го, як Кульбака, пiднята десь аж пiд стелею фрамуга, ота вузенька щiлина - то вже нарозпаш розчахнута брама в широкий бродяжницький свiт! Можливо, помiтив звечора й те, що за вiкном одразу починається дах нижчої прибудови, отже, коли спуститися на той дах, то такому спритниковi не важко перескочити з нього й на дерево, що росте по сусiдству, а з дерева на мур... Факт той, що коли черговий по коридору зайшов перед пiдйомом до спальнi, то застав Кульбачине лiжко, нiби в насмiшку, акуратно застеленим, - усе на мiсцi, бiлоснiжне покривальце лежить на подушцi, як пiна морська... - Невже вiн енуретик! - розгортаючи постелю, висловлювала здогад Лiдiя Максимiвна, шкiльний лiкар. - Казали б ви по-простому, - зауважив на це Тритузний, - впiсявся, та й усе. Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованцiв спецшколи, є вона, мабуть, наслiдком усiх тих переживань, нервових струсiв, що їх аж надто дiставалось багатьом iз цих дiтей, перш нiж вони потрапили сюди iз свого безладного життя. Адже ж i перемерзали по горищах, i перестрашувались так, що декотрих досi мучать ночами галюцинацiї, бо якщо воно бачило сокиру, пiдняту озвiрiлим п'яницею на матiр, то таке не скоро забувається... Тож не з одним трапляються тут нiчнi конфузи... Однак лiжко Кульбаки було сухе. А сам Кульбака зник. Вилетiв, вивiявсь, мов святий дух, з третього поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер, зайдисвiта, серед невловних степових мiражiв. I шукають. Побували найперше в радгоспних теплицях, де вiн мiг, за деякими даними, влаштувати собi ночiвлю, телефонували в селищну Раду Нижньої Комишанки, чи не з'являвсь на їхньому горизонтi, - нi, не з являвсь, поцiкавилися лише, бiльше для насмiшки, як же воно, мовляв, стiльки вчених, дипломованих сторожiв i не встерегли одного маленького комишанця... Щодо кiнзаводу та аеродромчика, то їх можна було й не провiдувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохiд встиг би аж он куди забiгти? Одначе молодiй виховательцi зниклий суб'єкт, мабуть, уявлявся крилатим, за її наполяганням, автобусик уже облiтав пiвсвiту, а тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий же той Кульбака наївний, щоб, випорснувши зi школи, летiти навпростець просто до маминої пазухи! Розшук поки що здавався Тритузному позбавленим логiки й правил, точнiше, якщо й була в ньому яка логiка, то тiльки жiноча, тобто мало чого варта, i дивно було, що представник мiлiцiї, оцей ось молоденький, що з ними їде, лейтенант, не вважає за потрiбне вносити корективи. На всi примхи Марисi Павлiвни в лейтенанта усмiшка, згода, неприхований вияв симпатiї. Оце ж бо так бував, коли до твоїх службових обов'язкiв долучається щось стороннє, до дiла не стосовне, рiзнi шури-мури та спiльнi прогулянки на мотоциклi! Наречений вiн їй чи хто, а тiльки щосуботи можна бачити його мотоцикл пiд муром бiля прохiдної. Тiльки сонце над захiд, уже й пiдлетiв, сигналить нетерпляче, викликаючи свою "вiдзiгорну" (деколи вона довгенько примушує себе ждати). Потiм, дивись, таки удостоїла, вибiгла, скiкнула на сидiння, обома руками за спину вчепилась i - помчали. Для iнших вiн працiвник райвiддiлення, лейтенант, авторитет, а для неї просто Костя, почувається, що крутить ним це дiвча, як циган сонцем. Тож i в сьогоднiшнiх розшуках не представник району задає тон i не сам Антон Герасимович як начальник служби режиму, а ця досить-таки в'їдлива й владолюбна особа. Тритузному тiльки й лишається, що час вiд часу пускати, мовби кудись у простiр, стрiли своїх сарказмiв. - Оце ж вам i "хвеномен"... Оце вам i з живчиком та з перчиком, - кидає вiн, не озираючись. - Бистроум, iнтелектуально обдарований... Хо-хо! Якщо обдарований, то це ще гiрше в нашому дiлi! Тупий навряд чи зумiв би отаке витiяти, а цей, бач, усiх нас у дурнi пошив... Вiн їм казочки та баєчки, а вони й розтанули... Ось як швидко ми перековуємо... Мовчить Марися. Прилипла бiля вiкна, аж очi мружить, видивляючись, чи не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-помiж кучугур... Такий удар! Ще вранцi йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певностi, як це нерiдко з нею буває, що день попереду жде тебе цiкавий, змiстовний, i хай у чомусь буде вiн нелегким, клопiтним, але неодмiнно принесе i радiснi несподiванки. Проте вже на прохiднiй вiдчула: щось сталося. Неприємно вразила Марисю похмурiсть вартового, що й на привiтання не вiдповiв, а ще тривожнiше вiдчула вона себе, коли зайшла на подвiр'я й загледiла коло автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично рiзкi розпорядження директора, насторожувала присутнiсть мiлiцiї (в першу мить Марися не розгледiла, що то Костя стоїть до неї спиною в своїй новенькiй лейтенантськiй формi). Коли Марися Павлiвна пiдiйшла, всi до неї обернулись з холодком неприязнi, так їй принаймнi здалося, навiть Костя не посмiхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку: - Чи не зустрiчали там свого "хвеномена"? Щез i адреси не залишив. А Валерiй Iванович... Нi, вiн не сказав їй нi слова осуду, хоча краще б сказав, анiж ховати його пiд маскою своєї директорської витримки та врiвноваженостi. Здавалось, Валерiй Iванович ось-ось зiрветься, роздратовано кине їй при всiх: "Донюнькались... Тож їдьте! Шукайте! Самi ловiть!" Було б навiть лайку легше перенести, нiж ту сповнену мовчазного докору витримку Валерiя Iвановича та напружену притихлiсть колег. Бо варта вартою, а це ж таки вона нарадила за тi фрамуги... Ось так i вчать вас, наївних iдеалiсток! Добре, хоч духу знайшла в собi сказати директоровi: "Сама винувата, сама i на розшуки поїду! Пiд землею знайду!" I ось пустилась у мiражi, на цi безглуздi лови. "Бо хiба ж не безглуздо? Двадцятий вiк, а ви, як за звiром, полюєте на собi подiбного!" Давно такого каменя не лежало на душi. Отак зневажити всiх i найперше її, виховательку?.. "Це ж пiдло, пiдло! - аж закричати хотiлось. - I як пiсля цього вiрити, що можна викорiнити ницiсть людську?!" Оце ж тобi "материнське начало"... Не вийшло "начала", товаришу директор! Пiдкинули менi таке звiреня, що навряд чи й самi б з ним упорались!.. Хитре, лукаве створiння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, анiж ти його. Психологом виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психiка сучасної дитини iнодi виявляється складнiшою за психiку дорослих. Щадила його, вигороджувала, з наївним зачудованням слухала його теревенi, захоплювалась, яка багата уява. Усе, з чим iшла сюди з iнституту, вiн одним своїм вчинком розвiяв! Успадкувавши родинний фах, вчителювати пiшла, найтруднiших обрала, щоб воювати з життєвою грубiстю, щоб захистити таких, як цей юний черстводух, вiд їхньої ж власної жорстокостi. Емоцiйних бальзамiв прикласти до їхнiх душевних травм! Переформуєш, переiнакшиш, очищенням пробудиш у ньому почуття прекрасного... У драмгурток його, бо як же, артист! I вiн таки довiв свою "артистичнiсть", зумiв отак тебе ошукати при першiй нагодi. Всi твої зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тiльки привiд, щоб над тобою десь посмiятись, зуби пошкiрити з такими ж невиправними, як i сам. Стiльки енергiї витрачено - й марно-марнiсiнько. Душу вкладала, своїм жертвувала ради них... Часом i в кiно було не йдеш, а морочишся з ними, весь вiльний час вiддаєш для iндивiдуальних бесiд, на спорт та гуртковi заняття, хоча й доводилось чути: "Це вам не студiя, Марисю Павлiвно, а спецшкола". Але вона має свою думку щодо цього, та й колеги, здавалось, належно оцiнюють вольовитiсть молодої вчительки, її здатнiсть запалитися працею, поступитися особистим ради iнтересiв колективу. "В маленькiм тiлi - великий дух". А що ж вiн виборов, твiй дух, в оцьому ось конкретному випадку? Чи, може, й зовсiм упав вiн на грунт бездуховностi, раннього цинiзму, емоцiйної глухоти? О нi, в емоцiях йому не вiдмовиш, в нього їх, може, аж занадто, тiльки все свої, химернi, як i ця комишанська його затятiсть, що одним махом звела нанiвець, на посмiх виставила всi твої iлюзiї! - Чула моя душа, що тут не обiйдеться без чепе, - знову гуде Тритузний. - За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на "Дон-Кiхота" читай, скоро Матюшу в "Мартинi Борулi" гратимеш... От i догрались... - Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант мiлiцiї, - наче хтось, а не служба режиму найперше несе вiдповiдальнiсть за втечу. - Служба режиму, товаришу Степашко, своє дiстане, директор не забуде її в наказi, - ображено вiдповiв Тритузний. - Чого доброго й менi ще на старiсть зiпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хiба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансiон для дiвчаток, що в нас заклад спецiальний, режимний... - То по-вашому - карцер на них на всiх збудувати? - За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без нiжнощiв у життi обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синiв виростив - не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспiї, орден уже заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогiка? Антон Герасимович у дискусiях раз у раз вдається до цього невiдпорного аргументу з синами, i чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синiв, бо, коли приїздять улiтку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на островi, спiви тодi лунають над водами до пiзньої ночi, i Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тiльки на очi потрапить... - Не так воно все просто в життi, - веде своєї старий. - Хай там уже, на Заходi, розгiльдяїв патлатих нарозводили, вiд наркотикiв зарятуватись не можуть, а наш народ, вiн до дисциплiни звик, спартанство, суворiсть у самiй вдачi його. Через те й товчу, що режимнi школи ширше треба впроваджувати i до таких, як ми, недрюкованих, уважнiше прислухатись... А то ось я скiльки пропонував наростити мур, пiдняти його на метр або й на два, а послухались? - Нiякий мур ще нiкого не втримав, - озвалась нарештi Марися Павлiвна. - Хоч i до неба вимуруйте його! - Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тiкати, - переконано додав Степашко. - А загорожi нарощувати, замки побiльшувати - це середньовiччя. - I хто це говорить? - осудливо мовив Антон Герасимович. - Той, чия служба тiльки те й роби, що лови їх ти акти на них складай... - Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливiший у той день, коли ми зможемо i цi вже iснуючi нашi мури розмурувати. Щоб бар'єр квiтковий навколо школи, i все. Ото буде вершина наших трудiв. "Ось таким ти менi подобаєшся", - окинула бистрим озирком Марися свого супутника i за хвилю знов сидiла серйозна, дивлячись у вiкно. А Степашко й далi гомонiв до Тритузного: - Поставимо себе на його мiсце: хлопець рiс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сiтки заборон, посягаєм на його особистiсть. Для нього свобода й розхристанiсть - поняття поки що рiвнозначнi, в обов'язках перед колективом вiн ще не бачить нiякої честi, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навiть медики радять зважити на постiйний "рефлекс свободи", що живе нiбито в кожнiй людинi... А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зiщулився й завмер перед нашими правилами! Нi, в кожного свiй погляд на речi... Йому тiкати, а нам ловити - звичайна дiалектика... За вiкнами автобуса потяглись плантацiї виноградникiв, що належать тутешнiм радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвостi кучугур жилавi низькорослi перелiски, здебiльшого з сосен, бiлих акацiй та ще тоненьких тополь, якi, повироставши, пiдуть на переробку для целюлозного, а далi знов потяглись недавно закладенi виноградники... Все це наслiдки зусиль науково-дослiдної станцiї, тiєї, де працює Порфирова мати гектарницею. - Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжнiй лiс буде на кучугурах... - звернувся мовби до когось Антон Герасимович. - Уже тут, кажуть, i диких кабанiв бачили, а колонiсти вважали цi пiски безнадiйними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцiю, бо, здавалось, за дурне дiло взялась: розорювати, залiснювати цi мертвi кучугури, де й полин не хоче рости... А вона своє довела, поприймались, бач, i соснята, i тополята... Виноград - i той приживляється... - Не тiльки приживляється, а ще й оздоровлюється, - уточнив Степашко. - Тут у них десь карантин проти фiлоксери: пропускають крiзь нього навiть алжiрськi сорти... Бо пiски ж цi влiтку таких температур, що нiяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог! "Як ми саджанцi - так ви дiтей наших бережiть", - пригадались Марисi слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледiли. I, може, шукайте втiкача зовсiм не в тому напрямi, де слiд би шукати? Згiдно з втiкацькими правилами, може, обминув вiн свою Комишанку десятою дорогою, i марна рiч, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнiм днем?.. Та вгадай, чи дiятиме вiн тiльки так, як пiдказала б холодна логiка втiкача, як учинив би тверезий, наiнструктований розум? Електроннi роботи, отi дiятимуть за логiкою, якщо вони коли-небудь втiкатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серцi, може, мiсце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвiтах, що їхнi й координати невiдомi, - Марися мимоволi усмiхнулася, уявивши повеселiлого Кульбаку в недосяжностi туманних його володiнь... Нестерпне створiння! I яка диявольська настiйливiсть у досягненнi своєї мети! Здавалось, нарештi приручили його, прижився, ввiйшов у шкiльний ритм, та виявляється, що й бiлоснiжним вашим доброжитком i навiть набутими симпатiями вiн без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливiсть перемайнути в iнше буття, в оте маревне, що вiн його так солодко вимовляє: право-воля! XIII На причiлку материної хати, пiд розквiтлим старим абрикосом, мiцно спить зморений, заброджений у нiчних росах невловимець. Вiрний Рекс сидить бiля нього на чатах. Спочиває втiкач на царськiй постелi - на кулях очерету, що ними взимку мати вiд буранiв хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулiв, у солодкому снi й застала Оксана, забiгши на обiд додому, свого приблукалого звiдкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкiшу постелю. Обмерши вiд щастя, нахилилась над ним, торкнулась стриженої голови, торкнулась нiжно-пренiжно (щоб не злякати зi сну!), а як проклiпнувсь вiд незрозумiлої ласки, так i вхопила, здушила в нестямi, обцiловуючи свого найдорожчого на цiлому свiтi тиранчика... - Звiдки ти? Вiдпустили тебе? - Сам себе вiдпустив... - Таж як це? Втiк? Вiн загадково посмiхався, трохи навiть хизуючись перед матiр'ю своїм геройством. Радий був i тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то вiдлупцює до синякiв, то одразу ж пiсля цього поцiлунками обсипле... - О горе моє: невже самовiльно? - допитувалась мати. - Через мури отi? Вночi? - Та ще при якiй погонi... I почалось! Якi страхiття вiн перемiг! По яких карнизах прокрадався. Iз даху на дах, iз дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий iде, прожектором свiтить! I, звичайно, з рушницею, з вiвчаркою, от-от освiтить лiхтарем смiливця, що стоїть на мурi у повен зрiст. Та тiльки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присiв та стриб униз, та мiшок тому Саламуровi на голову: раз, i є! Накинув, скрутив, ну, а вiвчарка... iншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тiльки в щоку лизнула, бо його ж усi собаки знають... - Ох i вигадько ж ти! Ох i фантазер! - всмiхалася мати щасливо. - Де той мiшок у тебе взявся? Де у вас там вiвчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що "Тараса Бульбу" написав. Рiдко Порфир бачить матiр усмiхненою, все бiльше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли вiн її доведе. А зараз живi яскринки її очей свiтяться ласкою, i так личить їй бути усмiхненою, добра, щаслива усмiшка робить маму просто красунею... - Ви мене, мамо, назад не вiддавайте... А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебiгли обличчям: - То чого ж ти все-таки втiк? Покривдив хто чи сумно стало? - Там сумувати не дають. Нема коли. I вчителi гарнi... "Менi тринадцятий минало, я пас ягнята за селом", - аж проспiвав вiн з мiною артистичною. - Iнструктори по працi теж мене вiдзначали. Я вже й табуретки робив, i бирки штампував для меблiв... - Так чого ж тiкати було? Порфир знизав плечима в щирому невiданнi: - Сам не знаю. Якийсь бiс накотився... Для матерi й це вiдповiдь: буває, що й бiс... Одначе радiсть зустрiчi з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неяснiстю того, що сталося. - Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобi? Нахмурився, задумався Порфир, i матерi болiсно тенькнуло в серцi: "Щось таки накоїв!" Але вiн твердо сказав: - Нi, мамо. Я нi в чому не винуватий. Просто скучив... I на матiр подивився так глибоко, проникливе, як нiколи ранiш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умiв вiдсiювати, вiдкидати все, що в буднях накипiло, i злобу гасити, i кривди зм'якшувати. Забуто ремiнь, що стiльки разiв по спинi у нього ходив, дорiкання та крики клятьби, вже i йому матiр'ю прощено постiйну оту люту вiйну, коли вiн її вимордовував своїм цiлоденним байдикуванням. Взаємнi образи й жорстокостi, сльози й бiль - усе зникло, розвiялось, наче й не було, зосталась тiльки ця любов обопiльна, це безмiрне щастя зустрiчi двох людей, що звуться: мати й син. - Це ж ти голодний? I, не ждучи вiдповiдi, схопилась, вiдiмкнула швиденько хату, i не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столi яєчня, i мати аж пальцi порiзала, вiдкриваючи йому консерви: i шпроти, й сардини... Ще й пряникiв гербикiв наклала: - Їж, синку, їж! Це ж я тобi збиралася передачу нести. Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому подано, i хата враз наповнилась радiстю, тiльки й того, що незвично матерi бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зi школи завертають, посилають до перукарнi, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо iншого в перукарню батько веде, насторожi стоїть, доки стрижуть, а його... Тепер ось, гололобий, прибився додому, i щось з'явилося в ньому мовби серйознiше, пригорьоване, хоч i прикрите зовнi веселою хвацькiстю. - Ох, i бiг! Такий марафон дав! Уже свiтає, уже можна б i передих зробити, а ноги самi бiжать! А потiм ще й на машину з цеглою вчепився... - То, сину, завжди так: до рiдного дому ноги людину самi несуть... Тiльки ж як воно буде... Нi, пiду, вiдпрошу тебе в них заберу! - Навряд чи дозволять... Треба не менше року вибути, коли вже до них потрапив... - Ублагаю! Порфир, заморивши черв'яка, знiчев'я розглядає давнi фотографiї на стiнi - дiдусеву, дядькову Иванову... - Мамо, а хто мiй тато? Для неї це було як удар. Вiдколи син став вимовляти слова, все ждала цього запитання. Ждала, й боялась, i знала, що колись воно таки буде, готувалась до вiдповiдi, а, проте, застало воно її зненацька, жаром обсипало всю. - Ти нiколи не питав мене, сину, про це... i нiколи не питай. Знай тiльки: хороший вiн був i не зобидив мене нiчим, не обдурив... - голос її аж налився пристрастю. - Ти не з обману! Ти - з правди! Порфир навiть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що завдав матерi болю. Нахилившись, шкрiб нiгтем настiльну церату, розмальовану квiтками. - Гаразд, бiльше не питатиму. Вона почувалася зараз глибоко винуватою перед сином, бо й ранiш найперше самiй собi ставила на карб, що хлопець напiвсиротою росте, без батькiвської ласки та догляду. Iншi з батьком i в перукарню, й на риболовлю, за iншого батько i в школу пiде довiдатись, а цей усе сам та сам, одиначчин син! Оксанич! I навiть що неслухняний такий, перекiрливий, шалений, i за це вона брала скорiше вину на себе, - може, це їй розплата за оте перше кохання з його шалом i диким мiсяцем у небi, i солов'ями, що аж задихались, аж стогнали у вербах над вашою любов'ю!.. Кажуть же: найстрашнiша з усiх кар - кара дiтьми. О, нi, нi, не кара вiн i не грiх, саме вiн щастя для неї! Бо хай i дикий, невпокорений росте, одначе вiрить вона, що буде з нього людина! її душа, її любов, її вдача уже в ньому проблискують! - Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком рiс. Щоб совiсть у тебе чиста була... Чиста, не тюремна! Не слухайся тих, що по-пустому геройствують: ось то я, нiкого не боюсь, пiду ларьок пограбую, з когось годинник знiму!.. Нема в злочинi геройства. є тiльки сором i ганьба, i до таких вiд людей лише презирство... Героями на iншiй дорозi стають... Працею людина i сильна, й красива... Ось i на станцiї в нас, який колектив дружний, усi за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став, маму свою не соромив... Бо вже так я змучилася, сину, нервiв моїх не вистачає! - Бiльше цього не буде, мамо. I вiн з щирою каятьбою глянув на неї, справдi змучену, перестраждану: вже й зморщок пташинi лапки з'явилися бiля очей, i шия худа, жилава, як голову мама поверне, найбiльша жила пiд шкiрою випинається, як лоза виноградна... Руки маминi бiля тих саджанцiв та пiскiв кучугурних стали старiшi за неї саму. Бо вона ще молода, ще до неї лицяються. Iз жалю до синочка вирiшила була торiк батька йому добути, хоч нерiдного з плавень привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: "Оце буде тобi тато, Порфире. Заступатиметься за тебе". А за кiлька днiв Порфир аж на роботу до матерi прибiг з рiшучою вимогою: "Вижени його, мамо! Нащо ти цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!.." I розповiв, як зайшов до хати, а той п'яний спить на диванi, сигарета випала з рота й подушка вже тлiє. "Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або вiн, або я". I коли аж так зайшлося, кому вiддати перевагу з них двох, мати таки вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть, бо навiщо хлопцевi такий "батько"... - Винувата i я перед тобою, сину... Не було за тобою пригляду, все ти десь та десь - в одсторонi вiд мене. Тiльки ж подумай, як i мамi нелегко, стiльки роботи на нiй, а хто допоможе, пiдмiнить? Ось i сьогоднi: i на виноградник бiжи, i за добрива клопочись, а там ще й семiнар по виноградних клiщах та листокрутцi... - У школi питали, чи виросло б хлiбне дерево на наших пiсках... - Це вже ти маєш випробувати, - вiдповiла з усмiшкою мати. - Кучугур нерозроблених ще й на твою долю вистачить... - А я й не боюсь. - Ото. Сам вiдчуєш, як таки гарно, коли воно в тебе з-пiд руки росте, на очах зеленiє... Хiба ж давно ще всi тут гвалт кричали: пiски йдуть, засипають посадки, вiтри видувають i засiкають посiви... "Сахара"! I нiчого з нею не зробиш, вже й копанки пiском позаносило, а станцiя ваша, мовляв, тiльки даром хлiб їсть... Так треба ж було все це комусь перемогти? Не само воно сталось. На вчорашнiх, на вiчних кучугурах виногради в'ються на сотнi тисяч кущiв, i тополi та бiлi акацiї пiднялись... - Я, мамо, як ще трохи пiдросту, на трактор сяду, плантажнi плуги поведу... Механiзатор - чим погано? Житимем дружно, я жалiтиму вас. - Вiрю, вiрю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись i вiрити! А хлопець далi малює iдилiчними барвами: - Рибку ловитиму пiсля роботи, сома вам на пiвхати притягну. I знаєте, на яку наживку вiн пiде? На соняшниковi пелюстки! Нiхто тут про таку наживку й не чув, а син її, бач, придумав, зробив вiдкриття... На золотi блешнi ловитиме. - Водянi дiди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвiт! Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забуває), потiм добула з шафи сюрприз для Порфира: - Ось я тобi тiльняшку нову купила, бо та вже на тебе тiсна... Ще й беретку до неї. Хлопець не втерпiв, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нiкому й не видно буде, що стрижений. I евакуатори не впiзнали б, якби де зустрiлись... - Тiльки ж ви, мамо, нiкому нi слова, що я тут був... Що я тут є. - Якi тайнощi, - посмiхнулась вона. - А спати лiг на найвиднiшому, аж на пристань видно... - Так мене ж Рекс стерiг! I плавня поруч... Тiльки б Рекс голос подав - я одразу клубком вниз, шась! - i в очерети, а там хай шукають... Хiба з вертольота... - Увечерi повернуся, все тодi з тобою обмiркуємо, - сказала мати, вже йдучи. - А поки що набирайся духу пiсля походу, - пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усмiхом вийшла; за мить постать її в газовiй косинцi вже майнула за вiкном, пiрнула попiд облiплене цвiтом гiлля абрикоса. Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокiй за сина, все буде в тривозi за нього душа. Бо треба, виходить, його нiби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсiм законний i є, це ще тодi вiдчула, коли в метрику записувала i нiби навмисно було її запитано про батька. Треба було назвати - хто батько... Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любовi народжений. Принесла його на свiт вiд красеня капiтана, i не спокушав вiн її, нiчим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, слiпленним... Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'єрiв камiння, а вона поблизу з дiвчатами лiс корчувала, плавнi, що мали пiд воду пiти. I тодi зустрiлася з ним, i хоч знала, що шлюбний вiн, без оглядки пiшла за його вродою в хащi чаклунськi, у плавневi роси-тумани. З тих плавневих мiсячних ночей та з жаги молодої зiткалося те, що стане потiм синовим життям. Ой чорна я си, чорна, Чорнява як циганка... I хоч не чорна й не циганка, а як натхненно спiвалося їй тодi цiєї вперше почутої пiснi бiля вогнищ вечiрнiх! Карпатськi лiсоруби, що з ними її капiтан подруживсь, десь iз гiр цю пiсню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно пiд затоплення, валили верби вiковi в три обхвати, пiсля того ще взялись i за комишi, косили їх для целюлозного, а якби далi, то ще, мабуть, тоншим стало б їхнє заняття, - вже, мабуть, павутину б косили!.. Та далi будова ввiйшла в береги, лiсоруби поїхали назад у свої гори, в той Рахiв пiднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнутi в плавнях на якорях, а потiм i вони познiмались, i капiтанова баржа була переведена на iншу лiнiю, - покликало його iнше життя, iншi вантажi возити... Поїхав, ще й не знавши тодi, що в нього син десь тут ростиме, у цiй Комишанцi... Листуватись? А нащо? Скiльки їх спалахує, таких кохань новобудовних, лiсоробробницьких - вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи веснянi, та й нема, тiльки хiба де побачиш багаття вечiрнє, нагадає воно, як ти хмиз тодi в плавнях палила та гаки начiплювала на боки верб нелiквiдних, що i в огнi не горiли, - їх тракторами вiдтягували геть. Минулося, вiдспiвалося... Iнодi хiба що фантазiями тiшить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те мiсто портове, де її кохання приписане, скаже йому: "Знайомся... Оце твiй син". А поки що лиш сльозами заллється, коди з пристанi, iз палуби екскурсiйного пiсню зачує: "Ой чорна я си, чорна..." Бо ж то спiв її молодостi, спiв її плавневих вечорiв. А бiльшого щастя, нiж те, якого вона зазнала, уже й не буде в життi, не повернеться, бо один тiльки раз людина своєю молодiстю цвiте! I тим дорожчий для неї Порфир, що прийшов вiн до неї звiдти, з гарячих шепотiв та шалених ласк недозволених, прийшов, як iстота, зiткана з самої любовi, з краси, з мiсячних марев та рос-росяниць опiвнiчних... XIV I знов цього сонця блиск! Аж заслiпило, коли Порфир, вибiгши на кучугури, глянув униз, i звiдти сяйнула йому рiка, вдарила навстрiч вируванням весняного свiтла. Вир сонця - так би й кинувся в нього, в розлийводи отi! Ось вона, свобода! Гуляй - скiльки хочеш, iди - куди заманеться, нiякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанцi. I небо, i птахи, й цi рiднi кучугури, до яких ще маминi руки не дiйшли, - усе належить тобi, iснує для тебе, ти тут повновладний господар. Комишанки звiдси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тiльки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшитi очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещатi шпичака телевiзiйних антен. Городи комишанськi своїми раннiми полуницями збiгають аж у берег, в очеретянi заростi, що й зараз дають Порфировi якусь певнiсть, так само як i вранцi, коли вiн пiсля нiчного пробiгу перевiв дух нарештi i влiгся пiд маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справдi й каюком не проб'єшся, там людину помiтиш хiба що з вертольота. Бiлобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру рiки, прямує до пристанi; з екскурсантами йде, не iнакше. Кого ж вiн привезе цього разу? Надивився Порфир рiзних екскурсiй, добре знає їхнiй протоптаний маршрут: вiд пристанi посунуть до Тихої могили, де щолiта товчуться археологи, визбирують кiсточки скiфських царiв та царенят, ще добувають екскурсанти бiля велетня дуба, посперечаються, скiльки йому - п'ятсот чи сiмсот, i, звичайно, вiдвiдають мамину науково-дослiдну станцiю, бо вона ж знаменита на весь край. Важко вiритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скiльки зглянеш, арени мертвих пiскiв лежали, текучий пiсок аж дзвенiв вiд найменшого вiтерця, а коли зривавсь вiтрюга, то весь свiт баламутився, - хутори, й дороги, i копанки заносило пилюгою, немовби брудним снiгом. Пiщанi бурi - здавен найбiльше лихо цього краю. Хто тiльки не пробував рух пiскiв зупинити, але нiчого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тодi. Скажiмо, посадять чисту сосну, а вона вслiд i гине вiд шкiдникiв або вiд пожеж пiд час сушi середлiтньої... I ось станцiя додумалась, як тi клятi пiски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, i лiси розростаються справжнi, з травою, з грибами, з птахами - такий лiс сам себе, без хiмiкатiв, од нападу шкiдникiв захищатиме!.. А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дiйшла, бо це важкi кучугури, сюди треба саперiв з тракторами, два мiсяцi тут стояв фронт, в отих он сагах нашi були, а по той бiк шляху нiмцi, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лiзь. Якось забрела череда, бик став бутiти й рити рогами кучугуру, i швидко дорився: мiна як жахнула, тiльки хвiст од того бика десь у космос полетiв! Мiг би тут Порфир сам водити екскурсiї, розповiв би i про Гiлею, i про те, якi люди вiдважнi колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край свiту ходили звiдси в походи, аж десь там Персiя тремтiла, загледiвши їхнiх списiв лавровi гаї (вiстря списа кожен воїн увiнчував листком лавра)... Розповiв би Порфир i про шлях отой старовинний, що пролiг до соляних озер, - мав вiн бути кам'яним, але чумаки нiбито запротестували: не треба Каменю, бо вiл пiдбивається... За проїзд по цьому шляху брали з чумакiв плату - з воза по копiйцi, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через кучугури, де й колеса тонуть у пiску... На мiсцi причалу колись пором був, а там корчма стояла, де зараз Палац культури афiшами блищить. Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачi до екскурсантiв. Бачите, сказав би, - як добре почуваються отi посiянi рядками акацiї-пiдростки та сосни-пiдлiтки, це їх висiвала станцiя позаторiк... А он там починаються виноградники, це єдиний на Українi розсадник, де вирощують в чубука саджанцi рiзних сортiв винограду, - з Iталiї, Францiї, з Алжiру i навiть з Японiї одержують посадковий матерiал, а тут беруть його на карантин, знезаражують, бо нiякий шкiдник не витримує температури комишанських пiскiв! Звiдси вже чистий саджанець iде потiм в рiзнi винрадгоспи, i все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама! Цiкавитесь тополями - вам i про них розкаже Порфир: оце посаджена рядами тополя чорна, або ще її звуть українська, чи грацiозна, а бiлокора - це туркестанська, вона теж чудово почувається, а де акацiя росте - там, так i знайте, в глибинi пiд пiском похованi родючi грунти, отже, смiливо в тих мiсцях садiть виноград... Дико, тихо, безлюдно серед кучугур. А чи давно тут розважався з хлопцями Порфир: викочували на згiрок велике мазiвське колесо, один з них, скрутившись, залазив усередину колеса (найчастiше це був сам Порфир), i товаришi пускали його згори. Летиш, i свiт тобi крутиться, аж поки зрозгiнцi в рiчку - шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'янi, нога твоя стоїть на ньому, на його потрiсканiй гумi, колесо є, а товаришiв нiкого нема, всi у школi, - за партами протирає штанцi твоя вiдважна плавнева гвардiя! Тiльки ти оце, тиняйло, бродиш без дiла, уникаючи людських очей, тамуючи в собi страх i настороженiсть, адже ти втiкач, на тебе звiдусiль можуть чатувати рiзнi небезпеки. Однак, здається, лиха нiщо не вiщує, i хоч постiйно треба бути насторожi, зате - який свiт! Там рiка вирує сонцем, плавнi вниз десь аж до лиманiв синiють, а тут маки палають всюди по пустирищах - скiльки їх насiяла весна! Чашечки їхнi повнi червоного сонця, по вiнця повнi... Мiжкучугурнi ями та западини, що їх комишанцi звуть сагами, влiтку будуть налитi пiщаною спекою, все живе тут згорить, поскручується, а зараз саги квiтують, мов оранжереї, i коли йдеш, аж боязко серед макiв ступати, щоб не зламати цвiт. Вибравши мiсце, звiдки було добре видно школу, залiг на пагорбi пiд кущем заячого холодку, замаскований гiллячками, як дозорець на кордонi. Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силiкатної цегли... Полегшено всi там зiтхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись нарештi заводiяки. Наукам вiддаються твої товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а вiн ось тут, так близько вiд вас, пiдкрався помiж кучугурами й жде... Дочекався перерви, коли школярчата, висипавши на подвiр'я, з лементом, галасом кинулись ганяти м'яча. Вчитель фiзкультури Микола Дмитрович теж приєднався до малюкiв, лише Порфира там нема серед їхнiх форвардiв. Он Петро, Вiтько, он Кислиця Олег - все його дружки, гукнути б до них: ось я тут, повернувсь! Гайда зi мною, хлопцi! Гайда в плавнi розшукувати оту затонулу турецьку фелюгу, що її вже й мулом в очеретах затягло... Та де там! Не крикнеш, голосу не подаси, це тобi зась, адже ти зараз поза товариством, жити мусиш вiднинi пiд покровом таїни, весь час пам'ятаючи, що за тобою, може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвiнок, шкiльне подвiр'я одразу спорожнiло, i Порфировi стало тоскно на душi. Пiти б у школу та сказати: "Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: "На свободу - з чистою совiстю!" Розтривожений, пiдвiвся й рушив знов у кучугури. Незабаром стояв на iншому пагорбi, дивився у бiк далеких виноградникiв, що розкинулись аж до обрiю пiд небом степiв. Десь там i мамин гектар. Десь там її винограднi вихованцi, з усього свiту звезенi, щоб проходити гарт у гарячiм тутешнiм пiску... Щолiта Порфир пасеться в довколишнiх виноградниках, i в станцiйних, i в радгоспних, знає, де сорти найсмачнiшi, - це тодi, коли грона наллються й виглядають з-помiж листя, як маминi груди. Огорожа на виноградниках - густий живоплiт iз колючих акацiй, але Порфир крiзь найгострiшi колючки пролазить. Видно й звiдси крiзь сонячне мерехтiння, як по всiх виноградниках бiлiють хустками жiнки. Он дiвча якесь випросталось серед мiжрядь, лице зав'язане по самi очi хусткою, стоїть далеченько, не видно, яке воно з себе, але навiть i з вiдстанi ясно, що дiвча те... смiється! Смiється самою своєю поставою, i схиленою набiк голiвкою, i навiть виноградарськi ножицi нiби аж весело поблискують у дiвчини в руцi. Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало, жартома зачiпають Порфира, коли вiн з'являється бiля Палацу культури: "Оксанич прийшов, наша симпатiя... Може, хоч ти запросиш до кiна, будеш кавалiром?" I так це в них виходило, що вiн i не ображався, коли вони кликали його Оксаничем. Вiдвернулось дiвча, взялось до роботи, а Порфировi чомусь полегшало на душi, так гарно стало, iшов кудись навмання i незчувся, як заспiвалось-замугикалось йому, i дивно, що якраз їхня шкiльна замугикалась, ота маршова пiсенька, що її хлопцi щодня викрикують на подвiр'ї, ступаючи строєм, дружно вiдбиваючи п'ятами такт: В нашiй школi режим ох! - суровий, Та шляхи нам - у свiтле життя. Ще там iшлося про вихователя та майстрiв, якi дбають, щоб тебе "довести до пуття", але тих слiв вiн спiвати не став, усе повторював оце: "В нашiй школi режим ох! - суровий..." I хоч, сидячи в карантинi, часом навiть дратувавсь, коли пiсня про режим долинала з подвiр'я, одначе зараз i це, режимне, клалось йому до спiву, бадьорило душу: бо ж на волi опинивсь! Нема мурiв, нема брами, тiльки небо обступає тебе, польовий вiтерець обвiває, - просто почуваєш, що йдеш крiзь повiтря! Ох i випорснув, ох i перехитрив же всiх. Аж усмiхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок пiсля його втечi, як лютує Саламур, креше громи на свою невдатну сторожу. Вiдплатив йому Кульбака за все. Жаль тiльки, що й Ганнi Остапiвнi та Марисi, мабуть, теж перепаде, до них Порфир проймається спiвчуттям, бо добрi були з ним, з усiх, може, найдобрiшi. Ну, Валерiй Iванович має розiбратись, що вихователi тут нi при чому, бо нема сили на свiтi, яка могла б удержати Кульбаку, якщо вже його душа волi запрагла! Випурхнув за мури нарештi. Вiдтепер змiнить своє життя, робитиме все, щоб тiльки мама нiколи бiльше не плакала через нього. Втеча його вiдбувалась теж, можна сказати, пiд прапором мами, її образ йому сил додавав. Опинившись на територiї станцiї, найперше до парку забiг, з кущiв виглянув: чи є мама на Дошцi пошани? Чи, може, скинули її через сина забродника, хулiгана, що аж у правопорушницьку школу попав? На мiсцi була мама, ледь усмiхалася помiж фотографiями: з одного боку Iлько Ярошенко, механiзатор, з другого - Лiда-лаборантка. Полегшено зiтхнулось Порфировi пiсля цього, отодi вже й побрiв, прокрадаючись кружма, до свого абрикоса... Мама, яка вона була нiжна при зустрiчi з ним, яка сердечна та красива, здається, нiколи такою не бачив! Тiльки б замiж не виходила, не приводила йому чужака-вiтчима, бо якось пригрозила напiвжартома: "А що, якби й привела? Було б хоч кому заступитися, коли бiльшi товчуть тебе, забiяку!" Сам за себе заступлюсь, мамо, ще й вас обороню, лише не приводьте п'яницi в хату! Досi вважав Порфир, що вiн для матерi тiльки сама досада, тягар, камiнь на шию. Коли з вiдлучок своїх вертавсь, зустрiчала його перенервована, змучена, у криках, у гвалтах: "Горе моє! Грiх мiй тяжкий". А за час цiєї розлуки, бач, як скучила, при зустрiчi мiсця не знаходила з радощiв... "Ти не з обману, ти - з правди", - нiколи такого вiд неї не чув i нiколи цього не забуде. Блукав саме бiля Тихої могили, коли до неї потяглася вiд пристанi череда екскурсантiв. Молодшi, позадиравши голови, попереду йшли, а були такi, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, - видно, з лиману прибули, з грязелiкарнi. З усiх усюд наїжджає публiка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарi навiть десь iз Крайньої Пiвночi, прибувають декотрi геть покрученi радикулiтами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячiй ропi, виписуються додому iнодi зовсiм без милиць, полишають своє дрюччя персоналовi на згадку разом iз розчуленими записами в книзi подяк. Ранiше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цiкаво послухати про тих бородатих скiфiв, про загадкову Гiлею, а зараз при появi екскурсантiв перше бажання було: дременути геть! Одначе вiдразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них вiдомо, що ти за один? Хiба на лобi мiчено, що ти втiкач? Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манiр, не стала вiдганяти Порфира, навiть осмiхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справдi ж бо, розповiдатиме для