ою. Знайомство їхнє короткочасне, вагонне, а йому чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна... приступна. Здавалося б, звичайнi дорожнi послуги, але в неї вони сповненi тонкої iнтимностi, невимушеностi. Якщо напроситися на домашнiй чай, жiнка, мабуть, не вiдмовить. Олександр Кiндратович ловить себе на такiй думцi i рiшуче береться за ручку саквояжа. Його кортить переступити межу вагонного знайомства i водночас стримує щось. Страх? Так. Ще дiзнається хто. Поряднiсть? Либонь. Вiн любить дружину. Його завше ставлять у приклад молодим подружжям. I гордиться тим. Звичайно, вiн не винуватий, що на свiтi стiльки струнких нiг i вабливих вуст. "Отак помреш, вiдаючи лише однi", - кепкує над собою. Щоправда, Олександр Кiндратович знав i iншi. Ще до одруження. I однi - пiзнiше, в вiйну. Але то - не легковажне знайомство. Олександр Кiндратович працював тодi хiрургом головного партизанського госпiталю. Його перевели туди за власним клопотанням з хiрургiчної клiнiки. Вiн iшов назустрiч небезпецi, назустрiч труднощам. Вiн не лицемiр. Знав i те, скiльки важитимуть потiм у його життi вписанi в бiографiю два слова "партизанський хiрург". Двiчi лiтав за лiнiю фронту. Так, вiн боявся. Боявся, що випадковий шматочок металу може перетнути всi його надiї, всi зусилля - життя. Але вiн мав силу здолати страх. За другим разом вивiз з чернiгiвських лiсiв поранену медичну сестру. Потiм вона стала операцiйною сестрою. Олександр Кiндратович не знав, де його дружина. До нього докотилася чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили пiд Бахмачем. Вже аж в кiнцi вiйни його знайшов Тонин лист. Вони зустрiлися з Тонею в Києвi, але ще довго Бiлан слав у Москву листи. Аж поки випадок не вклав один з них в руки Тонi. "Так, я приховав, я не хотiв завдавати тобi болю", - сказав тодi. Вона не жбурляла йому в розпуцi образ, не плакала, не пiшла вiд нього. Але з того часу щось надломилося в їхньому життi. Олександр Кiндратович не зiзнається навiть собi - вiн нiби трiшки-трiшки боїться Тонi. Нi, вiн не скаржиться на неї. Вiн їй завдячує й домашнiм спокоєм, розрадою, i навiть... не одним службовим кроком. Тоня-не промiнь, не прожектор, вона - м'яка кiмнатна люстра. Але хiба не в затишному свiтлi люстри визрiвають справжнi думки! З Тонею прожив щасно. Згадка про дружину сповнює Олександра Кiндратовича приємною бентегою. I то, мабуть, треба мати не змiлiле серце - бентежити все життя. Вона, напевно, чекає; вiн подзвонив їй учора, одразу ж по закриттi конгресу. Заїде додому, а потiм - в клiнiку. А може, спочатку в клiнiку, щоб не розчахувати навпiл дня? Мабуть, так. - Ну, як тут? - запитав пiсля звичних вiтань, коли залишилися в кабiнетi вдвох з завiдуючим вiддiленням. Хоч по очах вже прочитав: нiчого не сталося. - Ех, не вдалося менi з вами вiдкрити полювання. З пухом, пером вернулися? Дiтки як? Стрибають? Завiдуючий вiдповiв одразу на всi запитання. Легко йому i вiльно почувається з Бiланом. Адже професор завжди поцiкавиться здоров'ям дiтей, розрадить; i в роботi з ним не потерпаєш з страху: на такий авторитет можна зiпертися. - Хворих їде багато. Здебiльшого хронiчний порок. Куди ж їх усiх... - Я не сторукий... На цьому тижнi прооперуємо вчителя i оту дiвчинку. То - цiкавий випадок, можна сказати, не вiдомий ранiше. Готуйте. - Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку. Каже, її треба лiкувати терапiєю. Олександр Кiндратович замислено дивився в вiкно, розв'язував i зав'язував шнурок вишиваної сорочки. - Гудов... Гарбузова каша... - туго затягнув вузлика. - Я попрошу, щоб замiнили консультанта. А поки що проконсультує Скачок. Дiвчинка нехай напише... Два рядки. Тiльки, - насварився пальцем, - ви там - делiкатно, з тактом. Завiдуючий пiдвiв голову, несмiливо поглянув на професора. В його очах метнувся вогник змiшаного з страхом здивування. - Вона... Неповнолiтня, - опустив погляд. - Хiба на нас менша вiдповiдальнiсть за неповнолiтнiх? - Бiлан хвилину помовчав, вiдтак, без будь-якого зв'язку: -Холод не приходив? Олександр Кiндратович просто не признавався собi - ця думка в'язалася прикро з усiм, про що говорили допiру. Вона повисла над iншими, пiдiм'яла їх пiд себе. "Либонь, Прокiп просто хотiв насторожити мене. Не буде ж вiн..." - Я й не пустив би його без вас, - чомусь ображено вiдповiв завiдуючий. - Як це не пустили? Ви навiть не маєте права... - розсердився професор. -У вас усе? - Збори сьогоднi... Про Сича... Ви не залишитесь? - Що ви, для чого? Самi вже... - На його чоло болiсно набiгли зморшки. Бiлан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити їх. - Самi... Я, ви знаєте... Не люблю такого. Але ж, щоб... Ми не повиннi забувати: Сич член нашого колективу. Людянiсть, людянiсть... Може, його в районну? Вiн уникав таких справ. Всiлякi, як їх називають, органiзацiйнi висновки про пiдлеглих били по його нервах. Вiн завше, коли це було можна, намагався уникнути їх. Завiдуючий не вiдповiв. Вiн мулявся ще одною новиною, але поки що не знав, приємною чи неприємною буде вона для професора. Вiн умисне залишив її на кiнець, щоб - коли вже поговорять про все. - В нас тут... Як би: сенсацiя, чи що. Свiтили ви свiчку в Москвi, а грiш знайдено тут. Мазур його в кулацi тримає. Правда, в наш вiк таких грошей знаходили немало. А потiм розглядали вдень, i виявлялося, що вони не золотi, а мiднi. Алхiмiєю чи знахарством менi це нове вiдкриття пахне. Розпитував я Мазура - не каже нiчого. А може... В Олександра Кiндратовича щось тенькнуло пiд серцем. Аспiрант Євген Мазур - його асистент по лабораторiї. Вiв планову роботу, вона була частиною в комплексi дослiдiв, задуманих професором. Говорили, немов Мазур морокує ще над чимось. Так, Бiлан пригадує. Мазур має й свої пiддослiднi кролi та морськi свинки. Здається, купив на власнi грошi. Його й прозивають в лабораторiї знахарем. Мабуть, це вигадка, - буцiм Мазурова мати знахарює десь на селi. В ньому самому - анi крихти знахарської таємничостi чи забобону. Скорiше, навпаки. Свiт i людину вiн складає i розкладає, мов металевий конструктор. Але ж... Якщо вiн щось вiдкрив, то тiльки те, що шукали разом. - Ну й що вiн? Завiдуючий вловив легку, негiрку iронiю. - Якусь сироватку... - вiдповiв улад. - Чудодiйний бальзам. А в нас, знаєте, чутки поширюються швидше, нiж вiстi по радiо. Хворi валом валять, хоч вартового на воротях станови. Та й то... Вiн усiм мов Iсус Христос: по каламарчику, по четвертинцi... Олександр Кiндратович i далi прикривався безтурботнiстю, але хробачок неспокою смоктав його. Професор вже знав: вiн не заспокоїться доти, доки не впевниться сам. Це нiби остюк за комiром: дряпатиме, поки не викинеш. Спуститься собi вниз? Нi, так не можна. Та й не поговорить вiн там. - Нехай Мазур пiдiйде сюди. Нi, лiпше в двiр, до машини. Я зараз їду. Але йому не привелося поїхати одразу. До кабiнету, в халатi наопашки, зайшов високий, повний чоловiк, з прим'ятою рiдкою чуприною, втомленим, сердитим обличчям. Як йому вдалося обминути чергового лiкаря, де вiн роздобув халата - невiдомо. Мабуть, взяв за двадцять-тридцять копiйок у тимчасове користування в якоїсь санiтарки. - Консультацiйний день у мене завтра, - спробував зупинити його Бiлан. Але чоловiк не зважив на його слова. - Брехали - немає, - гукнув вiн ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей... - Доки нас по задвiрках ганятимуть. Ось я вже два тижнi, за вiсiмсот кiлометрiв приїхав... - Не можемо ж ми всiх одразу... - Олександровi Кiндратовичу й шкода цього чоловiка, й досада на нього. - Чого ж поспiшили... - Хiба я сам... Прочитав у газетi, написав, а менi ось цього папiрця. Це ж ваша закарлюка? Закарлюка та не Бiланова. Пiдписав папiрця хтось з асистентiв. Але хто ж сподiвався на таке. Вiдписували всiм, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє... - Звiльниться мiсце, обстежимо... - В мене вже... На готель немає. Олександр Кiндратович потер щоку, поморщився. Вiн навiть поголитися забув сьогоднi. Зараз би оце - в ванну, пiрнути в м'яку пiжаму... - Зачекайте ще днiв зо три. А це ось... - Дiстав з кишенi два новенькi шелестливi папiрцi, поклав на край столу, швидко вийшов з кабiнету. Євген Мазур вже чекав у дворi, сперечався про щось з шофером бiля пiднятого капота. "Коли б можна видивитись душу, як мотор, - подумав Олександр Кiндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрiбну. - Нащо вiн менi?.." Але всупереч цим думкам прочинив дверцi, кинув пiд заднє скло капелюха. - Сiдайте. - I вже коли машина м'яко зашурхотiла шинами вниз: - Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довiдатись, якi козирi викладали на конгреський стiл нашi колеги. Мазур примружив вузькi, монгольського прорiзу очi, покрутив ручку скла. - Немає там козирiв. Тi ж шiстки та вiсiмки, що й десять рокiв тому. Чорний, гостроокий, мiцний, вiн вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справдi в далекiй давнинi промчав з синьоокою українкою в сiдлi Диким полем татарин? А потiм, темної полохливої ночi, втiкала вона з турецької неволi, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя. Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Вiн вже наперед перебiг думкою розмову i тепер сидiв спокiйний, навiть байдужий. Мазур таки нiколи не вiрив, що їхня лабораторiя може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого... Знайшов би вiн, професор Олександр Кiндратович Бiлан. Звичайно, аспiрант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацiю. Та й вже. Бiлан призначив усiм їм обсмоктувати кiстки курки, яку називають наукою, їхнi теми - часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тiльки в них. - Ви що, не вiрите в людей... В людський генiй?.. - Людський генiй дiє за найелементарнiшим принципом: розумна голова, та дурневi попалася, - голос у Євгена вiльний, незалежний, як незалежнi i його думки. - Люди самi множать хвороби. Iнтенсивнiсть радiоактивностi зросла шалено, а вiдповiдно i бiльшає хворих. Я сам перевiряв її на дощових опадах. - Один вчений намагався на конгресi довести, буцiм рак - природний процес. Мовляв, колись регулювався рiст людськостi через чуму, холеру, тепер - через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радiацiя. В процесi пристосування до неї виживатимуть найсильнiшi... Але якщо навiть так, - мовив по паузi, - ми, лiкарi, мусимо обiгнати цi процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що нашi дослiди зрушились? Запитання прозвучало тихо, нiби аж несмiливо. Олександр Кiндратович сам вiдчув це. I аж розгнiвався на себе. Чому вiн поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керiвник запитати звiт у свого помiчника. Мазура взяв до себе на роботу вiн i показав цiль, дав у руки рушницю... - Якi елементи ви замiнили в кiльцi? - голос його дзвякнув рiшучiстю. - Я?.. -Мазур дивився в щiлини очей, немов у прицiльнi планки. - Професоре. Щоб не було промiж нас непорозумiнь... Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював i осiбне. I ще одне... Може, комусь видасться сьогоднi божевiльним, навiть крамольним. Весь наш рiд лiкував травами людей. Всiлякi хвороби. Рак - теж. Я видобув синтетичним способом деякi елементи. I свої додав до них. - Якi ж?.. Це питання мало вирiшити все. - Всiлякi, їх близько тридцяти. Iпритнi, якi в нас у лабораторiї, теж. Тiльки в iнших сполуках. Нi, Олександр Кiндратович не збирався випитувати. Вiн не вельми вiрив i в Мазурiв засiб. Але ж... Хiба не образливо? Справедливо казав Холод про алхiмiкiв. Кумедно й гiрко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не вiн, професор, може лiпше побачити, чи є щось в отiй алхiмiч-нiй сироватцi! Гнiв мiшався з образою, вони клекотiли, просмоктувались назовнi. В словах, в iнтонацiях, в поглядi. Немов струмочки крiзь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом! - Приїхали. То вас не цiкавлять i матерiали конгресу? - Чому ж. Був би вельми вдячний... - Зайдiмо, я вiдберу. Їх зустрiчало одразу двi господинi: старша й молодша. - Знайомтесь... Це мiй колега з лабораторiї. - Лiля. Дiвчина прикусила в посмiшцi губку. Вони вже були знайомi. Цей хлопець колись проводив її вiд iнституту. Вона пам'ятає - вiн ще глузував з її "зозулястої" сумочки. Хлопець - гарний на взiр, тiльки трохи низький. Причепливий, але не нахабний. - Мазур, Євген! Аж тепер в очах дiвчини спалахнули вогники цiкавостi. Це прiзвище в останнi днi влiтало їй у вуха з десяток разiв. В лiкарнi воно зараз на вустах у всiх: вiд професора до сторожа. "Чи справдешнє його вiдкриття? - ще раз пильно поглянула на хлопця дiвчина. - Якщо так, тодi цей хлопець пiднiметься над всiма, мов хмарочос над хатками". Пiд тим поглядом Євген опустив очi, потягнув за короткий кiнець галстука. "А вона тодi не сказала, хто її батько", - подумав чомусь радiсно. Коли вони з Бiланом неквапливо пiднiмалися по сходах, Євген твердо поклав собi: взяти папери i мерщiй податися геть. Тепер же був би радий, якби його затримали тут, шукав якоїсь зачiпки й не знаходив. - Ви тiльки з ним обережно. А то цей чоловiк може вас налякати, що й не заснете, - несамохiть прийшов на помiч професор, жартiвливо вiдрекомендовуючи його матерi й дочцi. - Це наш новiтнiй вчений, синтетичного складу душi. Не визнає нi жiноцтва, нi музики - нiчого. Вiн взагалi каже, що людина - це дерев'яна лялька, а свiт - шворка, котра його смика. - Як це? - засмiялась Лiля. - Ви сiдайте. - Олександр Кiндратович, звичайно, жартує. Хоч водночас зараз вiн сказав дуже влучно. Людина й справдi гадає, нiби сама припасувала шворку. Ми знаємо пряму, спiраль, круг. I хочемо ними пояснити свiт; свiт безкiнечно малий i безкiнечно великий. Але всi нашi закони - умовнi, середнi, ми їх вигадали самi. - Євген бачив, що його слухають з цiкавiстю, до того ж це давало йому можливiсть довше залишатись у цiй квартирi, i вiн гарячково розвивав свою теорiю. - Ми сприймаємо тепло i холод, а не рух молекул чи ще глибшi рухи, котрих i не знаємо, ми беремо рух i спокiй, а не третє чи четверте, не вiдоме нам. Евклiд бачив плоскою землю i винайшов площинну геометрiю. Тi, хто збагнув, що вона кругла, знайшли просторову. Тобто свiт не такий, як ми його бачимо на певних вiдтинках, вiн розвивається за зовсiм iншими законами. А ми хочемо пояснити його з вiдтинкiв, з наших середнiх законiв, придатних лише для практичних потреб. Євген знав майже всi новiтнi вiдкриття. Вiн i сам спробував осягнути мисленим зором свiт, проникнути, по-своєму розшифрувати деякi його таємницi. I те, що осягнув, злякало його. Свiт! Яка в ньому причаїлася сила. Малесенький шматочок землi, нiкчемна грудка пiд ногами пiшохода, а вона всесильна. Деякi люди гадають, нiби ця грудка мертва, нiби вони пiдкорили її. А вона просто не вiдчуває їх на собi. Людство - часточка великого, нескiнченного цiлого. Як колись писав Омар Хайям: Сiяли зорi людям - споконвiк, Текли дугою зорi - споконвiк, У грудцi сiрiй роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловiк. Наше, людське життя, всього лиш кiлька сторiнок у великiй книзi життя. Початок, середина, кiнець книги? Але як по кiлькох сторiнках вiдгадати всю книгу, коли вона безкiнечна й неповторна? - Хiба не людина зробила ракету? - заохочує Лiля. - Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всiй землi стiльки хлiба, щоб не гинути з голоду. Сам по собi науковий прогрес - дишель в руках суспiльних сил. Ви знаєте, на землi щороку близько сорока мiльйонiв чоловiк вмирає з голоду. Ракета... Але ж i бомба... Людину трусять протирiччя, мов вiтер грушу. В цiй двоногiй машинi таки не всi гайки загвинченi вiрно. Сталева електронна машина буде точнiшою, вона переросте свою модель... Євгеновi подобалось страхати Лiлю. Мабуть, їй не все зрозумiло? I... нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брiвки... - В природi все прагне свого первiсного стану... Так говорить другий, основний закон термодинамiки, - Євген трохи перекручував, але хiба Лiля знає тi закони. - Сонце i всi тiла - вiддати свою енергiю, дерево - вирости й зотлiти... Тобто органiзована матерiя прагне стати неорганiзованою. Тiльки людина йде наперекiр йому: вибирає шматочки радiю i кує бомбу, копає пiсок та глину i лiпить цеглу. Вона йде навпроти течiї. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первiсного стану. Бiлан вiдiбрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папцi. Вiдтак пiдвiвся. Розумiв: Олександр Кiндратович з дороги, вiн, Євген, зараз тут зайвий. - Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? - запитала в цю хвилину Лiля. - А що хiба? - Тут два квитки на концерт до фiлармонiї, їх ще вчора прислали. - Мабуть, нi... - Пропали квитки... - зiтхнула Лiля. - А концерт хороший. Симфонiчний оркестр... Самiй не хочеться йти. Може, ви бажаєте? - звела на Євгена очi. Пропозицiя несподiвана, але щира. - Я... Якщо Олександр Кiндратович... Симфонiчну музику страшенно... - Тодi зачекайте хвильку, я тiльки одягнуся. Лiля крутнулася на каблуках, вибiгла в сусiдню кiмнату. Вона вдала, буцiм не бачить материного осудливого погляду. - Ви любите симфонiю? - запитала дiвчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах вiдповiдь i казала далi: -Я, признатися, не дуже. - Я вiд неї повiльно глухну. Обоє реготали, аж прохожi здивовано оглядалися на них. - А ви граєте самi на чому-небудь? - Колись давно грав на гребенi. Ви не знаєте, що це таке? Один з iнструментiв прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусiдська дiвчина Надя. А потiм вона пiдросла, i їй бiльше подобалась гармонiя. На нiй грав мiй двоюрiдний брат. Я ж не захотiв переквалiфiковуватись. Тодi ж майже iнтуїтивно зрозумiв, що всяке мистецтво - пристосування до людських смакiв. А пiзнiше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо iнакще воно було б непотрiбним. - Тодi не дамо йому сьогоднi пристосуватись до нас, - зi смiхом вiдказала Лiля. Вони пiшли тисячолiтньою вулицею, туди, куди ходили i їхнi далекi та близькi предки, до Днiпра, на кручi. Вся фiлософiя вивiтрилася Євгеновi з голови, вона на той час видавалася мiзерною й нiкчемною. Перед вуглинами-очима, перед срiбноголосим смiхом, яким можна впитися бiльше, нiж тисячолiтнiм вином i вiршами. - Ви справдi отак про все думаєте? - У Лiлi в очах - лукавi пломiнцi. - Хiба можна таке про людей. Нас вчили в школi, що Людина - це... Ви ж знаєте, як у Горького. - А хто вчив - люди. Самi себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землi її захопили ми i встановили свiй диктат. А ще треба подивитись... Амеба живе за законами логiки? Так, вже хоча б'тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скiльки нелогiчного робить на землi людина? От коли б нас i амеб судила третя площина... -Амеби теж плавають парами? - зненацька примружилась Лiля, i Євген, спантеличений, опустив погляд. Лiля раптом засмiялася, вхопила його за руку. - Побiгли на качелi. Я навiть не пам'ятаю, коли гойдалася... Євген напружувався, аж ноги здригали в колiнах. Вiтер бив Лiлиним волоссям, мов чайчиним крилом, трiпотiв суконькою, оголюючи круглi, тугi колiна. Мазур чекав, що Лiля ось-ось крикне, запроситься. Але вона мiцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен. I човен-вiтровiй злiтає вище, вище, Євген на мить заплющує очi, i йому здається, нiби вони вже одiрвались од землi, кружляють, обiйнявшись, самi на весь свiт. Хлопець стрiпує чубом, проганяє видiння. Човен уповiльнив свiй плин, лине до не вiдомого їм обом берега. Лiля розчепила пальчики, поправляла зачiску. Зненацька не втрималась, пiдковзнулась, впала просто на нього. Євген - дротини попiд лiктi - притримав її, упiймав Лiлину руку, притиснув до грудей. Лiля на мить завмерла, її довгi, пухнатi, немов припорошенi на кiнцях снiжинками, повiки здригнули, опустились на очi. Та вона одразу ж вивiльнилась, насварилась пальчиком. - Чи не багато дозволяє собi органiзована матерiя! Човен зупинився. В парку вигравали музики, людьми володiв джазовий настрiй. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тiснява i неврiвноважений рух. До каси - довжелезна черга. Звичний до грубих зрiвнянь, Євгенiв мозок обiйняв все те, викарбував єдине слово: "Нерестилище". Але воно розтануло в наступнiй митi, i вiн, заполонений нею, потягнув Лiлю за руку. - Давайте станемо в чергу. Цього разу довелося здивуватись йому. - Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копiйок пiдошви? Краще вже на асфальтi. Ходiмо он туди. Вони купили квитки до кiмнати смiху, куди Євген теж ходив хтозна-коли. Лiля перекривлювала дзеркала, було весело, радiсть хлюпала смiхом. I тiльки раз, коли Лiля зупинилася бiля звичайного, прямого дзеркала, Євгеновi чомусь сплив на думку сьогоднiшнiй день, а з ним напливла i бентежно-смутна хмара. "Все людське життя в кривому дзеркалi. I моє теж, - подумав вiн. - Олександр Кондратович, Лiля... Що буде далi?" Вечiр вже зсипав у Днiпро зорi, окутав синiми тiнями старезнi горби, i вони враз стали не суворими, задуманими, а нiжними, музичними, дрiмали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юнiсть. Євген тримав Лiлю пiд руку, i вони йшли та йшли, - крутими узгiр ями, темними алеями, вузьким мiстком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей. * * * - Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кiндратович вийшов з ванної кiмнати червоний, розiмлiлий. На його чолi, на лисинi густо поблискували росинки поту. - Ти сам його привiв. Антонiна Михайлiвна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловiка брови, як вiн пощипує верхню губу, i вже здогадувалась - якась неприємнiсть перебiгла тiнню Олександровi сьогоднiшнiй день. Лiлин вчинок - то лише дрiбний камiнчик пiд ногами. Але вона не поспiшала розпитувати, знала гаразд, приспiє час, i Олександр розкаже сам. Вiн не вмiє ховати в собi власнi невдачi. I коли приходить радiсть - теж намагається роздiлити її. Мабуть, це найбiльше єднає їх. Нi, вона взагалi не може поскаржитись на нечуйнiсть чоловiка. Вiн вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахтi, їй трохи незручно, але встати за подушкою лiньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, пiдклада пiд боки. Дехто називає таких чоловiкiв жiночими догiдниками. Але кому з жiнок чоловiча увага не лестить самолюбства? Антонiна Михайлiвна давно уяснила собi: любити - це давати насолоди iншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якiй вони призначенi, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радiсть i в тому, щоб допомогти їй по хатнiй роботi i часом, коли вдома немає нiкого, навiть зварити обiд. Його кортить здивувати всiх своєю вправнiстю кулiнара, i деякi страви вiн готує смачнiше, нiж вона сама. От тiльки її робота... Антонiна Михайлiвна працює в технiкумi, читає студентам бiологiю... Олександр говорить, що йому з дитинства були вiдворотнi всiлякi жучки та метелики. Мабуть, тому вiн нiколи й не запитує її про технiкум. До того ж власний великий клопiт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради. Дiтям Олександр потурає вельми, бiльше любить малого Костика, зате частiше й осмикує його вiжками батькiвської суворостi. "Я хочу, щоб козаком рiс", - каже знайомим. Син у його мрiї мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу. Зараз син живе на селi, в баби. Олександр наполiг, щоб вiддати його туди на лiто. "Нехай набирається сiльської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усiх у люди вивела. Та й побiгати босими ногами по землi йому теж хороше". - Що тут, вдома? - запитав Олександр Кiндратович, ааходячи до себе в кабiнет. - Мене нiхто не шукав? Запитання звичне, вiн знає - його шукають щодня. Адже вiн в десяти, якщо не бiльше, комiсiях, комiтетах. - З редакцiй кiлька разiв дзвонили. I з обкому. А ще приходила жiнка. З Бiлого Броду. Ота, що весною... - Яка жiнка? - Олександр Кiндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хiба пригадаєш! Скiльки до нього ходить прохачiв... I в клiнiцi, й тут. - Пенсiю за чоловiка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допомiг... Ось вона справки залишила. Бiлан знає: справа це дрiбна, мiсцевого масштабу. - Я не начальник собезу. Антонiна Михайлiвна заперечувала тихо, м'яко. "Мабуть, з наради винiс якесь невдоволення". - Вона ж ще й нiби колишня твоя сусiдка. Розказувала, як ви колись разом корiв пасли, телицю загубили... - То це Наталя! Його пам'ять вихоплює з далеких лiт високу двогорбу могилу, широкий луг - Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях - Наталочку, з котрою нiхто з хлопцiв не мiг збiгти наввипередки. А далi пам'ять прудко перескакує одразу через кiлька лiт. Вона пiдсовує йому пiд руку зв'язанi ремiнцем книжки, виводить на зарiчанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отiєю стежкою вдвох. Виходили до рiчечки, сiдали пiд вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лiсi по той бiк лугу намисто зозуля. Вона низала його спiльно для них обох. Дурнi, наївнi дiти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко i що потiм можна вiдшукати лише окремi намистини. Але скiльки Бiлан не брижив зморшками чоло, не мiг пригадати доярки Наталки, в чиїй хатi пив воду три роки тому. Вiн приїхав до свого села на зустрiч з виборцями, разом з школярами садовили топольки пiд школою, вона теж вийшла з вiдром, поливала деревця. Кожної весни вiн збирається поїхати туди, але робота, всiлякi справи заступають вiд нього село. Костика вiдвозить Тоня або Лiля. - Вона казала, якiсь топольки виросли, - чомусь тихо мовила Антонiна Михайлiвна. "Треба їй допомогти. Подзвоню в райком, у виконком..." Олександр Кiндратович пiдсовує до себе стосик конвертiв, бере той, що зверху. Все це - скарги виборцiв. В того вiдрiзали кiлька метрiв городу, тому виплатили за контрактоване теля на десять карбованцiв менше, нiж обiцяли, тому не дають квартири... Дрiбнi, малозначнi справи. Хiба над ними сушити депутатовi голову? Однак всi листи доводиться прочитувати, на кожен вiдповiдати. Минулого й позаминулого року вiн наймав собi секретаря. Студент юрист розсортовував листи, вiддруковував на машинцi вiдповiдi, розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, виїхав на практику. - Треба знайти iншого студента, - поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного. - А може... Ти сам... Олександр Кiндратович повiв плечима, немов йому за комiр кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жiнку. Не те щоб вiн подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докiрливий. I, мабуть, вперше вiн вiдповiв рiзко: - Ти б краще своє... Сипала обiдати. Зголоднiв я. Але Антонiна Михайлiвна бачила - їсти чоловiковi теж не хочеться. Вiн би давно побував на кухнi, заглянув у всi каструлi. Тепер, мабуть, не виповiсть їй i тiєї своєї турботи, а ранком пiде на роботу знервований, зiм'ятий. Завтра в нього операцiйний день... Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерiгши такий товаришiв настрiй, той завше втягне його в суперечку, i в оцiй змазi Олександр, камiнчик по камiнчику, викидає весь тягар, котрий налiг йому на душу. Антонiна Михайлiвна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тодi, коли за дверима Олександрового кабiнету гуркоче басовитий Прокопiв голос i поскрипують пiд дужою ходою дощечки паркету. Вона вiрить в Холода. Вiрить в людину, серцевi й талантовi якої Олександр може вiддати всi свої сумнiви i вагання. - Прокiп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообiдаєте вдвох? - мовила, забираючи з чоловiкового плеча рушника. - Що йому?.. Хiба не знає, де я? - в голосi Олександра Кiндратовича Антонiна Михайлiвна вловила дратiвливе невдоволення, не знайому ранiше вкрадливiсть. Вона здивовано глянула на чоловiка, пiшла на кухню. РОЗДIЛ ШОСТИЙ - Заходьте, заходьте, - вiдгукнувся Холод на несмiливий скрип дверей. - Це ти, Лiлю? Нiби в клас, та ще й не виконавши завдання... - Вiн таки здивувався. Чому Лiля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна? Присiла на краєчок стiльця, крутить в пальчиках ремiнчик сумочки. Вона вся нiби одмiнилася. I одягнена незвично. Простi, на низенькiм каблуцi черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол. - Вiд Олега... нiчого немає? - запитала тихо. "Он воно що. - Тепла лоскiтлива хвиля хлюпнула Холодовi в груди. - Все-таки... Болить їй". - Поки що нема. Вiн поїхав до тiтки. Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже написав їй. Лiля хитнула головою, її очi затеплiли посмiшкою. Вiдтак посмiшка згасла, дiвчина знову опустила погляд. - Я, Прокопе Гордiйовичу, справдi не виконала завдання. Жодного завдання... А хотiла б виконати... Я прийшла проситися на роботу. Тепер Холоду стали зрозумiлi i строга зачiска, i скромне вбрання. Однак здивування вiд того не поменшало. - Чому ж до мене, а не до батька? - Я хочу працювати, як усi. Ви розумiєте... Якщо у вас немає мiсця... - Нi, мiсця є, - поспiшив заспокоїти дiвчину. - Навпаки, бракує людей. Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого немає київської прописки. Хочеш санiтаркою, а то - в лабораторiю. Батько не заперечуватиме? Ти запитувала його? - Так. Ще пiсля екзаменiв. Холод говорив, а думка його прямувала до iншого. Вiн думав про те, як мiцно, часом немилосердно, зв'язує людей одним вузлом доля. Прийшла до нього Лiля... Йому радiсно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце щемить iншою стрiчею. Вiн може уникнути тiєї стрiчi, але не втече вiд неспокою. Олександрiв скальпель карою лягає на клiнiку. Бiлан го-' ворив, буцiм працюватиме, буцiм облишить на якийсь час свої експериментальнi операцiї, але не дотримав обiцянки. Тiльки щiльнiше зачинив за собою дверi. Та хiба таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля, яким крає все, що зробив ранiше. I мусить забрати вiн, Холод. Забрати не зволiкаючи. Холод важко пiдвiвся з стiльця. В нього болiла голова, тупо, важко, так, немовби пiсля чадного газу. Професор лiкує iнших, а вилiкувати себе не добере способу. Вiн навiть не знає, вiд чого в нього бiль: вiд контузiї, кисневого голодування, нервової перевтоми? Часом бiль проходить зовсiм, та потiм наповзає знову, iнодi на кiлька днiв вiдбирає книжки й газети. Йому тодi здається: вийди на свiжий вiтер - все мине. Але виходив, i не минало. Провiвши до дверей Лiлю, Холод покликав чергового лiкаря, сказав, щоб готувалися до обходу. Години обходу - години важкої працi: терплячого вислуховування скарг, шукання розв'язкiв формул, де iксами i iгреками виступають людськi хвороби. Це величезна п'єса, в якiй просто з залу на сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно простежити, вiдгадати, де в нього вдаване, а де справжнє. До всього, режисер звикає до своєї сцени. Але вiн повинен боятися, щоб професiональнi навички не переросли у байдужiсть. Кульмiнацiйний момент трагедiї - в операцiйнiй. Режисер-лiкар повинен не просто зшити шматок плотi. Вiн мусить ще подбати, щоб з лiкарняного лiжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона встає людиною iншою, нiж була до хвороби. Прокiп Гордiйович постерiг - перенiсши тяжкий недуг, людина змiнює характер, спосiб думання, iнодi навiть звички. Часто це вже зовсiм не та людина. Завдання лiкаря - привести її до того самого стану, в якому вона була в переддень хвороби. Ось тут, пiд час обходiв, професор-режисер i спостерiгає, як пильнують цього його помiчники, скеровує їхнi дiї. Холод звик, прирiс душею до своєї сцени, до своїх артистiв. Нi, професор їм не вельми потурає. Вiн їх i сварить, вiн над ними й кепкує легенько, вiн їх i любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямкає. Iгорьок - так звати хлопчика - давнiй житель палати. В нього - непрохiднiсть стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило пiвбанки каустичної соди. Хлоп'я зовсiм не знає смаку хрумкої шкоринки, зуби його не врiзалися в м'якуш яблука, не розлузували горiхiв. Во-їю тiльки здогадується, яке то заласся, i вiдвертається, коли хтось при ньому розв'язує вузлика передачi. Iгорьок вже перетерпiв три операцiї. Лишилася четверта, остання. В сусiднiй палатi лежить дiвчинка, котрiй вже звершено весь цикл. Тепер, щоранку, хлоп'я бере дiвчинку за руку i веде по коридору. Воно заводить її по черзi до кожної палати, тицяє в руку суху шкоринку: - Їж. Дiвчинка охоче виконує його прохання, жує швиденько, мов кiзка. Хлопчик обводить палату трiумфальним поглядом, пiдносять вгору пальчика: - Бачите!.. I я буду отак. Вже швидко. Професор сказав! В хлопчика на тумбочцi - низка вилiплених з пластилiну фiгур. Холод нахиляється, розглядає процесiю. На його вуста лягає тиха посмiшка. По тумбочцi прошкує лiкарський обхiд. Прокiп Гордiйович упiзнав i себе. Он вiн - попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним - iншi лiкарi. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак композицiя здається професоровi не довершеною. Вiн бере з коробочки надломлену плитку пластилiну, розминає. Пальцi його працюють швидко, не здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до лiжка, на котрому капловухий хлопчик натягує на голову ковдру. Вiн ховається вiд лiкарiв. Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапує з палати. Обхiд пливе далi... Бiлi халати, бiлi простирадла, бiлi пов'язки... Бiлi стiни. Рум'янi багрянцi життя. На них спочиває лiкареве око. Професор розмовляє в палатах голосно, свiдомо уникає незрозумiлих недужим слiв i термiнiв. Навiть коли перемовляється з колегами. Нiщо не страхає хворого так, як лиховiсний шепiт, незрозумiла латинь. Тi слова його б'ють, мов слiпi кулi. Хворий волiє знати правду, хоч водночас хоче применшити небезпеку. Вiн з одного погляду вихоплює з лiкаревих очей iскри вiри, впевненостi, невiри. ...Оцей професор. Вiн не вельми ласкавий. Не називає своїх пацiєнтiв "голубчиками". Але з того, як слухає, як в глибокiй мовчанцi кроїться мислю десь в твоїй хворобi, як креслить їй смертельне коло, - зринає в тебе довiра i певнiсть. Ось i остання палата. Палата для тих, якi одужують. Давня пацiєнтка, бабуся з-пiд Бiлої Церкви. Не хотiла лiкуватись. Мав вiн з нею клопоту. Старенька сидить на лiжку, в неї в руках поблискують металевi спицi. Чорним жированим котеням крутиться бiля неї клубок шерстi, втiкає по ниточцi в дитячу рукавичку. Котеня шкрябнуло лапою, притихло. - ...Менi вже, синок, не треба нiчого. Спасибi тобi. - Старенька пильно вдивляється добрими очима в обличчя професора, схитує головою. -А ти сам... Поблiд, на виду упав. I очi червонi. Може, застудився? Ти перележ день-два. Випий на нiч липового чаю... - Добре, вип'ю. А ви ще поп'єте порошки. Сестра принесе. Баш на баш. Згода? - вiн пiдморгує бабусi, мов давнiй змовник. - Хитрий ти... Проконсультувавши лiкарiв, зробивши необхiднi записи, Холод довго ходив по кабiнету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Вiн не зiзнався навiть собi, що зволiкав, що вiдтягував цей момент. Втiкав вiд нього, як наляканий звiр вiд власної тiнi. Але вiд цього стекти не можна. Вiн мусить зробити останнiй крок. Холод знає: Бiлан вже й так запiкся на нього образою. "Може, й справдi не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?"-скрадається думка. "I тодi нехай нещастя падають на сотнi людей! Ти не маєш права мовчати. Як людина. Як комунiст. Ти вже й так запiзнився. Дiвчинка, яку вчора оперував Олександр, ще могла жити. Її треба було лiкувати". "А справки? Хворi пишуть Олександровi смертельнi справки. З якими думками вони лягають на операцiйний стiл! Олександре! Що скрижанило твоє серце!" Останнi слова вiн проказав уже майже вголос, пiднiмаючись по сходах угору. В професорськiм кабiнетi, окрiм Олександра Кiндратовича, ще двоє лiкарiв. З суворого неспокiйного Холодового погляду Бiлан вiдгадав усе. Вiн вдав, нiби вкрай заклопотаний, нiби в нього нагальна справа, - щоб хоч трохи вiдволiкти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод нецеремонно посунув убiк папери, попрохав лiкарiв: - Залиште нас на часинку. Тi здивовано потисли плечима, вийшли з кабiнету. Прокiп Гордiйович провiв їх, пересвiдчився, чи щiльно причиненi дверi, повернувся назад. - Ти не послухав мене, - мовив, зупиняючись навпроти Олександра Кiндратовича. I, вловивши заперечний по-м"х його руки, зупинив: -Не перебивай. Я мусив пiти не до тебе, а до головного лiкаря. В мiнiстерство, в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вiрю... Я просто не можу збагнути, що спонукає тебе. Я знаю: ти не раз толочився посiвами, обочинами. Але я думав, ти шукаєш. А ти... Сашко, це небезпечно. Це початок хвороби. Страшної. Коли кров грiє тiльки одне серце, своє, власне. Це - бiлокрiв'я. - Чому ж, було б iти в партком, - врештi витиснув Бiлан. - I що б ти там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Якi в тебе докази? - Докази?-Холод ошелешено подивився на Бiлана. Почути вiд Олександра таке - не сподiвався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше. А може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось вiн сидить навпроти, знайомий кожною зморшкою, кожним порухом очей. Скiльки дорiг перейдено обопiльними розмовами, скiльки мрiй виважено на одних терезах? А тепер... Затоптати все? Нi, вони не можуть, не мають права вчинити так. - Доказiв? -повторив тихiше. -Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказiв? Скажи, Сашко? - Хочу. - В Бiланових очах злiсливi вогники. Злiсть сталевими пучками стисла йому горло. Олександровi Кiндратовичу в цю мить чомусь пригадався вечiр на Днiпрi, каламутний вир пiд ногами i крик. Розпачливий крик маленького куличка. Жорстокi Холодовi слова i болiсний вiщий пташиний крик. - В мене, для прикладу, летальнiсть менша, нiж у тебе, - сказав i опустив погляд. Олександр Кiндратович мурував перед ним глуху, непроникну стiну! В останнi роки в клiнiцi склалося так, що надто тяжких хворих i призначених на повторнi операцiї клали до Холода. В Олександра Кiндратовича майже половину часу вiдбирали всiлякi конференцiї, комiсiї, депутатськi засiдання. До того ж вiн готувався до операцiй на серцi. В другому вiддiленнi й хворих майже вдвiчi бiльше, нiж в першому. Вони обоє знали те. Холодовi жодного разу й на думку не спало протестувати. Комусь же треба сидiти й на засiданнях. А операцiї на серцi!.. Ой, як не вистачало їхнiй клiнiцi лiкаря, який би вмiв робити їх. Тепер Холодовi почало видаватись, що Бiлан свiдомо уникав тiєї чорново? роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Вiн запалив цигарку, перечiкуючи хвилинний гнiв. - Я можу вдатися до фактiв, - сказав на диво спокiйно. - До доказiв. Пам'ятаєш, як ти ножицями поранив мiокард, спричинив до нового захворювання? Ти зашив... В терапевтичному вiддiленнi є рентгенознiмок серця хворої до операцiї... Зараз його теж зробити неважко. Вiсiмнадцятого... Бухгалтеровi з Вiнницi... Вчора. - Ти... Ти шпигуєш за мною, - стиснув кулаки Бiлан. Його дратував цигарковий дим, страшенно кортiло закурити, але вiн не хотiв брати цигарки з Холодової коробки. - Нi, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти... - Допомогти?.. -Олександр Кiндратович перепитав майже згiрдно. - Ти - менi... А що можеш сам?.. Душно, тiсно в просторому кабiнетi. Душно обом. В мовчанцi чути, як десь невпинно цокотить, вгризається в дерево шашiль. Холод розстебнув верхнiй гудзик сорочки, пiдвiвся. Бiлан опустив голову, кулаки самi безвiльн