мистецтва, скiльки хат, стiльки й доклало рук художникiв та художниць народних! Одна пiдведена червоним, друга - синiм, та вкрита соломою, сусiдня - очеретом з чепурними китицями по вуглах i тугим гребенем зверху; в однiєї наличники на вiкнах голубi, а в другої - по голубому ще й червоненькими вiзерунками розмережано. Нiби змагалися в красi. I всi бiлi-бiлi, ще не оббитi дощами, чистi, святковi. Не для вiйни, для щасливого лiта, видно, бiлились. Коли сонце пiдбилось, зробили нарештi привал. Хлопцi сидiли на згiрку край шляху, милуючись селом, що бiлiло внизу по долинi. - Генiальною була та українська жiнка, яка першою отак побiлила хату, - заговорив до хлопцiв Степура. - Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бiк дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою - дивитись би не захотiв, а так очей не вiдведеш. I як гармонiює оте бiле iз зеленню верб, iз рожами червоними, iз барвою неба. А якою гарною стає така бiла хата вночi, при мiсяцi, коли тiнi вiд гiлок помережать її... Яку це душу треба мати, щоб догадатись i такою бiлою зробити свою оселю, який треба було мати вiд природи високий смак естетичний. Навiть далекий вiд поетичних розчуленостей Дробаха - i той змушений був приєднатись до Степуриних мiркувань. - Справдi, тут що не хата, то окрема iндивiдуальнiсть, - говорив вiн, наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селi. - I оце, що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт. Якби сказали менi вибирати - вибрав би оту, що край села, що в неї жито аж попiд вiкнами голубiє. Справжня вiлла якась польова. Хто в нiй живе? Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила... До бiлого, бач, ще й синенького, небесного додала! Приваловi швидко кiнець. Вставай, надiвай каску, крокуй далi своїми важкими вiд утоми ногами. Оце вона, Київщина. Ще не дiстають сюди снаряди, ще не стали пустками бiлi хати, не палають пожежами колгоспнi ферми, але й над цим розкiшним краєм, де проходить у важких зелених касках студбат, вiйна вже мовби занесла своє невидиме крило. Воронки край шляху. Свiжий горбик землi - когось там поховано. А ось цiла колгоспна череда бiля водопою лежить, розстрiляна з лiтака: тушi порозбухали на сонцi, нудом, смородом б'є вiд них. Десь з-пiд фронту колгоспники, одягнутi по-зимовому, все женуть худобу в евакуацiю, i корови тужно ревуть назустрiч студбатiвцям, спотикаються, натираючи ногами давно не доєнi, порозбухалi вим'я, гублячи молоко на камiння розбитого шосе. В одному мiсцi край щосе лежить, не вибухнувши, бомба - застряла, стирчить iз грунту чорним оперенням. Поглядаючи на неї, студенти вже засперечалися, якої ваги вона: двохсоткiлограмова? Пiвтонка? I чи не вибухне, якщо спробують її витягати? - Дивно, як у дикостi багато спiльного, - вiдходячи вiд бомби, заговорив до Лагутiна Колосовський. - Пам'ятаєш стрiли iз скiфських могил? Стрiли Батиєвих орд? Вони теж з таким оперенням. Сумно стає вiд таких асоцiацiй. Все дужчим, потужнiшим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за разом налiтають штурмовики, розганяють студбатiвцiв по хлiбах, по канавах. Носом у землю - i слухай, як, вивертаючи тобi душу, верещить над тобою сирена, як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак. Вибродять з хлiбiв, i нiяково дивитись один одному в вiчi за приниження, що їм оце завдано, за те, що мусять повзати, ховатися, щулитись по рiвчаках на рiднiй землi. - Ганебно... Зайцем зацькованим себе почуваєш, - обтрушуючись, зiзнається Мороз. - Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, i це ти - людина двадцятого вiку! Фiлолог Чемерис смiється нервово: - Ми ось iз Калюжним саме сперечались, хто видатнiший: Стендаль чи Флобер? Я кажу - Стендаль, вiн - Флобер. Я своє, вiн своє. А коли налетiли та шарахнули, так вiн брик i руками замахав: "Стендаль! Стендаль!" Смiшно, але й не смiшно. Помiж хлiбами високими iде студбат, сухим металевим дзвоном подзвонює туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита; густо засмуглявiли червонi, покрученi бурями пшеницi. Дедалi бiльший неспокiй, розтривоженiсть у всьому. Везуть поранених, бредуть бiженцi, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячi людських облич пролiтають перед тобою, i жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич! Пiд час одного з привалiв товаришi зiбралися коло Духновича. Просто незрозумiле було, як вiн досi йшов. Проколоту ногу йому весь час наривало i зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобiт. - Чого ж ти мовчав? Але Духнович i зараз не скаржився нi словом, i тiльки по його ластуватому, вкритому краплистим потом обличчю можна було догадатись, яких мук йому завдає оця посинiла, розбухла, як колода, нога. Ще уночi у вагонi, коли всi спали, вiн мучився. Нiколи не думав, що це такий бiль, коли нариває. Здається, якби ногу вiдрубали - не так би болiло, легше б перенiс. Нiкому не мiг i поскаржитись, не хотiв вiдкриватись. Хiба мiг вiн зiзнатись, що на пiвдорозi до фронту уже вiн не годен! А як розцiнив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й до фронту не дiйшов, а вже знайшов причину вiдстати. А головне - товаришам, як їм дивитись у вiчi? Не як про римлянина Муцiя Сцеволу, а як про легкодуха чи навiть симулянта подумають про нього. Безпорадний, лежав край дороги з своєю вiдкритою, гидко розбухлою ногою i не вiрив уже спiвчуттю товаришiв, що стовпились бiля нього, вважав, що зараз вони можуть почувати: до нього тiльки одне - презирство. Найбiльше його зараз турбувало, як пiде вiн далi, адже нога, здається, i в чобiт не влiзе. - Гарну маєш вавку, - пiдiйшовши до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун i, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрiстю, наче шкодуючи, що цей дарунок послано долею не йому, а цьому недотепi Духновичу, який не вмiє своєю вавкою до пуття й скористатись. - Вавка хоч куди. Маємо перше НП. Пiдiйшов комiсар Лещенко, з ним командир роти - молодий лейтенант iз училища, стали радитись. Ясно було, що в такому станi Духнович далi не зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали цi розмови. - Я йтиму. Я можу йти, - вхопився вiн за чобiт. - Прошу, нiкуди мене не здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку! З допомогою Колосовського та Степури вiн пiдвiвся i так, спираючись на них, рушив у однiм чоботi далi, Гвинтiвку i скатку його тепер несли iншi, а вiн, повиснувши на плечах у товаришiв, рухався ззаду за колоною, мов живе розп'яття, у важкiй своїй касцi, що зламувала голову набiк. Кожен крок коштував йому нестерпного болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив iти по цьому розбитому камiнню вперед, iти хоч беззбройним назустрiч вiйнi, назустрiч всьому тому, що гримiло й стогнало по обрiю. Нiчого не було для нього зараз страшнiшого, нiж бути покинутим, зостатись самому, без товаришiв у цьому велетенському хаосi прифронтового вировища, де ти нiкому не потрiбен, визнати свою немiч i не бути з товаришами там, куди готував себе внутрiшньо весь цей час пiсля райкому. В ногу стрiляло й стрiляло вогнем, свiт запливав жовтизною, i тiльки мокрi гарячi плечi товаришiв були йому тепер єдиним опертям, рятували вiд ганьби i безсилля. Першу ж машину, що порожняком мчала назустрiч, комiсар зупинив. Перемовившись про щось з закiптюженим лейтенантом, що сидiв поруч з водiєм у кабiнi, комiсар зачекав, поки товаришi пiдвели Духновича до грузовика. - В кузов його! Сльози безсилля бризнули Духновичевi з очей. Благаючим голосом вiн знову став просити не здавати його, не кидати. - Товаришу комiсар, я йтиму, я прошу... Але його таки пiдсадили через борт у кузов, мiж брезенти, мiж порожнi ящики з-пiд снарядiв, туди ж кинули йому його чобiт, гвинтiвку i скатку, ще й речовий мiшок з прив'язаним до нього теплим вiд сонця казанком. - Прощай, друже... Вiн мав вигляд людини смертельно покривдженої, знищеної, вiдкинутої геть. Коли машина помчала, помкомвзводу Гладун, озирнувшись, промовив їй услiд: - Вважайте, один вiдвоювався... 16 Чадно грохкають мiни в хлiбах, бiгають люди знетямленi, той мертвий падає на бiгу, той, заюшений кров'ю, волає: - Добийте мене! Дострелiть!!! Спека i кров. Грохкання й чад. Весь свiт уже нiби просмердiвся цим гарячим нудотним чадом вибухлих мiн, свiжi воронки ще димляться, i перепалена розрита земля пахне смертю. А повiтря знову пружинить, i знову то тут, то там мiж хлiбами - грохк! грохк! Просто з маршу студбат попав пiд шквал вогню. Коли наближались сюди, попереду серед розливу хлiбiв бачили на пагорбi хутiрець якийсь - хата, повiтка, садок, їм уже вiдомо було, що там командний пункт дивiзiї i саме туди їх ведуть. Хлiба стояли могутнi - по око людське - жита, пшеницi. Тихо було, i курсанти чули навiть крик перепела в житах i бачили лелеку на хатi, а пiд хатою - просвiченi сонцем високi рожi цвiтуть, прекраснi, мов дiвчата! I раптом чорнi гейзери вибухiв, все ближче гупають мiни в хлiбах, бiжать звiдти бiйцi, закривавленi, закiптюженi, щось кричать... Мiнометний налiт, а вони стоять вишикуванi цiлим своїм студбатом край садка, де сказано їм ждати огляду, поки з-помiж дерев не вилетiв на них дебелий чолов'яга - генеральськi зiрки в петлицях: - Студбат? Чого стовбичите? - i мало не з кулаками накинувся на їхнiх командирiв. - В оборону! В оборону кладiть їх! Ось тут оборону займайте! Миттю розсипавшись понад садком, до якого звiдусiль прилягають хлiба, курсанти лежать тепер уже поруч з автоматниками комендантскої роти i нiкого й нiчого не бачать, окрiм хлiбiв та груддя землi, що рвано летить аж до сонця. А мiни знов розтинають повiтря, б'ють сухими ударами в землю, i студбатiвцi щуляться по своїх борозенках, шарахаються вiд кожного вибуху - їм хочеться жити! Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробiг якийсь невiдомий у порудiлих чоботях, в касцi, - обличчя все заюшене кров'ю, розтрощене, страшне, - поранений бiг, охопивши його руками так, нiби тримав у руках власну зрубану голову, i все кричав, ревiв нелюдським голосом: "Дострелiть! Добийте!" "Так оце вона, вiйна! Оце вона в своєму справжньому образi, - встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, i весь свiт перед ним уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. - Тут i тебе щомитi може накрити, в криваве мiсиво перетрощить тебе разом з твоєю вiдвагою та хоробрiстю, яких ти так i не встигнеш виявити! " Неподалiк вiд нього в цiй же борозенцi ще хтось щулиться - каска при самiй землi. Степуринi плечi. - Ти живий? - Живий. А мiни, i невiдомо, кого з них накриє оця, що знову ось, що ось шавкотить у повiтрi, що з сухим трiском грохкає десь неподалiк. Шелестить, трiщить колосся, хтось подбiгає, з розгону падає бiля них - хто це? Теж заюшений кров'ю, сама каска i кров. Колосовський ледве впiзнає його - Ярошенко з геофаку. - Мiна! - хрипить вiн. - Впала отак вiд мене, рукою мiг би дiстати. В плече ось i в обличчя. Очi не повипiкало? Я бачу? Я не слiпий? Колосовський, роздерши iндивiдуальний пакет, сяк-так перев'язав йому покремсану щелепу i направив далi до санiтарiв: - В садку вони! Бiжи! I Ярошенко побiг, зоставивши пiсля себе кров, розбризкану на сухому груддi, на бiлiй, повитiй по стеблах березцi. Обстрiл посилюється. Вiбрує, пружинить вiд металевого свисту повiтря. Це вже не мiни - снаряди летять, прошуговують, здається, над самою головою, аж глухнеш вiд них, аж лопаються барабаннi перетинки. Один iз снарядiв жахкає в хату , просто в лице їй, у вiкна, вивалює стiну i гуркотом вибухає всерединi, в самiм нутровищi людського житла . Ще один б'є пiд стрiху, витребушує хмару солом'яної куряви, i весь дах розвалюється, осiдає, охоплений вировищем диму, полум'ям, i вже не видно нi пiдстрижених китиць по вуглах, нi лелечиного гнiзда з лелечатами бiля димаря, сама тiльки лелека кружляє в повiтрi. Нема штабу. Рознесло штаб. Пiсля цього вогневий налiт припинився. - Найгiрше, що можна отак i пропасти - i нiякої користi вiд твоєї смертi, - чує Колосовський Степурин голос. Присiвши, Андрiй розглядає в руках кострубатий - ще теплий - осколок. - Ворога живого в вiчi не бачили, а вже потрапили в отаку кашу... Справдi, мов той чорний ураган, що з корiнням вивертає дерева, змiтає людськi оселi, трощить все на своєму шляху, - так i тут пронеслось, пошматувало землю, отруїло польове повiтря запахом гару, пороху й кровi... Пронеслось, i знов задзвенiла тиша. Колосовський пiдвiвся, озирнувсь. Дим стелеться над хлiбами, над садком. Вiд палаючої хати вiє жарким повiтрям, вона горить собi й горить, нiхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної тишi то тут, то там стогнуть пораненi. В одному мiсцi на межi, що вiддiляє величезний лан жита вiд пшеницi, збiгся цiлий гурт студбатiвцiв; посхилявшись, вони щось там розглядають. Колосовський i Степура, плутаючись у густому житi, подалися до них. Неймовiрним було те, що вони побачили. Як вiд удару блискавки, що в лiтню грозу б'є серед поля, так була розрита земля в цьому мiсцi, i серед цiєї розритвини, серед розтолоченого, змiшаного з землею стебелиння лежав Дробаха. Ноги розкиданi, голова незграбно вивернута пiд спину, зуби оскаленi, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо вiд тiла, жовта, присипана землею. Моторошно дивитись було, що це лежить вiдiрвана, обезкровлена Дробашина рука, яка могла одним ударом збити противника, з нiг, юнацька мiцна рука, що торкалась в життi книг, i вiдбiйного молотка, i твердих яблук дiвочих грудей. Нема Дробахи. Загинув з усiма своїми подвигами, до яких був готовий i яких так i не встиг вчинити. Тут же, край хлiбiв пiд садком, вони взялися копати перший i останнiй для нього окоп - вiчну, з темними стiнами хату. Маленькими саперними лопатами копають першу студентську могилу, нагортають мовчки, i росте вона висока - на весь степ, i виднiє далеко, як Савур-могила, i вже з вiтрами говорить. Але це лише уявляється вона їм такою. А насправдi мала, ледве помiтна серед густих колосистих хлiбiв. 17 Колоски стояли, як люди. Той високий, випростаний, нiби на вартi. Той менший, похилився, думає. Посплiталися вусами, посхилялись, незлiченнi, один до одного в мовчазнiй переджнив'янiй задумi. А той, дивись, з пiдламаним колiнцем i зовсiм провалився в гущавину i все хоче пiднятись. Буря його зламала, чи дощ, чи осколок? Тих, що в задумi, найбiльше: все поле думає колоскове. Коли вiтерець торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном. Дим розiйшовся, чад розвiявся, i знову дише поле гарячими пахощами лiта. Перепелиний, кониковий свiт оточує свiжу студентську могилу. Березка польова поблизу в'ється по стеблах, звисає бiлими чарочками, степовий горошок червонiє краплинами кровi... А день згасає. Тривожне, марсово-червоне сонце лежить над хлiбами, а там, де стояла на пагорбi хата бiла, чиїмись чудовими руками побiлена, вже дотлiває чорна купа руїн. I тiльки рожi високi, стрункої дiвочої краси, як i ранiш, стоять на причiлку, просвiченi сонцем, ще бiльш яскравi, ще бiльш розпалахкотiлi в цей передзахiдний час. 18 Духновича до самого вечора возили на тiм самiм грузовику, який пiдiбрав його на дорозi. Трясся в кузовi серед ящикiв iз снарядами i почував себе тут зайвим, нiкому не потрiбним баластом, так не до речi накинутим оцим мовчазним, суворим людям. Всi вони на своєму мiсцi, всi знають своє дiло i цiлковито поглинутi ним. Заїдуть в лiс, наберуть снарядiв i без розмов, без затримки по тряскому шосе мерщiй до вогневої, де в садках край села жде їх, уже розстрiлявши снаряди, батарея. - Що ви повертаєтесь, як волами! - сердились батарейники, i, не встигнеш озирнутись, вже вони розметають з кузова ящики, вже грузовик порожнiй. Коли вперше побачили в кузовi Духновича, запитали: - Що за пасажир? А потiм уже й уваги на нього не звертали, тiльки щоразу, коли розвантажували ящики, мимоволi давали йому вiдчути, як вiн тут їм заважає. Це було нестерпно - почувати, що ти всiм на завадi, почувати себе тягарем для цих людей, якi бiля своїх гармат не знають спочинку i поводять себе так, мовби вони тут єдиний заслон, мовби тiльки вiд них i залежить стримати, не пропустити противника. По дорозi грузовик їхнiй кiлька разiв потрапляв пiд обстрiл ворожих лiтакiв. Духнович, залишаючись у кузовi, бачив струменi вогню, що лилися з лiтакiв на землю, - чи з вогнеметiв вони там били, чи з якихось особливих швидкострiльних гармат. Вперше вiн бачив людськi трупи понад дорогою i сам щомитi мiг стати трупом. Потiм артилеристи скинули його в лiсi, бiля звалища своїх снарядiв, сказали тут почекати. - Ще ось одну ходку - i тодi вже завезем тебе до медсанбату. Але робили одну ходку, i другу, й третю, а вiн все залишався бiля цiєї гори снарядiв, проте навiть i претензiй нi до кого в душi не мав - сам бачив, не до нього їм зараз. Бiля снарядiв стоїть вартовий, молодий червоноармiєць, вiн так сторожко тримає свою гвинтiвку, нiби ворог десь тут, за кущем. З Духновичем вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов'язки. "Посадили - й сиди, - нiби говорив вiн Духновичу своїм виглядом, - а в мене свiй клопiт, я на посту". Вночi пiшов дощ. Пiсля денної спеки враз вiйнуло вiтром, зашумiв лiс, магнiєво зблиснуло небо, розламуючись у бомбових ударах грому, - розгулялась справжня горобина нiч. Все небо, здавалось, здригається, трепеще спалахами свiтла, голубого, нетутешнього. Спалахне й вихопить з темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем, з розвiяними по небу пасмами. Ще видно стає лiс, розшарпанi вiтром дерева, i крiзь блискуче листя верховiть знов зблискує, здригається в магнiєвих спалахах небо. Грiм гуркоче й гуркоче на рiзнi лади в глибинi хмар, ударами неземної сили стрясає, розколює небо в рiзних його секторах - то ближче, то далi то вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухи там, сердито перекочується, i вся земля нiби жде чогось неминучого, катастрофiчного. З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тодi нарештi вiдгримiло, вiдблискало, i тiльки зосталась темрява i лив, лив дощ. Немає неба, нiде нi зiрки, тiльки темрява й хаос, i по всьому лiсу - плюскотiння води. Справдi нiби прорвалося небо. Чорний нiчний дощ ллє й ллє, як у Ноєвi часи, коли все потопив потопом. Вартовий, коли почався дощ, дбайливо прикрив снаряди брезентом, а Духновичу й такої схованки не було. "Та хiба й не природно це? - думав вiн. - Снаряд зараз потрiбнiший, нiж ти, людина, вiрнiш - калiка з розбухлою ногою". Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою, запропонував Духновичу перебратися пiд брезент, але вiн вирiшив терпiти, киснути до кiнця. Зiщулився в самiй гiмнастьорцi i кис, кис ще бiльше, нiж пеньок, на якому вiн сидiв пiд кущем. Мав при собi шинелю в скатцi, але не догадавсь її розкрутити. Як скрутив її ще в таборi з допомогою i за вказiвкою Гладуна, так i зараз тримав на собi скрученою в туге, повстяне, наскрiзь набрякле водою ярмо. Вода ручаями стiкала з гiлок йому за комiр, вiн уже промок до нитки, але, не ховаючись, знаходячи навiть якусь вiдраду в тому, як природа знущається з нього, закоцюбло, беззахисне горбився на тому ж пеньку, де його посадили артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, i, поникнувши над нею, все думав. Справдi, що цей дощ, що пiтьма, коли в темряву поринула вся планета. Фашистська нiч огорнула Європу, хвиля вандалiзму накочується все ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, лiтаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, i нiчим уже, здається, не поправити становища. Були мрiї, були перспективи, а тепер вiйна зяє пiд ногами чорним бездонним проваллям. "Та оце поступ? Оце прогрес? - саркастично звертався вiн до якогось уявного опонента. - Всього сто тисяч рокiв тому похмурi неандертальцi з низьким лобами виходили з своїх печер, озброєнi примiтивним кремiнним знаряддям. Минуло, по сутi, зовсiм небагато часу, i людина здобула крила, пiднялася в повiтря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспiром, Дарвiним, Цiолковським... Богорiвна! I ось тепер, на верховинах двадцятого столiття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канiбалiзму. Високорозвинута, культурна нацiя раптом породжує армiю бандитiв, убивць. Планета в темрявi. Одне за одним гаснуть мiста. Ну, як тут бути оптимiстом? Як вiрити далi в те, чого ви нас вчили у своїх книгах, що навiвали нам у свiтлих унiверситетських аудиторiях?" Першi спогади дитинства для Духновича - це батькiв заставлений вiд пiдлоги й до стелi книгами кабiнет, пiзнiше другою домiвкою для нього стала мiська Короленкiвська бiблiотека. Як iншi виростають серед степiв та хлiбiв, так вiн виростав серед книг. Вiн вiрив їм чистою вiрою серця, i для нього Толстой i Горький, Роллан i Барбюс були не просто iменами, не корiнцями на книгах, вони були для нього такими ж живими, реально вiдчутними, як батько, вiдомий у мiстi хiрург, як Микола Ювеналiйович, їхнiй унiверситетський професор. Але сьогоднi вiн був у такому глибокому розпачi, що i з ними, з найдорожчими своїми вчителями, йому важко було порозумiтись. Зараз, коли вiн одiрваний вiд товаришiв, зостався отут напiвкалiкою в лiсi серед апокалiптичного гуркоту горобиної ночi з її чорним дощем, вiн не здатен уже нiчим i нiким захоплюватись, в сповнених вiдчаю думках вiн бачить лише, як все нищиться навкруги i всi сили людськi, весь розум людський поставленi на службу цьому нищенню, i у власнiй душi його руйнується щось найдорожче, розсипається пiд ударами дiйсностi оте прекрасне, що було навiяне в душу книгами батькiвської й Короленкiвської бiблiотек. Вiчний поступ, прогрес, рух людства по висхiднiй? Хотiлося заперечити книгам, хотiлося вступити в цинiчну й злу полемiку з професорами, вражаючи їх силою фактiв з оцiєї снарядної кафедри, на яку його поставило цiєї ночi життя. Весь лiс шелестить дощем, зловлено темнiє, сповнений невiдомостi, а вiн тут один, без товаришiв, бiля звалища боєприпасiв... Канонада то вщухне, то загримить знов. Машини возять i возять снаряди. Заскакують в лiс ще мовби частiше, i возiї снарядiв, отi мовчазнi роботи вiйни, ще з бiльшою люттю кидаються вергати в кузов ящики. Його, Духновича, для них нема, нещасний оцей iндивiдуум для них не iснує, про медсанбат уже йому й не згадують. I вiн, одначе, не мiг навiть звинуватити їх у жорстокостi, бо вiн не те що набрид їм, - вони його спавдi-таки не помiчають за своєю запеклою роботою. Вiн виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно дiючому механiзмi вiйни. Не вийшло з нього бiйця. Не вийшло для вас захисника, Роллани, Барбюси й Горькi! А якi мав пориви! Не тiльки свою альма-матер, свiй рiдний унiверситет i рiдне мiсто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь в Афiнах, i паризький Лувр, i Софiю Київську, i нiмецьку готику - все, все вiн готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кiнчилось? Не воювавши, не спробувавши бою, сидить калiкою в лiсi пiд дощем бiля купи снарядiв, начинених смертю. У вирiшальний час для великої справи вiн виявився непридатним, то для чого ж тодi жити? Для чого плутатись пiд ногами в тих, що вмiють дiяти, що знають кожен своє мiсце на аренi вiйни? Якби отам пiймав десь кулю вдень, коли за їхнiм грузовиком ганялися "месершмiти" по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собi пустити кулю в лоб з оцiєї гвинтiвки, яка ще нi разу й не вистрелила? Може, це справдi вихiд? Щоб раз назавжди кiнчити i з цiєю ногою, i з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем нi для кого! I хай зрозумiють товаришi, хай не осудять за те, що вiн свою кулю, першу й останню, випустив не по вороговi, а по собi... Машина знов набирає снаряди. Ось вона вiд'їхала, затрiщавши деревом, пiшла в гущавiнь, як у печеру. - Що, поранений? Духнович аж кинувся. Ззаду нього стоїть пiд кущем хтось в напнутiй плащ-палатцi. Це, видно, новий вартовий, який тiльки-но змiнив попереднього. Духнович цього й не помiтив. - Поранений, га? В голосi вартового бринять людянi нотки, теплi, спiвчутливi. Це, мабуть, тому, що вiн вважає Духновича пораненим. А вiн не поранений! Вiн передової й не нюхав! Вiн просто недовчений студент, що уявив себе воякою i що ганебно вибув iз ладу, наколовшись на першу ж очеретину! Болотяна торiшня очеретина зламала його, зробила його безпомiчним i нi на що не придатним! Про це Духнович так i сказав йому, коротко, нервово, з надривом. Але вартовий, виявилось, мав на такi речi свiй погляд: - Як болить, то однаково болить, вiд чого б там не було: вiд кулi, чи вiд осколка, чи вiд нариву. Я знаю, як це воно, коли нариває. Ще малим коли був, корова одного разу на ногу наступила. Нiготь з великого пальця так i зчесала, довго наривало потiм, ночами не спав... Тихо вийшовши iз-за куща, вiн уже стояв перед Духновичем, видно було гвинтiвку в його руцi, i чути було, як дощ плюскотить по його нахалабудженiй плащ-палатцi. Присвiтивши лiхтариком, вiн нахилився: - Ану, покажи, що там у тебе... Духнович розмотав мокре ганчiр'я з ноги. - Ого, рознесло, - сказав артилерист i покрутив головою. - Знаєш що, товаришу, давай я тобi проколю:воно вже визрiло. Духновичу змигнули перед очима батьковi ланцети, блискучi, добре дезинфiкованi хiрургiчнi iнструменти. - Чим же ви проколете? - Найду чим. Ось хоч би й багнетом. Перед ним уже зблиснув багнет. - Посвiти менi, - вiн передав лiхтарика Духновичу. Свiтло лiхтарика вихопила з темряви щетинисте мокре обличчя, грубi руки, що саме знiмали багнет з гвинтiвки, освiтило полу плащ-палатки, якоїсь рябої, не нашої. - Нiмецька? - Їхня. На тому тижнi взята. Присiвши, вiн затиснув хвору ногу Духновича колiньми, наче коваль, що збирається розчищати кiнське копито, i не встиг Духнович схаменутись, як уже щось там чикнуло, потекло, а вiн, цей доброволець-хiрург, все ще не випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але мiцно видавлював своїми твердими пальцями гнiй iз рани; разом з гноєм вичавлював i весь бiль з органiзму. Як йому полегшало одразу! Духнович нiби на свiт народився. Хотiлось плакати вiд вдячностi, хотiлось поцiлувати отi грубi солдатськi руки, що так допомогли йому. А вартовий уже пiдвiвся, просто й буденно витирав руки об мокре листя, гомонiв до Духновича: - Тепер тобi одразу полегшає. Якби оце ще подорожника, але де тут його знайдеш вночi. Вранцi пошукаємо. - В мене батько лiкар, хiрург маститий, але, думаю, й вiн краще б не зумiв. - Солдат все мусить умiти. А чого ти шинелю не розкатаєш? Бач, промерз, аж зуби клацають. Розкатай, надiнь. - Боюсь. - Чого боїшся? - Розкатаю, а потiм не скатаю, - вiдповiв Духнович напiвжартома. - Це менi в таборi товаришi допомогли. - Скатаємо i тут, коли сам ще не навчився. Хлiба хочеш? Десь з-помiж ящикiв вiн дiстав пiвхлiбини, роздiлив її й половину подав Духновичу. Хлiб розкис вiд дощу, прилипав тiстом до рук. - Що, глевкий? - весело запитав артилерист. Це нiчого. Хлiб глевкий - на зуби легкий. Вмостившись пiд брезентом на снарядах, вони їли розкислий, набряклий дощовою водою хлiб, i артилерист - тихо, розважливо - розповiдав Духновичу своє життя. 19 - Кадровик я, кадрову служу. А прiзвище моє Решетняк. Восени був би дома, якби оце не вiйна. Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись до плюскотiння темного мокрого лiсу. - По всякому для людей вiйна починалась, - провадив вiн далi. - Того застала в морi або в полi, бiля хлiбiв, того - в дорозi, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самiм кордонi, на рiчцi Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собi смуга землi, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий - нижчий, третiй - ще нижчий, а далi дрiт по землi клуб'ям стелиться, як огудиння на баштанi, а земля чому проорана, ще й приволочена - проти диверсантiв. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрiльбах, кiлометрiв за вiсiмдесят їздили вiд своїх зимових казарм. Пустиннi мiсця, болота, пiски, сосонки колючi низенькi... Вузькоколiйка була там, по нiй тягнуть тросами фанернi танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так i розлетиться. Кiлька днiв воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимовi квартири. Казарми нашi саме на ремонтi були, i нам команда - напинати намети. Не хвалячись, скажу, що завжди я був дисциплiнований, i коли куди треба, то - найперше мене. Так i тут: "Бiжи, Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кiлки", - посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побiг, вирубав три кiлки, а четвертого пiдходящого нiяк не найду, бо вже смеркає i сосонки коло мене все якiсь кривi та низькi. "Та рубай який-небудь, - чую раптом над собою голос i, пiдвiвши голову, бачу командира батареї" - Може, їм недовго й стояти". Менi дуже запам'ятались цi слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. "Чого ж це недовго?" - думаю. А тодi вирiшив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. I вирубав кiлочок, який попавсь. Розiпнули нашвидку намети, матрацiв уже й не набивали, бо втомленi були дуже пiсля маршу. Так на порожнiх матрацах полягали й поснули. Мiцно поснули. Вiдомо, який буває сон пiсля маршу. I от пiзно чи рано чую крiзь сон раптом щось проквоктало в повiтрi: невже снаряд пролетiв? "Це ми ще, мабуть, на навчаннi" - подумав я крiзь сон, а воно, як на те, знов у повiтрi - гул, гул. Удари якiсь. Розплющую очi, а брезент надi мною вже як решето - посiчений подiрявлений, а звечора був же цiлий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенiтнi осколки осипались, бо хоч шкоди нiкому з нас i не завдало, а брезент посiкло. Та це я вже пiзнiш про це роздумував, а тут мерщiй почав будити товаришiв. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую: "Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!" А вiн - здоровенний, двi порцiї з наказу командування одержував - нiяк вiрити не хоче, - все головою в подушку. В цей момент тривогу заграли. Всi посхоплювались, вискакують хто як, а я все пiлотку не знайду. Так без пiлотки й вискочив. Прибiгаю до конов'язi, бачу, один мiй кiнь харапудиться бiля афiшки, а другий уже зiрвався, гасає аж бiля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш - вiйна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки i з гарматою - в парк! А в передку гiльзи холостi; i в нас усiх жодного патрона бойового - все холостi в пiдсумках, з самим порохом. Для учби! Горобцiв лякати! Склади снарядiв поруч, склади величезнi. I тай, знаємо, боєприпасiв сила. Коли, було, стоїш там в караулi вночi, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летiтимеш! Кинулись ми тепер до тих складiв, а вартовий не пiдпускає. Бачить же, що свої i що коїться щось не те, летять iз-за Бугу снаряди, але ж - устав! Без начальника караулу не пiдпущу - i все. Станемо наближатись до нього, а вiн як дасть, дасть бойовими вгору: "Не пiдходь!" А начальника караулу вже вбито, i нiхто того вартового зняти не може. Лише коли пiдбiг командир дивiзiону, - вiдкрили склади, беремо бойовi припаси - i вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але й їх наклали - чорно. На дротi висять, в дротi лежать, позаплутувались. Вся смуга кордону, правду тобi кажу, була завалена, як жаб'ям, тими першими фашистами. I вiдтодi оце з боями аж сюди вiдступаємо. Бачили вже, як i не фанернi - бойовi їхнi танки горять вiд наших влучань. В одному мiсцi вони обманом на нас танки пустили в червоних зiрках, думаємо - нашi! На помiч! А тодi як обкосили нас з кулеметiв, ну й ми ж їм потiм дали... Нiхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чiпляємось, так уже її держимось - кожен вершок її з кров'ю у нас видирають. Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-пiд плащ-палатки до вiддаленого гуркоту канонади, до лiсу, який все ще плюскотiв, стiкав у темрявi дощем. - Пiдкрiпивсь? - звернувся вiн до Духновича, коли той дожував свiй розкислий хлiб. - Це ще нiчого, хлiб як хлiб, я он у тридцять третьому всю весну бур'яном харчувавсь. Насiчу, було, лободи та в казан, заллю водою i варю. - А ви що... без матерi? - З усiєї сiм'ї один я тодi вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш - пустки... Вiкна повидиранi, i в хатах пустками тхне... Кому б наче я потрiбен, а настане нiч - защiпаюсь у хатi на всi защiпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати - хлопчак... А коли стали хлiба поспiвати, вiзьму, було, наволочку та ножницi - i в поле. Жито високе, вродило тодi не гiрше, як цього лiта. Заберусь в гущавину, щоб об'їждчик не побачив, i нишком нарiжу, настрижу тих колоскiв повну наволочку. Багато хто ходив тодi отак стригти колоски, i їх об'їждчики ловили, називали "куркульськими парикмахерами", хоч нiякi вони й не куркулi, а просто голоднi люди. Вернуся додому, натоплю пiч, вигорну попiл прямо на долiвку - не до чистоти було! - а на черiнь насиплю колоскiв, насушу, перетовчу i тодi вже спечу з них собi коржiв. Колоски були ще зеленi, i коржi з них теж виходили зеленi та гiркi, але наїсишся - i живiший. - Стiльки пережити, - сказав Духнович. - А втiм, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом. - Я собi так думаю, товаришу: Батькiвщина, вона не тiльки для тих дорога, хто все життя паски їв... "Виходить, це я все життя паски їв, - подумав про себе Духнович. - А чим вiддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порiвняннi з ним, який стiльки витримав i стiльки ще витримає?.." - Скажiть, - запитав вiн Решетняка, - чи бувають у вас такi хвилини... хвилини розпачу такого чи злостi... що й жити не хочеться? - Звiсно, всяк буває. Хiба легко дивитися, як здаєм рубежi, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночi небо в пожежах - так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотiв би стрiляти, щоб жодна куля мимо не летiла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав... Ось i сьогоднi день був скажений який. З ходу нiмець хотiв прорватись; i, мабуть, таки прорвався б; мабуть, i в оцьому лiсi фашисти вже гелготiли б, якби не наш артвогонь. Вiн став докладно розповiдати про сьогоднiшнiй бiй, про втрати, на батареї, про те, скiльки снарядiв було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зiгрiтий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крiзь дрiмоту, таку солодку пiсля двох безсонних ночей. А потiм i зовсiм не стало йому чути Решетнякових слiв, бачив лише буйнi садки пiд селом, гармати вкопанi, а бiля них метушаться люди, зарослi, аж чорнi вiд спеки та кiптяви, носять бiгцем ящики iз снарядами, заганяють снаряди в стволи, i серед тих, що тут трудяться, вiн бачить знайому постать Барбюса iз скаткою через плече, а поруч iз ним працює бiля гармати i оцей новий товариш його - артилерист Решетняк. 20 Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно вiн вишиковувавсь на оглядах у повному складi, а тепер... Жменька мужнiх, обстрiляних, прокипiлих ненавистю до ворога людей - оце тепер i був полк. Вiн був не те що порiдiлий у боях, вiн був майже знищений, i все ж вiн тримав такi рубежi, що їх за кращих умов мусило б тримати по кiлька полкiв; i не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровикiв у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатськiй вартостi. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненцiв, так цiнувалась тепер людина по її вмiнню тримати зброю, по її в боях перевiренiй чiпкостi й витривалостi. Якби ворог знав, скiльки їх стоїть отут проти нього понад рiчкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городiв, вiн не повiрив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стiлькох жертв i хто має в своїй оборонi стiльки порожнiх окопiв. Втрати були величезнi, особливо вiд мiнометного вогню, проти якого в них не було iншого захисту, крiм оцiєї рiдної землi, в яку вони могли зариватись. Мiни молотили по них з ранку й до ночi, трахкаючи по шосе, що пiдходило аж до рiчки, шугаючи крiзь гiлля над окопами, траплялось, що мiни влучали i в самi окопи - чадний, задушливий дух вiд них не розвiювався над обороною цiлий день. I тiльки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полiчити, скiлькох не стало сьогоднi. Вiд ворога їх вiддiляла Рось, мальовнича рiчечка Рось, що тихо, безплюскiтно лине мiж буйною зеленню берегiв, мiж розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим вiттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цiлу добу цьвохкають кулi, i немало вже свiжої кровi людської потекло звiдси iз водами Росi до Днiпра. По березi попiд кущами верболозу лежать забитi учасники контратак, i коли їх уночi торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живi, хоч лежать там уже по кiлька днiв. На дерев'яному мосту, перекинутому через рiчку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цiлi купи: то тi, що ходили в контратаки, але щоразу, добiгши до середини мосту, падали, скошенi перехресним вогнем ворожих кулеметiв, замаскованих десь зовсiм близько в потойбiчних вербах. Ночами нашi робили кiлька спроб повiдтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, i мертва ота застава на мосту тiльки ще збiльшувалась. Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночi студбатiвцiв. - Студенти прийшли! - Курсантський батальйон! - I грому та блискавки не злякалися! В словах, якими зустрiв їх полк, вчувалася щира солдатська вдячнiсть за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою пiдтримку. Пiд проливним дощем, при спалахах горобиної ночi займали студбатiвцi вiльнi окопи по городах, а кому не вистачало вiльних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Пiсля того мiнометного шквалу, пiд який вони потрапили у вiдкритих житах бiля штабу дивiзiї i де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатiвцi вiдчули себе значно безпечнiше, дарма що ворог пострiлював десь зовсiм близько, а звечора, як розповiдали ветерани полку, їм навiть чути було нiмецькi губнi гармошки за Россю. Вдосвiта, коли розвиднiлось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-пiд хмар, а просто над студбатiвськими окопами звисало яблуневе гiлля, обважнiле вiд зелених плодiв та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сiконув з кулеметiв по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз пiдтверджуючи давню iстину Ньютона. Цi терпкi зеленi яблука вже кiлька днiв були тут для солдатiв полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пiсок у кар'єрi, неподалiк вiд своїх окопiв в пiдвалi одного з будинкiв над шосе. Ранiше в цьому будинку був райпродмаг, а в пiдвалi склад, який тепер уже нiкому не належав, нiкого, крiм них, не цiкавив, - мiстечко було безлюдне й безвладне. З усiєї оборони бiйцi повзали з казанками до того пiдвалу i, набравши хто скiльки мiг, повертались до себе у свої нори. В кожнiм окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповненi цукром, з якого бiйцi готували собi цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило. Такою цукряною кашею-саламахою вранцi пригощав Колосовського його сусiд по окопу - веселий, довгов'язий сержант, один iз кадровикiв полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сiрими очима i басовитим соковитим голосом, вiн був з тих людей, що запам'ятовуються з першого погляду i з першого ж погляду викликають до себе довiру й симпатiю. - Ти тут повоюй, а я тим часом приготую снiданок, - сказав вiн i, витягши з нiшi казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тодi запропонував Богдановi: -