всiх, а Порфир до таких речей має цiкавiсть, кортить йому знати про тих давнiх людей, що насипали оцi кургани-могили в степах i ходили звiдси в далекi походи, а повернувшись, справляли тут свої свята, на колiсницях змагались, i смаглявi скiф'янки в прикрасах спiвали бiля вечiрнiх вогнищ своїх, уже забутих тепер пiсень. - А ти чого не в школi, хлопчику? - звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, вiд сонця, окулярах. Чепурний вигляд Порфирiв, новенький тiльник та мiдна бляха на ременi (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям пiдставу думати, що вiн, певне, з училища юних морякiв. - Ти з Нахiмовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тiтуся. - Чи з мореходки? - Я iз спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цiєю причепливiстю. - Це що воно таке? - спохмурнiла розвезиста, в окулярах. Знайшовся одразу в гуртi й знавець - паруб'яга в бiлiй кепочцi, груди розхристанi, волохатi. - Це та школа, де малих правопорушникiв уламують, - пояснив вiн жiнкам. - Є тут одна на всю область. За монастирськими стiнами, через якi ченцям колись дiвчат у лантухах подавали... - А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець, набравшись духу, видавив iз себе: - Вiдпустили. - Вiдзначився чимось? Вибув строк, чи як? - Премiя за працю в майстернях. - Молодець! Давай добувай розряд, - пiдбадьорив хлопця смаглявий чоловiк, поплескавши дружньо по плечу. - Матимеш розряд, одразу себе мужчиною вiдчуєш. У мене ось такий, як ти, а вже прибiга на кар'єри: дозволь, тату, я сам вибухiвку закладу! Стояли, чекаючи, доки пiдтягнуться всi. Коли iншi пiдходили, то теж цiкавились, що за хлоп'як серед них, i тепер уже самi екскурсанти пояснювали, що це вихованець спецшколи, вiдмiнник, за працю та зразкову поведiнку вiдпустили його погостювати додому... Кульбака, нахнюпившись, слухав цi свої власнi вигадки, вуха йому горiли, i зарятувало тiльки те, що екскурсоводка їхня вiдвернула увагу, iнший свiт з'явивсь, заколихались у повiтрi лавровi гаї - то йшли на персiв воїни з цього краю, а на кiнчиках списiв у них зеленiло лаврове листя, як материн виноград! - Час ущiльнюється, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка, - i в цьому курганi, можливо, поруч лежать бородатий античний скiф i половець середньовiччя, порубаний ордою козак i молодий кулеметник з будьоннiвської тачанки... Дiвчина пояснила, що розкопки тiльки починаються, може, тут археологiв ждуть ще великi вiдкриття... Як завжди, знайшлись серед екскурсантiв такi, що найперше цiкавились, чи багато золота було знайдено на розкопках цiєї Тихої могили, екскурсоводку це аж образило, бо: - Рiч не в золотi, товаришi, а в тому, що на тiм золотi накарбовано! Яка мистецька краса на ньому вiдтворена та яка її художня цiннiсть... Сухорлявий дiдок в окулярах, видно, неабиякий грамотiй, бо й тут з книжкою не розлучався, коли зайшлось про художностi, ожвавiв, розгорнув у книжцi закладене мiсце й зачитав, наче дiтям у класi: - "В тi часи праця художникiв вважалась священнодiйством! Митцi були у великiй пошанi. Вони гордились дiянням рук своїх ще бiльше, нiж царi своїми перемогами. Тiльки якщо гiмни царiв починались словами: "Я зруйнував...", "Я покорив...", то гiмни художанкiв мали зачином; "Я воздвиг...", "Я спорудив...", "Я виконав роботи прекраснi..." - Знов старий завiв свою пластинку, - кинув губатий мордань, цiлячись фотоапаратом в екскурсоводку, i хоч на губаня глянули осудливо, - "нечема, мовляв, ти", - проте вголос нiхто за старого не заступивсь, i вiн, закривши книжку, ображено замовк. Як i передбачав Порфир, вiд Тихої могили екскурсанти потяглись до обсадженої високими тополями садиби наукової станцiї, де, певне, покажуть їм кабiнет агротехнiки з засушеними шкiдниками пiд склом, далi, звичайно ж, не минуть i радгоспу, якщо мають дозвiл оглянути його прохолоднi льохи з величезними бочками вин. Порфир лишився на мiсцi, вiдчувши себе в самотнiй, гiркiй покинутостi. Адже в той бiк, до людей, дорога тобi закрита. Ти втiкач, майже злочинець. Постояв трохи, послухав жайворонка, що високо десь витюрлюкував над головою, й нарештi побрiв, сам не знаючи куди. Просто так, навмання. Бо якi ж йому виконати "роботи прекраснi"? Ноги самi привели до рiчки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де чиї каюки стоять, примкнутi ланцюгами до верб та берегових осокорiв. Рiзнокалiбернi замки на них висять, бiльшi й меншi, простiшi й складнiшi, та будь-який iз них сам вiдiмкнувся б перед Порфиром, тiльки забажай... Нема на всьому березi замка, якому б ради не дав оцей майстер "золотi руки". Чийсь катерок вихопився iз-за очерету, з гуркотом летить до берега, Порфир мимовiль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це ж Микола, аж чорний вiд смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього Порфировi сама приємнiсть дивитись, коли вiн, отак вiльно вiдкинувшись, сидить за кермом, править однiєю рукою, i катерок слухається найменшого доторку господаревої руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найранiше за всiх у Комишанцi встає, про нього й мати Порфирова каже: "О, це раннiй! Цей не проспить росянi блакитнi свiтанки!.." Хай навiть гуля допiзна, а вранцi, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотiв над водою, вже помчався найранiший комишанець з якимось дорученням до мiста, або на ГЕС, або на целюлозний. Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках i аж тепер помiчає Порфира: - Здоров, здоров, - каже йому так, наче вчора розстались. - Ну, як живеш? - Та нiчогенько... Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тiльки надувають. Моторист без слiв, самою усмiшкою вiдповiв на Порфирiв дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав вiд нього розпитiв про свою долю, та й самому кортiло запитати, чи не був часом на лиманi, чи не зустрiчався з дядьком Iваном, рибiнспектором, одначе Миколi, видно, було не до розбалакувань, бо вiн одразу й рушив, кивком вiдкинувши чуб назад i мiцнiше пiдiбравши пiд пахви свої пакунки: - Поспiшаю, брат... У лабораторiї ждуть. На пристанi пiд осокорами кiлька пасажирiв куняють з клунками - ждуть рiчкової ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантiв, притуливсь до причалу й теж спочиває, - так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Дверi на судно навстiж, трап настелений, усе нiби припрошує: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс... Капiтан сидить на кормi, читає газету. На верхнiй палубi двоє матросiв, що їм Порфир приносив одного разу пиво з чайної, задивились у небо, перемовляються: - Он-он вони пiшли... Та рiвно як! - Не блукають, а кроковкою йдуть... У них теж дисциплiна... Задер голову й Кульбака, нагледiв i вiн ту кроковку в небi, що, рухаючись, ледь мерехтiла у високостi: журавлi йдуть iз гирла кудись у верхiв'я рiки, кудись аж за Київ, на полiськi болота, подалi вiд браконьєрських пострiлiв. XV - Кучугура з чубом! Оце кучугура... Отут i буде наш спостережний пункт, - весело казав, бувало, дiдусь до онука, вибравши мiсце для куреня. Вiдтодi й здається Порфировi, коли опиниться серед кучугур, наче це велетенськi голови чиїсь лобато витикаються з землi, а на них вiтерець чуби розвiвав... Чубом дiдусь називав кущик шелюги на самiм вершечку пiщаної дюни i пояснював, що кущик цей i саму кучугуру сформував, бо затримував пiсок... Отже, прапрадiд цiєї шелюжини, пустивши корiння, й кучугуру почав... Дюни i дюни. Де лисi, а де з чубами, нiмi, мовчазнi, "Українськi Каракуми", як писав про них у своїх раннiх статтях теперiшнiй керiвник станцiї, доктор наук, що його за тихiсть та лагiднiсть вдачi жiнки-гектарницi називають вуйком. Лiта не щадять нiкого, змiнився й вiн, приїхав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатiли його "Каракуми". Цiєї весни механiзатори та гектарницi освоюють ще одну арену пiскiв, на стогектарнiм клину за кiлька днiв кучугури позчiсувано, як ножами, розрiвняно, розплановано, сапери пройшли, за ними трактор з плантажним плугом тягне борозну, вивалює глибоку, як траншею, за ним другий - вкидає добрива, а далi вже тi, що з чубуками в руках, дiвчата та молодицi, що мають посадити тисячi й тисячi чубучат на один гектар! Одна каже: "Мої чубуки...", друга - "чубучини", третя - "мої чубучата", - це вже в котрої який характер... Але всi - як матерi, жодна не забуде, що, влаштувавши в землi того маленького, треба того ще й "з головою прикрити", щоб зовсiм не видно було чубучати, його верхнього вiчка, бо спекою запече або засiче пiском... Ще одна виноградна шкiлка тут закладається, де пiд вайдбайливiшим доглядом будуть всi оцi "шасли" та "пiно", "фiолетовi раннi" та "красуня Цегледа", "Iталiя" та "перлина Сабо"... Кожна з гектарниць без нагадувань знає, що, коли i як їй робити, бо шкiлка на те й шкiлка, щоб око не дрiмало, найнiжнiший сорт повинен у цих пiсках прийнятися, вкоренитись. Якщо треба, то в шкiлцi його ще й перешколюють, тобто пересаджують, щоб тiльки чубученко твiй краще рiс! I ось, коли тут саме кипить робота i жiнки ледве встигають з чубуками за трактором, з'являється з-помiж кучугур ще не торканих ошарпаний автобусик з пов'язкою на лобi й починає допитуватись, де ж тут Оксана Кульбака, гектарниця, та чи не прибiгав до неї збiглий зi школи синок? Гектарниць аж обурило це. - А ви ж там, шановнi, для чого? Ось ти, дiду вусатий, - це до Тритузного, - якого там дiдька пасеш? Не прибiгав ваш бурсак, а якби й прибiг, то хiба б ми виказали? Шукайте його у борознi помiж чубучатами, може, там вiн сидить та з пастухiв своїх у жменю смiється!.. - Ви їх краще не чiпайте, - озвався вiд трактора закушпелений парубiйко i скаламбурив: - Нашi гектарницi-аси язиками жалять, як оси... Доктор наук i той їх остерiгається... З Оксаною в шукачiв i зовсiм зустрiч не вiдбулася, їй випало сьогоднi пiдмiнювати бригадира, i тому десь оце поїхала з саперами оглядати нову дiлянку. Довелося так i вiдбути нi з чим. А невдовзi автобусик уже зупинивсь на Комишанськiй пристанi пiд осокорами, i водiй, ще й мотор не вимкнувши, спокiйно кивнув у бiк причалу: - По-моєму, вiн там... Екскурсанти, з'юрмившись бiля трапа, саме заходили на пароплавчик i, як здалось водiєвi... Одне слово, учасники розшуку змушенi були вдатись до капiтана судна. Вiдкликавши його вбiк, Степашко, як працiвник мiлiцiї, серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом на судно безбiлетний пасажир. Пацанок такий. Помiчено було, нiбито щось прошмигнуло в натовпi, схоже на їхнього втiкача... - У мене тут миша не проскочить, - ображено вiдповiв капiтан. - А втiм, можете обстежити. - Хiба тiльки щоб совiсть була спокiйна, - сказав Тритузний, i разом iз Степашком, вiдсторонивши екскурсантiв, вони пройшли по трапу на судно. Марися Павлiвна зосталася на причалi. Нервувалася, ледве стримувала себе. Красива ж тобi випала роль! Педагог, прихильниця такої гуманної системи, раптом у ролi Шерлока Холмса, - досадливо iронiзувала вона над собою. Походжаючи пiд осокорами, знiчев'я озирала пристань: ось вона, комишанська гавань, про котру Кульбака не раз згадував захоплено. Звичайний рiчковий причал, яких багато на Днiпрi, притулився в очеретах, живе своїми неквапливими буднями. Зараз тiльки початок навiгацiї, ритм життя поки що стишений, а влiтку тут усе закипить, завiзно буде вiд вантажних машин, що прибувають зi степу, збiжжя лежатиме горами, день i нiч братимуть звiдси зерно, овочi, фрукти, вiдпливатимуть баржi, важко осiлi пiд степовим вантажем, i в усьому цьому вразлива дитина, така, як цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила для себе романтику, поезiю мандрiв, i чи не звiдси й зароджувалась його ота невситенна тяга в свiти-галасвiти, яку ми звемо бродяжництвом. Тритузний та Степашко повернулися з судна розчарованi: обстеження нiчого не дало. - Я ж казав, що в мене безбiлетник не проскочить, - спогорда зауважив капiтан. I саме в цей час десь iз верхньої палуби вдарило жiночим вереском: - Вiн тут! Кричала якраз та рамениста дама в окулярах i в рудих буклях, що бiля могили чiплялася до Кульбаки з допитками. Нахилившись, вона люто докрикувала на берег, що злочинець на суднi, що матроси, мовляв, самi його переховують: - Вони у змовi з ним! Дали йому притулок!.. Самi покривають! Оце вам i "не проходiтє мiмо!". Ревна громадянка, вона потiм до самої грязелiкарнi, не вгамовуючись, на рiзнi лади товктиме все про те ж, як перша помiтила цього малого злочинця, що крутився бiля кургану та на жiночi сумочки поглядав, а тут - до чого нахабство може дiйти! - навiть на судно забрався, i, коли вона, проходячи, виявила його в кутку пiд трапом, вiн так звiдти ошкiрився - думала, за ногу вкусить!.. - Тут вiн! Тут! - лунали з судна сигнали пiдтвердження, з-помiж яких вирiзнявся голос котрогось жартуна: - Всi свiдомi - шикуйсь! Почалися лови. Цiла веремiя знялася на суднi, зчинився гвалт, тупотнява, - все там ходором ходило... Марися Павлiвна стояла на березi й звiдси стежила за розвитком подiй, їй до болю соромно було за все, що там вiдбувалось, вона не могла подолати в собi почуття приниження, навiть якоїсь обриди. Ловлять людину! Та чи це вже само по собi не дикiсть? А ти, педагог, витончена душа, iнтелiгентка, стоїш тут та губи кусаєш, сповнена гризотами сумлiння, знемагаючи вiд сорому й приниження... Гризоти гризотами, але де ж вихiд? Вкажiть його, якщо знаєте! Порадьте, дайте рецепт, як iнакше ствердити над ним своє право вихователя i як вiд нього вiдвернути лихо майбутнє, може, тяжкому злочину перепинити дорогу? Операцiя набирала розмаху, судно аж гуло, люди перекрикувались, розпалюючись у своїм веселiм ловецькiм азартi. Знали-бо, що втiкач тепер уже нiкуди не дiнеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за борт, i тому ставали вподовж бортiв, розчепiривши руки, створювали мовби живоплiт iз людей, i всi були у веселiй готовностi переймати, хапати. А воно, оте мале, невпокорене, ну що тобi блискавка кульова, перекочувалося з носа на корму, з корми на нiс, десь iз трюму враз вимчить на верхню палубу, i, майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, нiяк не даючись до рук. - Та тримайте ж мiцнiше! Чи ви навмисне його випускаєте? - чулися погуки. - Де ж воно, непутяще? - У воду пiшло! Нi, в атмосферу! Ловцi, хоч i розпаленi в мисливському азартi, усе ж, здається, не поспiшали довершити справу, в цих ловах було для них щось розважальне, культзатiйницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовiрно також, що дехто з екiпажу потай справдi спiвчував втеклому комишанцевi, iнакше-бо чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову випорскувати з мiцних матроських рук. Нарештi втiкача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу пiд трапом, там, де вiн i обрав був собi перший сховок. У слiпiй лютi хлопець i тут ще вiдбивався руками й ногами, вiдгризався зубами, мов зацьковане звiря, i хоч аж на берег до Марисi було чути його знесамовитiле: "Вовкодави! Душогуби!", -хоч у нападi лютi викрикував вiн дещо й зовсiм непристойне, таке, що нi до якого протоколу не впишеш, однак це вже публiку не проймало; акцiя була звершена, азартне збудження на обличчях ловцiв почало згасати, втрачати напругу. Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: мiлiцiонер - з одного боку, начальник режиму - з другого. Укоськаний, нарештi, став Кульбака перед яснi очi Марисi Павлiвни. Вжахнуло вчительку те, що сталося з ним, учорашнiм жартуном, вигадником, веселим шибайголовою... Побачила зараз перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсилої лютi, в патьоках розмазаних слiз... Очi теж нестерпно чужi i якiсь недитячi, повнi зненавиди, здатнi зараз, здається, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в цьому вiд того зосталось? Нашарпане ловцями, змучене тiльце вже не виборсувалось, воно стало безпружним, поникло, мовби втративши останню волю до життя... Лоб у мазутi, ще й гуля виступає, видно, десь ударився з розгону. З обох бокiв тримають його мiцно, i здається вчительцi, що й вона чув, як на стиснутих китицях дитячих рук сполоханими пташатами пульси б'ють. - Пустiть його, - сказала Марися Павлiвна. Послабивши руки хлопцевi, Степашко й Тритузний, однак, не зовсiм їх вiдпустили. - Вiдпустiть, я сказала. - повторила вона рiзко. Тепер вони вiдпустили, i хлопець не кинувся тiкати, поразка геть стишила його вояцький пал. - Заставив нагрiти чуба, - втерся рукавом кiтеля Тритузний. - Єй-же-єй, легше було б вовка за вухо впiймати. 3 судна, що вiдходило, долинали жартiвливi поради й навiть щирi прохання дати хлопцевi амнiстiю, адже ж вiн нiчого страшного не вчинив, нiкого не порiзав, ножа при ньому не було... - Їдьте собi на здоров'я, - вiдказував Тритузний, - без вас розберемось. Хлоп'я стояло похнюплене й нi на що не реагувало. Сором поразки, гiркi образи й приниження перейшли в байдужiсть. Усе йому, видно, зараз стало однакове, немиле, оприкрiле, здається, хай би отут хоч i смерть. Лише час вiд часу тiло його мовби само собою здригалося коротким нервовим дрожем, i в гримасi обличчя з'явилось щось змучене, майже старече, до невпiзнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз у раз осяюване дитячими усмiшками лице. Коли ж Марися Павлiвна спробувала покласти йому руку на голову, щоб приспокоїти, хлопець рвучко струснув, майже з ненавистю скинув iз себе ту руку: - Без ваших жалощiв обiйдусь!.. Однак сама присутнiсть Марисi Павлiвни, її ласкавий порух i те, що звелiла руки йому вiдпустити, все це, видно, таки вплинуло на хлопця, помiтно стишило, пригамувало його збудженiсть, може, навiть згадались йому обiцянки, якi вiн неправдиво (чи тодi навiть i правдиво?) давав виховательцi та директоровi Валерiєвi Iвановичу в його кабiнетi. Каятьби, однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна оздоба, затята незмиреннiсть та ще гiркота поразки й визнання неминучостi розплати за вчинене, що, як той австралiйський бумеранг, i тут тебе наздогнало, на межi свободи. Без сумнiву, вiн страждав. Але нiякої пiдтримки, анi спiвчуття не здатен був зараз прийняти. Стрiвшись поглядом з учителькою, хлопець знову сердито й рiзко крутнув головою, одвернувсь, i цим iнстинктивним порухом, знаком зневаги й нерозкаяностi мовби ще раз пiдтвердив те, що мiг би сказати: "Ти така ж, як i цi, цупкорукi! Хоч якi там слова говориш, а сама теж причетна до цього насильства!" Затримка сталася з автобусом: у ньому виявивсь проколотим скат, довелося мiняти. Тим часом комишанськi телеграфи посилено працювали, передаючи всiм, що вiдбувається на пристанi, бо, коли хлопця вели до автобуса (довелося тим же двом знову взяти його попiд руки), назустрiч iз-за пагорба вилетiв на скаженiй швидкостi станцiйний брезентовий газик, той, що на ньому здебiльш роз'їжджає вуйко - доктор наук, мандруючи серед свого кучугурного царства. Пiдлетiвши до причалу, газик рiзко гальмонув, i з нього клубком полум'я й гнiву вихопилась Порфирова мати. - Та що ж то ви дитинi руки ламаєте, костоломи! - зрозгiнцi накинулась вона на Тритузного та Степашка. - Та куди ж ви його ведете, людохвати? I видно було, що нiчим вiд неї не вiдборонитись, нiякi пояснення її не проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу, ступала ходою заслiпленої гнiвом тигрицi, про наслiдки не думала, в розшаленiлих очах горiв лише безстрашний iнстинкт материнства. Було враження, що ось так налетить, i хоч цiною життя, а вихопить, вирятує з їхнiх лабетiв свого коханого синочка... Чомусь найперше накинулась на мiлiцiонера. - Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Своєму крутитимеш! - Хто крутить? - спробував заперечити Степашко, нiяково всмiхаючись i зовсiм пустивши хлопця, навiть вiдсторонився вiд нього. - Ось вiн вiльно стоїть. Одначе мати нiяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху шаленої материнської пристрастi: - Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити її. Облиште хлопця i вимiтайтесь геть! Не дам вам бiльше його! Нiж таким вихователям вiддавати, краще в кучугури заберу, хай там з ящiрками виховується!.. На її гвалт збiглося пiв-Комишанки, голова сiльради, трохи розгублений, спробував був нагадати, що сама ж вона добровiльно вiддала сина до школи режимної i що в вiдповiдна й заява її та постанова комiсiї в справах неповнолiтнiх... - То, по-твоєму, я назавжди їм його вiдписала? - бурхнула вона гнiвом i до голови. - На рiдне дитя не маю права? - Маєте, маєте! - схвильовано, з щирим спiвчуттям заговорила Марися Павлiвна, пiдступивши до жiнки. - Повернеться вiн до вас!.. Хiба ми не розумiємо, ким вiн для вас є? Жiнка навiть не одразу i впiзнала вчительку, уважно й суворо глянула на Марисю Павлiвну, нiби через силу намагаючись втямити, що вона каже. - I нiчого страшного за ним, - ще лагiднiше казала вчителька, - душею вiн добрий i в школi зовсiм не найгiрший... Марисин тон та її слова, видно, справили враження на матiр, вона пiсля цього не так озвiрiло глянула на вчительку. - Правда? Не найгiрший, кажете? - Запевняю вас! Хлопчик - один iз найкращих... I наче щось сталося з жiнкою, враз її, людину розбушованих почуттiв, мовби пiдмiнили, полум'я гнiву, обурення, роз'ярiлiсть стали опадати на очах. Упокорена, стишена, вона дала вчительцi взяти себе пiд руку й одвести вбiк, щоб i там слухати з її вуст обнадiйливi слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось там говорила їй вчителька, з виразом серйозної довiри й душевної напруги заглядаючи молодицi в її стражденне, знервоване, розпашiле обличчя. I хоч нiчого особливого в Марисинiй мовi не було, - були то звичайнiсiнькi, майже сентиментальнi слова втiхи, але, може, тому, що йшли вони вiд серця i що вчула мати в них щире вболiвання за свого сина, двоє людей цих - на подив iншим - швидко порозумiлись: жiнка пiсля щойно пережитого прояснювалась, свiтлiшала на очах, в жадiбнiй надiї ловила кожне слово вчительки, в поглядi її з'явилося щось сестринське. А коли Марися вiд iменi колективу пообiцяла, що з Порфира вони таки виховають людину, мати знайшла в собi силу навiть вибачитись за свiй спалах, за влаштовану їм сцену на очах в усiєї Комишанки. - Ще раз довiряю вам його, як рiднiй сестрi, - припала Оксана до вчительки. - Напоумте хлопця! Ви розгадали - душею вiн добрий, але ж так боюсь я за нього! Все б вiддала, тiльки щоб вiн бiльше нiде не спiткнувся, щоб чесним вирiс... - Заспокойтесь, так воно й буде, - запевнила Марися. А жiнка, звично прикладаючи хусточку до очей, знов шепотiла палко, майже благальне: - Жалiйте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам передаю, найдорожче своє довiряю... - Все буде гаразд. Ну, ясна рiч, суворо в нас, такий заклад... - Хай! Казала й кажу: робiть, що хочете, тiльки людиною вернiть! Був пiсля цього гарячий потиск руки i щось схоже на проблиск усмiшки, i припадання до плеча, i, коли Тритузнпй спостерiг аж таку розчулену сцену, вiн кивнув напарниковi: давай, мовляв, дiй, i тiєї ж митi, майже пiднявши на руках, хлопця упхнули в автобус. Порфир не чинив спротиву. Знiвечений, зажурений, мовчки опустивсь на сидiння, осторонь бiля вiкна. А коли й Марися Павлiвна зайшла, i дверцята автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова знов у розпачi вимахнула руками, з грудей її мимоволi вихопився крик болю й прощання. Мабуть, вжахнуло її, що побачила сина за склом (як за гратами!) й бiля нього переможно усмiхненого мiлiцiонера в кашкетi. Однак запiзнiлого скрику того нiхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стрiляючи вихлопними газами, рвонувся вперед, i все одразу заглушила музика, яку водiй увiмкнув на повну силу. Виїхали на верховий Бекетний шлях. Хлопець, зiгнувшись, сидiв бiля вiкна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибiлений скiсним призахiдним сонцем, пiшов i пiшов, вiддаляючись у бiк лиману. Марися Павлiвна не чiпала хлопця: хай уляжуться пристрастi, хай пригамується розбурхана душа. Зараз, звiдки не заходь, чим не заторкуй, вiн зостанеться до тебе глухий, адже ви позбавили його найдорожчого, i сама та для нього зараз нiяка не вихователька, не друг, а одна а тих нестерпних ловцiв, учасникiв насильства. Будь-якi твої слова й докази розiб'ються об панцир його озлобленостi, об розранений бiль його приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти тобi з нею контакту, все свiтле в нiй геть потьмарене, збаламучене. Скiльки треба буде часу, терпiння, педагогiчного хисту й душевної делiкатностi, щоб вивести його з цього стану, з цiєї озлобленої затятостi, якою вiн наїжився проти всiх вас! Ви хочете вiд нього смирення, але чи буде воно щире, якщо й буде взагалi? Хiба ж не спробує вiн при першiй нагодi знову вийти з своєї поразки, утвердити своє право, яким воно постає в його хай навiть викривлених уявленнях?.. Зачаїлось, i тобi, наставницi, по-справжньому невiдомi навiть мотиви його втечi, внутрiшнє виправдання, яке вiн, безперечно, має для свого вчинку. Зумiй увiйти в цю людину, в її пiдглибне, потаємне, в саму структуру мотивацiйної сфери, яка, звичайно ж, у нього своя i багато в чому вiд твоєї вiдмiнна. Холод у насурмленiм поглядi. Знову й знову мусиш долати цей холод, вiдчуженiсть, яку дехто схильний вважати характерною прикметою вiку, вiрусом, що викликає недугу самотностi й вселюдського похолодання... Сьогоднi щось дуже важливе розруйнувалось. Маєш владу карати, маєш бали та оцiнки - ох, замало цього! Пригадується, як Ганна Остапiвна ще з перших крокiв напучувала тебе: "Ви принесли сюди свої iнститутськi, здебiльшого слушнi педагогiчнi iдеї, а тут найчастiше треба просто людського тепла... Нiчим незамiнного материнського тепла до цих травмованих душ, трудних, найтруднiших..." Слушна порада, та тiльки що робити, коли й тепло почуттiв твоїх вiдкидають отакi озлобленнi, баламути, що їх вам передано в кризах, на межi катастроф... У школi вiн знов опиниться на вiстрi подiй: аякже, побував на волi, для декого - майже герой! Цiлий колектив вихователiв знову напружуватиме свої iнтелекти, шукаючи найвпливовiших засобiв, щоб розiмкнути замки його настороги, мстивої недовiри. Вся педагогiчна тактика й стратегiя, всi вашi вчительськi, зовсiм-таки не волячi нерви, весь досвiд ваш - в кого бiльший, в кого менший - будуть спрямованi на те, як наставити його на путь праведний, як iз цього клубка неприборканих iнстинктiв, стихiйних поривiв, успадкованих генiв та буйних порушницьких нахилiв, надбаних десь на самiй зорi життя, видобути людину, витворити особистiсть, яка вiдповiдатиме вашим уявленням i буде прийнятною для суспiльства. "Вернiть людиною!.." Як вона благала тебе, ота змучена жiнка, безпомiчна мати, що спершу роз'ярiлою беркуткою налетiла на вас, а потiм тiльки тихо схлипувала в тебе на плечi. Чудодiйниця на своїх виноградниках, жодне чубученя там у неї не гине, а цьому, що є часткою її ж єства, її кровинкою, не змогла дати ради... Напоумте, людиною зробiть, - волала до тебе у своїй великiй святiй надiї, i ти обiцяла, а чи виправдаєш материнськi її сподiвання? Хто з певнiстю скаже, якi плоди принесуть усi вашi педагогiчнi зусилля, чиє око прозирне в ту глибiнь внутрiшнiх процесiв, що в дитячiй душi вирують так само складно, загадково й бурхливо, як i в душi дорослого, чи, може, навiть бурхливiше? I, нарештi, чи принесуть цi вашi зусилля отой вiнець, якого ви прагнете, чи стане ця дитина - та хiба тiльки ця! - людиною справжньою, потрiбною для iнших i для себе - щасливою? Змучене й розранене створiння защухло бiля вiкна. Видно, пiсля всього почуває себе просто знищеним. I будь ти педагог iз педагогiв, то й тодi навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймнi так, як це зробила б мати. Ще в дитинствi знала Марися одну стару, до якої носили лiкувати малих. Майже слiпа, руки вузлами покрученi, казала, що лiкує тiльки тим, що муки й болi дiтей здатна перебирати на себе. I щоразу, як вилiкує котрусь дитину, врятує чиєсь юне життя, - сама злягає хвора, мучиться ночами... Якби ж то й тобi було дано набути таку силу найгуманнiшого чаклунства - перебирати на себе чийсь бiль... Марисi знов виринає перед очима образ жiнки, що зосталась на пристанi з своїм розпачем i надiєю матерi-одиначки, що з такою силою пристрастi залюблена в безшлюбне своє дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим вiддячить вiн їй? Чи вистачить у нього серця для неї, чи полишить матерi на старiсть лише свою байдужiсть та холод самотностi? Впiймана, зловлена людина сидить... Наїжилось, накостричилось, лише iнодi спiдлоба позиркує у вiкно, на рiчку, на дуби, що з давнiх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Отi самi, бiля яких чатували бекети, зiркi пильнувачi, що простим оком бачили далi, нiж у бiноклi, i вмiли слухати тишу нiчну, i по тому, в якiм напрямi бiжить степова звiрина, вгадували заобрiйний рух орди... Вони, впередзорцi, як тiльки було помiтять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорi на дубах, подають сигнали вiд бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зiрко стояли на чатах, а вiн, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався... Хлопець мимоволi зiтхнув. А схили кучугур, мiж якими важко пробирається їхнiй автобусик, усе горять i горять диким червоним квiттям. Очi вбирає краса. I хiба ж не диво: з сiрого пiску, з силiкату таким цвiтом вибуяло! Яка гармонiя форм, соковитiсть барв... На одному схилi суцiльним живим вогнищем спалахнуло, аж усi припали до вiкон. - Що то? - вигукнула Марися Павлiвна. - Мак? Нi, то не мак... I, здається, ждала, що Порфир скаже. Вiн навiть завагався: казати чи нi? Потiм таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом: - Воронець цвiте... XVI - Вiзьми стiлець, сiдай, - сказав Валерiй Iванович, коли Кульбака зайшов до кабiнету. Хлопець не рухнувся. Стояв мов чужий перед чужим. Нiби вперше переступив порiг цього закладу й зупинився в пониклiй неприязнi. - Сiдай, сiдай, буде розмова. Кульбака в нерiшучостi пристояв, потiм знехотя сiв на край стiльця, руки пiд стiл, вiдкрита голова з свiжою гулею втягнута в кiстлявi плечi. Було щось жалюгiдне й беззахисне в його маленькiй зiщуленiй постатi. З коридора хтось зазирнув, згораючи вiд цiкавостi, наче привезли сюди якогось знаменитого розбiйника. Валерiй Iванович змушений був взяти дверi на ключ. - Ось так буде краще, - сказав, повертаючись на мiсце. - А то твоя особа зараз викликає аж надто велике зацiкавлення. Залишились вiч-на-вiч. Антиподи. Ти старший, надiлений правами вихователя, наставника, певний своєї правоти. Навпроти тебе маленька вперта людина, затерпла в своїй насторозi, з голодом втраченого раю в очах. Мав i втратив. Вмiєм цiнувати, лише коли втрачаємо, - так уже, мабуть, влаштована психiка людська... Ти, директор, почуваєш зараз свою правоту, але ж i вiн, цей комишанський волелюб, певен, що правда на його боцi i що його сьогоднi тяжко покривджено. Всiм очужiлим виглядом, гiркою нахмуренiстю хлопець дає вiдчути, що твої напучення та нотацiї зараз його не проймуть, що мiж вами стiна. Неподоланний мур образи й завданого йому приниження. Шлях вiд серця до серця - найдовший шлях, i ти зараз при самiм його початку. Перед цiєю злощасною втечею вiдчував, що якiсь ниточки взаємних контактiв мiж вами - мiж педагогом i вихованцем - уже снувалися, ниточки тонюсiнькi, як павутинка, а зараз i їх нема. Розлетiлись, порвались десь у тiй бурi ловитви... Запитань: "Куди тiкав? З якою метою?" -нiби й не почув. - А далi як житимеш? Знов тiкатимеш? По-твоєму, в нас нема iнших клопотiв, як тiльки за тобою ганятись? Мовчить, закутий у свою вiдчуженiсть. - Вважаєш, певне, що лише тобi свобода й дорога, а ми всi проти неї? Запевняю, нам вона не менш дорога, нiж тобi. Дорожчого за неї, може, нiчого й на свiтi нема... Тiльки я, скажiмо, нiяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона обертається маминими сльозами, мучить i старить її дочасно. Дехто розумiє свободу як необмежену можливiсть задовольняти будь-якi свої примхи, забаганки, врубi й примiтивнi бажання. Нап'юсь, поб'юсь, покажу всiм, який я герой... Ну, а далi що? Розваги, байдикування, насолоди - хiба це було б не пусто-цвiтне життя? Личило б воно синовi матерi-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям своїм, темним iнстинктам, що часом гiршi за звiринi й можуть хоч кого отваринити, - тiльки подумай, яка це свобода? Скорiш це неволя, бо людина якраз тут i .потрапляє в ярмо свого егоїзму, в рабство власної розбещеностi та рiзних примх... Себелюбцем, рабом своїх забаганок, черстводухом жорстоким - хотiв би ти стати таким? - Нi. - Для мене один з найпрекраснiших виявiв свободи є свобода мислити. Можливiсть вглядатися -в себе i в iнших. Самому дошукувадися якихось важливих iстин у життi... Мабуть, тобi таке теж знайоме. Ранiш чи пiзнiш i для дiтей пiдлiткового вiку настає момент, коли доводиться усвiдомити, що в життi iснує не тiльки "хочу", а й "треба". I доки не усвiдомиш оцього "треба", школа з її .розпорядком, буде для тебе тiльки тягарем, каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил, обмежень, вважаєш, що тут посягають на твої права, що тобi в нас мало свободи... - А то багато? - Твоїй свободi не хочеться ноги щовечора мити, вона нiяк не звикне до вiдбою, пiдйому... До регулярних занять, до ранкових та вечiрнiх лiнiйок, їй подобається iнший стиль: iду, бiжу, цiлюсь в лiве око... - Коли то було! А зате тiльки й чуєш: хулiган, себелюбець... - Я не хотiв тебе образити. Просто треба навчитись розрiзняти свободу i псевдосвободу. Для одного тiльки й iснує що свобода розбещеностi, гультяйства, для iншого ж... Ось дiдусь твiй вiдважний був солдат, фронтовик. Я певен, вiн знав, яку свободу в боях вiдстоював... А юнi герої, скiльки їх було. Знав я дiтей, Порфире, що в твоєму вiцi нарiвнi з дорослими снаряди носили до фронту; I нiхто не змушував, самi зголошувались: по грязюцi невилазнiй за кiльканадцять кiлометрiв!.. А батьки в повен зрiст в атаку йшли... Людина, яка здатна на таке, по-моєму, якраз i є справдi вiльна людина... - Моя мама теж снаряди носила й мiни протитанковi... - Так то ж мама... - А я теж носив би. Вчитель через стiл пильно вдивлявся хлопцевi в вiчi, i той не вiдвiв погляду. - Як будемо в таборi, попросимо тебе, Порфире, щоб про свого дiдуся бiля вогнища розповiв. Бо ж не кожен двi "Слави" мав... - Була б i третя, якби не поранило. - Отож i розкажеш товариству... Про дiдуся хлопець щовечора ладен їм розповiдати. Адже таким дiдусем кожен би гордився! I на Днiпровськiм плацдармi вiдзначивсь, i коли був бригадиром-виноградарем - теж... Триста рiзних сортiв було в нього в колекцiї i з-помiж них - "чорна брила", дуже рiдкiсний сорт, що його тiльки вводили та все з ним ховались, оберiгали... I юку, спецiальну таку нитчасту траву, що йде на пiдв'язування винограду, дiдусь у себе на вiддiлку перший посiяв! Цвiте, як пiвники, i листям на пiвники схожа. Шпагату нема - бiжи, Порфире, юки нарiж! Дехто з переселенцiв аж не вiрив: бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно мiцнiше за капрон... А то ще мiг би розповiсти Порфiр, як умiв дiдусь варити бекмес, - хлопцi, мабуть, i не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед з кавунiв! Цiлий день кипить бiля куреня у мiдному казанi цей бекмес, i, коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, - тодi доливай молока! I то буде найкращий для тебе вiд дiдуся шоколад, найсолодший у життi... А найохочiше розповiсть бiля вогнища про те, як дiдусь пiдiбрав десь пiдраненого орлика i той жив у нього на куренi, зовсiм звикнувши до людини... Коли дiдусь, бувало, вирушає велосипедом до контори чи до аптеки, орлик аж на шляху дожене i, хоч як його вiдганяй, таки сяде дiдусевi на плече, вчепиться кiгтями в пiджак i теж їде, - ще один велосипедист... Так i жили до останнього лiта: людина в куренi, а птах на куренi, зiркоокий впередзорець на чатах... Уже звечорiло, сутiнки виповнювали кiмнату, i Валерiй Iванович, вставши з-за столу, ввiмкнув свiтло. Мимохiдь кинув погляд на Кульбаку i вiдзначив, як змiнилось обличчя вихованця: рознапружилось, вiдтануло мовби, теплом було повите, теплом якогось спогаду... "Навряд чи це наслiдок твоїх повчань", - усмiхнувся сам до себе директор i звелiв вихованцевi: - Гаразд, iди. Кульбака пiдвiвся: - В карцер? Знав-бо, що за втечу належить вiдсидiти, такий тут порядок... Одначе цього разу Валерiй Iванович чомусь вiдступився вiд правила: - Йди на те мiсце, звiдки втiк. Тiльки не дуже бравуй там своєю втечею. Нема чим вихвалятись. Колись ще соромно буде... XVII Не було нi фанфар, нi вiтань, якими зустрiчають переможцiв, прибулих iз походу. Був холодний осудливий погляд чергового по коридору Григорiя Микитовича, застебнутого на всi гудзики вусатого чепуруна, що, як i Порфирiв дiдусь, теж свого часу брав участь у форсуваннi Днiпра i, може, саме через це й до малого Кульбаки поставився був прихильно, розпитував при нагодi i про дiдуся, i якi сорти винограду вирощує мати та яке добриво кладе, крiм комишанського торфу... Але це було до втечi, а зараз вiн нiби не впiзнав хлопця, при появi Порфира зiрко настороживсь, наче мимо нього проходив якийсь небезпечний тип. Обшукувати не став, але поглядом обмацав хлопцевi кишенi: чи не проносить там бомбу або кинджал. - Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тiкає, - кинув услiд. - Само не зна, чого хоче... - Не знає, чого хоче, зате знає, чого не хоче, - визираючи iз спальнi, з усмiшкою пiдкинув Гайцан, командир вiддiлення восьмикласникiв. Коли вiдважний комишанець з'явився на порозi спальнi, стрижена гвардiя теж не зустрiла його криком "ура", як, здавалось би, належало вiтати героя. Колективна неприязна мовчанка була йому зустрiччю. Обступили, оглядали невдаху-втiкача то зверхньо, то з недоброю цiкавiстю, потiм хтось в'їдливо запитав, чому ж до Курилiв не добiг... - Прописати б тобi оце гарячих припарок, - сказав Юрко-циган, командир загону. - Хiба не знаєш, що за твою втечу всiм нам тепер оцiнки знизять? - Та ще куди тiкав - до маминої пазухи, - презирливо скривився Бугор. - Першу втiкацьку заповiдь порушив... Пiдiйди, я тобi за це по кумполу дам. Порфирове лiжко, коли вiн наблизився до нього, вже виявилось зайнятим: сидiла на ньому велика, до вух усмiхнена лялька, вирiзана з картону, з того самого, що з нього в майстернях школярчата роблять коробки для тортiв. Сидiла як iронiчний двiйник самого Кульбаки i отим своїм усмiхом мовби запитувала: "Ну що, досхочу набiгавсь? Чи ще закортить?" Єдиний, хто цього вечора виявив Порфировi спiвчуття й розумiння в його невдачах, роздiлив iз ним гiркоту поразки, був Гена Буткевич, хлопець з сусiднього лiжка. Тихенький, начитаний, з культурної сiм'ї, аж дивина бере, як вiн сюди, в це кишло, й потрапив. I тут тримається скромно, малопримiтно, тiльки пiсля вiдбою, коли iншi поснули, вiн пошептом озвавсь до Порфира: - Я тобi просто заздрю, Кульбако, що ти такий смiливець... Тодi он товстуна Синьйора Помiдора потовк, тепер ось на таке вiдваживсь... Невже ти зовсiм не почував страху? Порфировi згадалось дiдусеве прислiв'я: "Вiдвага мед п'є!"- хотiв навiть повторити його, але скромнiсть щодо своєї особи стримала вiд похвальби. - А чого боятися? - сказав Генi. - Ти б теж не забоявся, якби твердо вирiшив, якби отак поклав собi: пiду на все! - О Hi! Менi бракує смiливостi. Ось навiть Бугровi вiдмовити не можу, коли вiн вимагав, щоб я листи за нього дiвчатам писав... Десь є в Iзмаїлi дiвчина, симпатiя Бугрова, старша за нього, але оскiльки сам вiн їй до ладу написати не вмiв, то писаря собi знайшов; i цей ось iнтелiгентний, безвiдмовний Гена такi нiжнi посланiя складав тiй незнайомцi вiд iменi грубої Бугр