вiдати героя невдалої втечi. - Ну як ти тут? Не випарувавсь? - На мiсцi, осьосьо, - озивається Кульбака з тапчана. - Тiльки ти встань, коли старший заходить. - Не розумiю, чого вставати? - хлопець пiдводиться знехотя. - Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає! - Ну хай буде вам честь... Хоча всi знають: влада людину псує. - Не псує, а тiльки проявляє... Все, що було в нiй ранiше, виходить на поверхню... Зачинивши за собою важкi, цинком оббитi дверi, Тритузний має звичку пройтись по кiмнатi сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потiм сiдає на тапчанi й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стiни штрафної поколупанi, рябiють рiзними написами, що їх залишили пiсля себе невiдомi Порфировi попередники. I сам Порфир часу не гаяв, встиг увiчнити себе, прооравши цвяхом навкiс через стiну: "Хлопцi! Смертi нема!" Наче звертався в такий спосiб до плавневих своїх товаришочкiв, пiдбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь iз них довелося потрапити сюди, за оцинкованi дверi, в провалля нудьги i самотностi. Начальник режиму одразу помiтив свiженько нашкрябаний Порфирiв заповiт, з веселим прижмуром глянув на хлопця: - Вiриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разi, краще, нiж слiзьми пiдлогу поливати... А цвях, яким стiну проорав, викладай сюди. - Який цвях? - i погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп. - Давай, давай, не примушуй чесну людину лiзти до тебе в кишеню. Довелося вiддати. - Берiть, якщо вже й цвяха боїтесь. - Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тiльки випустили, - так йому тої свободи кортiло. Добре, що хоч без хiрурга обiйшлось, сама природа допомогла... Ох, як розумiє Порфир того невiдомого: iнодi настрiй наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звiдси вирватись. Iнакше цю публiку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: i горiлку жлуктять, i наклепують один на одного, а ти тiльки школу пропустив, нiч дома не ночував - i вже тебе за шкiрку та на режим! У неволю! У камеру смертну! Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кiмната як кiмната, тiльки дверi цинком окутi й з вiчком, щоб вартовому було куди зазирати. Вiрний друг - тапчан до твоїх послуг... Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагiдно з тобою бесiдує. - Знаєш, у чому бiда твоя, хлопче? - А в чому? - Ременя путнього на тебе не було. - Був. - Ой навряд... Менi ось у твоєму вiцi доводилось уже на хлiб заробляти. Один рiк погоничем, другий - iди льохи-виносховища колонiстам копати. Лопату в руки i нарiвнi з дорослими цiлий день, - аж полуда на очi вилазить. - Так то ж... колись. - Авжеж. Тепер iнше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам "Артеки", гармонiста штатного, розваги всякi... А коли ж до працi привчатися, як не замолоду? Глянеш, скiльки тих старшокласникiв - парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони цiле лiто байди б'ють... Такi трудрезерви - й на вiтер! - По-вашому, канiкул зовсiм не треба? - А навiщо вам стiльки канiкул? Щоб бiльше дичавiли та в шкоду лазили? Батьки-матерi день крiзь день на роботах, а цi тiльки й знають Днiпро, човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє наскочать, їдемо торiк з нашим директором на Брилiвку, а з кучугур дiвча якесь вискакує навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопцi снаряд знайшли i котромусь закортiло всередину тiй iграшцi заглянути. Ну й заглянув... Ще ми його i в лiкарню вiдвозили, поклали просто хiрурговi на стiл... - Вижив? - Але ж iнвалiдом буде! I сказати б за дiло, а то так, з дурної голови... Оце ж i ти: нiкого над собою не визнаєш, пiшов i пiшов по життю пустопаш... А була б на тебе, хлопче, мiцна рука, вмiла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафнiй, не соромив би матiр перед людьми. Чесна трудiвниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпiти! Нагадуванням про матiр Тритузний найбiльше й дошкуляє Порфировi: соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не лiз! Нудить, повчає, а в самого нiс червоний, голос хрипить - не одну, мабуть, цистерну горiлки видудлив за життя... Наставник! .Ранiше Тритузний нiбито єгерював у мисливському господарствi, є таке неподаля Комишанки, на вiдкриття сезону всi туди, бабахкають цiлий день, птицю розполохають, метається в небi, нещасна, не знає, куди й подiтись... Скiльки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий нi качцi, нi каченятi пощади не дасть... - А є такий закон, щоб лелек убивати? - зненацька запитує хлопець, дивлячись у вiчi Тритузному. Начальник режиму погладжує мiцну щiточку вусiв. Йому й невдогад, звiдки це аж сердите запитання. Бо ж сам вiн не був свiдком того, як знайшли напровеснi величезного мертвого лелеку пiд радгоспiвським гаражем, у калюжi кровi, з крилами задубiлими... Таким його вранцi люди побачили пiсля нiчної чиєїсь розваги. Всi обурювались вчинком невiдомого птаховбивцi, шофери нахвалялись ребра йому поламати, якщо виявлять, а Порфир i в школу не пiшов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакi є на свiтi... Кому вiн заважав, той птах? Був зовсiм довiрливий до людей, десь аж iз Африки прилiтав на цей радгоспний гараж... Опустiло лелече гнiздо. Скiльки пам'ятає себе Порфир, усе воно було, усе стирчало хмизом на гребенi сарая, i дзьобатий господар спокiйно стояв на однiй нозi та виклацував, згорда озираючись довкруги, нiкого не боячись... I ось - нема. На словах усi за природу, всi такi розумнi, а хтось таки ж руку пiдняв, хтось убив?! - Чого ж ви мовчите? Хлопець з настовбурченим виглядом ждав вiдповiдi, i Тритузний мусив пояснювати, що про вбивство лелеки дико й говорити, бо це не тiльки корисний птах, вiн просто друг людини... За народною прикметою, лелека щастя приносить... - Та тiльки чого це ти до мене з своїм лелекою? Порфир чомусь не став вiдкриватись, не розповiв, як було знайдено бiля гаража птаха в кровi затужавiлiй i як вiн за ним тужив... Мовчав, хоч нестерпно було, хотiлося викричатись: "Малих тiльки хапаєте, а самi? Лелек б'єте, ось такi ви... Жайворонят у степу скiльки гербiцидами передушили? Навiть тодi, коли вони на яєчках сидять. Бо де ж їм сховатись вiд ваших отрутохiмiкатiв!.. Цiлитесь, звiсно, по бур'янах, а чим оте захиститься, що голеньке, безпомiчне, зiщулилось у гнiздi... Дихнути на нього боязно, а ви на нього хмару отрути!" - Гербiцидiв цiлу баржу притягли, а про жайворонят нiхто й не подумав... - Це в нас буває, - нахмурившись, згодився Тритузний. - Сам бачив пiсля тих обробок: бджоли мертвi - купами бiля вуликiв... Та тiльки ж буває iнакше. Ось менi син пише з Каспiю, вiн у мене нафтовик, у пустелi разом з туркменами ставить буровi вишки. Зима i в них там видалась люта, навiть море замерзло, мiльйони птахiв лишились без корму. Пропали б, якби не людина. I знаєш, як їх виручали? З вертольотiв розкидали пiдкормку! Цiлi авiаз'єднання працювали на птахiв, тiльки це й врятувало їх вiд загибелi. - Ну, то по-людському, - буркнув хлопець i, зацiкавившись, почав докладнiше розпитувати про ту вертолiтну операцiю по врятуванню птахiв. Хотiв знати, якi птахи на Каспiї водяться та чи правда, що й тут, у степах, торiк нiбито бачили, як вертолiт за обмерзлими дрофами ганявся, тiльки вже не з метою пiдкормки... Тритузний цього пiдтвердити не мiг, зате вiн виявився неабияким птахознавцем. Запевняє, що доводилось йому бачити на своєму вiку навiть чорних жайворонят! I пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься: копитник... - А є ще такi пташата, що в ополонку пiд кригу пiрнають i по дну рiчки ходять, шукаючи собi там здобич, а потiм назад вибираються... Ось таке Порфир слухав би хоч i до ночi! Одразу й неприязнь його до цiєї людини мовби пригасла, вiн присiв навпроти Тритузного, ловлячи кожне слово з його розповiдi про тих дивовижних пташок, що пiшки по дну рiчки ходять... Але на цьому найцiкавiшому мiсцi Тритузний, глянувши на годинник, мову урвав i вже iншим, дiловим тоном звернувся до хлопця. - Може, маєш яку скаргу на наш надзирательський состав, то кажи... Бо краще тут викласти, нiж потiм бiгати до прокурорки, коли вона приїде братiю вашу опитувати. I пояснив, що тi, кому належить здiйснювати нагляд, регулярно наїздять сюди перевiряти, чи не кривдять тут вихованцiв, чи нема випадкiв рукоприкладства абощо... З боку Порфира нарiкань не було. Одна тiльки скарга мучила хлопця, але вiн тримав її глибоко в собi: за що я тут? Який на менi злочин? I коли ви мене випустите звiдси? Двi доби можуть тримати Кульбаку в штрафнiй, бiльше не мають права. Але ж i за двi доби занудитися, здурiти можна, дивлячись у вiкно на клаптик неба, що аж кричить своєю блакиттю, виманює: виходь, Порфире, гайнем погуляєм! Вирватись звiдси можна хiба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет. Є потреба чи нема - а бiжить! Добре, що хоч пускають, скiльки б разiв не просився. Вискочивши на подвiр'я, Порфир часом чкурне зовсiм не в той бiк, опиниться аж за майстернями, в глухiм закутку, де човни лежать просмоленi, лiта ждуть. Повпирались носами в мур - та його не пробити. Хлопець сюди-туди перебiгає очима: де ж той якiрець iржавий, що валявся мiж човнами напередоднi? I цвях вiдiбрали, i якоря нема, що мiг би аж он як прислужитись тому, хто замишляє ще одну вiдважну рiч... Береш якiрець, шпурляєш його через мур, вiн там зачепиться за що-небудь, а ти вже тодi по ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловiть! Хтось догадався прибрати: мабуть, i з вiдстанi в цiй школi читають Порфировi потаємнi думки. День повен сонця, повен весни. Днища човнiв понагрiвались, смолою пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто вирiс бiля каюкiв, на кому ще й зараз пiд курточкою рябенький тiльник, як у моряка, - мамин подарунок. На декотрих човнах по дну накладенi ребристi смуги, це полозки - на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихiд: чи по водi, чи по льоду - тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут... Умостився Порфир на перекинутiй байдi, на сонячному пригрiвi й задумавсь: моряк, а на такiй сушi, на такiй мiлинi опинився. Птахом, чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути звiдси. Бо ж не почуває себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата? Взимку ще нiчого, а як завеснiється, так уже хлопець нiчого й не вдiє з собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить... Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки щодня ж не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки живий був дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозакує, мовляв, ти не дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде... Не було, мабуть, кращої людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однiєю легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у якоїсь там на вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi, мовляв, старого у прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала). З дiдусем у Порфира нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той випадок з велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед без дiла скучає, притулившись пiд аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив, осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом, бо не додому ж його тягти. Повертається пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде сумний-сумний, пiшки повертається до себе на вiддiлок: "Якийсь недовiрок велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв велосипед (i як вiн його не впiзнав пiд аптекою!), але ж не признався, розгубився, згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi признався... Все склалось би, мабуть, iнакше, якби живий був дiдусь! На дiдусеву честь i онука назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так i зовуть: Порфир та Порфир... I нiяких нiжнощiв, нiяких тобi там "Порфирко" абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той жарт хлопцевi ножем у серце. Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi, ковбаситься у водi, стрибає з гiлляк, пiрнає на ямах без акваланга. I якщо хто вiдкушує курортникам блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на зуби: хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах! Матерi не до нього, вона свої кучугури окультурює, а вiн... Та вiн не ображається на матiр. Сюди вiддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити? Щось навiть схоже на жаль прокидається в нього зараз до неї, дома таке рiдко з Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму її доводив, до крику та слiз: "Горе ти моє! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була здатна, а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає. Найфантастичнiшi Порфировi думки все крутяться довкола одного: як випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою, щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти, коли їх з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини якої-небудь, щоб ящiркою прослизнути крiзь неї. Нема трiщини, мiцно, клятий, стоїть. В одному мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою домуровують її, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й неволi! З майдану спiв стройовий долинає на рiзнi голоси: В нашiй школi режим ох! - суровий, Та шляхи нам - у свiтле життя!.. Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може, iншої затягне? Хiба ви забули, що є ще й така: "Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"? Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi й червонi, справдi як тугий помiдор, мабуть, самими тортами матуся годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає, такого ковтюха хоч i пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на себе пихи, з першого слова присiкався: - Ти - чого? Кульбака з свого боку ошкiрився: - А ти - чого? - Я черговий по територiї. - А мене в туалет вiдпустили! - Так ти заховався i на сонечку загоряєш? - А тобi сонця шкода? - Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!.. Порфир аж пiдскочив: - Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь! - Хулiган! Забiяка! Ану стiй! Ану до директора! - Синьйор Помiдор кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки. Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями, поза гаражем (виходила чимала орбiта), щоб потiм уже шурхнути до карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами - вона вiдчинилася! Перше iнстинктивне бажання було одним стрибком туди, за ворота, одначе весь прохiд загородив трактор: саме в'їжджав вiн з потойбiк, з волi, червоний та запилюжепий, цiлячись на хлопця фарами, зовсiм слiпими вiд сонця. Тiльки в'їхав, важке залiзо брами знов зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк i вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити. На тракторi їхали, начiплявшись цiлою купою, хлопцi, все старшi за Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь сито й решето. Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають з територiї для весняних робiт на шкiльних гектарах. У доброму настрої, обсмаглi, веселi, - що то значить волею дихнули! Трохи навiть вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, якi ми орли, якi ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в них iще й польового вiтру повно! Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсiм маленьким вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався, що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор, зчинить гвалт, однак не мiг не пристояти, очей не в силi був вiдвести вiд цих веселих чубанiв на тракторi. - Чого тобi, манюнiй? - звернувся один iз них до Порфира зовсiм незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав: - Це якийсь новий жевжик. Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки й рiзницi, що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невiдомо i яким жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопцi й далi розважалися новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний цей манюнiй: - Свободоньки закортiло, еге ж? Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не перестає! Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг навтiшатися своїм капiтанським правом... Саме цей i вгадав потаємне бажання Порфирове: - Хочеш за кермо потриматись? - А можна? - Ну давай... Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до ганебної втечi, миттю шурхнути до карантинної, вiдгородитись вiд усiх оцинкованими дверима своєї карцерної схованки. Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв тiкатиму, а втечу! IV Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз, потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком. Начальник режиму був таки зазирнув до штрафної, але, переконавшись, що грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн бере їх на засув. I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не з'явиться тут, вийде замiж i виїде куди-небудь на цiлиннi землi, навiть адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi її не пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою обминайте його, за ним уже Колима плаче! Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще! Є ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван, материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу, коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконьєрськими веслами. Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не знає про змiни в Порфировiй долi, iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться одразу... Буде так: дядько Iван з'являється на подвiр'ї, чорнявий та смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шукає Порфира серед тих, що марширують, шукає й бiля трактора помiж хлопцiв, тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi заплутався в їхнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд замком тримаєте? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!.. Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрює в Порфировi мало що не спiльника браконьєрiв (адже саме такi, мовляв, недолiтки бiгають їм по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки, вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви, доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде, оголошується вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконьєрами в Кульбаки ще свої порахунки... Мрiї мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та високо, аж пiд стелею, єдине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiтає, сiдає навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного. Погойдуючись, цiвкає до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна. Здається, карасик. Є така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця, любить жити в комишах. Зв'язує чотири-п'ять комишин, робить над водою пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається цiле лiто та дiтей виколихує. Цiвкання пташине навiває Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi змiнюється надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу, знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його, надiя живе, жеврiє пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти їх обхитрити. Було ж одного разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба! Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло). Вгору, навпроти течiї, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий снує, хлопчашня купається, десь iз протоки сiно правлять човном - цiлий стiжок пливе... Заготовачi, що супроводили баржу, розлiгшись посеред палуби, грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень спiвали... А коли стрiчнi судна запитували їх: звiдки? - вiдгукувались на все Днiпро добре знаним тут жартом-примовкою: - З Комишанки, з козацької сторони! I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише коли шлюзувались, виявлено було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя зняла з баржi навiть їм незвичного кавунячого "зайця"... Аж усмiхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселiшав одразу Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi своїми пошкрябаними стiнами: мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд блакиттю весни на крилах нестримної дитячої уяви. I нiхто не зупинить цього корабля, нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне, проб'є, несучись до того свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче, i вiльно похитується пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими, по-весняному бурий, русявий, як ти! V - Оце, дiти, планета, - рука вчительки лягає на глобус. - Наша красуня планета... По-перше, вона кругла... - Як кавун? - Вважайте, як кавун... - А хвостик є? - При чому тут хвостик? - Ну, в кавуна ж хвостик! Карантинники, понахилявшись до парт, потiшено пирскають, спiдлоба позиркують на вчительку: чи не образиться? Нi, не образилась. Навiть посмiхнулась їхня Марися Павлiвна: - Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком вiд планети цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де твоє мiсце на цiй планетi, то навряд чи й зумiєш на глобусi показати. - Де живу, я й без глобуса знаю... Ось вiдпустiть додому - з зав'язаними очима втраплю. - Комишанка йому найлюбiша, - смiється з передньої парти Карнаух. - Столиця! - А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в'єтнамець казав: вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла -кiнця їм не видно, нашим очеретяним лiсам! Заховаєшся - вiк шукатимуть i не знайдуть! А рибки там! Устанеш раненько, ще й вода рожева, примостишся десь пiд очеретом, а воно ж клює!.. - Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега тебе потяг!.. - А таки ж було, - стверджує хлопець. - Кiлограм на сто бюрократа пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом я-а-а-к дасть!.. - Годi, годi, - уриває його захват Марися Павлiвна, - знаємо твої подвиги... I далi веде урок. На столi перед нею лежить розкритий так званий сигнальний зошит, куди потраплять всi твої грiхи, жодного Марися не пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго облягає груди, вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу приїздять до цих трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на їхнiх грiшних стрижених душах. Марися гарна спортсменка, часто й пiсля урокiв залишається тренуватись з художньої гiмнастики, коли спортзал вiльний; натренованiсть почувається в її рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за що, мабуть, її й прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постукує по класу у своїх модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд її ока. I чим її могла звабити ця школа, яка, здається, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на двi голови вищий за вчительку i знає на свiтi все, крiм таблицi множення... Той курить потайки, той про втечу виношує думки з манiакальною впертiстю. Вона його в музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн їй: я вже вмiю грати на всiх дверних замках i навiть на дечиїх нервах! Навiщо їй це все? Влаштувалась би собi десь у мiстi або принаймнi в селищi ГЕСу, де в неї нiбито є наречений - лейтенант мiлiцiї Степашко, що якраз вiдповiдає за неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полює за такими, як оцi ангелочки. Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бiк задивився, кишенi чиїсь переплутав, уже вiн тебе за шкiрку та в дитячу кiмнату мiлiцiї для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового екрана, зате з характером, про неї iншi вчителi жартома кажуть: "В малому тiлi - великий дух". Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не знаєш, що встругне, якого коника викине. Нiби на живу загадку, поглядає на нього Марися, коли вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний сфiнкс, свiтить на вчительку своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж нiяково стає вчительцi вiд того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безлiч вiдтiнкiв i значень, вловлюєш у ньому затаєну недовiру й зацiкавлення тобою, iронiя змiнюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чуєш, як десь пiд партою починає жалiбно пiдскавулювати мовби кимось пiдкинуте в клас цуценя. - Кульбако, це ти? Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний: - Що таке, Марисю Павлiвно? - Припини свої витiвки. Губи вiн навмисно стулює мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе... - Кульбако, перестань. Хлопець на губи вказує, дивiться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст, а те скавулiння знов озивається, десь воно там живе в ньому, в утробi, проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за своїм господарем, знайшов якусь шпарину й подав аж до класу свiй жалiбний голос. Товариству, звичайно, розвага, клас шаленiє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй... Iнодi хлопець пiсля своїх витiвок стає зовсiм серйозний, задумується про щось, вчительцi, мабуть, здається, що вiн живе зараз у своїх комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi сiло нi впало - вилазить iз запитанням: - Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд неї зосталась на тому каменi, де її вибух застав? Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли вiн i сам уже звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь... Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та, досвiдчена, заслужена, погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить, що хоча голосу й не пiдвищує, суворостi на себе не напускає, а проте цуценята на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним голосом велить: - Кульбако, розказуй вiрш. Вiн i на неї смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить: - Ганно Остапiвно, який вiрш? - Як який? "Менi тринадцятий минало...". Здається, якраз твiй вiк. - Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що вiн ще й при мамонтах жив... Отакий, як є, вже й тодi був... Я, каже, вiчний... - Гаразд, - згоджується Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти, стоїш над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи. - Я... я... не вивчив. - Чому? - допитується Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни. Важко дається вiдповiдь: - Не змiг. - Цiлий вечiр з Карнаухом у шашки програв i для завдання часу не зосталось? - Не дається менi... не можу... - Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений, i Палагута... Iншi можуть, а ти? Ти не такий, як вони? - А хiба такий? - в поглядi змигує щось зухвальське, бешкетне. - О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi - (татуйоване рученя миттю зникає пiд партою). - Хоч наколювати себе - то не найкращий спосiб утвердити свою особу... Тож хоч i примiтний, i винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речi, якими не соромно бути схожим на iнших... - Якими ж? - Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс... - Порфир каже, - знов iнформує Карнаух, - що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це вiн розiгрує мене? Хiба хлiбне дерево витримає в нас? - У такої, як мати його, i хлiбне дерево виросте, - з повагою каже Ганна Остапiвна. - А ти ось, син її, той, хто повинен в життi їй стати пiдтримкою, захистом, опорою... - Заждiть, - нетерпляче каже Порфир i, тяжко зiтхнувши, робить вiдчайдушну спробу витягти з себе: - "Менi тринадцятий минало, я пас ягнята за селом..." Гм... гм... И-и... - Загальмувало, - чується з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та... - Далi, далi розказуй. - Вони заважають. - Не заважайте йому. Ну, смiливiше. - "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... I вже, видно, загальмувало остаточно. - Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкидає котрийсь, i всi заходяться смiхом, а найохочiше кидається у вир веселощiв сам Порфир, його аж розколихує вiд нападу смiху. - Чого хоч тобi смiятися? - в голосi Ганни Остапiвни - i подив, i строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посмiятись, а тобi?.. - Менi теж весело. - Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий... - Та нi... - Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк обiзвали ледащом, то вiн навiть до прокурорки побiг скаржитись, коли та приїхала школу iнспектувати... - Я не побiжу. - Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то можеш, здатен, сумнiву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцiнку?.. - На завтра вивчу. - Це певно? - Запiзно. - Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiшає i вже до всiх: - Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це пiсля того, як добре попрацюєте в радгоспi на морквi та на черешнях... - Слова старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешнi, звiдки тобi смiються рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом лiта школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання... Ви ж про це мрiєте? Отже, головне - старанним бути, з юних лiт привчати себе до чесного трудового життя... I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзує вона, а просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у майбутньому життi. "Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньої парти за уроком колеги. - До пiдступних, лукавих, безсердечних, до недобрих i добрих - до всiх вона має в душi запас материнського тепла... I, певне, нi досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не вiдчують вони самi, що ставишся до них справедливо, з надiєю, з любов'ю!.." "Але вони ж нестерпнi!" -чує заперечення вiд самої себе. Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне з цих дiтей має ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсної подiї, як свята своєї душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти? Що їм несеш? I ти не повинна їх розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я маєш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутiсть i озлобленiсть, якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмiє, чому ж не зумiти тобi? Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника: "Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо сидiти. Реагує на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть за рахунок учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки". VI На перерву вони вилiтають, мов з пращi, в коридорi Марисю Павлiвну ледве з нiг не збивають, дарма що гiмнастка. Вона для них нiби й не наставниця, остраху перед нею немає, справдi, нiби якась практикантка, що з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака, геть очманiв вiд радощiв, що вирвавсь на волю. Загледiвши вчительку, зiщулюється, як хиже звiря, розчепiреними пальцями межи очi нацiлюється зрозгiнцi: - Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око! Здається, так i проштрикне. Стоїть, прикусивши губу, Марися Павлiвна. Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе не схоже, зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки, губа, прикушена мало не до кровi. - Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась, пiдставляючи незахищене обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi стане легше? Ти будеш пiсля цього щасливий? Малолiтнє хулiганча отямлюється нарештi вiд свого шаленства, стоїть в недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як спис, нацiлена межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати своєї поразки, ще не зовсiм зiйшла з нього безглузда його войовничiсть, розгублена усмiшка нiяково покривлює губенята, забуто черствiє на них. Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки: - Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши, як на очах учительки, з'явившись десь iз глибоких глибин, росте неймовiрно справжня, зовсiм на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось, похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати проказу. Хто зна. Може, то колись. Може, то в Африцi... Чи й справдi таки сльоза лiкує? Надто ж, коли вона на мамину схожа... Може, цiєї митi все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай ще не вiдчути, хоча б - помiтити! - Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. - Хiба як на режимi, то й пожартувати не можна? Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд якої, здавалось би, має залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього як вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав пiсля урокiв про своє рибальство та про якогось мiфiчного бухгалтера, котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв у портфелi наносити собi цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування того силiкатника, а Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати... - Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом пускається зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого цеглою, опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так дорожить. - Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смiється Марися Павлiвна, яку ця щира безпосереднiсть хлопця, миттєва здатнiсть його переноситись у стан безмежного захвату просто обеззброює. Гори педагогiчної лiтератури написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до їхнiх розхристаних душ, а постане ось такий Кульбака перед тобою, i раптом бачиш, що нiякий стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам незгiрший за тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що випливає з його досить-таки послiдовного мислення. З товаришами легко зiйшовся, розважає їх рiзними витiвками та нестримним фантазуванням, справдi можна заслухатись, коли вiн, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно вiн пiрнає та як довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував їхнi цяцькованi iмпортнi блешнi! Пiди перевiр, хто їх вiдкушував, може, самi курортники й вiдкушували, а записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто добре обiзнаний, як там воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх тонкощах вивчаючи, як рiчкова їхня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - є така, що годинами валяється на пiску i все дихає! Нiби чарами споєний хлопець стає, коли малює картину, як грає-виграє риба навеснi, як вигулюється рибець, iдучи на нерест, - самицi в прозорiй водi лiтають, мов стрiли, а за ними по камiнцях самцi табунами! Браконьєри з мосту аж слину пускають, що стiльки пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не маєш права. Вiдомо Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка рухається з гирла першою навстрiч течiї, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав, вже тiльки коли рiчку сонце прогрiє. Таке враження, мовби й сам вiн десь там пiд водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки н