умiв. Захопити мiст виявилось справою нескладною, головне було - втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки, рили землю на насипi перед обличчями розвiдникiв... - Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи автомат для стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно! Автоматна трiскотнява наростає. Каски зринають в хлiбах усе ближче. Видно оскаленi зуби, чорнi вiд крику роти. Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з колiна. - Прицiльно! Прицiльно! I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, i автомат, вiдлетiвши, посунувся з насипу вниз. Панюшкiн, поникнувши, зостався лежати на мiсцi. Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, пiдвiв, стряснув за плечi. - Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс, тряс його за плечi, нiби хотiв оживити. Але в обважнiлому, ще теплому тiлi вже не було життя: автоматники увiгнали йому кiлька куль, одна iз них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi. Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив його автомат i кинувся знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу лiг на тому ж мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тiєї ж рейки, звiдки щойно збирався вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби, вiдкрив вогонь по противнику. "Прицiльно, прицiльно! - уперто повторювала думка. - До останнього патрона!" Живi фашистськi каски в хлiбах так близько, цiлься, не промахнись! Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь. Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв їх помiчати, вiн їх люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись називав цiлковитим презирством до смертi. 23 Мабуть, цей мiст мав якесь особливе значення, був стратегiчним об'єктом, або ж хтось i справдi почував свою провину за те, що вiн залишився вороговi цiлий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нiчна розвiдка. - Ще нема, нема, - вiдповiдав комiсар Лещенко i сам дедалi бiльше нервувавсь. В кутку пiдвалу пiсля безсонної ночi спав на розстеленiй шинелi комбат Краснопольський, бiля нього в узголов'ї сидiв Спартак Павлущенко i, стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував на його обличчi тривогу й занепокоєння. Вiн добре розумiв його настрiй, комiсаровi було чого непокоїтись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам пiдбирав людей, сам порадив Панюшкiну взяти з числа студбатiвцiв Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не зважив на його застереження. - При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши Спартака. А даремно. Це ж розвiдка. Там найменша щербинка може прiрвою обернутись... Винен, звiсно, комiсар. Спартак вiдмовлявся зрозумiти причину тiєї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої i, безперечно, багато чим невдоволеної в душi. Були моменти, коли в Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи самого комiсара Лещенка, пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим батьком або чи не попадав i сам вiн в таке ж, як i той, становище. Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроцi? Стрiляє добре? Але не один вiн тут добре стрiляє! Чи, може, вирiшення послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями, можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в розвiдку - це майже рiвнозначно смертi. Можливо, є яка-небудь таємна вказiвка щодо цього, вказiвка посилати на такi завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на майбутнє. Але як тодi пояснити, що на це ж завдання комiсар послав i Панюшкiна, кадровика, комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно. "Добре, що хоч документи в них вiдiбрано, - думав про розвiдникiв Спартак. - А то ворог ще мiг би i їхнiми комсомольськими квитками скористатись..." Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим - мало в цьому приємностi. Крутий, лайливий, вiн i зараз, видно, лається, бо Лещенко червонiє i, ледве стримуючи себе, вiдповiдає з пiдкресленою ввiчливiстю. Мабуть, i там цiкавляться що за люди пiшли, чи досить перевiренi, бо Лещенко запевняє, що людей послано надiйних. - А я i зараз вважаю, що не всi там такi, - дозволяє собi сказати Спартак, коли комiсар, скiнчивши розмову, кладе трубку i зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи. - Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови, обернувся Лещенко до Спартака. Спартак повторив своє мiркування. Комiсар помовчав. - Це ви з мотивiв перестраховки? - Нi, щиро. Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше: - Кого ви маєте на увазi? - Ви ж знаєте. Я ще в райкомi попереджував. Комiсар пiдвiвся, пройшовсь по пiдвалу, присiв на ящику навпроти Спартака. - Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'ї виховувались? - Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист... Комiсар пильно видивився на Спартака. - Чи не здається вам iнодi, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебiльшого з злочинцями, то це зрозумiло, але вам, студентовi гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все найсвiтлiше в людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й ранiше, уперто переслiдуєте одного з своїх однокурсникiв.. - Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому. У вас є пiдстави не довiряти Колосовському? - Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основi наших радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi закони, за цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил... - Ну-ну? - Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам шукати справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв. - У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважаєте, що патрiотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрiшою стороною. Бути патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я вам скажу, не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд i образ! Оце, по-моєму, якраз вона i є, справдi священна любов до своєї Вiтчизни. - Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття. - Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у життi. Ви учасник фiнської, ви доброволець тепер, ваш патрiотизм для мене поза всякими сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину, яка бачила в життi трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленiнцями. Колосовський менi теж видається людиною такого складу. Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. I почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в її високi якостi, в непохитнiсть її переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що, коли ти дiйсно був несправедливим у своїй недовiрi, в своїй упередженостi до того ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою вiдкривається можливiсть жити iнакше, керуватись у взаєминах з людьми iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi? Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про долю нiчної розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара: - Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте їх на ордени? - Ордени їхнi там зараз, може, кров'ю обкипають, - сердито вiдповiв Лещенко i пiдвiвся на ноги. Пiдiйшовши до вузького пiдвального вiкна, почав дивитися на той бiк, за Рось, мовби намагався побачити крiзь гущавiнь верб групу своїх розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть, i той далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони його пiшли вiдбити у ворога й знищити. День, бiлий день, а їх нема, i можеш якi завгодно робити припущення... Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед полудневої тишi прогримiв далекий, приглушений вiдстанню вибух. Комiсар переглянувся з телефонiстами, зиркнув на Павлущенка: - Чули? - Чув. - Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють саме в тому напрямi. Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити по пiдвалу, схвильований, прояснiлий. Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про себе. Мiст висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зостається iнша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух - це могло означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне - що їх уже нема. 24 - Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з перележаною пiд час сну щокою. По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах рум'янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд неї на гiмнастьорцi виднiвся мiцно загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого тiльки вiйна пiсля тишi вiйськової кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чиєїсь шинелi на щоцi, Дев'ятий безцеремонне накинувсь на нього: - Спите? Iншi воюють, а ви рухтите? Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на годину пiсля безсонної ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю гнiву i лайки, i тому нiхто про це не заїкнувся. Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвiдка. - Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гадаємо, виконано. - Ви все гадаєте. Якi пiдстави? - Тiльки що ми чули звiдти великої сили вибух. - Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не говорять. Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була спрямована i вся його бурхаюча енергiя. Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн сам пояснить їм завдання, пiднiме їхнiй бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, їх як кiт наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились, заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказує негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягує звiдси сили, може, там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю i тiльки прислухаємось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна. Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може простити старший хазяїн. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жадає атаки, бою. Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн, Дев'ятий iнодi вдається, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти. - У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до Краснопольського. - Третя курсантська. - От i пiднiмiть її для початку. Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, - може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi. - А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите? З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з боку цiєї людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою долею. "А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть передається батальйон студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською лавою, а тепер ось з власної волi змiнили затишок аудиторiї на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiлеї вони й не думали, але Дев'ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов'язком швидше переламати в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати їх гартовi i тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики. В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж, вiн не щадив своїх людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих помiчникiв, а цих мусить жалiти? - Хто поведе? Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду, вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього вузькогрудого лейтенанта з чугуївських - вiн теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев'ятого захопленим поглядом. - Ви хто? - Комсорг, товаришу пiдполковник. - От ви, комсорг, i очолите. - Єсть! - вiдповiв Спартак, блiднучи. Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло. - А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиняється без дiла! В атаку теж! За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьої роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, їхнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючi кавуни. Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення. - Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповiдав йому про це. - У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса. - Тiльки прийшли - i жерти? Сюди їх! Лейтенант на мить зам'явся. - Це здебiльшого приписники, колгоспники київськi, щойно з вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема. - Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх! Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докiр: - Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, їх тiльки розворуши! Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки, довiрливi, слухнянi. В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема, крiм гарячого, щойно одержаного з польової кухнi маслака, що вiн його й тут на ходу обгризає. - Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в кюветах. Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко. Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти; здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна - це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть її нагадував лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця розкладалися трупи вбитих. Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось вiдкриє по них вогонь, але там все було тихо, i переднi, осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет. Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю першi мiни. Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, якi ще не встигли побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм слова "вперед!", все шпурляв їм це слово. - Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих, мов заклинання. "Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати їх туди - це тiльки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег. - Вперед! Вперед! - не вгамовується Дев'ятий, нiби поставивши собi за мету будь-що домогтися, щоб усi до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення. - Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю м'ясорубку! Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом. Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського: - Що, будем кiнчати? Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко: - Цього не треба було й починати. - Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе. 25 Потiм знов стало тихо. Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на подвiр'ї бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край мiстечка, де їх уже потiм мали забирати грузовики. А з тилу в напрямку до передової знов iшли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович. В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбатi. Вiн вирiшив будь-що розшукати своїх i робив це з упертiстю, несподiваною навiть для себе самого. I ось, здається, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату. Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi! - Товаришу командир! Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горiло одне: - Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i всiм нам хана. Тiльки той i врятується, хто поранений! Так грузовикiв там з нашими не зустрiчав? Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапує й скапує пiд ноги. - А як думаєш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось, близько. Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатiвцiв, та чи це ж вiн стоїть зараз перед Духновичем в образi цiєї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми вiйна? Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося непомiченим, що це ж стоїть перед ним його курсант i на ньому все, як у таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi, що їх iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що їх iншi вже потовкли, - все нiби спецiально збережене, щоб втiшити Гладуна, який все це недавно йому видавав i позаписував у свiй формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього слiпий. Весь свiт зiйшовся йому лише на пораненiй своїй руцi, на жовтих з кiгтистими нiгтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчiр'я, яке вiн тримав перед собою, мов найдорогоцiннiший скарб життя. - Тепер усе, - шепотiв вiн. - Тепер тут усi вашi атаки без мене. Був би вiн огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не отi краплi кровi, краплi свiжої людської кровi, що скапують повiльно з його ганчiр'я в кювет на бур'янину. Десь далеко застрочив кулемет, i Гладуна аж пересмикнуло судорожно: - Ну, я побiг! Але Духнович затримав його: - Стривайте, де ж нашi? Студбат наш де? - Прямо i прямо, їх не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою i, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тiльки зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали, ти за Днiпром уже десь, у лазаретi на бiлих подушках, а воно не вийшло, га? I, втягши голову в плечi, пригнувшись, вiн чкурнув кудись у садки. Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потiм поправив на собi скатку, пiдтягнув на плечi ремiнь гвинтiвки i закульгав своєю дорогою далi. Студбатiвцi першi помiтили його. Було надвечiрнє затишшя, i вони, повистромлявши голови з окопiв, ще здалеку загледiли, як бiля шосе попiд садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то вiн клигав, то брiв воювати їхнiй факультетський Сковорода! Це було майже неймовiрно - побачити Духновича тут, на передовiй, коли вважалося що вiн для вiйни уже списаний, неiснуючий. Але це таки був вiн, рудий та ластуватий їхнiй Духнович, це таки вiн, сутулячись, iшов назустрiч вiйнi, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собi вагу сталевої каски. - Ей! Курсанте Духнович! Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звiдки це голос. - Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, i Духнович, не згинаючись, мов i не на вiйнi, в повний зрiст почалапав через картоплi на Степурин окоп. - Пригнись! Пригнись, йолопе! - загукали йому якiсь уже незнайомi голоси. - Це тобi не в тилу. Тут одразу причастить! Пiдгiйкуваний криками, вiн поспiшив спуститись до Степури в окоп. - Де ти взявсь? - зрадiло розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервонiле вiд ходьби обличчя. - Як нога? - В порядку. Народна медицина допомогла. - Не вже знахарка якась пiдлiкувала? - Нi, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжнiх, так би мовити, польових умовах... А тодi ще й зiлля якогось приклав... З ближчих окопiв позлазились свої унiверситетчики - позаросталi, замурзанi, тiльки очi блищать. Помiтно схудли всi, в Мороза аж вилицi випирають. Облiгши окоп, хлопцi розглядали Духновича та його курсантську амунiцiю, що була на ньому в такому зразковому порядку. - Гладун би похвалив. - А я його щойно зустрiв. Поранений бiг. - Поранений? Хiба й вiн наступав? - Степура здивовано глянув на Мороза та Пiдмогильного, що лежали бiля окопу. - Не знаю, - сказав Мороз. - В усякому разi, серед тих, що йшли першими, його не видно було. - Зате наш Спартак сьогоднi героєм показав себе, - озвався Пiдмогильний. - Першим в атаку пiшов, кров'ю довiв, що слово в нього не розходиться з дiлом. - Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, - схвильовано почав розповiдати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тiл на мосту? Якби не комiсар Лещенко, то, мабуть, i ми вже там лежали б. - Дев'ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, - заговорив Мороз, а Лагутiн, що в цей час саме пiдповз до них iз картоплиння, поправив голосно: - Вважайте, що зiрка Дев'ятого закотилась. Хлопцi глянули на Лагутiна з подивом. - Що ти хочеш цим сказати? - Те, що сказав. Я тiльки оце з перев'язочного, вiдправляв Яланського з геофаку, - вiн сам не добрався б, - i якраз при менi на Дев'ятого корпусний комiсар налетiв. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев'ятий своє, здається, уже вiдкомандував. - Але тих не пiднiмеш, - глянув у бiк мосту Степура. - Аспiранта Чорного вбило, лiтфакiвця Скибу здорово покалiчило, - глухо розповiдав Духновичевi Пiдмогильний. - А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти вiдстав, - сказав Мороз. - В житах серед вiдкритого поля накрило нас. Там i могилу ми насипали Дробасi. Все, що вiн чув, було таке неймовiрне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальнiсть. - Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав вiн i помiтив, як хлопцi - й до того не веселi - ще бiльше спохмурнiли. - Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночi пiшов у розвiдку й досi нема. Степура стояв в окопi понурений, i хлопцi, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро. - Ану що за зборисько там? - почувся рiзкий пронизливий голос командира роти десь iз-за яблунь. - Марш по окопах! За хвилину Степура з Духновичем зостались самi. - Нiчим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопi, Степура. - На ось хоч цукру пожуй. Витягши з нiшi, вiн подав Духновичу казанок, повнiсiнький жовтуватого вологого цукру пiску. Духнович, присiвши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство. - Ось у цiй нiшi гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цiй - пляшки з горючою сумiшшю... - А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках... - Ото ж тiльки доставили. Взявши з нiшi одну пляшку з важкою темно-бурою рiдиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця: - Тiльки, мабуть, цим навоюєш. Хiба що впiймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш. - Менi теж видадуть? - запитав Духнович. - А їх тут вистачить. Бачиш, цiла батарея, аби влучав. Iз-за рiчки лунко вдарив нiмецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований. - О, то вони у вас тут зовсiм близько! - А ти ж думав. Тiльки Рось i роздiля. Їм було видно мiст, завалений трупами, розкiшну зелень протилежного берега, густi верби, облитi червонястим призахiдним сонцем. Десь там причаїлись ворожi кулемети, мiномети, готовi щомитi бурхонути сюди вогнем. - Звiдти вибратись... ох i нелегко ж це, - заговорив Степура, дивлячись за рiчку, i Духнович догадавсь, що вiн має на увазi розвiдку, з якою пiшов Богдан. - Всiм нелегко, а їм найважче. - Богдановi завжди випадає найважче. - Випадає, бо сам шука. Те, що їхнiй друг один з усього студбату пiшов у розвiдку, взяв на себе завдання найнебезпечнiше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скiнчиться? Чи живий ще вiн там, чи нема? Чи вiдбивається десь iз зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистськi кати, домагаючись вiд нього вiдомостей, яких вiн їм нiколи не дасть? Скорiше язик вiдкусить, нiж стане розповiдати вороговi про Червону Армiю, - в цьому певнi вони, його найближчi друзi. Для обох них Богдан був i є взiрцем мужностi, людиною обов'язку й честi. Три роки Богдан був душею їхньої унiверситетської дружби, i зараз, коли вiн так тривожно вiдсутнiй, коли вони, присiвши в окопi, думають про те, що бiльше, може, уже його не побачать, вiн постає мiж ними в ще привабливiшому свiтлi, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спiльного навчання в унiверситетi, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо i знали, що в усьому - i в дрiбницях, i в бiльшому - на нього можна до кiнця покластись. Рiдний унiверситет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Нiхто їй нiколи його не замiнить. А їм втратити такого друга, як Богдан, - це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, вiн зближувався далеко не з кожним, але тi, що були близькi з ним, що користались його довiр'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа. - Я шкодую тiльки, - похмуро мовив Степура, - що менi не випало з ним iти. Це велике дiло, коли в скрутi маєш бiля себе вiрного товариша... - Може, вiн ще повернеться, - з надiєю сказав Духнович. - А коли повернеться, знаєш що, Андрiю... Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користi мало, цей незугарний Духнович бiльше для вас тягарем весь час був... - Та що ти, - перебив його Степура. - Але ж i я не пропащий, - вiв своєї Духнович. - Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще бiльше вiд артилериста одного навчивсь. Якi є люди, Андрiю, на свiтi! Зустрiнеш такого - i цiлий переворот в душi... 26 Вночi вiйна з усiма небезпеками виявляє себе тут ще видимiше, постаючи в образi ракетної заметiлi та зловiсних червоно-багрових загравиш по обрiю. Пожежi ятряться уже не тiльки за Россю, але й на флангах, i навiть десь позаду змикаються зловiсним кiльцем. Ракети теж злiтають то тут, то там навкруги, пiдступають дедалi ближче, i вже ймовiрними здаються тi чутки, що доповзають на цю дiлянку фронту, - про загрозу бути одрiзаними вiд днiпровських переправ. На обрiях пожежi, невiдомо ким запаленi, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямi, тiльки ракета час вiд часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблискує бiля тих, чиї окопи над самим берегом. Як i минулої ночi, зараз знов було послано наряди бiйцiв витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не пiдпустив, одразу вiдсiк кулеметами, освiтивши ракетами весь мiст як удень. А далi вiд мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. їх теж було послано, i вони пiд покровом темноти витягли з води когось невiдомого, руки в нього вже були задубiлi, закiстявiлi, як iз мармуру. Навiть не розгледiвши, який вiн собою, вiдтягли труп в картоплi, похапцем пригорнули його в порожнiм напiвобваленiм окопi, а самi, вiдпущенi командиром, повернулись до себе в окоп. Вовтузiння з трупом, липкi його руки, трупний сморiд - все це скiнчилось тим, що Духновичевi стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, i руки його, як вiн казав, тепер "тхнуть смертю", дарма що вiн вiдтирав їх i землею, i листям. - Це вiд перенапруги нервiв, це пройде, - заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потiм, знесилений, розпластався горiлиць бiля окопу. - Це не пройде, нiколи не пройде, - заговорив Духнович пiсля того, як йому трохи полегшало. - Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь... Хто вiн? Загребли, а що ми знаєм про нього? - Чийсь батько. Чийсь син, - глухо озвався з окопу Степура. - Ще один боєць чи командир. - Не тiльки це, не тiльки! - знервовано заперечив Духнович. - Щось бiльше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пiшов її володар, пiшло в небуття найвище створiння природи, найрозумнiше, що є у всесвiтi. Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Пiдповзло, озвалося: - Браточки, гвинтiвки зайвої нема? - Тобi що тут, склад? - безпричинно визвiрився на нього Степура. - Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмiнялися б. У нас пляшки є горючi... - Свої маємо, - буркнув Степура сердито, i чути було, як той полiз далi до iнших окопiв, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтiвки. Нiч була темна, небо визорiло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правiчного Чумацького Шляху. Степура й Духнович, поскидавши каски, - щоб вiдпочила голова, - сидiли в окопi, притиснувшись один до одного колiньми; сидiли, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузiр'ями, мерехтiло свiтлою порошею невiдомих галактик.. - Отаке ж зоряне небо, - роздумував уголос Степура, - було i над Гете, i над Копернiком, i над фiлософами та поетами Еллади. Люди мiнялись, поколiння за поколiннями проходили, а воно над ними все вуло все зорiло, як вiчнiсть... - Зорiло-то зорiло, - зауважив Духнович, - бачило багато, але нiколи, мабуть, не бачило стiльки пожеж на землi, стiльки передчасно обiрваних життiв людських... Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднiшало в окопi. Степура пiдвiвся. Його не покидала тривога за Богдана. Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освiтлює, переслiдує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко прострiляє темряву, здавалось, б'є по розвiдниках. На душi в Степури ставало все гнiтючiше. Ракети над Россю. Кулеметний стукiт на левадах. Аж ось куди насунулась iз заходу вiйна. Залiзнi лапища танкiв рвуть груди української землi... Десь уже опiвночi над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого: - Де тут мiй Корчма? Чи живi ви та здоровi, всi родичi гарбузовi? А невдовзi в Степуриному окопi вже стояв i Богдан Колосовський. Обновка на ньому - чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цiлий день кис у болотi. - Вибрався, - обiйняв його Степура. - Розказуй же! Присiвши в окопi, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадiбно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що вiн їм розкаже? Як iз сiмнадцяти їх залишилось п'ятеро? Цiною життя своїх товаришiв та власною, сповненою презирства до смертi, впертiстю вони таки втримали мiст до приходу саперiв, втримали, поки сапери пiдготували вибух, i тiльки тодi вiдiйшли. Вiддаляючись в болота, бачили, як розламується, окутана димом вибуху, їхня срiбляста райдуга, як десь аж бiля сонця розлiтаються порванi вибухом ферми. Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслiдувати. Це було жахливiше, нiж бiй. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають i ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Бiг часу нiби спинився тодi для них, дневi не було краю, а потiм вiн таки кiнчився, нiч вивела їх куди треба, i от пiсля доби вiдсутностi вони знову ввiйшли до пiдвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комiсар Лещенко мiцно потиснув йому руку. Це успiшно виконане завдання було б для Богдана найбiльшою радiстю, якби вони всi сiмнадцятеро повернулися звiдти, якби не залишили назавжди бiля того мосту стiльки товаришiв та полiтрука Панюшкiна, вiд якого Богдановi перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат. - Друже, чого ж ти мовчиш? - ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан пiдвiвся: - Iншим разом. Все розповiм iншим разом. А зараз пiду, бо просто очi злипаються. I, якось винувато всмiхнувшись, вiн втомлено поплентався розшукувати свiй окоп. 27 Вiдчувати в окопi живу душу бiля себе - це щастя. Нiде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцiнити людину, друга, як тут. Пiсля блукань по дорогах, пiсля того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь мiж фронтом i тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надiйним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комiр сиплеться, i ноги млiють, нiкуди їх випростати, але й тiснота тут не тiснота; здається, нiколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею вiд усього тривожного свiту. Попереду була нiч, вiльна вiд усяких клопотiв, кiлька годин вiльних для спочинку - Степура наполiг, щоб йому, Степурi, першому стати на варту. Ось вiн стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, пiдмостивши каску замiсть подушки, може вiльно вiддатись найiнтимнiшим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тiло як у прокрустовiм ложi, але на душi - простiр, воля i дивна якась безклопотнiсть. Яке все вiдносне на свiтi! Справжнiм палацом може обернутися для людини оцей тiсний фронтовий окоп. Чи довго тiльки тобi доведеться розкошувати в ньому? На скiльки днiв i ночей вiн стане для тебе оселею i фортецею? З цими думками Духнович i заснув. Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались пострiли понад Россю, а вгорi вiтерець злегка шарудiв,