остать швидко зникла у дверях прохiдної. XXIV "Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцiї в таких на все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки хто ненароком на п'яту передньому наступив, - враз обертається, i вже затуляй обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають. Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирової матерi, дозволив собi вiдгукнутись про неї брутально... Ну й дiстав по заслузi. За кiлька днiв по цьому, коли радiсно збудженi школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними й не було, вже сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої: По кривiй i нерiвнiй дорозi Їхав безколiсний грузовик... Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть їх не дiждуться... Зустрiв їх не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят могутнi черешневi вежi, що вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по верхах, горять, як при свiтлi вранiшньої зорi... Високо? Так це ж i добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тiльки зарум'янилась "тавричанка" та "рання мелiтопольська", директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи: - Виручайте!.. I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу. Черешню їж, скiльки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч i вiдро її з'їси - живiт не болiтиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай! Кульбака, що перед цим вiдзначився на полоттi гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному стендi: "Гостри сапу звечора! Хай вона буде гострiша за твої власнi зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще бiльше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй лiнiйцi стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на совiсть! Iншi теж не лiнувались, за винятком хiба що Бугра, на якого в школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: стоїть руки в боки, заїдений до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На збираннi черешнi Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не дається, бо, мовляв, сонце так слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна була карикатура, i сам Бугор голоснiше за всiх реготавсь, впiзнавши себе, розмальованого... Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли виїхали вдруге... Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без драбини обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi, тiльки листя шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'їздять машини, вiдкривають борти, i ящики з черешнями раз! раз! - i вже кузов ними наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто з саду, ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме їх в мiста безчерешневi, людям у Якутiю, в Заполяр'я... Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив, був агроном - хвалив, пiдходить з костуром сторож, колишнiй мартенiвець, людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких, i теж радується працею недавнiх правопорушникiв. - Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. - Чесний хлiб, вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто, так i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв, голi, мов дикуни, продираються крiзь живоплiт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класiв, мабуть, скiнчив? А вiн: "Та я тiльки попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч стрiляй його: звiдси вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi поставали - нi сорому, нi честi. Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про свої хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах, перш нiж пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi. Псує настрiй хлопцям новий доглядач вiд служби режиму, вiн тiльки влаштовується до них, проходить iспитовий строк i, може, тому на всiх в'їдається, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили, для них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил (Хлястик запевняє, що очицi в нового справдi схожi на крокодилячi). Невiдомо, звiдки й узявся; тi кажуть, з гесiвської охорони його вигнали за пияцтво, iншi, що вiн нiбито строк вiдбував на комишитовому заводi. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечi, перебiгав вiд дерева до дерева, винюхує, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i нагода трапилась. З консервного заводу завернули кiлька ящикiв з черешнею, де було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi, а черешнею зверху тiльки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж поки Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi: - Оце ти такий ударник? Очi замилюєш? Грiш цiна твоїм рекордам! I вгорi ото, - кивнув на дерево, - на вершечку позалишав, то для кого? Для горобцiв? - То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою. - А чия? Хто обривав? Тебе питаю! - Не скажу. - Ага, втаюєш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньої ягодини! - Не полiзу! - А я кажу: лiзь! - Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, - всi хлопцi знали про це. Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще бiльше розлютило наглядача: - Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу! Отам погартуєтесь! А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над лобом, затанцював перед Порфиром: - Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось! Доводь тепер, що ти не верблюд! I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля вчорашньої карикатури теж вирiшив норму перекрити, вийти в правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в нього правило таке: роби що хоч, тiльки не попадайся!.. Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й має рацiю Бугор? З цим Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки, до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка з волячою шиєю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе змушений був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих життєвих справах. - Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував Бугор, - а я їм грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху притрусив i теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка! - А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах? Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше: - А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий, а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча їхня правда! Не пий, не кури, бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? - i Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться та знову як дасть концерт, - не знаєш, де дiватися... I такi вони всi, - розмiрковує упевнено Бугор. - Нам нотацiї пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!" - За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму. - Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Вiн тебе з тiєю правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить... I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у вiдрядженнi, в мiнiстерство на нараду викликали. Ганна Остапiвна знов прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана влаштуванням лiтнього табору, тiєї "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе... Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила? Як помститися йому? - Чого вiн чiпляється до всiх, халява стара? - Яке має право? - Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке учудити!.. I це сподобалось товариству: - Учудити! Учудити! - почулися звiдусiль веселi правопорушницькi голоси. XXV Фрегати хмар бiлiють по обрiях, а помiж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що колись зеленiли тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на мiсячний всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжиттєво, голо, молочаєво. Пiщанi видми жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто їде? хто смiється в тiм брезентовiм шарабанi? Рухається газик-всюдихiд науково-дослiдної станцiї. Крiм водiя, хлопця iронiчного, в машинi ще доктор наук (вiн же й директор), симпатичний товстунець у брилi, в окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провiдати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив i її, бо це майже по дорозi. Весело в машинi, смiшне згадалось, що могло обернутись i дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пiсках мiни та снаряди. Настягували їх цiлу купу, заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а вона не заводиться!.. Довелося рекорд iз бiгу ставити: таку швидкiсть розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися також рiзнi штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станцiйного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нiчим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi не вмiщається... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще про свою дисертацiю... - Гуморист вiн у тебе, з ним не заскучаєш, - вiдгукується водiй. - Вогонь-хлопець! - Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь... Чи на користь йому пiде їхня муштра? - Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати... Я чув, їм навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвнюється до роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацює - i вже руки трусяться... - А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцiї. - То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт... А тепер вiн десь там штукарює... - Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, i спати не ляже... А буває ж золоте дитя. I заспокоїть тебе, i школу обiцяє бiльше не пропускати, з усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього дня не побачив!.." Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона вже уявляла свою незабарну зустрiч iз ним. Добротою та нiжнiстю, невихлюпнутими ласками була їй переповнена душа. Надiї на сина - це було зараз найсвiтлiшим у її життi. Ось тiльки чи не забуває вiн там свою неню, чи не розучиться за всiма науками та муштрами матусю любити? Своїми сумнiвами вона й подiлилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже. - Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн, - там кiнець усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя для них самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння цього, коли буває вже пiзно... - Ви вважаєте, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне? - Я цього не сказав. Навпаки, менi здається, в ньому є моральнiсть, багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За моїми спостереженнями, любов мiцнiшає, коли людинi трудно. - Вчителька говорила, що мiй труднощiв не боїться, - похвалилася мати. - Особливо на годинах працi себе показав. - У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга... Ото був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай, мов, мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як своє знав! - Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось до неї за досвiдом їдуть. Тiльки з машин - одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогнi вирощує... - Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана. - Iване Титовичу, а що будем робити, як її в нас засватають, - весело мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди? - Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства. - Ми їй тут, на мiсцi, пiдшукаємо пару, - сказав Iван Титович. - Так тому й бути: за рахунок станцiї справимо весiлля, хай уже потiм налiтає контроль... - Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почуєш, все бiльше з радiоли. - Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши, - Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi - нi пiсень, нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться, провалився б вiн вам... - Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю, - нагадав водiй. - А тебе висватаєм за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi... Догадується Оксана, кого вiн має на увазi. Один такий у них молодий удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину втратив: струмом убило її, коли прасувала бiлизну... З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони мiцно, здавалось, так i до старостi дiйдуть у глибокiй взаємнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя, вiд переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в хату хоч трохи навести лад, - запущено ж, незаметено... Забiжать, а вiн в чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима, - спить чи тiльки думає... по кутках телевiзори аж два (жоден не працює), на вiкнах важкi, з червоного плюшу портьєри, вiд них i в хатi сутiнь, якийсь червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: стоїть бiля столу з електричним прасом у руцi i прасує блузку дружинi! Кажуть, перед кожним святом механiк сам пере її i сам прасує... Бо Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба її хто мiг би йому замiнити? А цi, бач, не розумiють, уже б їм сватати... I ви, товаришу директор, хоч i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все знаєте достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, здається, тямкуєте... - I людина надiйна, - каже директор, знову натякаючи на механiка. - Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь... Вiд лiтуна тiльки й чуєш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обоє корiнням тут, у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обоє ще молодi, мiцну сiм'ю створили б... - Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А коли вiн ще свою любить i йому не до мене? Та й у моїй душi не все ще, може, вигасло... I несподiванi сльози враз їй виступили на очах. Непроханi свати пiсля цього бiльше її не чiпали. Де їм знати було, як усе складно для жiнки, для матерi, що має дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди, були ночi вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собi: "Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.." XXVI Любив Антон Герасимович ось такi тихi години, коли, пiдмiнюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будцi на прохiднiй. Як нiде, почуває тут повноту своєї влади, адже кожен, хто до тебе звертається чи повз тебе проходить, виявляє тобi шану й повагу, бо ти вiдаєш брамою, стоїш при тiм найсерйознiшiм рубежi, вiд якого починається режимне чи безрежимне життя. В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки нема; стiни товстi, намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуляє вiд сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному (як вiн сам каже) станi духу перебуває Антон Герасимович. Озброївшись окулярами, сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз тих обстрьопаних стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу в руки начальника режиму. Має пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись чудом добутих, за це дружина його називає вдома чорнокнижником, звiсно, бiльше жартома. Процес читання стародрукiв подобається Антоновi Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що маєш потiм можливiсть несподiваним випадом загнати в глухий кут котрогось iз цих шкiльних мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз них, зацитувавши при нагодi напам'ять щось таке, як, скажiмо, указ Петра Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером 1698: "Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется..." Зацитує ось таке Антон Герасимович їхнiй педагогiчнiй асамблеї, а надто ж тому патлатому дискутеровi Берестецькому, з яким найчастiше схрещує списи, i стоїть тодi, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум'яття та подиву: "А що, вхопили? Оце вам i Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходської школи)!" А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжнє багатство - поiменний реєстр усiх куренiв сiчового лицарства. З бiльшою цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи таємну думку зустрiти серед реєстровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок певнiсть, що сам вiн роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дiдовiй хатi прикрашало рiзьблене - з ятями та з твердими знаками - свiдчення про лицарське походження роду Тритузних. "Десь має бути й Тритузний, неодмiнно десь має бути", - з цiєю думкою читав, вчитувався у списки реєстровцiв (теж з ятями та з твердими знаками). - Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!.. Ясько Дудка!.. - шепотiли губи його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою. - Андрушко Великий!.. Михайло Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут... Iван Злий!.. Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперiшнiх: Едик - Вадик - Жорик... тьху! За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка. Стала на порозi, як тихе лiто, як видиво його, Тритузного, юностi, що прийшло глянути на його осiнь. У газовiй косинцi, вив'язанiй аж трохи грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усмiхнена, приязна, з високим бюстом... Антон Герасимович одразу її впiзнав. Це ж та, комишанська, що на пристанi тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи пiдфарбованi, золотий годинник на руцi й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що їх можна добути лише в китобоїв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй та корзин з передачами... Тримає в руцi лише жмуток синiх волошок, що десь синiли перед цим у гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймилiше... Чемно привiталась, питає: - Це ви будете товариш Саламур? Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без намiру образити (ось так слава його пiшла по свiту пiд цим прiзвиськом). I тому вiн, торкнувши вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю; - Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли? - Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир... - Знаєм такого... На черешнях зараз, повернуться на обiд. Так що доведеться зачекати. Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить браво пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв i сам бiля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якiй були понаколюванi якiсь папiрцi, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант. - Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. - Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це вiн - семибаламут! - мене так охрестив! . - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi тiльки усмiхнулась з затаєною гордiстю. - Чи не хворiв вiн тут у вас? Чи не бешкетує? - Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних, але для вас зробимо виняток як для знатної виноградарки... Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi "сенсо" та "карабурну"... А вiдвiдувачка знов за синочка: - Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi? - Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до всякого дiла, а це вже неабиякий плюс... Можна надiятись, що вилюднiє, обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий! Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрiсть людини - в працi. З нею почуваєш, що живеш недаремно на свiтi, дає вона певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi майже насолоду, яку, може, й називають щастям... - Але тiльки праця обрана, улюблена... - Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємнiше для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш... Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте: - А дома ж був такий шалений! - Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатiю... I що роботи не боїться. I взагалi... смiлива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. - Антон Герасимович i незчувсь, як скористався примовкою директора, що її сам свого часу висмiював. - Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я вдячна вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою, в iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач, сама Батькiвщина взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi... - Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз вiн у надiйних руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут за ним догляд i вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не минається безслiдно, декому передчасно здають нерви, зношується органiзм... Одначе щадити себе не доводиться, бо - треба... - Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно. - Можете уявити, яких сюди нам направляють... Понiвеченi вже та покрученi, як отой карагач у пустелi... Так уже його крутило та викручувало життєвими бурями... А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину... - I не кожному воно дається, потрiбен хист i до цього, - узгiдно каже вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до своєї роботи... Вiзьмiть хоч i в нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить це швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних - женеться лише за заробiтком, ганебний слiд кидає позад себе: цiлiсiнькi кущi, якi йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ, анiж думати над тим, як правильно його сформувати. - Так то ж просто кущi, - вигукує Антон Герасимович, - а нашi кущi - це живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спрямуєш, так воно й ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ! - Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, - з сумом сказала Оксана. - А прищеплюєм! - вигукнув начальник режиму. - Хай навiть воно i кричить, i вiдборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити. - I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва? - А звiдки - до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти цi лiхтарi поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там моїй особi приємнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi, черствi, бо вимагаєте, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки нашi нiчим не кращi... Скiльки їх таких розвелося, котрим пошанувати старших здається принизливим. Iнодi навiть у добропоряднiй сiм'ї воно раптом стає бездушним вимагачем, шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж тяжчої кари, нiж кара дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не жило, а вже набралося звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз себе раба. Тiльки вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж не байдуже, якими вони виростуть, оцi потомки, оцi, що завтра мають нас замiнити... Дивишся на нього й думаєш собi: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ? Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i вiдвiдувачцi до душi був цей його щирий пал, звертався до неї вже не просто один з вартових, що стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостерiг у життi i близько приймає до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про агресивнiсть натури пiдлiтка, i про дисгармонiю поведiнки, i про те, як обережно треба торкатись до пуп'янка ще не розквiтлої дитячої душi... Мабуть би, занiмiла в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперує зараз Антон Герасимович... - Буває, розводять дискусiї, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом? - дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-моєму, i тим, i тим... Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так само як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi скритним стає, ховається, причини його настроїв уже для нас невiдомi... Крик, сльози, лють, тiкав свiт за очi, а ми й не здогадуємось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге або втрете виходить, i воно страждає вiд цього, ревнує, - у такому вiцi дитячi ревнощi страшнi, воно на все здатне... "А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, виїду кудись", - з жалем подумала Порфирова мати i знову з надiєю i пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося їй, у спромозi дати щодо сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить своїх пiдопiчних, читає, мов розгорнуту книгу, їхнi дитячi правопорушницькi душi. З вигляду простий, навiть грубуватий, не одразу вгадаєш у ньому аж он якого вченого чоловiка, що, як на її думку, мiг би бути й доктором вiдповiдних наук. Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не шкодувала Оксана, що вiддала коханого синочка сюди, на вишкiл цим досвiдченим, терплячим i вимогливим людям. - У вас, мабуть, теж дiти? - запитала. - У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний. - Так, знаєте, швидко все змигнуло. Життя, воно не стоїть на однiй нозi, мчить i мчить вперед, мов поїзд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та й далi, далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку, а хто новий сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат лицявся... Бо хоч i бiднi були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в плавню, на човнах катаємось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньої ночi спiви та гуки... Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер уже й плавнiв тих нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами... Говорив це Анiон Герасимович з настроєм, бо чомусь хотiлося постати йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа i думки якої сягають далеко поза цi мури. - А я ж вашi плавнi сама корчувала, - сумовито всмiхнулася жiнка. - Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила... Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столi телефонний апарат. - Є люди, - сказав нарештi, - що мало чим цiкавляться, я їх дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому ще... Наїдений, напитий, пiвлiтра на столi, а в кутку телевiзор з футболом, можна цiлий вечiр сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли, щоб нашi вихованцi такими виростали. Людинi замало качиного щастя!.. Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала Марися Павлiвна, що зненацька влетiла до прохiдної чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь їздила, вбрана по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить шкiльним правилам... Вона вже, видно, бiльше почуває себе десь там, на своїй "Бригантинi", якою зараз тiльки й живо. З вiдвiдувачкою привiтно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзнаєте, i пiсля цього одразу до Антона Герасимовича з своєю радiстю: - На аеродромi була! Їздила з Ганною Остапiвною сина її зустрiчати!.. А лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала... I за кожним словом оченята їй яскрiлись, блищали, i голос бринiв незвично, як буває тодi, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радостi, почуття велике й нестримне... "Так наче своє щастя зустрiла", - з присмутком дивилась на неї Оксана, що одразу мовби пригасла в присутностi вчительки, мовби злиняла перед її яскравою молодiстю. Щось сталося, це ж видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття... А вiд нього й красива... Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна? Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на край стола, виставивши стрункi свої ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапiвни (Ясько - iм'я яке чудне!), вона вже, виявляється, запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про ту свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв, переливався той щебет молодого щастя, а вiдвiдувачка, схилившись, сидiла з пучечком волошок притихло, i, якби дано було читати Марисi її думки, мабуть, прочитала б: "З усiх країн найкраща країна - Юнiсть. Але хто вiдплив вiд її сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема таких кораблiв, нема таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе людину в той край на своїх нестарiючих крилах..." З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi: - Це вам... За те, що клопочетесь моїм розбишакою... Чи, може, вiн уже чемнiший став? Який вiн зараз? - допитувалась мати з надiєю. Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i до слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш усього бачить... задумливим. Iнодi її аж тривога бере: про що вiн? Чого ото лоба схмурює? Просто посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина починає узагальнювати явища, починав вловлювати якiсь доти їй не доступнi закономiрностi життя... А може, є й iншi причини тих його задумувань... Дехто з колег вважає, що треба їм не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк, кудись у пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке їх чимось принаджує, викликав нездорову цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про втечу вже, здається, вiдмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокоренiсть аж непокоїть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про цi свої сумнiви Марися не стала говорити матерi, навпаки, приспокоїла її, що Порфир вирiвнюється, особливо в працi, тут вiн просто вiртуоз!.. - Однак трудове умiльство - це для нас iще не все, - говорила Марися Павлiвна. - Наша мета - щоб син повернувся до вас внутрiшньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн за все оцiнить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синiвської вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг... - Дивлюся на вас i думаю; така ви молода i згодились пiти на чужих дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими... - А вони вже менi не чужi, - всмiхнулась Марися. - Тут волi-неволi порiднишся... Тепер можу зiзнатися: не раз до слiз доводив, думалось навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В очi штрикаєте, пiд партами лазите, витiвками своїми до краю вимордовуєте... Ну, а потiм втяглася... мабуть, загартувалась, - додала iронiчно. Ще й ще могла б розповiсти, як почувалась, коли воно тебе ображає, геройствує перед тобою, їжиться, колючиться, а ти мусиш терпiти, стримувати себе, бо за всiм цим уловлюєш дитячу його невлаштованiсть, шукаєш способу знеболити його прихований бiль... Уже i вночi стоїш над його лiжком, слухаєш дихання неспокiйне, стогiн якийсь, i серце твоє розшарпується вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, здається, й вiдчула вперше в собi не просто випускницю, яка прийшла дослiджувати звихнутих, найтруднiших, вистежувати, якою виростає людина в режимi напiвсвободи, гiршою чи кращою стає (щось таке блукало в головi, коли подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви того, що звуть покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а вчительку майбутнiх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом... Сидячи на рiжечку стола, Марися раз у раз ловила на собi погляди вiдвiдувачки i сама уважно розглядала її, бо хотiлось би їй глибше проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства i зараз, може, й потерпає за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власної волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю. "Вона пiшла за своїм почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти - чи змогла б?" Щоб зробити якусь приємнiсть виноградарцi, сказала їй: - Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних... - А мене за що? За якi айсберги? - За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однiєю пустелею буде менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в неї розум i душу, а ви питаєте за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило - хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогоднi займаєтесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi... З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повiдомив про це. Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не пiд'їжджає шкiльний автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося їй, як вискочить з автобуса її ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонцi, - цiкаво, яку мiну вiн скорчить з несподiванiм, коли загледить бiля прохiдної поряд з учителькою i свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднiшнiх вiдвiдин. Може, й хлопцiв не посоромиться, кинеться до неї i, як маленький, припаде, обiв'є теплими рученятами шию. I що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутнє, i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати вiдчує до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй дитинi нiжнiстю й своїм безмежним материнським прощенням! Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата, самою поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що вiн зараз тут на посту, що вiн i вiком, i службою - старший серед них. - Хто? Хто? - суворо перепитував вiн у трубку. - А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдяї ви такi!.. Обличчя начальника режиму збуряковiло, цупкий вус його сердито нащетинився, i вже був Тритузний як нiч, коли обернувся до Марисi Павлiвни: - Чули?.. З саду - втеча! Групова! I серед заводiїв Кульбака ваш, - глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата. XXVII Багато їх розбiглося, аж незручно було показувати цифру у зведеннi, проте надвечiр першi втiкачi почали приблукуватись, далi iншi позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. їхнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi. - Мiй промах, мiй! - виправдовувався того дня перед Ганною Остапiвною Тритузний. - Надало ж менi послати з ними того телепня. А вiн, виявляється, з тих, що тiльки й умiють конфлiктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi! Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, пiд гарячу руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора. Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повiдомлено куди слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це поки що нiяких не дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстiїлись... Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втiкачi не забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них, десь блукає тут поблизу, визиркує, вистежує звiдти, як вистежують, хай поки що в уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашої планети. Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках, i в степах, i в рiзних чутках, навiть якщо й виплодженi вони були тiльки уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темрявi її маленький лицар, замучений докорами сумлiння. Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь рибалки запевняли, нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених стали такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове вiття. I заїжджий археолог докинув напiвжартома, що хтось невiдомий уночi нiбито ходив довкола їхнiх наметiв, мабуть, приваблений скiфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та пiд голови собi в наметах складають. Бiльше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка наглядає за директоровою квартирою, доки господар перебуває у вiдрядженнi (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорськiй квартирi хтось телевiзор дивився, не iнакше - новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не взяло, а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi плюшевi портьєри опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути? I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iсти