ни, бо таки ж знаходили в лiсосмугах то тут, то там кубла, де хтось ночував, i слiди хлоп'ячих нiг помiчали на розпушених виноградниках... Як ота червона планета Марс, що то наближається до нас пiд час протистояння, то знову вiддаляється кудись на околицi сонячної системи, так i ангелочкiв наших щось то наближало ледве не до самого муру спецшколи, то знов вiдкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи. А вночi в степах справдi, як у всесвiтi, всюди вогники, вогники плавають, наче планети ходять по своїх орбiтах: почалися жнива! Тож i ночами степ не спить, живе, вiн мовби перемовляється тими вогниками, що там зустрiчаються, там розминаються, посуваються то швидко, то поволi, рухаючись i шляхами, й полями (швидко - то на близьких полях, а якщо поволi - то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подiбно до того, як ходять зорi та планети у всесвiтi, так тут зараз прокладають свої орбiти володарi нiчного степу - механiзатори; перемовляються вогнями, паче мовою маякiв, уся темрява розкреслена їхнiми орбiтами, весь степ i вночi ще пахне зерном, свiжою соломою, курявою, хоч її й не видно в темрявi, i заночувати тепер можеш будь-де, зарившись з головою в кучугуру щойно скинутої комбайном соломи, ще повної денного сонячного духу. Вранцi, коли ангелочки схоплюються, то скорше на чортенят схожi: невмиванi кiлька днiв, замурзанi, закiптюженi, ще й солома стирчить iз-за вух. Тiльки проклiпався - вже маєш думати про якесь промишляння, бо кухнi тут для тебе нема, однiєю ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка... Усе далi несло наших ангелочкiв в обiйми волi, несло на рiзнi випроби, ризики та пригоди. Одного разу по них навiть стрiляли, коли вночi кружляли довкола польового табору, обсадженого тополями. Сторож стрiляв з дробовика, маючи намiр, певне, полякати, бо не вiрилось, щоб усерйоз вiн хотiв пiдстрелити, як зайця, котрогось iз них, - кому ж охота, казав Гена, мучитися потiм цiле життя, вiдчуваючи себе вбивцею. А загалом на польових станах їм якраз i всмiхалася доля в образi щедрих та жалiсливих тiток-кухарок. Досить було тiльки виповiсти проникливу легенду про те, як їхали вони зi своїм ремiсничим училищем десь на екскурсiю та ненароком вiдстали, вiдбилися вiд своїх без копiйки в кишенi... Досить було цю Порфирову музику передати в майже плаксивому виконаннi Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого борщу i хлiб бiлий, мов сонце, нарiзаний великими скибками, i можна було вволю трапезувати, доки прийдуть до кабички тi, про кого написано гаслом на арцi польового стану: "Слава рукам, що пахнуть хлiбом!" Але хоч їм i слава, та зустрiчей з комбайнерами блукачi уникають, надто ж пiсля тою, як один з механiзаторiв прискiпався був до них i пробував навiть затримати. Добре, що в хлопцiв ноги для втеч нагренованi... Ось так i живеться їм, як птахам небесним: там поклюють, там подзьобають i далi у свiт-галасвiт... А одного разу вирiшили навiть культурно розважитись, скориставшись тим, що в директора винрадгоспу марнується, пилюкою припадає у квартирi телевiзор "Електрон". З директором у Порфира свого часу були нормальнi дипломатичнi стосунки, допомагав хлопець йому навiть ставити телевiзiйну антену, тож не вбачав Кульбака особливого грiха в тому, що вони, набiгавшись, трохи спочинуть, вiдведуть душу перед екраном, адже господарiв нема, i новiсiнький телевiзор однаково гуляє, марнується без роботи. Тiльки рiшуче попередив Бугра, що у квартирi нiчого не чiпати. Бугор обiцяв, одначе не втримався, прихопив-таки кухонного ножа, i, коли вже вони залишили будинок, нахилився бiля веранди, чогось шарячи рукою мiж листям. - Ти що там шукаєш? - в тривозi зашепотiв Порфир. - Та треба ж йому виноград пiдрiзати! - Навiщо? - Щоб повсихав! Перед тим вiн уже розповiдав хлопцям, як, будучи в мiстi, заохотки це робив: фiнкою лозу при землi чик! i вже вона повисла, як перерiзаний кабель телефонний... I хай тепер па верхнiх балконах ждуть, коли вiн до них дотягнеться. Ось таке й тут вiн збиравсь проробити. Цього Порфир допустити не мiг. Але ж не вiднiмеш у нього силою нiж, тому вдався до хитрощiв: - Дай я сам перерiжу! I коли нiж опинився в його руцi, Кульбака розмахнувся й наослiп пошпурив його в темряву. Тiєї ночi вони знов посварилися, ледве до бiйки не дiйшло, насилу Гена їх помирив. Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала їх скiфська баба, що несподiвано виринула з темряви, бовванiючи на невисокiй, за довгi вiки дощами розмитiй могилi. Спершу наполохала, а потiм притулок цим блукачам дала, розташувались бiля неї осiдлищем на ночiвлю. Пробували розгледiти в темрявi загадкову усмiшку старої скiф'янки чи половчанки та узори на її кам'яному вбраннi, а потiм пiд захистком її лежали в духовитiй теплiй травi й вiдчували, як ще не зовсiм вичахлий камiнь диха на них теплом вiдлетiлого дня. Дивились, як грають у небi зорi, мабуть, на спеку, на суховiтрицю. - Чогось так довго татко не озивається, - почав було Гена. - А що, коли приїде, а мене нема? - Не скiмли, тонкосльозе, - обiрвав його Бугор. А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним I розумiє причини його журби, знайшов i зараз для Гени слово пiдтримки: зрозумiй, зайнятий вiн, твiй татко... В архiтекторiв клопотiв по горло... Та ще, може, термiново проектує павiльйон для всесвiтньої виставки, ти ж казав, що вiн мрiє про це... Зоряно, тихо, просторо. Серед цiєї природи Порфирова душа почуває себе на мiсцi. Лежиш серед степу, вiльний та незалежний, слухаєш, як шаленiють коники в травi, цiлу нiч не вщухатимуть цi завзятi трав'янi оркестранти. А там уже тобi зорiє свiтанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його не хоче проспати цi росянi блакитнi свiтанки, бо, як мама каже, "раннi пташки росу п'ють!". Порфировi кортить пiдгледiти, як п'ють росичку жайворонята, як спивають вони її з кожного листочка своїми маленькими дзьобиками. А роса, вона ж найчистiша з усього на свiтi, тiльки сльоза людська ще така чиста! Кажуть, у росi є навiть пенiцилiн, певне, тому нею дiдусь пiд час недуги очi вранцi промивав. Уявляється Порфировi, як уже й зорянки, попрокидавшись у комишанських плавнях, спивають рясну росу з очерету та з листатої папоротi. На островах, там роса як вода, просто купаєшся в нiй, як тодi, коли наукова станцiя була влаштувала на островi свiй пiкнiк на День Перемоги, i гуляли допiзна, i мама з росинками на вiях при мiсяцi спiвала свою улюблену "Ой чорна я си, чорна". Спiваючи, зовсiм вiдмолодiла, стала як дiвчина, здається, й про Порфира забула, жила десь в iнших, в дiвоцьких своїх небесах. Дуже красива тодi була, красивiша, нiж будь-коли. Тiльки жаль, що про нього забула. Нiхто з присутнiх про Порфира теж не згадав, не погукав, не спитали - вечеряв вiн чи нi, чи ряскою тiльки й живився, як каченя, що цiлий день шубовскає у водi, всiма забуте, нiкому не потрiбне. Ревнощами мучився того вечора, з очеретяної засiдки визирав, стежив, як мамуня, повна вечiрньої краси, пiдхмелена та весела, катається з залицяльниками в човнi, i смiх її чути, i далеко потiм над водами лягає її зболений спiв... Ой чорна я си, чорна... А Порфир, бач, русявий удався. Де ж вiн, той, у кого вiн вдався? Чи коли-небудь перетнуться їхнi дороги? Чи станеться коли, що життя поставить їх очi в очi: це ось Порфир, уже юнак у морськiй безкозирцi з стрiчками, розвiяними на вiтрi, а це той, невiдомий батько його, майже нереальний, нафантазований, мов снiгова людина Як i щоразу при таких думках, озиваються у ньому всi його душевнi врази, йому стає до слiз шкода себе, i хочеться комусь виповiсти свою журбу, але знає, що не виповiсть, вимовчить у собi, бо не догукнеться до тих, до кого хотiв би догукнутись, з високостей на нього байдужiстю вiє цей зоряний невiдкличний свiт. - Розкажи, Гено, ще про снiгову людину. Так лежать вони, блукачi, i зорi грають над ними по всьому небу, великому, як океан, i снується Генi про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гiмалаях тисячу лiт чи й бiльше, в нерухомому станi пробув у вiчних снiгах, а тепер, у двадцятому вiцi, в зв'язку з потеплiнням вiджививсь i йде по планетi, мов Уленшпiгель, через свiти i країни, йде, додивляється, здивований, до теперiшнього життя. Зовнi вiн цiлком як сучасна людина, але на що не гляне, то все бачить уперше: i комбайни, i лiтаки, i свiтлофори в мiстах, бо як поринав у сплячку, цього ще нiчого на свiтi не було, i товаришами йому були тi, що ходили звiдси походами на персiв, що цiлi лавровi гаї несли на своїх списах. Той тисячу лiт проспав заморожений серед льодовикiв, а iнших, теж давнiх, тепер викопують археологи. Гена пропонує, щоб їм, утiкачам, пристати до котроїсь партiї археологiв, що всюди зараз риються в степах, вони для допомiжних робiт набирають нiбито й пiдлiткiв - ото було б цiкаво!.. - Лопатою цiлий день? - злiнька озивається Бугор. - Вiд роботи конi дохнуть. Вiн вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'ясникує, рубає баранiв на шашлики та чебуреки. А чебуреки там - як лапоть завбiльшки. Стугонiння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрiзна гуркочучи, перемiщається в просторi. - Експрес! Хлопцi схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пiтьми та залiзним двигтiнням протинає степ, розруйновує цей тихий, зоряний, кониковий свiт. - Ах, змiюка... Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нiчних експресiв, що вони йому чогось ненависнi, зокрема тим, що курортникiв до моря везуть та рiзних маминих синкiв товстоногих, у коротеньких штанцях, якi хоч зростом вищi за матерiв, а їх за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумiв, чому хлопцi не пiдтримують його войовничостi. Отi чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, пiддають завзяття, вiн жадає нападу, йому б оце бити, трощити, просто звiдси б кинутись навперейми тому експресу, де освiтленi вiкна пролiтають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, життєвої влаштованостi. Фiраночки там у них на вiкнах, вхопити б каменюку в-пiд насипу, та ось вам по фiраночках, по склу, щоб тiльки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого божевiлля, вiн, зiрвавшись на ноги, мерщiй шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й шпурляє по тих недосяжних вiкнах, i, мабуть, йому вчувається, як дзенькає розтрощене скло, бо вiн аж сатанiє, викрикуючи: - Нате ж вам! Нате! Ось вам фiраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник вiн за обрiєм, аж тодi Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присiв коло хлопцiв, задиханий, нiби пiсля справжньої битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сiрники в його руцi обламувались, ледь спалахнувши, i видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався: - Руки трусяться, наче курей крав! - Заткнись. Прикуривши нарештi, Бугор кинув сiрник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбацi. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улiтку, як горiв хлiб. Нiчого страшнiшого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, бiжать з вiдрами, з шлангами i плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потiм когось з попеченими руками, обгорiлого до невпiзнання, вiдправляють в лiкарню. Колись i дядько Iван був попiкся, обсмалився на такiй пожежi, викликанiй всього лиш iскрою вiд комбайна. Важкою для хлопцiв була ця нiч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темiнь, бо вчувалося, що хтось до пих пiдкрадається. Бугор аж здригався ввi снi, певне, й увi снi не вщухала безглузда його битва з нiчними експресами, що, побiльшенi сном та уявою, виростали в безконечну низку освiтлених гуркотливих вагонiв, якихось уже мовби абстрактних поїздiв, що без нiкого iдуть i йдуть, протинаючи степ, оперiзуючи планету. А свiтанкова пора, отой час, коли над степом зорiє i раннi пташки росу п'ють, застала їх бiля траси, де було сухо й безросно. Хоч нiякого руху по трасi, проте хлопцi все ж трималися насторожi, нi на мить не забуваючи, що вони втiкачi, що за ними полюють. Напередоднi з лiсосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був їхнiй добрий знайомий Степашко, ловець мiчених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером i шкiльний автобусик, напевне, розшукуючи їх, - над ним можна було тiльки посмiятися, визираючи з соняшникових джунглiв, на якi важко осiдала хмара пiднятої автобусом пилюки. - Найкраща пилюка - та, що здiймається з-пiд колiс вiдбуваючого начальства, - пожартував тодi Кульбака. Нинi їх прибило до цiєї ось безiменної степової зупинки. Навкруги нiкого. В один бiк потяглися величезнi поля рицини, а в другий - пiщанi кучугури з чубами й без чубiв, може, якраз тi, що їх мама залишила Порфировi для майбутнiх трудових звершень. А помiж цього безлюддя - траса, магiстраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна пiсля ночi. Бiленька будочка стоїть бiля траси, кимось невiдомим побiлена, ще й квiтами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожнiй людинi вiд дощу чи вiд спеки. Прилiпились i вони, ангелочки, до цiєї зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч їм то, власне, однаково, куди їхати: чи в той край. чи в протилежний. Колiс би їм тiльки, швидкостi, рейсу хоч будь-якого! Не самi вирiшують, все за них вирiшить автобус: звiдки перший прийде, на той i вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичнi вже до таких безцiльних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розривається, i тiтки сидять над своїми корзинами, кожна незворушна, як Будда, i дядьки-чабани в пiджаках, хоч як тут жарко. Дiвчата якiсь поблизу пересмiхаються, кривляться, - корзина чималенька їм ноги вiддавлює, "тiтко, посуньте", - не чує тiтуся, спить... Проїдуть отак вiд зупинки до зупинки зайцями, як сiли в степу, так i встануть у степу, тiльки подеколи Бугор з кривим осмiхом виймає з пазухи щось пiдживитися: хлопцi й не помiтили, коли воно, оте чуже їстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало. Зараз Бугор сердитий никає побiля будки, - куриво кiнчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомленi неспокiйною нiччю, сидять край дороги поникло, i Порфир, знiчев'я дивлячись на грядочку чорнобривцiв та струнких рож бiля будки, марно намагається розгадати: хто ж їх посадив? Поблизу нi села, нi хутора, а будочка стоїть, дбайливо так причепурена, i чорнобривцi бiля неї вже розкриваються пуп'янками, i рожi малиновi, жовтi та рожевi випустили цвiт з-помiж шорсткого листя. Мали б вони бути в росi такого ранку, але нема сьогоднi роси, на листi пилюка, нiчого пити пташкам польовим, нема де напитись i цим заблуканим ангелочкам, що їм аж у ротi пiсля ночi попересихало... Одначе хтось їх таки посiяв, отi невибагливi квiти, що спеки не бояться, не самi ж вони посiялися в степу? Якась добра душа зробила проїжджим людям втiху. При цих думках виринає перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, вiд душi, могла б посiяти, щоб краса з'явилася чиїмось очам i порадувала когось, хай навiть i незнайомого... А Бугор, помiтивши, на чому зосередилась Порфирова увага, пiдвiвся знехотя з лавки, пiдiйшов до квiтника: - Яка ж тут для мене росте? I став поволi в'язи скручувати найвищiй, облiпленiй цвiтом рожинi. - Не чiпай! - аж кинувсь Кульбака. А той, навiть не глянувши на Порфира, iз знущальницькою посмiшкою далi мучив стебло, крутив, обшмульгував. Кульбака зiрвався з мiсця, в безтямi пiдскочив до нього: - Не чiпай, гадино! Ти її садив? Бугор, ще бiльше пiд'юджений наскоком Кульбаки i на зло йому, дав собi волю: стрибнувши на самий квiтник, вiн вихилясом, з похмурою радiстю пустився танцювати по ньому, чорнобривцi так i трiщали пiд його розбитими черевиками: - Лап-тап-туба!.. Заслiплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб вiдiпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вiчну свою нерiшучiсть, теж прискочив на пiдмогу, i саме Генi першому й дiсталося вiд Бугра, вiд його залiзного кулака: ударив так, що кров цвiркнула хлопцевi з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, i тодi вже вони разом з Геною насiли, накiрчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю - хоч роси не напивсь, так землi наїжся! Бугор геть заїдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою вiдскочив до будки. - Жаль, що фiнки нема при менi! - процiдив, втираючись долонею. - Ну, та ми ще зустрiнемось - нема миру пiд оливами... Це, власне, була їхня розлука. Бо коли автобус пiдiйшов, Бугор рвучко скочив на приступку, i дверi за ним зачинились автоматично, - помчав безплатний пасажир мiж корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лаптi. Гена, впоравши носа, усмiхнувсь до Порфира: - Ох, i дали ж ми йому... То все вiн верхи на нас, а це й ми на ньому покатались... - Тварюка! Вiн ще погрожує... Та ти менi в чистiм полi краще не попадайся! Наче гора з плечей скинута в хлопцiв. Збадьоренi були обидва, почувались героями, бо, нарештi, поквиталися з давнiм своїм тираном. Дiстав своє: i за глуми, i за брутальнощi, i що на черешнях фальшував, зваливши вину на Порфира... I, може, десь пiдсвiдоме навiть за те, що пiдбурив їх на цю втечу... Обтрушувались та шукали гудзики, що пiд час баталiї кудись порозскакувались, комiчнi моменти бою ще звеселяли їхнiй дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як образ її, раптом виджухнув десь iз-за кучугур мотоцикл, i вже замелькав понад рициновим полем грiзний iнспекторський кашкет. Вiтром здмухнуло хлопцiв з траси, слiпма летiли кудись, миттю змалiвши обидва до розмiрiв горобцiв! Стали навiть ще меншi, стали як отi трав'янi оркестранти, що тiльки ступиш, а вони так i бризнуть з-пiд нiг, щоб безслiдно зникнути, збезвiститись у травi... XXVIII Є на лиманi людина, безстрашний такий, що його безлiч разiв убивали, топили, а вiн знов повертається до життя. Осiнь, нiч (бо всi його пригоди вiдбуваються переважно вночi), темрява - не прозирнеш, а вiн з товаришем чи й сам у човнi без страху йде на браконьєрiв Знав, куди йти, й ночi не боїться, просто в неї свiтить лiхтариком. - Не свiти, бо як засвiтимо... А вiн, нехтуючи погрозою, таки дає промiнь, i тодi у вiдповiдь - зблиск, удар! То пострiл по ньому - з дробовика. Добре, що у ватянцi, - позастрявав у нiй дрiб. Не розгублюється й пiсля пострiлу, кидається до їхнього човна, а вони веслом б'ють його по руках (побитi руки потiм назавжди зостануться вузлуватi). А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити. Ще iншим разом - налiтає вiн серед ночi на таких, що встигли вже побувати в мiсцях, де козам роги правлять. Вiдбуде своє такий тип, повернеться, влаштується десь на роботу про людське око, а насправдi нiчним життям живе, у гирлi щонiч промишляє, хай там хоч яка заборона. Мотор на човен ставить таких сил, щоб iнспектор його не догнав, хiба що спересердя вистрiлить йому вслiд або ракету пошле... А iнодi серед бiлого дня, коли наздоганяєш зловмисника, вiн сiтки разом з рибою, та ще й з каменем, ранiш приготованим, на очах у тебе викидає за борт, ще й глузує: "Вiзьми тепер мене!.." Бо знає, що слiдчий без прямих доказiв справи не заведе... I яка ж спокуса для них у цьому браконьєрському заняттi! На ризик iде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде - та й знов за своє. Намагається влаштуватись десь ближче до води, замiсть реквiзованого ранiше човна, в нього вже дюралька з'явилась, самодерiв наробив - однорогих, дворогих, трирогих! - i як нiч, так i на рибця. А то ще острогу-сандолю бере, нею, як вилами, б'є. Рибохвати ненаситнi, немає меж їхнiм апетитам. Пiд час нересту риби насолюють цiлi бочки, повнi горища нав'ялюють, щоб потiм з-пiд поли - на базар. Ось на компанiю таких рибохватiв i налетiв дядько Iван однiєї осiнньої ночi. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрiчi з ним, бо й не тiкали, i в рукавi переднiй мав уже заздалегiдь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж вiн, гроза лиману, безстрашник Кульбака Iван, це той комунiст, що йому бiльше всiх треба, - ану ж пiдходь, пiдходь!.. Вiн один, а їх троє... По головi старалися влучити в темрявi тим залiзом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а вiн, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човнi, кричав передньому, найлютiшому: - Однаково я тебе бачу! Я тебе впiзнав! - А не побачиш бiльше! З жорстокiстю садистiв намагалися бити по обличчю так, щоб очi повибивати, зоровий нерв пересiкти, навiк щоб ослiпнув цей їм ненависний Iван-iнспектор! Нарештi збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амiнь йому, пiшов на дно ракiв годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його нiби навiк ослiплено й пущено на скiн у крижану воду, - вiн - хоч i на милицях, хоч i з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! - таки з'являється потiм на судi, щоб посвiдчити, щоб кинути їм у вiчi своє iнспекторське: - Тебе я впiзнав i тебе! Думали, на дно пiшов, а я знову є! Бо люди мене з води вирятували... Не дали загинути, щоб i далi я вам, гадам-браконьєрам, спуску не давав! Вродливець смаглявий, як i сестра Оксана, чорнобровий, з усмiшкою слiпучою, що все навкруг осяває, а чорнi очi весело iскряться - такий цей лиманець-iнспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як потаємний його взiрець. Бо не просто мужнiй та хоробрий (охоронцями голубих полiв тiльки людей мужнiх i набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гуртi не з'явиться, з першої хвилини викликає до себе симпатiю. Коли прибуде до своєї сестри на дiдизну в гостi, тодi в хатi стає тiсно вiд його друзiв, тож сiдають надворi пiд абрикосом, i там годi келешками дзень! пiд веселе дядькове Йванове слiвце-заклик: - Вогонь! I потiм з усмiшкою пояснить: по браконьєрах вогонь... А зараз вiн сидить з хлопцями в порту i весело дивиться, як вошi всухом'ятку булки наминають. По очах впiзнав, що голоднi обидва, i при зустрiчi найперше дав їм по булцi, яких у нього повна авоська, i навiть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачiпки не бачить вiдповiдної. З неабиякими труднощами добулися хлопцi до порту. Пiсля бiйки з Бугром та ганебної втечi вiд випадкового автоiнспектора кiлька годин проблукали вони, як дикунчата малi, в кучугурах безчубих, що їх призначала мати Порфировi пiд майбутнi його виногради. Потiм у Гiлеях були, де з кучугурних пiскiв вигнались у небо акацiї щогловi (є порода й таких), прикривши своїм розкотистим гiллям вулики радгоспних пасiк, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, якi не квапились, не поспiшали хлопцiв пригощати медом, бо вiн, мовляв, ще молодий, ще вiн - як вода... А один зовсiм грубо вiдрубав: - Своїх трутнiв вистачає... Усе хотiлось Порфировi матiр побачити хоч оддалiк, i, як йому здалося, одного разу й загледiв-таки її постать легку, гордовиту голову, косинкою вив'язану, коли вона в гуртi iнших сiдала до автобуса, - його щодня висилав станцiя забирати робiтниць з виноградникiв. За всiма ознаками, то таки була вона, але й до неї, найрiднiшої в свiтi людини, син не посмiв з'явитися в своєму становищi, не дав знати про себе, так i зостався лежати на узбiччi, млiючи в шелюгах вiд важкої надвечiрньої спеки. Бо нащо ж ти їй здався тепер, заблуканець, утiкач нещасний, що тiльки й можеш бути для матерi соромом та ганьбою! З останнiм рiчковим трамваєм щасливо добулися зайцями до порту, хоча в самiм порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому в кущах тамариску нiч провели, аж почадiли вiд духу тамарискiв та терпкого запаху каучуку, що його крани цiлу нiч вивантажували на причалi. Охопленi смутком, бачили вранцi, як покидає порт їхня мрiя мрiй, бригантина їхня недосяжна - учбовий вiтрильник, що пiшов у кiлькамiсячну плавбу з морськими курсантами. Саме на той даленiючий вiтрильник дивилися, ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився хтось i лагiдно поклав Порфировi вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись, комишанець побачив над собою смагле, повнощоке обличчя дядька Iвана, його очi, переповненi чорним iскристим смiхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та не вбитий... Стоїть з авоською в руцi, посмiхається: - Чи далеко зiбралися, мореходи? - Ми... ми... на лиман у гирло... - промимрив Порфир якось пискляво, аж сам не впiзнав свого голосу. В усмiшцi iнспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв, лиман їх вабить, то це добре, бо тут груди Днiпра. Груди широкi, могутнi... Сидять тепер з ним на лавцi серед розiмлiлих тамарискiв та завзято булки гризуть. Дядько Iван розповiдає, що сiм'я його зараз на лиманi, там, де iнспекторський пост. Дружина кухарює, а маленька Наталочка допомагає матерi, а деколи - й батьковi, бо зiр у неї гострий, - окинувши поглядом акваторiю, одразу помiтить, де чеснi рибалки, а де порушник... Щодо хлопцiв дядько Iван не надокучливий, може, й здогадується про все, однак не доскiпується, звiдки та як тут опинилися, це його мовби зовсiм не обходить. А якби запитав, то почуває Порфир, що не змiг би йому збрехати, не змiг би його частувати вигадками, як це з iншими поробляв; вiдкрився б йому з першого слова, виклав би чистiсiньку правду про все: як завiвся на черешнях iз тим Крокодилом i як пустився з хлопцями в це пiратське життя, вiд якого перед тим, здавалося, вже назавжди вiдмовивсь. Усе б дядьковi Йвановi виповiв без брехнi, бо є такi люди, що їм сказати неправду просто не зможеш, язик не повертається. Однак не питає. Натомiсть чують хлопцi, як доводиться йому час вiд часу ганяти безбiлетникiв на примiських лiнiях, - на правах громадського контролера... - Стоїть нечесане дитя вiку перед тобою, пiдпарубчак уже, патли аж на шию вiдпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув? Грошi витягли чи поспiшав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А вiн стоїть, бовдур бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати i то не вмiє! - Ну й що ж ви з ним? - запитує Гена. - З яким як: iндивiдуальний пiдхiд. По очах визначаєш, чи в ньому хоч трохи проблискує совiсть, чи нi. Все ж таки хочеться вiриш в людину. - А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гнiздились, - нагадує Порфир, - тим, мабуть, все безгарно зiйшло? Далися йому цi очерети... їх, щоправда, випалюють щороку, це дозволяється комишитовим заводам, але ж тiльки ранньої весни, до певного числа. А цього року, запiзнившись, загаявшись, плавню палили справдi з порушенням строкiв, коли перната дичина вже почала була гнiздуватись. Птахiв там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кiнчилось нiчим, дядько Iван знає про це, i хмарка пробiгав по його крутому чолу... - Притягаєм до вiдповiдальностi, та всiх не притягнеш, - каже вiн з притамованим гнiвом. - Браконьєрське плем'я, воно ж, як фiлоксера, живуче i хоч у рiзних личинах постає, а суть одна - хижацька... Той рибу б'є, цей птахiв разом з очеретами випалює, а скажи йому, вiн ще й державними iнтересами прикривається... Слiпа душа, вiн про завтрашнiй день не думає, йому навiть невтямки, навiщо цю природу так уже треба берегти, навiщо ради неї цiлi штати iнспекторiв держава тримає... - I рiчки та повiтря забруднюють по всiй планетi, - сказав Гена... - А планета ж наша одна, другої такої нема... - Ото-бо й воно, - нахмурюється дядько Iван. - Кожному слiд би думати, що господар планети - це ти - людина, що, крiм нас, на планетi - нiкого... Не лев, не тигр, а людина в природi найстарша! Тож по праву старшого мусиш захистити i дерево, i пташине гнiздо, i комаху. Можемо все тепер, все нам пiд силу. Лiси на безлiссi розводимо, рiчки повертаємо, живлющу вологу даємо в степ, це ж здорово, правда? Тiльки ж, проектуючи греблю, скажiмо, подумай i про те: а що з гирлом буде? Чому очерети в гирлi починають висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбує тебе, що птиця розлiтається i солона вода пiдступає з моря вгору аж так, що дельфiнчуки вже мало не до Комишанки заходять... Про це хай дядя думає? За долю гирла хай тiльки iнспекторам болить? - Помiтивши, що хлопцi присмутилися, дядько Iван усмiхнувся: - Ну, та ми не з тих, щоб духом падати, нам це рiшуче заборонено нашими iнспекторськими правилами... Охоронець голубих полiв мусить бути завжди на висотi. Бо наш брат не тiльки свiй лиман береже - турбується вiн про всю свiтову акваторiю! Iде в такi мiсця, де мiжнародний лов ведуть, iнспектує судна рiзних країн, не дозволяє й своїм порушувати. Iнодi вiн аж надто причепливим здається... Був випадок: свої ж радiограмою скаржаться на такого причепу, мовляв, сусiди ловлять, а цей нам план зриває, що з ним робити? "Зв'яжiть його та в трюм, а самi ловiть!.." Тiльки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, i в трюм мене не закинеш, якщо за правдиве дiло стою! Це, виявляється, в характерi в них таке, у Кульбак: родове, фамiльне, чи що? Дiдусь ото який кволий був та вiйною пом'ятий, але нi перед ким страху не знав, - чи, може, як дехто вважає, фронтова контузiя якраз i приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж iз тими негiдниками зчепитись, коли цiлою хулiганською ватагою вночi вони налетiли на радгоспнi виноградники... Не раз уже чув Порфир про ту нiчну драму, але все якось туманно, мовби недомовлено. Певне, мама навмисне щадила дитячу душу, не хотiла всiма подробицями ще бiльше розранювати хлопця, адже ж iшлося про дiдуся... I тут оце з дядькових Iванових уст уперше почув правду всю, до кiнця, Що iншi недомовлювали, дядько Iван усе виповiв йому - з суворим спокоєм, як дорослому, як мужчинi. Ти ж мужчина, ти мусиш усе знати, - так це розумiлось... Виходило, що дiдусь, може, й досi жив би, якби з тими не зчепився, по сутi, й вiку вони йому вкоротили отам, бiля куреня, вкритого виноградним листям... Молодi, дебелi лобуряки накинулись на старого: веди показуй, де колекцiя, де ота сама "чорна брила" (це той новий рiдкiсний сорт, що його тiльки вводили i найбiльше берегли). Iнший сторож у такiй ситуацiї спасував би - сам-один перед ватагою лобуряк - що вiн їм зробить? Схилив би голову, берiть i "чорну брилу", й що хочете, ось вам i рушниця, тiльки мене, старого, вiрьовкою зв'яжiть, щоб перед дирекцiєю було виправдання, а самi робiть своє... Та тiльки ж дiдусь їхнiй не з таких, вiн фронтовик, у нього честь була, а їй не личить ухилятись, ховатися в кущi. Не дам, не пущу, забирайтеся звiдси, злодюги, паразити, вишкребки, - оце була його мова до них, оце найбiльше й викликало їхню лють. З кулаками накинулись, озвiрiло ногами мiсили старого - у лiкарнi потiм було виявлено, що весь вiн у суцiльних синяках вiд побоїв... - Усерединi щось повiдбивали, - глухо розказував дядько Iван. - Отак йому обiйшлася та "чорна брила"... - Я всього й не знав. - посмутнiлий, здавленим голосом вимовив Порфир. Нiщо б так глибоко не вразило його, як оце, що вiн тут дiзнався про дiдуся, про всi обставини тiєї драми нiчної... Те останнє лiто, коли дiдусь сторожував, Порфир часто бiгав до нього на виноградники, i були то, може, найкращi днi його життя. Старенький велосипед стоїть пiд куренем, орлик сидить зверху, на гребенi куреня, а вони з дiдусем бiля багаття варять бекмес, або кулiш, або просто бесiдують про все на свiтi... Дiдусь такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив - i оце вони його ногами мiсили, мракобiси... Пекучу до слiпоти зненависть вiдчув, довiчну помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Iвановим припущенням, теж, видно, з браконьєрiв заматерiлих були: у вiдплату за те, що вiн їх тут переслiдує, розперезатися їм не дає, вони зiгнали свою браконьєрську лють на старiй людинi... - Рибохвати, нищителi, хочуть вони жити злодiйським нiчним життям, - похмуро каже дядько Iван, - та тiльки не вийде... Ми їх за жабри берем i братимем! Знайомий Порфир i з товаришами дядька Йвана, знав, якi то мужнi та смiливi люди, - боягуз не пiде в холоднi осiннi ночi ганятися по гирлу та по лиманах за швидкохiдними браконьєрськими моторками та сходитись з ними в смертельних поєдинках. А Порфир би пiшов, хай там що. Бiлiють кораблi внизу, блищать на сонцi довгошиї крани. Неначе жирафи збилися бiля води табуном... Гена каже, що навiть шия жирафи неповторна, двох однакових в природi нема... А над кранами в небi поволi коршак плаває чи орел, - чи не дiдусiв це орлик так вирiс уже? Пливе й нiби вишукує когось унизу, може, господаря свого шукає помiж людьми... - Чи не взяли б ви, дядьку Йване, i нас до себе? - раптом виказує Порфир свою давню мрiю. - Ми б робили вам усе: чи вогнище розвести, чи сiтки вибирати... Навiть могли б i в засiдку... Правда ж, Гено? Гена, здається, цього ще для себе не вирiшив, сидить у задумi, а дядько Iван був, видно, порадуваний намiром небожа. - А чого ж, це iдея, юнi помiчники були б нам якраз до речi.... Тiльки треба тобi, голубе, - посуворiлим тоном звернувся вiн до Порфира, - спершу матiр провiдати, бо ж вона там мiсця собi не знаходить... Син її, гуляй-вiтер, знову в бiгах, на сина оголошено розшуки, по всiх мiлiцiях оповiщено, якi вiн має прикмети!.. Хлопцi аж поблiдли, так вони були приголомшенi цiєю новиною. Хто б подумав, що своєю втечею нароблять вони стiльки колотнечi! Всюди їх розшукують, ось аж до самого гирла тривога за них докотилась. Мабуть, зараз вiзьме їх дядько Iван обох за грiшнi загривки й поведе просто в мiлiцiю, здасть, як належить, як вимагає закон. Бо що ж йому ще залишається з ними робити? А вiн нiби вгадав їхню стривоженiсть: - Вiдпровадити б оце вас куди слiд. Бо чого ж бродяжити без пуття. Навiть зобов'язаний - узяти й вiдправити, як це належить з бродягами робити... Одначе нi, не стану поки що. Зрештою, в тебе, - вiн звертавсь найперш до Порфира, - своя голова на плечах. У такому вiцi, як ти, я вже безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою i, звичайно, обов'язки свої знав будь здоров. А формою як дорожив! Адже в нiй теж - честь моряка... Коли вiтер, бувало, схопиться, зубами стрiчки тримаю, щоб улюблену мою безкозирку бродяжницьким вiтром не здуло... Ось так воно, хлопцi. Браконьєрiв брати за жабри - це, звiсно, дiло, i воно, сподiваюсь, вiд тебе, Порфире, не втече, ти їм ще даси пити, але затямте собi обидва: найбiльша перемога - це та, яку здобуваєш над самим собою... Дозволите йти? При цьому дядько Iван пiдхопив сiтку, напхану булками та батонами, й рушив до берега, бо iнспекторський катер, яким йому їхати, уже наближався навстрiч, - з крутим вiражем, з вiтерцем пiдлiтав до причалу. XXIX Наметове мiсто, вибудуване ранiш уявою Порфира Кульбаки, нарештi стало реальнiстю. На високому пагорбi над Днiпром кинула якiр їхня "Бригантина", далеко виднiючись своїми бiлими та червоними шатрами. I вогнище палахкотить увечерi якраз на тому мiсцi, що його визначила Марися Павлiвна пiд час оглядин, - на самiм пагорбi, на виднотi палахкотить, як дозор бекетний. Вечори теплi, синi, зорянi, десь далеко чути гуркiт комбайна, а бiля вогнища тихо, школярчата, зачаївшись, слухають мову чиюсь, що ллється плавно та супокiйне, i в злагодi з нею невтомно сiче й сiче десь у темрявi трав'яний музикант, цвiркунець чи коник, настроївши свою скрипку так, щоб смичка не випускати вже цiле лiто. Чого тiльки не почуєш у цi синi вечори бiля багаття! I розповiдь знатного чабана про життя колишнє, сiросвитнє, що його тепер хiба що в театрi й побачиш; орнiтолог iз заповiдника розповiсть, скiльки перепiлок збивається в цих степах восени, де вони, перш нiж вiдлетiти за море, скидають iз себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту стрепетiв, бо саме стрепет гуртує перепелиний табун i веде його потiм у полiт, - хоч i в негоду, хоч навiть i крiзь кромiшню тьму. А деякi найдрiбнiшi пташата, виявляється, перелiтають море, влаштувавшись верхи на журавлях... - Майже так, як ви на своїх вчителях, - пожартувала Марися Павлiвна. Морський капiтан iз шефiв розповiсть про джунглi В'єтнаму, про те, який лiс вiн бачив страшний, мертвий та голий, бо там, де на лiси хмари хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось уже лiт, нiщо не росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiякої, навiть жаби погинули. I це там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали за нiч вище людини... Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить i трав'янi музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нiчного вогню. Дещо вловлять вiд неї, може, й тi, що, пiдкравшись десь iз виноградникiв, невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини". Iнопланетники, пришельцi з iнших свiтiв, не iнакше як вони десь блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що вже побували в степах отi загадковi представники далеких позаземних цивiлiзацiй. Звичайно, поки що це тримається в тайнi, тепер хоч i "лiтаючi блюдця" побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай, що тобi тiльки привидiлось. Одначе ж, якщо, згiдно з припущеннями фантастiв, iнопланетники можуть з'явитись у виглядi "розумної хмари" або "мислячого океану" чи прилетiти на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не можуть з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь ошарпаних ангелочкiв, що про них щось таки перечуєш в наметi вiд шушукала нiчного, щоб потiм i самому про них з кимось пошушукати... Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано на свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. Є на iнших планетах такi, що й при сонцi ходять, а тiнi вiд них нема, - так оце були такi. Можете, звичайно, спитати, а де ж їхня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба ж її не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не кинулись би мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб сповiстити районну мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що як тiльки вони приземлились, то один змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявляється, мала в собi властивiсть чарiвної палички, бо вiд помаху її бригантина розтанула на очах, - адже їхнi кораблi щезають i виникають блискавично, завдяки лише силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне, що ж дивного, коли тепер нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон i змiнювати напрям руху елементарних частинок, навiювати їм свої команди... Одне слово, нiяких слiдiв не лишили пiсля себе тi, прилетiлi з безвiстi (невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба грає в тутешнiх водах. Одному рибалцi вони потiм сказали: "Коли пiдлiтаєш до вашої планети, вона з висоти зовсiм блакитна здається, це, мабуть, тому, що багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна, найнiжнiша, нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних iншої такої красивої нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона у вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i води блакитнi свої без жалю забруднюєте..." I хоч тому рибалцi не велено нiкому розповiдати про свою зустрiч з iнопланетниками, має все це триматися до певного часу в суворiй таємницi, одначе ж... шила в мiшку не втаїш, воно то в одному, то в iншому мiсцi вилiзе. Помiчено було їх i в кучугурах, що належать науково-дослiднiй станцiї, i в акацiєвих гаях, де iнопланетники пробували скуштувати земного меду, але їм у цьому рiшуче було вiдмовлено, бо мед, мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за ними нiбито десь i мiлiцiонер на своїм мотоциклi, але наздогнати не мiг, хоча вони йшли звичайнiсiньким кроком, нiтрохи х