а очерет прилаштовує, а iнша кладе своє потомство по дну, по камiнцях, щоб його свiженькою течiєю перемивало, купало... А самого його в ногомийку ввечерi не заженеш, i в лiжко вiн перед вiдбоєм вкладається останнiй, бо саме ж розiйшовся, саме смiшить товаришiв, адже з усiх пунктiв урочистої клятви, яку йому належить завчити напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!" Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидiв - уперше в життi! - за гратами, попередили щодо його особи: - За цим дивiться, просто феномен якийсь. Фiзично, психiчно все в нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - має непереборне бажання тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри! З думкою про втечу й тут хлопець не розлучається, про це вiдомо Марисi Павлiвнi, i часом її аж досада бере на директора: ось такого крученого, може, навiть небезпечного, саме їй доручив! Досi матiр мордував, а тепер тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з неї посмiховисько. У вигадках вiн невтомний, цим живе, просто дивуєшся, скiльки в цьому створiннi енергiї до життя! Уже й перед сном, коли в лiжко заженуть, хлопець, комiкуючи, визиркує з-пiд ковдри, ще не нажартувався, оченята - двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось i в тобi, виховательцi, i лише коли зачуються з коридора командорськi кроки вартового, аж тодi замруть, стануть одразу святi... Уперше зустрiчається молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою людиною, в якiй так химерно поєдналось вроджене й набуте... Лагiднiсть i пiдступнiсть уживаються в ньому поряд, вiн умiє зачаїтись, зробити ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це заради чого? Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля неї вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його очах зовсiм не вада, це скорше геройство. День за днем виношує своє потайне бажання, i почувається, що воно живить його, дає полiт уявi, для нього вирватися звiдси - це єдиний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе, непогамовну й затяту свою особистiсть. Вчителька пробувала бесiдувати з ним наодинцi, пiдбирала тон довiрливий, вiдвертий: - Скажи: чому з усього ти обираєш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить тобi що? Чи так дуже сумуєш за кимось потай? Не вiдкривається, не хоче нiкого пускати у свiй з iлюзiй збудований свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався: - Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд душу!.. I мушу, мушу тiкати! - Куди? - Хто зна й куди. - Чим тобi в нас погано? Ми хiба не уважнi до тебе? Ми хiба злого чогось тебе вчимо? Насуплюється хлоп'я, перемовчує, i лише тiнь якась болiсно перебiгає по обличчю. Говори пiсля цього скiльки хоч i що хоч, а вiн нiмуватиме, замкнеться в собi надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою людини, що вже по-своєму вмислюється в життя. Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму до кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях, чи нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та пiдвалах назбиранi, по вокзалах та пристанях наловленi люди, труднi, малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких обмежень, пiдданi лише одному - владi своїх сновидiнь. Декотрi усмiхненi, iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом здригнувсь... Чого вiн? Психiка помiтно порушена: бо втiкав, ловили, жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть - будуть ким? Пристоїш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарештi втихомирилася пiсля денних витiвок та шаленства, i, вслухаючись, почуєш, як i вночi продовжує вона жити, як i ввi снi ця баламутна душа воює з якимись невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в голубих серпанках летить у всесвiтi ваша красуня, а правопорушне дитя дихає нервово, раз у раз здригається пiд казенною ковдрою щупляве його тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть, до кiнця й вiдчуваєш, що перед тобою дитина, створiння беззахисне перед всiма тривогами свiту, iстота, в якої, одначе, в свої проблеми, i не менш серйознi, анiж у дорослих, є переживання, скрути свої i внутрiшнi драми, i аж тут до болю вiдчуваєш, як потрiбна цiй маленькiй людинi пiдтримка чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Стоїш над ним, i горло тобi здушується, що не знаєш, як йому допомогти в цiй нервовiй нiчнiй метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi розбишацтва, а тiльки голос так благальне докликає з темряви найрiднiшу людину, з такою пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв: - Мамо! Мамуню! Нiколи не чула такої пронизливостi благання, нiкого не було їй так шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслiдує? Щось його мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б'ється, може, з браконьєрами на лиманi чи з гуркотнявою екранних вiйн, з неонами мiст i кошмарами Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж засмiється, - сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i знов стає на бiй з нападами якихось тiльки їй вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся рукою його колючої гарячої голови, i душа тобi заходиться, проймається спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзнається, з яким почуттям стояла колись вчителька над ним у цiй карантиннiй темрявi, де маленьке нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б'ється й б'ється з темними загадковими силами ночi. VII Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по територiї школи, в усi закутки заглядала, а карантинники тим часом млiли вiд догадок: чи зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто приїхав, може, якраз ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiдується до цього спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушується законнiсть. Тож як її зустрiти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комiсiю розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом, як це тiльки вiн умiє; стоїш перед учителькою з мiцно зцiпленими губами i навiть усмiхаєшся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулює, ну, чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi. Йому вже навiть уявилося, як поважна комiсiя торопiє, здивовано роззиркується увсiбiч i нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки воно пiдвива? Ото було б смiху! Може, пiсля такої витiвки i в комiсiї серце ворухнулось би: "А цього веселого хлопця навiщо ви тут тримаєте? Вiддати його на поруки! Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомагає на виноградниках, анiж тут пiдвивати!.." Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо рiзнi я люди: одним жарти подобаються, а iнший ще бiльше насупиться, вважатиме, що ти глузуєш з нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику та показував iз-за грат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший (трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви тут своїм хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують з перехожих!.. Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсiєю на вже випробуваний манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсiї люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав. Комiсiя таки не минула карантинного класу: цiла юрба людей зайшла, вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На чолi комiсiї виступала поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на головi, i хоч на лобi в неї не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це вловив iз самого її милостивого тону розмови, з пiдкресленої чемностi, яка, видно, їй самiй подобалась, - дама була нiби одягнута в якусь службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно стало одразу, бо цiкавилась жiнка не скаргами вихованцiв, а бiльше їхнiм розумовим розвитком та санiтарним станом (може, була це дама з мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто її зна?). Повагом пройшлась помiж партами, велiла хлопцям, щоб руки їй показували, наче по руках хотiла вгадати, до чого вони, грiшнi, торкались та з якого ларка що поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кiгтiв на пальцях не позаводили, на Порфирiв татуйований якiрець звернула увагу, запитала з привiтним виразом, чим виколював. Потiм, стоячи бiля дошки, вибiрково зупиняла зелений свiй погляд то на одному, то на iншому з хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi дiйшло й Порфировi вiдповiдати на оте неминуче: "Звiдки?" - хлопець, схопившись, жартiвливо виструнчився i вигукнув хвацько, мов для великого простору: - З Комишанки, з козацької сторони! Нависпiв, аж весело та незвично це пролунало серед напруженої тишi класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацiї, що її перейняв хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами. В такiй вiдповiдi виявляла себе не тiльки широка натура комишанця, тут була ще й хитрiсть, розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цiєю примовкою, здобути її симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий комишанець, комiсiя справдi клюнула на його наживку, повеселiшала, а дама просто медовим голосом звернулася до Порфира: - Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi? - Смiються, аж кашляють. - Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще один iз комiсiї, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився цiєї митi злощасний той силiкатник, що цеглу в портфелi носив, аж поки був застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже їх знаю... - I суворо запитав хлопця:- За що сюди? Порфир вiдповiв без брехнi: - Школу кидав, з дому тiкав. - А ще? Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок не вилазив, як тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його занесло... Мiг би, мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi. Стояв, i непевний осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволi з'являється на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований осмiх. Бо в ситуацiї, коли. краще тiнню усмiшки прикритись, прикусити язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш! - Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий. I тодi почувся вiд порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного: - Розкажи, як черговому по територiї носа розквасив! - Таж питають про ранiш... - Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешнi курортникам вiдкушував та рибу гачив!.. - I, звертаючись до комiсiї, додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра... - Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив? Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив сам розтлумачити: - Якщо хто рибу гаком за ребро хапає - ото й гачив. Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок, то хiба ж вiн признається... - I Тритузний, вивищуючись над усiма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке право. - А з малих браконьєрiв великi виростають, от у чiм лихо! - заговорив вiн ще гучнiше. - Скiльки самих тiльки "законних" розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне зайченя - їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голоднi? Нема їм iнших розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них повiдбирати, а їм ще й премiї за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж ви хочете? Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна активнiсть начальника режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не зауважив, бо чи остерiгався, чи звик уже до цiєї риси в Тритузному, який при комiсiях мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед iз своїми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби й не стосувалось Кульбаки, та все ж... - I оце ти так мiг? - дама дивилася на Порфира докiрливо i водночас нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить - ти про це подумав? - А що менi вiд брехнi вашої болить, ви про це подумали? - вiдсiк хлопець i вiдвернувсь до вiкна. - Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу. Марися Павлiвна, що досi, нiби вiдсторонена, стояла бiля вiкна, не витерпiла, озвалась: - А коли справдi не гачив, не браконьєрив... Навiщо ж кидати тiнь пiдозри? - А ви не заступайтесь! - крикнув i на неї хлопець, не прийнявши захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив! Якщо вже вони уявляють його таким розбiйником днiпровським, то хай таким i буде... Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки: - Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв тягав бiля гесiвської греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке? Хлопець понуро мовчав. - Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за пiдтримкою Марися Павлiвна до найближчого з членiв комiсiї - мовчуна в окулярах. - Йому аби слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина унiкальної уяви, ось ви це зважте! Фантазiя в нього рiвносильна реальностi, в заняттi своєму вiн завзятець, в нього темперамент ловецький... - Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник режиму i дiловим тоном став пiдкидати комiсiї новi данi про Порфира: як був затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався... - Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв... - напiвжартома закiнчив Тритузний. - I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи вiд обурення, аж ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блiдне, розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть! Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душi скривджений цiєю намовою. Крадiєм, злодiйчуком малюють! В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про свої походи, про те, як на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив по берегу на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття. - Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?! Вкрай знервований, скривлений вiд болю й ненавистi, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував своє: - Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього! - Ну, не було, так не було, - злагiдливо казала дама з комiсiї. - Заспокойся, ми вiримо тобi. Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений i заслiплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!.. А вiн ще нi в кого й остiлечки не вкрав! Бо вiд дiдуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вiк прожив, а нiчийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфировi мiцно вкарбувалось дiдусеве слово. I коли навiть кортiло щось потягти з радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто нiби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепує, набрехи зводить перед лицем комiсiї, мабуть, щоб вислужитись перед нею... Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження: - Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не буває. Чи такi вже ми святенькi? Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися: - Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це є у вас таке право? - Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна дама, всмiхнувшись, додала: - Не слiд образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потiм одна велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого доброго в людях не помiчатимеш. - Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про своє осадистий. - А вiн же того кореня... Бачите, який амбiтний. Чи не скiфських царiв нащадок?.. Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх словах, i це його зовсiм сказило: - Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсiї. - Чого ви розписуєтесь за мене? А може, нiчийний я? Може... I голос його осiкся. Усе горiло в ньому, ятрилося раною, яку досi витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та й усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки? Що це, коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув? Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi принiс? Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли й гарячим залiзом на тобi тавро випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi. - Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсiї. - Я згодна з Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто забуваємо про це. Забуваємо, що в такого ось отрока швидше, нiж у дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники. Ще один з комiсiї, той мовчун в окулярах, нарештi подав голос, бiльше звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть" та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в її вихованцевi, але це можна було сприйняти також як вияв пiдтримки молодiй учительцi, бо, видно, мовчуновi до душi було, що ця чорноброва, з смiливим лицем особа в потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед тим вiдсторонено стояла бiля вiкна та тiльки губи кусала, прибравши iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала мить... От вам, будь ласка. Одразу видно, що людина має свою думку i вдачею не з полохливого десятка. Дама з комiсiї тим часом звернулася до дiтей: - Друзi, любi нашi малята. Це тiльки напочатку вам тут незвично. А закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчуєте, школа зробить усе, щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним... Пiсля цього стала спiвучим голосом розводитись про дисциплiну, про гiгiєну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд її пiдсолоджених слiв, як вiд пасльону. Не зводячи сердитого погляду з хiмiчної дами, з її отого лелечого гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку: - Пустiть у туалет! Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник режиму сказав, аж нiби зрадiло: - Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий... Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо! - Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна, - що вам би годилося вибачитись перед ним. - О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що? - Самi знаєте. Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака приплентався до класу. Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлiвну сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця, вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестраждає. До кiнця уроку нiхто й слова не почув вiд Кульбаки. Усамотнений, вiдсторонений, сидiв, злiгши пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим поглядом у вiкно. Не iснувало зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його тут тримають. Уява, дужча за саму реальнiсть, розломивши мури, пiдхоплювала й несла хлопця вiд образ i суворостей в iснування позашкiльне, блакитне, вiн знову був там, де води й очерети, був на сонячнiм згiрку бiля маминої хати, де старий абрикос от-от рожевим цвiтом обцвiте... VIII "То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались у Марисi Павлiвни її колеги, що зiбрались в учительськiй, цю проблему саме намагалися з'ясувати, коли з'явивсь на порозi начальник режиму - чи, точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму, цей самий Тритузний Антон Герасимович. Крутої вдачi, багатющого досвiду людина. Коли в школi кому занедужається, Антон Герасимович пропонує свiй радикальний засiб: "Пийте полин!" Має на увазi звичайний степовий полин, отой гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот, тiльки людинi, мовляв, i пiд силу його спожити. На всi випадки життя визнає Антон Герасимович тiльки це рятiвне зiлля, вiд усього воно нiбито йому допомагає. Самим своїм виглядом Тритузний нiби засвiдчує, що то значить - користуватися полином: коли невiдступне, як ось вiн, це чортове зiлля вживаєш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i виправка, навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата. З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й дiвся, хоч Марися Павлiвна аж губу прикусила, щоб утриматись пiд час нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманiння дозасiдались, аж посоловiли всi. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором - годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться шибеники, босяцюги, халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй витiвцi котрогось iз своїх малолiтнiх правопорушникiв, Знаючи, що має право бути присутнiм на педрадi, Антон Герасимович повагом проходить до улюбленого свого кутка, сiдає якраз пiд написом: "Дiти - майбутнє народу". А перед ним по стiнах барвистi художнi орнаменти, що їх виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель малювання та спiвiв (або, як вiн каже, "навчитель красних мистецтв"). Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й сучаснi мотиви в химернiм поєднаннi - все це вiн збирається подати на обласну виставку самодiяльних митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це дозволяє, а по-друге, в кашкетi почуваєшся якось певнiше: одразу видно, якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного вишколу й дисциплiни. Знав Тритузний, що його звичка не скидати в учительськiй кашкет викликає в декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i його манера говорити урочистим тоном про свої обов'язки: "Ми, надзирательський состав, наполягаємо i т. д.", одначе й далi тримається свого, бо вважає цiлком природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного кадра, що чи не єдиний тiльки й. зостався тут iз працiвникiв колишньої трудколонiї неповнолiтнiх, суворої попередницi спецшколи. - Випадок цей якраз пiдтверджує нашi спостереження, - говорив Валерiй Iванович, звертаючись до своїх колег та колежанок. - Типова дисгармонiя поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до руйнацьких дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тiльки заперечив, вибухав бурею гнiву, крику, слiз... - Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки начальник режиму не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох словах пояснив йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що їх залишила комiсiя, зокрема щодо "феномена Кульбаки", як буде потiм записано в протоколi педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив доповiсти, як почуває зараз себе той клятий комишанець. - Пазурята випустив, i не пiдступиш до нього, - доповiдала Марися Павлiвна. - Починав був вiдкриватись, з'явились навiть були проблиски чогось схожого на гризоти сумлiння, а пiсля вiдвiдин комiсiї, пiсля образи, якої йому було завдано, їжачок наш знову замкнувся, озливсь, очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимагаєм слiпого послуху, забуваючи, що слухнянiсть i покiрнiсть - це ще не ознака душевної доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним i повестись... - Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним, - порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скористається. - Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж... - За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна Остапiвна. - А втiм, щоб не було нарiкань, я можу Кульбаку до своїх забрати, менi якраз такого клятого бракує... Згода? Тiльки глядiть, щоб потiм не пошкодували. Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну: - То як? Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути, як поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за клас, за свiй табунець... З самого початку директор точно визначив їхнi обов'язки: Борис Савович втiлюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплiнарне, а Марися Павлiвна має внести начало материнське, адже ласки й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж дисциплiнарних заходiв. Ось так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi все ж випадає вести першу скрипку, так велить їй дiяльне й бурхливе "начало" її вдачi. I навiть зараз, коли вона жде слова свого колеги, вiн мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумi над своєю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень). - Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, - пiдкинув учитель фiзики, зiщулений, з насмiшкуватими очима чоловiчок. - Справдi, хай уже як є, - сказала Марися Павлiвна. - Спiльно будем його формувати. - Посковзнутись не боїтесь? - посмiхнувся директор. - Я нiчого не боюсь, - було йому вiдкарбовано. - Ще раз переконуємось: в малому тiлi - великий дух, - подарував комплiмент Марисi Павлiвнi довготелесий Берестецький. - До того ж у вас колега надiйний, - поспiшив нагадати Марисi Павлiвнi директор i приязно кивнув на Бориса Савовича. Всi перевели погляд на цього крутов'язого вчорашнього моряка, аж вiн зашарiвся, це з ним часто бував. - Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки? - Перекуєм, - сказав Борис Савович i, помовчавши, додав:-...мечi на орала. Це пiдбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненiше: - Цiла ватага вчителiв та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких тут нема: iншi теж феномени, усе дисгармонiйнi виплоди цiєї атомної доби... Найбiльше турбує мене в Кульбацi саме оця рiзка дисгармонiя його душевного ладу, раптовi спалахи, крайня неврiвноваженiсть... Не влучиш його. Тiльки-но був перед вами лагiдний, вiдкритий, просто обворожливий, а за хвилину витiє щось таке, що жахнешся. I це при тому, що вiд природи в нього справдi ж здорова психiчна й нервова конституцiя. Я згодна з характеристикою, яку нам дали на нього з дитячої кiмнати мiлiцiї та з приймальника... Хлопець справляє враження натури своєрiдної, непересiчної, як на мiй погляд, iнтелектуально навiть обдарованої, але ж оце, що вiн несамовитiє вiд найменшого необережного доторку... - Природна рiч... для нього принаймнi, - сказала Ганна Остапiвна. - Спробуємо вмислитись у саму психологiю правопорушника, уявити внутрiшнiй свiт такого маленького забiяки. Бути хулiганом, вимучувати матiр, бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж вiн так не вважає! Хочете, щоб мав повагу до старших, мав жалiсть до меншого, хочете, щоб по очах навчився впiзнавати чиєсь страждання i здатен був пройнятись спiвчуттям до iншого, а навiщо це йому? Коли зручнiше бути розхристанцем, егоїстом, деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривленi, але це - з нашого! В нього ж на все своя мiрка, свiй погляд, так само як i своє розумiння добра i зла, честi й безчестя... Тож нiчого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такi були, як цей ваш Кульбака... Тричi можна посивiти, доки отроки цi переказяться, тож раджу: набирайтесь терпiння надовго. Прискорювачiв у нашiй працi нема, педагоговi, як i селекцiонеру, потрiбен час. Постарайтесь викликати свого феномена на цiлковиту вiдкритiсть душi, хай вiн як матерi чи, може, навiть бiльше як матерi, довiриться вам з усiм своїм потаємним... Хай виповiсть до кiнця усi свої тривоги, мрiї, а то й внутрiшнi муки, бо ж їх у дитини буває не менше, анiж у дорослого, i часом вони ще сильнiшi в пiдлiтка, анiж у нас, бо загостренi дитячою вразливiстю, надчутливою ранимiстю юної душi... - Справдi, ми ж так мало ще про нього знаємо, - задумалась Марися Павлiвна. - А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою чиєїсь сваволi, грубощiв, нерозумiння... - Емоцiйну сльозу над ним пролийте! - вигукнув Тритузний своїм дужим хрипкуватим голосом (чи не вiд полину прохрип?). - Та вiн сам - перший свавiльник i грубiян! Порушником вроджений... У нього вже й хватка завтрашнього злочинця! Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного. - Навiть якби це було й так, - сказав, не пiдвищивши голосу, - ми й тодi не перестанемо за нього боротись. Iнакше для чого ж ми тут? Насамперед вiн мусить вiдчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. I що не для експериментiв потрапив, не в ролi кролика пiддослiдного, а для науки найглибшої - науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашої мудростi волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала, й запущена, i чимось знiвечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колi друзiв незлобиво посмiється з наших педагогiчних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зумiли все-таки подолати кризову ситуацiю, вчасно вiдстояли, пiдтримали дитячу чистоту й непорочнiсть... - Це вiн для вас - непорочнiсть? - Тритузний мало не зареготав. - Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота... хвеномен... дисгармонiя... Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подiбнi дискусiї, цього разу все ж подав голос: - З такого, по-моєму, скорiше щось путнє вийде, анiж з якогось тихаря-пристосуванця. Горiшок? Ну й що? Хiба це погано? Валерiй Iванович весело нагадав Тритузному: - Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка вiдсталого... Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, - посмiхнувся Валерiй Iванович i знову перейшов на офiцiйний, твердiший тон: - I хай перед нами справдi дисгармонiйний варiант особистостi, та вихователi все-таки ми, а вiн тiльки вихованець. Ми озброєнi знаннями, досвiдом, терплячiстю, зрештою, своєю небайдужiстю до його долi... В нас на нього iнструкцiй тисяча i одна... Звичайно, вiн теж не i дрiмав, весь час до нас приглядається: ану, якi ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен iз вас правдивий, стiйкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на дiлi бажаєте i менi добра? З перших крокiв уже маємо дати вiдчути йому, що опинився вiн у колективi людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних... I з цього погляду, я вважаю, ми не зовсiм педагогiчне повелися з нашим вихованцем пiд час вiдвiдин комiсiї. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Вашi деякi припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпiдставнi, отже, й не педагогiчнi. - Я в педагоги не пнусь, - сердито вiдказав на цей закид Антон Герасимович. - А до чого вашi тактовностi ведуть - ось подивiться самi... В iнтригуючiй мовчанцi вiн добув з кишенi кiтеля якийсь папiрець i, пiдiйшовши до столу, поклав перед директором: - Читайте. Якесь послання на шматинi заяложеної географiчної карти. Усi притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерiя Iвановича, коли вiн дочитав цидулу до кiнця. - Звiдки це у вас? Начальник режиму буркнув: - Хтось пiдкинув у дiжурку. - Ось так починаються анонiмки, - сказав Валерiй Iванович, передаючи папiрець на ознайомлення Ганнi Остапiвнi. - А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотiй... - Та що ж там таке? - не втерпiла Марися Павлiвна. Своїми словами Ганна Остапiвна переповiла, що перед, ними донос на Кульбаку: нiбито вiн погрожував начальниковi режиму якоюсь страшною помстою - чисто дитяча витiвка... - А прiзвисько? - нахмурився Тритузний. - Це менi ще прiзвисько носити вiд поганця! - Яке ж? - звеселiвши, поцiкавилася Марися Павлiвна. Ганна Остапiвна, видно, вважала, що розголосити буде неделiкатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковiючи вiд обурення, сам вигукнув: - Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителi розсмiялись. - Що ж тут образливого? - здивувався пiснолиций вчитель математики. - Саламур, як вiдомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажiмо, охоче вживав, доки дозволяла печiнка... Саламур - зовсiм не лайка, нiчого в цьому образливого не бачу. - Я теж, - пiдкинув Берестецький. - Це ви самi собi уявили, що в його сприйманнi саламур неодмiнно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне. - До того ж кому вони тiльки цих прiзвисьок не налiплюють? - добродушно сказала Ганна Остапiвна. - Мене ось, скажiмо, Буддою позаочi звуть... Борис Савович для них - Боцман... Марися Павлiвна - просто Марися, або Кручена. - Або ще: Вiдзiгорна! - засмiялась Марися Павлiвна, - А менi це навiть подобається. - Вам подобається, то й носiть! - вигукнув Тритузний. - А я не маю намiру. В мене законне прiзвище в, воно в наказах фiгурувало, в подяках за вiдмiнну службу... Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде! Валерiй Iванович, тамуючи усмiшку, спробував заспокоїти ветерана: - Пожалiйте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрiбниця, i чи варто на неї так бурхливо реагувати? - Просто гоголiвська iсторiя якась! - з веселою мiною вигукнула Марися Павлiвна. - Той того обiзвав гусаком, i вже судову тяганину затiяли на роки... То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дiтьми воювати - це ж просто смiшно! - То хай лiплять, що заманеться? - рiшуче глянув на неї Антон Герасимович. - А в мене сiм'я! Сини, онуки! В мене пiдлеглi, крiм того! - ...весь надзирательський состав, - пошепки пiдкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, реплiку почув i закипiв з новою силою. - А ви ж як думали? - сердито обернувся вiн до патлатого "навчителя красних мистецтв". - Дисциплiни без авторитету нема - невже цiєї азбуки вас не вчили? I якщо вже в такому закладi начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам отi й патли обсмалять! I знову - вкотре уже! - заговорив про своїх синiв: не пiшаки, мовляв, вони, повага їм i згори i знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб i на них прiзвисько перейшло? - Сини у вас справдi орли, - пiдхвалила Ганна Остапiвна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тiльки розпалило в Тритузному його батькiвський гонор. - Бо не панькався з ними! - гримнув вiн. - Не тинялись з транзисторами по парках до третiх пiвнiв! Як одне так i друге знало: не прийде вчасно додому, то дiстане по м'якишу - все пiр'я з нього обiб'ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни! - Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не бити -це шекспiрiвське питання в нас не iснує, кулачного права не визнаєм... Не штурханами - теплом гуманностi бийте їх, Антоне Герасимовичу... - Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний. - I в карцер заходив, iндивiдуально з ним бесiдував, старався отямити окаянну душу. А вiн, байстрюк, чим вiддячив... Нi, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! I ви також повиннi своє директорське слово сказати... - Гаразд, - сказав директор i, звертаючись до всiх, додав дiловим тоном: - Розгляд конфлiктної справи переноситься на вечiрню лiнiйку. ...А на вечiрнiй лiнiйцi, коли вже горнiст вiдсурмив i струнко завмерли вишикуванi загони, директор вийшов на середину плацу й, пiднявши в руцi школярську записку, голосно i нiби навiть весело запитав: - Чия? Суцiльне мовчання. Усi погляди - на той клаптик географiчної карти (здається, шмат Нової Зеландiї), на те анонiмне посланiє, в якому котрийсь невiдомий, звичайно ж, одразу впiзнав свiй твiр... - Хто писав? Нiхто нiчичирк. Директор перевiв погляд по рядах, зупинив його аж укiнцi, де окремо стояли карантинники - ще не в формi, ще хто в чiм. - Впiзнавай i не соромся признатись! Знов тиша, мовчання. Потiм хтось запитав iз заднiх рядiв: - А що в записцi? Валерiй Iванович пiдняв угору той шматок Нової Зеландiї: - В записцi повiдомляється, що вихованець Кульбака дозволив собi нешанобливо вiдгукнутись про одного з наших заслужених працiвникiв. Легковажним прiзвиськом образив лiтню людину - ветерана служби режиму... Вихованець Кульбака, було таке? Правда це? шеренги карантинникiв видихнуло глухо: - Правда... - Вийди наперед i повтори так, щоб усi чули. Кульбака залишив стрiй, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повнi груди повiтря, видмухнув iз себе на всю силу: - Правда! - Стiй тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати - хто пiдкинув записку? Ряди нiмували. Товариство горiло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легiонiв. - Пояснюю, - голосно звернувся вiн у бiк карантинникiв. - Ми проти ябедництва! Такi речi в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. I що з донощика, хай навiть малолiтнього, може згодом вирости хiба що шкурник, пiдлиза й малодух, а не вiрний товариш, мужнiй громадянин. Щось прошелестiло по шеренгах - здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мрiє мати вiрного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невiдомий писака й далi волiв залишатися невiдомим: занишклий, прищух десь у рядах i не дихав. Кульбацi аж язик свербiв сказати директоровi: "Я знаю хто", - але директора, видно, цiкавило iнше, йому важливо було, щоб той сам зiзнався. I вiн знову взявся терпляче розтлумачувати - i бiльшим, i меншим: - Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповiщення, помiтив щось негiдне за товаришем (курив там у туалетi, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лiнiйцi i перед лицем товариства вiдкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, смiливо виходь i, як ото мовиться, рiж йому правду в живi очi. - А тодi начувайся, - кинув упiвголоса котрийсь iз малюкiв. - Помсти не бiйтесь! Якщо хто спробує мститись за вiдкрите, правдиве, при всiх на майданi сказане слово... Та й не буде помсти. Бо то було б негiдно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тодi на твiй захист... То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливiсть виявити, але хочемо, щоб автор сам зiзнався. Щоб знайшов у собi мужнiсть. Отже, ще раз питаю: чиє творiння? I тодi з гуртку карантинникiв пискнуло зляканим тоненьким голоском: - Моє. - Ти, Карнаух? Виходь на люди. I ось вiн, пуцьверiнок капловухий, чи не найдрiбнiший з-помiж усiх, видибує, блiдий з переляку, отетерiло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створiння з гостреньким пiдборiддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потiм, поволi рвучи записку на дрiбненькi шматочки, обернувся до Кульбаки: - Знаєш такого? - Ще й як! - Мiг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути? - За що така честь? - За мужнiсть. За правдивiсть. За те, що знайшов у собi духу зiзнатись! Кульбака зверхньо глянув на геть знiченог