здуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi пережитим за день. Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось - нiколи не кiнчиться. 4 Сонце? Так, воно ще було. Пiднялося i освiтило Журавлiвку, заводи, i майдан Дзержинського, i грандiозну залiзобетонну споруду Держпрому - цей перший український хмарочос. Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збiрний пункт якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат. Тут Дзержинський райком партiї. В кабiнетах райкому безперервно засiдають комiсiї, разом з представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв. Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманiтарнi факультети, але й тi, чиї справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майданi, юрмляться бiля пiд'їздiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев'янi гранати, для чогось ходили в унiверситетi з дрiбнокалiберками на стрiльбище! Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув, диверсiйнi групи, що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це мiсто, - всi вони починають своє життя тут. Вiд цигаркового диму не продихнути в тiсному коридорi, де збились iсторики, фiлологи , географи. Кожен почуває себе так , як перед складанням важкого, найтруднiшого екзамену. I , як пiд час екзамену, нерви студентськi напруженi до краю, вся увага на дверi, за якими засiдає комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вiчi i по блиску очей розгадують, що все гаразд, i жартiвливим хором вiтають: - Годен! I вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн їхнiй, вiн брат, друг по життю, а може й по смертi. . А буває, що вийде i очi невловимi. До нього: - Ну як? А вiн пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. I хвороби. I те, се. Вiн шукає в них спiвчуття, але йому нiхто не спiвчуває. Вiд нього вiдсахнуться мовчки. I вiн пiде, i його вже для них нема. - Слiдуючий! Той, хто готується зайти, тримає напоготовi комсомольський квиток i в ньому - свою вiдстрочку, свою студентську броню. Звичайнiсiнька довiдка, звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а якої вiн набув сили сьогоднi, як багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папiрець при собi - i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столi у райкомi - i вже ти не студент, а маршовик, пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушує вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах. Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем своїх нелегких обов'язкiв. Користуючись своїм правом, вiн спробував був провести без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, - отже, давай рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним потоком - стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й троєчники, хлопцi з блискучими бiографiями й не блискучими. В один iз своїх виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований: - I ти тут? - А що ж, як я: в бога теля з'їв? - Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з твоїми настроями... правду скажу, не сподiвався. - Якi ж настрої? - заклiпав своїми безвiїми очима Духнович. - А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали? - Я вже забув. - А ми не забуваєм. - Фiнська - то iнша рiч, - сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: - Там холодно, я мерзлякуватий. - А тут, гадаєш, буде тепло? - Скорiше навiть жарко... Та як уже не буде. Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей. Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося, що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього. Настороженi. Офiцiйнi. Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже вiн був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, i, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, пiдозра. Крижаним голосом запитала: - Колосовський Богдан Дмитрович? Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв. - Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю? - Виявив. - В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де - зовсiм не виключено - чекає вас смерть? Ви на все це зважили? - Так, зважив. - Ми вiддаємо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при цьому погарячкували, пiддались загальному настроєвi, виявили просто юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона. Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола. - Нi, я не забираю. - Подумайте. Добре подумайте. - Про це я подумав ранiше. Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий мужчина в цивiльному, за ним - смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях, з мiшками втоми пiд очима. В петлицях - шпали: комiсар. Обидва вони - i бритоголовий, i комiсар, - не втручаючись у розмову, уважно слухали вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими запитаннями: - Де батько? - В анкетi сказано. - Вiн репресований? - Так. - Ворог народу? Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав. - За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда? - Правда. - За що? - Все за те ж. - За що "за те ж"? - За батька. За те, що вiдмовився зректися його. - А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу? - Вiн не ворог. Вiн - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною зброєю. - То ви вважаєте, що вiн постраждав невинно? - Вважаю. - Ви не вiрите в наше правосуддя? Богдан мовчав. Жiнка переглянулась з членами комiсiї, з Павлущенком, що сидiв осторонь за телефонами, i холодно кинула Богдановi: - Ви вiльнi. Вiн не зрушив з мiсця: - Як це розумiти - вiльний? - Iдiть. Продовжуйте навчання. Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що горою лежали перед нею на столi. Iди. Продовжуй навчання. Нам ти не пiдходиш. Значить, це крах. Для неї вiн не син червоного командира, батькова революцiйна зброя для неї не має нiякого значення. В її сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi - людина сумнiвна, ненадiйна... Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним, дванадцять поверхiв Держпрому. Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий голос: - Хвилинку, молодий чоловiче. Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i анкета вже були в його руках. - Колосовський! - Я вас слухаю. - Пiдiйдiть сюди. Богдан знов пiдiйшов до столу. - Дайте вашу вiдстрочку. Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав. Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i - раз! Товста червона смуга лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом. Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця несподiвана пiдтримка незнайомої людини, довiра комiсара, аж нiби незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутнє твоє життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не розридатися тут , перед комiсiєю. Бритоголовий в цивiльному теж, видно, був з комiсаром заодно , бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського своїми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка тiльки-но допитувала його крижаним своїм голосом, тепер якось подобрiшала, бiлкуватi красивi очi її ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде твоє вирiшення й бажання... Отже, ти теж годен! Вони потиснули йому руку. Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем. Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл. 5 Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у вiйськове. I добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн розказував їй - iз смiшком, напiвжартома - про те, як ще пiдлiтком писав був заяву, щоб пустили його в Iспанiю воювати з франкiстами. I ось твоя Iспанiя, Богданчику, сьогоднi настає! Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам саме вирiшується доля їхнього кохання, може, райком - це кiнець їхнiм зустрiчам i побаченням, що, може, це - страшно й подумати! - вiчна, безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться їхнi дороги, i нiколи вже не буде їхнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для неї було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi. Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя. Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати оту глибоку тугу, що майже завжди стоїть в його темних, iскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся, найбiльше i вразили її при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi унiверситету на вулицi Вiльної академiї, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши, на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту. Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до слiз. Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний, надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший. Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан такої честi не вартий, бо вiн... "пасив"! - Не пасив, а пасинок, - в'їдливо зауважив тодi Мирон Духнович, коментуючи цю звiстку. Випадок з стипендiєю Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв навiть поiронiзував з приводу своєї пасивностi, але в душi - вiд Танi це не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацiї за батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi. Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi. Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким вiн є, - готовим на подвиг, з його своєю, радянською Iспанiєю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусiв Держпрому. З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна (вона звiсно, до свого Славика!), двоє дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк мешкає Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про неї тiльки Таня знає, до кого вона зараз iде... - Гляньте, он нашi - вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля райкому вони справдi вже бачать компанiю своїх: жердинястий Духнович золотiє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповiдає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по спортивнiй секцiї. Тiльки Богдана нема. Де ж вiн? Виявляється, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсiї Колосовський. - Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? - пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота. - Це, мабуть, Павлущенко його там сповiдає, - сказав Степура. - Той як уп'ється, то як клiщ. Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте стрибнув iз схiдцiв пiд'їзду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу вiдлягло вiд серця. Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором: - Годен! А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх , i до Танi зокрема: - От i вирiшилось. Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно, мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для неї на свiтi нема. - Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала Славиковi в вiчi Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати? - Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслiдуючи одного з викладачiв вiйськової кафедри. - Що треба брати в табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з собою лише зубну щiтку та пару бiлизни! Всi смiялись. Таня, здається, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помiчати iншi. - Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся! - пiд'юджував Дробаха. А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хiба це грiх? З своїм почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим бiльше, коли нависає розлука i мовби дає їй право на все. - Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, - усмiхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високої блондинки з фiлфаку, до якої вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата своїх. - Боронитимем вас, аки леви. - Отакi хлопцi, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить! - Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш фахiвець з тактики i стратегiї, - зауважив Лагутiн, i всi засмiялись, згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою. - Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй. - Та було, - пiдтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арiєць? Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять... - Ти вже себе не паплюж так, - смiючись, сказала Мар'яна. - Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! I всi ви сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона очi на Степуру, який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж стоїмо? Ходiм те! - сказала вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру. Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться перед ними. Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою майдану, мов степом. Iдут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли почуваєш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито глянути кожному зустрiчному у вiчi! Сонце стоїть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя. Яснiє небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. I щоб оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж? Iдуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi черевики, i дiвчатам передається певнiсть, що, доки є на свiтi оцi їхнi чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та свiтлий майдан їхньої юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший, що вiн найбiльший з усiх майданiв Європи! 6 На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхнiй зустрiчає Адмiнiстратора, - так вони називають мiж собою Михайла Штепу, - який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами, розповсюджує у вiльний час квитки по пiдприємствах, органiзовує культпоходи i має вiд цього якийсь там зиск. Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти. - Ну знову ж провалишся, - каже Таня. - Звiдки такi прогнози? - посмiхається Штепа своїми вивернутими губами. - Чи то просто так хочеш? - Та й хочу. Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешкає з Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'ї вже лисина просвiчує. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, вiн до всiх i до всього посмiхається. Вiн i зараз усмiхається до хлопцiв, хоч не розумiє нi їхнього настрою нi їхнього хвилювання. Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан. - Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи свого заняття, вiдповiв їй Штепа. - Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову. - А ти? - Я не комсомолець, ти ж знаєш... Зостануся разом з вами кiнчати унiверситет, хай менi буде гiрше. Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почуває перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати. - Так, так, волонтери, - простодушно роздає вiн свої усмiшки то одному, то другому. - I ти теж записався? - насмiшкувато звертається вiн до Духновича. - Грiшний, батюшко: записався. - О, хвалю, хвалю. - А чого ж тебе там не було? - суворо запитує Штепу Ольга. - Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн своєї. - Переросток я, чи як це по-вашому? - Скорiше недоросток, - грубо зауважує Мар'яна. - Ну й оса! - примирливо осмiхається Штепа i їй. - Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? - здивовано запитує Пiдмогильний. - Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жартує Дробаха. Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув якось непомiтно... - Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступає до нього Дробаха, - i бачу: кепськi твої дiла. Хитрiстю ти - Талейран, але правду каже Таня - провалишся. Хронологiю завчив? - Завчив. - Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро завоював державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима. - Що йому iнки, - зауважує Лагутiн, - його сфера - театральний свiт. Кажуть, ти вийшов на великуi сцену? - Пробував. - Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають про недавнiй оперний дебют Штепи. - Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура пояснює: - Ото бачили в "Тихому Донi", де козаки з дерев'яними гвинтiвками пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди! - Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже не з дерев'яними, - каже Штепа, i вивернутi губи його все посмiхаються. - Чи, може, вас забракували? По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть. - З чого це ти береш? - Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють? - Тобi цього не зрозумiти, Штепонько, - промовив Дробаха, i його вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним. - Чому не зрозумiти? - А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука, - що ти єси бевзь, альбо ж телепень... - Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближавсь до зупинки. Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою: - Ауфвiдерзейн! Незнайоме слово одразу насторожило двiрника, що стояв неподалiк грiзний, нашорошений. - То наш, наш, - посмiхнувшись, заспокоїв двiрника Дробаха. - З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i, одвернувшись вiд двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по мiсту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навiть мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав на себе пiдозру, знаєте, чим? Своєю надмiрною чемнiстю... - Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю. - Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж? - Ми дорогу знаємо, - холодно кинула йому Таня. Дiвчатам теж на факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо. Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi тепер птахи. - Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан, маючи на увазi професора. - Та хай вибачає. - Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кидає Дробаха. - Пiд звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись. - Чи не забудемо до того часу? - задумливо запитує нiби сам себе Лагутiн. - Ти гадаєш - це так надовго? - дивується Мороз. - А ти думаєш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський. - Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен, все буде скiнчено. Гiтлер заскавчить! - Наш час - це не час тридцятирiчних воєн, - пiдтримує його й Пiдмогильний. - При сучаснiй технiцi, при нашiй силi нам дай тiльки розмахнутись. - Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути готовим треба до всього. У вестибюлi гуртожитку, як i ранiше, працює буфет. Бiля прилавка з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий Iван Химочка, життєлюб i мастак попоїсти, вiн саме жує щось, закликає й хлопцiв: - Навались... Свiжi бутерброди! - До обiду борюсь а голодом, а пiсля обiду - зi сном... Чи так, Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру! Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок з кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч. Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору пiднявся шум, крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулицi, ескортованi величезним натовпом роззяв, двi дебелi двiрничихи ведуть за руки тiльки що пiйманого злодюгу-диверсанта в особi... Мiшеля Штепи! Галстучок набiк, сорочка з штанiв висмикнута, маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди прилизує. щоб приховати ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов рiжки на фавновi. Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi губи ще здалеку осмiхаються до своїх: - Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами її перша жертва! Спартак з портупеєю уже попереду, i вигляд у нього такий, що двiрничихам одразу стає ясно: цей ту комендант. - Ось привели вам - ваш? - Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на Штепу. - Знати не знаємо! - От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що вiн теж студент... Пiдсуває нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма. - Та я ж вам ще й вiдстрочку показував! - Яку вiдстрочку? - Вiдстрочку вiд служби! - Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий, здоровий, совiстi в тебе нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його! Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце. Те, що вiд був тепер серед своїх, одразу пiддало йому духу. - Ти не мене, а їх перевiр, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так, так, перевiр, я цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привiв! - Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена тим, як несподiвано обертається справа. Друга теж сполошилася: - Iч, куди верне. Все навиворiт виверта! - Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд, хай ще там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацiї нiмецькi! - Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi! При цьому навiть Спартак, забувши про свою поважнiсть, не стримався, усмiхнувсь. - Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав вiн двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось. Коли жiнки пiшли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста. - Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки складати. 7 Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями iржi зостались на плечах. - Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз до чемодана шукати замiну. Хлопцi теж заходилися бiля своїх чемоданiв, але з iншою метою: пакували свої пожитки. Нiхто з них не знав, коли їм скажуть вiдправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до вiдправки вони мають бути вже зараз. Всiм добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речi на збереження в кладову, як це вони роблять щолiта, роз'їжджаючись на канiкули. Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кiлька сорочок, нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних футболок, а найбiльше - книжки, фотографiї, записи. Ось вони цiлою групою - хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильної пам'ятника батьковi українського театру - Кропивницькому. Ось майовка їхня в Лiсопарку: Таня, смiючись, гойдається на гiлцi. Фотографiї вiн, напевне, забере з собою, а куди оцi товстi зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабiв у Боспорському царствi? Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi, запорозька Хортиця поруч якої нинi пiднявся Днiпрогес, - все це було улюблене коло його iнтересiв, здається, вiн нiколи б не втомився розкопувати, вивчати, дослiджувати свої сонячнi степи вiд їхньої сивої давнини аж до буремних лiт революцiї, коли в тих степах лiтала на тачанцi буйна батькова молодiсть... Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь записи Степура, а далi в кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони теж збираються, примовклi, заглибленi кожен в свої думки. - А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiркує Штепа, вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани в такий час... Ви подумали? - А що їм станеться? - пiдводить голову Степура. - Наївняк! Вiйна йде! Чи, думаєш, мiсто наше вiд неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди! - Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-пiд нахмурених брiв. - Мiсто нiколи не буде здане. - А як буде? - А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi. - Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи волосся. - Мабуть, думаєте, що менi все це не болить, що менi все це не дороге. А хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мої простi селяни, грамоти не знали, i дiди були темнi, i прадiди темнi, як нiч, а менi, їхньому потомку, Радянська влада шлях вiдкрила до свiтла, до унiверситету, до наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але за внутрiшнiм своїм переконанням - наш я, наскрiзь наш! I якби менi законно сказали: Штепо, здай вiдстрочку декановi, одержуй обмотки, гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов би, i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я не з-тих, що самi лiзуть на рожен. З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку i рушив до дверей. - Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслiд Мороз. - А то приведуть на мотузку. - Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi. - Чого доброго, отак i проживе, - сказав пiсля паузи Степура. - Заб'ється в щiлину i всi бурi в нiй пересидить. - Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й є тi, що народженi повзати. В дверi постукали. По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня! Справдi, за мить у дверях з'явились її загорiлi ноженята, спiдничка бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмiє якось мовби не ходити, а пурхати, лiтає на своїй спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в пурханнi, та усмiшка радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля себе й тодi, три роки тому, коли вони тiльки зустрiлися в головному унiверситетському корпусi. - Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд чемодана до неї своє смаглювате, веселiюче обличчя: - Скiльки? На пальцях показала йому: п'ять! - Їй просто-таки щастить, - сказав Богдан до хлопцiв. - Нiколи не готується, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п'ятiрку. Професор тобi симпатизує, не iнакше. - Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила. - Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати? - Ти пояснила? - Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство - це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Вiн просив переказати, щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди! Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище. - Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив Степура. Богдановi й самому стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак - не пiде, та й усе. А чому не пiти? Адже ти ще студент, студентських обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що записався в добровольцi, так це справдi не резон, щоб уникати зустрiчi з вимогливим, доскiпливим твоїм екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторiї, сивий, червонощокий їхнiй Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками, а в кутку стоїть його палиця з срiбним набалдашником у формi маленької скiфської баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вдається до шпаргалки або намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович в мовчазному обуреннi починає сопiти, обличчя до корiння волосся наливається кров'ю, ось-ось, здається, вхопить вiн оту сучкувату палицю та так i трiсне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, i те, що Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-своєму, як його недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан був сповнений до професора щирої пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд нього, i, звичайно ж, не хотiв би образити його на прощання. Вчений широкого дiапазону, друг i соратник вiдомого українського iсторика Яворницького, професор своїми руками перекопав увесь Пiвдень, обстежив найбiльшi скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю i, здається, все шукав собi серед студентiв гiдного помiчника чи, "може, й наступника. Богдановi здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає на нього особливi надiї, а вiн вiддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен... - Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи застану? - Застанеш, вiн ще приймає, - пiдохочувала його Таня. - Ще троє було пiсля мене... За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторiї перед професором. Не було нiкого, вiн зайшов останнiм, залишивши Таню в коридорi. Привiтавшись, пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж розкладених карток, на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було добре знайоме. Доки Богдан, присiвши край столу, обдумував, Микола Ювеналiйович пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до вiдчиненого вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i вони були мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi, чулись команди, чiткий тупiт нiг: видно, проходили строєм мобiлiзованi. - Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi. Професор обернувся вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця розгадане, яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi: - Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово. Богдан назвав питання i вже хотiв вiдповiдати, але професор сумно махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене: - Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi? Колосовський замислено нахмуривсь. - Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi 22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через 129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми... Кiнець їхнiй теж буде однаковим - ви переконаєтесь у цьому, - сказав вiн дражливо i жестом пiдкликав Богдана до вiкна. - Гляньте! Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть i йдуть колони мобiлiзованих. Всi ще в цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi, з клунками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють, пiдтягують, i голоси їхнi звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якiсь безсердечнi й скорботнi. - Вiйни були найпершою причиною загибелi всiх цивiлiзацiй, - сказав професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою, i Карфаген, i перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути пiд час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi городища, щоб переконатись, чим були вiйни для народiв. Людство нашого часу, людство двадцятого столiття, могло б уникнути цiєї трагедiї, так принаймнi досi здавалось нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, є сили, якi дужчi за розум людський, сили, якi, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рiк ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовiчної iнквiзицiї, але то ж була дитяча забавка порiвняно з розмахом диявольських дiй iнквiзиторiв сучасних! Як вони оскаженiли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового унiверситету. В самому центрi Європи сьогоднi - концтабори, фашистськi казарми, гидкий сморiд расизму... - Професор промовчав, стежачи за колоною, якiй не видно й краю. - В мене теж є син. Служить в парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повiрте, бiльше, нiж життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дiсталося нам у виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiдженої культури слов'янства... Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський - всi вони по цей бiк барикад. Все це зараз пiд реальною загрозою, це ви, певне, розумiєте краще за мене, але я хочу, щоб усвiдомлення цього додало вам сил. Богдан вiдчув у себе на плечi його руку. - Дивiться, скiльки їх iде. То все йдуть завтрашнi солдати, простi, звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про фрески Софiї Київської, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але то все друзi Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, єдинi їхнi тепер захисники. Тiльки ви, тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото з вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, i хочеться, щоб, iдучи по нiй, ви пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й дикунства, ота велика гуманiстична традицiя не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, i збережете її - ви! Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомоднi свої окуляри, став протирати їх рiжком поли бiлого парусинового пiджака. Протер, надiв, кашлянув сердито: - Давайте ваш матрикул. Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же бiля вiкна, старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно. - А Ольвiю ми ще розкопаємо, - нагадав професор, коли Богдан, потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж вам, i не забувайте свою альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила... 8 Вечiр. У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям - у дорогу. З однiєї з кiмнат другого поверху раз у раз лунають вигуки "гiрко!" - там студентське весiлля. Мар'яна й Лагутiн одружуються. Ще вчора про це не було мови, i самi вони, здається, не думали про це, а коли стало вiдомо, що завтра Лагутiну йти, Мар'яна приголомшила своїх факультетських друзiв несподiваними запросинами: - Приходьте, одружуємось! Зубрiвка стоїть на столi, печиво лежить купами, чорний хлiб та свiжа зелень, що її привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько Мар'янинi сидять мiж студентами за столом, мати розчулено витирає хусточкою очi, а батько суворим поглядом оглядає то бiляв