о Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом i аж по тому через силу вичавив iз себе: - Хай пiдiйде. Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому: - Пiдiйди до Кульбаки. Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир, одразу звеселiвши, чiпко схопив її i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав. Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця. Сказано ж: артист! IX А тим часом веснiє, веснiє... Вечорами, коли учителi розходяться по домiвках, iнодi чути скрики птахiв у темному небi - журавлi чи гуси гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Буває, зупиняться вчителi просто серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всi суєтностi дня, стоять притихнувши, проводжають нiмотно той летючий, мовби сповнений неземної пристрастi гомiн. Ледве чутний гелгiт дикого птаства у нiчнiй високостi до кожного з них промовляє по-своєму, чимось розбентежує i кличе кудись... - Звичайна рiч: птахи летять, а скiльки музики в небi, - задерши голову, зупиняється серед колег Берестецький. - I як багато важать для душi цi уроки гармонiї... - Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, - каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються нишком пiсля вiдбою... I хiба ж не парадокс наш учительський: ми їм заронюємо в душi красу свободи i водночас тримаємо пiд замком обмежень... Це послiдовно? - То що ви пропонуєте? - запитує зiсохлий, виснажений хворобами математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх пiвтора коня i гайда в дорогу... - А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо. - А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лицяється до Марисi, щоправда, бiльше жартома. - В неї ж наречений є, - нагадує Ганна Остапiвна. - Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край свiту ладен везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла. Квiтами її осипає... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї подруги? - Таж вiн на гiтарi грає й квiти малює, - заступилась за Берестецького Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й думаєм, де новий гарнiтур добути... - Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосi чоловiк Килини Устимiвни. - Квадратуру кола намалюю для вашої виставки... - Намалюйте менi оцю нiч, - каже грайливо до Берестецького Марися Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба, i птахiв отих, що їх нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i не заблукують, дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнтуїцiя, чи родовий iнстинкт, чи що там їх веде?.. I потiм вони далi йдуть широкою вулицею, помiж заснулих будиночкiв, позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а iншi знову порозтрощувано, самi склянi гузирi з патронiв стирчать. Це вже не їхнiх вихованцiв робота, - їхнi з-за муру сюди не дiстануть. Скорiш усього то розважались зразковi, немiченi з радгоспної школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й взагалi дiти тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили душу пiсля чайної. - I чому не лобом об стiну, а каменюкою по лiхтарях? - каже Килина Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання? - Печерний iнстинкт час вiд часу прокидається, - зiтхнула Ганна Остапiвна. - Вiн живучий. - А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську природу, - iронiзує Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте руйнiвне, агресивне, що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний, але ж... Вона до нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти лiзе з вилицюватою мордою маленький Герострат... - Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смiєтесь? Чого вам i в школу було йти, якщо нема вiри? - Я не гiрший за iнших, - не образившись, добродушно вiдбороняється Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику менi накинули, - теж не вiдмовляюсь... Чергую, стiнгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самi нiяк ради своєму Кульбацi не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я, до речi, вже його своїми орнаментами зацiкавив... Мистецтво - найкращий педагог! Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж бо, пiсля тiєї сутички не хоче визнавати її дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на неї перенiс образу. Неконтактнiсть - це навiть м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всi свої аргументи тiльки й чула незмиренне: "А чого ж вiн..." В iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - має їх тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох, попався iндивiд! I як тiльки природа вмiє лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях творить вона людськi вдачi, нервовi структури, темпераменти... А ти береш на себе смiливiсть стати її спiвтворцем, формувальником душ... Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в нiй те, що в первiсних формулах закодовано i, може, визначено наперед? У найдикiшому поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважуєшся на таке? Ось, нарештi, й директорiв котедж. Бiля хвiртки стоїть уже, як на чатах, в накинутiй хустцi Зiнаїда Петрiвна, виглядає свого Валерiя Iвановича. "Панi директорова", як її називає Марися Павлiвна. У школi всi знають, що ревнує вона свого мужа до Марисi Павлiвни, i тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде в гуртi, тодi Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере його пiд руку, їй самiй теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiнаїди Петрiвни, яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежує iз-за хвiртки, пiдзирає звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю... Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв нема, Зiнаїда Петрiвна стривожується: - А де ж мiй? I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне чергування, пiдмiнивши бiолога, в якого розгулялась печiнка, - "панi директорова" зiтхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гуртi. - Зiнаїдо Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визиркує iз-за плеча Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно... - Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощi, - сумовито сказала "панi директорова". - Це такий звiр, що людинi, мабуть, до старостi пощади не дасть. - Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм. - Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову котрась iз Будинку культури, тодi посмiєтесь... Звiсно, ревнощi - пережиток, теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж знаю, що Валерiй Iванович нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi - ой, не кажiть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстiла, обабилась... - Зiнаїдо Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик. - Була, - прикриває молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч хлiба зовсiм не їм, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога... - Тут вiд самого повiтря повнiють, - усмiхнулась Ганна Остапiвна. - Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся... - Зате вiн ще бiльше тепер схожий на Шандора Петефi, правда ж? - веселiшає Зiнаїда Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i вiршi потайки пише, виливаючи почуття ось цiй своїй Беатрiче, ще не розповнiлiй тодi... Ах, що тiльки не згадається в такi ночi, коли перелiтнi гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентськi весни, кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували, якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут? - А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. - Хiба це менше, нiж стати кандидатом? - Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсiм часу для своїх не залишається, - тихо скаржиться Зiнаїда Петрiвна. - Таня ще нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До урокiв не присилуєш, на трiйки з'їхав, тiльки транзистор йому на умi, та кiно, та ще гумового човна купiть... Жахливi сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, i є, пiдлiткова буря? - Переросте, - заспокоює Ганна Остапiвна. - Вимагач, егоїст пробивається - ось що страшно, - далi вiдверто дiлиться наболiлим Зiнаїда Петрiвна. - Прибiг, поїв похапцем, дай грошей - бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим обмежуються всi бажання. А спробуй стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже й вiд Валерiя Iвановича це приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став... - Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I до жiнок ставлення лицарське... Нi, котрась таки закохається! Зiнаїда Петрiвна розумiє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як пiд квiтчастою хусткою яблучка щiк пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi, а її постать лишається самотньою в темрявi коло хвiртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий вiдстав, завернувши до своєї домiвки, а далi пiдуть Ганна Остапiвна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапiвни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожатi Берестецький, i вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi його теревенi, рiзнi "пiкантерiї" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя. - "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна рядком поета i, торкнувшись рукою тополi, зiтхне, i одразу вiдчуєш, що це зiтхнула солдатська вдова. Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами, на тьмянiм екранi води, чiтко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендiтнi, може, навiть старшокласницькi постатi... Глибинно, весняно клекоче вода, шум течiї наче зливається з шумом невидимих крил угорi, в нiчному небi, де, почувається, птахи летять i летять, - повно там руху життя й загадковостей одвiчних... - Друзi мої, чи вiдчуваєте ви плин часу? - каже в задумi Ганна Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiваєтесь, а щось неминуче втрачаєте, i душу вам охоплює смуток вiд неможливостi зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин... Зовсiм вiн вам непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того, що ось у такi ночi його почуваєш... Х Ще як займались Порфиром батькiвський комiтет та комiсiя у справах неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гнiвi та вiдчаї: - Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi добре охороняється. Бо втече! I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир її ще й тут, та дух його шугає хтозна й де, для лету уяви брам не iснує. На рiзнi способи вдається до втечi Кульбака. То вiн перекине якiр вiд човна через мур i з його допомогою вибирається на волю, то пiдкоп робить з пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибирається в степ. А то ще в гумовiм колесi викочувався з територiї, за автобусом услiд. Iнодi занишкне в кузовi, навантаженiм табуретками, що їх вихованцi роблять у майстернях, щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер наказує: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!" Ще вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвiр'ї неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бiк, просто в обiйми жаливи, дерези й волi... Проте все це були тiльки розваги духу, фантазiї та вимрiйки, народженi в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу мив в довжелезному коридорi, де, скiльки не пильнуй, однаково буде смiття й пiску, як тiльки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть пiдлогу, немов палубу готує для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росi. Мати пiдходить та через плече заглядає у страшенному подивi: "Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро води принести його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу миє? Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!" Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великiм i радiснiм подивi. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається Порфир. Ревно працює сам, не дає лiнуватись i своєму пiдручному, в ролi якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира з ганчiркою повзає по пiдлозi, i найменша спроба ухилитись вiд чесної працi не минається без того, щоб вiн не дiстав нагiнки вiд комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за неї Кульбака мститись не став. Пiсля пам'ятної лiнiйки, коли Кульбака, вiдбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв на лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбоєм Порфир кинув у його бiк майже сумовито: - I що за народ - гiрш од людей... За те, що тричi в шашки його обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкрябає... Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було. Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнауховi, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все ж у шашковий гурток Порфир вiдмовився записатись, хоча ранiше мав такий намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть не питаючи Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще б вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч би їх збивав, аби тiльки швидше звiдси випустили. При нагодi вiн, звичайно, не вiдмовиться щось утнути, як на тому вечорi, де хлопцi, перевдягнутi в дiвчачi сарафани, спiвали частiвки, i раптом у самому розпалi виступу Кульбака, нiби "забувши" текст i те, що вiн "дiвчина", задер на втiху публiцi свiй сарафан i полiз до кишенi за словами... Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'ї, бiля клумб, пiд наглядом iнструктора продовжиш свою трудову дiяльнiсть. Буйна правопорушницька челядь, гроза садкiв та паркiв, зараз сама тут садiвникує, повзаючи по клумбах, чемненько квiти висiває та висаджує в сиру землю трояндовi кущi! Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землi) i аж облущений вiд сонця, терпляче показує, як що робиться, i, коли стараєшся, вмiє твою роботящiсть оцiнити. Кульбаку теж вiдзначив збадьорливим кивком: - Є в тебе жилка трудова... Видно, не раз матерi на виноградниках допомагав? - Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було. Тут гарно: сонце пригрiває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, вiдволожену, насiннячко кидь та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втикаєш. - Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть. Iнструктор посмiхається: - Нi, цього не буде... Iнодi аж дивуюсь: тi, що в парках клумби топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не зачеплять. Ще самi й поливають... Ось на собi перевiриш: якщо сам посадив - уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже воно тобi рiдне. - Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? - запитує Порфир. - Вiн би прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець, а дiдусь якось показував Порфировi). - Все прийметься, аби тiльки з любов'ю, - весело каже iнструктор. -Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш... Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцiї сюди переданий, iншого самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може, й вигадує, може, далi Генiчеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала, - за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану: "У вас син Василько є?" I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно: "Не знаю, як звати... А десь є". "Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Передаємо йому трубку!" Взяв Василько i вперше у життi здалека-здалека, iз чорних степiв карагандинських почув материн голос: "Здрастуй, синку... Це я - твоя мама... На шахтi працюю... Живем нормально... В тебе вже й сестричка маленька є..." "Приїдьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть. - Я хочу побачити вас!" I за кiлька днiв мати приїхала. Це було взимку, в завiрюху. Мати виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з ним. Умовили її забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не знала, як вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки, пообiцяла наступного дня прийти, забрати з собою Василька назавжди. О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'їзду! З товаришами i вчителями вже попрощавсь... А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварiю потрапила, пiд автобус абощо, мусили навiть до мiлiцiї вдатись, по лiкарнях наводити довiдки... Та марне. Зникла, щезла безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавнiй пов'язцi чергового i лише зрiдка в хвилини одвертостi котромусь iз найближчих товаришiв виллє свiй бiль: - Не розумiю, чого вона втекла... Я ж їй сподобавсь... А що нова сiм'я, то я нахлiбником їм не був би - здатен уже сам заробити на себе, маю розряд... Вiдчувається, що не має вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за неї, гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не приїздила, щоб i не знали, що в нього мати є... Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий вiдкриють пiсля педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей, як i Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя порпаючись на розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й ганьбу поразки, при нагодi дає хлопцям цiннi, як вiн вважає, поради. - Головне, додому не тiкай, - таємничим напiвшепотом звертається вiн до Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне... - А хто це - евакуатор? - Той, що ловить нас, вiн у них у штатi, йому за це грошi платять! Премiальнi має за кожну впiйману душу!.. - Ну, я вже якби втiк, то чорта з два їм у руки дався б, - каже Порфир, усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн. - I не забудь одежу змiнити, -дораджує Швачко, - брови сажею натри, щоб нiчим на себе не схожий був, бо прикмети твої по всiх мiлiцiях пiдуть... Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже як вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять! Наперед усе обметикував: де й першу нiч переночує (скорiш усього це буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому де пастись. Додому вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на їхню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне. Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з криком: "Чорним зроблю!"- мерщiй хапається за дiдусевого ременя з бляхою... Як усмажить тiєю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш на заднiй частинi мамину татуїровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклує там над своїми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи буває бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовляє, смiється. I голос її мовби чути Порфировi: "Оце вiддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо правду кажуть: малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть i дихати... Спекалась нарештi - тепер i менi право-воля!" В очеретах житиме Порфир, у своїй очеретянiй державi. Серед птахiв i сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею себе розмалює, такi на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, нiякi дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там не такi ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а прийде осiнь, тодi видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконьєрiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припонi... Увечерi Порфир дає хлопцям спектакль: показує нафантазованi сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим доктором наук - директором наукової станцiї (здається, Кульбака й сам вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач усiєї Комишанки вiдправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершується знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самi вигуки та жестикуляцiї, оченята розблискотяться, товариство тiльки й чує його енергiйне, натхненне: - Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть! I як вершина всього: - Смик - i є! Смик - i є! Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiтає, грає кожним живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд за рибиною, що вже нiби й тут, у карантиннiй, вистрибує з води, в ясну нiч при мiсяцi з переплеском виграє... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по дну ходив та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i всьому цьому вiр... Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, є матерi й сусiдам, ще й знайомим iз радгоспу та наукової станцiї перепадав вiд його щедрот, бо тепер навiть для докторiв та кандидатiв наук тараня - то головна пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчастини або на шифер, - мiшок таранi не забудь прихопити, їдучи у вiдрядження, повернешся з перемогою... - Не тараня, виходить, а таран? - розроджується дотепом Синьйор Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть. Нарештi настає той день - мусив же вiн колись настати! - коли на урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кiнець карантину! Бо заслужив, не захворiв, не втiк i правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвiнко вiдкарбовує вiн перед колективом заповiдi вихованця: - Не вмiєш - навчать, не хочеш - примусять! - Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму i членiв ради командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир). - Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...) - Розпочату справу доводь до кiнця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в таємницi...) А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей: - Не журись! Порфир її вигукує хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братiя аж веселiшає... Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн сам стає нiби iнший, мовби пiдростає одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля карантину на третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою ступити. Ось виникає перед ним вiкно велике, з пiднятою фрамугою, - з такого пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича - вихователя, i мов очманiлий кинувся до вiкна, припав, просяяв, нагледiвши там щось... Нiби в широкоекранному раптом вiдкрилась його очам якась екзотична краса, що вiд неї аж дух перехоплює... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив у снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво вгледiв, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захватi: - Очерет!.. XI Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в кiмнатах, фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе бiлоснiжне, аж вiдлякує чистотою. Увечерi перед сном туалет вечiрнiй, маєш бiгти з усiма в "ногомийку" (яке слово смiшне!), помиєш ноги - рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi вже далi тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд когось до когось тебе передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас ще раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без неї до спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не маєш права зайти. Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро! Виявляється, школа мiститься на виступi берега, що вдається аж в очерети, вода поблискує майже бiля самого муру, видно мiж вербами шкiльний причал, човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя мрiй! - потяглися понад затоном кудись у бiк гирла очерети, похиливши торiшнi мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й пiшли в понизов'я, вiльно й таємничо розкинувшись на весь простiр i мовби єднаючи хлопця з його рiдною Комишанкою. Одначе: - Марш в ногомийку! Ногомийка та душовi - це мов клуб, з усiх бокiв тут надивишся цих ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Тi, що на лiнiйцi їх бачив чепурненьких, пiдтягнутих, що командирiв слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсiм бiжать наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою), вони в ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться, так уже й чуєш: - Ану вiдступись вiд крана, робот! - А то що? - По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере! Двоє малюкiв теж завелися, мов пiвники: - Не бризкайся, бо так i дзизну. - Ану, дзизни! - I дзизну! I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки розборонить їх стусанами. Старшi, яким скоро випуск, поводяться стриманiше, вони змушенi оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутiший... Iнша рiч - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали... Тiльки не всi, є такi, як Бугор, у котрого вся надiя на кулаки. Переросток з бичачою шиєю, весь розтатуйований, вiн тут верховодить у ногомийцi. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витрiщившись баньками своїми нахабними: - Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому! I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом у душову кабiну, регочучи, пiдперли спинами дверi й пустили зверху струмiнь холоднющої води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком пiд струмiнь потрапив... I тут же Бугор та його пiдлабузники, оточивши, влаштували новачковi екзамен. - Урок як по-нашому буде? Не знає Порфир, тiльки плечима знизує. Самi йому й пiдказують: - Ходiння по муках! Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi... - Школяр на екзаменi? Знов знизує плечем i знов чує: - Живий труп! Двiйка у них - "Звичайна iсторiя", новий вихованець - "Пiдкидьок", вартовий - "Непроханий гiсть", п'ятiрка - "Невловимий Ян" або "Фата моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч мають у них якесь химерне, тiльки їм зрозумiле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цiєю потаємною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали своїм... Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi соромiцькi загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить їх вiдгадати. Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, починає впiвголоса наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку: Когда шумит ночной Марсель, Моя чувиха пьет коктейль, А я сижу, гляжу в окно И пью шампанское вино... I далi заводить другу, зовсiм безглузду: Лап-тап-туба! Вiн гумку жує, Смокче гiркий самогон крiзь соломину. Лап-тап-туба! Лап-тап-туба! I оце безглузде "лап-тап-туба" хором пiдхоплюють iншi голоси, а декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племенi. - А ти чого тiльки сопеш крiзь двоє дверцят? - Бугор суворо глипає на Кульбаку. - Чого не пiдтягуєш? - А менi не подобається. - Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорiй Микитович, що здебiльшого висиджує в задумi бiля своєї тумбочки в кiнцi коридора. З наближенням вартового хлопцi прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться бiля умивальникiв, мовби змагаючись за чистоту. Та як тiльки крокiв вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збiглися кружкома i знову взялись за свої роздебендi, - просять Юрка-цигана розповiсти, як це вiн коней умiв викрадати на очах у чесного люду. Вiн-бо тiльки зараз такий зразковий i командир загону, а в минулому давав концерти... Одного разу коня навiть у циркачiв був потяг, правда, на цьому й пiймався. Гаряча циганська кров ще й тут дається взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до неї без пам'ятi бiгти... Ох, таки справдi "мiченi атоми"! Є серед них такi, що тiкали. Хто раз, а хто й двiчi. Стахура - цей ось зiрвався був у найбiльшi морози... - Тiльки й пригоди, - смiється вiн, - що на вугiльнiй платформi до Кривого Рога прокатавсь, пальцi поприморожував... Навiть малюк худоребрий, на прiзвисько Хлястик, теж пробував через мур перелiзти, бо за цуценятком дуже скучив... - Не вмiєте ви тiкати, - авторитетно каже Бугор. - Я вже якби дав дьору, то найперше дрiбнокалiберку б десь роздобув або пiстолет. Маску карнавальну на очi, i до унiвермагу, до дiвчат-продавщиць: "Касу на стiл!" А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрiзь є!.. З-помiж усiх "мiчених" Бугор найбiльш "мiчений", з-пiд душу виходить, грає м'язами, дає меншим розглядати, як вiн рясно татуйований: на грудях у нього виколота русалка, про яку вiн каже, що вночi вона ворушиться. Бугор нiби сам її виколював, запевняє малюкiв, що мiг би i тут таємну майстерню вiдкрити, всiх би оцих пацанчат розмалював, якби тiльки добути йому спецiальну туш та двi голки... З'являється в душовiй вихователь Борис Савович, i буйнощiв одразу як не було, бо цього вихователя "мiченi" не лише побоюються, але й поважають, вiн з ними нiби напiвтовариш, всякi дивовижнi речi розповiдає їм про Курили, де вiн служив моряком. - Нарештi бачу людей цивiлiзованих, - весело каже вiн до вихованцiв. - Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто приємно глянути... Помитих, причепурених ангелочкiв пiсля цього чекав спальня, черговий по режиму прийматиме хлопцiв вiд вихователя пiд розписку. Марися Павлiвна теж тут, вона показує Порфировi, де буде його лiжко. - Оце? - вiн стоїть перед лiжком радiсно-отетерiлий, навiть трохи розгублений вiд цiєї аж страшної чистоти. Простирадла нiким до тебе не торканi, пухнаста ковдрочка у квiтчастих вiзерунках, подушка бiлоснiжна... А зверху на подушцi - мережива, сяюча, як пiна морська, накидка, що до неї просто й торкнутися боязно... - I оце менi тут лягати? Марися Павлiвна всмiхається: - Тобi. А кому ж? - Скорiш би це пiдiйшло яким-небудь ангелочкам з крильцями... - А приготовано тобi, грiшному, - сказав Борис Савович. Порфир усе розглядав цi непоруйнованi бiлi снiги, потiм сказав рiшуче: - Не ляжу. - То що ж, цiлу нiч стоятимеш отак над постiллю? - ввела брови учителька. - Чи де ти спатимеш? - Осьосьо! В куренi!.. З цим вигуком Порфир - не встигли вихователi й схаменутись - шурхнув пiд лiжко в свiй уявний курiнь. Наморочились, доки витягли його звiдти i зi смiхом вклали-таки нарештi в постелю, в оте бiлоснiжне. Укрившись, лежав, похихикував, нiби з лоскоту, так йому незвично було, хоч i вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього чепуруха - в хатi рушнички, а влiтку ще й свiжою рогозою долiвку настелено... Уже перед тим, як розлучитися з вихователями, запитав зовсiм несподiвано: - Що таке бумеранг? Здивована Марися Павлiвна не могла одразу й вiдповiсти. - Це хай Борис Савович пояснить, - перевела вона погляд на колегу. - Я певна, вiн краще за мене на цьому розумiється... Борис Савович вловив у її голосi нотку ревнощiв, бо часом Марися Павлiвна аж заздрить йому, що вiн хоч i хмурко, а з вихованцями "контактний", хлопцi, коли є вiльний час, так i в'ються бiля нього, мабуть, пiсля школи не один iз них на Курилах опиниться, на тих скелях, де їхнiй учитель кордони морськi чатував... I про бумеранг Борис Савович теж виявляється, дещо чув. Це таке метальне знаряддя в австралiйських племен: у виглядi зiгнутої палицi... - Лук не лук... I має властивiсть: пiсля польоту до тебе назад само повертається... - Полетить i до тебе знов прилетить? Є робота для Порфирової уяви! Це ж можна й собi в плавнях вирiзати таке з молодої ясенини, зiгнути i... - Отак i в життi, - каже Марися Павлiвна. - Якщо ти зло кому заподiяв, то ранiш чи пiзнiш воно ж до тебе й повернеться... - А добро? - Повернеться й добро... А що зло - то напевне. Чи давне, чи недавнє... Велике чи мале... Навiть у думцi подумане - i те вiдплатиться... Ви згоднi зi мною, Борисе Савовичу? - Що принцип бумеранга дiє в життi? Так це ж, власне, те, що в народi здавна говорять: не копай на iншого яму - сам до неї впадеш... А що вчинене зло iз закономiрнiстю бумеранга має до лиходiйника повернутись, то це, я гадаю, й наука з часом пояснить... Невiдомi ще якiсь бiоструми вiдкриє чи щось у цьому дусi. Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гукає владно: - На добранiч! Це стосується всiх. Вихователi теж повиннi залишити своїх пiдопiчних. Свiтло вимикається, пiслявiдбiйна тиша настає. Одначе новi сусiди Порфировi й тодi ще якийсь час чують з-пiд ковдри його притишене, щасливе, мовлене до самого себе: - Джик! Вжик! Смик - i є! Рибу вудить ангелочок... Аж поки скакун сновидiнь пiдхопить його й шалено понесе в степовi простори, по груди шугаючи в буйних квiтучих травах... XII Автобус летить у степ, у мiражi. Повiтря небосхилу вiбрує, свiтлими рiками тече-перетiкає з безконечностi в безконечнiсть. Як великий художник, природа дала волю своїм фантазiям, творить з весняних марев озера, лагуни, слiпучi плеса, купаються в них примарнi гаї та оази, а через дорогу перед автобусом весь час незникно котиться мiражна повiнь. Ще рання весна, ота сама розвесiнь, коли над степами покотили веснянi тепла й вигрiтi сонцем поля буйно парують, прозорою земною силою струменять у небо, i механiзатори кажуть: "На врожай!" Мине якийсь час, i засвистить над степами суховiтриця, вип'є вологу, розжене марева, а поки що течуть i течуть вони, купають простори, перебiгають шляхи степовi, i навiть у мiстах цього краю, через широкi проспекти в нових мiкрорайонах - навперейми тролейбусам - струменять такi ось iлюзорнi пречистi рiки. Мчить степами автобусик, не такий, правда, як тi розкiшнi рейсовi "Iкаруси", що ходять по трасi, а значно менший за "Iкаруса", буденний трудяга застарiлої моделi, списаний шефами i подарований школi, на лобi в нього напнуте червоне полотнище з написом: "Дiти!" - хочу самому автобусi сидять "дiти" цiлком дорослi... їх лише троє: в одного вiкна визирає молодий мiлiцiонер з задумливою усмiшкою, бiля вiкна протилежного - сувора дiвчина, що сердито й напружено закам'янiла в нахмуренiй своїй чорнобровостi, а в самому центрi автобуса ще хтось широкоплечий розсiвся, вусатий, у кашкетi... Нiчого собi дiти! А розгадка проста: поспiшаючи з виїздом, в хапанинi забули той напис зняти, залишився вiн пiсля вчорашньої поїздки на екскурсiю до гiдроспоруди, куди возили премiйованих школярчат, саме тих, якi вiдзначились працею в майстернях. На степових розвилках автобусик зупиняється, неначе в ваганнi. Виходять з нього троє, роззираються, радяться про щось. Наче те "щось" навмисне водило їх у цих просторах, показувало їм марева й дикi вогнистi маки на узбiччях i, мовби граючись, знову плутало їхнi дороги. З траси автобусик зверне на узбiчну дорогу й помчить аж до земель кiнзаводу, мовби тiльки для того, щоб знову цi постатi - двi чоловiчi й жiноча - могли вийти на межi й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед марев, серед цих затоплених сонцем просторiв, де аж пiд обрiєм мчить табунець кiнзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на iподромах, виборюватимуть призи у великому дербi, а поки що вiльно гуляють, розпустивши гриви, молодий вожак - сам як образ i втiлення свободи - в нестримному летi повiв їх кудись аж попiд небо. По якомусь часi зупиниться цей ошарпаний автобусик ще бiля степового аеродромчика, i люди з автобуса постоять край злiтного поля, дивлячись, як лiтаки мiсцевих авiалiнiй вирулюють на просторе, беруть розгiн, залишаючи кожен пiсля себе хвiст ранньої весняної куряви. Звiдси шкiльний автобусик, ще раз змiнивши напрям, помчить десь на пiвдень, аж поки з'явиться iз-за пагорба велика рiка, зблисне навстрiч своїм розлогим сяйвом. Униз, уподовж рiки, помiж кучугурами лежить напiвзабута дорога, по нiй тепер мало хто й їздить, а цi вдаряться й туди, бо пiсля тривалих перемовок в автобусi водiй почує коротке й рiшуче: - На Комишанку! I розпорядження те якраз належало Марисi Павлiвнi Ковальськiй. Тритузний в душi не був згоден, проте дискусiю розводити не став: хай уже цього разу буде її зверху. Прикрою була причина, що ганяє їх сьогоднi по степах: шукають Кульбаку. Випарувався, зник цiєї ночi! Знехтував засторогами досвiдченiших, що тiкати вночi, мовляв, небезпечно, бо пiсля вiдбою варта особливо пильна, всi ходи її виходи стереже. I все ж, усупереч здоровому глузду, Порфир обрав для своєї операцiї нiч, i виявилось, що вона, нiч-мати, його не пiдвела! Зник, щез, розчинився в просторi. Була просто неймовiрною ця його втеча, оце найсерйознiше для школи за цiлу весну чепе. Напередоднi так слухняно поводився, так вражений був бiлоснiжнiстю спальнi, розпитував про бумеранг, жартував... I зовсiм не схоже було, що це лише гра, хитрування, розраховане на те, щоб приспати пильнiсть вихователiв та служби режиму. Чи, може, вкладаючись пiсля вiдбою, й справдi не думав про втечу? Тодi що ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважає, що причиною всьому фрамуга, яку не зачинили наглухо на нiч, - до речi, теж наполягання Марисi Павлiвни. Здалося їй, що недостатньо провiтрюється кiмната, де сплять вихованцi, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на нiч фрамуги вiдхиленими, i ось маєте... Недоврахувала, що для тако