алахкотiла пожежами. Євген i Лiля брели крiзь жовту листяну заметiль в свою, як здавалось їм, весну. На їхнiй iнтимнiй стежинi - все промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В Євгенових вимрiях ця стежина лягає поруч iншої, тiєї, котра прослалась вiд його робочого стола. Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi, Євген не марновiр. Йому не паморочиться в головi, що молоденькi практикантки вимовляють шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потурає своєму самолюбству й тодi, коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього. Йому ще треба цiдити й цiдити свiй препарат крiзь безсоннi ночi i розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його, дiє. Євген упевнився на хворих, їх до нього йде щодень бiльше. Щоправда, Бiлан наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерiгає свою заздрiсть i своє безсилля. Є й iншi злорадцi. Та Євгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона розгнiвається за батька? Коли йому доведеться вибирати? Нi, про що вiн думає? Який вибiр? Серце вже вибрало само. - Лiля, - притримав дiвчину за руку, легенько приневолив сiсти на лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумiєш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. - Євген пiдвiв голову, - чи слухає Лiля. В очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й сам не знаю... Може... Хоч... Адже ми разом працювали. Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова. - А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а не на горбок? - в котрий раз перепитала дiвчина. - Вже скiльки людей обманювалось вiдкриттями. - Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, - гарячкував Євген. В його вузьких татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я знаю все, що винайдено в свiтi з цiєї хвороби. Є американський тiо-теф. Є А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця. Всi вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати її. - Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася мiцно-мiцно. - На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насiємо... В нас, Женю, буде найкраще на весь Київ обставлена квартира. З Євгенової душi скресла крига страху. Але вона понесла з собою й мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода. Проте крижини швидко сховали її пiд собою. - Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами за вухом. - До речi, квартиру я мiг би одержати й зараз. В нас закiнчують будiвництво, мене ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi смiються... Кажуть - дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш. - А справдi, чому ти... Нехай би поки що така... - От, саме тому. Я їм доведу... Не за нiкчемної житлоплощi... - Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... - Лiля затну-лася, пiдбираючи потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А ще... Що тобi байдуже, близько чи далеко вiд тебе буде твоя Лiлея... - Лiля... Як можна? Хiба ти не розумiєш!.. - От... Ти вже й вибухнув. Везувiй! - Етна. Я розумiю, не розумiєш ти... ...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але Євген понiс додому вiдчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше... З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня. Ранок принiс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився пiд ноги, Євгеновi здавалося, нiби вiн переступає через велетенськi сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома сила шарпонула його за плечi, прихилила вниз. Сидiв навпочiпки, повними слiз очима дивився на грато-ванi вiконця ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку вiн просовував крiзь дротики, лупали очима, мов ляльковi. Мабуть, їх винесли ще ввечерi. Знесилених в боротьбi з прищепленою хворобою, їх доконала нiч, вдихнула в їхнi легенi свiй простудний вогонь. Злiсть опалила Євгеновi горло. Вiн розпалював її в собi, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. Євген мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору. Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн подзвонив, що сьогоднi не приїде зовсiм. Завiдуючий вiддiленням Євгеновi на вiдповiдь сказав, що їм потрiбне примiщення, що нiхто не має права тримати приватних вiварiїв у клiнiцi, та ще й вiварiїв з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо Євген не погоджується, нехай iде скаржитись. Євген таки ходив. До директора лiкарнi. Той слухав, (спiвчував. Але що мiг зробити звичайний лiкар професоровi, котрий засiдає на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Бiлановi, який прочиняє дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До того ж казенна iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв знайти чуланчик десь в iншому мiсцi. Спiвчували Євгеновi й хлопцi, товаришi по роботi. Несправедливiсть професора до їхнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже всi вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторiї саме по собi вилилося в груповi комсомольськi збори. Збори винесли резолюцiю, котрою осуджували вчинок професора i просили партiйну органiзацiю втрутитися. Це було незвичайно наївно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не змiг приховати глузливої усмiшки, коли прочитав постанову зборiв. Посмiхалися й iншi. Євген теж розумiв, яка мало дiйова їхня резолюцiя. Вона нiби дзижчання мухи над вухом слона. Але вiн не думав схилятись перед Бiланом. Вiн запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту. * * * Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на Євгена стаття в вечiрнiй газетi. Стаття про шарлатанство асистента мiської лiкарнi Мазура. Страшно, коли пише про хворих людина необiзнана i здорова. Страшно, коли на змагання виходить боєць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп. Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши її, Євген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Київ побiг би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали б його, вказували б пальцями: "Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн хотiв добути славу. Дурив, вбивав людей". Маленька, переобладнана з комiрчини кiмнатка була тепер йому i фортецею, i схимом. Розпач, мов шашiль, точив Євгеновi серце. Хлопець замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотiв побачити Лiлю й боявся її. Лiля не йшла. Лiля... його строга iнкська богиня. Вiн сидiв, одгороджений розпукою i одчаєм од усього свiту, вiч-на-вiч з своїм горем. Євген знав: тепер вiдсахнуться всi, всi, хто вiрив i не вiрив у його вiдкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких борцiв. Професорiв, академiкiв. Людей, якi мали за плечима десятки винаходiв. Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити в Либiдь. I "альфа-1", i ота рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме. Ця думка прийшла десь аж пiд ранок, пiсля безсонної ночi. Люди йому вiрять. Та й як же... Ось вiн, його препарат. Лiки допомагають, дiють. Євген не виллє їх в Либiдь. Вiн змусить своїх лиходiїв зiйти з його шляху. Змусить! Євген iшов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому свiтовi. На його змарнiлому за нiч обличчi - нетвердий спокiй, в зневажливо примружених очах - впертiсть. Дивно, всi поспiшають кудись, нiкому немає до нього дiла. Так. Але там, на роботi... Проте сталося зовсiм iнакше, нiж сподiвався. I вже, певне, нiж сподiвалися автори статтi. В життi, а надто в медицинi часто трапляється таке, коли отрутою лiкують тяжкi хвороби. Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi - чутка, вона мов грудка з снiгової гори, що далi котиться, бiльше обростає снiгом. ...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по своє воскресiння. Але що мiг вдiяти Євген? Вiн не мав анi койок, на котрi покласти хворих, анi засобу, щоб приготувати достатньо на таку кiлькiсть люду лiкiв. Мазур так i казав їм. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу своєї роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних вiри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони статей i цифр. Цi люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя. * * * Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно, вiн йому сьогоднi чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столi дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура бiля вибухiвки. Думка змагала думку, злiсть борола безсилля. Пригадував останнi розмови з Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi ми не для нього й для нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед них. Не ми створили їх, i їм байдуже, хто їх рватиме. Ми знаємо - квiти не зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав їм, людям? Хiба вони повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б мав вийти по своїх силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь вiк бачив щось попереду. I знаю що. Воно - моє!" Як i кожен, чию душу роз'їдає сумлiння, Олександр Кiндратович шукав виправдання своїм вчинкам i знаходив їх. Хотiв видаватись собi кращим i бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали на битiм шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав їх. Вiн жалiв людей. Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб почути вiд них подяку. Хiба це не приємно? Зробити добре дiло i прийняти подяку? Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн був добрим, коли були добрi з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли виїздив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на вулицi голий дитячий лiктик крiзь лиху сорочину, простягнену руку, болiсно опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть. Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. I хто? Прокiп! "Я все життя довiряв йому. I от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв. Прокоповi заздро, що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут". Олександр Кiндратович на мить заплющив очi, зупинився. В цю хвилину бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут. Збирав вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен, що залишить свiй метод, а iнституту - своє iм'я. Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрiї i легенько кпинив над ним. Згадка про це знову наливає злiстю Бiланове серце. "Вiн взяв собi в звичку дражнити мою совiсть, мов чужу собаку. I я сприймаю те, мов належне. Менi це обридло, але я кожного дня з нетерпiнням чекаю за парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А її господар ховався по той бiк, радiв, що його не дiстати. Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставляє себе. Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть бiльша на цiлий процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Iнженером". Олександр Кiндратович пригадує, як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод. I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала Варвара Iванiвна, його помiчник... Але ж... Хiба клiнiкою керує вона! Олександр Кiндратович добре пригадує розповiдi Холо-да про хлопця. Вiн аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд... А може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою таємницю. То... - свiдка геть. Бiлан аж здригнувся вiд такої думки. На якусь мить йому стало сумно i страшно. Вiн пригадує, як колись, в iнститутi, вiд необережного Прокопового поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох шукали по мiсту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пiшов до завiдуючого лабораторiєю i прийняв усю вину на себе. Вони тодi посварилися. Помирив їх увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали й жували сухий хлiб. Вiдтак Прокiп поворухнувся, дiстав з скриньки олiвпя. Вiдкусив хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами. ...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кiндратович нервово потискує плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощербленої дорогої кришталевої чари, котру доводиться вiднести в смiттярку. Бо вона буде заважати. I не тiльки заважати, об неї можна й порiзатись. Отож тiльки викинути. Це - на користь усiм. Бiлан не помiтив, як переступив рубiж. Йому таки доводилось перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям, якi шукали своїх стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те - в iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду. Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали манiвцями i щодо котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп. Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду. До неї прагнув свiтлими проталинами душi, ненавидiв її темними закамарками. Горiв ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз... Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i знав, що не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть, видавались вагомими - вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй. I там напише... Щоправда, вiн може не торкатися цього... Може взагалi вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не громадською користю клопочеться вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважає рятувати багатьох. Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От i хвороба змагає", - поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботi, не стежив за собою, не вiдпочивав вчасно. "Ревматизм..." - на мить вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн називає ревмокардит, а в себе - ревматизм. Чого це? "А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. I зараз. Коханку завiв. Перешкоджає працювати". "Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi... Я не пiдставлю другої. Гадаєш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро бiльшу. Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi iскри сумлiння. Рвучко вимкнув верхнє свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Вона сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндiї, з туристських мандрiв. Божок пробудився, засвiтив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима. Бiлан любив дивитися в тi очi. Тодi змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi очi чомусь нервували його. I вiн повернув статуетку обличчям до стiни. Вийняв чорну автоматичну ручку, пiдсунув чистий аркуш. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них i страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг, вдався до всiх, вiдомих йому засобiв. З-за дверей пiсляоперацiйної ледве-ледве долiтає пiсенька: Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять, Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать... Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з приспаної морфiєм пам'ятi вона видобула лише оцю дитячу пiсеньку. Життя ледве струменить з її очей, згасає з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повiльно, крапля за краплею. Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять... Мине година, може, двi, i тиха печать спокою запечатає вуста. О, професор знає, як невiдворотно лягає вона. Людина пiд нею сувора, велична, i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспокої, в гнiвi, в радостi, в задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнiшнiх проявах i давно вiдступилися вiд його таїнства. А щось є в нiй, в оцiй останнiй хвилинi життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши її, йдуть у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди їхнiх сердець тонуть в шелестi вiтру. Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила б життя. Люди втекли вiд неї. I караються за це. А в садочку все мовчить-чить-чить. Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць вiн не може думати про щось стороннє. Тiльки пташечка кричить-чить-чить. I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз: "Сашко". Але Олександра Кiндратовича немає в клiнiцi. Немає його i вдома. Холод сам збiгає вниз по сходах, прочиняє дверi лабораторiї. - Лiля! Ти не знаєш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забирає в неї колбу. - Розумiєш... Життя людини. У нього є лiки. - Вiн, здається, говорив - буде на засiданнi в академiї... Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне. Холод квапиться, - кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя... Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчуває, як щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив хвилювання. - Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас помирає жiнка. Не згортається кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецiї препарат... Ти його не витрачав... В трубцi й далi глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк, голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича. Синенькi, схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь у глибинi. Лiлi здалося, нiби вояа навiть чує сухе електричне потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку. - Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. Приїзди швидко. Тату! В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi: - Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте... - Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович, коли та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю. Варвара Iванiвна вхопила дiвчину за руку, мiцно, по-чоловiчому потиснула її. Але її погляд линув до професора. Вона вiрила, що вiн щось зробить. Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу. Прокiп Гордiйович ловить на собi голубливий погляд завiдуючої, одвертається. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна любить його. Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi її любов. I не тому, що Варвара Iванiвна негарна, немолода, просто серце має свою волю... Вона нiколи не виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не помiчає. Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю. За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй просто в артерiю. Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiлої суворої тишi на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в неї немає лиха, вона муляється дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котрої теж ступати боляче. Для Холода зараз такою водянкою вiдвiдини мiнiстерства. Його робота над ультразвуковим кардiоскопом заходила в глухий кут. Йому потрiбно залучити iнженерiв, а також закупити деталi й установки, якi коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав в англiйському журналi, що англiйськi вченi теж працюють над подiбною установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього вiн майже не має часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають клiнiка i обов'язки голови хiрургiчного товариства. Показовi операцiї, наради в мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцiї. Йому майже зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим. З кардiоскопом лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав змоги опублiкувати його в пресi, зацiкавити який-кебудь грошовитий дослiдний iнститут чи завод. Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрiбного власника, який ховається з своїм винаходом в комiрчинi. Тому-то й мусив iти до мiнiстерства прохати грошей. Вони умовились їхати туди разом з директором лiкарнi Арсеном Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'ї, пiд кущем горобини. Стояв ясний осiннiй день, горобина палала пiд сонцем, неначе велетенське багаття. Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною симфонiєю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо, й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу кiптюжить i кiптюжить небо, пахкає на мiсто клубками отрути. Легковажнi поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати не злу, а добру красу, оспiвувати те, що полегшує її життя. Вiн уже списав гору паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цiєї краси. Хоч поки що й марно. По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк, гукав через огорожу: - Слава, Слава, в мене син! Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок - хлопчик, котрому два тижнi тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував дзвiнкоголосе: - У нас з дядею син! У нас син! А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча. Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч хуркнув попiд кущем, збив з професорової голови капелюха. - Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович. - Я його вiд смертi рятував, а воно м'ячем по потилицi... Вiддячило... Роз'їлося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи сюди! - Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмiєте... Я не вас хотiв. - А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича. - Умгу. - А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним i директор лiкарнi. ...Заступник мiнiстра, начальник управлiння лiкувально-профiлактичної допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе лише директора лiкарнi. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокiп Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку, перебiгав наперед думкою розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не вiрив в оцi свої вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на дiло, чоловiка з недовiрливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих денцях, презирство до людей. Полив'яний стрiчає вiдвiдувачiв посмiшкою, але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник мiнiстра чомусь нагадує Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять зуби. Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо Прокiп Гордiйович вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав борг ковшем. Запас її обидва мали ще з iнституту. Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активнiсть зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В своєму студентському портфелi Володимир завжди носив якогось свiжого про-токола, виступав на зборах одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав до фiнiшної стрiчки на комсомольських кросах. А Прокоповi одна така стрiчка мало не перетнула життя. "Який дурень за день до екзаменiв, та ще в таку погоду, прийде на крос", - сказав вiн у групi. I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв. Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй лазнi за пiвкiлометра до фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю поруч Володимира. Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чеснiсть комсомольця, серйозне ставлення до своїх обов'язкiв, про захист iнтересiв колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi. Прокiп сидiв на переднiй лавi. А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не буде. Кайся i обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не навчився каятись i обiцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку тонко. Вони обоє навчалися в аспiрантурi. Вiдтак їхнi стежки розбiглися. Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири чи п'ять рокiв тому повернувся до Києва. Привiз з собою дебелого адмiнiстративного портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому портфелi визрiває якийсь генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка не старiла. По коридору пробiгали мiнiстерськi працiвники, зодно-манiтненi паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визначає дiагноз. Причепливий професiоналiзм, котрого вiн гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякi лiкарi так i сприймають їх: "Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мої ноги". Або ж як декотрi начальники, якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини". Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп Гордiйович любив їх або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I лише iнодi намагався не помiчати. Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дрiботiла попереду, буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного. - Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, - мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету. Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник мiнiстра пiдвiвся назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку. Вiн грався в дружбу. "Ох, спливло-минулося, дурнi i наїа-нi ми колись були", - грався в простоту. I Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в iнший бiк. Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi смiшно, що заступник мiнiстра вдає, буцiм не помiчає, як вони блазнюють. Пiсля кожної такої розмови Полив'яному здається, немов вiн проковтнув порцiю непотрiбних, неприємних лiкiв. - То як воно стрибається-перекидається?.. - А так. Наперед гузном. - Мабуть, обважнiло гузно... - У ваших голоблях обважнiє... - Ну, вже такi товстi голоблi... А я знаю, чого ти прийшов, -хитро примружився Полив'яний. -Сказати?.. "Не в дiдька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом: - Та ну! - А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив папiрцi... - I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп. - Грошi... Мда-а... Нiкуди без них... Всi по них зiтхають. Пiшов просити їх я, на всю нашу хату, а менi кажуть: залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi. Отак от. Образно i кардинально... - I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть випадаючи з тону. - Я? Я сказав - вам виднiше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?.. В очах Полив'яного, схованi глибоко, на самiм денцi, боролися два почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому. Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував про операцiї, про лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i завiтати до нього в найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив. Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'їхав, але той чекав на нього в скверику бiля мiнiстерства. - Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий. - Шофер попросився. Жiнка захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi. Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало до нiг в сумнiй знемозi. Дерева шелестiли холодно, по-осiнньому. Арсен Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм не чує. Йому не хотiлося порушувати тихої осiнньої замрiї, спокiйного плину своїх думок. А думалось йому про мiсто, в якому прожив бiльше половини життя, про надiю, котру привiз до нього i поселив на горi, про власнi невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав їх думкою. Але тi, бiльшi... Йому здавалося: вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого вони? Може, вiд злого збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб звершити щось, неодмiнно потрiбно мати талант. Лiкар - це теж талант. Людськi серця, голови, очi - всi рiзнi, їх треба сприймати iндивiдуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в музицi, в поезiї. Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власнiй волi. Але її таки прикро вхопив i повернув на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович. - Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого? Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима. - Ви, мабуть, думаєте, вiйна? Найбiльше в своєму життi я злякався гусака. - Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас в такий спосiб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви знаєте... Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад, поцiкавився, чому в другiй хiрургiї найвищий процент смертностi. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця, iнженера. Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комiсiї... Ви пiдготуйте папери. Це у вас єдине... Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж страхало Холода. Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть неприємностi. Канцелярськi комiсiї, схожi на допити розмови, шелест паперiв, - звiдки воно?.. - Папери... Вони й так забирають у лiкарiв половину їхнього часу, - вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi. - Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе iнший клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана, щоб вiн залишив свої експериментальнi операцiї? - Ну, зробимо таке припущення. - Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви вихваляєте тi операцiї гласно, а потiм наодинцi... - Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович. - Ну, а стаття в газетi... Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже справдi... Вiн просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якiсь пiдстави на образу... Хоч, знову ж, якi? I вже не мiг виважити - чи до кiнця був справедливий з Бiланом. Вiд того неприємно. А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не боїться. - Щодо статтi я зараз вас нi в чому впевнити не можу, - сказав по хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим i тим немає нiякого зв'язку. Що ж до комiсiї... Я люблю розумнi комiсiї. - В тiм i бiда, що часто розумнi комiсiї укладаються з дурних голiв. Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали в чергу. Бiльше про це не говорили. Робота, турботи вiдсiяли геть неприємне почуття, яке лишилося в Холода пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо ступати на них мiцнiше - бiльше їх вломиться. Мав на сьогоднi квиток до театру i не збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не вельми часто ходить до опери. Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам би не вiдповiв. Мабуть, глибоко її не розумiв. Може, тому й прирiс душею до кiлькох мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того, що дiється на сценi. ...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив долонею чоло, заплющив очi... I бачить сумний журавлиний ключ в прощальнiм вирiї. Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрiї. Що їх чекає в далекiй дорозi? Що чекає його тут? Чи привiтає вiн їх весною, чи почує їхнiй крик? Вмовкла музика. Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей. Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i вiн не хотiв вiддавати її iншим видiнням. Не хотiв чи яе мiг. Знов тiльки - це не впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може... Мабуть, в валi зараз немає нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на тисячi знаних i незнаних дорiг, їх тут немає, слухачiв. Однi проповзають попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи голубi очi не судженої коханої, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим i велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видiнь i мрiй. Лине до вищої музики. До тiєї, яку ми називаєм життям. Так, жоднiй мелодiї не передати музики людської душi, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковiй росi, коли слухає шум осiннього бору, коли дивиться в коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж має за сухого реалiста. Вiн прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi, прослуховує на магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена або Брамса. Вони його активiзують до працi. Саме так - активiзують. їхню урочистiсть, високий тембр вiн несе з собою до операцiйної. Ввечерi, коли млявиться робота, сiдає до рояля. Вiн себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишенi по плитцi старого затвердiлого пластилiну. I те й те розламує пальцi. ...Вiдлетiли журавлi. Згасла лебедина пiсня на холоднiм озерi. I лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню. Прокiп Гордiйович повертався десь близько пiвночi. Iшов далекими глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помрiяти, подумати. Йому найкраще думалось в ходi. Сумна, мрiйлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм нiхто не заважав. I так нагло, так несподiвано перепинили їм шлях три хиткi постатi, що Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай... Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих лiт. Тримали руки в кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту. - Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай красненьку, а то можеш спiткнутись... Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на очi куцому козирковi, пiшов просто на нього. - Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спiткнутись боїшся. Й не вдариш. Шрамуватий вiдступив на крок, i вiн пiшов прямо. Йшов рiвно, не втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече: - А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, - i закрокував далi. Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь помацав живiт. - Кiм, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хiба без апендицита... На що вiн впливає?.. - В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в головi, - вже здалеку вiдгукнувся Прокiп Гордiйович. Йому не було анi страшно, анi смiшно. "Може, й Олег десь так", - заглушила все думка. Кiлька днiв тому впав йому до рук несподiваний лист. Той лист i порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист було адресовано на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй i кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси зворотної не було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син Олег працює з ним в однiй бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай не турбується за Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в гуртожитку, харчуються в їдальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам... Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрiєвi. Але довго не мiг стямитись з подиву. Олег на Донбасi! Працює на шахтi! Як вiн опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас! "От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима деканату. Зiзнайся, ти, iнтелiгент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем пiд пахвою? Так. Бачу. I не можу вiдмовитись. Я розумiю... Й не можу зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти серце. I всi ми... Всi маємо серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово. Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж менi страшно. Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм iнакше, нiж на чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас цiкавить молода доля. Молодь - майбутнє людства, i вiд того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспiльство. Хоч отакi, як оце, взагалi плюють на суспiльство. Проте й вони, майже несвiдомо, розраховують на нього - воно їх завжди прохарчує. Багатьох з них щось не вдовольняє в життi. I вони протестують. I теж по-рiзному. Вусатий молодик заперечує рiшуче все i так же рiшуче копiює героїв копiйчаних фiльмiв та книжок. Його протест - мозолям. I нi гич бiльше. Ми розшеретовуємо їх словесними трiєрами, але насправдi всi вони зсипанi до одного засiка. До того ж, готуючись шеретувати їх, мiркуємо про всiлякi запобiжники, хлорани, а самi затискуємо мiцно в долоньцi ту, одну, єдину, дорогу нам зернинку, гаряче притискаємо її до своїх грудей. Проростай не кукiлем, зернинко, крiзь наше серце!" РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Днi летiли, мов наполоханi конi. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застилає їдка пилюка? Пилюка застила виднокiл, чутки заступають правду. Вони й котяться, мов та порохнява. В лiкарнi розповiдали, буцiм Холод випробовує на хворих якийсь отруйний препарат, що сам вiн ледве знає щось в медицинi, зате тямить в жiнках, наженився, мов турецький паша; єдиного сина вигнав з дому, бо, бачте, заважав, вiйну теж просидiв чи то пiд спiдницею молодицi в окупацiї, чи в полонi, - i ще багато iншого. Чого не вигадають лю