Олесь Гончар. Бригантина ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ Ў http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей виклик, з губiв не сходить посмiшка, напружена й мовби далека. В усiй постатi зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А пiд цим вдаваним вловлюється прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого. Звiдки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженiсть i цей упертий затаєний спротив? - Так оце ти i є Порфир Кульбака? - Там написано. Директор уважно вдивлявся в папери. - Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував? - А де нiч застане. - У нас треба говорити точнiше: де саме? - Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в клубi на горищi... - А вдень? По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось свiтле: - Вдень рибку ловив. - На якi ж гачки? - По-вашому, на гаки-самодери гачив? - А то нi? Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським жартом: - Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив... Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленiлого вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле стоїть, знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект, Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибинi очей, - такого не зарахуєш до розумово вiдсталих. Буйної, видно, вдачi козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична курточка на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер... I десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота... Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки перебiгає по вчителях ,у передчуттi психологiчної дуелi. "Не боюся вас. Остригли - хай... А бити не маєте права!" Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконьєр перед вами, - бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мiзки своїми вибриками! Мабуть, уже вмiє бути винахiдливо злим i жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього. - Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув... Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно... Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi заходять? Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон: - Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують. - А ти чого там опинивсь? - На кораблi дивитися - хiба не можна? - Мабуть, i далi збиравсь мандрувати? - Може, й збиравсь. - Куди ж, як не секрет? - Ну хоча б на лиман... - А на лиманi що? - Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами - його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно! Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з натхненням. - А пiсля лиману ще кудись були намiри? - А що? Куди душа забажав... Галасвiта! Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива жiнка, запитала: - Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн. - А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б ти пiшов!" - Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загиблої Атлантиди, - сказав директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвiтах... Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав? - Я й вiд вас утечу. - Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий, що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако... - Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте! В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало: - Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi позашиваємо. I в очi менi дивись. Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь просвiтлювати, тож тiльки й залишається директоровi давнiй класичний спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб дошкулити вчителям, цiй публiцi не бракує. Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне. Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчувається, має вiн свої уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не є, кожнiй найдикiшiй своїй витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в своїх дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки... деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть... - Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина думає про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочитаєш... - А це Борис Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. - Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в цiлковитiй темрявi навпомацки пробоїну залагодити... Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'їв на флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй шиї. Справдi, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий, iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк... - Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна, вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi, що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi герої - це такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски повертає до життя, кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись, стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили... Чи, може, зробили? - Нi. - Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак спiдлоба, вовчуком... Це, по-твоєму, справедливо? Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу. - Не знаєш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас ображаєш - ти подумав про це? Тобi приємно було б вiдчути таке ставлення до себе? Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих своїм недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець вiдповiв без ентузiазму: - З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна на двох... - Веслувати вмiєш? - поцiкавився Борис Савович. Хлопець вiдразу ожвавiв: - На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда, розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш". - I часто "позичав"? Що їм сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними стоїть ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами, попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскакує на водi... - Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, - мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене сюди? - Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, - нахмурився директор. - Усi - в школi, усi - вчаться, а ти... - Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки! - А ти потiм щоб знов за своє? - Я поклястися можу! - Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не маємо права, - пояснила Ганна Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу покладає, може, останню надiю. I ти нашої школи не бiйся. Суворо - це правда, але ми тобi зла не бажаємо, з часом призвичаїшся, сам належно оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi, роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю, вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi грає, але i в твоєму пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над своїми вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син її, подумай! Колись, може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки що... - Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом гортаючи особову справу Кульбаки. - Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його, певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати... - Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери особової справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова впертiсть, перекiрливiсть, непослух... - Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна Остапiвна, i тiсто обличчя її розплилось, пойнялося привiтнiстю. - Пiдвищена реактивнiсть нервової системи, - далi вичитував директор, - надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й дивуєшся, чого тебе направили до нас. Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в розмову: - Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв складаємо про тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш. - Як? - Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе було, воно тут i вмре. - Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все, вигадали! - Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, - приспокоїв його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрюємо. I повiр, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спiльної мови... I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiякої фальшi, проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище правопорушника вiддiляло хлопця вiд цiєї людини з Її владою, витримкою, з якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу торкають то застiбку особової справи, то стрiчку краватки на грудях, бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але таким речам не дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити тебе в капкан, укоськати, приневолити. Нi окрикiв, нi погроз, нi тупотiння ногами, та навiть i в цьому Порфировi вчувалося щось пiдступне. Бо як можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили? - Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить, - солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi цiлковиту з нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж стане легше. Очистишся. I не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так? - А те, що у вас школа режимна. - Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявляєш, що це таке? - Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу! - А ти ж як хотiв? - Очi Валерiя Iвановича посуворiшали. - Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i ми не приховуєм: iснують у нас обмеження, правила значно суворiшi, нiж у звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не захотiв вiдвiдувати... Тож не нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступаєш у режим напiвсвободи, - так це в нас зветься. Зате згодом, дiйшовши розуму, нам ще й спасибi кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв. - А побачення дозволяються? - Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - I чуб дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою. - А за хулiганськi вибрики, - попередив директор, - за саму спробу вчинити зловмисне щось... - Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте! Берiть! Кидайте в карцер! I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а крик натерзаної горем душi, близької до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться, коли й самотнiсть не лякає, - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стiнами затулитись вiд вас усiх! Про маму запитали та чи любить вiн її. - Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi. - Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi, я й тодi не повiрила б. - Чому? - Тому, що це страшно. Хто розучився матiр любити, то вже, вважай, пропащий. - А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець. - Ти не такий... Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали, чи й досi портрет її красується на Дошцi пошани бiля Палацу культури в Комишанцi, серед тих, ким пишається науково-дослiдна станцiя. Бо саме таким, як мама, станцiя й завдячує своїми успiхами, навiть iноземнi делегацiї приїздять на мамину дiлянку приглядатись, як це воно в неї виходить, що там, де, крiм молочаю, нiщо не росло, де тiльки iржавi снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють виногради найкультурнiших сортiв! Знатна гектарниця! Трудiвниця такого хисту, що в неї навiть кучугурна "Сахара" змiнює свiй норов, свою вдачу, на пустирищах в неї всi чубачата приживлюються, i нiяка їх нi мiльдiя, нi виноградна воша не бере! При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й цi люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому вiдгукуються, чимось мовби стають йому ближчi. На мить виникло навiть бажання бiльше перед ними вiдкритись, про мамину працю їм бiльше розповiсти, може б, заодно i його вони пожалiли чи, може б, i приголубили. Бо вiдчув, що цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж у тих, що, буває, лiзуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи їм, чий та звiдки ти, розваж їх собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий для ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним зiтханням виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося слово "напiвсирiтство", як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордiсть так i випустила свої пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким зараз його могли тiльки принизити. Вже такий оце є, такий у когось удався, що вiд найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручується в клубок, як оте плавневе їжаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою, так воно миттю й згорнеться, сховається само в себе - лише голки-шпичаки в усi боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками самолюбства, зараз притишено дихала його впертiсть, i гордiсть, i зачаєне найжагучiше бажання - втекти, втекти... Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що зараз спитають i про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше, найнестерпнiше. I що їм сказати, коли запитають? Хiба що крикнути: "Вiтром навiяний! Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж допитуванням про це. Коли десь на пристанi п'яниця мимойдучий стане знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було й збрехати, вигадати йому того батька, назвати, зрештою, першого-лiпшого з радгоспних механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигадаєш, перед цими тiльки й можеш скрутитись їжаченям, з острахом i ненавистю ждучи вiчного їхнього запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у степ, у плавневе роздолля. З рибами, з птахами, з їжаками, навiть з гадюками куди легше, анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? Є в тебе батько чи нема? Живуть собi, а ти - собi. Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi ждав, а вони... так i не спитали. Бiльше того, директор знов заговорив про Порфирову маму, про те, як розхвалювали її досягнення на котрiйсь iз нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, її трудову честь, а в зв'язку з Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнської любовi, i хлопець, слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi. - Десь там i мама зараз думає про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумiєш? Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими спазмами, вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим своїм лобом: розумiю, мовляв. II Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного царства! Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i виникне в його спраглiй уявi, проблисне розкiшшю верб вадбережних, їхнiм важким текучим срiблом над тихими водами комишанського затону... Споконвiкiв стоїть Комишанка над самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах, слухав музику їхнiх шумiв осiннiх (нi на якi iншi шуми не схожих) та крякiт птахiв, що гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь заростi й каюком не проб'єшся. Очеретом тут здавна вкривають хати, з очерету господар ставить довкола садиби лiсу-загорожу, очерет можна використати ще й як будiвельний матерiал, - це клопiт комишитових заводiв, що їх останнiм часом розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають комишанцям взимку тепло, а влiтку - чарiвнi свої шелести мiсячними ночами. Якщо хочуть похвалити дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А коли тяжко лаються, то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо, коли хто покидав цей свiт, для домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть на розкопках у сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд скiфськими царями очерет, незiтлiлий за тисячолiття... Косять очерет здебiльшого взимку, коли заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять їх по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують тодi з плавневих джунглiв до Комишанки цiлi флотилiї човнiв, чорних, просмолених, i на кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного накошеного добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними скiсками, короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, - коли треба, йдуть жнивувати нарiвнi з чоловiками. Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча їй, як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого начальствi з заявою: адже там, де вона працює, у колективi науково-дослiдної станцiї, молоду жiнку не раз уже вiдзначали за її самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд i нiбито навiть краще тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека крiзь очерет не проб'є. Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в Комишанцi, i стереже її присмучений Рекс, вiрне створiння, що тяжко переживав вiдсутнiсть господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж подалася в контору до свого начальства: - Вiзьмiть на поруки! Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям, одначе нагадали при цьому, що потрапив її синок до суворого закладу з її власної згоди, за клопотанням батькiвського комiтету та за сприянням дитячої кiмнати мiлiцiї, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може пiти i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти мерщiй до тiєї спецшколи аж у Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провiдати сина їй дозволено буде лише згодом, коли вiн, вiдбувши карантин, своєю поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже, Оксанi залишалося тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим дротом, а що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, i ночами, як розповiдає легенда, сторожi за добру плату подавали ченцям через мури коханок у лантухах. Не стiльки молитвами себе там виснажували, скiльки справляли нiчнi оргiї, а тепер за той мур додумались дiтей кидати, нi за що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i її ненаглядного синочка! Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на нього i сiльраду просила, й лейтенанта з дитячої кiмнати мiлiцiї, щоб спровадили її мучителя будь-куди, аби не розтерзував її своїми витiвками, а ось тепер, коли його прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi не знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута! Стане, спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кураїна, що ген покотилась, пострибала по-хлоп'ячому, спричинює бiль. Така спустошенiсть, така самотнiсть, - здається, розiрветься душа! Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь день тут, серед цих сипучих пiскiв. "Українська Сахара"! Двiстi тисяч гектарiв мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може, ще в доiсторичнi часи, проходило рiчище прадавнього Днiпра. Поступово змiщувалось воно, пересуваючись на захiд, бо земля ж крутиться й крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв), квiтучий був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а копанки, що їх тут пiзнiше проїжджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося довкiл похмуре царство кучугур, текучих пiскiв, що їх, хоч скiльки докладено зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер - i це ж таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки й виноградники, насадження сосен, тополь та бiлої акацiї. Недарма їсть хлiб ця науково-дослiдна станцiя, що розрослася вприбiч радгоспу, все далi заходячи в кучугури своїми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi досвiду й тi, що пишуть дисертацiї, їдуть звiдусiль подивитись на працю тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та виноградарок-гектарниць, таких, як Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось? Нашестя найстрашнiших рухливих пiскiв людина таки спромоглася тут зупинити, i, виявляється, зупинила вона їх... очеретиною? Так принаймнi вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi приїжджi з'являються в неї на дiлянцi, де всюди в пiсках по вчорашнiх кучугурах, розрiвняних бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi проти вiтру - очеретянi мури! Саме вони прикривають собою ще один вiдвойований гектар, де, пригорнутi на чималiй глибинi, якраз прокидаються до життя винограднi чубуки, Оксанинi вихованцi. Має норму виростити п'ятдесят тисяч виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв особливих, гартованих, бо це ж карантин, звiдси саджанець має вийти чистим, знезараженим, i таким вiн вийде, адже нiякий шкiдник, нiяка нечисть не витримує влiтку цих розпечених пiскiв, їхнiх пекельних температур. Кiлькiсть приживлень в Оксани завжди висока, не дає вона загинути чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво приживляти, плекати їх, оберiгати та вирощувати, а своєму коханому синочковi дати раду так i не змогла, змушена була його втаювання перекласти на чиїсь руки. Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них? Чи, може, за дрiбну провину, за найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне? Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту сьогорiчних саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд автобуса рушили до неї навпростець якихось двоє: кремезний моряк рудочубий та чорнявенька дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав її стан. Боса йшла, а модельнi свої несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи в сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею i є вони, вчителi, тi самi, що будуть вихователями її сина! Прибули вони - Борис Савович та його колега Марися Павлiвна, на прiзвище Ковальська, - щоб познайомитися з матiр'ю, дiзнатись про того бешкетника, так би мовити, з першоджерел. По правдi кажучи, здивували матiр-одиначку своїм вiзитом. Аж ось де її знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матiр вирiшили провiдати. Робiтниця була розчулена цим. - Так оце ви, вчителята, - розглядала вона їх схвильовано. - А я подумала, чи не практиканти якi... Зiрким оком помiтила перстень на правiй руцi в Бориса Савовича i одразу ж зробила висновок, що вже вiн одружений, не якийсь там неоженьба, що тiльки й шукав романiв, - отже, такий бiльше пильнуватиме довiрених йому вихованцiв. До Марисi Павлiвни в робiтницi ворухнулося щось навiть ревниве: ось такiй молодiй та, мабуть, i недосвiдченiй передано її Порфира на вишкiл? Чи зумiє вона його перевиховати i що йому прищепить? Якщо ременя не слухався, то чи слухатиме вiн її, таку маленьку та тендiтну? З виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапляється, й десятикласницi мамами стають... I ревнощi, i сумнiви заворушились, однак перше враження своє Оксана нiчим не виявила, навпаки, їй хотiлося по щиростi привiтати цих людей, обiйтися з ними гостинно. Якби ж це вдома! А тут i посадити нiде. - Сiдайте ось хоч тут, - вказала їм на зваленi купою кулi очеретянi. Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш приємно пригрiвало живим теплом, i степ дихав вiльготно, вiтерцем обвiвало людей, i вчителька сказала: - Тут у вас почуваєш, що йдеш крiзь повiтря. Влаштувавшись на кулях очерету, молодi педагоги стали розпитувати Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, i хоч вiдомо було їм про материнi скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому, а зараз вона аж нiяк не хоче скаржитися на нього, нема йому вiд матерi нi осуду, нi клятьби. Про що б не зайшлось - усмiх поблажливостi перемайне, iскринки слiз, хай зболених, але гордих i радiсних, уже зблискують в материних очах. Бо така ж у нього душа, такий вiн добрий буває! Тiльки весною запахло - вже шпакiвнi подерся ставити, а взимку цiлий день на рiчцi лунки пробивав, щоб риба не позадихалась! Марися Павлiвна, не вiдводячи погляду, стежила за молодою матiр'ю, знаходячи в нiй схожiсть iз сином, - така ж чоласта, очi сiрi, тiльки великi (в того розбишаки дрiбненькi), шия висока й худа, при рiзкiм поворотi голови аж жилами напинається. В обличчi жiнки якась змученiсть, швидкi спалахи настрою змiнюються швидким пригасанням, як у людей нервових - видно, що нерви розшарпанi вкрай... Усе це, ясна рiч, карби, полишенi коханим синочком... Газова косинка, однак, вив'язана по-дiвочому, губи пiдфарбованi, - цього, бач, не забуває. I лице, хоч змучене, проте має в собi привабливiсть, в поглядi сяйливому, гарячому почувається внутрiшня пристрасть, прихована жага. - Любов слiпа, це вiдомо, - сказала вчителька, - але вас просимо розповiсти про свого сина по можливостi об'єктивно, нiчого не втаювати. А колега її додав: - Якщо ми бiльше про нього знатимем, це пiде йому на користь. - Та вiн же в мене не карний злочинець! - Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб вирiс вiн чесним, мужнiм, красивим... Це й наша мета. I дивна рiч: з першого слова мати повiрила їм, вiдчула, що не повинно бути таємниць вiд цих людей, якi вiднинi теж вiдповiдають нарiвнi з нею, якщо не бiльше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя. - Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - Єдина ж у мене дитина... З першою судьбою i отак горюю... Серце зiтлiло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивiться, яка стала, - витягла вона свої жилавi руки, - а я ще ж молода. I всьому причина вiн. Бо немає днини спокiйної, настане нiч, i тодi ще бiльше в тривозi, бiжу пiсля кiно до клубу, нiчних сторожiв питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же вiн у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже... "Утопивсь!" - аж наче хтось шепче менi. I нiби наяву бачу, як удосвiта витягують його неводом, неживе, посинiле, заплуталось у рибальськi сiтi... Станеш потiм питати, де був, а вiн тобi як засипле сiм мiшкiв гречаної вовни, нарозказує, тiльки слухай... Бо вiн же в мене як Гоголь, - i змучено посмiхнулась крiзь налиту сонцем сльозу. - Скiльки в нього тих фантазiй! Може, й вам уже розказував, як дiдуся поранило i як його Рекс витяг з поля бою? Що дiдусь поранений був - це правда, з однiєю легенею жив, а ось що Рекс... то де вiн там узявся на фронтi! - Уява активна, ми це помiтили, - зауважила Марися Павлiвна. - Повiрите, iнодi вiн у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, i школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудiть. Вибiгаючи на роботу, поставлю йому будильник пiд вухо, а вiн i будильник проспить, i до школи потiм не дiйде, бо когось по дорозi зустрiв, чимось захопився i вже про все на свiтi забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбiше, там йому право-воля! - Волелюб, - вперше усмiхнулась Марися Павлiвна. - Йому гарно, а менi... Мiсця не знаходжу! Де вiн, мiй гуляй-вiтер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хiба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки i в школу не йде: "Я, мамо, поранений..." Розбинтувала, а там нема нiчого... Отакий фронтовик! - Скажiть, дiдуся вiн слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно. - О, доки дiдусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була - нерозлийвода. I на риболовлю разом, i на виноградники, було, бiжить, коли дiдусь пiшов сторожувати, - не раз у куренi й ночував. Прибiжить пiсля ночiвлi радий, веселий, доповiдає: "Мамо, я сьогоднi нiчого не накоїв!" - А ви не пробували його до своєї роботи прилучити? - поцiкавилась учителька. - Пробувала. Вiзьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвiдмовно, покрутиться бiля мене якийсь час, а тiльки вiдвернулась - уже лови вiтра в полi! Та для кого ж цi кучугури насаджую? - з жаром говорила вона, нiби син уже наяву ось тут виник перед нею. -Таж для тебе найперш! Двiстi тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобi вiд капiталiзму дiсталось, а тепер, глянь, що зроблено! I для кого? Для кого, скажiть, оцi кучугури розрiвнюю, виногради закладаю, пiдживлюю, сто разiв поливаю? Пiски - як вогонь, навiть найживучiша фiлоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витримує, гине, а саджанець мiй росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелiю, а ти? Оце така мамi вдячнiсть вiд тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всi пошматованi!.. Iнодi розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду бiльше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги менi цiлувати. Дивись, кажу, скiльки я цих кучугур окультурила, але ж i на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Вiн i не вiдмовляється: вивчусь, каже, пiду в механiзатори, на плантажнi плуги... А поки що набере хлопцiв i гайда в тi он, ще не займанi кучугури... А там повнiсiнько ж снарядiв та мiн у пiсках - ото я можу бути спокiйна? Ми ось тут як розрiвнюєм кучугури, то саперiв щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо... Як нiби епiчне щось, слухала Марися Павлiвна розповiдь робiтницi про тi буденнi негучнi битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити, окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрiвняти бархан за барханом, а потiм засiяти житом в кiнцi серпня, а наступної весни жито скосити, пiдiйняти плантаж, внести добрива i ще раз засiяти житом, а навеснi по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли жито викине колосок, в той час i виноград якраз бризне листом, i вони мовби захищатимуть одне Одного... Виявляється, жито одна з найвитривалiших рослин на планетi, жита боїться навiть осот, в цих умовах воно якраз i очищає землю, з жита тут усе починається..."0сь де панує творчий дух людини, - мимовiль подумалося Марисi. - I цi люди, що цiлий край повертають до життя, вони теж - як жито..." Не все з почутого Марися Павлiвна розумiла, далека була їй вся ця виноградарська технологiя, якою звично оперувала робiтниця, але ясно для вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зумiла оживити цi мертвi безплiднi пiски, що тiльки й були начиненi iржавим металом вiйни. I хоч педагогiчних нахилiв i не виявила стосовно свого сина, зате ж є в нiй оцей хист - серед усiх труднощiв виплекати свiй саджанець зеленолистий!.. Борис Савович виявився досить компетентним у дiлах виноградарських, вiн з пiвслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлiвна почувалася тут ученицею, наївною i, може, аж смiшною, що не могла до ладу про все i второпати, хiба що про жито та про те, що в цiм пiску найстрашнiший шкiдник гине, не витримує влiтку його пекельних температур. "Ох, якби ми, педагоги, так умiли вирощувати дiтей, як жiнка ця вмiє вирощувати свої виноградники та соснята!" Навiть з Алжiру присилають їй сюди чубуки, i вони тут у неї проходять гарт. фiлоксера, що ранiш вважалася непоборною, навiть вона пропадає в цiм вогнянiм карантинi. Адже цiле лiто тут все вогнем пашить, босою ногою в пiсок не ступнеш, i лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживляється пiд Оксаниним доглядом, звiдкись соки бере, розвивається. "Ось так, як ми саджанцi, так ви дiтей наших бережiть", - могла б ця молода жiнка зараз сказати Марисi Павлiвнi, i було б то справедливо. Найдорожче, що має в життi, сина єдиного, вiддала вона тобi на виховання, не впоравшись з ним сама... - Не вiддала б я вам його, - сказала задумливо мати, - та тiльки ж школа стогне, i сусiдки просять: вiддай та вiддай, Оксано, його в той iнтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Вiн же тут для всiх комишанських бешкетникiв авторитет! - Чим же вiн цей авторитет здобув? - запитала вчителька. - А тим, що вiрний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скорiше навiть на себе провину вiзьме... I меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забiякою. Якщо, каже, руки сверблять битися - бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у дiда вдався... Весь час кортiло Марисi дiзнатись ще про одне - найiнтимнiше: вiд кого ж дитя, з якої любовi? I коли, зрештою, зважилась запитати, то жiнка сприйняла це на диво природно, навiть не знiяковiвши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому. - Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна, вона за вiльну любов, безшлюбне з котримось зiйшлась, - говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помiтно попiд обрiєм. - I дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тiльки свободи дай... Не суперечу - безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любовi зiйшлась! - стиха аж вигукнула вона. - Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, - покохала, i все. Хоч дехто й радив, щоб на алiменти подавала, але нi, кажу, так обiйдусь. Гордiсть людинi дорожча... Та й станцiя мене скривдити не дасть. А колись ще вiн i сам, може, мене знайде, хоч сиву розшукає, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з своєї першої та, певне, вже й останньої любовi... Нi скарги, нi нарiкань не було в її розповiдi, скорше вона просто виповiдала себе цьому сонцю й просторам, спокiйно виливала душу цим уперше зустрiнутим людям, вiддалившись поглядом, задивившись у прозорi текучi марева, як у свої минулi лiта. III Режим напiвсвободи - так у них зветься це собаче життя. I саме таким уявляється воно малому комишанцевi. День твiй i нiч розписанi тут по хвилинах: лягай, вставай, бiгом туди, бiгом сюди, лише з двору не смiй анi кроку... Брама залiзна, глуха. У будцi вартовий невiдлучно. В який бiк не розженись - мур тебе зустрiне, мур такий, що його i собака не перескочить. I вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому i вночi плавня волею дихає, риба при мiсяцi сплескується, очерети шелестять. Десь там весна, птахи з вирiю повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнуднiше мiсце на свiтi! Монастир колись був, потiм колонiя неповнолiтнiх правопорушникiв, тепер школа. Тiльки не просто школа, а спецшкола - цим "спец" багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим - вiн тобi тут батько. Звелять спiвати - спiвай, скажуть за парту - не огризайся. А як тiльки старший хто на порiг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся: - Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрiшнього розпорядку!.. Пiд нулiвку остригли. Тут усi стриженi - плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хiба що старшi - тi, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфировi ждати, доки чуб вiдросте. А зараз i мама б не впiзнала: голомозий, мов арештант, у карцерi сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечi, за те, що з душової через кватирку хотiв випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришевi Тритузному, начальниковi служби режиму. Страшенної сили чоловiк, дарма що вiку пенсiйного. Не пробуй i вирватись, коли вiн схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тiльки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залiзну ходу, чув навiть вiддих, коли грiзний вартувальник зазирає крiзь вiчко до карцеру, чи то пак штрафної кiмнати, як вони його культурно величають. Потiм засув брязь! - дверi вiдчиняються, - здоровенькi були, товариш Тритузний вирiшив про