мiнник! Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усiх розкошах лiто, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цiлою школою виїдуть до табору, розкинуть шатра десь над урочищем i, як обiцяє директор Валерiй Iванович, влаштують тодi ще однi захоплюючi змагання - перегони на човнах, Порфир сподiвається i в тих змаганнях слави зажити. А бiля вечiр нього вогнища слухатимуть розповiдi знатних людей, Марися казала, що й Порфирову маму запросять, хай розкаже про свої виногради, про те, як оживлює вона цi спекотнi "Українськi Каракуми"... Гена, помiтно ожвавiвши, згадав пiонерський табiр, куди йому була путiвка торiк, чудове мiсце на березi моря, де хлопцi й дiвчата з рiзних шкiл їхнього мiста смаглявiли пiд сонцем аж сорок днiв. Захопила їх там цiкава гра, що звалась "Зiрниця", ходили вони навiть у нiчнi походи, на розшуки скарбiв, хоч скарбом тим могло бути просто яблуко або кавун, захований десь пiд бур'янцем. - Першого дня, як тiльки прибули до табору, кажуть менi, ти, Гено, будеш "органiзатором вогнища". - Ох, краса! - Тобi краса, а менi... Натерпiвся я сорому. Бо вогнище теж, виявляється, треба вмiти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов, що не покладу - а воно тiльки тлiє. - О! В мене й мокре б горiло! У плавнях, бувало, навiть глибокої осенi таке кострище розведем, аж гоготить полум'я вище верб... I купаємось, було, до самих холодiв. Вискочиш з води та голяком до вогнища мерщiй! Обiгрiвсь, обсушивсь, i нiчого - навiть не чхаєш. - Отак треба себе гартувати. А то в таборi все, було, трусяться над кожним iз нас, море при самiм бережку обгородили: далi не заходь, туди не забродь, тiльки ось тут i хлюпочись на мiлкому... - Де горобцю по колiна, - засмiявся Порфир i, розлiгшись на пiдлозi, замрiявся. - Нi, влiтку - життя... За нашi трудовi заслуги, може ж, таки вiдпустять нас додому хоч тижнiв на два?.. - До мачухи як їхати... - А ти зi мною давай. У мене матуся - такої в свiтi нема... Вона буде нам рада обом. Звiсно, коли до того часу замiж не вийде. Бо нiбито сватався до неї один механiзатор, що в нього торiк дружину струмом убило... - I що ж би ми там робили у вас? - О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопцiв, i гайда на лиман браконьєрiв ганяти!.. - Далися ж вони тобi. - Ненавиджу чорно, - лице Порфирове враз похмурнiло. - Хочу, щоб виздихали вони всi! Тiльки ж самi не виздихають... - Перепадало тобi, мабуть, вiд них? Не в тiм рiч, виявляється. I тут уперше Гена почув вiд товариша: за дiдуся мусить вiн гадам помститись. Напали вони вночi на виноградники, що дiдусь їх стерiг, берданку поламали, поглумилися над старим. Самою такою образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й горда i знає вояцьку честь... Нiякої пощади тому браконьєрському порiддю, де б воно не дiяло, чи в гирлi, чи в степу... Тож i лелеку вбито котримось iз них, бо в кого ж iще пiднiметься рука? Торiк браконьєри одного рибiнспектора з гесiвської греблi вночi скинули, а ще через нiч на дядька Iвана напали, i вiн з ними в темрявi серед камiння бився, в крижанiй водi з льодом пополам, бо то було взимку. Каменем вдарили по головi, думали, кiнець уже iнспекторовi, знепритомнiв, на дно пiшов... Втекли i потiм аж очi повитрiщали, коли на судi його знов побачили живим... За все з ними мусить поквитатися Порфир. Хай начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за ними ходить, хоч i малолiтня! Хто б подумав, що цей веселий, життєрадiсний Кульбака виношує в душi й таке, та ще й товариша собi в спiльники намовля... - У пiдручнi до дядька Йвана пiдемо, їм такi, як ми, потрiбнi аж-аж-аж, - розвивав свої плани Порфир. - Є ж ото юнi дзержинцi? Один iнспекторський син браконьєровi, кажуть, пальця вiдкусив, захищаючи батька, а хiба б я не змiг вiдкусити? Було пiсля цього, звичайно, ще джик! i вжик! i сом на пiвкаюка, що "як дасть хвостом по менi - я i впав!.." У момент ловецького екстазу медсестра зайшла нагадати Кульбацi, що пора йому закруглятись. Так то й так - хлопець схопився: - Ну, будь, Гено! Тiльки ти в цiй каталажцi не затримуйся... Дiдусь казали: вiд лежби нутрощi злежуються, жити треба на ногах! На подвiр'я вiн вискочив саме вчасно: десь iз потой бiк муру вже хтось пiдсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по територiї, йдучи на порушення, шепнув, що не iнакше - товаришочки прийшли провiдати свого зневоленого ватажка. Заявилися, не забули великого невольника, що, потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир пiдсвиснув у вiдповiдь (тонко, на пташиний манiр), з потойбiк муру вiдгукнулись, i незабаром звiдти на мотузцi з'явилась пляшка з-пiд молока з якоюсь передачею в нiй... Буденна, звичайнiсiнька собi пляшка, що стала враз небуденною, почала поволi опускатися, погойдуючись по стiнi сюди й туди, як ота штука, що висить у фiзкабiнетi й зветься маятник Фуко. В пляшцi пакуночок целофановий, мiцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а збоку ще й записочка бiлiє, - привiт правопорушниковi рiдна Комишанка шле! Тiльки прийме передачу з волi, вiн i вiдповiдь друзякам пошле в цiй же пляшцi, назад її з запискою через мур пошпурить, як шпурляють капiтани в океан у закоркованiй пляшцi звiстку про себе... Та ледь Порфирова рука в радiснiй нетерплячцi простяглася, щоб зловити той маятник Фуко, як хтось iззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його вiдсторонив: - Вибачаюсь, тепер це вже мiй приз, - почув вiн знайомий насмiшкуватий голос того, над ким сьогоднi здобув просто-таки олiмпiйську перемогу, коли довелося бiгти навперегони в мiшку. XXII Настав час вибирати мiсце пiд лiтнiй табiр. Одного дня Валерiй Iванович, взявши з собою кiлькох вихователiв та командирiв загонiв, вирушив з ними на розвiдку. Антон Герасимович, щоправда, взагалi був проти того, щоб виносити табiр за межi школи, вiн пропонував поставити шатра на самому подвiр'ї вздовж муру, адже подвiр'я велике, хай тут собi лiтують. Однак його пропозицiя зi смiхом була вiдкинута, хоча, за свiдченням Тритузного, в якiйсь iз спецшкiл нiбито вдавалися й до такого експерименту. - У них так, а наша бурсацька республiка буде винесена в степ, - весело казав Валерiй Iванович. - Таку фортецю там воздвигнем, що нiхто не втече. Мiсце, куди спецшкола виходила табором у минулi роки, тепер було втрачене, з якихось там мiркувань районний землевпорядник звелiв його розорати, хоч пiд посiви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати десь iншого осiдлиська. Позалишалося в цьому краї чимало рiзних урочищ, яким ще в давнiх-давнах кимось давано iмена, часом чудернацькi, такi, як Гапчина Пазуха, куди їздять з радгоспiв на маївки (Антон Герасимович запевняє, що було тут колись навiть урочище пiд назвою Тритузне, назву таку зустрiчав у якихось стародруках, бо вiн запеклий краєзнавець i має сентимент до всякої минувшини). Крiм Гапчиної Пазухи, вiдомi ще тут урочища Домаха, Жабурянка, Вовчий Яр, або Куркулак, Кандзюбине, Чортувате... Це останнє особливо привернуло увагу Валерiя Iвановича та його супутникiв, бо звiдси найближче було до полiв та виноградникiв радгоспу "Степовий велетень", з яким школа уклала трудову угоду. Крiм того, по кряжу над урочищем зберiгся чималий клапоть цiлини - якраз там зручно буде намети ставити. В один бiк - степ, у другий - сяючi простори гесiвського моря. Восени воно як розштормиться, то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, вiдламує звiдси брили чорнозему та глини... Зараз море поки що спокiйне, i белебень кряжа всуцiль бiлiє ромашками. Саме урочище, весь його крутояр потопає в розквiтлих акацiях, що стали ярусами по схилах (насадили їх уже пiсля вiйни, щоб захистити грунт вiд ерозiї), а по самому дну урочища блискоче вода, зайшовши iз штучного моря й створивши тут, у колись похмурiм яру, тихий сяючий затон. Шторми сюди не дiстають, бурi не зрихлюють воду, всю весну й лiто сяйвом її налите урочище. Чiтко вiддзеркалюються в ясних водах затону округлi шатра бiлих акацiй, i навiть коли понад шляхами в степах їхнiй цвiт уже припаде курявою чи пригорить пiд гарячим подихом суховiтрицi, то в урочищi вiн i тодi буде бiлоснiжно-чистий, з весiльною бiлiстю звисатиме кетягами аж до води. - "Здесь будет город заложен", - сказав Валерiй Iванович, коли оглядини в основному були закiнченi. З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на паперi, де будуть розташованi намети, де кухня та спортмайданчик, де буде зведена щогла для прапора... Крiм того, вода близько, зручно буде купатись пiсля роботи бурсацькiй республiцi, змивати з себе трудовий пил... Марися Павлiвна була просто в захватi вiд цього мiсця. Такий шир, так далеко видно з цього степового кряжа, що завис над морем днiпровської води... Вперше вiдкривається тут Марисi у своєму розмаїттi флора степова, натрапиш тут навiть на кущик тирси-ковили, що про неї ранiше Марися тiльки з книжок i знала, всюди волинець пiд ногами сивiє, нагрiтий сонцем, i деревiй, це дике дитя степу, вiн теж сивий (чомусь бiльшiсть трав степових мають сизувато-сивий вiдтiнок, вiд сонця чи вiд чого вони посивiли?). Доки ходили, назбирала Марися букет квiтiв польових, - супутники їй також у цьому охоче допомагали; квiти простенькi, непоказнi, а склалась багата гама кольорiв, злегка приглушених, повитих туманцем... - Гляньте, як у французьких iмпресiонiстiв, - показала букет Берестецькому, i вiн миркнув у вiдповiдь, що тут "щось є". Група вихованцiв - командири загонiв - жваво обговорювала з директором план майбутнього табору, i, коли картина в цiлому вималювалась, Юрко-циган запитав не без iронiї: - А де ж буде загорожа? Це кортiло знати й Марисi Павлiвнi, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору їхнi вiльнолюби легко можуть порозбiгатись... I хоч прихильницею крутих обмежень її не назвеш, однак була здивована, коли Валерiй Iванович твердо сказав: - Нiякої загорожi. - Себто як? - А так. I пояснив, що їхнє наметове мiсто, табiр юних i вiльних людей, матиме лише символiчний кордон - оборють його плугом, та й усе. Борозна, вiдвалена скиба - це буде єдина познака, що вiдмежує правопорушникiв вiд бiлого свiту. Тiльки вже цю межу, сказати б, межу сумлiння, без дозволу нiхто не переступи, не поруш! - А то навiть i вiдорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив широкий жест Валерiй Iванович, - залишимо при косiннi ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квiтiв: вони й правитимуть для нашої чесної публiки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадiйнiшим. Межа сумлiння, i все. Згода? - звернувся вiн до командирiв загонiв. Така довiра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлiвна навiть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душi, що той шкiльний мур (який для волелюбного комишанця є втiленням усього найнестерпнiшого) тут замiнятиме всього лиш смужка нескошеної травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором вогнища": "Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв, лукаве й хитре комишанське створiння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по Днiпру, було видно... Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поїздом їдеш, а десь у синьому надвечiр'ї яскравiв тобi чиєсь багаття, заваблює своєю таємничiстю. вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi? Ще треба було дати назву майбутньому табору. - В мене є пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте назвем... "Бригантина"! - Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький. - Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, вiн настроєний критично... Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину... - Та ще при вiдповiднiй грi фантазiї, - додав Артур Пилипович. - Хоча "Степовi пiрати" бiльше пасувало б... - Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи якiсь позначки до своєї саморобної карти. - Розвелося, правда, останнiм часом цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде саме те, що треба... В їхньому дусi. Добре находившись, вчителi сiли нарештi перепочити, знайшовши собi затiнок край урочища пiд шатром обтяженої цвiтом акацiї. Вихованцiв вони вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась, i звiдти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент. - Бар'єр з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути, - задумливо розмiрковував Артур Пилипович, розлiгшись на травi своєю довжелезною постаттю. Кiбчик степовий високо застряв у небi, i Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для людини повинен бути всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха... Планета iснує для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi... - Всепрохiдний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, - уточнив Валерiй Iванович. - На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький. - Але я маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити її навiть без трав'яного бар'єру... От, скажiмо; чи можливий у нашу космiчну еру всюдипрохiдець типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече i - в путь... - З якою метою? - усмiхнувся директор. - Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами вирушаю, з бажанням присвятити себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть ведмедевi допомогти, якщо вiн цвяха в лапу зажене... I водночас хочу простежити, наскiльки людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i взагалi чи має для нього якусь вагу моя особистiсть... - Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася в палець. - Збирався ставити вас начальником табору, - посмiхнувся Валерiй Iванович, - а зараз бачу, що рано... Навчитель красних мистецтв i шагiстики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрiлiсть, що межує з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi вимагати вiд наших бурсачат? - Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в генах у них нiбито збiльшується руйнiвний елемент... Тiльки, по-моєму, це вигадка. Директор уголос роздумував: - Кого ж менi з вас - на табiр? Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну: - Он її призначте. Перша жiнка в iсторiї мореходства буде капiтаном бригантини... - Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана. - Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не бачу поблизу вiдповiдних об'єктiв... - Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж i наказом проведу... Марися, видно, думала щось своє: сидiла усмiхнена, замрiяна, потiм знечiв'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацiєвий цвiт... Вiдкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим... - Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю: - Моє власне. Директор тим часом нагадав: - Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь табором. Дiло неабияке. Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я? - Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь... - Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вiтрил... - Вся надiя на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який, вiдпустивши останнiм часом шкiперськi бакенбарди, ще бiльше прибрав вигляду бувалого морського вовка. Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки вже розглядав листочок деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору. - Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав вiн, - а все ж загадка... Самий вiзерунок листка, оця зiтканiсть, форма, елегантнi зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок мiг добувати сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть. - Чому природа не могла витворити таким досконалим i мене? - без звичної iронiї пiдхопив Берестецький. - Хоча є i в менi, в людинi, дещо таке, що викликає подив i навiть захват, але водночас скiльки недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра... Якi пристрастi шкiрять звiдти зуби, дарма що homo sapiens... Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки... Ото хiба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває... Марися слухала їхнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi, - цiкаво їй так було дивитись на сонце: замiсть свiтила - суцiльна бура каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим... Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась Марися Павлiвна пiд акацiєю сама. Аж тепер вiйнуло на неї тривогою за цю майбутню "Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись очолити табiр, коли є в колективi люди i з бiльшим досвiдом, i з сильнiшою волею... Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед вiдкритих просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потiм їх чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж! Сама визначила свою життєву дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось i маєш його по саме нiкуди... Коли пiсля iнституту виїздила сюди, в цю школу трудну, правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь: - I трьох днiв не протримаєшся... Їхала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок їде, а до таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя кинутись, на те й правопорушники, злодiйчуки, люди насильства. Хай ще початкового, неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони вже отруєнi зi своїх юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття - це для них не iснує, людське в них заглушене, свiт дорослих у їхнiй уявi населений iстотами ворожими, якi тiльки те й роблять, що вигадують для пiдлiтка рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя безлiч заборон. А якщо так, то дорослих маєш право iгнорувати, обдурювати, можеш викоювати з ними що тiльки вдасться, i хай називають вони тебе правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, є в твоїх вчинках тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв, сутичок i зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе вiйна безперервна, тож i воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почуваєш огиди й вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi, до яких вирiшила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може, присвятити їм i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не є, а вони теж люди, кожен з них iндивiдуальнiсть, i часто дуже колоритна, яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й з них мають бути люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певнiше буде вiдчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навiть з дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську особистiсть. Станеш мовби скульптором його духовної сутностi, допоможеш чимось кращим виявити себе навiть такому, що нiяких етичних норм не визнавав, що з перших крокiв виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький осмiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне в спецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до неї, молодої вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю, ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати її по-дитячому жорстоко й цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше принижуєш, спотворюєш самого себе... Ранньої осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха, довга, з високими небесами, з величним спокоєм степiв... Щедрий край. Iдеш вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi тобi нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в шубах", розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж, чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я їм нечесана бариня... Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшої ясно-блакитної барви. У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти її, молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваляється жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з неї додаткову подать. Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась: поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче турбiн вода нiколи не замерзає... I її, Марисю, все мiцнiше бере в свої обiйми цей смаглочолий Пiвдень. Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж хiба є глушина для такої людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема глушини для того, хто мислить, хто має чим горiти, хто повсякчас носить у собi невщухаючий внутрiшнiй свiт! Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю, яка вигукнула колись: "Iти працювати з правопорушниками - це просто божевiлля!" Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-своєму вони послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть викликає в них бурю... Є, звiсно, серед них грубi, пiдступнi. Є нещаснi. Є просто смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки їсти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку їдальнi, ось тобi черпак, ложка найбiльша - їж. Мало однiєї порцiї, черговий принесе тобi другу, принесе й третю, а ти тiльки їж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор, сидячи за окремим персональним столиком, мовчки орудує своїм черпаком. Проте настає-таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево по саме нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi". А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах своєї сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова - спалахнула вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволiє... Ох, неспокiйна публiка буде на твоїй бригантинi! Ламай тепер голову, чи стримає ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'єр, чи стане їм перешкодою, коли, сп'янiлi вiд своїх бешкетницьких спокус, сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?.. Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть, облiплюють бiло-рожевий цвiт, - десь, видно, здалека прилiтають за нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця декламує якогось латинця, а потiм аж виспiвує улюбленi рядки з "Пiснi морякiв": ...Завтра в iнший край мандрiвка: Чорна дiвка - бiлий хлiб, Бiла дiвка - чорний хлiб!.. Красивий його баритон Марисi приємно слухати. "Закохана", - каже вiн про неї. З чого це вiн взяв? Певне, має на увазi її прогулянки iз Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська, трохи iронiчна... Справжнє кохання, яким воно їй уявляється, оте всеосяжне, слiпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсiм її обмине? Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi востаннє зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!.. Одним поглядом так багато можна людинi сказати... Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на свiтi солов'їв. Хамiв на свiтi бiльшає, а солов'їв меншає! Невже планетi справдi загрожує розлука з цим сiреньким, самозабутнiм, найнiжнiшим своїм поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що пiдiймається, росте в тобi, хоча й не знаєш для кого? Незвичний стан переживає душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадiєш, умлiваєш, поринаючи в безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружує очi, i одразу зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту. Досягається якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже нiби розчиняєшся в солодкiй млостi природи, в її запашистих медах... Зовсiм заплющуєш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, - на мiсцi сонця вирує в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена пахощiв цвiту й золотої бджолиної музики... XXIII У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання їй приносять телеграму вiд сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в неї був добрий настрiй. Цього дня її вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон Герасимович басом побажає їй "кавказького довголiття". Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, їй доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi її вихованцi. Той зблизька озивається, той здалека, а один вiтає Ганну Остапiвну дуже зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбуває свiй строк. - Оце коректив до нашої педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не дуже зазнавались... Розповiдає, що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, здається, десь аж iз тундри, спiває дифiрамби колишнiй своїй учительцi; "Щодня вас згадую, Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради, тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..." Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдкладає окремо: цьому неодмiнно треба вiдповiсти. Всi вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще бiльше... Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми... Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисi з тахти видно її задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм душевної злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагадує вона своєю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гiднiстю несе вона крiзь життя свої втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни десь у фiордах Норвегiї, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, здається, сталося це у Баренцовiм морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд матерi: є, виявляється, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням якоїсь там рибальської конвенцiї, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрiв у мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його ледве не розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, "та ще, може, й навмисно так пiдстроїли тамтешнi хижаки", - висловлює припущення Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за їхню непiдкупнiсть, а в iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно чесних... Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для неї свято. Перечитує Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка їй не зникав, i очi повнi мовби тихої музики... Людина стiйкої внутрiшньої злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю впливає заспокiйливо, не раз у часи сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Iнодi Марисi думається, що й сама вона через багато-багато лiт стане теж такою. Коли сiли обiдати, Марися запитує несподiвано: - Хто вас виховував, Ганно Остапiвно? - Найперше батьки. - I якої педагогiки дотримувались? - Проста була їхня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обоє весь вiк. Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста свої нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились. Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники... Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала: - А далi? - Далi саме життя взяло в крутi свої жорна. Вчителювати прийшла в часи труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було... I знов (уже не вперше) чує Марися про тi далекi роки, коли вчителювала Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кураєм топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох... Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так, що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж так!.. - А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно приїде з своїм дипломом, та ще й носом крутить, вичiкує, як би перескочити кудись поближче до барiв та ресторанiв, - обличчя Ганни Остапiвни на мить хмарнiє. - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарiзяки, яких маємо на кожному кроцi остерiгатись... Недовiра, взаємний острах - боїмося ми їх, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потiм цiлими партiями почали їх завозити з рiзних областей. Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з їхнiх заяложених карт розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось гукає: "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному". Завiв до павiльйону, та ще й морозивом пригостив... Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зi столу. Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки переглянулись весело. Так i є: з'явивсь на порозi власною персоною Костя Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi. - Кажуть, десь тут iменинниця проживає? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського - "Бичача кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака.., Вона аж губки сердито надула: - Звiдки таке припущення? - Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш Кульбака... I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка квапиться на побачення, i раптом чує гук з лiсосмуги: "Стiй! Стiй!". Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось... Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще кiлька пастушат, стежать, як їхнiй вожак поведеться... А цей, видно, смiливець, зовсiм по-бойовому звертається: "Дядьку мiлiцiонер, покажiть свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь ласка, ну, покажiть". Що вдiєш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад повертає: нi, каже, це не те... "Та що ж ти хотiв?" - "Я, - каже, - хотiв перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у моєму!.." Отак розiграли, бестiї малi, блюстителя порядку... - I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна. - Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б мiг подумати... Такий зразковий!.. Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й закохано стежив, як Марися господарює. Сьогоднi вiн їй скаже нарештi те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись, зiзнатись у своїх почуттях... Щоправда, не зовсiм уявляє, як це воно буде, але ж... Отак би дивився й дивився на неї... Ось вона, зiп'явшись навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню i вже звiдти несе їх помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки... Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так приємно спостерiгати її, ще й вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу, що є i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправляє своє неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував: - За вас, Ганно Остапiвно... Марися пiдтримала з пафосом: - За людину великої душi! Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi: - Ганно Остапiвно, хiба є душа? - Був час, коли не було, зникла, - в тон йому вiдповiла Ганна Остапiвна. - У моєї подруги навiть неприємностi виникли, коли вона якось на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист необачної мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян... - У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися дошкульнiстю своєму "кавалiровi". - А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає... - Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване... Жаль тiльки, що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi... - Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. - Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалiр... Я вже її розраювала: вiн же студент-заочник, може, консультуватись поїхав... Або десь на операцiї - хулiганчат ловить... - Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною здається людина, що обрала собi таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професiї вiдпаде... - Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна. - Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керує людською агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити цей загадковий центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть... - Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю в iнше... До речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: її призначено начальником лiтнього табору, вiн буде зватися "Бригантина"... - Вiтаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирiшено: капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа. - Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така вже порода. Одна з її землячок колись навiть Оттоманською iмперiєю правила... Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв... - Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди? - Повиловлюєм, - усмiхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально. - Були колись мiнезiнгери, - сказала пiсля мовчанки вона, - мандрiвнi фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй Європi... Славний лицар Дон-Кiхот роз'їжджав по свiтах на своїм Росiнантi... Один наш колега теж мрiє про таке... А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подiбне, звершити сучасний лицарський маршрут? - У наш час, Марисю, Дон-Кiхот неможливий, - переконано заперечив Степашко. - Чому? - Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно. Та ще й дiстав би по вiдповiднiй статтi "за систематичне бродяжництво"... Свiт, Марисю, розмiрений, задокументований... Марися звикла до його жартiв у такому дусi, буває вiн часом дотепний, а зараз... У його вiдданостi вона не має сумнiву... Та чи тiльки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, нiби до того воно i йдеться, тiльки все ж випадковiсть, неповнота почувається в їхнiх стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумiє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученiсть, i в його залицяннях є мовби доля гiркоти... Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба вирiшити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть для себе й забагла Марися: - До льотчикiв! Степашко не заперечуванi', - Приймається. Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди. - Їдьте, їдьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке i так летить - iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше... Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потiм прогуркоче вiн мимо спецшколи, - не могла Марися вiдмовити собi в задоволеннi на ракетнiй швидкостi джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як вiн ставиться до таких її "правопорушницьких" поїздок. Ось i мур, побiлений вапном, бiля прохiдної арки срiблиться акацiя у важкому цвiтi, аж на камiння муру кладе свої розiмлiлi кетяги... Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй стоїть iнший вартувальник, мало знайомий Марисi. - Що там? - запитала Марися Павлiвна, коли водiй пригальмував мотоцикла. - Та нiчого, - схмура вiдповiв вартовий. - Тiльки Бугор та Кульбака побились... I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипiв - хiба їм довго? - i ножем наослiп пошпурив... Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати... - А за що ж завелись? - Марися зiскочила з мотоцикла. - Та хiба їх розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав, чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу... Марися обернулася до свого "кавалiра": - Їдь. Я залишаюсь. I на очах сторопiлого Степашка її маленька п