  нашiй
школi режим ох! - суровий..." I хоч,  сидячи  в  карантинi,  часом  навiть
дратувавсь, коли пiсня про режим долинала з подвiр'я, одначе зараз  i  це,
режимне, клалось йому до спiву, бадьорило душу: бо ж на волi опинивсь!
   Нема мурiв, нема брами, тiльки небо обступає  тебе,  польовий  вiтерець
обвiває, - просто почуваєш, що йдеш крiзь повiтря! Ох i  випорснув,  ох  i
перехитрив же всiх.
   Аж усмiхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок  пiсля  його
втечi, як лютує Саламур, креше громи на свою невдатну  сторожу.  Вiдплатив
йому Кульбака за все. Жаль тiльки, що й Ганнi Остапiвнi та Марисi, мабуть,
теж перепаде, до них Порфир проймається спiвчуттям, бо добрi були з ним, з
усiх,  може,  найдобрiшi.  Ну,  Валерiй  Iванович  має   розiбратись,   що
вихователi тут нi при чому, бо нема сили на свiтi, яка  могла  б  удержати
Кульбаку, якщо вже його душа волi запрагла!
   Випурхнув за мури нарештi. Вiдтепер змiнить своє життя,  робитиме  все,
щоб  тiльки  мама  нiколи  бiльше  не  плакала  через  нього.  Втеча  його
вiдбувалась теж, можна сказати, пiд  прапором  мами,  її  образ  йому  сил
додавав. Опинившись на територiї станцiї, найперше до парку забiг, з кущiв
виглянув: чи є мама на Дошцi пошани?  Чи,  може,  скинули  її  через  сина
забродника, хулiгана, що аж у правопорушницьку школу попав? На мiсцi  була
мама, ледь усмiхалася помiж фотографiями: з одного  боку  Iлько  Ярошенко,
механiзатор, з другого - Лiда-лаборантка. Полегшено  зiтхнулось  Порфировi
пiсля  цього,  отодi  вже  й  побрiв,  прокрадаючись  кружма,   до   свого
абрикоса... Мама, яка вона була нiжна при зустрiчi з ним, яка сердечна  та
красива, здається, нiколи такою не бачив! Тiльки б замiж не  виходила,  не
приводила йому чужака-вiтчима, бо якось пригрозила  напiвжартома:  "А  що,
якби й привела? Було б хоч кому заступитися,  коли  бiльшi  товчуть  тебе,
забiяку!" Сам за  себе  заступлюсь,  мамо,  ще  й  вас  обороню,  лише  не
приводьте п'яницi в хату! Досi вважав Порфир, що  вiн  для  матерi  тiльки
сама досада, тягар,  камiнь  на  шию.  Коли  з  вiдлучок  своїх  вертавсь,
зустрiчала його перенервована, змучена, у криках, у  гвалтах:  "Горе  моє!
Грiх мiй тяжкий". А за час цiєї розлуки, бач,  як  скучила,  при  зустрiчi
мiсця не знаходила з радощiв... "Ти не з обману, ти - з правди", -  нiколи
такого вiд неї не чув i нiколи цього не забуде.
   Блукав саме бiля Тихої могили,  коли  до  неї  потяглася  вiд  пристанi
череда екскурсантiв. Молодшi, позадиравши голови, попереду  йшли,  а  були
такi, що й на милицях стрибали чи  шкандибали  з  паличками,  -  видно,  з
лиману прибули, з грязелiкарнi. З усiх усюд наїжджає  публiка  на  тутешню
ропу,  знають  дорогу  сюди  шахтарi  навiть  десь  iз  Крайньої  Пiвночi,
прибувають  декотрi  геть  покрученi  радикулiтами  та  ревматизмами,   а,
покиснувши сезон у гарячiй  ропi,  виписуються  додому  iнодi  зовсiм  без
милиць, полишають своє дрюччя персоналовi на згадку разом  iз  розчуленими
записами в книзi подяк.
   Ранiше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись
хвостиком, теж никати за ними, бо кому  ж  не  цiкаво  послухати  про  тих
бородатих скiфiв, про загадкову Гiлею,  а  зараз  при  появi  екскурсантiв
перше бажання було: дременути геть! Одначе  вiдразу  й  схаменувсь:  чого,
власне? Кому з них вiдомо, що ти за один?  Хiба  на  лобi  мiчено,  що  ти
втiкач?
   Екскурсоводка,  голонога,  цибата,  з  напущеним  на  лоб  чубчиком  па
сучасний манiр, не стала вiдганяти Порфира, навiть осмiхнулась заохотливо:
можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справдi ж бо, розповiдатиме  для
всiх, а Порфир до таких речей має цiкавiсть, кортить йому  знати  про  тих
давнiх людей, що насипали оцi кургани-могили в степах i  ходили  звiдси  в
далекi походи, а повернувшись, справляли тут  свої  свята,  на  колiсницях
змагались, i смаглявi скiф'янки в прикрасах спiвали бiля  вечiрнiх  вогнищ
своїх, уже забутих тепер пiсень.
   - А ти чого не в школi,  хлопчику?  -  звернулася  до  Порфира  одна  з
екскурсанток, розвезиста тьотя в  рудих  буклях,  у  великих,  вiд  сонця,
окулярах.
   Чепурний вигляд Порфирiв, новенький тiльник та мiдна  бляха  на  ременi
(та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям пiдставу думати,  що
вiн, певне, з училища юних морякiв.
   - Ти з Нахiмовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тiтуся. - Чи
з мореходки?
   - Я iз спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цiєю причепливiстю.
   - Це що воно таке? - спохмурнiла розвезиста, в окулярах.
   Знайшовся одразу в гуртi й знавець - паруб'яга в бiлiй  кепочцi,  груди
розхристанi, волохатi.
   - Це та школа, де малих правопорушникiв уламують, - пояснив вiн жiнкам.
- Є тут одна на всю область. За монастирськими стiнами, через  якi  ченцям
колись дiвчат у лантухах подавали...
   - А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець,  набравшись
духу, видавив iз себе:
   - Вiдпустили.
   - Вiдзначився чимось? Вибув строк, чи як?
   - Премiя за працю в майстернях.
   - Молодець!  Давай  добувай  розряд,  -  пiдбадьорив  хлопця  смаглявий
чоловiк, поплескавши дружньо по  плечу.  -  Матимеш  розряд,  одразу  себе
мужчиною вiдчуєш. У мене ось такий, як  ти,  а  вже  прибiга  на  кар'єри:
дозволь, тату, я сам вибухiвку закладу!
   Стояли, чекаючи, доки пiдтягнуться всi. Коли  iншi  пiдходили,  то  теж
цiкавились, що  за  хлоп'як  серед  них,  i  тепер  уже  самi  екскурсанти
пояснювали, що це вихованець спецшколи, вiдмiнник, за  працю  та  зразкову
поведiнку вiдпустили його погостювати  додому...  Кульбака,  нахнюпившись,
слухав цi свої власнi вигадки, вуха йому горiли, i зарятувало  тiльки  те,
що екскурсоводка їхня вiдвернула увагу, iнший свiт з'явивсь,  заколихались
у повiтрi лавровi гаї - то йшли  на  персiв  воїни  з  цього  краю,  а  на
кiнчиках списiв у них зеленiло лаврове листя, як материн виноград!
   - Час ущiльнюється, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка,
- i в цьому курганi, можливо,  поруч  лежать  бородатий  античний  скiф  i
половець середньовiччя, порубаний  ордою  козак  i  молодий  кулеметник  з
будьоннiвської тачанки...
   Дiвчина пояснила, що розкопки тiльки починаються, може, тут  археологiв
ждуть ще великi вiдкриття... Як завжди, знайшлись серед екскурсантiв такi,
що найперше цiкавились, чи багато золота було знайдено на  розкопках  цiєї
Тихої могили, екскурсоводку це аж образило, бо:
   - Рiч не в золотi, товаришi, а в тому, що на  тiм  золотi  накарбовано!
Яка мистецька краса на ньому вiдтворена та яка її художня цiннiсть...
   Сухорлявий дiдок в окулярах, видно, неабиякий  грамотiй,  бо  й  тут  з
книжкою не розлучався, коли зайшлось про художностi, ожвавiв, розгорнув  у
книжцi закладене мiсце й зачитав, наче дiтям у класi:
   - "В тi часи праця художникiв вважалась священнодiйством! Митцi були  у
великiй пошанi. Вони гордились дiянням  рук  своїх  ще  бiльше,  нiж  царi
своїми  перемогами.  Тiльки  якщо  гiмни  царiв  починались  словами:   "Я
зруйнував...", "Я  покорив...",  то  гiмни  художанкiв  мали  зачином;  "Я
воздвиг...", "Я спорудив...", "Я виконав роботи прекраснi..."
   - Знов старий завiв свою пластинку, - кинув губатий  мордань,  цiлячись
фотоапаратом в екскурсоводку, i хоч на губаня глянули осудливо, - "нечема,
мовляв, ти", - проте  вголос  нiхто  за  старого  не  заступивсь,  i  вiн,
закривши книжку, ображено замовк.
   Як i передбачав Порфир,  вiд  Тихої  могили  екскурсанти  потяглись  до
обсадженої високими тополями садиби наукової станцiї, де, певне,  покажуть
їм кабiнет агротехнiки з засушеними шкiдниками пiд склом,  далi,  звичайно
ж, не минуть i радгоспу, якщо мають дозвiл оглянути його прохолоднi  льохи
з величезними бочками вин.  Порфир  лишився  на  мiсцi,  вiдчувши  себе  в
самотнiй, гiркiй покинутостi. Адже  в  той  бiк,  до  людей,  дорога  тобi
закрита. Ти втiкач, майже злочинець. Постояв трохи,  послухав  жайворонка,
що високо десь витюрлюкував над головою, й нарештi побрiв, сам  не  знаючи
куди. Просто так, навмання. Бо якi ж йому виконати "роботи прекраснi"?
   Ноги самi привели до рiчки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де  чиї
каюки  стоять,  примкнутi  ланцюгами  до  верб  та   берегових   осокорiв.
Рiзнокалiбернi замки на них висять, бiльшi й меншi, простiшi й  складнiшi,
та будь-який iз них сам вiдiмкнувся б перед  Порфиром,  тiльки  забажай...
Нема на всьому березi замка, якому б ради  не  дав  оцей  майстер  "золотi
руки".
   Чийсь катерок вихопився iз-за очерету, з  гуркотом  летить  до  берега,
Порфир мимовiль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це  ж
Микола, аж чорний вiд смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього
Порфировi сама приємнiсть дивитись, коли вiн,  отак  вiльно  вiдкинувшись,
сидить за кермом, править однiєю рукою, i  катерок  слухається  найменшого
доторку господаревої руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найранiше  за
всiх у Комишанцi встає, про нього й мати Порфирова каже:
   "О, це раннiй! Цей не проспить росянi блакитнi свiтанки!.." Хай  навiть
гуля допiзна, а вранцi, ще й сонце не  сходить,  а  моторчик  Миколин  уже
загуркотiв  над  водою,  вже  помчався  найранiший  комишанець  з  якимось
дорученням до мiста, або на ГЕС, або на целюлозний.
   Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись  пакунками
в руках i аж тепер помiчає Порфира:
   - Здоров, здоров, - каже йому так, наче  вчора  розстались.  -  Ну,  як
живеш?
   - Та нiчогенько... Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тiльки
надувають.
   Моторист без слiв, самою усмiшкою вiдповiв на Порфирiв дотеп. Хлопець з
деяким острахом ждав вiд нього розпитiв про свою долю, та й самому кортiло
запитати, чи не був часом на лиманi, чи не зустрiчався з  дядьком  Iваном,
рибiнспектором, одначе Миколi, видно, було не  до  розбалакувань,  бо  вiн
одразу й рушив, кивком вiдкинувши чуб назад i мiцнiше пiдiбравши пiд пахви
свої пакунки:
   - Поспiшаю, брат... У лабораторiї  ждуть.  На  пристанi  пiд  осокорами
кiлька пасажирiв куняють з клунками - ждуть рiчкової ракети.  Пароплавчик,
що доставив екскурсантiв, притуливсь до причалу  й  теж  спочиває,  -  так
стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Дверi на судно навстiж,  трап
настелений, усе нiби припрошує: заходь,  хлопче,  якщо  хочеш  вирушити  в
рейс... Капiтан сидить на кормi, читає  газету.  На  верхнiй  палубi  двоє
матросiв, що їм Порфир приносив одного разу пиво з  чайної,  задивились  у
небо, перемовляються:
   - Он-он вони пiшли... Та рiвно як!
   - Не блукають, а кроковкою йдуть... У них теж дисциплiна...
   Задер голову й Кульбака,  нагледiв  i  вiн  ту  кроковку  в  небi,  що,
рухаючись, ледь мерехтiла у високостi: журавлi йдуть  iз  гирла  кудись  у
верхiв'я  рiки,  кудись  аж  за  Київ,  на  полiськi  болота,  подалi  вiд
браконьєрських пострiлiв.



   XV

   - Кучугура з чубом! Оце кучугура... Отут i буде наш спостережний пункт,
- весело казав, бувало,  дiдусь  до  онука,  вибравши  мiсце  для  куреня.
Вiдтодi й здається  Порфировi,  коли  опиниться  серед  кучугур,  наче  це
велетенськi голови чиїсь лобато витикаються з землi,  а  на  них  вiтерець
чуби розвiвав... Чубом дiдусь  називав  кущик  шелюги  на  самiм  вершечку
пiщаної дюни i пояснював, що кущик  цей  i  саму  кучугуру  сформував,  бо
затримував пiсок... Отже, прапрадiд цiєї  шелюжини,  пустивши  корiння,  й
кучугуру почав...
   Дюни i дюни. Де лисi,  а  де  з  чубами,  нiмi,  мовчазнi,  "Українськi
Каракуми", як писав про них у своїх  раннiх  статтях  теперiшнiй  керiвник
станцiї,  доктор  наук,  що  його   за   тихiсть   та   лагiднiсть   вдачi
жiнки-гектарницi називають вуйком. Лiта не щадять нiкого, змiнився й  вiн,
приїхав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатiли його "Каракуми". Цiєї
весни механiзатори  та  гектарницi  освоюють  ще  одну  арену  пiскiв,  на
стогектарнiм  клину  за  кiлька  днiв  кучугури  позчiсувано,  як  ножами,
розрiвняно, розплановано, сапери пройшли, за  ними  трактор  з  плантажним
плугом тягне борозну, вивалює глибоку, як траншею, за ним другий -  вкидає
добрива, а далi вже тi, що з чубуками в руках,  дiвчата  та  молодицi,  що
мають посадити тисячi й тисячi чубучат на один  гектар!  Одна  каже:  "Мої
чубуки...", друга - "чубучини", третя - "мої чубучата", - це вже в  котрої
який характер... Але всi - як матерi, жодна не забуде, що,  влаштувавши  в
землi того маленького, треба того ще й "з головою прикрити", щоб зовсiм не
видно було чубучати, його верхнього вiчка, бо  спекою  запече  або  засiче
пiском...
   Ще одна виноградна  шкiлка  тут  закладається,  де  пiд  вайдбайливiшим
доглядом будуть всi оцi "шасли" та "пiно", "фiолетовi раннi"  та  "красуня
Цегледа", "Iталiя" та "перлина Сабо"... Кожна з гектарниць без  нагадувань
знає, що, коли i як їй робити, бо шкiлка  на  те  й  шкiлка,  щоб  око  не
дрiмало, найнiжнiший сорт повинен у цих  пiсках  прийнятися,  вкоренитись.
Якщо треба, то в шкiлцi його ще й перешколюють,  тобто  пересаджують,  щоб
тiльки чубученко твiй краще рiс!
   I ось, коли тут саме кипить робота i жiнки ледве встигають  з  чубуками
за  трактором,  з'являється  з-помiж  кучугур  ще  не  торканих  ошарпаний
автобусик з пов'язкою на лобi й починає  допитуватись,  де  ж  тут  Оксана
Кульбака, гектарниця, та чи не прибiгав до неї збiглий зi школи синок?
   Гектарниць аж обурило це.
   - А ви ж там, шановнi,  для  чого?  Ось  ти,  дiду  вусатий,  -  це  до
Тритузного, - якого там дiдька пасеш? Не прибiгав ваш  бурсак,  а  якби  й
прибiг, то хiба б ми виказали? Шукайте його у  борознi  помiж  чубучатами,
може, там вiн сидить та з пастухiв своїх у жменю смiється!..
   - Ви їх краще не чiпайте, - озвався вiд трактора закушпелений парубiйко
i скаламбурив: - Нашi гектарницi-аси язиками жалять, як оси... Доктор наук
i той їх остерiгається...
   З Оксаною в шукачiв i зовсiм зустрiч не вiдбулася, їй  випало  сьогоднi
пiдмiнювати бригадира, i тому десь оце поїхала з  саперами  оглядати  нову
дiлянку.
   Довелося так i вiдбути нi з чим. А невдовзi автобусик уже зупинивсь  на
Комишанськiй пристанi пiд осокорами, i водiй, ще  й  мотор  не  вимкнувши,
спокiйно кивнув у бiк причалу:
   - По-моєму, вiн там...
   Екскурсанти, з'юрмившись бiля трапа, саме заходили на пароплавчик i, як
здалось водiєвi... Одне слово, учасники розшуку змушенi  були  вдатись  до
капiтана судна. Вiдкликавши його вбiк,  Степашко,  як  працiвник  мiлiцiї,
серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом  на  судно
безбiлетний пасажир. Пацанок такий. Помiчено було, нiбито щось прошмигнуло
в натовпi, схоже на їхнього втiкача...
   - У мене тут миша не проскочить, - ображено вiдповiв капiтан. - А втiм,
можете обстежити.
   - Хiба тiльки щоб совiсть була спокiйна, - сказав Тритузний, i разом iз
Степашком, вiдсторонивши екскурсантiв, вони пройшли по трапу на судно.
   Марися Павлiвна зосталася на  причалi.  Нервувалася,  ледве  стримувала
себе. Красива ж тобi випала  роль!  Педагог,  прихильниця  такої  гуманної
системи, раптом у ролi Шерлока Холмса, - досадливо  iронiзувала  вона  над
собою. Походжаючи пiд осокорами,  знiчев'я  озирала  пристань:  ось  вона,
комишанська  гавань,  про  котру  Кульбака  не  раз  згадував   захоплено.
Звичайний рiчковий причал, яких багато на Днiпрi, притулився  в  очеретах,
живе своїми неквапливими буднями. Зараз  тiльки  початок  навiгацiї,  ритм
життя поки що стишений, а  влiтку  тут  усе  закипить,  завiзно  буде  вiд
вантажних машин, що прибувають зi степу, збiжжя лежатиме  горами,  день  i
нiч братимуть звiдси зерно, овочi,  фрукти,  вiдпливатимуть  баржi,  важко
осiлi пiд степовим вантажем, i в усьому цьому вразлива  дитина,  така,  як
цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила  для  себе  романтику,  поезiю
мандрiв, i чи не  звiдси  й  зароджувалась  його  ота  невситенна  тяга  в
свiти-галасвiти, яку ми звемо бродяжництвом.
   Тритузний та  Степашко  повернулися  з  судна  розчарованi:  обстеження
нiчого не дало.
   - Я ж казав, що в мене безбiлетник не проскочить, -  спогорда  зауважив
капiтан.
   I саме в цей час десь iз верхньої палуби вдарило жiночим вереском:
   - Вiн тут!
   Кричала якраз та рамениста дама в окулярах i в рудих  буклях,  що  бiля
могили  чiплялася  до  Кульбаки  з  допитками.  Нахилившись,   вона   люто
докрикувала на берег, що злочинець на суднi, що матроси, мовляв, самi його
переховують:
   - Вони у змовi з ним! Дали йому притулок!.. Самi покривають! Оце вам  i
"не проходiтє мiмо!".
   Ревна громадянка, вона потiм до самої грязелiкарнi, не вгамовуючись, на
рiзнi лади товктиме все про те ж, як перша помiтила цього малого злочинця,
що крутився бiля кургану та на жiночi сумочки поглядав, а тут  -  до  чого
нахабство може дiйти! - навiть на судно забрався, i, коли вона, проходячи,
виявила його в кутку пiд трапом, вiн так звiдти  ошкiрився  -  думала,  за
ногу вкусить!..
   - Тут вiн! Тут! - лунали з судна сигнали  пiдтвердження,  з-помiж  яких
вирiзнявся голос котрогось жартуна:
   - Всi свiдомi - шикуйсь!
   Почалися лови.
   Цiла веремiя знялася на суднi, зчинився гвалт,  тупотнява,  -  все  там
ходором ходило... Марися Павлiвна стояла на березi  й  звiдси  стежила  за
розвитком подiй, їй до болю соромно було за все, що там вiдбувалось,  вона
не могла подолати в собi почуття приниження, навiть якоїсь обриди. Ловлять
людину! Та чи це вже само по собi не дикiсть?  А  ти,  педагог,  витончена
душа, iнтелiгентка, стоїш тут та губи кусаєш, сповнена гризотами сумлiння,
знемагаючи вiд сорому й приниження... Гризоти гризотами, але де  ж  вихiд?
Вкажiть його, якщо знаєте! Порадьте, дайте рецепт, як iнакше ствердити над
ним своє право вихователя i як вiд нього вiдвернути лихо  майбутнє,  може,
тяжкому злочину перепинити дорогу?
   Операцiя  набирала  розмаху,  судно  аж  гуло,  люди   перекрикувались,
розпалюючись у своїм веселiм ловецькiм азартi. Знали-бо, що  втiкач  тепер
уже нiкуди не дiнеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за  борт,  i  тому
ставали вподовж бортiв, розчепiривши руки, створювали  мовби  живоплiт  iз
людей, i всi були у веселiй готовностi  переймати,  хапати.  А  воно,  оте
мале, невпокорене, ну що тобi блискавка кульова, перекочувалося з носа  на
корму, з корми на нiс, десь iз трюму враз вимчить  на  верхню  палубу,  i,
майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, нiяк  не
даючись до рук.
   - Та тримайте ж мiцнiше! Чи  ви  навмисне  його  випускаєте?  -  чулися
погуки. - Де ж воно, непутяще?
   - У воду пiшло! Нi, в атмосферу!
   Ловцi, хоч i розпаленi в  мисливському  азартi,  усе  ж,  здається,  не
поспiшали довершити справу, в цих ловах було  для  них  щось  розважальне,
культзатiйницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовiрно також,  що
дехто з екiпажу потай справдi спiвчував  втеклому  комишанцевi,  iнакше-бо
чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову  випорскувати
з мiцних матроських рук.
   Нарештi втiкача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу пiд  трапом,
там, де вiн i обрав був собi перший сховок. У слiпiй лютi хлопець i тут ще
вiдбивався руками й ногами, вiдгризався зубами, мов  зацьковане  звiря,  i
хоч аж на берег  до  Марисi  було  чути  його  знесамовитiле:  "Вовкодави!
Душогуби!", -хоч у нападi лютi викрикував вiн дещо й  зовсiм  непристойне,
таке, що нi до  якого  протоколу  не  впишеш,  однак  це  вже  публiку  не
проймало; акцiя була звершена, азартне збудження на обличчях ловцiв почало
згасати, втрачати напругу.
   Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: мiлiцiонер -  з  одного
боку, начальник режиму - з другого.  Укоськаний,  нарештi,  став  Кульбака
перед яснi очi Марисi Павлiвни. Вжахнуло вчительку те, що сталося  з  ним,
учорашнiм жартуном, вигадником,  веселим  шибайголовою...  Побачила  зараз
перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсилої  лютi,  в  патьоках
розмазаних  слiз...  Очi  теж  нестерпно  чужi  i  якiсь  недитячi,  повнi
зненавиди, здатнi зараз, здається, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в
цьому вiд  того  зосталось?  Нашарпане  ловцями,  змучене  тiльце  вже  не
виборсувалось, воно стало безпружним,  поникло,  мовби  втративши  останню
волю до життя... Лоб у мазутi, ще й гуля виступає, видно, десь ударився  з
розгону. З обох бокiв тримають його мiцно, i здається вчительцi, що й вона
чув, як на стиснутих китицях  дитячих  рук  сполоханими  пташатами  пульси
б'ють.
   - Пустiть його, - сказала Марися Павлiвна.  Послабивши  руки  хлопцевi,
Степашко й Тритузний, однак, не зовсiм їх вiдпустили.
   - Вiдпустiть, я сказала. - повторила вона рiзко. Тепер вони вiдпустили,
i хлопець не кинувся тiкати, поразка геть стишила його вояцький пал.
   - Заставив нагрiти чуба, - втерся рукавом кiтеля Тритузний. - Єй-же-єй,
легше було б вовка за вухо впiймати.
   3 судна,  що  вiдходило,  долинали  жартiвливi  поради  й  навiть  щирi
прохання дати хлопцевi амнiстiю, адже ж вiн нiчого  страшного  не  вчинив,
нiкого не порiзав, ножа при ньому не було...
   -  Їдьте  собi  на  здоров'я,  -  вiдказував  Тритузний,  -   без   вас
розберемось.
   Хлоп'я стояло похнюплене й нi на що не реагувало. Сором поразки,  гiркi
образи й приниження перейшли в байдужiсть. Усе йому,  видно,  зараз  стало
однакове, немиле, оприкрiле, здається, хай би отут хоч i смерть.
   Лише час вiд часу  тiло  його  мовби  само  собою  здригалося  коротким
нервовим дрожем,  i  в  гримасi  обличчя  з'явилось  щось  змучене,  майже
старече, до невпiзнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз  у  раз
осяюване дитячими  усмiшками  лице.  Коли  ж  Марися  Павлiвна  спробувала
покласти йому руку на голову, щоб приспокоїти,  хлопець  рвучко  струснув,
майже з ненавистю скинув iз себе ту руку:
   - Без ваших жалощiв обiйдусь!..
   Однак сама присутнiсть Марисi Павлiвни, її  ласкавий  порух  i  те,  що
звелiла руки йому вiдпустити, все це,  видно,  таки  вплинуло  на  хлопця,
помiтно стишило, пригамувало його збудженiсть, може, навiть згадались йому
обiцянки,  якi  вiн  неправдиво  (чи  тодi  навiть  i   правдиво?)   давав
виховательцi та директоровi Валерiєвi Iвановичу в його кабiнетi.  Каятьби,
однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна  оздоба,  затята
незмиреннiсть та ще гiркота поразки й  визнання  неминучостi  розплати  за
вчинене, що, як той австралiйський бумеранг, i  тут  тебе  наздогнало,  на
межi свободи.
   Без сумнiву, вiн страждав.  Але  нiякої  пiдтримки,  анi  спiвчуття  не
здатен був зараз прийняти. Стрiвшись поглядом з учителькою, хлопець  знову
сердито й рiзко крутнув головою, одвернувсь, i цим iнстинктивним  порухом,
знаком зневаги й нерозкаяностi мовби ще  раз  пiдтвердив  те,  що  мiг  би
сказати: "Ти така ж, як i цi, цупкорукi! Хоч якi там слова говориш, а сама
теж причетна до цього насильства!"
   Затримка  сталася  з  автобусом:  у  ньому  виявивсь  проколотим  скат,
довелося мiняти.  Тим  часом  комишанськi  телеграфи  посилено  працювали,
передаючи всiм, що вiдбувається на  пристанi,  бо,  коли  хлопця  вели  до
автобуса (довелося тим же двом знову взяти  його  попiд  руки),  назустрiч
iз-за пагорба вилетiв на скаженiй швидкостi станцiйний брезентовий  газик,
той, що на ньому здебiльш роз'їжджає вуйко - доктор наук, мандруючи  серед
свого кучугурного царства. Пiдлетiвши до причалу, газик рiзко гальмонув, i
з нього клубком полум'я й гнiву вихопилась Порфирова мати.
   - Та що ж то ви дитинi руки ламаєте, костоломи! - зрозгiнцi  накинулась
вона на Тритузного та Степашка. - Та куди ж ви його ведете, людохвати?
   I видно було, що нiчим вiд неї не вiдборонитись, нiякi пояснення її  не
проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу,  ступала  ходою  заслiпленої
гнiвом тигрицi, про наслiдки не думала, в  розшаленiлих  очах  горiв  лише
безстрашний iнстинкт материнства. Було враження, що ось  так  налетить,  i
хоч цiною життя, а  вихопить,  вирятує  з  їхнiх  лабетiв  свого  коханого
синочка...
   Чомусь найперше накинулась на мiлiцiонера.
   - Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Своєму крутитимеш!
   - Хто крутить? - спробував заперечити Степашко, нiяково  всмiхаючись  i
зовсiм пустивши хлопця, навiть вiдсторонився вiд нього. - Ось  вiн  вiльно
стоїть.
   Одначе мати нiяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху  шаленої
материнської пристрастi:
   - Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити її. Облиште хлопця  i
вимiтайтесь геть! Не дам вам бiльше його! Нiж таким вихователям вiддавати,
краще в кучугури заберу, хай там з ящiрками виховується!..
   На її гвалт збiглося пiв-Комишанки, голова сiльради, трохи розгублений,
спробував був нагадати, що сама ж вона добровiльно вiддала сина  до  школи
режимної i що в вiдповiдна й заява  її  та  постанова  комiсiї  в  справах
неповнолiтнiх...
   - То, по-твоєму, я назавжди їм його вiдписала? - бурхнула вона гнiвом i
до голови. - На рiдне дитя не маю права?
   - Маєте, маєте! - схвильовано, з  щирим  спiвчуттям  заговорила  Марися
Павлiвна, пiдступивши до жiнки. - Повернеться вiн до  вас!..  Хiба  ми  не
розумiємо, ким вiн для вас є?
   Жiнка навiть не одразу i впiзнала вчительку, уважно й суворо глянула на
Марисю Павлiвну, нiби через силу намагаючись втямити, що вона каже.
   - I нiчого страшного за ним, - ще лагiднiше казала вчителька,  -  душею
вiн добрий i в школi зовсiм не найгiрший...
   Марисин тон та її слова, видно, справили враження на матiр, вона  пiсля
цього не так озвiрiло глянула на вчительку.
   - Правда? Не найгiрший, кажете?
   - Запевняю вас! Хлопчик - один iз найкращих... I наче  щось  сталося  з
жiнкою, враз її, людину розбушованих почуттiв,  мовби  пiдмiнили,  полум'я
гнiву, обурення, роз'ярiлiсть стали опадати на очах.  Упокорена,  стишена,
вона дала вчительцi взяти себе пiд руку й одвести вбiк, щоб i там  слухати
з її вуст обнадiйливi слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось  там
говорила їй вчителька, з  виразом  серйозної  довiри  й  душевної  напруги
заглядаючи молодицi в її стражденне, знервоване, розпашiле обличчя. I  хоч
нiчого особливого в Марисинiй мовi не  було,  -  були  то  звичайнiсiнькi,
майже сентиментальнi слова втiхи, але, може, тому, що йшли вони вiд  серця
i що вчула мати в них щире вболiвання за свого сина, двоє людей цих  -  на
подив  iншим  -  швидко  порозумiлись:  жiнка   пiсля   щойно   пережитого
прояснювалась, свiтлiшала на очах, в жадiбнiй  надiї  ловила  кожне  слово
вчительки, в поглядi її з'явилося щось  сестринське.  А  коли  Марися  вiд
iменi колективу пообiцяла, що з Порфира вони таки виховають  людину,  мати
знайшла в собi силу навiть вибачитись за свiй  спалах,  за  влаштовану  їм
сцену на очах в усiєї Комишанки.
   - Ще раз довiряю вам його,  як  рiднiй  сестрi,  -  припала  Оксана  до
вчительки. - Напоумте хлопця! Ви розгадали - душею вiн добрий, але  ж  так
боюсь я за нього! Все б вiддала, тiльки щоб вiн бiльше нiде не спiткнувся,
щоб чесним вирiс...
   - Заспокойтесь, так воно й буде, - запевнила Марися.
   А жiнка, звично прикладаючи хусточку  до  очей,  знов  шепотiла  палко,
майже благальне:
   - Жалiйте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам
передаю, найдорожче своє довiряю...
   - Все буде гаразд. Ну, ясна рiч, суворо в нас, такий заклад...
   - Хай! Казала й кажу: робiть, що хочете, тiльки людиною вернiть!
   Був пiсля цього гарячий потиск руки i щось схоже на проблиск усмiшки, i
припадання до плеча, i, коли Тритузнпй спостерiг аж таку розчулену  сцену,
вiн кивнув напарниковi: давай, мовляв, дiй, i тiєї ж митi, майже  пiднявши
на руках, хлопця упхнули в автобус.
   Порфир не чинив спротиву. Знiвечений, зажурений,  мовчки  опустивсь  на
сидiння, осторонь бiля вiкна. А коли й Марися Павлiвна зайшла, i  дверцята
автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова  знов  у  розпачi
вимахнула руками, з грудей її мимоволi вихопився  крик  болю  й  прощання.
Мабуть, вжахнуло її, що побачила сина за склом (як  за  гратами!)  й  бiля
нього переможно  усмiхненого  мiлiцiонера  в  кашкетi.  Однак  запiзнiлого
скрику того нiхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стрiляючи вихлопними
газами, рвонувся вперед, i все одразу заглушила музика, яку водiй увiмкнув
на повну силу.
   Виїхали на верховий Бекетний  шлях.  Хлопець,  зiгнувшись,  сидiв  бiля
вiкна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибiлений скiсним  призахiдним
сонцем, пiшов i пiшов, вiддаляючись у бiк лиману.
   Марися  Павлiвна  не  чiпала  хлопця:  хай  уляжуться  пристрастi,  хай
пригамується розбурхана душа. Зараз, звiдки не заходь,  чим  не  заторкуй,
вiн зостанеться до тебе глухий, адже ви  позбавили  його  найдорожчого,  i
сама та для нього зараз нiяка не вихователька,  не  друг,  а  одна  а  тих
нестерпних ловцiв, учасникiв насильства.  Будь-якi  твої  слова  й  докази
розiб'ються  об  панцир  його  озлобленостi,  об  розранений   бiль   його
приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти  тобi  з
нею контакту, все свiтле в нiй геть потьмарене, збаламучене. Скiльки треба
буде часу, терпiння, педагогiчного  хисту  й  душевної  делiкатностi,  щоб
вивести його з цього стану, з цiєї озлобленої затятостi, якою вiн наїжився
проти всiх вас!
   Ви хочете вiд нього смирення, але  чи  буде  воно  щире,  якщо  й  буде
взагалi? Хiба ж не спробує вiн при  першiй  нагодi  знову  вийти  з  своєї
поразки, утвердити  своє  право,  яким  воно  постає  в  його  хай  навiть
викривлених уявленнях?.. Зачаїлось,  i  тобi,  наставницi,  по-справжньому
невiдомi  навiть  мотиви  його  втечi,  внутрiшнє  виправдання,  яке  вiн,
безперечно, має  для  свого  вчинку.  Зумiй  увiйти  в  цю  людину,  в  її
пiдглибне, потаємне, в саму структуру мотивацiйної сфери, яка, звичайно ж,
у нього своя i багато в чому  вiд  твоєї  вiдмiнна.  Холод  у  насурмленiм
поглядi. Знову й знову мусиш долати цей  холод,  вiдчуженiсть,  яку  дехто
схильний вважати характерною прикметою вiку, вiрусом, що  викликає  недугу
самотностi  й  вселюдського  похолодання...  Сьогоднi  щось  дуже  важливе
розруйнувалось. Маєш владу карати, маєш бали та оцiнки - ох, замало цього!
Пригадується, як Ганна Остапiвна ще з перших крокiв напучувала  тебе:  "Ви
принесли сюди свої iнститутськi, здебiльшого слушнi  педагогiчнi  iдеї,  а
тут  найчастiше  треба  просто  людського   тепла...   Нiчим   незамiнного
материнського тепла до  цих  травмованих  душ,  трудних,  найтруднiших..."
Слушна порада, та тiльки що робити, коли й тепло почуттiв твоїх вiдкидають
отакi  озлобленнi,  баламути,  що  їх  вам  передано  в  кризах,  на  межi
катастроф...
   У школi вiн знов опиниться на вiстрi подiй: аякже, побував на волi, для
декого - майже герой! Цiлий колектив вихователiв знову напружуватиме  свої
iнтелекти, шукаючи  найвпливовiших  засобiв,  щоб  розiмкнути  замки  його
настороги, мстивої недовiри. Вся педагогiчна тактика й стратегiя, всi вашi
вчительськi, зовсiм-таки не  волячi  нерви,  весь  досвiд  ваш  -  в  кого
бiльший, в кого менший - будуть спрямованi на те,  як  наставити  його  на
путь праведний, як iз цього  клубка  неприборканих  iнстинктiв,  стихiйних
поривiв, успадкованих генiв та буйних порушницьких нахилiв, надбаних  десь
на  самiй  зорi  життя,  видобути  людину,  витворити   особистiсть,   яка
вiдповiдатиме вашим уявленням i буде прийнятною для суспiльства.  "Вернiть
людиною!.." Як вона благала тебе, ота змучена жiнка, безпомiчна  мати,  що
спершу  роз'ярiлою  беркуткою  налетiла  на  вас,  а  потiм  тiльки   тихо
схлипувала в тебе на плечi.  Чудодiйниця  на  своїх  виноградниках,  жодне
чубученя там у неї не  гине,  а  цьому,  що  є  часткою  її  ж  єства,  її
кровинкою, не змогла дати ради... Напоумте, людиною зробiть, -  волала  до
тебе у  своїй  великiй  святiй  надiї,  i  ти  обiцяла,  а  чи  виправдаєш
материнськi її сподiвання? Хто з певнiстю скаже, якi плоди  принесуть  усi
вашi педагогiчнi  зусилля,  чиє  око  прозирне  в  ту  глибiнь  внутрiшнiх
процесiв, що  в  дитячiй  душi  вирують  так  само  складно,  загадково  й
бурхливо, як i в душi дорослого, чи, може, навiть бурхливiше? I,  нарештi,
чи принесуть цi вашi зусилля отой вiнець, якого ви прагнете, чи  стане  ця
дитина - та хiба тiльки ця! - людиною справжньою, потрiбною  для  iнших  i
для себе - щасливою?
   Змучене й розранене створiння защухло бiля вiкна. Видно,  пiсля  всього
почуває себе просто знищеним. I будь ти педагог iз педагогiв,  то  й  тодi
навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймнi  так,  як  це  зробила  б
мати. Ще в дитинствi знала Марися одну  стару,  до  якої  носили  лiкувати
малих. Майже слiпа, руки вузлами покрученi, казала, що лiкує  тiльки  тим,
що муки й болi дiтей здатна перебирати  на  себе.  I  щоразу,  як  вилiкує
котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя,  -  сама  злягає  хвора,  мучиться
ночами... Якби ж то й тобi  було  дано  набути  таку  силу  найгуманнiшого
чаклунства - перебирати на себе чийсь бiль...
   Марисi знов виринає перед очима образ жiнки, що зосталась на пристанi з
своїм розпачем i надiєю  матерi-одиначки,  що  з  такою  силою  пристрастi
залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя.  А  чим
вiддячить вiн їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи  полишить  матерi
на старiсть лише свою байдужiсть та холод самотностi?
   Впiймана, зловлена людина  сидить...  Наїжилось,  накостричилось,  лише
iнодi спiдлоба позиркує у вiкно, на рiчку,  на  дуби,  що  з  давнiх-давен
де-не-де вздовж шляху позалишались. Отi самi, бiля яких  чатували  бекети,
зiркi пильнувачi, що простим оком бачили далi,  нiж  у  бiноклi,  i  вмiли
слухати тишу нiчну, i по тому, в  якiм  напрямi  бiжить  степова  звiрина,
вгадували  заобрiйний  рух  орди...  Вони,  впередзорцi,  як  тiльки  було
помiтять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорi на  дубах,
подають сигнали вiд бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав,  зiрко
стояли на чатах, а вiн, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався...
   Хлопець мимоволi зiтхнув.
   А схили кучугур, мiж якими  важко  пробирається  їхнiй  автобусик,  усе
горять i горять диким червоним квiттям. Очi вбирає  краса.  I  хiба  ж  не
диво: з сiрого пiску, з силiкату таким цвiтом вибуяло! Яка гармонiя  форм,
соковитiсть барв... На одному схилi суцiльним живим  вогнищем  спалахнуло,
аж усi припали до вiкон.
   - Що то? - вигукнула Марися Павлiвна. - Мак? Нi, то не мак...
   I, здається, ждала, що Порфир скаже. Вiн навiть  завагався:  казати  чи
нi?
   Потiм таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом:
   - Воронець цвiте...



   XVI

   - Вiзьми стiлець, сiдай,  -  сказав  Валерiй  Iванович,  коли  Кульбака
зайшов до кабiнету.
   Хлопець  не  рухнувся.  Стояв  мов  чужий  перед  чужим.  Нiби   вперше
переступив порiг цього закладу й зупинився в пониклiй неприязнi.
   - Сiдай, сiдай, буде розмова.
   Кульбака в нерiшучостi пристояв, потiм знехотя  сiв  на  край  стiльця,
руки пiд стiл, вiдкрита голова з свiжою гулею втягнута в  кiстлявi  плечi.
Було щось жалюгiдне й беззахисне в його маленькiй зiщуленiй постатi.
   З коридора хтось зазирнув, згораючи вiд цiкавостi, наче  привезли  сюди
якогось знаменитого розбiйника. Валерiй Iванович змушений був взяти  дверi
на ключ.
   - Ось так буде краще, - сказав, повертаючись на  мiсце.  -  А  то  твоя
особа зараз викликає аж надто велике зацiкавлення.
   Залишились  вiч-на-вiч.  Антиподи.  Ти   старший,   надiлений   правами
вихователя, наставника,  певний  своєї  правоти.  Навпроти  тебе  маленька
вперта людина, затерпла в своїй насторозi,  з  голодом  втраченого  раю  в
очах. Мав i втратив. Вмiєм цiнувати,  лише  коли  втрачаємо,  -  так  уже,
мабуть, влаштована психiка людська... Ти, директор,  почуваєш  зараз  свою
правоту, але ж i вiн, цей комишанський волелюб, певен, що правда  на  його
боцi i що його сьогоднi тяжко покривджено. Всiм очужiлим виглядом,  гiркою
нахмуренiстю хлопець дає вiдчути, що твої напучення та нотацiї зараз  його
не проймуть, що мiж вами стiна. Неподоланний мур образи й  завданого  йому
приниження. Шлях вiд серця до серця - найдовший шлях, i ти зараз при самiм
його початку. Перед цiєю  злощасною  втечею  вiдчував,  що  якiсь  ниточки
взаємних контактiв мiж вами - мiж педагогом i вихованцем - уже  снувалися,
ниточки  тонюсiнькi,  як  павутинка,  а  зараз  i  їх  нема.  Розлетiлись,
порвались десь у тiй бурi ловитви...
   Запитань: "Куди тiкав? З якою метою?" -нiби й не почув.
   - А далi як житимеш?  Знов  тiкатимеш?  По-твоєму,  в  нас  нема  iнших
клопотiв, як тiльки за тобою ганятись?
   Мовчить, закутий у свою вiдчуженiсть.
   - Вважаєш, певне, що лише тобi свобода й дорога, а ми  всi  проти  неї?
Запевняю, нам вона не менш дорога,  нiж  тобi.  Дорожчого  за  неї,  може,
нiчого й на свiтi нема... Тiльки я, скажiмо, нiяк не можу втямити, що ж то
за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить i  старить  її
дочасно. Дехто  розумiє  свободу  як  необмежену  можливiсть  задовольняти
будь-якi свої примхи, забаганки,  врубi  й  примiтивнi  бажання.  Нап'юсь,
поб'юсь,  покажу  всiм,  який  я  герой...  Ну,  а   далi   що?   Розваги,
байдикування, насолоди - хiба це було б не пусто-цвiтне  життя?  Личило  б
воно синовi матерi-трударки? Звичайно, можна жити  абияк,  догоджати  лише
слабкостям своїм, темним iнстинктам, що часом гiршi за  звiринi  й  можуть
хоч кого отваринити, - тiльки подумай, яка це свобода? Скорiш  це  неволя,
бо людина якраз тут i .потрапляє в ярмо свого егоїзму, в  рабство  власної
розбещеностi  та  рiзних  примх...  Себелюбцем,  рабом  своїх   забаганок,
черстводухом жорстоким - хотiв би ти стати таким?
   - Нi.
   - Для мене один з найпрекраснiших виявiв  свободи  є  свобода  мислити.
Можливiсть вглядатися -в себе  i  в  iнших.  Самому  дошукувадися  якихось
важливих iстин у життi... Мабуть, тобi таке теж знайоме. Ранiш чи пiзнiш i
для дiтей пiдлiткового вiку настає момент, коли доводиться усвiдомити,  що
в життi iснує не тiльки "хочу", а й "треба". I доки  не  усвiдомиш  оцього
"треба",  школа  з  її  .розпорядком,  буде  для  тебе   тiльки   тягарем,
каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил,  обмежень,
вважаєш, що тут посягають на твої права, що тобi в нас мало свободи...
   - А то багато?
   - Твоїй свободi не хочеться ноги щовечора мити, вона нiяк не звикне  до
вiдбою, пiдйому... До регулярних занять, до ранкових та вечiрнiх  лiнiйок,
їй подобається iнший стиль: iду, бiжу, цiлюсь в лiве око...
   - Коли то було! А зате тiльки й чуєш: хулiган, себелюбець...
   - Я не хотiв тебе образити. Просто треба навчитись розрiзняти свободу i
псевдосвободу.  Для  одного  тiльки  й  iснує  що  свобода   розбещеностi,
гультяйства, для  iншого  ж...  Ось  дiдусь  твiй  вiдважний  був  солдат,
фронтовик. Я певен, вiн знав, яку  свободу  в  боях  вiдстоював...  А  юнi
герої, скiльки їх було. Знав я дiтей, Порфире, що в твоєму вiцi нарiвнi  з
дорослими снаряди носили до фронту;
   I нiхто не змушував,  самi  зголошувались:  по  грязюцi  невилазнiй  за
кiльканадцять кiлометрiв!.. А батьки в повен зрiст в атаку йшли... Людина,
яка здатна на таке, по-моєму, якраз i є справдi вiльна людина...
   - Моя мама теж снаряди носила й мiни протитанковi...
   - Так то ж мама...
   - А я теж носив би.
   Вчитель через стiл пильно вдивлявся хлопцевi в вiчi, i  той  не  вiдвiв
погляду.
   - Як будемо в таборi, попросимо тебе, Порфире,  щоб  про  свого  дiдуся
бiля вогнища розповiв. Бо ж не кожен двi "Слави" мав...
   - Була б i третя, якби не поранило.
   - Отож i розкажеш товариству...
   Про дiдуся хлопець щовечора ладен їм розповiдати.  Адже  таким  дiдусем
кожен би гордився! I на Днiпровськiм плацдармi  вiдзначивсь,  i  коли  був
бригадиром-виноградарем - теж... Триста  рiзних  сортiв  було  в  нього  в
колекцiї i з-помiж них - "чорна  брила",  дуже  рiдкiсний  сорт,  що  його
тiльки вводили та все з ним ховались, оберiгали... I юку, спецiальну  таку
нитчасту траву, що йде  на  пiдв'язування  винограду,  дiдусь  у  себе  на
вiддiлку перший посiяв! Цвiте, як пiвники,  i  листям  на  пiвники  схожа.
Шпагату нема - бiжи, Порфире, юки нарiж! Дехто з переселенцiв аж не вiрив:
бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно мiцнiше за капрон...
   А то ще мiг би розповiсти Порфiр,  як  умiв  дiдусь  варити  бекмес,  -
хлопцi, мабуть, i не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед
з кавунiв! Цiлий день кипить бiля куреня у мiдному казанi цей  бекмес,  i,
коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, - тодi доливай молока!  I
то буде найкращий для тебе вiд дiдуся шоколад, найсолодший  у  життi...  А
найохочiше розповiсть  бiля  вогнища  про  те,  як  дiдусь  пiдiбрав  десь
пiдраненого орлика i той жив  у  нього  на  куренi,  зовсiм  звикнувши  до
людини... Коли дiдусь,  бувало,  вирушає  велосипедом  до  контори  чи  до
аптеки, орлик аж на шляху дожене  i,  хоч  як  його  вiдганяй,  таки  сяде
дiдусевi на плече, вчепиться кiгтями  в  пiджак  i  теж  їде,  -  ще  один
велосипедист... Так i жили до останнього лiта: людина в куренi, а птах  на
куренi, зiркоокий впередзорець на чатах...
   Уже звечорiло, сутiнки виповнювали кiмнату, i Валерiй Iванович, вставши
з-за  столу,  ввiмкнув  свiтло.  Мимохiдь  кинув  погляд  на  Кульбаку   i
вiдзначив,  як  змiнилось  обличчя  вихованця:  рознапружилось,  вiдтануло
мовби, теплом  було  повите,  теплом  якогось  спогаду...  "Навряд  чи  це
наслiдок твоїх повчань", -  усмiхнувся  сам  до  себе  директор  i  звелiв
вихованцевi:
   - Гаразд, iди.
   Кульбака пiдвiвся:
   - В карцер?
   Знав-бо, що за втечу належить вiдсидiти, такий  тут  порядок...  Одначе
цього разу Валерiй Iванович чомусь вiдступився вiд правила:
   - Йди на те мiсце, звiдки втiк. Тiльки не дуже бравуй там своєю втечею.
Нема чим вихвалятись. Колись ще соромно буде...



   XVII

   Не було нi фанфар, нi вiтань, якими зустрiчають переможцiв, прибулих iз
походу. Був холодний  осудливий  погляд  чергового  по  коридору  Григорiя
Микитовича, застебнутого на  всi  гудзики  вусатого  чепуруна,  що,  як  i
Порфирiв дiдусь, теж свого часу брав участь у форсуваннi Днiпра  i,  може,
саме через це й до малого Кульбаки поставився  був  прихильно,  розпитував
при нагодi i про дiдуся, i якi сорти винограду вирощує мати та яке добриво
кладе, крiм комишанського торфу...
   Але це було до втечi, а зараз вiн нiби не  впiзнав  хлопця,  при  появi
Порфира зiрко настороживсь, наче мимо нього  проходив  якийсь  небезпечний
тип. Обшукувати не став, але  поглядом  обмацав  хлопцевi  кишенi:  чи  не
проносить там бомбу або кинджал.
   - Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тiкає, - кинув  услiд.  -
Само не зна, чого хоче...
   - Не знає, чого хоче, зате знає, чого не хоче, - визираючи iз  спальнi,
з усмiшкою пiдкинув Гайцан, командир вiддiлення восьмикласникiв.
   Коли вiдважний комишанець з'явився на порозi спальнi, стрижена  гвардiя
теж не зустрiла його криком  "ура",  як,  здавалось  би,  належало  вiтати
героя. Колективна  неприязна  мовчанка  була  йому  зустрiччю.  Обступили,
оглядали невдаху-втiкача то зверхньо, то з недоброю цiкавiстю, потiм хтось
в'їдливо запитав, чому ж до Курилiв не добiг...
   - Прописати б тобi оце гарячих припарок, - сказав Юрко-циган,  командир
загону. - Хiба не знаєш, що за твою втечу всiм нам тепер оцiнки знизять?
   - Та ще куди тiкав - до маминої пазухи, - презирливо скривився Бугор. -
Першу втiкацьку заповiдь порушив... Пiдiйди, я тобi за це по кумполу дам.
   Порфирове лiжко, коли вiн наблизився до нього, вже виявилось  зайнятим:
сидiла на ньому велика, до вух усмiхнена лялька,  вирiзана  з  картону,  з
того самого, що з  нього  в  майстернях  школярчата  роблять  коробки  для
тортiв. Сидiла як iронiчний двiйник самого Кульбаки i отим  своїм  усмiхом
мовби запитувала: "Ну що, досхочу набiгавсь? Чи ще закортить?"
   Єдиний, хто цього вечора виявив Порфировi спiвчуття й розумiння в  його
невдачах, роздiлив iз ним гiркоту поразки, був Гена  Буткевич,  хлопець  з
сусiднього лiжка. Тихенький, начитаний,  з  культурної  сiм'ї,  аж  дивина
бере, як вiн сюди, в це кишло,  й  потрапив.  I  тут  тримається  скромно,
малопримiтно, тiльки пiсля вiдбою, коли iншi поснули, вiн пошептом озвавсь
до Порфира:
   - Я тобi просто заздрю, Кульбако, що  ти  такий  смiливець...  Тодi  он
товстуна Синьйора Помiдора потовк, тепер ось на таке  вiдваживсь...  Невже
ти зовсiм не почував страху?
   Порфировi згадалось  дiдусеве  прислiв'я:  "Вiдвага  мед  п'є!"-  хотiв
навiть повторити його,  але  скромнiсть  щодо  своєї  особи  стримала  вiд
похвальби.
   - А чого боятися? - сказав Генi. - Ти б теж не  забоявся,  якби  твердо
вирiшив, якби отак поклав собi: пiду на все!
   - О Hi! Менi бракує смiливостi. Ось навiть Бугровi вiдмовити  не  можу,
коли вiн вимагав, щоб я листи за нього дiвчатам писав...
   Десь є в Iзмаїлi  дiвчина,  симпатiя  Бугрова,  старша  за  нього,  але
оскiльки сам вiн їй до ладу написати не вмiв, то писаря  собi  знайшов;  i
цей ось iнтелiгентний, безвiдмовний Гена такi нiжнi посланiя  складав  тiй
незнайомцi вiд iменi грубої Бугрової душi.
   - А ти не пiддавайся йому, - радить Порфир. - Скажи: не буду,  i  край.
Хай сам дряпає, коли вже така там у нього любов. На менi вiн не поїде...
   - Бути безстрашним - це просто здорово, - шепоче в темрявi Гена. -  Без
вагань, без сумнiвiв: вирiшив - зробив.
   - Вiдвага мед п'є, - таки не втримався Порфир.
   Нiхто вже не перешiптувався по кутках, поснуло товариство, лише до  цих
двох не йде ще сон.  У  вiкнi  мовби  повиднiшало,  мабуть,  мiсяць  iз-за
очеретiв пiднявсь. Фрамуга напiввiдкрита так  само,  як  i  минулої  ночi,
тiльки по той бiк вiкна... темний якийсь вiзерунок з'явився, що його вчора
не  було.  Незрозумiла  оздоба  у  виглядi  розгонистої  квiтки  чи   лози
виноградної... Дивним видався цей  виноград,  ця  ледь  темнiюча  рослинна
в'язь за вiкном...
   Вiдчувши якусь тривожнiсть, Порфир запитав:
   - Гено, що то на вiкнах?
   Гена, зiтхнувши, пояснив: решiтки. Грати з металевого пруття.  Сьогоднi
їх поначiплювали...
   "Ось що всiм  ти  нам  вибiгав",  -  мовби  чулося  й  те,  що  Гена  з
делiкатностi не сказав.  Виявляється,  було  це  добро  десь  у  схованцi,
тримала його служба режиму в запасi, доки  йшла  боротьба  думок:  чiпляти
решiтки на вiкна чи нi?  Сьогоднi,  коли  взялись  прилаштовувати  пруття,
навiть  до  скандалу  дiйшло,  вчитель  малювання  Берестецький  гасав  по
подвiр'ю, розмахував руками та кричав:
   "Яке блюзнiрство! Отак споганити мої задуми! З найкращих  моїх  ескiзiв
вони взяли  собi  модель  для  грат!  Квiтку,  красу  переводять  в  образ
насильства!" Погрожував, що так цього не залишить,  не  дозволить  собi  в
душу плювати, а котрийсь iз тих,  що  мовчки  начiплювали,  жартома  кинув
згори: "Естетику - в побут!"
   Ось таке сталося тут за час Порфирової вiдсутностi.  Вибiгав,  виростив
їм виноград з металевого пруття!..
   Гена притих,  заснув  невдовзi,  а  Порфировi  денне  збудження  ще  аж
переблискувало  в  очах.  Знову  постала  йому  вся  принизлива  сцена  на
пристанi, i мама, що бiгла в сльозах,  розшаленiла,  з  криком  поспiшаючи
йому на вирятунок. Знову - вкотре вже - зарiкавсь у думцi:  нiколи  бiльше
не завдаватиме горя та прикрощiв мамi, не буде її тиранити бiльш! Можна  ж
таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь,
зi зброєю на дiвчат накидатись: "Касу давай!.." Жити з чистою совiстю,  як
мама ото казала. Бо нiчого гiршого нема, коли совiсть нечиста, мучитимешся
потiм цiле життя. Бо хiба то життя у їхнього Хлястика, що хоч сам нiкого й
не вбив, але був при тому, коли його приятелi-бандюги таксиста душили, щоб
виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а  цей  тут  ночами  б'ється  в
кошмарах,  по  закутках  ниє  весь  час:  "Як   виросту,   однаково   мене
розстрiляють. Це мене, мабуть,  тiльки  тимчасово  помилували,  доки  роки
дiйдуть, а потiм пiдведуть статтю..."
   Денне збудження дається взнаки, лежить хлопець без сну в  очах,  думає,
прикидає собi рiзне-всяке в умi. То бачить дiдуся на велосипедi, з орликом
на плечi... То мамин схвильований голос чує i вже зовсiм зримо  уявляє  її
дiвчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута,  худенька,  пiшла  й  пiшла
степами у вервечцi таких, як i сама, малолiткiв, що в  грязюцi  по  колiна
чвалають до фронту, мiни протитанковi та важкi снаряди несуть батькам.  Бо
вiйна йде, Україна визволяється,  а  степи  розгасли,  нiяким  тягачам  не
пробитись... I ото  вони,  дрiбнота,  вирушають  з  матерями  по  холоднiй
багнюцi, пiд дощем, в важкою своєю, недитячою ношею на плечах...  Ноги  не
витягнеш з багнюки, i снаряд той аж до землi тебе гне, а з неба ллє i  ллє
безконечним потопним дощем. I коли, знесиленi втомою, попадають  десь  пiд
лiсосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок,  тодi  круглi  мiни  та
снаряди кладуть пiд голови i миттю засинають, тулячись  до  матерiв.  Десь
там мiж ними й вона, майбутня мама твоя, в  драних  чоботях  лежала  серед
поснулих  на  снарядах  дiвчаток  та  хлопчикiв,  i  на   все   життя   їй
запам'ятається, як раз у раз нервово  здригаються  ввi  снi  дитячi  блiдi
обличчя пiд ударами холодних дощових крапель...



   XVIII

   - Сила може народжуватись, сину, i вiд страждання, - так сказала одного
разу мати Порфировi, i це йому мiцно запам'яталось.
   Переболiвши ганьбу поразки, перестраждавши потай пiсля невдалої  втечi,
Кульбака  знов  набирав  духу  для  життя,  для  долання  крутих  життєвих
бар'єрiв.
   У майстернях - ось де, виявляється,  Порфир  мiг  найбiльше  розкритися
своїми талантами. До всього з цiкавiстю приглядавсь, на  все  накидався  з
жадiбними розпитками, сто професiй, здавалось, хотiв би  набути  за  день,
щоб одразу все вмiти - i по дереву, й по металу. Зовсiм iнакше почуваєшся,
коли не з iграшковим, а зi справжнiм iнструментом  маєш  справу  або  коли
пiдпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввiмкнути.  Це  тобi  не
забавки, а справжнє: джик - i пiшло! З'являється  внутрiшнє  переможницьке
почуття вiд цiєї влади над технiкою, над моторами та моторчиками, бiля них
мовби дорослiшаєш одразу, схожим стаєш на тих, хто, вiльно  поклавши  руку
на стерно, швидше од вiтру вилiтає на раннiх зорях iз Комишанки, щоб  десь
на лиманах,  на  просторiй  розлийводi  зустрiчати  свої  росянi  блакитнi
свiтанки.
   Порфировi на розлийводи ходу  нема.  Пiд  час  перерви  можеш  хiба  що
вибiгти до надбрамної арки (арка - то єдине, що зосталось  вiд  колишнього
монастиря) й крiзь пруття брами виглянути в потойбiчний пiщаний, аж  бiлий
вiд сонця свiт... Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати  свiй  голос,
бо пiд аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй... Увечерi по той бiк
муру солов'ї витьохкують, повно їх там у вербах, в їхнiх зелених тучах, що
вiттям аж на мур налягають. На вечiрнiх лiнiйках, коли хлопцi  виходять  з
рапортами,  солов'ї,  нiби  навмисне,  перебивають  їх   своїми   шаленими
витьохками, i коли котрий зiб'ється  з  рапорту,  то  причиною  вважається
солов'їне втручання.
   Весна тут недовго триває. Вiдцвiв воронець,  облетiли  на  вiтрах  маки
польовi (рано вони зацвiтають i  швидко  гаснуть),  i  вже  лiто  смагляве
виглядає з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надiйшло термiнове замовлення
на ящики для черешень. У майстернях  тепер  цим  живуть,  усi  на  черешню
працюють. Операцiя в Порфира  нескладна:  пiдхопивши  ящик,  що  пропливає
перед тобою, маєш загнати в нього цвях i вiдправити далi сусiдовi.  Декому
робота ця здається нудною, одноманiтною, а Порфир i в  нiй  знаходить  для
себе смак, бо тут вiн уже нiби серед  черешень,  в  садах,  iнструктор  по
працi  спозирає  збоку  на  хлопця  з  явним  задоволенням,  приємно  йому
дивитись, як  спритно,  просто-таки  артистично  орудує  молотком  лобатий
комишанець, як вiн, пiдхопивши цвях,  легким  i  несхибним  ударом,  аж  з
прицмаком, заганяє його в дерево.
   I доки на педагогiчних радах у дискусiях ламають списи  над  тим,  який
шлях доцiльнiший: через працю - до знань чи через знання  -  до  працi?  -
Кульбака з молотком в зiркiй зосередженостi стоїть на  потоцi,  i  пильнує
пролiтаючу мить, i дає по пiвтори, а то й по двi норми щодня.
   - Вислужуєшся? - глузливо кине iнодi Бугор, проходячи  поза  спиною.  -
Медаль вирiшив заробити?
   Кульбаку зараз мало доймає це глузування, йому не до розмов, вiн весь у
ритмах працi, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповнює цi
ящики "мелiтопольською ранньою" та соковитою "жабуле", що її - свiжою,  ще
в ранковiй росi! - буде в цих ось ящиках перевантажено в лiтаки з адресами
кудись аж за Полярне коло. Заодно виписує щедра уява безкоштовнi плацкарти
i самому Порфировi, i вже опиняється хлопець  серед  арктичних  льодiв,  у
товариствi суворих полярникiв чи з рибалками на сейнерах, а звiдти залюбки
перекинеться в синi тропiчнi води, на учбовiм паруснику  йде  хлопець  пiд
напнутими вiтрилами, перетинає екватор, i виринають перед  ним  острови  з
пальмами та отим дивовижним хлiбним деревом, що чубукiв з нього  вiн  i  в
Комишанку на станцiю привезе, закладе шкiлку, - має ж таки вирости  хлiбне
дерево й тут, у цих їхнiх спекотних кучугурах!..
   Iнодi трудовий артистизм Кульбаки  раптом  вiдчував  потребу  що-небудь
встругнути в лише йому властивому дусi, i тодi Порфир звертається до Гени,
свого пiдсусiдка на потоцi:
   - Хочеш, покажу фокус?
   - Який ще тут фокус?
   - Iз зав'язаними очима гвiздки забиватиму.
   - Пальцi пооббиваєш.
   - Зав'язуйте очi.
   Зацiкавлене товариство, кинувши  дiло,  мiцно  зав'язує  умiльцевi  очi
ганчiркою, i вiн, розпалений своїм незвичайним  бажанням,  на  диво  всiх,
справдi починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'янi планки  ящика,  влучав
наослiп кожного по голiвцi, а по пальцях себе - один тiльки раз.
   Отакий майстер. З присутнiх тiльки Гена догадується, на  чиє  мистецтво
Порфир рiвняється в цей час, на кого вiн хоче бути схожий ось такий -  бог
працi з зав'язаними очима! Дiдусь Порфирiв ще коли працював виноградарем у
радгоспi, зайшов у сутичку з якоюсь комiсiєю при сортуваннi лози. Приїжджi
йому: "Ви ж глядiть, не переплутайте, на кожен сорт  чiпляйте  бирку!",  а
Кульбака-старший їм: "Навiщо бирка? Я вам iз зав'язаними очима  скажу,  де
який сорт": Для жарту вирiшено  було  зробити  експеримент,  i  виноградар
справдi з зав'язаними очима, самим тiльки  доторком  пальцiв  визначив  їм
сорок сортiв i жодного разу не помилився!  Це  родинне  мистецтво  й  мамi
передалось, вона теж це вмiє, показує, як фокус, дiвчатам,  коли  буває  у
доброму настрої... Для незнайки виноград увесь  однаковий,  а  вмiлець  по
самiй корi пальцями чує, який сорт, бо  кора  у  кожного  сорту  своя:  то
нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на нiй луска, мов на рибi... I  що
порiвняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати слiпма? Та ще
коли їх безлiч у день заганяєш в одне й те саме мiсце.
   Кiнчається Порфирiв фокус, i вже знову стоять, працюють хлоп'ята,  а  в
цей час на порозi майстерень з'являється  Валерiй  Iванович  i  з  ним  ще
хтось: у дорожнiм плащi, високий, сивочубий. Проти  вiкна  чiтко  виступає
профiль  незнайомця,  гордовитий,  карбований,  мов  на  давнiх   монетах.
Зустрiнутi посиленим  стукотом-грюкотом,  обидва  зупинились,  вiд  порога
оглядають робiтню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюкiв, що,
витягнувшись уздовж потоку, зосереджено  гамселять  молотками  по  дереву.
Уста  в  хлопцiв  стиснутi,  лоби  схмуренi,  -  серйознi   всi,   жодного
усмiхненого. I гатять, гатять молотками, виказують перед  директором  свою
трудову ревнiсть. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижнi шаровари -
це тут робочий одяг, спецiвка, вона надає юним майстрам однаковостi,  -  i
з-помiж них не одразу знайдеш, кого  шукаєш...  Стриженi  голови,  схиленi
пози - все однакове для стороннього ока, кожне  старається  з  невiдривною
увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!
   Iнструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:
   - Гено! Батько до тебе!
   Хлопець  рвучко  озирнувсь:  так,  батько  стоїть  на  порозi  поруч  з
директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився  на  батька,  мовби
впiзнаючи його в  цьому  високому  сивочубому  чоловiковi,  що  всмiхнувся
навстрiч, губенята хлопцевi пересмикнулися, як  перед  плачем,  здавалося,
цiєї митi вiн кинеться до приїжджого, пiдбiжить, у нiжному забуттi впаде в
його обiйми... Але з хлопцем нiби щось сталося: хмара чужостi враз оповила
його, вiн знову згадав про молоток i, вiдвернувшись, якось аж  люто  почав
гамселити по цвяхах, нiби нiчого важливiшого за це не було зараз для нього
в життi.
   - Гено! Чого ж ти? Бiжи! - штовхнув товариша пiд ребро Порфир.
   Проте Гена ще  нижче  схнюпивсь  над  ящиками,  яких  до  нього  чимало
набiгло, i навiть коли й директор  окликнув,  хлопець  голови  не  пiдвiв.
Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю  часу  вiдриватися
вiд роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене  на  мачуху
промiняв!.. Вважайте, як хочете! I спересердя гатив,  гатив  молотком,  що
здавався бiльшим i важчим, нiж був насправдi, - може, тому,  що  затиснуто
молоток у маленькiй тендiтнiй руцi, зовсiм-бо тоненьке дитяче рученя  його
тримає!
   - Гаразд, хай згодом, - з почуттям нiяковостi мовив Валерiй Iванович до
приїжджого. - Звернiть увагу, як працюють. Яка  зосередженiсть,  доцiльний
кожен  рух.  Смак  до  роботи  вiдчули.  Ось  куди,  ми   вважаємо,   слiд
спрямовувати їхню агресивнiсть.
   Батько намагався приховати  свiй  стан,  однак  почувалося,  був  тяжко
ображений, що син не побажав до нього пiдiйти, вiдверто зневажив його  при
всiх. Навiть  Кульбака  покосився  на  товариша  осудливо:  рiдний  батько
приїхав, iнший танцював би,  а  воно...  Ах  ти  ж,  деспот  малий,  тиран
нещасний! - випаявся вiн у думцi.
   Буткевич-старший усе ж не спiшив показати синовi спину, як цей  показав
йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерiгаючи,  як  трудиться  рiдне
дитя. Просто неймовiрно: вдома не знало, з якого кiнця той цвях  забивати,
а тут, бач, взялося за розум, старається з усiх  сил.  Школа,  суспiльство
примусили, коли батько не змiг!  I,  мабуть,  це  єдинi  лiки  для  таких,
iншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовнi й тихе  це  створiння,  нiжне,
оранжерейне,  але  скiльки  натерпiлися  з  ним!  Зв'язався  з   компанiєю
маленьких волоцюг, навiть взимку десь у цистернах ночував...  Одначе  який
вiн худенький порiвняно з  iншими,  завжди  вiн  був  кволий  здоров'ям...
Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, i серце  обливається
кров'ю...
   - Я розумiю, вам шкода його, - сказав Валерiй Iванович. - Та нiчого  не
вдiєш: iншого виходу нема, тiльки праця. До того ж  вони  беруться  за  це
охоче, з класу до майстерень наввипередки бiжать...
   Порфир, працюючи, час вiд часу зацiкавлено позиркував на чужого  батька
й нiяк не мiг виправдати жорстокої впертостi, що її  зараз  виявляв  такий
нiби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створiння. Та хай би до
Порфира оце з'явивсь той, кого маєш право назвати татом.  Хлопець,  мабуть
би, збожеволiв вiд  радостi!  Нiхто  б  тодi  не  посмiв  тебе  байстрюком
обiзвати... Просто не знає  Гена  свого  щастя.  Та  ще  ж  такий  батько:
архiтектор, мiста будує, власною "Волгою" привозив  сюди  Гену  здавати  i
зараз пригнав хтозна-звiдки, хiба це не доказ, яке почуття має до  сина  в
душi! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче стоїть на  порозi  в
запорошенiм плащi, передчасно посивiлий, сумовито пригорблений, а  синочок
нiяк не може над ним змилосердитись... Дорожчою за всi вiдзнаки йому  була
б одна привiтна синова усмiшка, порух любовi, але цього нема,  Гена  кроку
не хоче зробити назустрiч своєму  щастю.  Отак  затявся,  не  може  власну
образу, озлобленiсть в собi перемогти. Бо вважає, що пiсля  смертi  матерi
(вона загинула в автомобiльнiй катастрофi) батько вiдступився  вiд  нього,
на мачуху промiняв. I хоч як молода мачуха намагалася його приручити,  хоч
як задобрювала, добираючи ключик до його  душi,  в  ресторани  водила,  на
американських гiрках катала, а вiн не спромiгся подолати в собi  неприязнь
до неї, перенiсши неприязнь заодно i на  батька.  Вiд  першого  класу  був
зразковий, самi п'ятiрки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов  з-пiд
контролю, почав з дому тiкати, ще й на батькову роботу перенiс свою дитячу
лють. Одного разу, заслiплений ворожiстю, дiйшов  навiть  до  того,  що  з
дружками вiтрини потрощив у новому кiнотеатрi, якраз  у  тому,  що  батько
проектував. А батькiвська любов великодушна, зла довго не таїть, усе  йому
прощає, цiй любовi вичерпу нема...
   Стояв, ждав, надiявся, видно,  що  син  таки  схаменеться,  одумається,
серце таки ж не кам'яне...
   Одначе, так i не дочекавшись уваги вiд  сина,  приїжджий  змушений  був
рушити з директором до виходу. Тiльки батько переступив порiг, як Кульбака
накинувсь на Гену:
   - Ти що, здурiв? Бiжи! Доганяй!  За  поли  хапай!  Поїде  й  не  приїде
бiльше!
   - Хай їде! Хай не приїжджа! - аж вискнув iстерично Гена  й,  пошпуривши
геть молоток, впав на купу стружок у кутку i в безсилому горi розридавсь.



   XIX

   - Дожитись, що рiдний син тебе не хоче бачити... Як же це так, товаришу
директор? Чому вiн не побажав  пiдiйти?  Чому  починає  життя  розривом  з
людиною, для якої вiн найдорожче створiння на свiтi?
   Повнi очi слiз були в архiтектора, коли вони  вийшли  з  майстерень  на
подвiр'я. Всяких сцен надивився Валерiй Iванович при зустрiчах з батьками,
але найтяжче бачити суворi сльози чоловiчi, отакi сльози горя й розпуки...
I людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмiв володiти собою.
   - Розумiю вас, бо... теж маю сина.
   - Невже вiн справдi переконаний, що я йому ворог? - приголомшений щойно
пережитим, не мiг заспокоїтись архiтектор. - Я, власне, знав,  що  вiн  не
бажає моїх вiдвiдин, вiн менi написав про  це,  i  все  ж  я  повинен  був
приїхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотiлося -  сам
не знаю чому. I ось така зустрiч. Ви  ж  друг  Сухомлинського,  в  Павлишi
були, школа ваша має таку  добру  репутацiю,  тож  пояснiть  менi;  звiдки
взялася ця прiрва мiж мною i  ним?  Невже  нiчим  не  повернути  його,  не
розтопити лiд?
   Вони сiли на лавцi пiд гiллястим платаном,  що  був  посаджений  кимось
давно i чудом зберiгся, дає тiнь, розкинувши крону посеред подвiр'я.
   - Не забувайте: це ж дiти, - заспокiйливо мовив Валерiй Iванович.  -  У
хлопцiв зараз "кришталевий вiк", як ми кажемо... Тонкий неустояний свiт...
I якщо вiн сьогоднi не прийняв ваших вiдвiдин, не вiдгукнувся вам, то це
   зовсiм не означає, що в нього назавжди; зникло синiвське почуття.
   - А була ж мiж нами взаємодовiра, дружба яка була...
   Архiтектор сидiв у задумi, в прибитостi. Валерiй Iванович ще вiд першої
зустрiчi перейнявся симпатiєю  до  цiєї  людини  Довелось  тодi.  порушити
навiть деякi формальностi,  коли  архiтектор  сам  привiз  здавати  синка,
вичерпавши всi власнi засоби  впливу.  Вже  тодi  хлопець  виказував  свою
черствiсть до батька: коли його вiдправляли в  карантинi,  вiн  навiть  не
попрощався i, нiби навмисне, залишив на стiльцi в'язанi домашнi рукавички,
як здачу батьковi за все.
   Довго слухав того вечора Валерiй Iванович сповiдь архiтектора, i боляче
було чути, як раз у раз зривається в стражданнi голос цiєї мужньої людини.
У вiйну був пiлотом, лiтав на винищувачах, пiсля  вiйни  взявся  будувати,
хотiв, щоб i син змалку пройнявся  його  пристрастю.  Батькiвськi  зусилля
архiтектора  викликали  тiльки  повагу,  про  такого  не  скажеш,  що  вiн
недостатньо боровся  за  своє  дитя.  Коли  дiзнався,  що  хлопця  затягує
злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував  посадою,  становищем,  сам
попросився перевести його па периферiю, хоч  для  столичного  архiтектора,
зв'язаного, крiм того, роботою на факультетi, пiти на такий  крок  не  так
було просто... Обрав для мешкання одне з пiвденних мiст, сподiваючись, що,
змiнивши  мiкросередовище,  убереже  сина  вiд  згубного  впливу.   Одначе
батькова жертва виявилася марною, бо й на новому мiсцi заявилися протоколи
про розтрощенi вiтрини та непоясненне дитяче бродяжництво,  яке  спонукало
хлопця й тут змiнювати тепло домiвки на ночiвлю десь по  шкiльних  горищах
та в залiзничних  цистернах.  Звiсно,  теплом  батарей  не  замiниш  тепло
сердець,  якого  шукає  маленька  людина.  Та  хiба   ж   бракувало   йому
батькiвського тепла, турботи, уваги?
   - Були в: нас хвилини  iнтимностi,  взаєморозумiння,  -  тихо  зiзнався
архiтектор i почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсiм
маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж бiля мене,  татку,  розкажи,
якi ти мiста збудуєш та в яких будинках  житимуть  люди  майбутнього...  I
хiба ж не для нього жив, думав, проектував? Усi найкращi пориви душi  були
доти нього, на всiй батьковiй працi мовби лежала йому мовчазна посвята...
   - Нам, поколiнню, за яким фронти i  нестатки,  хiба  де  природно  було
бажати, щоб хоч дiти нашi виростали серед краси й комфорту,  щоб  i  душею
були вони кращi за нас! Якщо  я  проектую  кiнотеатри,  стадiони,  житловi
масиви, якщо день i нiч думаю про отi самi, по-газетному  кажучи,  сонячнi
мiста майбутнього i навiть беруся зводити їх, то найперше  це  для  нього,
для таких, як вiн, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечнiсть...
А виявляється, все це йому нi до чого, вiн  чимось  iншим  живе.  Хто  мiг
сподiватись, що з нiжних дитячих рук камiнюччя летiтиме у вiкна  батькових
новозбудованих кварталiв? Звiдки цей потяг завдати найболючiшої рани самiй
найближчiй людинi? Звiдки вона взялася, саме ця ваша диявольська "проблема
пiдлiтка"?
   Валерiй Iванович посмiхнувсь.
   - Проблема ця iснує тисячолiття. Ленiн колись зауважував, що  виховання
- категорiя вiчна... I  цi  нашi  клопоти,  вони  старi  як  свiт...  -  У
напiвжартливому тонi Валерiй Iванович почав цитувати когось: -  "Ти,  який
бродиш без дiла по людних майданах... через те, що ти поводишся не так, як
личить людинi, серце моє мовби обпалено алим вiтром... Своїм непослухом ти
довiв мене на край могили..." Думаєте, хто  нарiкає  на  свого  безпутного
сина?
   - Хто?
   - Вiд .шумерiв долинає такий зойк. На їхнiх глиняних табличках знайдене
цей навiки закипiлий батькiвський стогiн... Давнi єгиптяни  теж  нарiкали,
що молодь нiкудишня i що вона погубить свiт. А  ви  питаєте,  звiдки  наша
"проблема пiдлiтка".
   - Чому ж ми так недалеко пiшли вiд шумерiв? Чому цих  "трудних"  дедалi
бiльшає, i то повсюдно, по всiй планетi?
   - Я дивлюсь на ще не так песимiстично. Цi "труднi", прикрi,  нестерпнi,
вони все ж тiльки винятки серед легiонiв наших славних школярчат. Розумiю,
що батькам "трудних" вiд цього не легше...
   - Ну, а причини? Якiсь таки ж є? Може, причиною  вiк  електронний,  вiк
стандартiв, що намагається стандартизувати  й  нас  самих?  Може,  це  вiн
викликає таке  сум'яття  духу  i  цей  здебiльшого  навiть  неусвiдомлений
спротив юних душ - душ, з-помiж нас найтонших i найвразливiших?
   - Причини вiдхилень вiд норми  щоразу  бувають  конкретнi.  Батькiвське
невмiння чи небажання знайти  з  дитиною  душевний  контакт  -  вiд  цього
найчастiше зароджуються всi бурi конфлiктiв та правопорушень...
   -  Я  приймаю  це  як  докiр,  -  сказав  архiтектор,  i  обличчя  його
пересмикнулось, але тiльки на мить,  далi  йому  знов  повернувся  мужнiй,
переболений спокiй. - Ви маєте право зараз говорити менi будь-що, i  я  не
зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Бiльше того, я сам прийшов до
вас iз цiєю поразкою. Так, не зумiв. Єдину  дитину  змушений  передати  на
довиховання вам, по сутi, стороннiм людям...
   "Якi ж ми стороннi! - хотiв був заперечити  Валерiй  Iванович.  -  Коли
вашi драми нам спати не дають..." До того ж i в нього вдома теж, здається,
поступово, та все ж назрiвав оця клята "проблема пiдлiтка". Син уже такий,
що не вiзьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечiрнiй,
щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за  Днiпром  трояндовий  захiд.
Чомусь дедалi частiше уникає твого  товариства,  кудись  бiжить,  спiшить,
матерi за всi турботи вiдповiдає грубощами... А ти повинен ось тут  давати
рецепти, поради iншим... I чим цю людину втiшити в  її,  може,  найтяжчому
горi?
   - Скажiть, Валерiю Iвановичу,  -  нахилившись,  зазирнув  йому  в  вiчi
архiтектор, - це криза тiльки вiкова? Чи  справдi  вiн  це  переросте?  Чи
таким i зостанеться - втраченим назавжди?
   - Наша професiя велить нам вiрити й надiятись,  -  сказав  пiсля  паузи
Валерiй Iванович. - Бо навiть якщо перед тобою iстота дрiбна  й  нiкчемна,
ти й тодi подумай, що її знiкчемнило, спотворило i яка може бути рада. Але
ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислюється,  вiн  не
може бути безнадiйним. Та ось хай вихователька скаже...
   До них розгонистою ходою саме  наближалась  Марися  Павлiвна.  Пiдiйшла
сердита, рiзко звернулась до вiдвiдувача:
   - Це ви батько Гени Буткевича?
   - Так, я.
   - Чого ви приїхали? Ще бiльш травмувати? Пiсля минулих ваших вiдвiдин у
нього температура пiднялась...
   Обличчя архiтектора враз пересмикнулось, як вiд удару, i за  мить  знов
оповилось спокоєм витримки. Марися мимоволi задивилась  на  це  обличчя  -
блiде, чисте, одухотворене...  "Є  в  ньому  щось  мужнє,  шляхетне,  воно
позначене карбом величi..."  Не  дратував  її  навiть  цей  сивий  чубчик,
пiдстрижений на юнацький манiр... А надто  очi:  великi,  виразистi,  вони
були повнi синьої краси й  незникаючої  туги,  тiльки  вони  й  виповiдали
Марисi глибоке внутрiшнє страждання  цiєї  людини.  "Так,  ти  маєш  право
говорити зi мною навiть таким тоном, - нiби чула вiд нього, - маєш право й
вигнати мене звiдси, бо я переможений..."
   - У нас розмова якраз про Гену, -  сказав  Валерiй  Iванович.  -  Йому,
здається, найбiльше  зашкодила  на  певнiй  стадiї  слiпа  любов  батькiв,
зокрема, те, що його вважали вундеркiндом...
   - Вiн справдi щедро обдарований, - сказала  Марися  Павлiвна.  -  Ви  ж
чули, як вiн Шопена виконував, скiльки вкладав  душi!  -  I,  запалившись,
розповiла, як уважно стежила за його натхненною  грою,  за  такою  багатою
гамою почуттiв,  що  пiд  час  концерту  то  хмарили,  то  осявали  блiде,
одухотворене обличчя її вихованця. - Вiн пiсля того  концерту  став  мовби
добрiший, самозаглибився, вiдтанув у своїх почуттях, - очевидно, це музика
так дiє на людину... Тепер знов доведеться починати з азiв. Те, що вдалось
досягти, ви знов руйнуєте своїм вiзитом, пробачте менi цю рiзкiсть...
   - То що накажете менi робити?
   - Їдьте й не приїздiть, доки  вас  не  покличуть.  Адже  i  тут,  як  у
шпиталi: маємо справу з людьми обраненими, з потерпiлими,  дарма  що  iм'я
кожному з них: правопорушник.
   - Ще одне: яка ваша думка про мого сина?
   - Надто вiн пiддається впливам, легко опиняється пiд рукою в тих,  кого
психологи  називають  "неформальний  лiдер",  iнакше  кажучизаводiй...   А
загалом Гена - славний хлопчик, тонка натура, я вiрю в нього.  Вiн  здатен
на неабияке. Хто знає, може, в ньому  зрiє  новий  Шопен!..  Бо  ж  мiряти
людину маємо  не  по  її  падiннях,  а  по  її  висотах  -  отам  буде  її
справжнiсть.
   Категоричнiсть її тону викликала  усмiшку  Валерiя  Iвановича.  А  коли
Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи  тугими  своїми  литочками,
Валерiй Iванович з веселою гордiстю пояснив архiтекторовi:
   - У нас в колективi про неї кажуть: "В малому тiлiвеликий дух"...  -  I
додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетiла на вас. Зрештою  -
з добрих намiрiв. Вдача.
   - Вдачею вона,  по-моєму,  й  сама  правопорушниця,  -  мовив  серйозно
архiтектор.
   А коли вiн зiбрався зовсiм залишити територiю школи, бiля прохiдної пiд
аркою його ще раз наздогнала Марися Павлiвна. I не сама - за руку  тримала
Гену Буткевича,  свого  вихованця...  Пiдвiвши,  рiшуче  штурхнула  хлопця
батьковi навстрiч:
   - Вибачся!
   I Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до  батькової
руки.
   ...Нескоро, нескоро дiзнається вiн, що це була їхня остання зустрiч. На
високому крутогорi, що його скiльки  лiт  уже  пiдмивають  хвилi  штучного
моря, та все не можуть розмити, на самiй вершинi степового пагорба, звiдки
видно пiвсвiту, буде знайдено надвечiр сивочубу людину, навiки застиглу за
кермом автомобiля. Навкруги степ буде, i води сяючi,  i  небо  в  багряних
вiтрилах заходу... I нiхто нiколи й не скаже, вiд чого  могло  розiрватися
серце: вiд гнiву? вiд туги? вiд любовi?
   Гену пiсля цього ще довго триматимуть у невiданнi, в смутку поглядатиме
вiн на браму, i вiд нього чутимуть деколи:
   - Чомусь татко так довго не приїздить...



   XX

   Ожив, ожив Кульбака!
   Хто б мiг сказати, що мине зовсiм  небагато  часу,  i  вже  нова  слава
черкне комишанця своїм крилом, i  вся  школа  зверне  на  нього  захопленi
погляди: Кульбака вийшов у чемпiони! Здобув першiсть у тому  рiдкiсному  й
напiвзабутому видi спорту, який тiльки з чийогось недогляду не зайняв досi
належного мiсця на олiмпiйських iгрищах.
   Був вихiдний, ганяли м'яча, бiгали стометрiвку, виважувались на кiльцях
бiля старого платана,  брались  тягти  -  навперетяги  -  канат,  а  потiм
Кульбака запропонував ще оце: навперегiнки... в мiшку!
   Чули ви про таке?
   Ходьба в мiшку чи навiть бiг у мiшку - такого виду спорту нiхто в школi
не знав, окрiм Тритузного, який признався,  що  й  вiн  колись-заколись  у
таких кумедних перегонах брав участь i навiть перемагав.
   -   Згадаймо   молодiсть,   -   звеселився   Антон    Герасимович.    -
Напрактикуватись можна в усьому... Є  така  пташка  колiбрi,  вона  здатна
лiтати хвостом наперед, то чому ж людинi не вмiти ходити в мiшку?
   Всiх захопила нова спортивна  гра,  вже  й  тi,  хто,  роздiлившись  на
команди, тягали канат, кинулися  сюди,  щоб  подивитись  чи  й  помiрятися
спритнiстю, - ану ж  бо,  хто  в  цiй  дивнiй  ходьбi  буде  найвдатнiший,
найвправнiший, хто тут сягне чемпiонства! Тритузний, запалившись, викликав
на змагання самого iнiцiатора, комишанець виклик  прийняв,  i  це  пiддало
особливого жару всiй грi. Кульбака, звичайно, приховав,  що  вiн  у  цьому
дiлi мав уже певний навик ще з Комишанки, де не  раз  влаштовувались  такi
турнiри. Було, було! Ходив вiн i в мiшках з-пiд цукру, i в лантухах  з-пiд
крупи, в жалив'яних i полiетиленових, навiть i в  цупких  паперових  з-пiд
суперфосфату. А ще ж бряжчав вiн до фiнiшiв i в путах конячих на  ногах  -
були в плавнях у них i такi перегони.
   Мабуть, Тритузний теж мав за  спиною  неабиякий  досвiд  цiєї  складної
ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся:
   - Головний приз буде мiй, це вже як собi хочте. Кухарi в бiлих ковпаках
винесли той приз з великою помпезнiстю: на тацi  алюмiнiєвiй  щось  вкрите
було прозорою плiвкою, дехто думав, що  це  буде  торт,  а  виявилось,  що
несуть смаженого пiвня. Чим не приз?  Понесли  його  аж  у  кiнець  двору,
примостили на п'єдесталi, i не в одного з  учасникiв  змагання  аж  слинка
текла вiд самого духу смаженини, що для учасникiв турнiру була не останнiм
стимулом до перемоги.
   Тож коли принесли оберемок порожнiх лантухiв зi  складу,  їх  розхапали
миттю, ще й  не  вистачило  на  всiх,  Викладач  фiзкультури,  призначений
керувати  грою,  перемовився  з  Тритузним  i  навiть   Кульбаку   залучив
порадитись щодо правил, яких слiд  дотримуватись  у  цьому  видi  змагань.
Зрештою дистанцiя була визначена, групи розподiленi, й  настала  та  мить,
коли пролунав з iграшкового пiстолета стартовий пострiл. Почалось!
   Любительська  кiноплiвка  Берестецького   збереже   й   для   наступних
правопорушницьких поколiнь славетну подiю  цього  дня,  напружений  турнiр
шкiльного лицарства.
   Чiтко буде видно на нiй,  як  виходять  на  дистанцiю  люди  в  мiшках,
бiжать, плутаються, падають, а суддi - вчительки та шефи з морського порту
вмирають зо смiху. I таки є чого: видовище - як у цирку.
   З першої стартової секунди Кульбака знапружив себе, хижо  прицiлився  й
кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, i хоч ноги були десь там  у
мiшку, хлопець пiшов аж з пiдлетом. Спритнiсть,  натренованiсть,  воля  до
перемоги - все було за те, щоб так iти!
   - Вперед, вперед, до смаженого пiвня! - пiдбадьорювали з бокiв глядачi,
теж розпалюючись.
   Товстоногий Синьйор Помiдор, що водночас iз пострiлом суддi одразу  був
вихопився вперед, пiсля кiлькох крокiв уже зловив  сторчака,  так  воно  й
мало бути: поспiшиш - людей насмiшиш...
   Найнебезпечнiшим конкурентом Кульбаки справдi  виявився  Тритузний.  Ще
коли вiн тiльки вступав до мiшка,  та  пробував,  та  примiрявся,  хлопець
завважив, що досить вмiло вiн  це  проробляє,  видно,  знається  на  такiй
ходьбi, йтиме не вперше, - отже, цього стережись! Близький надсадний подих
Тритузного Кульбака весь час почував на собi. Ось вiн iде майже притульма,
майже нарiвнi з тобою, сопе, плутається,  але  не  падає,  навiть  погукує
молодцювате:
   - Давно не ходив, а таки ж згадав!
   Поєдинок мiж ними одразу опинився в центрi уваги, прикував  зацiкавленi
погляди вболiвальникiв. Змагання, власне, й вилилось  у  перегони  двох  -
Тритузного та Кульбаки, якi з перших крокiв iшли нерозлучно,  в  однаковiм
темпi ринулися вперед, в напрямку пiвня, здiймаючи лантухами кушпелу  i  з
кожною секундою все далi  вiдриваючись  вiд  загалу.  "Вродиться  ж  отаке
кляте", - не раз казали про Кульбаку односельцi, i ця клятiсть  аж  он  як
зараз виявила себе. "Лопну, а не здамся", - поклав собi Порфир i просто  з
себе вискакував, щоб не вiдстати вiд суперника, бiльше  того  -  щоб  таки
вибороти честь першостi!
   Та ще публiка заохочує, стрижена братiя аж реве, мов десь на коридi, по
криках Порфир почуває, що в нього бiльше уболiвальникiв, нiж у Тритузного,
з усiх бокiв екзальтоване глядацтво пiддає духу, а шкiльний фотограф  Федя
в  тюбетейцi  та  довготелесий  Берестецький  з  портативною  кiнокамерою,
перебiгаючи,  як  фотокори  на  парадi,  вибирають  позицiю   найзручнiшу,
квапляться увiчнити наиразючiший момент спортивної подiї. Морськi  шефи  i
вчительки, забувши про свою солiднiсть, регочуть, верещать, бо  справдi  ж
таки смiхота дивитись, як люди,  нагадуючи  спутаних  коней,  з  усiх  сил
натужаться перегнати одне одного в  цiй,  мабуть,  найкомiчнiшiй  у  свiтi
ходьбi, коли ноги, звичнi  до  нормального  кроку,  безладно  дрiбушать  у
мiшковинi, перечiпляються та заламують одна одну, аж поки  ходак,  геть  i
зовсiм  заплутавшись,  втративши  рiвновагу,  падає,  щоб  за  мить  знову
пiднятись i  кинутись  доганяти  переднiх.  Публiка  найбiльш  i  заохочує
лiдерiв в особi Тритузного та Кульбаки,  котрi,  вiдiрвавшись  вiд  iнших,
подались першими до фiнiшу, долаючи  вiдстань  з  такою  спритнiстю,  нiби
зроду вони тiльки й ходили в мiшках по землi!
   Був момент, коли Тритузний опинивсь  попереду  одинцем.  Розчервонiлий,
нiби щойно з лазнi, вiн аж просяяв: нарештi конкурентiв поруч  немає!  Та,
видно, рано порадувався, бо вiдчув, що Кульбака  знову  наступає  йому  на
п'яти, озирнувсь, весело переполоханий, i  дорого  ж  йому  обiйшовсь  цей
озирк! Збився з ходи претендент, зашкопиртав, ловлячи руками повiтря, i за
мить публiка побачила вже його на чотирьох,  знаменитий  картуз  покотився
геть, а Берестецький, вчасно надбiгши, встиг ще й клацнути,  увiчнюючи  на
плiвку неповторний момент, сенсацiю сезону!
   Кульбака ж тим часом  досягнув  фiнiшного  прапорця,  i  суддя  змагань
величавим жестом ще й руку йому пiдняв, як  роблять  це  з  переможцем  на
рингу:
   - Ось вiн, герой дня!
   - Вiдчинiть йому браму, вiн до самої Комишанки  в  мiшку  дострибає,  -
сказала весело Марися Павлiвна, а герой, втираючи зрошене  потом,  щасливе
обличчя, пiдтвердив:
   - I дострибаю.
   Ось такi лаври принiс Кульбацi цей день, дарма що  ухекався  комишанець
неабияк. Збоку дивитися легко, одначе  не  так  воно  просто  бiгти,  коли
почуваєшся  стриноженим,  бiгти,  та  ще  й  перемогти.  I  все  ж,   бач,
успритнився, проскакав через подвiр'я, нi раду не впавши,  першим  прийшов
до фiнiшу, до того  смаженого  пiвня,  якого  йому,  згiдно  з  правилами,
урочисто пiднесли на тацi.
   - Подiлимось, Антоне Герасимовичу, чи як? - тримаючи пiвня перед собою,
виявив щедрiсть переможець.
   - Hi, приз належать тобi, - вiдповiв Тритузний. -  Твiй  кiнь  виявився
кращий.
   Велике дiло почути визнання вiд свого  найгрiзнiшого  суперника.  Окрiм
того, це була заслужена вiдплата Тритузному за його намовки, i за  те,  що
вiн руки тобi викручував на пристанi (Порфировi здавалось, що  таке  було,
хоч такого й не було!), помстився нарештi "байстрюк  комишанський"  за  тi
принизливi лови! Але помста його була весела, i  вже  й  помстою  нiби  не
була, - сама себе потопила в радощах перемоги.
   -  Не  журiться,  Антоне  Герасимовичу,  духом  не  падайте,  -  сказав
великодушно комишанець. - За вами друге мiсце! Срiбло!
   - Бувають поразки, важливiшi за перемогу, -  сказав  директор  школи  й
дружньо-iронiчно  поздоровив  Кульбаку  з  "пiвнячим"  трiумфом,  а  Ганна
Остапiвна додала:
   - Добре, що ти знайшов у собi й для суперника крихту великодушностi. Бо
людинi з осколками в ногах не просто добувати призи...
   Порфир уперше почув про цi осколки, йому стало навiть трохи нiяково, що
пiд час змагань вiн виявив до старого таку нещаднiсть.
   За шарварком спортивного свята не помiтили, як  хмара  зайшла  десь  iз
степу, i дощ, такий рiдкiсний та  жаданий  у  цих  краях,  дзвiнко  вдарив
першими краплями  по  шиферу  шкiльного  даху.  Густо  припустив,  летить,
бiжить, аж спiвав цей дощ, вода з ринв, пiнячись, весело  гуркоче,  старий
платан, пiд  яким  збилася  цiла  купа  вихованцiв,  досхочу  купається  у
веснянiй купелi, i Кульбацi так нестримно  кортить  пiдставити  пiд  теплi
небеснi струменi свою стрижену правопорушницьку голову... Одначе не  можна
й  цього,  вчительки  занепокоїлись,  Марися  Павлiвна,  заганяючи   своїх
гололобих до корпусу, прилякуе:
   - Не бiгайте пiд цим дощем! Може, вiн радiоактивний?!
   Але шибайголови, нехтуючи осторогою, з радiсним вереском, з дикунськими
вилясками кинулись гасати по  дощу,  i  довелось  таки  повоюватись,  доки
позаганяли їх до помешкання.
   Не завжди проносяться майськi дощi над цим краєм, але вже як пройде ось
такий, то люди зiтхнуть полегшено, бо все навкруги одразу завруниться, яро
зазеленiє, i солов'ї та зозулi вiдгукнуться з плавнiв на весь свiт.
   Прошумiв рясний та теплий, щедро скупав  школу  й  дiтлахiв  скупав,  i
знову тут свiтить сонце, й листя  молоде  на  платанi  переблискує  кожною
завислою крапелинкою - безлiччю малюсiньких сонць... Пiшов  i  пiшов  далi
той дощ, величезним вiтрилом сивiє над  рiчкою,  змiшаний  iз  сонцем,  аж
бiлий, а над плавнями серед синьої хмари вже райдуга так  соковите  цвiте!
Вигнувшись семибарвною  дугою,  дiстає  одним  кiнцем  десь  широких  плес
лиману, а другим  опустилась  якраз  над  комишанськими  очеретами  i  там
з-помiж них воду бере. З шкiльного вiкна рукою можна тої райдуги дiстати -
так близько. Прислухайся, чи не почуєш,  як  шумить  вона,  женучи,  немов
помпою, комишанську воду в отi сивi тучi!.. Над школою небо вже  чисте,  а
десь над гирлом синьо, аж темно, i серед тої темної синяви цвiте кольорами
надбрамна небесна арка, заваблює Порфирiв погляд, розбентежує дух. I  якщо
зараз хто, мов цирковий акробат, мов матрос десь  на  вантах  чи  верхолаз
найчiпкiший, подерся й подерся по стовпу тiєї небесної арки, якщо хто  вже
на самiм вершечку опинивсь, осiдлав її, верхи на райдузi сидить, - то  це,
звичайно ж, Порфiр Кульбака, сьогоднiшнiй чемпiон, для якого  нема  нiчого
зараз неможливого, недосяжного!



   XXI

   Єдиний, хто сьогоднi не брав  участi  в  спортивному  святi,  був  Гена
Буткевич: лежав з температурою в кiмнатi медпункту. Неясно було, звiдки  й
температура, справдi,  може,  аж  так  перенервувавсь  пiд  час  батькових
вiдвiдин...
   По обiдi Порфировi дозволили навiдати товариша. Гена лежав змучений,  з
синцями пiд очима, вiд учора наче ще бiльше схуд, спав з  лиця.  Цiлу  нiч
горiв вогнем, хоча не  чхає  й  не  кашляє.  Порфир,  ще  збуджений  пiсля
змагань, сiв по-татарському просто на пiдлозi перед лiжком i  з  властивою
йому запальнiстю та жестикуляцiями взявсь одразу малювати, як вiн скiк! та
стриб! та верть! та круть! обiгнав Саламура,  зловив  смаженого  пiвня  за
хвiст.
   - Шкода, Гено, що тебе не було, я б i тебе навчив...
   - Я не змiг би, - тихо заперечив Гена. - Нiколи не ходив у мiшку...
   - Змiг би, - запевнив його Порфир. - Чого в водi один  тоне,  а  другий
пливе? Бо навичку має, знає, як треба ногами молоти...
   Зараз вiн був  щедрий,  великодушний,  усi  свої  таємницi  вiдкрив  би
товаришевi, аби б тiльки пiдбадьорити Гену. Навчив би його не лише  ходьби
в мiшку, а й мистецтва рибальського лову, тiльки - чесного,  бо  то  ж  не
штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли  вона  потомство  закладати
йде. Вона ж тодi зовсiм безвольна, небоязка, бити  її  в  цю  пору  тiльки
бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконьєр...
   - Або взимку: дивитись гидко, коли вони, отi жлоби, з гаками-самодерами
вийдуть  промишляти...  Риба  в  цей  час  напiвсонна  на   ямах   лежить,
повкладалась на зиму - знизу бiльшi соми, далi меншi й  меншi  сомчуки  та
соменята... От вiн, рибохват товстомордий, стане на ямi i  гаком-самодером
якого за живiт, якого за око... Та я таким не знаю, що робив би!
   Одначе Гена, видно, був заполонений зовсiм  iншими  переживаннями.  Без
кiнця думав i думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокiсть.
   - Ти правду казав, Порфире, - мовив вiн кволим голосом, - мiг би я бути
до нього добрiший... Для нього я все, а сам йому чим  вiдплачую?  Може,  й
справдi, як Ганна  Остапiвна  каже,  тiльки  експлуатую  його  батькiвську
любов?
   - Ти напиши йому листа. Вибачення  попроси.  Це  ж  батько,  найрiднiша
людина... Ти просто не вмiєш цiнувати те, що маєш!
   - Знаю, знаю, що нi для кого не буду дорожчим. Але щось таке  сидить  у
менi, зло якесь, i при зустрiчi воно одразу свої  пазурi  випускає.  Потiм
каюся  i  мiсця  собi  не  знаходжу,  здається,  вже  нiкому-нiкому  я  не
потрiбний, всiма забутий... Наче один-однiсiнький зостався  i  так  уже  й
буде...
   - А ти не пiддавайсь. Заповiдь: "Не  журись!"  -  хiба  забув?  Ех  ти,
вiдмiнник!
   Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усiх розкошах
лiто, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цiлою школою  виїдуть
до табору, розкинуть шатра десь над урочищем i, як обiцяє директор Валерiй
Iванович, влаштують тодi ще однi захоплюючi змагання - перегони на човнах,
Порфир сподiвається i в тих змаганнях слави зажити.  А  бiля  вечiр  нього
вогнища слухатимуть розповiдi знатних людей, Марися казала, що й Порфирову
маму запросять, хай розкаже про свої виногради, про те, як оживлює вона цi
спекотнi "Українськi Каракуми"...
   Гена, помiтно ожвавiвши,  згадав  пiонерський  табiр,  куди  йому  була
путiвка торiк, чудове мiсце на березi моря, де хлопцi й дiвчата  з  рiзних
шкiл їхнього мiста смаглявiли пiд сонцем аж сорок днiв.  Захопила  їх  там
цiкава гра, що звалась "Зiрниця", ходили вони навiть у  нiчнi  походи,  на
розшуки скарбiв, хоч скарбом тим  могло  бути  просто  яблуко  або  кавун,
захований десь пiд бур'янцем.
   - Першого дня, як тiльки прибули до  табору,  кажуть  менi,  ти,  Гено,
будеш "органiзатором вогнища".
   - Ох, краса!
   -  Тобi  краса,  а  менi...  Натерпiвся  я  сорому.  Бо  вогнище   теж,
виявляється, треба вмiти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов,  що  не
покладу - а воно тiльки тлiє.
   - О! В мене й мокре б горiло! У плавнях, бувало, навiть глибокої  осенi
таке кострище розведем, аж гоготить  полум'я  вище  верб...  I  купаємось,
було, до самих холодiв. Вискочиш з води  та  голяком  до  вогнища  мерщiй!
Обiгрiвсь, обсушивсь, i нiчого - навiть не чхаєш.
   - Отак треба себе гартувати. А то в таборi  все,  було,  трусяться  над
кожним iз нас, море при самiм бережку обгородили: далi не заходь, туди  не
забродь, тiльки ось тут i хлюпочись на мiлкому...
   - Де горобцю по колiна, - засмiявся Порфир i,  розлiгшись  на  пiдлозi,
замрiявся. - Нi, влiтку - життя... За нашi трудовi заслуги, може  ж,  таки
вiдпустять нас додому хоч тижнiв на два?..
   - До мачухи як їхати...
   - А ти зi мною давай. У мене матуся - такої в свiтi нема...  Вона  буде
нам рада обом. Звiсно, коли  до  того  часу  замiж  не  вийде.  Бо  нiбито
сватався до неї  один  механiзатор,  що  в  нього  торiк  дружину  струмом
убило...
   - I що ж би ми там робили у вас?
   - О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопцiв, i гайда на
лиман браконьєрiв ганяти!..
   - Далися ж вони тобi.
   - Ненавиджу чорно, -  лице  Порфирове  враз  похмурнiло.  -  Хочу,  щоб
виздихали вони всi! Тiльки ж самi не виздихають...
   - Перепадало тобi, мабуть, вiд них?
   Не в тiм рiч, виявляється. I тут уперше Гена  почув  вiд  товариша:  за
дiдуся мусить вiн гадам помститись. Напали вони вночi на виноградники,  що
дiдусь їх стерiг, берданку поламали, поглумилися над старим.  Самою  такою
образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й  горда  i  знає
вояцьку честь... Нiякої пощади тому браконьєрському порiддю, де б воно  не
дiяло, чи в гирлi, чи в степу... Тож i лелеку вбито котримось iз них, бо в
кого ж iще пiднiметься рука?
   Торiк  браконьєри  одного  рибiнспектора  з  гесiвської  греблi   вночi
скинули, а ще через нiч на дядька Iвана напали, i вiн  з  ними  в  темрявi
серед камiння бився, в крижанiй водi з льодом пополам, бо то було  взимку.
Каменем вдарили по головi, думали, кiнець уже iнспекторовi,  знепритомнiв,
на дно пiшов... Втекли i потiм аж очi повитрiщали, коли на судi його  знов
побачили  живим...  За  все  з  ними  мусить   поквитатися   Порфир.   Хай
начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за  ними  ходить,  хоч  i
малолiтня!
   Хто б подумав, що цей веселий, життєрадiсний Кульбака виношує в душi  й
таке, та ще й товариша собi в спiльники намовля...
   - У пiдручнi до дядька Йвана пiдемо, їм такi, як ми, потрiбнi аж-аж-аж,
- розвивав свої плани Порфир. - Є ж ото юнi дзержинцi? Один iнспекторський
син браконьєровi, кажуть, пальця вiдкусив, захищаючи батька, а хiба б я не
змiг вiдкусити?
   Було пiсля цього, звичайно, ще джик! i вжик! i сом на пiвкаюка, що  "як
дасть хвостом по менi - я i впав!.." У момент ловецького екстазу медсестра
зайшла нагадати Кульбацi, що пора  йому  закруглятись.  Так  то  й  так  -
хлопець схопився:
   - Ну, будь, Гено! Тiльки ти в цiй  каталажцi  не  затримуйся...  Дiдусь
казали: вiд лежби нутрощi злежуються, жити треба на ногах!
   На подвiр'я вiн вискочив саме вчасно: десь iз потой бiк муру вже  хтось
пiдсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по територiї, йдучи
на порушення, шепнув, що не iнакше - товаришочки прийшли  провiдати  свого
зневоленого  ватажка.  Заявилися,  не  забули  великого  невольника,   що,
потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир пiдсвиснув
у вiдповiдь (тонко, на пташиний манiр), з потойбiк  муру  вiдгукнулись,  i
незабаром звiдти  на  мотузцi  з'явилась  пляшка  з-пiд  молока  з  якоюсь
передачею в нiй... Буденна, звичайнiсiнька  собi  пляшка,  що  стала  враз
небуденною, почала поволi опускатися, погойдуючись по стiнi сюди  й  туди,
як ота штука, що висить у фiзкабiнетi й зветься  маятник  Фуко.  В  пляшцi
пакуночок целофановий, мiцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а  збоку
ще й записочка бiлiє,  -  привiт  правопорушниковi  рiдна  Комишанка  шле!
Тiльки прийме передачу з волi, вiн i вiдповiдь друзякам  пошле  в  цiй  же
пляшцi, назад її з запискою через мур пошпурить, як шпурляють  капiтани  в
океан у закоркованiй пляшцi звiстку про себе... Та ледь Порфирова  рука  в
радiснiй нетерплячцi простяглася, щоб зловити той маятник Фуко,  як  хтось
iззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його вiдсторонив:
   - Вибачаюсь, тепер це вже мiй приз, - почув вiн знайомий  насмiшкуватий
голос того, над ким сьогоднi здобув просто-таки олiмпiйську перемогу, коли
довелося бiгти навперегони в мiшку.



   XXII

   Настав  час  вибирати  мiсце  пiд  лiтнiй  табiр.  Одного  дня  Валерiй
Iванович, взявши  з  собою  кiлькох  вихователiв  та  командирiв  загонiв,
вирушив з ними на розвiдку. Антон Герасимович, щоправда, взагалi був проти
того, щоб виносити табiр за межi школи, вiн пропонував поставити шатра  на
самому подвiр'ї вздовж муру, адже подвiр'я велике, хай тут  собi  лiтують.
Однак його пропозицiя  зi  смiхом  була  вiдкинута,  хоча,  за  свiдченням
Тритузного,  в  якiйсь  iз  спецшкiл  нiбито   вдавалися   й   до   такого
експерименту.
   - У них так, а наша бурсацька республiка буде винесена в степ, - весело
казав Валерiй Iванович. - Таку фортецю там воздвигнем, що нiхто не втече.
   Мiсце, куди спецшкола  виходила  табором  у  минулi  роки,  тепер  було
втрачене, з якихось там  мiркувань  районний  землевпорядник  звелiв  його
розорати, хоч пiд посiви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати  десь
iншого осiдлиська. Позалишалося в цьому краї чимало рiзних урочищ, яким ще
в давнiх-давнах кимось давано iмена, часом чудернацькi, такi,  як  Гапчина
Пазуха, куди їздять з радгоспiв на маївки (Антон Герасимович запевняє,  що
було тут колись навiть урочище пiд назвою Тритузне, назву таку зустрiчав у
якихось стародруках, бо вiн запеклий краєзнавець i має сентимент до всякої
минувшини). Крiм Гапчиної Пазухи, вiдомi ще тут урочища Домаха, Жабурянка,
Вовчий Яр, або Куркулак,  Кандзюбине,  Чортувате...  Це  останнє  особливо
привернуло увагу Валерiя Iвановича та його супутникiв, бо звiдси найближче
було до полiв та виноградникiв радгоспу "Степовий велетень", з яким  школа
уклала трудову угоду. Крiм того, по кряжу над  урочищем  зберiгся  чималий
клапоть цiлини - якраз там зручно буде намети ставити. В один бiк -  степ,
у другий - сяючi простори гесiвського моря. Восени воно як  розштормиться,
то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, вiдламує  звiдси  брили
чорнозему та глини... Зараз  море  поки  що  спокiйне,  i  белебень  кряжа
всуцiль бiлiє  ромашками.  Саме  урочище,  весь  його  крутояр  потопає  в
розквiтлих акацiях, що стали ярусами по  схилах  (насадили  їх  уже  пiсля
вiйни, щоб захистити грунт вiд ерозiї), а по самому дну  урочища  блискоче
вода, зайшовши iз штучного моря й створивши тут, у  колись  похмурiм  яру,
тихий сяючий затон. Шторми сюди не дiстають, бурi не зрихлюють  воду,  всю
весну й лiто сяйвом її налите  урочище.  Чiтко  вiддзеркалюються  в  ясних
водах затону округлi шатра бiлих акацiй, i навiть  коли  понад  шляхами  в
степах їхнiй цвiт уже припаде курявою чи  пригорить  пiд  гарячим  подихом
суховiтрицi, то в урочищi вiн i тодi буде бiлоснiжно-чистий,  з  весiльною
бiлiстю звисатиме кетягами аж до води.
   - "Здесь будет город заложен", - сказав Валерiй Iванович, коли оглядини
в основному були закiнченi.
   З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на  паперi,  де
будуть розташованi намети, де кухня та  спортмайданчик,  де  буде  зведена
щогла для прапора... Крiм того, вода близько, зручно буде  купатись  пiсля
роботи бурсацькiй республiцi, змивати з себе трудовий пил...
   Марися Павлiвна була просто в захватi вiд цього мiсця. Такий  шир,  так
далеко видно з цього степового кряжа,  що  завис  над  морем  днiпровської
води... Вперше вiдкривається тут Марисi у своєму розмаїттi флора  степова,
натрапиш тут навiть на кущик тирси-ковили, що про неї ранiше Марися тiльки
з книжок i знала, всюди волинець пiд  ногами  сивiє,  нагрiтий  сонцем,  i
деревiй, це дике дитя степу, вiн теж сивий (чомусь бiльшiсть трав степових
мають сизувато-сивий вiдтiнок, вiд сонця чи вiд чого вони посивiли?).
   Доки ходили, назбирала Марися букет квiтiв  польових,  -  супутники  їй
також у цьому охоче допомагали; квiти простенькi,  непоказнi,  а  склалась
багата гама кольорiв, злегка приглушених, повитих туманцем...
   -  Гляньте,  як  у  французьких  iмпресiонiстiв,   -   показала   букет
Берестецькому, i вiн миркнув у вiдповiдь, що тут "щось є".
   Група вихованцiв - командири загонiв - жваво обговорювала з  директором
план майбутнього табору, i, коли картина в цiлому вималювалась, Юрко-циган
запитав не без iронiї:
   - А де ж буде загорожа?
   Це кортiло знати й Марисi Павлiвнi, бо вона  вважала,  що  коли  всього
належним чином не передбачити, то з табору їхнi  вiльнолюби  легко  можуть
порозбiгатись... I хоч прихильницею крутих обмежень її  не  назвеш,  однак
була здивована, коли Валерiй Iванович твердо сказав:
   - Нiякої загорожi.
   - Себто як?
   - А так.
   I пояснив, що їхнє наметове мiсто, табiр юних i вiльних  людей,  матиме
лише символiчний  кордон  -  оборють  його  плугом,  та  й  усе.  Борозна,
вiдвалена скиба - це буде єдина познака, що вiдмежує  правопорушникiв  вiд
бiлого свiту. Тiльки вже цю межу, сказати б, межу  сумлiння,  без  дозволу
нiхто не переступи, не поруш!
   - А то навiть i вiдорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив
широкий жест Валерiй Iванович, - залишимо при косiннi  ромашковий  бордюр,
смужку нескошених диких  квiтiв:  вони  й  правитимуть  для  нашої  чесної
публiки  за  непереходимий  бар'єр,  стануть  муром  найнадiйнiшим.   Межа
сумлiння, i все. Згода? - звернувся вiн до командирiв загонiв.
   Така  довiра  хлопцям  була  до  вподоби,  а  Марися  Павлiвна   навiть
пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто  порадувався!  От  кому
буде до душi, що той  шкiльний  мур  (який  для  волелюбного  комишанця  є
втiленням  усього  найнестерпнiшого)  тут  замiнятиме  всього  лиш  смужка
нескошеної травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього  табору,
вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором  вогнища":
"Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв,  лукаве
й хитре комишанське створiння, як воно  поведеться  в  цих  нових  умовах?
Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй
вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по  Днiпру,  було  видно...  Це  ж  так
чудово,  коли  пливеш  пароплавом  чи  поїздом  їдеш,  а  десь  у  синьому
надвечiр'ї  яскравiв  тобi  чиєсь  багаття,  заваблює  своєю  таємничiстю.
вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi?
   Ще треба було дати назву майбутньому табору.
   - В мене є пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте
назвем... "Бригантина"!
   - Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький. - Послухаємо, що  наш
моряк скаже. Здається, вiн настроєний критично...
   Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю,  аргументуючи
свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то
вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину...
   - Та ще при вiдповiднiй грi фантазiї, - додав Артур Пилипович.  -  Хоча
"Степовi пiрати" бiльше пасувало б...
   - Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи  якiсь
позначки до своєї саморобної карти. - Розвелося,  правда,  останнiм  часом
цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде  саме  те,  що
треба... В їхньому дусi.
   Добре находившись, вчителi  сiли  нарештi  перепочити,  знайшовши  собi
затiнок край урочища пiд шатром обтяженої цвiтом акацiї.  Вихованцiв  вони
вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась,  i  звiдти,  знизу,
долинав тепер щасливий дитячий лемент.
   - Бар'єр з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути,
- задумливо розмiрковував  Артур  Пилипович,  розлiгшись  на  травi  своєю
довжелезною  постаттю.  Кiбчик  степовий  високо   застряв   у   небi,   i
Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для  людини  повинен  бути
всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте  небо  для  птаха...  Планета
iснує для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi...
   - Всепрохiдний, але - для людини,  не  для  руйнача,  не  для  хама,  -
уточнив Валерiй Iванович.
   - На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький.  -  Але  я
маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити її навiть без  трав'яного
бар'єру... От, скажiмо; чи можливий у  нашу  космiчну  еру  всюдипрохiдець
типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота?  Зробити  б  експеримент;
палицю в руку, птаха на плече i - в путь...
   - З якою метою? - усмiхнувся директор.
   - Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто  тип
людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж
ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами  вирушаю,  з  бажанням  присвятити
себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть  ведмедевi  допомогти,
якщо вiн цвяха в лапу зажене...  I  водночас  хочу  простежити,  наскiльки
людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i  взагалi  чи  має
для нього якусь вагу моя особистiсть...
   - Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, -  сказав  Борис  Савович,
уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася
в палець.
   - Збирався  ставити  вас  начальником  табору,  -  посмiхнувся  Валерiй
Iванович, -  а  зараз  бачу,  що  рано...  Навчитель  красних  мистецтв  i
шагiстики, шановний наш Артур  Пилипович  раптом  виявляє  незрiлiсть,  що
межує з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi
вимагати вiд наших бурсачат?
   - Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в
генах у них нiбито збiльшується руйнiвний елемент... Тiльки, по-моєму,  це
вигадка.
   Директор уголос роздумував:
   - Кого ж менi з вас - на табiр?
   Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну:
   - Он її призначте. Перша жiнка в  iсторiї  мореходства  буде  капiтаном
бригантини...
   - Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
   - Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не  бачу
поблизу вiдповiдних об'єктiв...
   - Ну-ну, образ не потерпимо,  -  жартома  сказав  директор.  -  А  щодо
призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж
i наказом проведу...
   Марися, видно, думала щось  своє:  сидiла  усмiхнена,  замрiяна,  потiм
знечiв'я зловила  руками  кетяги,  що  низько  нависли  над  нею,  втопила
розпалене обличчя в теплий акацiєвий цвiт... Вiдкрилась,  аж  коли  почула
продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але  з  почуттям)  щось  про
чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим...
   - Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю:
   - Моє власне.
   Директор тим часом нагадав:
   - Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь  табором.  Дiло  неабияке.
Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я?
   - Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь...
   - Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без  керма
та без вiтрил...
   - Вся надiя на Бориса Савовича,  -  кивнула  Марися  на  колегу,  який,
вiдпустивши  останнiм  часом  шкiперськi  бакенбарди,  ще  бiльше  прибрав
вигляду бувалого морського вовка.
   Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки  вже  розглядав  листочок
деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору.
   - Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав  вiн,  -  а  все  ж
загадка...  Самий  вiзерунок  листка,  оця  зiтканiсть,  форма,  елегантнi
зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен  листок  мiг  добувати
сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть.
   - Чому природа не могла  витворити  таким  досконалим  i  мене?  -  без
звичної iронiї пiдхопив Берестецький. - Хоча є i в менi,  в  людинi,  дещо
таке,  що  викликає  подив  i  навiть   захват,   але   водночас   скiльки
недосконалостей, вад!.. Особливо, коли  зазирнути  туди,  в  надра...  Якi
пристрастi  шкiрять  звiдти  зуби,  дарма  що  homo  sapiens...   Печерний
волохатий пращур раз у раз дається взнаки... Ото хiба що любов, вона  таки
нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває...
   Марися слухала їхнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi,
- цiкаво їй так було дивитись на сонце: замiсть свiтила  -  суцiльна  бура
каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим...
   Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто  куди,  Борис
Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась  Марися
Павлiвна пiд акацiєю сама. Аж тепер вiйнуло на неї тривогою за цю майбутню
"Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись  очолити  табiр,
коли є в колективi люди i з  бiльшим  досвiдом,  i  з  сильнiшою  волею...
Тривожно. Бо  вгадай,  як  поведуться  в  нових  умовах,  серед  вiдкритих
просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад  потiм
їх чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж!  Сама  визначила  свою  життєву
дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось  i
маєш його по саме нiкуди...
   Коли   пiсля   iнституту   виїздила   сюди,   в   цю   школу    трудну,
правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь:
   - I трьох днiв не протримаєшся...
   Їхала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок їде,  а  до
таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя  кинутись,  на  те  й
правопорушники,  злодiйчуки,  люди   насильства.   Хай   ще   початкового,
неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони  вже  отруєнi  зi  своїх
юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття  -  це  для  них  не
iснує, людське в них заглушене,  свiт  дорослих  у  їхнiй  уявi  населений
iстотами ворожими, якi тiльки те й  роблять,  що  вигадують  для  пiдлiтка
рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи  у  життя
безлiч заборон. А якщо так, то дорослих маєш право iгнорувати, обдурювати,
можеш викоювати з ними що тiльки  вдасться,  i  хай  називають  вони  тебе
правопорушником, але для тебе ганьби в  цьому  нема,  є  в  твоїх  вчинках
тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв,
сутичок i зв'язаний  з  ними  ризик,  азарт.  З  дорослими  в  тебе  вiйна
безперервна, тож i воюй,  мстись,  хитруй,  викручуйся,  не  соромся  бути
пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почуваєш огиди  й
вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi,  до
яких вирiшила  йти  наставницею  не  на  сезон,  а  на  роки,  щоб,  може,
присвятити їм i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не  є,  а
вони теж люди, кожен з  них  iндивiдуальнiсть,  i  часто  дуже  колоритна,
яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й  з  них  мають  бути
люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч  як  важко  буде  з  ними,  але  тим
певнiше  буде  вiдчуття  перемоги,  якщо  виявишся  спроможною  навiть   з
дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську  особистiсть.  Станеш  мовби
скульптором його духовної сутностi, допоможеш чимось кращим  виявити  себе
навiть такому, що нiяких етичних норм не  визнавав,  що  з  перших  крокiв
виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий,  вбивницький
осмiх  майбутнього  карного  злочинця.  Знала,  що  й  таких  зустрiне   в
спецшколi, матиме з ними  справу  день  у  день,  i  що  до  неї,  молодої
вчительки,   вони,   певне,   ставитимуться   з   особливою    нещаднiстю,
ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати її по-дитячому жорстоко  й
цинiчно, бо де ж  малюковi  зрозумiти,  що,  принижуючи  iншого,  найперше
принижуєш, спотворюєш самого себе...
   Ранньої осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а  осiнь  тут  тиха,
довга, з високими небесами, з величним спокоєм степiв... Щедрий край. Iдеш
вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi
тобi нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в
шубах", розмальованi одна  краще  за  другу,  аж  до  самих  дахiв  обвитi
виноградними  лозами.  Причiлки  вiд  вулицi  тонуть   у   заростях   руж,
чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я їм нечесана  бариня...
Паркани  всюди  повитi  крученими  паничами  з   дзвiночками   найчистiшої
ясно-блакитної барви.
   У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти її,
молодшу колегу, до  себе  на  постiй,  хоча  тепер  iнодi  й  нахваляється
жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з неї додаткову подать.
   Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась:
поставимо всiх на лижi!  Самi  в  майстернях  поробимо!  Директор,  хоч  з
усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили  ще  з  осенi,  тiльки  ж
стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи
два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi  звiдси
вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству,  бiля  ГЕС,  бо  нижче
турбiн вода нiколи не замерзає... I її, Марисю, все мiцнiше  бере  в  свої
обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
   Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина?  Але  ж
хiба є глушина для  такої  людини,  як,  скажiмо,  Ганна  Остапiвна?  Нема
глушини для того, хто мислить, хто має чим горiти, хто повсякчас носить  у
собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
   Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може  зрозумiти  ту  однокурсницю,
яка вигукнула колись:  "Iти  працювати  з  правопорушниками  -  це  просто
божевiлля!"  Неврiвноваженi,  бешкетнi,  скаженi...  Хоча  по-своєму  вони
послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть викликає в  них
бурю... Є, звiсно,  серед  них  грубi,  пiдступнi.  Є  нещаснi.  Є  просто
смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки
їсти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку їдальнi, ось тобi черпак, ложка
найбiльша - їж. Мало однiєї порцiї, черговий принесе тобi другу, принесе й
третю, а ти тiльки їж, набивай кендюх...  Уся  школа  стежить,  як  Бугор,
сидячи за окремим персональним столиком,  мовчки  орудує  своїм  черпаком.
Проте настає-таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево  по  саме
нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi".
   А нещодавно привезли юного вбивцю.  Розважався  сiрниками  на  iменинах
своєї   сестрички,   запалював   i   кидав   до   кiмнати,   де   дiвчатка
перевдягались... А на сестрi  була  сукня  бiла,  нейлонова  -  спалахнула
вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в
страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволiє...
Ох, неспокiйна публiка буде на твоїй бригантинi! Ламай  тепер  голову,  чи
стримає ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'єр,  чи
стане їм  перешкодою,  коли,  сп'янiлi  вiд  своїх  бешкетницьких  спокус,
сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
   Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у  навислi  кетяги.  Пахне
акацiя густо, медово. I всiй  тобi  солодко  до  знемоги.  Бджоли  гудуть,
облiплюють  бiло-рожевий  цвiт,  -  десь,  видно,  здалека  прилiтають  за
нектаром. По той бiк урочища Берестецький  голосом  античного  громовержця
декламує якогось латинця, а потiм аж  виспiвує  улюбленi  рядки  з  "Пiснi
морякiв":
   ...Завтра в iнший край мандрiвка:
   Чорна дiвка - бiлий хлiб,
   Бiла дiвка - чорний хлiб!..
   Красивий його баритон Марисi приємно слухати. "Закохана",  -  каже  вiн
про неї. З чого це  вiн  взяв?  Певне,  має  на  увазi  її  прогулянки  iз
Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба,  щира,  товариська,
трохи  iронiчна...  Справжнє  кохання,  яким  воно  їй   уявляється,   оте
всеосяжне, слiпленне, - чи прийде  воно  коли,  чи  й  зовсiм  її  обмине?
Мабуть, могла б покохати такого,  як  той  сивочубий  у  плащi,  з  синiми
тужними очима... Той, що його вже нема, що  десь  на  такому  ось  пагорбi
востаннє зболеним поглядом  свiт  обiйняв...  У  вiчнiсть  вiдпливла  його
бригантина. О, як вiн глянув на Марисю  коло  брами  пiд  час  прощання!..
Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
   Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища  соловей  подає
голос. Кажуть, меншає  на  свiтi  солов'їв.  Хамiв  на  свiтi  бiльшає,  а
солов'їв меншає! Невже планетi справдi загрожує розлука з  цим  сiреньким,
самозабутнiм, найнiжнiшим своїм поетом? А з ким же дiлити оте почуття,  що
пiдiймається, росте в тобi, хоча й не знаєш для кого?
   Незвичний стан переживає душа в цiм  дивнiм  урочищi  Чортуватiм.  Нiби
п'янить самий дух акацiй, вiд  нього  аж  чадiєш,  умлiваєш,  поринаючи  в
безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружує очi, i одразу
зникає все, тане, маєш  над  собою  лише  цей  дивний  свiт,  зiтканий  iз
золотавостi  сонця  й  клубкiв   бiлого,   облiпленого   бджолами   цвiту.
Досягається якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти  вже
нiби розчиняєшся в солодкiй  млостi  природи,  в  її  запашистих  медах...
Зовсiм заплющуєш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся,  -
на мiсцi сонця вирує в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть,  сповнена
пахощiв цвiту й золотої бджолиної музики...



   XXIII

   У день iменин Ганни Остапiвни ще  зрання  їй  приносять  телеграму  вiд
сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого  вечора  в  неї  був  добрий
настрiй.
   Цього дня її вiтатимуть у  школi,  Валерiй  Iванович  вiд  iменi  колег
пiднесе  Ганнi  Остапiвнi  букет  квiтiв,  а  вiд  служби   режиму   Антон
Герасимович басом побажає їй "кавказького довголiття".
   Коли пiсля школи Ганна  Остапiвна  повернеться  з  Марисею  додому,  їй
доведеться чимало часу  витратити,  щоб  розiбрати  поздоровну  пошту,  що
надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi її  вихованцi.
Той зблизька озивається, той здалека, а один вiтає  Ганну  Остапiвну  дуже
зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн  пiсля  суду  вiдбуває  свiй
строк.
   - Оце коректив до нашої педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не
дуже зазнавались...
   Розповiдає, що славний  був  хлопець,  вийшов  зi  школи  з  вiдмiнними
оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову  зiрветься,  сяде  на  лаву
пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку  пiд  час
пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, здається, десь аж
iз тундри, спiває дифiрамби колишнiй своїй учительцi; "Щодня  вас  згадую,
Ганно Остапiвно... Аж коли  тут  опинився,  оцiнив  вашi  душевнi  поради,
тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..."
   Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдкладає окремо: цьому неодмiнно  треба
вiдповiсти. Всi вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за
такого серце болить ще бiльше...
   Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни  Остапiвни,  де  повно
учнiвських  зошитiв,  та  купою  щойно  прочитанi  листи  й   телеграми...
Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисi  з
тахти видно її задумливу постать,  повнощоке  обличчя,  що  дихає  спокоєм
душевної злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю  нагадує  вона
своєю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу  i  цими  великими,  звичними  до
будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З  якою  скромною,  некрикливою
гiднiстю несе вона крiзь життя свої втрати й свою самотнiсть. Чоловiк  був
командиром пiдводного човна, пiд час вiйни,  коли  вони  розставляли  мiни
десь у фiордах Норвегiї, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись
вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, здається, сталося це у Баренцовiм
морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко  вiн  зараз  вiд
матерi: є, виявляється, мiжнародна iнспекцiя  по  нагляду  за  дотриманням
якоїсь там рибальської конвенцiї,  i  син  Ганни  Остапiвни  одразу  пiсля
iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По  кiлька  мiсяцiв
не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв  браконьєрiв  у
мiжнародних водах, а дiло це не просте,  професiя  неспокiйна  (як  багато
неспокiйних  професiй  на  свiтi!).  Часом  у   вiдкритiм   океанi   мусиш
перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його  ледве  не
розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах,  "та  ще,
може, й навмисно так пiдстроїли тамтешнi хижаки", -  висловлює  припущення
Ганна Остапiвна,  адже  в  океанi  iнколи  промишляють  запеклi  порушники
конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за їхню непiдкупнiсть, а в
iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних,  принципових,  бездоганно
чесних...
   Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I
хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi
для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi,  то  це  щоразу  для  неї
свято. Перечитує Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка  їй  не
зникав, i очi повнi  мовби  тихої  музики...  Людина  стiйкої  внутрiшньої
злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю впливає заспокiйливо, не раз  у  часи
сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку своєю  увагою  й  материнською
добротою. Iнодi Марисi думається, що й сама вона через  багато-багато  лiт
стане теж такою.
   Коли сiли обiдати, Марися запитує несподiвано:
   - Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
   - Найперше батьки.
   - I якої педагогiки дотримувались?
   - Проста була їхня педагогiка. Знала я, дочко, за  ними  принаймнi  три
чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обоє весь вiк.
Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови,  вуста
свої нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою  любились.
Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
   Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
   - А далi?
   - Далi саме життя взяло в крутi свої жорна. Вчителювати прийшла в  часи
труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих  краях,  скирти,
стайнi горiли ночами, а по  степах  конi  блукали  бездомнi,  з  фанерними
дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було...
   I знов (уже не вперше) чує Марися про тi далекi роки, коли  вчителювала
Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй  школi,  де  печi  доводилось  кураєм
топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було,  але  й  там,  в  осiннiх
вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох  були,  удвох...
Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi  так,
що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку  з  зовнiшнiми  цивiлiзацiями...  Однак
працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами  спiвали  хiба  ж
так!..
   - А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно  приїде
з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичiкує, як би перескочити кудись
поближче до барiв  та  ресторанiв,  -  обличчя  Ганни  Остапiвни  на  мить
хмарнiє. - Чи згадати,  як  цю  школу  ми  створювали:  ще  досвiду  нема,
страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них  троглодити,
вони для  нас  зарiзяки,  яких  маємо  на  кожному  кроцi  остерiгатись...
Недовiра, взаємний острах - боїмося ми їх,  а  вони  нас.  Спершу  шестеро
всього було, а потiм цiлими партiями почали їх завозити з рiзних областей.
Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в  кишенях
цигарки, карти.  Одного  вечора  цiле  вогнище  з  їхнiх  заяложених  карт
розпалили. I силомiць не  вiдбирали:  кожен  сам  пiдходь  i  кидай,  якщо
совiсть заговорила... А зате  пiзнiше...  Iду  якось  мiстом,  коли  хтось
гукає: "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак  пiдбiгав
такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля!  Що
з картами не хотiв розлучатися...  Зараз  на  судноремонтному".  Завiв  до
павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
   Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла,  а  Марися  тим
часом уже прибирала зi столу.
   Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити,  як  за  вiкном
просигналив  мотоцикл,  почулися  знайомi  кроки   на   верандi...   Жiнки
переглянулись весело. Так i є: з'явивсь на порозi власною  персоною  Костя
Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
   - Кажуть, десь тут iменинниця проживає? Вручив Ганнi Остапiвнi  букетик
троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського -  "Бичача
кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
   Вона аж губки сердито надула:
   - Звiдки таке припущення?
   - Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги  вибiгав,  чистiсiнько  ваш
Кульбака...
   I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором  почав  розповiдати  свою
пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю  людини,  яка
квапиться на побачення, i раптом  чує  гук  з  лiсосмуги:  "Стiй!  Стiй!".
Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що  сталось...
Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в  нього
кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв  визирають  ще
кiлька пастушат, стежать, як  їхнiй  вожак  поведеться...  А  цей,  видно,
смiливець, зовсiм по-бойовому звертається:  "Дядьку  мiлiцiонер,  покажiть
свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь  ласка,  ну,  покажiть".  Що  вдiєш:
скинув, показую, а воно взяло, подивилося й  розчаровано  назад  повертає:
нi, каже, це не те...  "Та  що  ж  ти  хотiв?"  -  "Я,  -  каже,  -  хотiв
перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у моєму!.." Отак  розiграли,
бестiї малi, блюстителя порядку...
   - I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна.
   - Невже був? - здивувалась  Марися.  -  Хто  б  мiг  подумати...  Такий
зразковий!..
   Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там  щось  приготувати,  а
гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на  стiльцi  й
закохано стежив, як Марися господарює. Сьогоднi вiн їй скаже  нарештi  те,
що вже  не  раз  збирався  сказати.  Колись  це  називалось:  освiдчитись,
зiзнатись у своїх почуттях... Щоправда, не зовсiм уявляє, як це воно буде,
але ж... Отак  би  дивився  й  дивився  на  неї...  Ось  вона,  зiп'явшись
навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню
i вже звiдти несе їх помитi, розставляв обережно, кладе чистi  серветки...
Робить звичайнiсiньке дiло, а йому  так  приємно  спостерiгати  її,  ще  й
вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну  красу,
що є i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi  голови,  i
навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися  раз  у
раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов  сiла  до
столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
   - За вас, Ганно Остапiвно...
   Марися пiдтримала з пафосом:
   - За людину великої душi!
   Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
   - Ганно Остапiвно, хiба є душа?
   - Був час,  коли  не  було,  зникла,  -  в  тон  йому  вiдповiла  Ганна
Остапiвна. - У моєї подруги навiть неприємностi виникли, коли  вона  якось
на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист
необачної мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян...
   -  У  наш  час  душа  теж  водиться  не  в  кожного,  вiдповiла  Марися
дошкульнiстю своєму "кавалiровi". - А в декого  її  не  завжди  й  виявиш,
ледь-ледь ознаки життя подає...
   - Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване...  Жаль  тiльки,
що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
   - Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. -  Переживала  людина,  чого
так довго не з'являється  її  кавалiр...  Я  вже  її  розраювала:  вiн  же
студент-заочник, може, консультуватись поїхав... Або десь  на  операцiї  -
хулiганчат ловить...
   - Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною здається людина, що  обрала  собi
таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi  дивно.  Тiльки  й  тiшу
себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професiї вiдпаде...
   - Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
   - Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керує людською
агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити  цей  загадковий
центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
   - Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю  в  iнше...  До
речi, поздоровте й Марисю Павлiвну:  її  призначено  начальником  лiтнього
табору, вiн буде зватися "Бригантина"...
   - Вiтаю, товаришу начальник!  -  сказав  Степашко.  -  Вдало  вирiшено:
капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
   - Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така  вже
порода. Одна з її землячок колись навiть Оттоманською iмперiєю  правила...
Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
   - Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покидає:  як  я  їх
утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок,  i  мури  будуть  iз
самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди?
   - Повиловлюєм, - усмiхаючись, приспокоїв Степашко. Марися  дивилась  на
нього вивчально.
   - Були колись мiнезiнгери, - сказала пiсля мовчанки вона,  -  мандрiвнi
фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй Європi... Славний  лицар
Дон-Кiхот роз'їжджав по свiтах на своїм Росiнантi... Один наш  колега  теж
мрiє про таке... А ви, Степашку, чи могли б  зважитись  на  щось  подiбне,
звершити сучасний лицарський маршрут?
   - У наш час,  Марисю,  Дон-Кiхот  неможливий,  -  переконано  заперечив
Степашко.
   - Чому?
   - Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно.  Та  ще  й
дiстав би по вiдповiднiй статтi "за  систематичне  бродяжництво"...  Свiт,
Марисю, розмiрений, задокументований...
   Марися звикла до його жартiв у такому дусi, буває вiн часом дотепний, а
зараз... У його вiдданостi вона не має сумнiву... Та чи тiльки цього  вона
прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, нiби до того воно i
йдеться,  тiльки  все  ж  випадковiсть,  неповнота  почувається  в   їхнiх
стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумiє,
бо раз у раз за його жартами вчувається присмученiсть, i в його залицяннях
є мовби доля гiркоти...
   Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба  вирiшити
- куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це
далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть  для  себе  й  забагла
Марися:
   - До льотчикiв!
   Степашко не заперечуванi',
   - Приймається.
   Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди.
   - Їдьте, їдьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке
i так летить - iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше...
   Незабаром  мотоцикл  уже  мчав  їх  центральною  вулицею  села,   потiм
прогуркоче вiн  мимо  спецшколи,  -  не  могла  Марися  вiдмовити  собi  в
задоволеннi на  ракетнiй  швидкостi  джухнути  мимо  Антона  Герасимовича,
знаючи, як вiн ставиться до таких її "правопорушницьких"  поїздок.  Ось  i
мур, побiлений вапном, бiля прохiдної арки  срiблиться  акацiя  у  важкому
цвiтi,  аж  на  камiння  муру  кладе  свої  розiмлiлi   кетяги...   Антона
Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй стоїть  iнший  вартувальник,
мало знайомий Марисi.
   -  Що  там?  -  запитала  Марися  Павлiвна,  коли  водiй   пригальмував
мотоцикла.
   - Та нiчого, - схмура вiдповiв вартовий. -  Тiльки  Бугор  та  Кульбака
побились...
   I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор  чимось  розсердив
комишанця, а той скипiв - хiба їм довго? -  i  ножем  наослiп  пошпурив...
Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати...
   - А за що ж завелись? - Марися зiскочила з мотоцикла.
   - Та хiба їх розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав,
чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу...
   Марися обернулася до свого "кавалiра":
   - Їдь. Я залишаюсь.
   I на очах сторопiлого Степашка її  маленька  постать  швидко  зникла  у
дверях прохiдної.



   XXIV

   "Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцiї в таких на
все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки  хто
ненароком на п'яту передньому наступив, - враз обертається, i вже  затуляй
обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають.
   Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко  й  помирились.  Тим
бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився,
як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирової  матерi,  дозволив
собi вiдгукнутись про неї брутально... Ну й дiстав по заслузi.
   За кiлька днiв по цьому,  коли  радiсно  збудженi  школярчата  їхали  в
радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними  й  не  було,  вже
сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор  затягнув
своєї безглуздої:
   По кривiй i нерiвнiй дорозi
   Їхав безколiсний грузовик...
   Цей  виїзд  був  особливий:  їхали  збирати  черешню!   Десантом   мали
викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть їх не дiждуться...  Зустрiв  їх
не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки  викручують
та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят  могутнi  черешневi  вежi,  що
вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по  верхах,  горять,
як при свiтлi вранiшньої зорi... Високо? Так це ж i добре, є куди  дертися
тим,  хто  черешню  обриватиме...  Хлопцям  випало  таке   щастя.   Тiльки
зарум'янилась "тавричанка" та "рання  мелiтопольська",  директор  радгоспу
одразу й примчавсь до спецшколи:
   - Виручайте!..
   I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу.
Черешню їж, скiльки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч i вiдро
її з'їси - живiт не болiтиме, тож  смакуй,  ласуй,  але  й  про  норму  не
забувай!
   Кульбака,  що  перед  цим  вiдзначився  на  полоттi  гороху  та  моркви
(можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному
стендi: "Гостри сапу звечора!  Хай  вона  буде  гострiша  за  твої  власнi
зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут  ще  бiльше  завзяття.
Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй  лiнiйцi
стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на
совiсть!
   Iншi теж  не  лiнувались,  за  винятком  хiба  що  Бугра,  на  якого  в
школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: стоїть руки в  боки,  заїдений
до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На  збираннi  черешнi
Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не дається,  бо,  мовляв,  сонце  так
слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна  була
карикатура, i сам Бугор  голоснiше  за  всiх  реготавсь,  впiзнавши  себе,
розмальованого...
   Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли виїхали вдруге...
Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози.  Кипить  робота.  Хто  на  драбинах,
приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без  драбини
обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi,  тiльки  листя
шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'їздять машини,
вiдкривають борти, i ящики з черешнями  раз!  раз!  -  i  вже  кузов  ними
наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто  з  саду,
ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме  їх  в  мiста  безчерешневi,
людям у Якутiю, в Заполяр'я...
   Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив,  був
агроном - хвалив,  пiдходить  з  костуром  сторож,  колишнiй  мартенiвець,
людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких,  i  теж  радується  працею
недавнiх правопорушникiв.
   - Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн,  спершись
на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. -  Чесний  хлiб,
вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто,  так
i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв,  голi,  мов  дикуни,  продираються
крiзь  живоплiт.  Станеш  такого  соромити:  та  ти  ж,  мабуть,   уже   й
комсомолець,  десять  класiв,  мабуть,  скiнчив?  А  вiн:  "Та  я   тiльки
попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч  стрiляй  його:  звiдси
вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi  поставали  -
нi сорому, нi честi.
   Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про  свої
хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах,  перш  нiж
пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi.
   Псує настрiй хлопцям новий  доглядач  вiд  служби  режиму,  вiн  тiльки
влаштовується до них, проходить iспитовий строк  i,  може,  тому  на  всiх
в'їдається, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили,  для
них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил  (Хлястик  запевняє,
що очицi в нового  справдi  схожi  на  крокодилячi).  Невiдомо,  звiдки  й
узявся; тi кажуть, з гесiвської охорони його вигнали за пияцтво, iншi,  що
вiн  нiбито  строк  вiдбував   на   комишитовому   заводi.   Пригорблений,
жовтолиций, втягнувши голову в плечi,  перебiгав  вiд  дерева  до  дерева,
винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i  нагода
трапилась. З консервного заводу завернули кiлька  ящикiв  з  черешнею,  де
було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi,  а
черешнею зверху тiльки  прикрито...  Наглядач  ревно  взявся  дошукуватись
винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж  поки
Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув  йому  на  Кульбаку,  на
передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе
причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi:
   - Оце ти такий ударник? Очi замилюєш? Грiш цiна твоїм рекордам! I вгорi
ото, - кивнув на дерево,  -  на  вершечку  позалишав,  то  для  кого?  Для
горобцiв?
   - То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою.
   - А чия? Хто обривав? Тебе питаю!
   - Не скажу.
   - Ага, втаюєш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньої ягодини!
   - Не полiзу!
   - А я кажу: лiзь!
   - Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не
його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, -  всi  хлопцi  знали
про це.
   Товариство пробувало захистити Кульбаку,  але  заступництво  ще  бiльше
розлютило наглядача:
   - Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу!
Отам погартуєтесь!
   А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще
там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над  лобом,
затанцював перед Порфиром:
   - Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось!
Доводь тепер, що ти не верблюд!
   I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля
вчорашньої   карикатури   теж   вирiшив   норму   перекрити,    вийти    в
правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в  нього  правило  таке:
роби що хоч, тiльки не попадайся!..
   Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а
ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й має рацiю Бугор?  З  цим
Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки,
до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка
з волячою шиєю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе  змушений
був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих життєвих справах.
   - Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував  Бугор,
- а я їм грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху  притрусив  i
теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка!
   - А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите  патякання,  мовив
Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах?
   Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше:
   - А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий,
а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча їхня правда! Не пий,  не  кури,
бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж  ось  не  дохну?  -  i  Бугор  натужно
затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана
третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться  та
знову як дасть концерт, - не знаєш, де дiватися...  I  такi  вони  всi,  -
розмiрковує упевнено Бугор. - Нам нотацiї пудами, правила тисячами, а  для
себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!"
   - За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир,  бо  йому  чомусь  майнула
думка про маму.
   - Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну,  то  й  живи!  Вiн  тебе  з  тiєю
правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить...
   I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у
вiдрядженнi, в мiнiстерство на  нараду  викликали.  Ганна  Остапiвна  знов
прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана  влаштуванням  лiтнього  табору,
тiєї "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе...
   Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд
черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила?  Як
помститися йому?
   - Чого вiн чiпляється до всiх, халява стара?
   - Яке має право?
   - Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке
учудити!.. I це сподобалось товариству:
   -  Учудити!  Учудити!  -  почулися  звiдусiль  веселi  правопорушницькi
голоси.



   XXV

   Фрегати  хмар  бiлiють  по  обрiях,  а  помiж  них,  серед  пустельного
бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що  колись  зеленiли
тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на  мiсячний
всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжиттєво, голо, молочаєво.  Пiщанi  видми
жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там
i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто їде?  хто
смiється   в   тiм   брезентовiм   шарабанi?   Рухається    газик-всюдихiд
науково-дослiдної станцiї. Крiм водiя,  хлопця  iронiчного,  в  машинi  ще
доктор наук (вiн  же  й  директор),  симпатичний  товстунець  у  брилi,  в
окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провiдати сина. Вирушаючи  в  справах
на ГЕС, директор прихопив i її, бо це майже по дорозi.  Весело  в  машинi,
смiшне згадалось, що могло обернутись  i  дуже  сумним:  як  учора  сапери
знешкоджували в цих пiсках мiни та  снаряди.  Настягували  їх  цiлу  купу,
заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а  вона
не  заводиться!..  Довелося  рекорд  iз  бiгу  ставити:   таку   швидкiсть
розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися
також рiзнi штуки, що їх викоював  Порфир.  Одного  разу  осами  нагодував
станцiйного балакуна. Є такий у  них,  рота  не  затуляє,  нiчим  його  не
спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три
днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi  не
вмiщається... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще  про
свою дисертацiю...
   - Гуморист вiн у тебе, з ним не  заскучаєш,  -  вiдгукується  водiй.  -
Вогонь-хлопець!
   - Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь...
Чи на користь йому пiде їхня муштра?
   - Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати...
Я чув, їм навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвнюється до
роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацює - i вже руки трусяться...
   - А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцiї.
- То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт...
А тепер вiн десь там штукарює...
   - Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, i спати не ляже... А буває ж
золоте дитя. I заспокоїть тебе, i школу обiцяє  бiльше  не  пропускати,  з
усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього  дня
не побачив!.."
   Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона  вже  уявляла  свою
незабарну зустрiч iз ним. Добротою  та  нiжнiстю,  невихлюпнутими  ласками
була їй переповнена душа. Надiї на сина - це було зараз найсвiтлiшим у  її
життi. Ось тiльки чи не забуває вiн там свою неню,  чи  не  розучиться  за
всiма науками та муштрами матусю любити?
   Своїми сумнiвами вона й подiлилася з доктором  наук,  котрому  це  теж,
видно, було не байдуже.
   - Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн,  -  там  кiнець
усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя  для  них
самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння  цього,  коли  буває
вже пiзно...
   - Ви вважаєте, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне?
   - Я цього не сказав. Навпаки, менi здається,  в  ньому  є  моральнiсть,
багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно.  За
моїми спостереженнями, любов мiцнiшає, коли людинi трудно.
   - Вчителька говорила, що мiй труднощiв не боїться, - похвалилася  мати.
- Особливо на годинах працi себе показав.
   - У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга...  Ото
був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай,  мов,
мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як своє знав!
   - Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось  до  неї
за досвiдом їдуть. Тiльки з машин - одразу: ану,  де  тут  ваша  знаменита
виноградарка, що на вогнi вирощує...
   - Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана.
   - Iване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають,  -  весело
мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди?
   - Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства.
   - Ми їй тут, на мiсцi, пiдшукаємо пару, - сказав Iван  Титович.  -  Так
тому й бути: за рахунок станцiї справимо весiлля, хай  уже  потiм  налiтає
контроль...
   - Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав
водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почуєш, все бiльше з радiоли.
   - Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши,  -  Мотоцикли  по  дворах,
антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi -  нi  пiсень,
нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi
блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться,  провалився  б
вiн вам...
   - Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю,  -  нагадав
водiй. - А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi...
   Догадується Оксана, кого вiн має на увазi. Один  такий  у  них  молодий
удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину  втратив:  струмом  убило
її,  коли  прасувала  бiлизну...  З  переселенок,  лаборанткою  працювала.
Любились вони мiцно, здавалось, так  i  до  старостi  дiйдуть  у  глибокiй
взаємнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя,  вiд
переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в  хату
хоч трохи навести лад, - запущено  ж,  незаметено...  Забiжать,  а  вiн  в
чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима,  -  спить
чи тiльки думає... по кутках телевiзори  аж  два  (жоден  не  працює),  на
вiкнах важкi, з червоного плюшу портьєри, вiд них i в хатi сутiнь,  якийсь
червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за  дивним  заняттям:
стоїть бiля столу з електричним прасом у руцi  i  прасує  блузку  дружинi!
Кажуть, перед кожним святом  механiк  сам  пере  її  i  сам  прасує...  Бо
Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба її хто мiг би йому замiнити?
А цi, бач, не розумiють, уже б їм сватати... I ви, товаришу директор,  хоч
i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все знаєте достеменно, але
в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте...
   - I людина надiйна, - каже директор, знову  натякаючи  на  механiка.  -
Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою  десь...
Вiд лiтуна тiльки й чуєш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обоє корiнням тут,
у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обоє ще молодi, мiцну сiм'ю створили б...
   - Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А  коли  вiн  ще
свою любить i йому не до  мене?  Та  й  у  моїй  душi  не  все  ще,  може,
вигасло...
   I несподiванi сльози враз їй виступили на очах. Непроханi  свати  пiсля
цього бiльше її не чiпали.
   Де їм знати було, як усе складно для жiнки, для матерi,  що  має  дитя.
Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди,  були  ночi
вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало,  думаючи  про  сина,
знову казала собi:
   "Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.."



   XXVI

   Любив  Антон  Герасимович  ось  такi  тихi  години,  коли,   пiдмiнюючи
вартового, доводиться йому самому залишатися  в  будцi  на  прохiднiй.  Як
нiде, почуває тут повноту своєї влади, адже кожен, хто до тебе звертається
чи повз тебе проходить, виявляє тобi шану й повагу, бо ти  вiдаєш  брамою,
стоїш при тiм найсерйознiшiм рубежi,  вiд  якого  починається  режимне  чи
безрежимне життя.
   В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки  нема;  стiни  товстi,
намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуляє вiд сонця  лапатий,
вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному  (як  вiн  сам
каже) станi  духу  перебуває  Антон  Герасимович.  Озброївшись  окулярами,
сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз  тих  обстрьопаних
стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу
в руки начальника режиму. Має пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись
чудом добутих, за це дружина його називає  вдома  чорнокнижником,  звiсно,
бiльше  жартома.   Процес   читання   стародрукiв   подобається   Антоновi
Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що маєш потiм  можливiсть
несподiваним випадом загнати  в  глухий  кут  котрогось  iз  цих  шкiльних
мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз  них,
зацитувавши при нагодi  напам'ять  щось  таке,  як,  скажiмо,  указ  Петра
Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером  1698:  "Нами  замечено,  що  по
Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли  отцов  именитых  в  нарушение
этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах  и  камзолах,  расшитых
мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру  из  Санкт-Петербурга
указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить  их  в
литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид
не останется..."
   Зацитує ось таке Антон Герасимович їхнiй педагогiчнiй асамблеї, а надто
ж тому патлатому дискутеровi  Берестецькому,  з  яким  найчастiше  схрещує
списи, i стоїть  тодi,  вдоволено  пожинаючи  лаври  їхнього  сум'яття  та
подиву: "А що, вхопили? Оце вам  i  Саламур  з  Дипломом  це-пе-ша  (тобто
церковноприходської школи)!"
   А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i
яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжнє
багатство - поiменний реєстр усiх куренiв сiчового  лицарства.  З  бiльшою
цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон  Герасимович
тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи таємну думку  зустрiти  серед
реєстровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних
надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок  певнiсть,  що
сам вiн роду  лицарського,  що  недарма  дубовий  сволок  у  дiдовiй  хатi
прикрашало рiзьблене - з ятями та  з  твердими  знаками  -  свiдчення  про
лицарське походження роду Тритузних. "Десь має бути й Тритузний, неодмiнно
десь має бути", - з цiєю думкою читав,  вчитувався  у  списки  реєстровцiв
(теж з ятями та з твердими знаками).
   - Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!..  Ясько  Дудка!..  -  шепотiли  губи
його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою.  -  Андрушко  Великий!..  Михайло
Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут...  Iван
Злий!..
   Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було.  Але  ж
якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те  що  в  теперiшнiх:  Едик  -
Вадик - Жорик... тьху!
   За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка.
Стала на порозi, як тихе лiто, як  видиво  його,  Тритузного,  юностi,  що
прийшло глянути на його осiнь. У  газовiй  косинцi,  вив'язанiй  аж  трохи
грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усмiхнена, приязна,
з високим  бюстом...  Антон  Герасимович  одразу  її  впiзнав.  Це  ж  та,
комишанська, що на пристанi тигрицею на них  накинулась,  заступаючись  за
свого синочка, а тепер ось така з'явилась  культурна,  губи  пiдфарбованi,
золотий годинник на руцi й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що
їх можна добути лише в китобоїв, син Антона  Герасимовича,  гарпунер,  теж
таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй  та  корзин  з  передачами...
Тримає в руцi лише жмуток синiх  волошок,  що  десь  синiли  перед  цим  у
гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймилiше...
Чемно привiталась, питає:
   - Це ви будете товариш Саламур?
   Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати
її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без намiру образити (ось так
слава його пiшла по свiту пiд цим  прiзвиськом).  I  тому  вiн,  торкнувши
вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю;
   - Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли?
   - Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир...
   - Знаєм такого... На  черешнях  зараз,  повернуться  на  обiд.  Так  що
доведеться зачекати.
   Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив,  що
дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить  браво
пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв  i  сам  бiля  столу  з  телефоном,  з
металевою шпичкою,  на  якiй  були  понаколюванi  якiсь  папiрцi,  мабуть,
перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант.
   - Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. -
Начальник режиму. А Саламуром став  з  ласки  вашого  синочка,  це  вiн  -
семибаламут! - мене так охрестив!
   . - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi  тiльки
усмiхнулась з затаєною гордiстю. - Чи не хворiв  вiн  тут  у  вас?  Чи  не
бешкетує?
   - Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних,  але  для
вас зробимо виняток як для знатної виноградарки... Я теж вдома  виноградом
займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi  "сенсо"
та "карабурну"...
   А вiдвiдувачка знов за синочка:
   - Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi?
   - Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. -  Хапкий  до
всякого дiла, а це вже неабиякий плюс...  Можна  надiятись,  що  вилюднiє,
обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий!
   Оксана, слухаючи Тритузного, була  згодна  з  ним:  так,  вся  мудрiсть
людини - в працi. З нею почуваєш, що живеш недаремно на  свiтi,  дає  вона
певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi
майже насолоду, яку, може, й називають щастям...
   - Але тiльки праця обрана, улюблена...
   - Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємнiше
для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, -  це  в
нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш...
   Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте:
   - А дома ж був такий шалений!
   - Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але є в  ньому  й
таке, що хоч-не-хоч  викликав  симпатiю...  I  що  роботи  не  боїться.  I
взагалi... смiлива, хвацька душа!  Одне  слово,  з  живчиком,  з  перчиком
хлопець.  -  Антон  Герасимович  i  незчувсь,  як  скористався   примовкою
директора, що її сам свого часу висмiював.
   - Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я  вдячна
вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою,  в
iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач,  сама  Батькiвщина
взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi...
   - Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз  вiн  у  надiйних
руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут  за  ним  догляд  i
вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не минається безслiдно, декому
передчасно здають нерви, зношується  органiзм...  Одначе  щадити  себе  не
доводиться, бо - треба...
   - Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно.
   - Можете  уявити,  яких  сюди  нам  направляють...  Понiвеченi  вже  та
покрученi,  як  отой  карагач  у  пустелi...  Так  уже  його  крутило   та
викручувало  життєвими  бурями...  А  мусимо  приймати,  братись  за  його
формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину...
   - I не кожному воно дається, потрiбен хист i до цього, -  узгiдно  каже
вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до своєї роботи... Вiзьмiть хоч i в
нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить  це
швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних  -  женеться
лише за заробiтком, ганебний слiд кидає позад себе: цiлiсiнькi  кущi,  якi
йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ,
анiж думати над тим, як правильно його сформувати.
   - Так то ж просто кущi, - вигукує Антон Герасимович, - а нашi кущi - це
живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спрямуєш, так воно  й
ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ!
   - Чомусь погане до дитини само липне,  а  добре  так  важко  доводиться
прищеплювати, - з сумом сказала Оксана.
   - А прищеплюєм! - вигукнув  начальник  режиму.  -  Хай  навiть  воно  i
кричить, i вiдборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо
сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i  дорослий  не
бачив того, що воно вже встигло пережити.
   - I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва?
   - А звiдки - до  безглуздого  руйнування?  Ти  зробив,  ти  цi  лiхтарi
поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо  до
автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там моїй  особi
приємнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi,  черствi,  бо
вимагаєте, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо
все про пережитки, а воно й нажитки нашi  нiчим  не  кращi...  Скiльки  їх
таких розвелося, котрим пошанувати  старших  здається  принизливим.  Iнодi
навiть  у  добропоряднiй  сiм'ї  воно  раптом  стає  бездушним  вимагачем,
шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж  тяжчої  кари,  нiж  кара
дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не  жило,  а  вже  набралося
звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба  вичавити  з
них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз  себе  раба.  Тiльки
вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж  не
байдуже, якими вони виростуть, оцi  потомки,  оцi,  що  завтра  мають  нас
замiнити... Дивишся на нього й думаєш собi: ким же ти  будеш?  Бур'яниною,
шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ?
   Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i  вiдвiдувачцi  до  душi
був цей його щирий пал, звертався до неї вже не просто один з вартових, що
стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого  спостерiг  у
життi i близько приймає до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили
за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про  агресивнiсть  натури
пiдлiтка, i про  дисгармонiю  поведiнки,  i  про  те,  як  обережно  треба
торкатись до пуп'янка ще не розквiтлої дитячої душi... Мабуть би, занiмiла
в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперує зараз Антон
Герасимович...
   - Буває, розводять дискусiї, чим краще виховувати: любов'ю чи  страхом?
- дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-моєму, i тим,  i  тим...
Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так  само
як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi  скритним
стає, ховається, причини його  настроїв  уже  для  нас  невiдомi...  Крик,
сльози, лють, тiкав свiт за  очi,  а  ми  й  не  здогадуємось,  чого  воно
казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге  або
втрете виходить, i воно страждає вiд цього, ревнує, - у такому вiцi дитячi
ревнощi страшнi, воно на все здатне...
   "А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, виїду кудись",  -  з
жалем подумала Порфирова мати i знову  з  надiєю  i  пошаною  дивилась  на
Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося їй, у спромозi дати  щодо
сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить своїх пiдопiчних,  читає,
мов  розгорнуту  книгу,  їхнi  дитячi  правопорушницькi  душi.  З  вигляду
простий, навiть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого  вченого
чоловiка, що, як на її думку, мiг би бути  й  доктором  вiдповiдних  наук.
Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не
шкодувала  Оксана,  що  вiддала  коханого  синочка  сюди,  на  вишкiл  цим
досвiдченим, терплячим i вимогливим людям.
   - У вас, мабуть, теж дiти? - запитала.
   - У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний.  -  Так,  знаєте,
швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на однiй нозi,  мчить  i  мчить
вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та  й  далi,
далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку,  а  хто  новий
сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат  лицявся...  Бо  хоч  i  бiднi
були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в  плавню,  на  човнах
катаємось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньої ночi спiви та  гуки...
Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер  уже  й  плавнiв  тих
нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються  на  вербах
ночами...
   Говорив це Анiон Герасимович з настроєм,  бо  чомусь  хотiлося  постати
йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа  i  думки  якої
сягають далеко поза цi мури.
   - А я ж вашi плавнi сама корчувала, -  сумовито  всмiхнулася  жiнка.  -
Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила...
   Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в  принишклий  на  столi
телефонний апарат.
   -  Є  люди,  -  сказав  нарештi,  -  що  мало  чим  цiкавляться,  я  їх
дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе,  як  та
качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому  ще...  Наїдений,  напитий,
пiвлiтра на столi, а в кутку  телевiзор  з  футболом,  можна  цiлий  вечiр
сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли,  щоб  нашi  вихованцi
такими виростали. Людинi замало качиного щастя!..
   Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала  Марися
Павлiвна,   що   зненацька   влетiла   до   прохiдної   чимось   збуджена,
розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була,  десь  їздила,  вбрана
по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить  шкiльним
правилам... Вона вже, видно,  бiльше  почуває  себе  десь  там,  на  своїй
"Бригантинi",  якою  зараз  тiльки  й  живо.  З   вiдвiдувачкою   привiтно
перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзнаєте, i пiсля цього
одразу до Антона Герасимовича з своєю радiстю:
   - На аеродромi була! Їздила з Ганною Остапiвною сина її зустрiчати!.. А
лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала...
   I за кожним словом  оченята  їй  яскрiлись,  блищали,  i  голос  бринiв
незвично, як буває тодi, коли людину переповнює почуття  якоїсь  потаємної
радостi, почуття велике й нестримне... "Так наче своє щастя зустрiла", - з
присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в  присутностi
вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодiстю. Щось сталося,  це  ж
видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала  свого  почуття...  А
вiд нього й красива... Чому кохання  завжди  красиве?  Чому  злоба  завжди
потворна?
   Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на  край  стола,  виставивши
стрункi свої ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська,  сина
Ганни  Остапiвни  (Ясько  -  iм'я  яке  чудне!),  вона  вже,  виявляється,
запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про  ту
свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним  бригантинцям
тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв,  переливався  той
щебет молодого  щастя,  а  вiдвiдувачка,  схилившись,  сидiла  з  пучечком
волошок притихло, i, якби  дано  було  читати  Марисi  її  думки,  мабуть,
прочитала б: "З усiх країн найкраща країна - Юнiсть. Але хто  вiдплив  вiд
її сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема  таких  кораблiв,  нема
таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе  людину
в той край на своїх нестарiючих крилах..."
   З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi:
   - Це вам... За те, що клопочетесь моїм розбишакою... Чи, може, вiн  уже
чемнiший став? Який вiн зараз? - допитувалась мати з надiєю.
   Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу
рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i  до
слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш  усього  бачить...  задумливим.
Iнодi її аж тривога бере: про  що  вiн?  Чого  ото  лоба  схмурює?  Просто
посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина починає узагальнювати
явища,  починав  вловлювати  якiсь  доти  їй  не  доступнi  закономiрностi
життя... А може, є й iншi причини тих його  задумувань...  Дехто  з  колег
вважає,  що  треба  їм  не  давати   замислюватись   у   цьому   кризовому
переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк,  кудись  у
пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке їх чимось принаджує, викликав нездорову
цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про  втечу
вже,  здається,  вiдмовивсь,   змирився   з   долею.   Виховательку   така
упокоренiсть  аж  непокоїть:  чи  не  надломилось  щось  у  ньому,  чи  не
перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю
та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт  свободи,  чи
як там його назвати? Але про цi свої  сумнiви  Марися  не  стала  говорити
матерi, навпаки, приспокоїла її, що Порфир вирiвнюється, особливо в працi,
тут вiн просто вiртуоз!..
   - Однак трудове умiльство - це для нас iще не все,  -  говорила  Марися
Павлiвна. - Наша мета - щоб син повернувся  до  вас  внутрiшньо  оновленою
людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн
за все  оцiнить  вас,  пройметься  чи,  може,  й  пройнявся  вже  почуттям
синiвської вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi
почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг...
   - Дивлюся на вас i думаю; така ви молода  i  згодились  пiти  на  чужих
дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими...
   - А вони вже менi не чужi, -  всмiхнулась  Марися.  -  Тут  волi-неволi
порiднишся... Тепер можу зiзнатися:  не  раз  до  слiз  доводив,  думалось
навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В  очi  штрикаєте,  пiд
партами лазите, витiвками своїми  до  краю  вимордовуєте...  Ну,  а  потiм
втяглася... мабуть, загартувалась, - додала iронiчно.
   Ще й ще могла б розповiсти, як  почувалась,  коли  воно  тебе  ображає,
геройствує  перед  тобою,  їжиться,  колючиться,  а  ти   мусиш   терпiти,
стримувати себе, бо за всiм  цим  уловлюєш  дитячу  його  невлаштованiсть,
шукаєш способу знеболити його прихований бiль... Уже  i  вночi  стоїш  над
його лiжком, слухаєш дихання  неспокiйне,  стогiн  якийсь,  i  серце  твоє
розшарпується вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, здається, й
вiдчула вперше в собi  не  просто  випускницю,  яка  прийшла  дослiджувати
звихнутих,  найтруднiших,  вистежувати,  якою  виростає  людина  в  режимi
напiвсвободи, гiршою чи кращою стає (щось  таке  блукало  в  головi,  коли
подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе
педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви  того,  що  звуть
покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а  вчительку  майбутнiх
громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом...
   Сидячи на рiжечку стола, Марися  раз  у  раз  ловила  на  собi  погляди
вiдвiдувачки i сама  уважно  розглядала  її,  бо  хотiлось  би  їй  глибше
проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства
i зараз, може, й потерпає за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власної
волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю.  "Вона  пiшла
за своїм почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти - чи змогла б?"
   Щоб зробити якусь приємнiсть виноградарцi, сказала їй:
   - Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних...
   - А мене за що? За якi айсберги?
   - За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однiєю  пустелею  буде
менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в неї розум  i
душу, а ви питаєте за що... Росте там, де не  росло,  родить  там,  де  не
родило - хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви  сьогоднi
займаєтесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi...
   З черешень мали ось-ось повернутись.  Антон  Герасимович,  глянувши  на
годинник, повiдомив про це.
   Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не  пiд'їжджає  шкiльний
автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося їй, як вискочить з автобуса
її ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому  сонцi,  -
цiкаво,  яку  мiну  вiн  скорчить  з  несподiванiм,  коли  загледить  бiля
прохiдної поряд  з  учителькою  i  свою  мамусю,  таку  принаряджену  ради
сьогоднiшнiх вiдвiдин.
   Може, й хлопцiв не посоромиться,  кинеться  до  неї  i,  як  маленький,
припаде, обiв'є теплими рученятами шию. I що  може  бути  дорожчим  за  цю
безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутнє,
i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати
вiдчує до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй  дитинi  нiжнiстю  й
своїм безмежним материнським прощенням!
   Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата,  самою
поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що  вiн  зараз  тут  на
посту, що вiн i вiком, i службою - старший серед них.
   - Хто? Хто? - суворо перепитував вiн у трубку. - А ви ж  де  були?  Оце
новина... Оце порадували, розгильдяї ви такi!..
   Обличчя  начальника  режиму  збуряковiло,  цупкий  вус   його   сердито
нащетинився, i  вже  був  Тритузний  як  нiч,  коли  обернувся  до  Марисi
Павлiвни:
   - Чули?.. З саду - втеча! Групова! I серед  заводiїв  Кульбака  ваш,  -
глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата.



   XXVII

   Багато їх розбiглося, аж незручно було  показувати  цифру  у  зведеннi,
проте  надвечiр   першi   втiкачi   почали   приблукуватись,   далi   iншi
позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та
Гена Буткевич. їхнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi.
   - Мiй промах, мiй! - виправдовувався того дня перед  Ганною  Остапiвною
Тритузний.  -  Надало  ж  менi  послати  з  ними  того  телепня.  А   вiн,
виявляється, з тих, що тiльки й умiють  конфлiктувати,  оздоблювати  проти
нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi!
   Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд,  пiд  гарячу
руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не
прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора.
   Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук,  повiдомлено  куди
слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це  поки  що  нiяких  не
дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстiїлись...
   Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною,
проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що  втiкачi  не
забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них,  десь  блукає
тут поблизу, визиркує, вистежує звiдти,  як  вистежують,  хай  поки  що  в
уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашої  планети.
Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках,  i  в
степах, i в рiзних чутках, навiть  якщо  й  виплодженi  вони  були  тiльки
уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i
вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна,  що
це нишпорить у темрявi її маленький лицар,  замучений  докорами  сумлiння.
Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь  рибалки  запевняли,
нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених  стали
такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове  вiття.  I  заїжджий
археолог докинув напiвжартома,  що  хтось  невiдомий  уночi  нiбито  ходив
довкола їхнiх наметiв, мабуть,  приваблений  скiфським  золотом,  що  його
археологи, звичайно ж, лопатами гребуть  та  пiд  голови  собi  в  наметах
складають. Бiльше того, прибиральниця  з  виноградарського  радгоспу,  яка
наглядає за директоровою квартирою, доки господар перебуває у  вiдрядженнi
(а дружина разом  з  ним),  клялась,  що  одного  вечора  в  директорськiй
квартирi хтось телевiзор  дивився,  не  iнакше  -  новоз'явлений  домовик!
(Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не  взяло,
а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi  плюшевi  портьєри
опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути?
   I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iстини, бо  таки  ж
знаходили в лiсосмугах то тут, то там кубла, де  хтось  ночував,  i  слiди
хлоп'ячих нiг помiчали на розпушених виноградниках...
   Як ота червона  планета  Марс,  що  то  наближається  до  нас  пiд  час
протистояння, то знову вiддаляється кудись на  околицi  сонячної  системи,
так i  ангелочкiв  наших  щось  то  наближало  ледве  не  до  самого  муру
спецшколи, то знов вiдкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи.
   А вночi в  степах  справдi,  як  у  всесвiтi,  всюди  вогники,  вогники
плавають, наче планети ходять по своїх  орбiтах:  почалися  жнива!  Тож  i
ночами степ не спить, живе, вiн мовби перемовляється  тими  вогниками,  що
там зустрiчаються, там розминаються, посуваються  то  швидко,  то  поволi,
рухаючись i шляхами, й полями (швидко -  то  на  близьких  полях,  а  якщо
поволi - то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подiбно до  того,  як
ходять зорi та планети у всесвiтi, так тут зараз прокладають  свої  орбiти
володарi нiчного степу - механiзатори; перемовляються вогнями, паче  мовою
маякiв, уся темрява розкреслена їхнiми орбiтами,  весь  степ  i  вночi  ще
пахне зерном, свiжою соломою, курявою, хоч її й  не  видно  в  темрявi,  i
заночувати тепер можеш будь-де,  зарившись  з  головою  в  кучугуру  щойно
скинутої комбайном соломи, ще повної денного сонячного духу.
   Вранцi, коли  ангелочки  схоплюються,  то  скорше  на  чортенят  схожi:
невмиванi кiлька днiв, замурзанi, закiптюженi, ще й солома стирчить  iз-за
вух. Тiльки проклiпався - вже маєш думати про якесь промишляння, бо  кухнi
тут для тебе нема, однiєю ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка...
   Усе далi несло наших ангелочкiв в обiйми волi, несло на рiзнi  випроби,
ризики та пригоди.
   Одного разу  по  них  навiть  стрiляли,  коли  вночi  кружляли  довкола
польового табору, обсадженого тополями. Сторож стрiляв з дробовика,  маючи
намiр, певне, полякати, бо не вiрилось, щоб усерйоз вiн хотiв пiдстрелити,
як зайця, котрогось iз них, - кому ж охота,  казав  Гена,  мучитися  потiм
цiле життя, вiдчуваючи себе вбивцею.
   А загалом на польових станах їм якраз i всмiхалася доля в образi щедрих
та жалiсливих  тiток-кухарок.  Досить  було  тiльки  виповiсти  проникливу
легенду про те, як  їхали  вони  зi  своїм  ремiсничим  училищем  десь  на
екскурсiю та  ненароком  вiдстали,  вiдбилися  вiд  своїх  без  копiйки  в
кишенi... Досить було цю Порфирову  музику  передати  в  майже  плаксивому
виконаннi Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого  борщу  i
хлiб бiлий, мов сонце, нарiзаний великими скибками,  i  можна  було  вволю
трапезувати, доки прийдуть до кабички тi, про кого написано гаслом на арцi
польового стану: "Слава рукам, що пахнуть хлiбом!" Але хоч їм i слава,  та
зустрiчей з комбайнерами блукачi уникають, надто ж пiсля тою,  як  один  з
механiзаторiв прискiпався був до них i пробував навiть  затримати.  Добре,
що в хлопцiв ноги для втеч нагренованi...
   Ось  так  i  живеться  їм,  як  птахам  небесним:  там  поклюють,   там
подзьобають i далi  у  свiт-галасвiт...  А  одного  разу  вирiшили  навiть
культурно розважитись,  скориставшись  тим,  що  в  директора  винрадгоспу
марнується, пилюкою припадає у квартирi телевiзор "Електрон". З директором
у Порфира свого  часу  були  нормальнi  дипломатичнi  стосунки,  допомагав
хлопець йому навiть ставити телевiзiйну антену,  тож  не  вбачав  Кульбака
особливого грiха в тому, що вони, набiгавшись, трохи спочинуть,  вiдведуть
душу перед екраном, адже господарiв нема, i новiсiнький телевiзор однаково
гуляє, марнується без роботи. Тiльки рiшуче попередив Бугра, що у квартирi
нiчого  не  чiпати.  Бугор  обiцяв,  одначе  не  втримався,  прихопив-таки
кухонного ножа, i, коли вже вони залишили будинок, нахилився бiля веранди,
чогось шарячи рукою мiж листям.
   - Ти що там шукаєш? - в тривозi зашепотiв Порфир.
   - Та треба ж йому виноград пiдрiзати!
   - Навiщо?
   - Щоб повсихав!
   Перед тим вiн уже розповiдав хлопцям, як, будучи в мiстi,  заохотки  це
робив: фiнкою лозу при землi чик!  i  вже  вона  повисла,  як  перерiзаний
кабель телефонний... I хай тепер па верхнiх балконах ждуть,  коли  вiн  до
них дотягнеться. Ось таке й  тут  вiн  збиравсь  проробити.  Цього  Порфир
допустити не мiг. Але ж не вiднiмеш у нього  силою  нiж,  тому  вдався  до
хитрощiв:
   - Дай я сам перерiжу!
   I коли нiж  опинився  в  його  руцi,  Кульбака  розмахнувся  й  наослiп
пошпурив його в темряву.
   Тiєї ночi вони знов посварилися, ледве до бiйки не дiйшло, насилу  Гена
їх помирив.
   Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала їх скiфська баба,  що
несподiвано виринула з темряви, бовванiючи на  невисокiй,  за  довгi  вiки
дощами розмитiй могилi. Спершу наполохала, а потiм притулок  цим  блукачам
дала, розташувались бiля неї осiдлищем на ночiвлю. Пробували розгледiти  в
темрявi загадкову усмiшку старої скiф'янки чи половчанки та  узори  на  її
кам'яному вбраннi, а потiм пiд захистком  її  лежали  в  духовитiй  теплiй
травi й вiдчували, як ще не зовсiм вичахлий  камiнь  диха  на  них  теплом
вiдлетiлого дня. Дивились, як грають у небi зорi,  мабуть,  на  спеку,  на
суховiтрицю.
   - Чогось так довго татко не озивається, - почав було Гена. - А що, коли
приїде, а мене нема?
   - Не скiмли, тонкосльозе, - обiрвав його Бугор.
   А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним I розумiє  причини  його
журби, знайшов i зараз для Гени слово пiдтримки: зрозумiй,  зайнятий  вiн,
твiй татко... В архiтекторiв клопотiв по горло... Та ще,  може,  термiново
проектує павiльйон для всесвiтньої виставки, ти ж казав, що вiн  мрiє  про
це...
   Зоряно, тихо, просторо. Серед цiєї природи Порфирова душа почуває  себе
на мiсцi. Лежиш серед степу, вiльний та незалежний, слухаєш, як  шаленiють
коники в травi, цiлу нiч не вщухатимуть цi завзятi трав'янi оркестранти. А
там уже тобi зорiє свiтанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його
не хоче проспати цi росянi блакитнi свiтанки, бо,  як  мама  каже,  "раннi
пташки росу  п'ють!".  Порфировi  кортить  пiдгледiти,  як  п'ють  росичку
жайворонята, як спивають вони її  з  кожного  листочка  своїми  маленькими
дзьобиками. А роса, вона ж найчистiша з усього  на  свiтi,  тiльки  сльоза
людська ще така чиста! Кажуть, у росi є навiть пенiцилiн, певне, тому  нею
дiдусь пiд час недуги очi вранцi промивав.
   Уявляється Порфировi, як уже й зорянки, попрокидавшись  у  комишанських
плавнях, спивають  рясну  росу  з  очерету  та  з  листатої  папоротi.  На
островах, там роса як вода, просто купаєшся в нiй, як тодi,  коли  наукова
станцiя була влаштувала на островi свiй пiкнiк на День Перемоги, i  гуляли
допiзна, i мама з росинками на вiях при мiсяцi спiвала свою  улюблену  "Ой
чорна я си,  чорна".  Спiваючи,  зовсiм  вiдмолодiла,  стала  як  дiвчина,
здається, й про Порфира забула, жила  десь  в  iнших,  в  дiвоцьких  своїх
небесах. Дуже красива тодi була, красивiша, нiж будь-коли. Тiльки жаль, що
про нього забула. Нiхто з присутнiх про Порфира теж не згадав, не погукав,
не спитали - вечеряв вiн чи нi, чи ряскою тiльки й живився, як каченя,  що
цiлий день шубовскає у водi, всiма забуте, нiкому не  потрiбне.  Ревнощами
мучився того вечора, з очеретяної  засiдки  визирав,  стежив,  як  мамуня,
повна вечiрньої краси, пiдхмелена та весела, катається з залицяльниками  в
човнi, i смiх її чути, i далеко потiм над водами лягає її зболений спiв...
Ой чорна я си, чорна... А Порфир, бач, русявий удався. Де ж  вiн,  той,  у
кого вiн вдався? Чи коли-небудь  перетнуться  їхнi  дороги?  Чи  станеться
коли, що життя поставить їх очi в очi: це ось Порфир, уже юнак у  морськiй
безкозирцi з стрiчками, розвiяними на вiтрi, а це  той,  невiдомий  батько
його, майже нереальний, нафантазований, мов снiгова людина
   Як i щоразу при таких думках,  озиваються  у  ньому  всi  його  душевнi
врази, йому стає до слiз шкода себе,  i  хочеться  комусь  виповiсти  свою
журбу, але знає, що не виповiсть, вимовчить у собi, бо не  догукнеться  до
тих, до кого хотiв би догукнутись, з високостей на  нього  байдужiстю  вiє
цей зоряний невiдкличний свiт.
   - Розкажи, Гено, ще про снiгову людину. Так  лежать  вони,  блукачi,  i
зорi грають над ними по всьому небу, великому, як океан, i  снується  Генi
про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гiмалаях тисячу
лiт чи й бiльше, в нерухомому станi пробув у вiчних  снiгах,  а  тепер,  у
двадцятому вiцi, в зв'язку з потеплiнням вiджививсь i йде по планетi,  мов
Уленшпiгель, через свiти  i  країни,  йде,  додивляється,  здивований,  до
теперiшнього життя. Зовнi вiн цiлком як  сучасна  людина,  але  на  що  не
гляне, то все бачить уперше: i комбайни, i лiтаки, i свiтлофори в  мiстах,
бо як поринав у сплячку, цього ще нiчого на свiтi не  було,  i  товаришами
йому були тi, що ходили звiдси походами на персiв,  що  цiлi  лавровi  гаї
несли  на  своїх  списах.  Той  тисячу  лiт  проспав   заморожений   серед
льодовикiв, а iнших, теж давнiх, тепер викопують археологи. Гена пропонує,
щоб їм, утiкачам, пристати до котроїсь партiї археологiв, що  всюди  зараз
риються в степах, вони для допомiжних робiт набирають нiбито й пiдлiткiв -
ото було б цiкаво!..
   - Лопатою цiлий день? - злiнька озивається Бугор.  -  Вiд  роботи  конi
дохнуть.
   Вiн вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у  нього  старший  брат
десь м'ясникує, рубає баранiв на шашлики та чебуреки. А чебуреки там -  як
лапоть завбiльшки.
   Стугонiння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний  дракон
з довжелезним хвостом, згрiзна гуркочучи, перемiщається в просторi.
   - Експрес!
   Хлопцi схоплюються, вдивляються в те чудисько,  далеке,  мимойдуче,  що
вогнями з пiтьми та залiзним двигтiнням  протинає  степ,  розруйновує  цей
тихий, зоряний, кониковий свiт.
   - Ах, змiюка...
   Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нiчних  експресiв,  що  вони
йому чогось ненависнi, зокрема тим,  що  курортникiв  до  моря  везуть  та
рiзних маминих синкiв товстоногих, у коротеньких штанцях, якi хоч  зростом
вищi за матерiв, а їх за ручку ще водять, тортами та морозивом  запихають.
Бугор не розумiв,  чому  хлопцi  не  пiдтримують  його  войовничостi.  Отi
чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, пiддають  завзяття,
вiн жадає нападу, йому б оце  бити,  трощити,  просто  звiдси  б  кинутись
навперейми тому експресу, де  освiтленi  вiкна  пролiтають,  змигують,  як
летюче  видиво  чийогось   благополуччя,   комфорту,   затишку,   життєвої
влаштованостi. Фiраночки там у них на вiкнах,  вхопити  б  каменюку  в-пiд
насипу, та ось вам по фiраночках, по склу, щоб тiльки брязь! та брязь!  на
друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого  божевiлля,  вiн,  зiрвавшись  на
ноги, мерщiй шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й  шпурляє  по
тих недосяжних вiкнах, i, мабуть, йому вчувається, як дзенькає  розтрощене
скло, бо вiн аж сатанiє, викрикуючи:
   - Нате ж вам! Нате! Ось вам фiраночки! Коди не стало летючого вогняного
дракона, коли зник вiн за обрiєм, аж тодi Бугор, зазнавши цього  похмурого
вдоволення, присiв коло хлопцiв, задиханий, нiби пiсля справжньої битви  з
експресом. Знайшов  сигарету,  почав  прикурювати,  сiрники  в  його  руцi
обламувались, ледь спалахнувши, i видно було, як тремтять  йому  руки,  аж
Порфир не втримався:
   - Руки трусяться, наче курей крав!
   - Заткнись.
   Прикуривши нарештi, Бугор кинув  сiрник,  не  затоптавши,  довелося  це
зробити Кульбацi. Бо з вогнем у  степу  не  жартуй.  Колись  Порфир  бачив
улiтку, як горiв хлiб. Нiчого страшнiшого нема  за  степову  пожежу,  коли
люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, бiжать з  вiдрами,  з
шлангами i плутаються й падають в палаючих  пшеницях,  а  потiм  когось  з
попеченими руками, обгорiлого  до  невпiзнання,  вiдправляють  в  лiкарню.
Колись i дядько Iван був попiкся, обсмалився на такiй  пожежi,  викликанiй
всього лиш iскрою вiд комбайна.
   Важкою для хлопцiв  була  ця  нiч.  То  один,  то  другий  схоплювався,
вглядався в темiнь, бо вчувалося, що хтось до пих пiдкрадається. Бугор  аж
здригався ввi снi, певне, й увi снi не  вщухала  безглузда  його  битва  з
нiчними експресами, що, побiльшенi сном та уявою, виростали  в  безконечну
низку  освiтлених  гуркотливих  вагонiв,  якихось  уже  мовби  абстрактних
поїздiв, що без нiкого iдуть i йдуть, протинаючи степ, оперiзуючи планету.
   А свiтанкова пора, отой час, коли над степом зорiє i раннi пташки  росу
п'ють, застала їх бiля траси, де було сухо й безросно. Хоч нiякого руху по
трасi, проте хлопцi все ж трималися насторожi, нi на мить не забуваючи, що
вони втiкачi, що за ними полюють. Напередоднi з лiсосмуги бачили, як гасав
по степу мотоцикл, може, то був їхнiй  добрий  знайомий  Степашко,  ловець
мiчених дитячих душ.  А  одного  разу  прокушпелив  польовим  грейдером  i
шкiльний автобусик, напевне, розшукуючи їх, - над ним  можна  було  тiльки
посмiятися, визираючи з соняшникових джунглiв, на якi важко осiдала  хмара
пiднятої автобусом пилюки.
   - Найкраща  пилюка  -  та,  що  здiймається  з-пiд  колiс  вiдбуваючого
начальства, - пожартував тодi Кульбака.
   Нинi їх прибило до  цiєї  ось  безiменної  степової  зупинки.  Навкруги
нiкого. В один бiк потяглися величезнi поля рицини, а в  другий  -  пiщанi
кучугури з чубами й без  чубiв,  може,  якраз  тi,  що  їх  мама  залишила
Порфировi для майбутнiх трудових звершень. А помiж цього безлюддя - траса,
магiстраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом,  а  зараз  ще  по-ранковому
прохолодна  пiсля  ночi.  Бiленька  будочка  стоїть  бiля  траси,   кимось
невiдомим побiлена, ще й квiтами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь,
щоб було де знайти притулок подорожнiй  людинi  вiд  дощу  чи  вiд  спеки.
Прилiпились i вони, ангелочки, до цiєї зупинки, ждуть, пильнують  автобус,
хоч їм то, власне, однаково, куди їхати: чи в той край. чи в  протилежний.
Колiс би їм тiльки, швидкостi, рейсу хоч будь-якого!  Не  самi  вирiшують,
все за них вирiшить автобус: звiдки перший прийде, на той i вчепляться,  в
ту сторону й зашумлять. Звичнi вже до таких безцiльних катань. Заб'ються в
автобус, де тиснява та духота, де репродуктор  аж  розривається,  i  тiтки
сидять над своїми корзинами, кожна незворушна, як Будда, i дядьки-чабани в
пiджаках,  хоч  як  тут  жарко.  Дiвчата  якiсь  поблизу   пересмiхаються,
кривляться, - корзина чималенька їм ноги вiддавлює, "тiтко,  посуньте",  -
не чує тiтуся, спить... Проїдуть отак вiд зупинки до зупинки  зайцями,  як
сiли в степу, так i встануть у  степу,  тiльки  подеколи  Бугор  з  кривим
осмiхом виймає з пазухи щось пiдживитися: хлопцi й не помiтили, коли воно,
оте чуже їстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.
   Зараз Бугор сердитий никає побiля будки, -  куриво  кiнчилось,  тому  й
злиться. А Кульбака та Гена, перевтомленi неспокiйною нiччю,  сидять  край
дороги поникло, i Порфир, знiчев'я дивлячись на грядочку  чорнобривцiв  та
струнких рож бiля будки, марно намагається розгадати: хто  ж  їх  посадив?
Поблизу нi села, нi хутора, а будочка стоїть, дбайливо так причепурена,  i
чорнобривцi бiля неї вже розкриваються пуп'янками, i рожi малиновi,  жовтi
та рожевi випустили цвiт з-помiж шорсткого листя. Мали б вони бути в  росi
такого ранку, але нема сьогоднi роси, на листi пилюка, нiчого пити пташкам
польовим, нема де напитись i цим заблуканим ангелочкам, що їм  аж  у  ротi
пiсля ночi попересихало... Одначе хтось їх таки  посiяв,  отi  невибагливi
квiти, що спеки не бояться, не самi ж вони посiялися в степу? Якась  добра
душа зробила проїжджим людям втiху. При цих думках виринає перед  Порфиром
мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так,
вiд душi, могла б посiяти, щоб краса з'явилася чиїмось очам  i  порадувала
когось, хай навiть i незнайомого...
   А Бугор, помiтивши, на  чому  зосередилась  Порфирова  увага,  пiдвiвся
знехотя з лавки, пiдiйшов до квiтника:
   - Яка ж тут для мене росте?
   I став поволi в'язи скручувати найвищiй, облiпленiй цвiтом рожинi.
   - Не чiпай! - аж кинувсь Кульбака.
   А той, навiть не глянувши на Порфира, iз знущальницькою посмiшкою  далi
мучив стебло, крутив, обшмульгував.
   Кульбака зiрвався з мiсця, в безтямi пiдскочив до нього:
   - Не чiпай, гадино! Ти її садив?
   Бугор, ще бiльше пiд'юджений наскоком Кульбаки i на зло йому, дав  собi
волю: стрибнувши на самий  квiтник,  вiн  вихилясом,  з  похмурою  радiстю
пустився танцювати по ньому, чорнобривцi так i трiщали пiд його  розбитими
черевиками:
   - Лап-тап-туба!..
   Заслiплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб вiдiпхнути або за  руку
вкусити. Гена, здолавши вiчну свою нерiшучiсть, теж прискочив на  пiдмогу,
i саме Генi першому й дiсталося вiд  Бугра,  вiд  його  залiзного  кулака:
ударив так, що кров цвiркнула хлопцевi з  носа.  Кульбака,  успритнившись,
зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, i тодi
вже вони разом з Геною насiли, накiрчили свого  недавнього  кумира,  стали
люто товкти його пикою в землю - хоч роси не напивсь,  так  землi  наїжся!
Бугор геть заїдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою вiдскочив  до
будки.
   - Жаль, що фiнки нема при менi! - процiдив, втираючись долонею.  -  Ну,
та ми ще зустрiнемось - нема миру пiд оливами...
   Це, власне, була їхня розлука. Бо коли автобус пiдiйшов,  Бугор  рвучко
скочив на приступку, i дверi  за  ним  зачинились  автоматично,  -  помчав
безплатний  пасажир  мiж  корзинами  кудись,  мабуть,  на  Бахчисарай,  де
чебуреки, як лаптi.
   Гена, впоравши носа, усмiхнувсь до Порфира:
   - Ох, i дали ж ми йому... То все вiн верхи на нас, а це й ми  на  ньому
покатались...
   - Тварюка! Вiн ще погрожує...  Та  ти  менi  в  чистiм  полi  краще  не
попадайся!
   Наче  гора  з  плечей  скинута  в  хлопцiв.  Збадьоренi  були   обидва,
почувались героями, бо,  нарештi,  поквиталися  з  давнiм  своїм  тираном.
Дiстав своє: i за глуми, i за брутальнощi, i  що  на  черешнях  фальшував,
зваливши вину на Порфира... I, може, десь  пiдсвiдоме  навiть  за  те,  що
пiдбурив їх на цю втечу... Обтрушувались та шукали  гудзики,  що  пiд  час
баталiї кудись порозскакувались, комiчнi моменти бою  ще  звеселяли  їхнiй
дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як  образ
її, раптом виджухнув десь iз-за кучугур мотоцикл, i  вже  замелькав  понад
рициновим полем грiзний iнспекторський кашкет. Вiтром здмухнуло хлопцiв  з
траси, слiпма летiли кудись, миттю змалiвши обидва до  розмiрiв  горобцiв!
Стали навiть ще меншi,  стали  як  отi  трав'янi  оркестранти,  що  тiльки
ступиш,  а  вони  так  i  бризнуть  з-пiд  нiг,  щоб  безслiдно  зникнути,
збезвiститись у травi...



   XXVIII

   Є на лиманi людина, безстрашний такий, що його  безлiч  разiв  убивали,
топили, а вiн знов повертається до життя.
   Осiнь, нiч (бо всi його пригоди вiдбуваються переважно вночi),  темрява
- не прозирнеш, а вiн з товаришем чи й сам  у  човнi  без  страху  йде  на
браконьєрiв Знав, куди йти, й  ночi  не  боїться,  просто  в  неї  свiтить
лiхтариком.
   - Не свiти, бо як засвiтимо...
   А вiн, нехтуючи погрозою, таки  дає  промiнь,  i  тодi  у  вiдповiдь  -
зблиск, удар! То пострiл по ньому - з дробовика. Добре, що  у  ватянцi,  -
позастрявав у нiй дрiб. Не розгублюється й пiсля  пострiлу,  кидається  до
їхнього човна, а вони веслом  б'ють  його  по  руках  (побитi  руки  потiм
назавжди зостануться вузлуватi).
   А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити.
   Ще iншим разом - налiтає вiн  серед  ночi  на  таких,  що  встигли  вже
побувати в мiсцях,  де  козам  роги  правлять.  Вiдбуде  своє  такий  тип,
повернеться, влаштується десь на  роботу  про  людське  око,  а  насправдi
нiчним життям живе, у гирлi щонiч промишляє, хай там хоч яка заборона.
   Мотор на човен ставить таких сил, щоб iнспектор його не догнав, хiба що
спересердя вистрiлить йому вслiд або ракету пошле... А iнодi серед  бiлого
дня, коли наздоганяєш зловмисника, вiн сiтки разом з  рибою,  та  ще  й  з
каменем, ранiш приготованим, на очах у тебе викидає за борт, ще й  глузує:
"Вiзьми тепер мене!.." Бо знає, що слiдчий без прямих  доказiв  справи  не
заведе... I яка ж спокуса для них  у  цьому  браконьєрському  заняттi!  На
ризик iде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде -  та  й  знов  за  своє.
Намагається влаштуватись десь ближче до води, замiсть реквiзованого ранiше
човна, в нього вже дюралька  з'явилась,  самодерiв  наробив  -  однорогих,
дворогих, трирогих! - i як нiч, так i на рибця. А  то  ще  острогу-сандолю
бере, нею, як вилами, б'є. Рибохвати ненаситнi, немає меж їхнiм  апетитам.
Пiд час нересту риби насолюють цiлi бочки, повнi  горища  нав'ялюють,  щоб
потiм з-пiд поли - на базар.
   Ось на компанiю таких рибохватiв i налетiв дядько Iван однiєї  осiнньої
ночi. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрiчi з ним, бо й не тiкали,
i в  рукавi  переднiй  мав  уже  заздалегiдь  приготовану  трубку,  налиту
свинцем. Ах, це ж вiн, гроза лиману, безстрашник  Кульбака  Iван,  це  той
комунiст, що йому бiльше всiх треба, - ану ж пiдходь, пiдходь!..
   Вiн один, а їх троє...
   По головi старалися влучити в темрявi тим залiзом, свинцем налитим, щоб
череп  йому  проломити.  Збити  у  воду  старались,  а  вiн,  хоч  уже   й
закривавлений, усе тримався в човнi, кричав передньому, найлютiшому:
   - Однаково я тебе бачу! Я тебе впiзнав!
   - А не побачиш бiльше!
   З  жорстокiстю  садистiв  намагалися  бити  по  обличчю  так,  щоб  очi
повибивати, зоровий нерв пересiкти, навiк щоб ослiпнув цей  їм  ненависний
Iван-iнспектор!
   Нарештi збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амiнь йому, пiшов на
дно ракiв годувати! А той, що його топлено, вбивано, що  його  нiби  навiк
ослiплено й пущено на скiн у крижану воду, - вiн - хоч i на милицях, хоч i
з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! - таки  з'являється  потiм
на судi, щоб посвiдчити, щоб кинути їм у вiчi своє iнспекторське:
   - Тебе я впiзнав i тебе! Думали, на дно пiшов, а я  знову  є!  Бо  люди
мене  з  води  вирятували...  Не  дали  загинути,  щоб  i  далi   я   вам,
гадам-браконьєрам, спуску не давав!
   Вродливець смаглявий, як  i  сестра  Оксана,  чорнобровий,  з  усмiшкою
слiпучою, що все навкруг осяває, а чорнi очi весело iскряться - такий  цей
лиманець-iнспектор, старший  материн  брат,  що  для  Порфира  зблизька  й
здалека живе як потаємний його взiрець. Бо не просто  мужнiй  та  хоробрий
(охоронцями голубих полiв  тiльки  людей  мужнiх  i  набирають),  а  ще  й
справедливий, а ще й товариський, у якому гуртi  не  з'явиться,  з  першої
хвилини викликає до себе симпатiю. Коли прибуде до своєї сестри на дiдизну
в гостi, тодi в хатi стає тiсно вiд його друзiв, тож сiдають  надворi  пiд
абрикосом, i  там  годi  келешками  дзень!  пiд  веселе  дядькове  Йванове
слiвце-заклик:
   - Вогонь!
   I потiм з усмiшкою пояснить: по браконьєрах вогонь...
   А зараз вiн сидить з хлопцями  в  порту  i  весело  дивиться,  як  вошi
всухом'ятку булки наминають. По очах впiзнав, що  голоднi  обидва,  i  при
зустрiчi найперше дав їм по булцi, яких у нього повна  авоська,  i  навiть
вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та  й  зачiпки  не
бачить вiдповiдної.
   З неабиякими труднощами добулися хлопцi до порту. Пiсля бiйки з  Бугром
та ганебної втечi вiд випадкового автоiнспектора кiлька  годин  проблукали
вони, як дикунчата малi, в  кучугурах  безчубих,  що  їх  призначала  мати
Порфировi  пiд  майбутнi  його  виногради.  Потiм  у  Гiлеях  були,  де  з
кучугурних пiскiв вигнались у небо акацiї  щогловi  (є  порода  й  таких),
прикривши  своїм  розкотистим   гiллям   вулики   радгоспних   пасiк,   що
потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, якi  не  квапились,
не поспiшали хлопцiв пригощати медом, бо вiн, мовляв, ще молодий, ще вiн -
як вода... А один зовсiм грубо вiдрубав:
   - Своїх трутнiв вистачає...
   Усе хотiлось Порфировi матiр побачити хоч оддалiк, i, як йому  здалося,
одного разу й загледiв-таки її постать легку, гордовиту  голову,  косинкою
вив'язану, коли вона в гуртi  iнших  сiдала  до  автобуса,  -  його  щодня
висилав станцiя забирати робiтниць з виноградникiв. За всiма ознаками,  то
таки була вона, але й до неї, найрiднiшої в свiтi людини,  син  не  посмiв
з'явитися в своєму становищi, не дав знати про себе, так i зостався лежати
на узбiччi, млiючи в шелюгах вiд важкої надвечiрньої спеки. Бо нащо  ж  ти
їй здався тепер, заблуканець, утiкач нещасний, що тiльки й можеш бути  для
матерi соромом та ганьбою!
   З останнiм рiчковим трамваєм щасливо добулися зайцями до порту, хоча  в
самiм порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому  в
кущах тамариску нiч провели, аж почадiли вiд духу тамарискiв  та  терпкого
запаху каучуку, що його крани цiлу нiч вивантажували на причалi.  Охопленi
смутком, бачили вранцi, як покидає порт їхня мрiя  мрiй,  бригантина  їхня
недосяжна  -  учбовий  вiтрильник,  що  пiшов  у  кiлькамiсячну  плавбу  з
морськими  курсантами.  Саме  на  той  даленiючий   вiтрильник   дивилися,
ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився  хтось  i  лагiдно
поклав Порфировi вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись,  комишанець
побачив над собою  смагле,  повнощоке  обличчя  дядька  Iвана,  його  очi,
переповненi чорним iскристим смiхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та
не вбитий... Стоїть з авоською в руцi, посмiхається:
   - Чи далеко зiбралися, мореходи?
   - Ми... ми... на лиман у гирло... - промимрив Порфир якось пискляво, аж
сам не впiзнав свого голосу.
   В усмiшцi iнспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв,  лиман  їх
вабить, то це добре, бо тут груди Днiпра. Груди широкi, могутнi...
   Сидять тепер з ним на лавцi  серед  розiмлiлих  тамарискiв  та  завзято
булки гризуть. Дядько Iван розповiдає, що сiм'я його зараз на лиманi, там,
де iнспекторський пост. Дружина кухарює, а  маленька  Наталочка  допомагає
матерi, а деколи - й батьковi, бо зiр у неї гострий, -  окинувши  поглядом
акваторiю, одразу помiтить,  де  чеснi  рибалки,  а  де  порушник...  Щодо
хлопцiв дядько Iван не надокучливий, може, й здогадується про  все,  однак
не доскiпується, звiдки та як тут  опинилися,  це  його  мовби  зовсiм  не
обходить. А якби запитав, то почуває Порфир, що не змiг би йому  збрехати,
не змiг би його частувати вигадками, як це з iншими поробляв; вiдкрився  б
йому з першого слова, виклав би чистiсiньку правду про все: як завiвся  на
черешнях iз тим Крокодилом i як пустився з хлопцями в це пiратське  життя,
вiд якого перед тим, здавалося, вже назавжди вiдмовивсь.  Усе  б  дядьковi
Йвановi виповiв без брехнi, бо є такi люди, що їм сказати неправду  просто
не зможеш, язик не повертається. Однак не питає. Натомiсть  чують  хлопцi,
як доводиться йому час вiд часу ганяти безбiлетникiв на примiських лiнiях,
- на правах громадського контролера...
   - Стоїть нечесане дитя вiку перед тобою, пiдпарубчак уже, патли  аж  на
шию вiдпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув?  Грошi  витягли
чи поспiшав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А вiн  стоїть,  бовдур
бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати i то не вмiє!
   - Ну й що ж ви з ним? - запитує Гена.
   - З яким як: iндивiдуальний пiдхiд. По очах визначаєш, чи в  ньому  хоч
трохи проблискує совiсть, чи нi. Все ж таки хочеться вiриш в людину.
   - А отим, що очереги з весни палили, коли вже  й  птахи  гнiздились,  -
нагадує Порфир, - тим, мабуть, все безгарно зiйшло?
   Далися  йому  цi  очерети...  їх,  щоправда,   випалюють   щороку,   це
дозволяється комишитовим заводам, але ж тiльки ранньої весни,  до  певного
числа. А цього року, запiзнившись, загаявшись,  плавню  палили  справдi  з
порушенням строкiв, коли перната  дичина  вже  почала  була  гнiздуватись.
Птахiв  там  розполохали  тьму.  Спробуй  тепер   винуватого   дошукатись!
Кiнчилось нiчим, дядько Iван знає  про  це,  i  хмарка  пробiгав  по  його
крутому чолу...
   - Притягаєм до вiдповiдальностi, та всiх не притягнеш,  -  каже  вiн  з
притамованим гнiвом. - Браконьєрське плем'я, воно ж, як фiлоксера,  живуче
i хоч у рiзних личинах постає, а суть одна - хижацька... Той рибу б'є, цей
птахiв разом з очеретами випалює,  а  скажи  йому,  вiн  ще  й  державними
iнтересами прикривається... Слiпа душа, вiн про завтрашнiй день не  думає,
йому навiть невтямки, навiщо цю природу так уже треба берегти, навiщо ради
неї цiлi штати iнспекторiв держава тримає...
   - I рiчки та повiтря забруднюють по всiй планетi, - сказав Гена... -  А
планета ж наша одна, другої такої нема...
   - Ото-бо й воно, - нахмурюється дядько Iван. - Кожному слiд би  думати,
що господар планети - це ти - людина, що, крiм нас, на планетi - нiкого...
Не лев, не тигр, а людина в природi найстарша! Тож по праву старшого мусиш
захистити i дерево, i пташине гнiздо, i комаху. Можемо все тепер, все  нам
пiд силу. Лiси на безлiссi розводимо,  рiчки  повертаємо,  живлющу  вологу
даємо в степ, це ж здорово, правда? Тiльки ж, проектуючи греблю,  скажiмо,
подумай i про те: а що з гирлом  буде?  Чому  очерети  в  гирлi  починають
висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбує тебе, що птиця розлiтається i
солона вода пiдступає з моря вгору аж так, що дельфiнчуки вже мало  не  до
Комишанки заходять... Про це хай дядя думає?  За  долю  гирла  хай  тiльки
iнспекторам болить? -  Помiтивши,  що  хлопцi  присмутилися,  дядько  Iван
усмiхнувся: - Ну, та ми  не  з  тих,  щоб  духом  падати,  нам  це  рiшуче
заборонено нашими iнспекторськими  правилами...  Охоронець  голубих  полiв
мусить бути завжди на висотi. Бо наш брат не тiльки свiй  лиман  береже  -
турбується вiн про всю свiтову акваторiю! Iде в такi мiсця, де мiжнародний
лов ведуть, iнспектує судна рiзних країн, не дозволяє й своїм  порушувати.
Iнодi вiн аж надто причепливим здається... Був випадок: свої ж радiограмою
скаржаться на такого причепу, мовляв,  сусiди  ловлять,  а  цей  нам  план
зриває, що з ним робити? "Зв'яжiть його  та  в  трюм,  а  самi  ловiть!.."
Тiльки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, i в трюм мене не закинеш, якщо
за правдиве дiло стою!
   Це, виявляється, в характерi в них таке, у Кульбак:  родове,  фамiльне,
чи що? Дiдусь ото який кволий був та вiйною пом'ятий,  але  нi  перед  ким
страху не знав, - чи, може, як дехто вважає,  фронтова  контузiя  якраз  i
приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж  iз  тими  негiдниками
зчепитись,  коли  цiлою  хулiганською  ватагою  вночi  вони  налетiли   на
радгоспнi виноградники...
   Не раз уже чув Порфир про ту нiчну драму, але все якось туманно,  мовби
недомовлено. Певне, мама навмисне щадила  дитячу  душу,  не  хотiла  всiма
подробицями ще бiльше розранювати хлопця, адже ж iшлося  про  дiдуся...  I
тут оце з дядькових Iванових уст уперше почув правду  всю,  до  кiнця,  Що
iншi недомовлювали, дядько Iван усе виповiв йому - з суворим  спокоєм,  як
дорослому, як мужчинi. Ти  ж  мужчина,  ти  мусиш  усе  знати,  -  так  це
розумiлось... Виходило, що дiдусь, може, й досi жив би,  якби  з  тими  не
зчепився, по сутi, й вiку вони йому вкоротили отам, бiля куреня,  вкритого
виноградним листям... Молодi, дебелi лобуряки накинулись на старого:  веди
показуй, де колекцiя, де ота сама "чорна брила" (це  той  новий  рiдкiсний
сорт, що його тiльки вводили i найбiльше берегли). Iнший  сторож  у  такiй
ситуацiї спасував би - сам-один перед ватагою лобуряк - що вiн їм зробить?
Схилив би голову, берiть i "чорну брилу", й що хочете, ось вам i  рушниця,
тiльки  мене,  старого,  вiрьовкою  зв'яжiть,  щоб  перед  дирекцiєю  було
виправдання, а самi робiть своє... Та тiльки ж дiдусь їхнiй  не  з  таких,
вiн фронтовик, у нього честь була, а їй не личить  ухилятись,  ховатися  в
кущi. Не дам, не пущу, забирайтеся звiдси, злодюги, паразити, вишкребки, -
оце була його мова до них, оце найбiльше й викликало їхню лють. З кулаками
накинулись,  озвiрiло  ногами  мiсили  старого  -  у  лiкарнi  потiм  було
виявлено, що весь вiн у суцiльних синяках вiд побоїв...
   - Усерединi щось повiдбивали, - глухо розказував дядько  Iван.  -  Отак
йому обiйшлася та "чорна брила"...
   - Я всього й не знав. - посмутнiлий, здавленим голосом вимовив Порфир.
   Нiщо б так глибоко не вразило його, як оце, що  вiн  тут  дiзнався  про
дiдуся, про всi обставини тiєї  драми  нiчної...  Те  останнє  лiто,  коли
дiдусь сторожував, Порфир часто бiгав до нього на виноградники, i були то,
може, найкращi днi його життя. Старенький велосипед  стоїть  пiд  куренем,
орлик сидить зверху, на гребенi куреня, а  вони  з  дiдусем  бiля  багаття
варять бекмес, або кулiш, або просто бесiдують про все на свiтi...  Дiдусь
такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив - i оце вони  його
ногами мiсили, мракобiси... Пекучу до слiпоти зненависть  вiдчув,  довiчну
помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Iвановим  припущенням,  теж,
видно, з браконьєрiв заматерiлих були: у вiдплату за те,  що  вiн  їх  тут
переслiдує, розперезатися їм не дає, вони зiгнали свою браконьєрську  лють
на старiй людинi...
   - Рибохвати, нищителi, хочуть вони жити злодiйським  нiчним  життям,  -
похмуро каже дядько Iван, - та тiльки не вийде... Ми їх за жабри  берем  i
братимем!
   Знайомий Порфир i з товаришами дядька Йвана,  знав,  якi  то  мужнi  та
смiливi люди, - боягуз не пiде в холоднi осiннi ночi ганятися по гирлу  та
по лиманах за швидкохiдними браконьєрськими моторками та сходитись з  ними
в смертельних поєдинках. А Порфир би пiшов, хай там що.
   Бiлiють кораблi внизу, блищать на сонцi довгошиї крани.  Неначе  жирафи
збилися бiля води табуном... Гена каже, що навiть шия  жирафи  неповторна,
двох однакових в природi нема... А над кранами в небi поволi коршак плаває
чи орел, - чи не дiдусiв це орлик так вирiс  уже?  Пливе  й  нiби  вишукує
когось унизу, може, господаря свого шукає помiж людьми...
   - Чи не взяли б ви, дядьку Йване, i  нас  до  себе?  -  раптом  виказує
Порфир свою давню мрiю. - Ми б робили вам усе:  чи  вогнище  розвести,  чи
сiтки вибирати... Навiть могли б i в засiдку... Правда ж, Гено?
   Гена, здається, цього ще для себе не вирiшив, сидить у задумi, а дядько
Iван був, видно, порадуваний намiром небожа.
   - А чого ж, це iдея, юнi помiчники були б нам якраз до речi....  Тiльки
треба тобi, голубе, - посуворiлим тоном звернувся вiн до Порфира, - спершу
матiр провiдати, бо  ж  вона  там  мiсця  собi  не  знаходить...  Син  її,
гуляй-вiтер, знову в бiгах, на сина оголошено розшуки,  по  всiх  мiлiцiях
оповiщено, якi вiн має прикмети!..
   Хлопцi аж поблiдли, так вони були  приголомшенi  цiєю  новиною.  Хто  б
подумав, що своєю  втечею  нароблять  вони  стiльки  колотнечi!  Всюди  їх
розшукують, ось аж до самого гирла  тривога  за  них  докотилась.  Мабуть,
зараз вiзьме їх дядько Iван обох за грiшнi  загривки  й  поведе  просто  в
мiлiцiю,  здасть,  як  належить,  як  вимагає  закон.  Бо  що  ж  йому  ще
залишається з ними робити?
   А вiн нiби вгадав їхню стривоженiсть:
   - Вiдпровадити б оце вас куди слiд. Бо  чого  ж  бродяжити  без  пуття.
Навiть зобов'язаний - узяти й  вiдправити,  як  це  належить  з  бродягами
робити... Одначе нi, не стану поки що. Зрештою, в тебе,  -  вiн  звертавсь
найперш до Порфира, - своя голова на плечах. У такому вiцi, як ти,  я  вже
безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою i, звичайно, обов'язки свої знав
будь здоров. А формою як дорожив! Адже в нiй теж -  честь  моряка...  Коли
вiтер,  бувало,  схопиться,  зубами  стрiчки  тримаю,  щоб  улюблену   мою
безкозирку  бродяжницьким  вiтром  не  здуло...  Ось  так  воно,   хлопцi.
Браконьєрiв брати за жабри - це, звiсно, дiло,  i  воно,  сподiваюсь,  вiд
тебе, Порфире, не втече, ти їм ще даси  пити,  але  затямте  собi  обидва:
найбiльша перемога - це та, яку здобуваєш  над  самим  собою...  Дозволите
йти?
   При цьому дядько Iван пiдхопив сiтку, напхану булками  та  батонами,  й
рушив до берега, бо iнспекторський катер, яким йому їхати, уже  наближався
навстрiч, - з крутим вiражем, з вiтерцем пiдлiтав до причалу.



   XXIX

   Наметове мiсто, вибудуване ранiш уявою Порфира Кульбаки, нарештi  стало
реальнiстю. На високому пагорбi над Днiпром кинула якiр їхня "Бригантина",
далеко  виднiючись  своїми  бiлими  та  червоними   шатрами.   I   вогнище
палахкотить увечерi якраз на тому мiсцi, що його визначила Марися Павлiвна
пiд час оглядин, - на самiм пагорбi,  на  виднотi  палахкотить,  як  дозор
бекетний. Вечори теплi, синi, зорянi, десь далеко чути гуркiт комбайна,  а
бiля вогнища тихо, школярчата, зачаївшись, слухають мову чиюсь, що ллється
плавно та супокiйне, i в злагодi з нею невтомно сiче й сiче десь у темрявi
трав'яний музикант, цвiркунець чи коник, настроївши свою скрипку так,  щоб
смичка не випускати вже цiле лiто.
   Чого тiльки не почуєш у  цi  синi  вечори  бiля  багаття!  I  розповiдь
знатного чабана про життя колишнє, сiросвитнє, що його  тепер  хiба  що  в
театрi й побачиш; орнiтолог iз заповiдника розповiсть,  скiльки  перепiлок
збивається в цих степах восени, де  вони,  перш  нiж  вiдлетiти  за  море,
скидають iз себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту  стрепетiв,
бо саме стрепет гуртує перепелиний табун i веде його потiм у полiт, -  хоч
i в негоду, хоч навiть i крiзь кромiшню тьму.
   А   деякi   найдрiбнiшi   пташата,   виявляється,   перелiтають   море,
влаштувавшись верхи на журавлях...
   - Майже так, як ви на своїх вчителях, - пожартувала Марися Павлiвна.
   Морський капiтан iз шефiв розповiсть про джунглi В'єтнаму, про те, який
лiс вiн бачив страшний, мертвий  та  голий,  бо  там,  де  на  лiси  хмари
хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось  уже  лiт,  нiщо  не
росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiякої, навiть жаби погинули. I  це
там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали  за
нiч вище людини...
   Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на  мить  i  трав'янi
музиканти, мовби вслухаючись у  людську  мову  коло  нiчного  вогню.  Дещо
вловлять вiд неї, може, й  тi,  що,  пiдкравшись  десь  iз  виноградникiв,
невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини".
   Iнопланетники, пришельцi  з  iнших  свiтiв,  не  iнакше  як  вони  десь
блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що  вже  побували  в
степах  отi  загадковi  представники   далеких   позаземних   цивiлiзацiй.
Звичайно, поки що це тримається в тайнi,  тепер  хоч  i  "лiтаючi  блюдця"
побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай,  що  тобi  тiльки  привидiлось.
Одначе ж, якщо, згiдно  з  припущеннями  фантастiв,  iнопланетники  можуть
з'явитись у виглядi "розумної хмари" або "мислячого океану"  чи  прилетiти
на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не  можуть
з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь  ошарпаних  ангелочкiв,  що
про них щось таки перечуєш в наметi вiд  шушукала  нiчного,  щоб  потiм  i
самому про них з кимось пошушукати...
   Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано  на
свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що
на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. Є на iнших планетах такi, що й при  сонцi
ходять, а тiнi вiд них нема,  -  так  оце  були  такi.  Можете,  звичайно,
спитати, а де ж їхня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба  ж  її
не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не  кинулись  би
мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб  сповiстити  районну
мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що  як  тiльки  вони  приземлились,  то  один
змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявляється, мала в  собi
властивiсть чарiвної палички, бо вiд помаху  її  бригантина  розтанула  на
очах, - адже їхнi кораблi щезають i виникають  блискавично,  завдяки  лише
силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне,  що  ж  дивного,  коли  тепер
нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон  i  змiнювати
напрям руху елементарних  частинок,  навiювати  їм  свої  команди...  Одне
слово, нiяких слiдiв  не  лишили  пiсля  себе  тi,  прилетiлi  з  безвiстi
(невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що
росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба  грає  в  тутешнiх
водах. Одному  рибалцi  вони  потiм  сказали:  "Коли  пiдлiтаєш  до  вашої
планети, вона з висоти зовсiм блакитна  здається,  це,  мабуть,  тому,  що
багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша
планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна,  найнiжнiша,
нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних  iншої
такої красивої нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона  у
вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i  води  блакитнi  свої
без жалю забруднюєте..." I хоч тому рибалцi не велено  нiкому  розповiдати
про свою зустрiч з iнопланетниками, має все це триматися до певного часу в
суворiй таємницi, одначе ж... шила в мiшку не втаїш, воно то в одному,  то
в iншому мiсцi вилiзе.  Помiчено  було  їх  i  в  кучугурах,  що  належать
науково-дослiднiй станцiї, i в акацiєвих гаях, де iнопланетники  пробували
скуштувати земного меду, але їм у цьому рiшуче було  вiдмовлено,  бо  мед,
мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за  ними  нiбито  десь  i
мiлiцiонер на своїм мотоциклi, але  наздогнати  не  мiг,  хоча  вони  йшли
звичайнiсiньким кроком, нiтрохи ходи не прискорюючи. Якби  то  були  земнi
втiкачi, ясна рiч, що, зачувши грiзне дирчання мотоцикла,  вони  одразу  б
шурхнули в лiсосмугу, бо й духу мiлiцейського бояться,  а  цi  йдуть  собi
спокiйнiсiнько, ще й озираються насмiшкувато, бо мотоцикл хоч i летить  їм
услiд на скаженiй швидкостi, проте залишається на мiсцi, вiдстань мiж  ним
i цими суб'єктами нiяк не скорочується.
   Присутнiсть  загадкових  позаземних  iстот  була   виявлена   також   i
археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у  шортах,  живиться
консервами, а мешкає неподалiк "Бригантини", розкинувши свої латанi  шатра
серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених  для  шовкопрядiв.  Тут
археологи, власне, тiльки ночують, бо з ранку й  до  ночi  всi  вони  бiля
розритої скiфської могили, трудяться в iм'я науки. Встановивши контакти iз
скiфами, копачi цi  виявили  привiтнiсть  також  i  до  позаземних  iстот,
дотепно зобразивши прихiд iнопланетникiв навiть у  своїй  стiнгазетi,  яку
вони розмальовують на ошматинi рогожаного лантуха. За їхнiми  вiдомостями,
пришельцi були стриженi, невеликого зросту обидва  i  мали  досить  земний
вигляд, бо ж для них нiчого не значить одним лише напруженням волi добрати
собi якої завгодно подоба.
   Тож сидить собi такий  пришелець,  вечеряє  з  археологами  бiля  їхнiх
наметiв, i нiчим його не вiдрiзниш вiд решти людей, перед тобою  вiн  нiби
зовсiм тутешнiй, нiби який-небудь Порфир Кульбака, а насправдi вiн якраз i
є той, прилетiлий з безвiстi на своїй космiчнiй бригантинi.
   Коли звечорiє, двоє iнопланетникiв можуть аж зовсiм близько пiдкрастися
до лiтнього табору школи, i вартовий їх не помiтить, i вiвчарка не зчинить
гвалту, бо вiвчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомiченi й звiдти
спостерiгатимуть за вогнищем, за земними iстотами бiля  нього,  i  все  їм
буде видно до найменших подробиць, бо зiр в iнопланетникiв соколиний,  вiн
годен бачити крiзь тьму! Може, навiть  i  сумно  їм  стане,  що  вони,  як
незаконнi, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах,  не  маючи  права
наблизитись до  людського  товариства,  до  їхнього  звабливого  патлатого
кострища. I пошкодують, мабуть, що нема їх там, де  бiля  багаття  ллється
упiвголоса пiсня про бригантину, i пiдтягують її  разом  i  вихователi,  i
вихованцi, i симпатяга Степашко сидить над  вогнищем  чомусь  у  сумовитiй
позi, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у бiлому кiтелi моряк,
син Ганни Остапiвни. Вони поруч стоять, i пальцi рук їхнiх за спиною  нiби
самi собою сплелися в нiжностi, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби
заворожений видивом вогню. Марися тихо наспiвує разом з усiма.
   Потiм вечiрня лiнiйка буде, вiдзначатимуть трударiв, тих,  хто  показав
себе на збираннi  лiкарських  рослин.  У  шортах,  у  зелених  безрукавках
стоять, вишикуванi всi, на головах бравi синi пiлотки. Серед передовикiв i
Гайцан, i Рижов, i навiть Карнаух, -  його,  шкета,  теж  кличуть  зайняти
мiсце серед правофлангових,  бо  скiлькись  там  бiльше  за  iнших  полину
назбирав та польової ромашки. Чи й не велика труднiсть! Кульбака  їм  того
добра тонну  назбирав  би,  та  що  тiльки  вiдлучений  оце,  водить  його
манiвцями...  Голоногi,  засмаглявленi,  повиструнчувались  ангелочки,   i
Валерiй Iванович голосно поздоровляє переможцiв працi, i капiтан iз  шефiв
звертається до них з вiтальним словом: закликає  бути  трудолюбами  i  щоб
були мужнi та чеснi...
   - Ростiть не гiршими, а кращими за нас!.. Хоча Батькiвщина  й  на  нас,
уже сивиною посрiблених, не поскаржиться, зiбрались тут  люди,  прямо-таки
скажем, не пустоцвiтного життя!
   Саме на Карнауха шеф звертає увагу всiх вишикуваних:
   - Цей ось ентузiаст, який пуд ромашки зiбрав, хiба  вiн  меншу  пережив
радiсть, нiж той, хто байдикує цiлими днями, бродяжить безглуздо,  неробою
живе? Жити неробою - то ж найбiльша ганьба!
   I це поцiляло якраз у нещасних  iнопланетникiв,  так  наче  той  старий
капiтан i крiзь темряву бачив, як вони злодiйкувато прищухли, затаїлись  у
виноградних кущах за зоною табору. Довго їм пiсля цього  ще  вчуватиметься
слово капiтанове, стьобке, тавруюче, бо нiби ж саме їх i малося на увазi.
   Потiм табiр вкладатиметься спати,  хлопцi,  помивши  ноги  перед  сном,
розбiжаться по своїх шатрах,  а  вранцi  i  прапорець  знову  злетить  над
"Бригантиною", щоб, спалахнувши ясно-червоним у  вранiшнiм  сонцi,  весело
майорiти над табiрною щоглою упродовж цiлого дня.
   Щоранку сурмить навстрiч сонцю табiрний сурмач, красень  Юрко-циганчук,
невтомний  розважальник  товариства  i  танцюрист,  що  його  за  зразкову
поведiнку цiєї весни могли б i зовсiм вiдпустити, але вiн сам  попросився,
щоб залишили, бо звик, освоївся, i табiрна дисциплiна зовсiм уже  його  не
гнiтить, i в сурмацтвi нiхто його не  перевершить.  Щоправда,  коли  коней
десь, хай i далеко  загледить,  тодi  тримай  його,  -  вчителi  смiються:
"Циганськi гени даються взнаки!"
   Як весела трудова республiка смаглих стрижених людей  -  таким  склався
цей лiтнiй  табiр  над  урочищем  Чортуватим.  Шатра,  що  розкинулись  по
верхогiр'ю, з великим завзяттям напинали самi ж вихованцi, про це мрiялось
свого часу й Порфировi, просив Марисю Павлiвну ще заздалегiдь: "Ви ж  мене
вiзьмете шатра напинати?" Однак усе це виростало тут уже без  нього.  А  в
кожному наметi, як у баштанному куренi, духмяним сiном пахне, i  на  ньому
вихованцi так мiцно сплять пiсля працi й бiганини довгого лiтнього дня. Не
одному з них i взимку мрiялось про такi намети, де й перед сном ще чутимеш
дух степового рiзнотрав'я, безсмертникiв, полину та василькiв... Наче  ото
в казцi кажуть: "На квiтах спиш, зорями вкриваєшся". А  пiсля  ночi,  коли
разом iз вранiшньою  зорею  сурмач-циганчук  просурмить  табору  пiдйом  i
хлопцi з веселим гамором  вплiтають  iз  своїх  куренiв  "бунгало",  то  й
надворi їх квiти стрiчають, бо загони змагаються  по  красi  квiтникiв,  i
бiля кожного намету польовi квiти стоять у керамiчних вазах-амфорах - тi ж
таки безсмертники, васильки, волошки, i нiхто тих ваз досi не потрощив?
   "Бригантина", табiр працi  та  вiдпочинку,  так  вiн  зветься.  Клинець
твердої цiлини-неудобки на взгiр'ї, i нема тут нiяких загорож,  нi  дроту,
нi кам'яних стiн, навiть плугом не оборано межу табiрної  зони...  Замiсть
муру,  як  i  обiцяв  Валерiй  Iванович,  тiльки  й  полишено  символiчний
"ромашковий мур", що тягнеться з усiх бокiв по межi наметового  поселення.
Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тiльки вузеньку смугу
дикої цупкої трави, покрапаної ромашками та  васильками;  оце  буде  межа!
Оцього без дозволу не переступи!
   I  що  найдивнiше,  нiхто  досi  не  порушив  правила,  не   переступив
ромашкового бар'єру, так наче вiн був вищий за кам'яний,  так  наче  струм
був по цих квiтках пропущений. Сурма пiдiймає вихованцiв рано, схопившись,
бiжать мерщiй на зарядку, пiсля неї - умиватися вниз до  затоки,  де  вода
така тиха, красива й  святкова  i  прив'ялений  цвiт  акацiй,  осипавшись,
плаває в нiй... Звiдти бiгцем на снiданок, де мало не  кожен  вимах  ложки
маєш робити по командi, а потiм схоплюйсь  i  на  борт  грузовика,  щоб  з
пiснями їхати на роботу, на отi радгоспнi поля, що  їх  схема  на  великiм
щитi виставлена посеред табору. На тiй схемi все  позначено,  заштриховано
то так, то iнак всi вашi архiпелаги: де плантацiї виноградникiв, де горох,
де огiрки... Що ж до лiкарських рослин, то вони ростуть всюди, умiй тiльки
їх  знаходити  з-помiж  бур'янiв...  До  роботи   хлопцiв   пiдганяти   не
доводиться, самi стараються, щоб виконати корму в ранковi години, доки  ще
спека не вдарила. А пiд час спеки їх, смаглюкiв,  шукайте  внизу,  вода  в
затонi Чоргуватого вiд їхнiх тiл аж кипiтиме i виляски йтимуть  по  всьому
урочищу: зрозгiнцi, з берегових круч шубовскатимуть смiливцi вниз головою,
змагаючись, хто глибше пiрне та хто далi вирине.
   I так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвiнкоголосий гомiн.
   I не скажеш про цих стрижених, що їх так уже пригнiчує та уневолює  ота
межа трав'яна, яку без дозволу не маєш права переступити. Бо ж  по  табору
ходи, скiльки хочеш, пiд накриттям, де обiдають,  тебе  зустрiне  привiтне
правило: "Добавки просити не соромся,  ти  її  заробив!",  гуляючи,  можеш
вибратися на найвищу табiрну  точку,  i  буде  тобi  на  сто  верст  видно
увсiбiч,  бачитимеш  повитi  серпанками  далекi  береги  широко  розлитого
гесiввького  моря,  а  в  iнший  край  -  степи   й   степи,   з   давнiми
курганами-могилами де-не-де. I рейси - якраз в отi  степовi  простори,  де
баштани й кукурудза, де горох i морква ждуть твоєї сапи, де  в  обважнiлих
вiд яблук садах теж для тебе знайдеться  дiло...  Зупиниться  iнодi  перед
щитом  iз  схемою  полiв  постать  маленька,  побачиш  юне  чиєсь   личко,
серйознiше за свiй вiк, повите задумою, стоїть хлоп'я, вивчає заштрихованi
свої архiпелаги: ото ще стiльки треба прополоти...  А  бур'яни  жилавi,  а
рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться...
   Та все ж iз вигостреними сапками, разом iз сонцем, щодня - як у бiй!
   Ганну Остапiвну хлоп'ята щадять,  тiльки  сонце  пiднiметься,  вони  їй
одразу: "Ганно Остапiвно, далi  ми  без  вас.  Забирайте  свою  сумочку  з
валiдолом та йдiть он у холодок, у посадку!"
   - Таж розбiжитесь.
   - Не розбiжимось. Хоч i кортить, а вас не пiдведем!..
   I таки наполяжуть, щоб iшла вона собi в затiнок, бо ж усi знають, що "в
неї - серце", бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами,  а
виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши  вдовою.  I
нiколи й не  скаржиться,  не  плачеться,  гумору  не  втрачає.  "Виходить,
довгожителька я - всi педагогiчнi реформи пережила... I на пенсiю не пiду,
доки ще цих ось бусурменiв не виведу в люди..." Всюди в тутешнiх радгоспах
зустрiнеш таких, що в неї за партою сидiли. Тож i не дивно, що коли  треба
було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапiвну обрали,
- з iндiйськими жiнками там познайомилась,  бачила  японця,  обпаленого  в
Хiросiмi атомною бомбою...
   Струдженiй, змученiй хворобами Ганнi Остапiвнi нелегко дається  табiрне
життя, лiкарка навiть порадила їй "наметовий режим", але вона  й  сьогоднi
тут, iз своїми бусурменами. Тим-то нiяк не можуть  хлопцi  дозволити,  щоб
їхня Ганна Остапiвна та в спеку  з  сапою  нагиналась...  Вони  й  за  неї
потрудяться, а вона хай собi сидить у  затiнку  пiд  лiсосмугою  та  в'яже
синовi светр з овечої вовни.
   Час  вiд  часу  пiдводячи  голову,  Ганна  Остапiвна  бачить  маленьких
трударiв, їхнi смаглюватi, в самих трусах-майках постатi,  що  позгиналися
над роботою, - тiльки сапки мелькають у руках, i земля аж куриться там, де
вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не  вистачає  мiж
ними, зринули й покотилися в свiт клубками перекотиполя,  i  невiдомо,  де
вони зараз та що з ними - при цих думках тихий  смуток  набiжить  на  лице
Ганнi Остапiвнi.
   Розморена спекою, обтяжена думами,  сидить  вона  зi  своїм  в'язанням,
поволi розмотує з свого клубка паралелi та меридiани, i раптом,  нiби  ввi
снi, їй сниться ось таке, що вiдбувається наяву: з лiсосмуги,  iз  колючих
заростей неохайна чиясь голова висувається, очата бiгають злодiйкувато,  а
розтовчена, в зашерхлiй сукровицi губа  пробув  зобразити  щось  схоже  на
винувату усмiшку:
   - Здрастуйте, Ганно Остапiвно...
   - Добридень... Тiльки хто ж ви є?
   - Та це ж  ми...  вашi  (при  цьому  висувається  з  заростей  i  друга
дивовижно нечупарна iстота). Невже не впiзнали?
   - А так що й не впiзнала, - iз спокоєм Будди вiдповiдає Ганна Остапiвна
i аж примружується. - Що за однi?
   I хоч пришельцям важко й повiрити, що вони вже такi невпiзнаннi, та все
ж вiд них чується:
   - Ну, я - Кульбака, а це ось Гена...
   - Не знаю таких... Може, ви - iнопланетники?
   I вона знову схиляється над своїм в'язанням. I вже  неприступно  суворе
обличчя в Ганни Остапiвни, i очi тiльки в роботу втупленi. I це  розумiйте
як хочте, скажiмо, ось так; всю душу,  мовляв,  у  вас  вкладала,  в  люди
хотiла вас, малих нiкчемникiв, вивести, а ви менi чим вiддячили? Нi в  сих
нi в тих почуваються обидва перед  старою  вчителькою,  чути  iз  заростей
шушукання якесь невпевнене, потiм голосок майже запобiгливий  запитує  про
Марисю Павлiвну, але вiдповiдi нема, на це Ганна  Остапiвна  й  зовсiм  не
вiдповiсть, сидить, як кам'яна половецька баба на степовiй могилi,  тiльки
спицi в пальцях i ворушаться. Задичавлених прибульцiв для неї нiби  зовсiм
нема, не iснують, розтанули, розчинилися в просторi. Така  ранiше  ласкава
була, а зараз нiчим її зворушити не  можуть,  сама  ображена  мовчазнiсть,
навiть байдужiсть, стала зовсiм, сказати б по-їхньому, неконтактна,  i  це
дошкуляє найбiльше, вона вже вас  викинула  з  душi,  ви  для  неї  тiльки
пiдозрiлi пришельцi, вiдтручує обох геть  у  вашi  колючi  заростi:  iдiть
собi,  звiдки  прийшли...  Тут  iншi  люди...  Тут  чесна  зразкова  школа
трудиться...
   А в обiдiшню пору, коли загони пiсля працi повернулись до табору i,  як
звичайно, викупавшись та пообiдавши, розходились уже по  наметах,  помiтив
табiрний  черговий  двох...  ну  мовби  iнопланетних!   Двоє   ошарпанцiв,
"осмалених,  як  гиря,  ланцiв",   несмiливо   виступивши   з   радгоспних
виноградникiв, поволi наблизились до межi табiрної  зони  й  зупинились  в
нерiшучостi бiля квiткового бар'єру. I хоч не було там колючого  дроту,  i
не була замiнованою та смужка невинного покордоння, хоч тiльки ромашка там
бiлiє та синiми сузiр'ями цупкий петрiв батiг цвiте, - все ж пришельцi  не
одразу зважились той бар'єр переступити. Занехаянi, бездогляднi,  сторожко
стояли з нахиленими лобами, вглядалися  в  той  трав'яний  мур,  що  мовби
чимось вiдлякував їх, мовби та ромашка й петрiв батiг таїли  в  собi  щось
дуже страшне, непереходиме.  Сонце  палило,  нагрiте  рiзнотрав'я  пахтiло
медовим духом, васильки та чебрець наче  пригорiлi  були,  поникло  стояла
шавлiя з темно-синiми квiтками та залiзняк з рожевим цвiтом,  i  десь  мiж
ними цвiркунцi шаленiли, не знаючи втоми, коники та цикади  аж  чманiли  у
вiчнiй своїй трiскотнявi... Тож як?
   Могли б ще вернутись назад цi,  що  стояли,  роздумуючи  над  квiтковим
бар'єром, могли б ще чкурнути геть звiдси у свої галасвiти, i, мабуть,  за
ними нiхто й не гнався б, одначе,  видно,  щось  таки  переважило  на  тих
тонюсiньких i зовсiм невидимих терезах, бiля  яких,  може,  порядкувала  у
своєму фартушку  зеленоока  цикада,  на  терезах,  в  якi  цi  двоє  зараз
пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них рiзко схмурився лоб, i
нога рiшуче ступила через  трав'яний  бар'єр,  шугнула  в  тi  переплетенi
ромашковi хащi, чебрецi та Петровi батоги,  аж  музика  трав'яна  на  мить
обiрвалася, оркестранти так i бризнули увсiбiч!
   Так зробив Кульбака свiй, може, найрiшучiший крок у життi. Услiд за ним
i Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зiтканий мур, що подолати
його було, здається, їм незрiвнянно важче,  анiж  би  двометровий  мур  iз
каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону,  без  поквапу  прямували
вони на очах у всiх до табiрної щогли,  де  вже  стояли  директор  Валерiй
Iванович, закутий у лати свого непроникного  спокою,  i  Ганна  Остапiвна,
тепер  уже  по-материнськи  усмiхнена,  i  Марися  Павлiвна  стрiчала  їх,
схвильовано  прикусивши  губу  -  чи  щоб  не  розплакатись,  чи  щоб   не
розсмiятися. Всi, всi  в  напрузi  дивились,  "Бригантина"  з  усiм  своїм
особовим складом эанишкла, стежачи,  як  двоє  цих  зiщулених  прибульцiв,
подолавши найвищий у своєму життi  квiтчастий  бар'єр,  переконавшись,  як
тяжко дається перемога над самим собою, робили по табiрному тирловищу свiй
трудний перехiд, крок за кроком, без поспiху несучи до щогли свої напаленi
сонцем голови i юну свою  спокуту.  Але  навiть  це  тут  виходило  в  них
по-рiзному. Гена iшов знiчений, мовби поменшений  пiд  тягарем  вчинку,  а
цей... а комишанець, вiдчувши себе серед своїх, збадьорено  випростався  й
наближався до щогли вже з веселим виглядом, пiд прапором  своєї  вiдкритої
усмiшки, мовби зовсiм нi в чому не винуватий!



   XXX

   Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього  бiнокль
(подарунок шефiв), час вiд часу хлопець прикладає його до очей, дивиться в
далеч днiпровського  моря...  Проходять  там  у  сонячнiй  млi  пароплави,
осадкуватi  баржi  з  вантажами,  -  всi  вони  вже  знають  цю   хлоп'ячу
"Бригантину", що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорiв, що їх
хоч i пiдмивав ось уже скiльки лiт штучне море, розгойдане вiтрами, а вони
все ж стоять нерозмитi, цiле лiто  сивiють,  окутанi  духом  сонця,  духом
степового рiзнотрав'я.
   Деколи й Марися Павлiвна пiдходить  до  хлопця-чергового  i,  взявши  в
нього бiнокль, прикладає до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить
по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на  палубi  видно  матроську
бiлизну, вона сушиться, розвiшана на мотузцi, i ще видно Марисi високу  i,
як здається їй, красиву людину, - може, капiтана баржi, -  що,  схилившись
на поручнi, пильно i нiби аж сумовито дивиться сюди, у  бiк  "Бригантини".
Певне, й тому, пропливаючому, добре вiдоме це мiсце, що рябiє  внизу  бiля
урочища рiчковим, так званим ходовим знаком для суден, а  нагорi  височить
табiрною щоглою, блищить наметами, з яких iнодi постатi  хлоп'ят  водночас
випорскують i, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки  мчать  униз,
до води.
   Хто вiн, той,  що  на  рудовозi?  Може,  котрийсь  iз  шефiв?  Можливо,
знайомий, бо ж чого так довго  та  пильно  дивиться?  Одначе  навiть  i  в
бiнокль не вдається Марисi впiзнати його. Хтось iнший, мабуть, впiзнав би,
Оксана-виноградарка, мабуть, розгледiла б у ньому i з вiдстанi того,  кому
дарувала тут колись свої плавневi мiсячнi яйва...
   - Вантажити баржу!
   За цiєю командою намети одразу пустiють, хлоп'яче  плем'я,  хоч  i  без
вояцьких лукiв та без списiв, з шаленим галасом чимдуж  мчиться  униз,  до
затону. Бо хiба ж є праця жаданiша, нiж ця, що їм  випала  зараз!  На  днi
урочища, бiля самого затону, вiдкрито приймальний пункт, куди  звозять  зi
всього степу кавуни, везуть просто з баштанiв,  i  їх  тут  виростає  цiла
гора, щоб звiдси перекочувати на баржу - по триста тонн бере  вона  їx  за
один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадiон, ледве  вмiщається
в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака її  оглядав  зацiкавлено,  бо,
може, це якраз та самiсiнька, що нею колись пiд час будiвництва ГЕС возили
тут камiння з кар'єрiв, - мама  iнодi  з  незрозумiлiм  присмутком  згадує
чомусь ту баржу з камiнням як неодмiнну познаку своєї молодостi...
   Баржа стає, прилаштовується до причалу, i ось тодi табiрним  ангелочкам
нарештi настав час показати,  на  що  вони  здатнi.  З  рук  до  рук,  мов
футбольнi  м'ячi,  летять  кавуни  й  кавуницi,  летять  рябi,   смугастi,
туманистi, тугi та теплi, бо щойно зi степу, з-помiж огудиння, i кожен  iз
них - мов планета, тiльки й того, що з хвостиком!
   Ось де Кульбака показує свою  вiртуознiсть!  Хоч  у  якому  буде  темпi
робота, хоч безлiччю йдуть i йдуть кавуни через  його  долонi,  а  хлопець
жодного не впустить, пiдхоплює i швидко й спритно бере їх, як малят, бо це
створiння тендiтнi, їх бережи, бо тiльки хто  загавився,  так  i  ковзнула
твоя планета крiзь руки, так i хряснула, i вже тiльки червонiє пiд  ногами
iскристий розтовчений жар...
   А де розтовчеш або де гнилий попався -  їх  пiдбирав  та  вiдносить  до
окремої купи... Бугор. Так, так,  той  самий,  що  -  в  чорнiй  масцi,  з
пiстолетом в руцi - в селi Чабанському таки налетiв на продмаг,  озброєною
рукою нацiлився на одну з продавщиць: "Касу на  стiл!"  Дiвчата  виявились
такi,  що  не  розгубились,  схопили,  скрутили  новоспеченого  гангстера,
затовкли в пiдсобку, вiдiбравши й пiстолет, що виявивсь iграшковим. I  ось
Бугор тепер спокутує грiхи, йому велено - для очищення душi - давати  бiля
баржi лад вiдходам, гнилим та розтовченим кавунам.
   З'явився одного разу в таборi й Антон Герасимович, хазяйновито  обiйшов
територiю, мовчки оглянув  межовi  познаки  -  той  символiчний  трав'яний
бар'єр...
   - Бачите, сама травиця, а нiхто ж не втiк! - шпигнула одна  з  кухарок,
коли вiн пiсля обходин повернувся до кабицi пiд накриття.
   Пiд час обiдньої перерви вирiшено було всiм колективно сфотографуватися
з Антоном Герасимовичем, оскiльки вiн вiдбуває на  заслужений  вiдпочинок.
Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному  мiсцi,  поруч  з
ним сiли  Марися  Павлiвна  та  директор,  а  ззаду  звiдусiль  понависали
ангелочки: на  фотографiї  вийшло  так,  нiбi  на  самiм  плечi  в  Антона
Герасимовича прилаштувався усмiхнений Кульбака, навмисне ще й мiну  веселу
скорчив.
   А потiм знову баржу кавунами вантажити, знову тугi та  теплi  бiжать  i
бiжать через твої долонi. Не  знає  втоми  за  цiєю  роботою  комишанський
трудолюб, опинився, нарештi, у своїй стихiї. Меншає гора на березi,  росте
гора кавунiв на баржi. Навантажилась баржа, вiдчалює, рушав, а на нiй  при
кермi... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша  фантазiя
здатна будувати мiста й кораблi, то чому ж би їй  не  витворювати  й  iншi
всякi чудодiйства? Ходили ж тут по степах маленькi iнопланетники,  тi,  що
їм крiзь будь-який стан матерiї зовсiм нетрудно проникнути,  крiзь  камiнь
вони проходять так само вiльно, як i крiзь повiтря! Будь-який мур кам'яний
переступали з такою усмiшкою, наче  то  перед  ними  всього-навсього  була
смужка нескошеної трави. Однi називають це силою уяви, iншi -  чаклунством
або чародiйством, та як там не є, але дивiться: на баржi, коли вона вийшла
з затону - просто на  очах!  -  виростають,  пiдiймаються  величезнi  бiлi
вiтрила! Чути навiть, як вiтер бринить у  них,  спiває.  Стара  натруджена
лайба, що, може, камiння  возила,  стає  враз  бригантиною  тугокрилою,  а
кермує нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий.
Горою лежать за ним тi, що тiльки-но з баштанiв, мiцнi теплi дiти степової
землi. Триста тонн взяв вiн  їх  на  борт  i  править  з  низiв'їв  угору,
назустрiч течiї, може, аж до  столицi,  де  золотi  банi,  як  фантастичнi
плоди, округло сяють над мiстом, на  його  вiчних  горах.  Нестримно  несе
хлопця бригантина його уяви, її дух невпокорений, а вiн радiсний стоїть за
кермом, все далi й далi йде по водах розлогих та сяючих, i береги  вiтають
його, i зустрiчнi капiтани з веселим подивом запитують: звiдки?

   1970-1972

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:50 GMT
Оцените этот текст: