Олесь Гончар. Крапля кровi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ Ў http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i - вгасла. Тiльки ж одна од першої до останньої хвилини присвiчувала людям до працi, побiля неї майстрували колиску, розчiсували косу, писали вiршi. Iнша пiдпалила сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i здимiла, не вiддавши нiкому жодного променя. Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись. Як ось ця. Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати сувору думу. Але вiд неї немога вiдчепитись. Вона вросла в серце сумом, гострою засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту, якiй призначено в фатальнi хвилини засвiчувати достотнi побiля себе, вiддавати себе по крихiтцi, без мiри, без жалю. "То, може... ти сьогоднi пошкодував тiєї крихiтки?" I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя. Либонь, так. Бо хто знає, де та грань, за котрою - безсилля людського мозку, де грань мiж подоланим i нездоланним? Так, вiн сьогоднi знову пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не пошкодував. I це - не заспокоєння. Цим не вибрати гiркоту з душi. Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко похилившись на стiл. Його велика, трохи незграбна постать рiзко малювалась проти затiненого каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню. Цiєї митi вiн був би вельми зручною моделлю для художника-рiзьбяра. Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока риска навскiс вiд рота, зморшки на чолi. Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався в буйнiй, обпаленiй життєвими блискавицями чупринi, затрiпотiв срiбним вогником. В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi, знову й знову навертаючи думки в одну колiю. Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн рахує вже лише йому, професоровi хiрургiї Прокопу Гордiновичу Холоду. Прокiп Гордiйович нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступає молодий худорлявий хлопець в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов у дiвчини, ямочки, очi великi, довiрливi. В руцi тримає годинника, крутить з нiяковостi головку вже й так до кiнця заведеної пружини. На його обличчi - посмiшка, готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко. - Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю? Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання. - Маю робити я. - А це... - посмiшка стала вкрай нiяковою, вона ледве трималася на вустах, - дуже небезпечно? - Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно... - Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам. Та от... Ви, звичайно, не повiрите. Подумаєте, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо, рейки. Апарат зовсiм вiдмiнної од попереднiх конструкцiй. Ультразвуковий. Ми з хлопцями вже конструюємо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по своїй хворобi, один день чи мiсяць для неї важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже... - Ультразвуковий?.. Просвiчувати? Прокiп Гордiйович склав на купу папери, посунув на край столу. - Щодо операцiї... Хто може достеменно сказати: важить чи не важить. Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з часом... Апарат... - живе зацiкавлення трiпотiло вогником в його мiнливих темно-сiрих очах. - Ви знаєте, отакий збiг... Я теж морокую над чимсь подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може, й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцюєте. В мене поки що найскладнiше - електрод... I Холод, i Соловейко забули, що звело iх в цьому кабiнетi. В'язали розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка. Вадим першим помiтив її, вказав за вiкно: - Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся. Ця зiрка щовечора заглядає до кабiнету Прокопа Гордiйовича, моргає йому на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря так само займеться й сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря... А може, й вона вже давно згасла i крiзь свiти променить тiльки її свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж уже нема, а ми говоримо: вона серед нас. Погасла зiрка розiллється свiтлом по iнших планетах. Людина лишається серед живих своєю лагiднiстю i добротою, любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися пам'ятником, злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за перше. Так нiщо не зникає в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо житиме в близьких людях своєю посмiшкою, своїм, може, й невиказаним коханням, своєю, нехай ще невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя проросло думкою. Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейкової розповiдi. Холод впiймав себе на таких думках, зiтхнув. Це вже, мабуть, роки. Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть. Виграв чи програв. Хоч гiркоту в душi нiс таку саму. Прокопу Гордiйовичу гризота ще й тому, що мимоволi сказав хлопцевi неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати жiнку, матiр, на котру чекало дома троє дiтей. Оперувала молодого iнженера його помiчник, доцент Золотар. Прокiп Гордiйович прийшов, коли життя Соловейка вже неухильно падало по той бiк не видимої, але вiдчутної лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого не зробив. Все виявилося складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi. Холодовi думки урвалися зненацька. Розчахнулися, нiби в них вдарили мiцним дубовим тараном, дверi, затремтiла, розсипалась на друзки тиша кабiнету. А її й далi трощив високий, дзвiнкий з радостi, голос: - Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя! Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода з стiльця, вхопив попiд силу, пiдняв i закрутив довкола себе, аж папiрцi сполоханою голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi. Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк ще ступив слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою. Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на голову, але - мiцний, кремезний. На здоровiм виду палахкотливими рум'янцями - радiсть. Вiн бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати її на всiх, а найперше - на Холода. - Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав захекано. - Важенний ти став, набираєш кiлограми. А пам'ятаєш, як ногу вивихнув i я тебе вiд озера до гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але й далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки. Вони в нього - бiлi, чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи їх - легкi, красивi, здавалося, вiн розгладжує оксамит. - Розумiєш - циганка. Отакенна! Через праве передсердя, - мовив уже тихiше, бо упiймав щось в нашорошенiй тишi кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано: - Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв. Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу операцiю на серцi. Операцiю, котрої прагнув i на котру не зважувався багато рокiв. - Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так... - Що ж у нього? - Тромб. Ще менi довелося по швидкiй допомозi... Варвара Iванiвна робила. Ти знаєш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i її сил... Я вперше побачив, як у неї тремтiли руки. Навiть затискувач не на венозну судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов... - Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович. - Ви зробили все, що могли. Сумлiння твоє не мусить квилити. I... не починати ж нам тiєї розмови... Пам'ятаєш мою першу невдалу операцiю? Хотiв я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти розумiєш, рентген показав, що голка... Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю. Про страхи, про вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його пальцiв випорскує людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю. - Ти... не слухаєш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав. Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе, ми вже запiзнюємося. Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод, i гук той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей свердлячий звук пробудив його. - Запiзнюємося? - А так. Вибирати ж маємо... Тебе. Холод справдi забув за те. Всi думки з голови витисла чорна жалоба. Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори голови Хiрургiчного товариства республiки. Знав вiн i те, кого порекомендовано на цю посаду. Такi таємницi найперше влiтають у вуха тих, хто б мусив довiдуватись про них останнiм. Звичайно, виповiв її йому Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме її без вагання. А тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже. - Гаразд. Я тiльки мушу... Запис на останню сторiнку. В iсторiю хвороби. - Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд дверима. А в дворi - нашi абiтурiєнти. Теж хочуть пiти на твої вибори, - примружив у спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi. Прокiп Гордiйович ще мить повагався i повiльно перегорнув останню сторiнку сумної лiкарняної повiстi Вадима Соловейка. Доцент Золотар сидiла за маленьким столиком у коридорi. Побачивши Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На її блiдих щоках - два вологi слiди. - Що це ви, Варваро Iванiвно, - нахилився над нею Олександр Кiндратович, - у всiх на очах... - Коли ж... такий розумний i хороший хлопець, - мовила зовсiм не по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло її болiсно зморщилось, а на вiях знову заблищали сльози. - Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: - Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка. В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив босою ногою на гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обiйти ту стежку. Але щось не дозволяє йому того. На лавочцi, пiд липою, сидить досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить уже давно в камiннiй нiмiй скорботi. У нього немає слiз. У нього вже немає нiчого. Йому не можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе. - Якось би забрати його звiдси, - вказав Бiлановi очима на схилену постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець казав, є в них якiсь родичi на Солом'янцi. - Виклич машину... - Нi, вже сам. Бо хто зна, чи є там хто-небудь. - Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам же нiколи... - Лiля. Ми ж хотiли... Вони стояли поруч. Холодiв Олег i Бiланова Лiля. Олег - високий, незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi, i брови тонкi, нервовi. Лiля - тендiтна, струнка, на диво гарна. Надто несподiвано гармонували в нiй тугi чорнi брiвки i буйна хвиля золотого, шовкового волосся. Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею. - А хто ж його, Олегу... Ми на кiнець встигнемо. Олег мовчав, не наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до одної гризоти долучилось ще щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу Гордiйовичу достеменно вiдомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне має серце. Батько знає: Олегiв свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа його здригає вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося йому. I в кого вiн такий? Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки, а Олег побреде кудись i часом повернеться аж надвечiр. А то вклякне над кручiєю, годинами дивитиметься, як закручує вона смертельну спiраль. Що там бачить? А може, не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн навiть не оглянеться. "Хiба я вам заважаю?" I от сьогоднi... "Мабуть, син просто не помiтив, - шукає собi заспокоєння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед Лiлею слабодухiсть?" "Нi", - скрушно зiтхає думкою, простує нею наперекiр власному бажанню до правди. В Олеговi дивно сплелися вразливiсть i холоднiсть, чуйнiсть i черствiсть. Батьковi тривожно, щоб та легка паморозь не затвердiла в кригу i щоб вразлива нервознiсть не пощербила душi. Турботами й гомоном котилося повз них мiсто, i кожен ввук, кожне його зiтхання - знайомi й звичнi, - вони не перетинали Холодових думок. Прокiп Гордiйович вже давно врiс в той гомiн, вiн просто не помiчав його. I коли iнодi боронився вiд нього, то лише за iнерцiєю. Як i всi, хто оббiгав своє дитинство стежками й обнiжками i вже до кiнця життя вважає себе селюком. Мовляв, все це - несправжнє, справжнє - там. Тодi й вiн думає про мiсто, як про шматочок землi, до якого зiйшлися з зелених просторiв люди, забетонували, обснували дротами, обставили всiлякими надбудовами, прагнучи в такий спосiб вхопити якомога бiльше насолод i обiгнати час. Може, вони й обганяли його, адже в мiстi життя насправдi бiжить прудкiше. А люди, забетонувавши пiд ногами землю, засипавши криницi, побудували фонтани i тепер зiтхають по зелених просторах i по джерельнiй водi. Либонь, так. Але що там критися. Холод сам не цурається стиснути час i помилуватися срiбним водограєм посеред площi. Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всi добре знають, збiгають швидко. Все тут про-мрiяне i розраховане, як у годинниковiм механiзмi. Холодовi трохи лестить майбутня посада, але ж i соромно за такi вибори. Покрутить головуючий пружинку, стрiлка - дз-з, стане на призначене мiсце. От вiн узяв ключика. Налагоджує... Але сьогоднi стрiлцi не привелося оббiгти швидко й легко. Вже коли головуючий хотiв закликати всiх до голосування, йому до рук подали з першого ряду записку. Вiн перебiг її очима, а потiм, збентежений, прочитав до залу: "Просимо професора Холода розповiсти про операцiю тромбозу вени, яку вiн робив сьогоднi". Запала тиша. Насторожена, тяжка. I хоч вона тривала не бiльше хвилини, але цього часу вистачило, щоб у залi схилилися майже всi голови. Тишу розбили два голоси. Жiночий i чоловiчий. Перший - Варвари Iванiвни. Вона, мабуть, передчувала щось i тому прийшла теж. - Цю операцiю робила я. - Сказала й схилила голову. - А я хотiв сказати, - Олександр Кiндратович витер хустинкою чисто поголену голову, сховав її до кишенi, - хотiв сказати - летальний кiнець операцiї був невiдворотний. Прокопу Гордiйовичу не дали говорити. I - жодного голосу проти. "За" голосував навiть той, хто подав записку. Однак це вже не заспокоїло Холода. В нього вiдчуття, нiби влили йому трутизни у вже й так зболенi груди. I - за вiщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають всi. Вiдомо всiм i те, що вiн не хапався за щаблi на драбинi посад, не зштовхував з неї колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав, що нiкому б i на думку не спало просвiчувати рентгенiвським промiнням його совiсть. А це для нього важило багато. Бiльше, нiж будь для кого. Бо довелось йому перебрести в життi найкаламутнiшу i найшаленiшу рiку. За всiм цим вiн навiть не подумав, хто й звiдки так швидко довiдався про трагiчний кiнець операцiї. - Хочеш, я скажу тобi, хто написав записку? - неголосно мовив Бiлан. - Зараз той чоловiк пiдiйде до тебе й висловить обурення. Колеги поздоровляли Холода, жартували, навiть спiвчували. Бо це таки - не стiльки пошани, скiльки роботи й вiдповiдальностi. Вже майже пiд кiнець до Прокопа Гордiйовича швиденькими кроками пiддрiботiв професор Шевчик i, микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотiв: - Скажiть! Отакий негiдник. Олександр Кiндратович кахикнув у кулак, Прокiп Гордiйович вiдвернувся. Бiля дверей на них чекали Олег i Лiля. Лiля подала Холоду великий букет квiтiв, вiн вертiв його в руках, не знаючи, куди подiти. Йому було незручно йти по мiсту з букетом, та ще в такий день. - Як дивно пiдiбранi кольори, - сказав Олександр Кiндратович, обережно вiдбираючи в Холода букет. - Чудесна гармонiя. Вечiр уже нахмурив на обрiї кошлатi брови хмар, бiг по мiсту синiми тiнями. Всi кольори, здавалось Холоду, злилися в один. - А знаєте. Прокопе Гордiйовичу, - мовила Лiля, коли вони повернули з залюдненого бульвару в бiчну вулицю, - Олег теж подає документи в медiнститут. - В медiнститут? - Холода немало здивувала ця новина. Так, вiн знав, що Олег розбiгається думкою по всiх професiях, що душею син не прирiс до жодної, але ж... медiнститут. Звичайно, вiн потягнувся туди за Лiлею. Прокiп Гордiйович подивився на Лiлю, на Олега i ледве подавив зiтхання. "Ох, чи не занадто гарна для тебе ця дiвчина, хлопче. Коли б ти не втопився в цiй золотiй хвилi". Майже всi зустрiчнi чоловiки кидали на Лiлю небайдужi погляди. Деякi нахабно оглядалися по декiлька разiв. А Лiля йшла, не вiддавши нiкому анi крихiтки уваги, досяжна поглядом, але недосяжна навiть помислам. Йшла так, нiби вона одна-єдина володiла всiм цим рутвяно-зеленим, мiльйонновiконним мiстом, i була певна, що воно не може iснувати без неї так само, як вона без нього. Туго вдавлювала каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним своїм словом пригинала щось в нього на днi душi. I почувалося йому гарно й бентежно, i аж трохи лячно. Лiля була справдi надзвичайно гарною i аж урочистою в цей вечiр. Просто i гордо вiдкинута голiвка, рiвна постава, чiтка i нiжна лiнiя талiї, - немов Лiля тiльки й народилася для отаких рожевих вечорiв. Але Холод знав: Лiля - дiвчина серйозна i до медичного iнституту подала заяву не з примхи. То бiльше йому прикро за Олега. - Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Спiвчуття до людських страждань, прагнення полегшити їх? - Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi буде нервувати, не зробить операцiї. - Ти помиляєшся, сину, - сказав якомога лагiднiше, бо почував, що сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i за розумним, нехай i за дуже гарним, а все ж дiвчиськом... - Лiкар народжується з спiвчуття. А потiм вiн стає совiстю хворої душi. I нею ж лишається до кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi стає... Ну, як би тобi... унiформою. Скiльки людей в молодостi вибирає фах за блискучими бляшками i отак губить свої справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж є блискучою бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду. Олег i Лiля пiшли швидше. - Твiй батько - дуже розумний. Але зараз, здається менi, вiн трохи перебiльшує. Кожну професiю можна полюбити. - Лiля зiтхнула, оглянулася назад. - Коли б тiльки поступити. Ти знаєш, в мене в грудях все тремтить, коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокiп Гордiйович захотiв... Директор iнституту дуже й дуже поважає його. Навiть зобов'язаний йому. Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово важить бiльше, нiж усi бали... - Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом Олег. - Бо це й справдi якось... Адже всi... У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонiї. - Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для великої мети можна один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумiєш, нашi батьки - лiкарi, i ми про медицину знаємо бiльше за iнших. Та ще вступаємо - вдвох. Допомагатимемо одне одному. - Я... спробую. Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше. - Вiдданий Маг вже витупує пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на їхнього однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою в бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно, але "ультра", з сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету, спльовував через низенький штахет у крихiтний палiсадничок. Олександр Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як камiнь, землю, сам насипав клумби, засiяв квiтами. Он як палахкотять пiд вечiрнiм багрянцем жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на їхнiй сторонi, рiвним рядком - соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши їх поглядом. Весь квартал знає, чий це квiтник. - Ти... ти i в кашу вдома плюєш? - заїкнувся з гнiву Олександр Кiндратович. - Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу. Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку. - Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки Бiлан. - Отакий негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй вся його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв - не знайдеш. Приймач, сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш. - Коли б тiльки в торбi все лихо. Вiн, либонь, чекає на дiвчину. Говоритиме їй про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить. Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось, пестив i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому зрозумiв, що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога, вона вже влилася з тiєю великою тривогою, котра щоразу охоплює суспiль всiх батькiв, змушує дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не так, як розв'язували їхнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв життя. Життя мiняється, а з ним мiняються й батьки i дiти. Дiти рiдко коли бувають схожими на своїх рiдних, як не схоже життя минуле на життя прийдешнє. Вони їх люблять, рiвняються по них, але час накладає на них свої скарби. Покликання батькiв - згладжувати лихi i полишати скарби добрi. Прокоповi Гордiйовичу здається, що в днi його молодостi їх просто було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi, чорнi днi вiйни. Але ж i оцей молодик з торбою за плечима, i його син, i отой вiсiмнадцятилiтнiй боєць, що загинув пiд Берлiном, так i не взнавши нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке затвор i бруствер, зв'язанi мiж собою незримою ниткою. Кiнець цiєї нитки сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I не протрух. Це єдине, що не трухлявiє в вiках. Холода пробудив вiд думок Бiланiв голос. Олександр Кiндратович вже впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспокоївся. - Ходiмо до нас, пообiдаємо, - запропонував вiн. - Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати твоїй Тонi борщi та компоти. - А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь, рокiв десять своїх не купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам якоїсь отрути. Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'їздi: Бiлан - на четвертому поверсi, Холод - на третьому, пiд ним. їхнi вiддiлення теж посiдали спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою вiдав Бiлан, -два верхнiх поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя ти по менi топчешся, - часом жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки звик, навiть не намагаюся вивернутись". Дверi вiдчинила Тоня. Пропустивши до кiмнати Холо" да, Олександр Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав щось у кишенi плаща на гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо: - Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала операцiя. I вже вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi. - Мабуть, тому й сердитi, що головнi, - повiсив на рiжок дверей солом'яного капелюха Холод. - Є ще в нас людцi, для котрих весь смисл дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували їх: голова, головний. Поки є один головний, другого не буде. Он Тимофiй каже, що вiн - головний двiрник, бо немає над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, немає й менших. - Виходить, ти маленький культик? - Вiд сьогоднi. В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi килими, iз смаком пiдiбранi картини. У шафi, на столиках - красивi дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують його. Той затишок нiби огортає за плечi, спонукає до розмов спокiйних, розважливих. А на столi вже пляшка, в якiй проти вiкна вiдсвiчують червоними боками перчини. Господиня розставляє тарiлки, подає страви. Вона метка i водночас не метушлива. Рухи її м'якi i нiби аж ритмiчнi. I в очах, в обличчi - теж лагiднiсть. Вона, здається, дрiмає в кожнiй складочцi її квiтчастого плаття. Прокiп Гордiйович пам'ятає Тоню ще з юнацьких лiт. Вдвох з Сашком вони часто навiдували гуртожиток педiнституту. Там жила Сашкова землячка, а в однiй з нею кiмнатi - Тоня. Навiдували настирливо, приходили навiть тодi, коли знали, що вдома тiльки Тоня. Втрьох: Тоня, Прокiп, Сашко - ходили в кiно, до театру. А потiм одного разу сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Вiн приходив ще кiлька разiв, Тоня зустрiчала його не то вибачальним, не то журним усмiхом. Але третього квитка не стачило назавжди. Тоня не була вельми гарною, але чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко, а дивитись у карi, ледь зжмуренi очi - хороше. Тi очi свiтились хорошою людською ласкою, лагiднiстю. Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сидiла на вечорi помiж них двох. Для одного - навiки близька, для другого - навiки далека, їй, як здалося Прокоповi, було трiшки сумно. Може, на злiсть, а може, з самолюбства вибрав вiн, перший лiкар курсу, кандидат в аспiрантуру Прокiп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тiй порi, коли Прокiп вперше побачив, як зацвiтає сон i як плаче солодкими сльозами хмiльна вiд весняних сокiв береза. Тої весни аабрунькувалося i його серце. Може, й його вела та ж сила, що квiти сон та березу, хоч Прокоповi здавалося, нiби вiн кохає Ольгу. Пам'ятає, як вперше привiв її на вечiрку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжинi черевички перестукотiли всi iншi. Ольжинi штучнi коралi на вабливiй мармурової бiлизни шиї пригасили справжнi. Хлопцi ходили бiля неї роєм, гули, немов джмелi погожої днини. Навiть Сашко те й знай припрошував й до танцю. Тоня ж опустила голову i весь вечiр не пiдводила її. Заздро їй стало? Шкода Прокопа? А чого його жалiти? Вiн мужньо нiс на своїх плечах Ольжину красу i примхи. Певнiше, не нiс, а на перших кiлометрах подружнього шляху пожбурив до дiдька. Чи знав про його любов до Тонi Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Бiлан просто гадав, що Прокiп ходив з ним i Тонею вiд нудьги або ж з невеликого захоплення, котре втопилося в веселiй весiльнiй музицi. Тоня ж... Прокiп певен - Тоня здогадувалась про все. Жiнки ловлять порухи душi чуттями. Все те поросло густою травою. I вiн тiльки iнодi, в спогадi, бачить бiлий щирець, бачить давнi днi. Їсти не хотiлося. Холод не клав виделки, тiльки щоб не образити господарiв. Олександр Кiндратович помiтив те, наповнив чарки. - Може, i йому крапельку? - вказав поглядом на Олега. - Вiн ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбiк. - Ну, Олег не такий, як отi, що в квiтники цвiркають, - повiв Холода розмовою на вулицю Бiлан. Згадка про недавню подiю знову звузила злiстю його очi. - Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. I ти правду кажеш: ще говоритиме про любов, цiлуватиметься. Антонiна Михайлiвна повела очима на дiтей, але Олександр Кiндратович вдав, буцiм не розумiє. - В трамваї або ще десь, - казав далi. - Я оце нещодавно бачив: двоє отаких лизалося на площi, на виду у всiх. Тьху, гидота. - А якщо по-справжньому кохає, - Олег здвигнув бровами, густо почервонiв. - У нас у школi диспут був... I штани... Тепер такi у всiх, навiть у артистiв. Прокiп Гордiйович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той заговорив про любов, та ще й отак. - Якщо вже на виду - то кохає не по-справжньому. А штани... Мода, сину, смикала за холошi моїх штанiв за мiй вiк разiв зо три. От пам'ятаю черевики... Колись у селах чоботарi шили тiльки гостроносi. Мiськi джигуни брали за них нашого брата на висмiхи. Просто тут треба, щоб не тiльки гарно, а й зручно, практично. - Ти гадаєш, за кого вони нас мають? - хитро примружився Олександр Кiндратович, радий, що розмова побiгла такою стежкою. - За печерних жителiв. Я чув, один отакий, як оце сьогоднi, казав батьковi: "Ти, пахан, темний, мов антрацит". Отака їхня фiлософiя: вiджили, вiдстали. - Ну, ви - вченi. - Олег кришив на кашу виделкою котлету, мiшав з макаронами. - Але ж декотрi не розумiють... Хiба не нам летiти на Венеру, не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе... - А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир i його. Вiн говорив запально i водночас не квапливо. Вiдчувалася багаторiчна звичка викладача. - Але якщо виходити з цього, то ви повиннi заздалегiдь примиритися з тим, що вашi дiти назовуть вас дурнями. Вони полетять на Сатурн, Уран, а може, й далi. Насправдi ж... Дикун, котрий вперше домiркувався висiкти iскру з каменя, такий же генiальний, як i винахiдник ракети. Справа тiльки, так би мовити, в сходинках, в загальному рiвнi людських знань. Тобто в тiм, який здобули всi разом. Знань i рiвня життя. Себто скiльки коштує кiлограм хлiба й картоплi. Так от... Коли б сучасний творець ракети розрахував i збудував її, але не знав, що в свiтi є вогонь, вiн би поволiк свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто вiн мав попередникiв, котрi не дали згаснути iскрi отого дикуна. Кресало, запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож i виходить, що дикун теж створив оцю ракету. А помiж ним i сучасним Головним конструктором, опрiч Архiмеда i Цiолковського, ще стоять Дедал та Iкар, килим-лiтак, суспiльна мрiя людства. I мудрi люди в майбутньому не забудуть i Головного конструктора i килима-лiтака. Холод не боявся, що син не зрозумiє його. Дома вони часто ведуть словеснi герцi. Це син зрозумiє. А от чи зрозумiє iнше?.. Та й говорив так Олег вперше. Професоровi здалося, що й не з своїх думок. - Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Лiля, -кажуть: ви не бачили смаленого вовка. Чи знаєте, мовляв, що таке голод, що таке бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрi знають. - Це ти, Лiлю, правильно, - пристав на її слова Прокiп Гордiйович. Але одразу ж i заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи вiдомо вам, що таке праця? Ще нi. I це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пiзнати. Дикун працював, бо вiн помер би з голоду. Крiпак теж. А для нас праця: щоб заробити на життя i щоб не виродитись духовно. Праця - це один з суспiльних запобiжникiв, так само, як пошана до старостi, як приховування од стороннiх своїх почуттiв. Розумiєш, це так... - Але думка його прямувала до iншого. В подивi помiтив, що моралiзує, а не сперечається. - ...Нiби потреба нам, дiдам, поговорити i повчити вас, - скiнчив словесне коло. Вони вже пообiдали. Холод подякував господарям, дiстав цигарки, прочинив дверi на балкон. Одразу ж слiдом за ним шмигнув туди i Олег. Певно, вiн давно шукав нагоди побути наодинцi з батьком. Якусь хвилю стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими примiськими димами багрянець, а тут, пiд балконом, вже зовсiм затемрiлось, машини, що бралися по бру-кованому пiдгiр'ю, вже увiмкнули сигнальнi вогнi. - Тат... - дiткнувся рукою батькового лiктя Олег. - Дай три карбованцi. - Три? Навiщо. - Книжку хочу... "Життя в мовчаннi". Про океан. I в кiно пiдемо. Морозиво... Менi вже просто незручно. Все iншi частують. Холод дiстав грошi. Але син не поспiшав шаснути з ними на вулицю. - Тат... Я хотiв тобi сказати... Сьогоднi до мене приходив Вiтя з колишнього нашого десятого "А". Його батько стоїть в черзi на машину, але хоче виписатись, не вистачає грошей. То, може, ми... Наша "Побєда" от-от розсиплеться вдрузки. - Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячi карбованцiв? - мовив Прокiп Гордiйович, все так само не повертаючи голови. - Ну, хiба в нас... - I раптом: - Тату, куди ти дiваєш грошi? - Програю в карти. Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумiвши, що батько бiльше не скаже нiчого, прочинив дверi. Вiн притримав їх - на балкон, з стiльцями в руках, пройшов Олександр Кiндратович. - Якась тут причина мусить бути, - мовив Бiлан, пiдсовуючи Холодовi стiльця. За довгi роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступiв. - Не розчовпаю я, чи теперiшня молодь надто поволi дорослiшає, чи зiстарюється завчасу. Не бачу я зав'язi, один пустоцвiт. Але диво, цвiт не зав'язується, коли його обпалить блискавиця. А якi блискавицi палили їх? Вiн говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з виноградом, котрий повився по дротинах аж до горiшнього балкона. - Ти знаєш, я чоловiк помiркований. I однак не можу спокiйно дивитись на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губiв сигаретою жевжикiв. Весь свiт у них зводиться до "скiльки доларiв?", "що ставиш?", "а Люська?..". Я розумiю: є й такi-з молотком, з книжкою. Але їх не бачиш, - на свiтло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там "долар", прилипає до науки, до лiтератури. Скажу тобi: коли б у моїй волi... I от тут я не знаю: лупцювати їх рiзками, читати їм лекцiї? - I всi ми не знаємо, - вiдказав Холод. - I нiхто нiколи не знав. Ми бачимо лише полюси: неробство i працю. Я думав... Батьки завжди думають. Бо їм хочеться, щоб їхнi дiти були кращими. Навiть за них. Може, й це... Над нинiшнiм поколiнням висить атомна бомба. А воно не знає, що таке й проста. Часом свiдомо, а часом несвiдомо звинувачує в чомусь батькiв. Воно - тi, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була кров, були мозолi. З цих гiрких мозолiв ми вигодували i їх. "I завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не вмiв уголос казати високих слiв. - Над нами... Над вами... Ви щоднини бачите його: в червонiм кутку школи, на демонстрацiї, над будинком у свята. Може, тiльки для декого з вас вiн дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою, не пiдхоплювали, продiрявленого кулями, в бою з рук пораненого полiтрука, не цiлували в смертельнiй присязi побратимам бiля партизанського вогнища. Вiн дорожчий, коли побував бiля серця. Тодi - стає часточкою власного життя. Але вiн такий же дорогий, коли прив'язаний до свiжоструганого держака на вершечку щойно закiнченої будови, на шахтнiм копрi, над фермою. Вiн один - i там, i тут... I це треба вiдчути. Кров батькiв, з якої вiткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи зрозумiєш ти це, синку?" - Проте багато з них побачили в лице правду, - докiнчив Холод уголос. Вiн поцмакав згаслу цигарку, припалив її. - Пройшов великий дощ, ростуть молодi гриби. - То вони можуть зчервивiти. - Все залежатиме вiд того, якою буде погода, - роздавав у вазонi на прикрiсть Бiлановi цигарку Холод. - пiду я. Бiлани запрошували його залишитись на каву, але вiн вiдмовився. Хоч знав, що його чекає вдома. Цигарковий дим, самотнiсть, нудьга. Але йому не хотiлося псувати своїм смутком чужої радостi. Вiдтодi, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку в них була домашня робiтниця. Та кiлька рокiв тому дiвчина вийшла замiж, виїхала, i тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тiтка Оксеня, двiрничиха. Кабiнет у професора - невеликий i незатишний: кiмната вузька, довга. Стiл, канапа, три книжковi шафи - всi меблi. Книжки й на шафах, i на пiдлозi. Прокiп Гордiйович сiв до столу, кружляв думкою навколо рядкiв, що написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тодi вимкнув свiтло i сiв на канапу. В темрявi почувалось йому затишнiше. Однак вiн не встиг навiть оговтатись у нiй. Його покликав деренчливий телефонний дзвiнок. - Не спите, Гордiйовичу? - гудiв у трубцi басовитий голос Тимофiя Шаха. - Хотiв прийти до вас, шашки посовати, та приїхали до мого напарника гостi, i я заступив його на дiжурствi. Ви самi вдома? Мабуть, оце... Я ж вас знаю... Тимофiєва мова урвалась раптово, мабуть, вiдключили телефон. Прокiп Гордiйович повiсив трубку. Нiби нiчого й не сказав чоловiк, а в душi ледь-ледь, на одну краплиночку вiдтало. Холод закурив, знову сiв на канапу. Тиша. Тiльки чути, як десь за стiною схлипує пiанiно, а за вiкном гомонить мiсто. Десь у тому гомонi i Олегiв голос. I прикро професоровi, що син i сьогоднi не залишився вдома. Олег зараз там, на вулицi. З якогось часу, - Прокiп Гордiйович навiть собi в тому не признається, - вiн став боятися вулицi. Боятися, коли вона забирає до себе його сина. Вулиця... Вона моргає червоними бровами кiнореклам, мружиться вiтринами книжкових магазинiв, посмiхається нахабними очима легковажних дiвчат та вусатих молодикiв, гримить пневматичними молотками по асфальтовiй корi. I хто зна, що знаходить бiльше вiдлуння в довiрливiм серцi. Мiська вулиця ховає дитину вiд батькiвських очей, i батьки нiколи напевне не можуть сказати, читає її недорослий житель цiєї митi в бiблiотецi книгу чи торгує футбольними квитками пiд ворiтьми стадiону. Вулиця - це величезне осiбне життя, це цiкава, одмiнна од iнших, часом сувора, часом легковажна навчателька. Вулиця до заводу, до пивницi, до iнституту, до танцмайданчика. Нi, вона поки що - не завжди спiльниця батькiв. I батьки мусять колись домiркуватися, як повернути її собi в помiч. В селi вулиця завше перед вiкнами - очима хат. Прокiп Гордiйович пам'ятає вузеньку, стиснену тинами вулицю свого дитинства. Жорстоку вулицю. Спогад про неї прикипiв до серця струпом. Йому навiть не довелося лiпити на нiй з пiску кавунiв i гилити цурку. Вiн ганяв по нiй корiв на пастiвник i з пастiвника, возив у поле гнiй, гальмуючи на крутiм узвозi березовим обаполом, втiкав на неї вiд сварливої господинi. йому сповнилось сiм рокiв, коли його i трьох братiв стали в селi називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого господаря, дядька Клима, чоловiка доброго, лагiдного. Брат перейшов до iншого, Гадючки, а Прокопа вiддав на своє мiсце. Дядько Клим таки жалiв хлопця, навiть сварив жiнку, коли бачив, що та споряджає йому в поле голодну торбу. А потiм... Потiм брати послали його до школи. "Нехай хоч один з нас знатиме грамоту". Вони перейняли на себе частку Прокопової працi на його школярськi й студентськi роки. Найбiльшою мрiєю Прокопа-студента, його обiтницею було вiддячити братам. Але Прокiп так i не сповнив своєї мрiї. Не встиг сповнити її. I зараз, коли згадує братiв, котрi позначили своїми могилами героїчний шлях iз Сходу на Захiд, йому здається, нiби вiн несе перед ними провину. Ще довго того вечора брiв Холод по життєвiй нивi. А вона була геть у бурчаках, корчовиннi, поросла будяччям i тернами. Професор не помiтив, як велика стрiлка годинника прибрела до дванадцяти, як впало за прочиненим вiкном нiчне безгомiння. В тому безгомiннi, в тишi гойдалися поодинокi сплески трамвайних дзвiнкiв, гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз i теж умовк. Клацнув у замку ключ, скрипнули дверi. Видiння щезли, мовби й не було їх зовсiм. - Ох, i їсти хочеться, собаку б з'їв, -гукнув з порога Олег, радий, що батько не спить. - Собаки поки що нема, є смажена качка. Чому так пiзно? - розправив натомленi плечi, пройшов слiдом за сином на кухню професор. "От Олег вже приходить з гу-лiв, - подумав здивовано. - I коли вiн вирiс? Ще нiби вчора бiгав у куцих штанц