ого тендiтного жениха, то його друзiв, що з незвички швидко повпивались, поблiдли i вже поколихуються, посоловiло стрiпують чубатими головами, що їх ледве тримають худi студентськi шиї. - Гiрко! - погукують до молодих. - Гiрко! Справдi, гiрке якесь, безрадiсне це весiлля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар'яна має нареченого, не раз бував вiн i в них дома, оцей тендiтний, стебелястий хлопець, очi в якого такi голубi i трошки насмiшкуватi, впертi. Двадцять рокiв йому, молодий, як барвiнок, так i вiє вiд нього свiжiстю, молодiстю, чистотою. Гарний зять. Тiльки чи надовго? Всi оцi хлопцi, що сидять за столом, молодi такi та здоровi, пiдуть завтра, покинуть свої книжки та науку, а чи всi з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весiлля мрiяла мати. Думала, коли дiти довчаться, згуляють весiлля по-справжньому, добре пiдготувавшись, скликавши всiх родичiв та знайомих заводських. I свати, батьки Славиковi, приїхали б, - десь вони вчителюють обоє на Сумщинi. Дома, на вiдкритому повiтрi в садку, а не в цiй душнiй, замаскованiй ковдрами кiмнатi; мали б стояти довгi, заставленi стравами столи, електричнi лампочки гiрляндами висiли б просто мiж листям на деревах - є серед родичiв свої електрики, все зробили б - i свiтло було б, i людно, i весело, музика гримiла б до ранку, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весiлля. А замiсть цього наспiх зiбраний студентський стiл i, як недобре нагадування товариству, зятiв парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробi, наготований для походу. - Гiрко! Гiрко! Славик трохи аж нiби соромиться свого раннього весiлля i трохи нiби iронiчно до нього ставиться, намагається вiдбутися жартами, коли вимагають "гiркої" - щоб при всiх вони з Мар¢яною цiлувались! - але вiд матерi нiчого не приховаєш, вона помiчає, як крiзь юнацьку оцю соромливiсть i насмiшкуватiсть час вiд часу так i прозирне, так i сяйне з блакитних отих очей глибока нiжнiсть i смуток, коли Славик гляне на свою наречену. Мар'яна весь вечiр нервово-весела, удавана весiльна буйнiсть мовби захопила її всю, але хвилинами ця радiсть з неї враз опадає, очi беруться поволокою, i тодi вона тiльки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам'ятовуючим, поглядом. Тодi нема вже їй дiла до гостей, бачить лише його. Свiтле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий рiвний нiс з чутливо-трепетними нiздрями, i по-дитячому припухлi, щойно цiлованi губи, i туманна синява очей - все це її, її! Дивлячись у блакитнi тумани його очей, вона так i танула, забувала про все, крiм нього, i то палахкотiла жаркими рум'янцями, то враз, наче злякавшись чогось, - може, передчуття якого? - блiдла раптом, i слiди рум'янцiв, що залишались жеврiти на зблiдлому в мушках обличчi, були якiсь жалiбнi, перемученi... Вiн, тiльки вiн був тут для неї, i на нього дивилась, на його добру вiдкриту усмiшку, а iнших ледве чи й помiчала - помiчала, якось не помiчаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похiдний, тодi вона неначе ладна була закричати i, вже забувши про присутнiх, одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому жданнi тiєї години, тiєї митi, коли вони нарештi залишаться вдвох. Сама вона наполягла на цьому весiллi, коли дiзналась, що завтра вiн iде. Одруження й весiлля їй теж уявлялося не таким, наспiх влаштованим в цю прощальну нiч, коли все мiсто огорнуте темрявою, в тривозi, розбентеженостi, i пости стоять на дахах, i плачуть, вдовiючи, жiнки по квартирах, вiддаючи вiйнi своїх найдорожчих. Вдень би, при сонцi грати це весiлля. Але не сонце освiтлює їхнє єднання на все життя, не пiсня роздольна, радiсна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут i не зникає. В своїй руцi вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з своєї весь вечiр. Поруч з Славиком сидить її, Мар'янин, батько - круглоголовий кремезний вусань з густими, ще зовсiм чорними бровами. Вiн був проти цього весiлля. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою i, лише добре пiдвипивши, обертається нарештi до зятя. - Скажу тобi, Ярославе, не хотiв я цього весiлля вашого, скороспiлого, не так це робиться в нас, та що ж, - вiн прихилився вусами до зятя ближче, - такi днi переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось i ми на територiї заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцiю переводимо... Якби завод вiдпустив, я й сам би пiшов туди, куди й ви, дарма що лiта. Настав, видно, час вогнем перевiрити, чого ми i нашi дiла вартi. Позаписувались оце ви. Що ж... За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не спадали. Знаєш, куди йдете? - Приблизно, - всмiхнувся Славик. - В ковальський цех iдете. У нас на заводi в ковальський ми вiдбираємо людей особливої проби, ледащо в нас довго не втримається. Отак i в армiї. В писарi не шийся - iди чесно в пiхоту, то якраз вiн i є, ваш ковальський цех... Славик уважно слухав старого i, здається, й не вiдчував, як Мар'яна гаряче гладить пiд столом його руку. - Коли вже вiн вирiшив, то за нього не турбуйтеся, тату, - спокiйно, з гордiстю сказала вона. Хлопцi завели патефон, але вiн хрипiв, його неприємно було слухати. Тодi хтось подав думку: - Краще попросимо Ольгу, хай заспiває. Ольга-гречанка чудово спiвала, всi знали це, i її не довелося довго упрохувати. Притихли всi, i з кутка, де вона сидiла, полинула якась малознайома, старовинна пiсня, що її принесла Ольга в унiверситет десь iз своїх приазовських українсько-грецьких поселень: "Долина глибока, калина висока, аж додолу гiлля гнеться". Зараз, коли Ольга спiвала, некрасиве обличчя її набуло якоїсь сумної чарiвностi, очi, розгорiвшись, спрямувались понад цей весiльний стiл на замасковане ковдрами вiкно, мовби туди, кудись за вiкно, посилала вона свою сумовиту пiсню. А внизу, надворi, стоїть на посту Степура, добровiльно пiдмiнивши Мороза, що поїхав до родичiв на Основу. Стоїть, вiдстоює свiй останнiй студентський пост, i йому теж чути, як нагорi там час вiд часу гукають "гiркої", i чути цю пiсню, що зараз ллється звiдти i забирає вiд нього його кохану, вiддає її в цю нiч iншому назавжди. Слава Лагутiн став йому на життєвiй дорозi. "Якби не вiн, якби його не було в унiверситетi, то хiба б вона не могла покохати мене? - думалось Степурi зараз. - Невже нема в менi чогось такого, що могло б сподобатись дiвчинi, привабити її? Невже їй всi вiршi мої так нiчого й не сказали?" Степура був поет. Писав довгi, трохи сентиментальнi вiршi про нещасливе кохання, про веснянi солов'їнi ночi, про мiсяць та зорi над своєю Ворсклою, чистою, мов iз слiз, рiчечкою пiвденної Полтавщини, звiдки вiн був родом. I хоч вiршi його нiде ще, крiм факультетської стiнгазети, не друкувались, все ж товаришi вважали його справдi поетом. Самому зараз дивно: за що? Мабуть, тiльки за правдивiсть, за щирiсть почуття, вкладеного в отi кострубатi рядки, адже вiн писав про те тiльки, що любив, що сам пережив. Мар'яна, яку третiй рiк безнадiйно кохає Степура, сьогоднi вiддається другому, а той, хто заволодiв її душею, хто зробив Степуру нещасливим, сидить зараз там, нагорi, i то йому кричать "гiркої", i вiн цiлує її при людях в отi вуста напiввiдкритi, i очi її горять, i щоки палають жарко-смаглявi, мов яблука старого українського сорту "циганочка"... Звичайно ж, вона мусила дiстатись Лагутiну. Коли в думцi порiвнює себе з Лагутiним, це порiвняння завжди не на його користь. Той дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а вiн важкодум, з грубим широким обличчям i качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з доiсторичною важкою щелепою, i тодi ненавидiв свою зовнiшнiсть i вайлакуватiсть. Була в ньому сила, але i в цiй силi було щось селюцьке, важке, неотесане, i коли на заняттi в спортивному залi вони по черзi пiдходили до турнiка, то й тут перевага завжди була на боцi Лагутiна. Крутячи на турнiку "сонце" не гiрше Колосовського, Лагутiн легко й красиво влiтав у повiтрi, i Мар'яна дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же турнiк забирався вiн, Степура, то пiд ним металева перекладина аж вгиналась, вся споруда турнiка скрипiла й бряжчала, i дiвчата з виском розскакувались - їм все здавалося, що Степура з своєю вагою ось-ось зiрветься i вб'є когось. Пригадує, як ще на першому курсi Мар'яна опитувала на факультетi хлопцiв, хто в яку спортивну секцiю запишеться, тодi Лагутiна вона сама записала в легкоатлети, а Степуру, навiть без йото згоди, нiби на глум, записала в штангiсти, хай iде вергає штангу. I вiн таки ходив на ту секцiю, виважував ту iдiотську штангу i писав про Мар'яну свої безнадiйнi, розчуленi вiршi. Одного разу Степура випадково почув, як Лагутiн, стоячи з хлопцями бiля свiжого номера стiнгазети i вголос читаючи його вiршi, насмiшкувато коментував їх, дивуючись - звiдки, мовляв, у такого важкоатлета стiльки розчуленої сентиментальностi, звiдки в нього всi оцi очi-ночi. I хоч говорив вiн все це легко, весело, беззлобно, але Степурi, що стояв неподалiк, хотiлося вбити, задушити його в ту мить. В душi його пiсля того випадку вкоренилась невиправна чужiсть до Лагутiна. Темна сила ревнощiв, та сама сила, що клекотiла в його дiдах i прадiдах, що з кiллям гасала ночами по сiльських вулицях, розламувала тини, носила ворота на плечах, вона ж, прокидаючись, пiдiймалася i в ньому, паморочила свiдомiсть, розпалювала й тьмарила мозок. З Лагутiним вони майже не розмовляють з того часу. Важка неприязнь залягла мiж ними, неприязнь, яка Лагутiна бiльше дивувала, а в ньому раз у раз розбушовувалась жагучою ненавистю, особливо коли бачив, як Мар'яна бiгає за Лагутiним або з трепетом жде його десь бiля бiблiотеки в своїй дiвочiй всепокiрностi, а вiн, пiдходячи до неї, аж нiби знехотя бере її пiд руку, бере як щось вiд природи належне йому. Катуванням для Степури обернулося оце їхнє весiлля! Вони i його запрошували, щоб заходив, коли вiдвартує своє. Цього тiльки йому бракувало до всiх його терзань... Змiнившись з поста, вiн, мов злодiй, прокрадається коридором до своєї кiмнати мимо їхнiх навстiж вiдчинених в коридор весiльних дверей. На мить угледiв за столом Мар'яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось говорила до Славика, смiялася, зазираючи йому в вiчi, а рука її розiмлiло лежала в нього на шиї. Степура мерщiй прошмигнув мимо дверей, забрався в кiмнату червоного кутка, порожню, темну, сiв бiля дiжки з фiкусом i жадiбно закурив. Чув вiддалений гомiн весiльний, а перед очима весь час стояла вона в усiй своїй яскравостi - бiлозуба, червонощока. Якби був скульптором - вилiпив би високий отой лоб! Якби був живописцем - намалював би отi калиновi щоки. Якби мав право, щасливе право коханого, як шалено цiлував би отi очi зорянi, повнi жагучого п'янкого свiтла. Але геть цi думки! То все не твоє! Ти збоку, ти зайвий. Очi блакитнi їй любi, i нiяких iнших вона знати не хоче! 9 - Iсторики, шикуйсь! Дукнович виривається з материних обiймiв i кидається до шеренги. Мати якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син уже за межею її материнської влади, вже там, де дiють iншi, залiзнi закони, де лунають iншi, залiзнi слова: - Кроком руш! Як їх багато. Студенти й студенти. Iдуть iсторики, лiтератори, географи, бiологи, хiмiки... Iдуть, чiтко карбуючи кроки по бруку, i вiн, її Мирон, от-от загубиться мiж ними iз своїм рюкзаком. Ось вiн на мить озирнувся, помахав їй рукою, i навiть в цю болючу прощальну хвилину не обiйшовся без жарту, на ходу вiдкозиряв матерi, кинув усмiхаючись: - Прощай, мамо, не горюй! I цi слова враз пiдхопила вся колона, i вони стали пiснею. "Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцiлуй", а їй, матерi, аж мурашки пробiгають по тiлу вiд того, що цi випадково, наче жартома кинутi сином слова вже лунають над колоною крилатою пiснею, могутнiм прощальним криком юнацьких сердець. Сама юнiсть iде, красивi якi люди все йдуть... Iдуть i спiвають бадьорими голосами, i видно усмiшки на юнацьких обличчях i блиск сонця в очах, але пiд цим буйним, майже безшабашним спiвом чути - клекоче сльоза. Прощальною пiснею жбурляє колона матерi в обличчя, i рветься серце вiд їхнього спiву, що нiби вихлюпнувся з унiверситетських коридорiв, з недавнiх їхнiх безжурних комсомольських зборищ. Пустiє, безлюднiє вулиця - вулиця Вiльної академiї, що бачила студентськi барикади 1905 року i вирувала мiтингами в 1917-му, i лише бронзовий Каразiн, засновник унiверситету, стоїть самотньо навпроти бiлого спорожнiлого унiверситетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на центральну магiстраль, витягується в напрямку на заводи. Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають? Студбат iде. Студентський батальйон добровольцiв проходить мiстом. Студбат - дивне це слово, вiднинi назавжди ввiйде воно в материне життя, в її безсоннi ночi, материнськi тривоги. Квапливо йде вона в гуртi проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблискує рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкидає налiво й направо матерям жарти та пiдбадьорливi прощальнi усмiшки. Поки що усмiшки на юнацьких обличчях i жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже бачить їх в кровi на операцiйних столах, вже це йдуть повз неї то вбитi, то пораненi, то пропалi безвiсти... Вона не знала до останнього, що син її йде, що вiн був у райкомi. Дiзналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лiкар, вона теж тепер в армiї насилу вiдпросилась сьогоднi в начальства проводжати сина, а батько й зовсiм не змiг: вiйськовий лiкар, вiн зараз днi й ночi у вiйськкоматi, в комiсiях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобiлiзованi, яких вiн вiдправляє туди ж, куди йде оце їхнiй син. Сусiдка Духновичiв по квартирi, яка не приховує того, що хотiла б бачити Мирона своїм зятем, дiзнавшись, що вiн iде, прибiгла в кухню, розполохана, стривожена нiби ще бiльше, нiж мати: - Куди ви його пускаєте? Що ви собi думаєте? - А що ж робити? - Обоє лiкарi, хiба ж довiдку ви йому не добудете? - Яку довiдку? - Про стан здоров'я... Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все перевернув на жарт: - Поганої ж ви думки про моє здоров'я, Семенiвно, - сказав, злегка плеснувши сусiдку по спинi порожнiм рюкзаком. - Та гляньте, якi ось у мене бiцепси на руках. А крiм того, духовнi м'язи. Ви мене ображаєте цими розмовами про довiдку. Жарти жартами, а кому, як не матерi, краще знати, яке в нього справдi здоров'я, як легко чiпляються до нього всякi хвороби, а хто ж буде їх там одганяти вiд нього, адже матерi не буде коло нього в окопах. Бiля мосту вона вiдстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитiй сонцем вулицi заводського району. Заводи й заводи. Промiж ХПЗ, "Серп i Молот", ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт, стелеться їхня путь... Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матерi серед iнших матерiв, i все, що йому хотiлось би сказати їй у цю мить, тiльки клекоче в ньому, душить його, обпiкає. Нiколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одiрвати її руки вiд себе. Сьогоднi вiн вперше побачив матiр у вiйськовому. Гiмнастьорка новiсiнька, аж шелестить, i петлицi з вiдзнаками на поморщенiй бiлiй маминiй шиї, i сивина з-пiд пiлотки, такої на нiй недоречної... Все мiсто мовби повито зараз її смутком, її любов'ю. Мiсто барикад, бастiон заводiв, фортеця сили iндустрiальної, мiсто, що, як витвiр самого народу, звелося серед мальовничих просторiв Слобожанщини... Кам'яне, розiгрiте сонцем, громаддя, що пашить обабiч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться на стiни, i хочеться крикнути їм: "Я люблю вас, стiни!" Дивиться на камiнь i волає душею: "Я люблю тебе, камiнь!" Оце воно, те камiння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, мiсто мого дитинства i юностi! В окопах, у найтемнiшi ночi твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне пiдтримки, на помiч їй прийде у згадках оце залите сонцем мiсто, де ти залишаєш своїх рiдних, майдани й бiблiотеки, залишаєш оту вуличку Вiльної академiї, вiд самої назви якої тебе проймає трепетне хвилювання, бо там твiй унiверситет, твоя альма-матер! Iдуть з мiста, i невiдомо, хто з них повернеться, а для кого не буде звiдти вороття. Але Духнович не почуває страху в собi. Йому майже радiсно чути в собi болiсне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому оцьому, що вiн залишає, прикрити собою це мiсто, врятувати, зберегти. Iдуть i йдуть. Спини вже змокрiли пiд рюкзаками, є он затiнок мiж деревами, але вiн уже не для нас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи! Прощай, залiзо й камiння сiре, що тебе хочеться назвати святим. Вийшли за мiсто, i виявилось тут, що не всi проводжаючi повiдставали, що вслiд за колоною. все йдуть табунцем дiвчата-студентки, аж сюди несуть їх мiцнi молодi їхнi ноги. Невеликий гуртик зостався з дiвчат, гуртик найзатятiших. Он Мар'яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навiть невiдомо, кого вона й проводжає, мiж ними урочисто несе свiй повний високий бюст Лiда Черняєва, ставна блондинка з хiмфаку, ну i, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з своєю широкою усмiшкою, не вагаючись, зовнi мовби легковажно пiде за своїм Богданом, на край свiту. Богдан iде правофланговим попереду колони, там височiє струнка його постать, бiля нього Степура, неподалiк Духнович i ще найвищi ростом. Дiвчата вiд них далеко, їм видно тiльки рюкзаки та голови хлопцiв, їхнi засмаглi спiтнiлi шиї. Iнодi хлопцi озираються, гукають дiвчатам, щоб уже вертались, бо й самi вони не знають, куди їх ведуть i скiльки ще їм iти. А дiвчата не зважають, поскидавши босонiжки, несуть їх у руках i все йдуть за колоною, iдуть з таким виглядом, що готовi, мовляв, iти з вами нето до Чугуєва, а справдi хоч i на край свiту. - Вертайтесь, годi! - гукають їм уже й командири. Лише пiсля цього дiвчата зупиняються, i хлопцi, оглядаючись, бачать їх табунцем край шляху. Зменшенi стоять, засумованi, непорушнi. Через деякий час їх уже затягує текуче польове марево, i вони для хлопцiв уже мають вигляд вiчних, пiсенних, отих, що колись проводжали своїх милих за Дунай, у похiд. 10 Є в Днiпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, i кривi мiськi вулички збiгають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об пiдмурки цiле лiто хлюпощеться вода, а на стiнах будиночкiв, як ватерлiнiї на корпусах суден, смугами тягнуться слiди весняних повеней. Тут вже людське життя на виднотi. На весь Днiпро виднiє розвiшана бiлизна, i купи смiття, що його валять з берега, i чийсь перекошений, вкритий iржавою жерстю голубник. Така собi надднiпрянська Венецiя. Своя трудова Венецiя з блиском води пiд вiкнами, з бiлизною на мотузках та з зеленими шатрами акацiй, що в сонячний день, як у дзеркалi, вiдбиваються в тихiй синявi Днiпра. Крiм акацiй, тут ще кiлька тополь росте, дикий виноград по верандах в'ється, а в одному дворi, десь серед отих iржавих жерстяних парканчикiв та старих розсохлих просмолених човнiв, - жеврiють мальви! Хтось посадив. I тополя, i мальва, i жерсть на голубнику, i перекинутий догори протрухлий, просмолений човен - все то якась суцiльна, гармонiйно злита в одне цiле картина життя, а в центрi її сидить дiвчинка з кiсками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко. Їй вiсiм або десять лiт. Сходи перекошенi аж у воду ведуть. Просто бiля їхнiх вiкон на Днiпрi стойбище човнiв, доглядає їх дiдусь цiєї маленької Танi, живий потомок запорожця. Довга бiла борода, в плечах сила кряжиста - вiсiм пудiв якiрного ланцюга пiдiймає сам. Увечерi стоїть на березi високий, замислений, сивий, як Гомер. Довго думає щось, потiм скаже раптом: - Царi були неграмотнi. I знов мовчить. Про все в нього своя думка, свiй присуд, i Танi подобається, що вiн нiкого нiколи не боїться, а про Днiпро та про пороги днiпровськi говорить, як про своє подвiр'я. Човни, що стоять прикутi лаццюгами в затоцi, здебiльшого мають наймення, i по самiй назвi вже можна вгадати чий. Великий голубий "Арго" - це професора з гiрничого, що одружується втретє; трохи далi "Єрмак" старого прокатника з заводу, за ним заводський парусник "Скiф", а бiля самого причалу скромна двовесельна батькова "Мрiя". Батько Танин працює прокатником на заводi, а у вiльний час пiсля роботи - завзятий рибалка, цiлi ночi на Самарi бiля рибальських вогнищ. Першi враження її дитинства - це вранiшнi гудки, що кличуть батька заступати на змiну, i високi заводськi дими на лiвому, i ще невiддiльне вiд її дитинства - це отi двi райдуги залiзничного мосту через Днiпро, що бiлiють за скелями Комсомольського острова, i самий острiв, що блищить камiнням серед Днiпра; весь мовби огорнутий серпанком дiдусевих легенд. Це той острiв, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом вiд бурi, де Святослав робив перепочинок, iдучи в похiд на Вiзантiю, а горби отi скелястi - це тi, що з них козаки, прямуючи з верхiв'їв, уже виглядали Сiч. Гарний Днiпро у верхiв'ях, чарiвний бiля Києва, але не менше в ньому краси i тут, де вiн вбирає в себе Самару, де так широко й вiльно розкинувся перед степами, що розляглися на пiвдень i на схiд. Нiде нема стiльки вiльностi й простору, як тут. Днiпро розлився, як небо, вiн бiля острова мовби хотiв зiбрати всю свою силу, щоб здвигнути камiнь, перебороти скелi i ще швидше ринути далi через пороги вниз. Звiдти з татарщини, на отi горби за Самарою, вискакували колись на диких своїх конях ординцi-кримчаки з напнутими луками, там десь народжувалась дума "Про трьох братiв озiвських"... Увечерi, коли з тiєї татарщини, з синьої мли засамарської сходить мiсяць, Таня, вмостившись бiля дiдусевих нiг, слухає його сумовитi легенди, що їм кiнця краю нема. З правiку селилися тут по зимiвниках запорожцi та лоцмани днiпровськi, мужнi й вiдважнi люди що знали всi примхи порогiв i, ризикуючи життям, проводили вниз i князiвськi вiтрила, i купецькi каравани i заробiтчанськi чайки. Хто знає, чи не дiдусевi легенди, спогади та перекази про давнину i заронили в Танину душу першу любов до рiдного краю, ще з шкiльних лiт розбудили мрiю вивчитись, стати дослiдником оцих островiв i степових могил, що їх все життя розкопував дiдусiв знайомий - академiк Яворницький, стати iсториком рiдного Днiпра з могутнiми заводами по його берегах. Коли перд нею, дочкою робiтника, вiдкрилися дверi унiверситетськi i вона стала студенткою, то здавалося, що цим уже досягнуто все найзаповiтнiше. Унiверситет був її мрiєю, але вiн перевершив мрiю: вiн дав їй кохання. Покохати! Вперше покохати! До зустрiчi з Богданом при всiх буйнощах своєї фантазiї Таня не могла уявити, скiльки чарiв, скiльки муки й щастя таїть у собi це людське почуття. I ось тепер, коли це почуття з такою повнотою виколосилось в нiй, коли навiть i сама наука з її скiфськими могилами вiдступила перед ним, дiвоче серце вже по вiнця мусить налитися гiркотою розлуки, i життя тепер перетворюється в невщухаючу тривогу за нього, за найдорожчого, котрого в будь-який день, в будь-яку мить вiйна може вiдiбрати назавжди. Зникла у балцi колона студбату, потiм ще раз з'явилась по той бiк балки на пагорбi i пiсля цього, сховавшись, уже не з'являлась. Пiшов Богдан, зосталося для Танi мiсто порожнє без нього, порожнi гуртожитки, куди не хотiлося повертатись. - Ходiм до мене, - вiдчувши її настрiй, запросила Мар'яна, i Таня одразу погодилась. Пригасла, без посмiшки, маленька, змучена ходьбою, - такою тепер дибала поруч Мар'яни. Мар'янинi батьки живуть край заводiв у селищi тракторного. Добуватись звiдси в унiверситет Мар'янi далеко, i вона вивоювала собi мiсце в гуртожитку. Тепер їй те мiсце, здається, вже буде не потрiбне. Селище зустрiло їх садками, бурiючими вишнями червня. Таня й ранiш бувала тут. I хоч це селище зовнi не схоже на те, де виросла вона, - тут все розмiрене, розплановано, будиночки все новi, i кiнотеатр модерний, що вгруз в землю, як бомбосховище, - проте сама атмосфера робiтничого передмiстя нагадувала Танi домiвку, i завжди приємно було їй опинитися в середовищi цих простих трудових людей. Надвечiр тут заводили патефони, було повно музики, по садках бурхала iз шлангiв вода на зелень, на квiти, за столиками пiд деревами виклацувало домiно, так виклацувало, нiби через селище проходила кiннота. Зараз нiчого цього не було. Була якась пригнiченiсть, напруженiсть, безвiдраднiсть. Бiля хвiртки зустрiли Мар'янину матiр. Непривiтна, сердита, вона несла кудись пiд пахвою радiоприймач з обривками антени та заземлення, що так i телiпались бiля нiг. - Куди ви, мамо? - запитала Мар'яна. - Здавати несу. - Отаке! Нащо? - Загадали. Мар'яна здивувалась: - А як же зведення слухатимем? - А щоб не слухали. Щоб нiчого не чули! Клава он приїхала, таке розказує, що душа холоне! Клава - це старша Мар'янина сестра, уже замiжня. Застали її в садку бiля столика: приклавши до грудей дитину, вона саме годувала її. - Клаво, сестро! - кинулась до неї Мар'яна. - Ти прямо звiдти? Звiдти - це значило аж з-пiд самого кордону, там служив її чоловiк-лейтенант, i вона була з ним. Сама ще молода, а вся перемучена, сидить, зсутулившись, i по плечi розповзається важкий клубок кiс, так само чорних, густих, як i в Мар'яни. Очi в Клави схiднi, мигдалевi, в них повно смутку, повно ще не прочахлого горя - видно, набачилась страхiть. - Розказуй же, як там? Ваня живий? - Не знаю. Нiчого не знаю. - Клава зiтхнула тяжко. - Коли почалося, забiг на хвилину: "Клаво, бери малого - i на вокзал". А вокзал уже горить, вибухають цистерни, палає хлiб у вагонах, той самий хлiб, що його вiдправляли їм же якраз, у Нiмеччину. I оце, як була, без вузлика вирвалась, без нiчого, тiльки з ним, з оцим, - вона притиснула дитину до грудей. - Не страшно, житимеш у нас, i я ж солдатка тепер. Разом житимем, поки все скiнчиться. Я певна, i це скоро кiнчиться. - Ой навряд. Там стiльки танкiв вони пустили, в небi вiд лiтакiв чорно. Чим нашi досi тримаються, самiй дивно, зовсiм зненацька це нас застало. Перед самим наступом нашу артилерiю якраз на ремонт вiдвели, треба ж додуматись... Вона стала розповiдати, як бомбили їх у дорозi, як горiли станцiї, на однiй з них i вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у смертях людських, у трагiзмi нерiвної боротьби поставала перерв ними країна з Клавиних розповiдей. Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподiвався її тут зустрiти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його: - Ну, прикордоннику? I, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клавi. - А де ж мати? - Понесли здавати приймач, - сказала Мар'яна. - Що ти мелеш? Який приймач? - Наш, звичайно. Батько засопiв, пiдiйшов до умивальника пiд деревом i, сердито брязкаючи краником, почав мити руки. Таня, дивлячись на його руки, вiдзначала собi, що вони такi ж великi та огрублi в роботi, як i в її батька, i ще думала, що цими руками старий робiтник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогоднi пiшли захищати Богдан та всi їхнi хлопцi-волонтери. Якою цiною воно буде вiдстояне? Чиїм життям i чиєю кров'ю? Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гiлля, дiвчата лаштували обiдати. Посiдавши за стiл, чекали матiр. Клава розповiдала батьковi знов про свої митарства, а вiн сидiв мовчазний, дивився кудись вподовж вулицi, в кiнцi якої вiдкривалися вже поля, голубiло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцевi, як рокiв з десять тому тут, де зараз селище тракторобудiвникiв, i далi на пiвнiч, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито, вiдкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхнiй, старий чекiст, верхи на конi їздив по територiї, бо не пройти було пiшки по осiннiй .грязюцi. В бараках жили тодi, iнженерiв не вистачало, i в нього вдома був цiлий гуртожиток - п'ять племiнникiв тiснилося, що приходили з села до нього, до дядька, з дерев'яними сундучками. Всiх повчив, повлаштовував - поповнили робiтничий клас. Здається, це так недавно було. I директор на конi, i перший трактор, що виходить, з ворiт цеху пiд музику, i Мар'яна в школi серед дiтей-iноземчат - там у них був цiлий iнтернацiонал, бо на заводi працювали в тi роки американцi, i чехи, i нiмцi, i англiйцi, поприїздивши сюди разом iз своїми сiм'ями. З-помiж нiмцiв був один у них iнструктор в цеху, якого дiвчата так i називали: фашист. "Руськи ремонт - капут машина", - улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без iноземних спецiалiстiв, - i машина не "капут", тисячi тракторiв їхнiх пiшли на поля, i самi робiтники вже з баракiв перебралися жити в оцi будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались - випирають гiллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцевi другим заняттям, I для нього та для його товаришiв по ковальському кращого заводу i кращого соцмiстечка на землi нема. Вiн чує, як Мар'яна розповiдає Танi теж про це, як дерева тут першi садили, як батько з матiр'ю засперечалися тодi, що саджати: - Тато - вишнi, бо з кожної вишнi, мовляв, щонайменше буде по вiдру ягiд, а мама - тополi. "Що з тих тополь - один пух летить". А кiнчилося тим, що посадили, бач, i вишнi, й тополi. Вишнi давно вже родять, i пух iз тополь летить, як цвiтуть на початку червня, i Мар'яна любить той пух. Мати прийшла хоч i без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої, нiж iшла з дому. Присiвши до столу, стала розповiдати: - Тiльки що в Писаренчихи на пiвнiв ворожили. Спершу їхнiй уже був зверху, а тодi наш розправив крила, як накiрчив, аж пiр'я з Гiтлера полетiло! Iншим разом смiшно було б таке слухати, але зараз не смiялись, лише Клавине маля, розiгравшись, розпускалось в усмiшцi та все ловило рученям бубку на вишневiй гiлцi. Батько на нiч зiбрався знов на завод. Перед тим як пiти з двору, ще раз схилився над внуком, якого Клава прилаштувала пiд вишнею в гамацi. - Не падай духом, козаче, не падай, - глухо казав старий до внука. - Коли в колисцi бомба не взяла, тепер житимеш... Все ще в нас попереду. Ще трiскатиметься вiд наших болванок їхня погана земля... Клава з дитиною в цей вечiр рано лягла спати, вимучилась з дороги. Тiльки Таня з Мар'яною ще довго стояли .бiля хвiртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорi шелестить вершечком ровесниця тракторного - тополя. 11 Летять студентськi чуби! Купою лежать вони на землi, мiшма - русявi, чорнi, каштановi, бiлявi, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть. Бiля лазнi, в тiнi зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерiв, тiльки й чути регiт та вигуки: - Готовий! Далi! З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру. На помiч солдатовi-перукаревi став сам помком взводу першої роти студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знiмати чуби з ученої братiї є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та бiлявих, а зуби вiн аж зцiплює, ведучи машинкою по студентськiй головi, i той, що попався йому в руки, тiльки покректує та зойкає, коли вже терпiти несила. - Терпи, студенте, пiхотою будеш - примовляв крiзь зуби Гладун. - Це тобi, брат, армiя, а не унiверситет, де мiг патлами метляти! Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетiв, i вже ти голомозий, гребiнець свiй можеш закинути в кущi. Смiшними виходять хлопцi з-пiд машинки, голови стають бугруватi, в того якась гунадза випирає на тiм'ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став зовсiм якимсь жалюгiдним: всi помiтили одразу, що голова в нього витягнута, гостра i нагадує формою диню, а на нiй незграбно стовбурчаться величезнi червонi вуха, що одразу стали предметом дотепiв. Хто без чубiв - мовби поменшали всi на очах. Зовнi студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нiбито легко, кепкують один з одного, перестрiлюються жартами, але в їхньому смiховi й жартах чується жаль i присмута за втраченим, вловлюється вiдчуття якоїсь приниженостi, що її завдано їм оцiєю процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якiсь знаки їхнiх iндивiдуальностей, те, що робило їх не схожими мiж собою, летить у минуле їхня студентська розхристанiсть, безтурботнiсть, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замiсть рiзномастих чубiв, тепер однi голi, зведенi старшиною до стандарту лоби. Безчубi, з бугруватими, гулюватими головами пiдхопили вiд когось iз надстроковикiв i вже охоче завчають, замiсть премудростей унiверситетських, жартiвливi заповiдi солдата: 1. Будь далi вiд начальства, бо дасть роботу. 2. Держись ближче до кухнi. 3. Коли що незрозумiле - лягай спати. Всiм студбатiвцям, зважаючи на їхнє звання курсантiв видали обмундирування командирське, в тiм числi i добреннi, з халявами вище колiн юхтовi чоботи, якi до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи вiйни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм цi чоботи, не мiг приховати своєї заздростi i ревнощiв до тих, хто їх одержує, бо сам вiн, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзовi i юхтових йому й зараз не належало. - Ну, за що тобi такi чоботи? - каже вiн, недбало кидаючи Духновичу його пару. - Щоб їх заслужити, треба сiм пудiв солдатської солi з'їсти. А ти? Ну хто ти є? Духнович з таємничим виглядом, стишено зiзнається йому: - Ми - iнтелектуалiсти. - Це що воно? - той дивиться на нього з пiдозрою. А зоставшись самi, хлопцi регочуть: - Ось побачиш, заявить... - Вiн тобi дасть iнтелектуалiста? - каже Дробаха. - Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе маринiстом. З помкомвзводу Гладуном у студбатiвцiв з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязнi. Призначений командиром до iсторикiв. Гладун зрозумiв свiй обов'язок так, мовби це дали йому табун коней i вiн повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи i всiма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армiйське, всiма статутами передбачене сiдло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой унiверситетський дух, оте вiльнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислiв'ям для нього стало: "Це не Вiльна академiя, це - табiр, ясно?" Сам вiн навiть серед надстроковикiв видiляється своєю пiдтягнутiстю та бравим, молодецьким виглядом. Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обiддя гни, йде на тебе, i в очах - холод, а лоб упертий, хоч яку стiну проб'є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, вiн здобував немало парубоцьких перемог i, кажуть, нiбито вiв навiть список своїх любовних жертв. З вигляду бравiшого в таборi не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируваннi пiлотка вiд вуха рiвно на два пальцi, комiрець довкола налитої кров'ю шиї навiть у найбiльшу спеку блищить бiлоснiжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втiлення табiрної дисциплiни, незламного духу i букви i статутiв! Цей табiр, його посипанi пiсочком алеї серед столiтнiх дерев, грибки, намети, подiрявленi кулями i мiшенi, спортивнi снаряди та смуги перешкод усяких - це був свiт, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього. Вiн тiшився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на свiтаннi до них у намети i витрясати з iнтелектуалiстiв їхнiй ранковий сон: - Ану, пiдйом! Пiдйом! Годi нiжитись! Сьогоднi стройова, а не бiноми Нутона! На плацу вiн їх ганяє до сьомого поту. Де найглибшi рiвчаки, де найколючiшi будяки, там вони кiлометрами повзають пiд його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпiвши, спробує нарiкати - такий начувайся! Iншi стануть на перепочинок, а цьому й тодi перепочинку не буде, вiн i тодi пiд палючим сонцем займатиметься шагiстикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманiлостi колючи раз за разом напханi соломою опудала. Звичайно ж, найбiльше цього щастя перепадало Духновичу, проте й пiсля помкомвзводової надбавки вiн не мiг тримати свiй язик на припонi: - Та що це, справдi? - казав вiн, вiдпльовуючи землю, якої пiд час повзань завжди умудрявся наїстись. - Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тiльки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас... Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала. - Я тобi ось покажу Кос-Арал. - Не "тобi", а "вам". - Це однаково. - Кому однаково, а кому нi. - Комiсару пожалiєшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Нi, ми й не таких уламували. - Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмiшкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. - Встать! Кому сказано - встать? До тiєї он кобили по-пластунському - туди й назад - марш! Духнович, пiдвiвшись, все ще, видно, думав, що Гладун тiльки залякує, i не спiшив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо: - Спольняй! Боляче дивитись було, як Духнович, що тiльки-но присiв бiля них, де вони вивчають статут, мусив знов iти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повнiй викладцi, на лiктях долаючи вiдстань до тiєї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузi. Виконуючи команду, вiн таки лiг, не лiг, а повалився в пилюку всiм своїм незграбним довготелесим тiлом i розморено, важко поповз. - Бач, як пливе. Ось-ось пiде на дно, - презирливо кидає вслiд йому помкомвзводу. Духнович вiдповзає все далi, сiрi вiд пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, i навiть з вiдстанi почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом вiн натужно втягує в себе гаряче повiтря й гарячу пилюку. Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслiд товаришевi, а потiм несподiвано пiдвiвся, поправив ремiнь i за всiєю формою звернувся до Гладуна: - Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте менi за нього проповзти вказану вами вiдстань. Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримiтнiших у студбатi правофлангових, небагатослiвний i сповнений бiльше, нiж iншi, поваги до вiйськової науки курсант, бере раптом пiд свiй захист Духновича, цього явно ж бездарного до вiйськової служби невдаху, та ще й баламута. - Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить? - Вiн мiй друг, - сказав Богдан. - До того ж у нього кволе здоров'я. - А чого вiн тут? Чого йшов? Теж менi доброволець. Обiйшлись би без такого! Сiм лiт мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армiя всi болячки як рукою знiмає. - Жорстокiсть без потреби нiде не може бути виправдана. Вони стояли один проти одного, нiби примiряючись перед тим, як зчепитись. - Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгiльдяїв. Самi ж ви зразковий курсант. Яка мiж вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди? - Одна у нас дорога. - Киньте цi дурощi. Хай повзе. Нiчого покривати таких. - Не розумiю, чим вiн так уже провинився, наш Духнович? - спокiйно втрутився в розмову Степура. - На два чи на три пальцi пiлотка вiд вуха - не це зараз головне. - I не тут головне, - похмуро вкинув Лагутiн. - А де головне? - Гладун насмiшкувато прискалив око. - Головне зараз там, де нас з вами нема, - стояв на своєму Лагутiн. - Зрештою, ми записувались на фронт, - додав Дробаха, а не щоб шагiстикою отут займатись. - Туди встигнете, - осмiхнувся Гладун