колихав верховiттям дерев десь аж бiля зiрок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече - "вставай! вставай!", то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипiнням шугав навкруги. Все було неймовiрним, приголомшливим зi сну - i нiч, i гомiн людей, i шаленство ракет, i цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках. З темряви, з-за рiчки, чути було незрозумiлий гуркiт. - Танки за рiчкою! - закричав хтось нестерпно голосно. - Танки! Танки! До мосту йдуть! - Без панiки, товаришi! - студбатiвцi впiзнали напружено-спокiйний голос комiсара Лещенка. - Гранати, пляшки в усiх є? - Є! Є! - Забирайте гранати, пляшки - i до мосту! Метушня по садках, рiзкi окрики командирiв, що збирають в темрявi своїх людей, а за рiчкою - гул, гул... Степура, вихоплюючи з нiшi гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу: - Бери! Бiжiмо! Пригинаючись вiд скiсної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бiгти туди, куди бiгли всi: до рiчки, до мосту. Гуркiт за Россю наростав. Небо над вербами помiтно поблiдло - починало розвиднятися. В кюветах бiля мосту вже було повно людей. - Падай, падай! - гукали командири тим, хто пiдбiгав, i Духнович та Степура теж попадали, як iншi - тiлом в кювет, головами до шосе. Лежали тут впритул один бiля одного студбатiвцi й кадровики та резервiсти, обличчя пiд касками в них були сiрi вiд свiтання. Декотрi, повитягувавшись пiдборiддям аж на холодне камiння шосе, визирали кудись за рiчку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голiв людських, що бовванiли в сутiнi аж до мосту; i навiть за мостом, там теж метушилися людськi постатi, чалапкались попiд берегом, - то, видно, якiсь смiливцi уже встигли перебратись низом на той бiк. Потойбiчна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничостi, крiзь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркiт. Духнович вiдчув, що дрож пробiгає йому по тiлу. Чого вiн дрижить? Чи що прохолодою тягне вiд рiчки та вiд нахолонулого камiння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркiт, що зловiсне, методично наближається i вiд якого стугонить все зарiччя... "Але ж я не боюсь! - запевняв вiн себе. - Менi не страшно, не страшно зараз нiчого! Це, мабуть, i є ота мить, коли навiть найзвичайнiша, найневоєннiша людина - i та стає здатною на рiшучий вчинок". Вiн почував себе часткою цього застиглого в напрузi колективу i з подивом вiдкривав для себе, що вiн теж не боягуз, що вiн з цього мiсця не вiдступить, не втратить самовладання, не поникне перед отiєю чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його вiроломство, кривава жорстокiсть, дикунство. Був у тому гуркотi зараз для Духновича i Лейпцiгський процес, i закривавлена Iспанiя, i розтоптана Чехiя, то сунули iз-за розплаканих верб концтабори, глум i смерть - все те, що вiн не мiг прийняти. Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснiлась, мiцно затиснута в руцi у Степури, глянув на свою, i теж мiцнiше стиснув її, i, стискаючи, мовби вiдчув весь зiбраний, весь замкнутий в нiй вогонь. - Он вiн уже! Виповза! За рiчкою, там, де в густiй сутiнi верб зникало продовження шосе, в цей момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь iз кайнозойської ери, виповзало воно з хащiв, iз їхньої сутiнi, сунуло на застиглих в оцiпенiлостi людей. Фронт мовчав, стрiльби не було, був тiльки скрегiт залiза по каменю, скрегiт, що насувався грiзно, невблаганно. - Приготуйсь! - почув Духнович неподалiк себе голос командира взводу, а за мить десь аж бiля мосту пролунав на високiй дзвенячiй нотi голос комбата Краснопольського: - За мною! В атаку! Вперед! I всi, пiдхоплюючись, кинулись з кюветiв натовпами на мiст. Стрiлянина, якою прорвало враз береги, шматувала повiтря, переднiй танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитiвши, летiли вперед, запруджували собою весь мiст, i Духнович теж бiг мiж ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали пораненi, бiг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було нiби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрiю, в якiй зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегiт сталi - все змiшалося в єдину круговерть. Котрогось бiйця, що бiг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям, видно, куля влучила йому в пiдняту пляшку, i вiн, так увесь облитий полум'ям, бiг iще далi, поки хтось зiштовхнув його з мосту вниз у воду. Нiби на вулканi були вони, такий стояв тут гуркiт, переднi вже зiйшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б'ють у башту, в борти, а вiн, в текучому полум'ї, все повзе далi на мiст, чавлячи, пiдгрiбаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що трiскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсiм близько. Духнович уже чув на собi мазутний дух полум'я, запах горiлого залiза й фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтiкає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, i Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, i пляшка його лопнула легко, мов ампула. "Попав! Влучив!" - радiсно майнуло йому, i в цю мить хтось нiби каменюкою вдарив його в стегно - i вiн вiдчув, що падає. Iнстинкт самозбереження дав чiпкiсть його рукам, i незабаром вiн уже був пiд мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже облiплене людьми. Як мавпи, лазили вони в пiвтемрявi, тi кудись поспiшали, тi перепочивали, вчепившись руками за металевi скоби, за стропилля, за перекладини, i Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на однiй iз таких перекладин. Вiн вважав себе врятованим, хоч нагорi все ходило ходором, звiдти летiли шматки полум'я, мiст увесь дриготiв - видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бiк. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тiльки цей прогуркотiв, стрясаючи мiст, за ним знов гуркiт i знов шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крiзь пляшки, крiзь гранати прориваються, крiзь усю вiдвагу їхнього студбату! Духновичевi хотiлось кричати вiд неспромоги зупинити їх. Згори вже й сюди падало клаптями полум'я. - Горимо! - почулося десь угорi. - Мiст загорiвся над нами! - Давно треба було його спалити! - почув Духнович бiля себе голос якогось пораненого i чиюсь сердиту вiдповiдь йому: - Може ж, для своїх берегли? Пробираючись мiж стропиллям все нижче, Духнович в пiвсутiнi впiзнав студбатiвця Чирву. Вчепившись за скобу, той висiв, нiби пiдвiшений десь у застiнках iнквiзицiї, хотiв, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у водi на палю. - Стрибай, стрибай! - гукнув хтось йому знизу, i вiн стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович. Води було попiд руки, i вона одразу зачервонiлася довкола них, розплилася кров'ю. - Потекла iз студбату нашого кров! - скавав Чирва i глянув на Духновича. - Тебе куди? - Десь ось вище колiна. - А менi, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями пiдiм'яло, на шмаття розтягле. Брьохаючи у водi, вони почали пробиратись до берега i, коли вже пiдiймались по ньому мiж заростями до своїх окопiв, побачили осторонь бiля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко вiд нього по той бiк шосе, визираючи баштою з кювету, горiв чорним полум'ям другий. А там, де їхня оборона, ще один непiдбитий ходив - з чорно-бiлим хрестом на борту, - бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопiв летiли пляшки, легко лопались вiд ударiв об нього, розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей нарештi не спалахнув; люк тодi вiдкрився, i з'явилися з нього пiднятi, замазученi руки фашиста. Мине час, нiмецькi воєннi iсторики дослiджуватимуть цi днi. Писатимуть, що раптовi дощi завадили їхнiм танкам вчасно взяти Умань, Бiлу Церкву, але ми знатимем, що не про дощi то йтиметься, то буде сказано про тебе, пiхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервiсти, незлiченнi подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах. 28 Палає мiст, горить залiзо танкiв, i далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих мiсць запах горiлого залiза, фарби, бензину. В бiй з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них досi мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу, пiхота довiдалась про них тiльки тепер, коли їхнi снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб фашистському танковi, що, вигримiвши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напiвобпаленим. Танк, видно, було пiдбито, бо вiн так i зостався стояти на мiсцi, вiдкривши, однак, шалений гарматний вогонь. Тепер, коли дорога танкам на цей бiк була вiдрiзана, противник обрушив на позицiї студбату шквал мiнометного вогню. Затрiщали садки, чорно стало вiд пiднятої вибухами в повiтря землi, гарячий свист осколкiв не вщухав. Здавалось, навiть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили мiни землю картоплищ, почавлених танками окопiв, з люттю вгризались в дерева, трахкались об камiнь шосе. Багатьом iз тих, хто вцiлiв у бою з танками, тепер судилося впасти в цьому нерiвному поєдинку iз зливою безперервно виючого в повiтрi, гарячого, в осколки роздробленого металу. Студбат стiкав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в напiвзавалених окопах - всюди чувся стогiн поранених. Не вiд сонця, що зiйшло iз-за верб, а вiд кровi студентської червонiла цього ранку Рось. По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись вiд осколкiв, повзли й повзли, вибираючись в тил, тi, хто ще мiг самостiйно пересуватись. Невiдомi шляховики, що задовго до вiйни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокi кювети, чи думали вони тодi, для скiлькох нещасних людей стануть одного дня цi придорожнi канави мiсцем рятунку, скiльки поранених проповзатиме тут, iз стогоном тягнучи в тил свої скалiченi ноги, перебитi руки, обгорiлi, пошматованi, стiкаючi кров'ю тiла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашнi маршовики, переважно колгоспники з тутешнiх районiв, якi ще, можливо, зовсiм недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з пiснями поспiшаючи до райцентру на яке-небудь своє колгоспне свято. Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи лiктями, волочачи за собою обважнiлу поранену ногу, яка все дужче починала горiти раною, котрої вiн ще й не бачив. Бачив перед собою лише свiжу кров тих, хто вiдповзав попереду: кровi було стiльки, що вона аж плющала по днi кювету, калюжами червонiла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось, згинаючись, понiс зваленого собi на спину тяжко пораненого Лагутiна. Кров дзюрчала з нього весь час, i чути було, як вiн безперервно стогне глибоким нутряним стогоном. Духнович не мiг розпiзнати, хто саме то рятував Лагутiна, виносячи його з бою, i лише коли вони виповзли iз зони найпосиленiшого обстрiлу i зупинились передихнути, Духнович, пiдлiзши ближче, побачив бiля Лагутiна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гiмнастьорка, штани його були в кровi - чи в своїй, чи в Лагутiновiй. Лагутiн лежав бiля нього блiдий, з безтямно закоченими пiд лоба очима. - Порвало йому i груди, й живiт, - кивнувши на Лагутiна, сказав Степура Духновичу. - Менi теж ось i в ноги, i в плечi понаганяло... Ну, де ж перев'язочний? - i вiн глянув знов на Лагутiна. - Давай його на плащ-палатку, - пiдповзаючи до них з плащ-палаткою, запропонував сержант iз другої роти Грицай. Лагутiн аж заревiв з болю, коли вони вкладали його на палатку. Поклавши, потягли кюветом далi. Духнович тим часом вирiшив скинути чобiт а пораненої ноги, йому здалося, що так повзти йому буде легше. Поки вiн стягав iз себе мокрого чобота, бiля нього вже зупинилося кiлька бiйцiв, що, видно, вiдносили когось iз тяжкопоранених до мiсця перев'язки а тепер поверталися знов на передову. Один iз них - з резервiстiв - був без гвинтiвки i пристав до Духновича, щоб вiн вiддав йому свою. - Але ж як я без гвинтiвки явлюсь? - Пораненому можна. То якби так кинув. Духнович, мить повагавшись, передав йому гвинтiвку, i той розглядав її зацiкавлено: - Бач, яка новенька, мабуть, нi разу й не вистрелила... А патрони? Духнович вiдстебнув iз ременя брезентовий, туго набитий змащеними обоймами пiдсумок. - На, забирай все. Другий боєць - свiтлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом - вже мовчки розглядав Духновичiв чобiт, витряхнувши перед тим з нього мокру онучу, набряклу кров'ю та водою ще з Росi. Вусатий санiтар, нагодившись, розпоров на Духновичевi холошу штанiв, почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м'ясо вище колiна, а кiстки, видно, не зачепило. Санiтар нашвидку став накладати Духновичевi пов'язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичiв чобiт, все розглядав його, спробував вивернути навiть халяву, щоб глянути, яка пiдклейка на нiй. Сам вiн був у ботинках з обмотками, i курсантiв чобiт своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, пiдм'явши пiд пахву цей правий, вiн уже потягся й до лiвого: - Дозволь, товаришок, i цей. - Де твоя совiсть? - присоромив санiтар. - А нащо йому? В шпиталi в тапочках ходитиме, - i, надимаючи налите кров'ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з Духновича й другий чобiт. Духнович не заперечував, але iншi бiйцi вступились за нього, накинулись на бугаюватого: - Що ти робиш, Корчмо? - З живого тягнеш, як мародер... Корчма на мить вiдпустив ногу, але Духнович сам простяг йому: - Гаразд, тягай, забирай. Справдi, що йому чобiт, коли вiн душу готовий був зараз вiддати всiм оцим людям, що залишаються тут! Одну нiч вiн переночував в окопi, одну пляшку пошпурив в атацi, i вже повезуть його в тил, а вони, що, видно, були тут i до нього, залишаються й далi, i хто знає, якi ще їм випадуть випробування. Бугаюватий, однак, хотiв бути справедливим: взамiн здертих з Духновича курсантських його чобiт вiддав йому свої ботинки з обмотками. Зв'язав їх обмоткою i сам ще й накинув Духновичу на шию: - Менi вони малуватi, а тобi будуть якраз... Зоставшись босий, Духнович з полегкiстю поплазував понад шосе все далi вiд рiчки, все далi вiд вiйни. В садках i мiж будинками було гомiнливо, в одному мiсцi артилеристи на. руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гiллям гармату. Серед iнших, що пхали її, Духнович впiзнав i свого друга Решетняка. - Товаришу Решетняк! Той, озирнувшись, одразу впiзнав у ньому свого пацiєнта. - О, вже колупнуло? - Уже. - Молодцi ж вашi студенти. Показали себе сьогоднi. Ну, ремонтуйся, друже, бувай... I, нагнувшись у зелене вiття маскування, Решетняк напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далi. Духновичу деякий час ще видно було, як працюють пiд змокрiлою гiмнастьоркою його широкi лопатки. На околицi в садках, де пораненi ждали машин, було людно, завiзно. Як снопiв, тут людей, кривавих снопiв. "Хто ж там iще не поранений, хто воюватиме?" - вжахнувся Духнович, пiдповзаючи до мiсця перев'язки, i йому аж голова пiшла обертом вiд цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола себе скалiченi ноги, скалiченi руки, розтрощенi плечi, спотворенi в набряклих кров'ю бинтах обличчя. Тих ще тiльки перев'язують - вiн загледiв мiж схиленими санiтарами чийсь жахливо розпоротий живiт, - iншi, яких було вже перев'язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, в проталих кров'ю бинтах, декотрi без гiмнастьорок, декотрi, як i вiн, уже босi. Тi стогнуть, тi дрiмають, тi, позлазившись купами, розмовляють про щойно витриманий бiй. - Мороза при менi вбило, - чулося в гуртi поранених бiля колодязя, куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. - Вже на водi осколок його догнав, на дно Росi пiшов наш Мороз. - А Пiдмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями пiдгребло... - А Борисова в окопi роздавило... - Де Химочка? Де Колосовський? - Колосовський по той бiк мосту був. - Чи встиг, чи вихопився звiдти? - Живий вiн, ваш Колосовський... - пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнiлим, нiби задимленим обличчям. - Бiля КП щойно його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навiть вибулим з ладу - просив у комiсара дозволу зостатись. Стiльки скалiчених в одному бою - сумно було дивитися на таке. - Був студбат - i нема, - сказав високий, поранений в руку фiлолог Гречишин. - Пiвтисячi нас було, а тепер скiльки зостається на Росi? Жменька. Пораненi все прибували. Бiльшiсть iз них, як i Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санiтари приносили на носилках, приводили зiв'ялих, знекровлених попiд руки i розташовували тут по садках ждати грузовикiв. Грузовикiв не було, i нiхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи й прийдуть вони сюди до ночi, бо вдень їм прорватись по шосе майже неможливо - напередоднi колона грузовикiв з пораненими попала в дорозi пiд бомби, пiд кулемети ворожої авiацiї, i багато з тих, що виїхали звiдси живими, так i не добралися до днiпровської переправи. Дотовпившись нарештi до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубi колодязя, Духнович напився рiзкої, джерельно-свiжої води i нiби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, вiн знов пострибав садком i невдовзi розшукав мiж пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидiв бiля поваленого тину, недалеко вiд цього ж колодязя з журавлем, i час вiд часу вiдгонив мух, що роїлися над Лагутiним. Лагутiн лежав перед ним на травi майже голий, смуги бинтiв перетягли йому в рiзних мiсцях i ноги, i груди, й живiт. Духновича вразила блiдизна його обличчя. Очi були заплющенi, вiн важко дихав, i кров'яниста пiна з кожним видихом пухирилась йому в куточках губiв. Духнович сiв поруч Степури. Сидiли вони й мовчали їм чути було, як раз у раз щось нiби клекоче Лагутiну в грудях i в горлi. Рипiв i рипiв журавель колодязя, де бiйцi тягали воду важким цебром, зеленiли садки довкола, червонiли вишнями вгорi, i сонце, пiднявшись, свiтило яскраво, плями свiтла i тiней вiд листя лежали на бронзовому вiд весняних загарiв голому тiлi Лагутiна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садкiв та рясного липневого сонця стiльки покалiчених людей, ще звечора здорових, квiтучих, бачити бiля себе знесилене, понiвечене тiло товариша - струнке юнацьке тiло майже еллiнської краси... Чи виживе вiн, їхнiй Славко? Чи наллється оце чудове тiло коли-небудь силою, чи наллється отiєю пружнiстю, з якою недавно так легко i красиво крутило "сонце" в унiверситетському спортзалi на турнiку? - Головне, щоб його швидше вивезти звiдси, - зручнiше пiдмостивши Лагутiну пiд голову скручену клубком гiмнастьорку, заговорив Степура. - Я гадаю, таких забиратимуть в першу чергу? - Йому треба б уже бути на операцiйному столi, - сказав Духнович. - Бач, як дише... - Осколком, мабуть, легенi порвало. - Де ти його пiдiбрав? - Бiля мосту, майже з-пiд танка витяг. Вже був непритомний. На руках у мене опритомнiв, щось забелькотав, а потiм знов... - Задрiмав вiн, здається? - Та якби задрiмав. Самi того не помiчаючи, говорили про Славика так, нiби його тут не було. Вiн, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвiлi, в синiх прожилках повiки важко вiдкривалися, i з-пiд них викочувались бiлки безтямно пущених пiд лоба очей. Пiдiйшов таранкуватий студбатiвець Бондар з рукою на перев'язi. - Бачите он ту хату? - кивнув хлопцям в глибину садка. - В тiй хатi зараз трибунал засiдав! Твого друга, Духновичу, судять. Духнович його не розумiв. - Якого друга? - Гладун там, наш табiрний бог, вироку жде. - Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрiв його, поранений бiг. - А ти й повiрив? Не поранений, а самострiл вiн. Перепанiкував, розгубився i бахнув сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а пiд час перев'язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго: стаття кодексу - i он уже наближається розв'язка... Ганебна розв'язка. На сусiдньому подвiр'ї, видно, справдi щось готувалось. За невисоким тином, за вишеньками стояли пiд хлiвцем групою бiйцi в зелених прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядiв з дверей хати, вони чогось чекали, i була якась недобра напруга в їхньому чеканнi. Пораненi, позбиравшись по сей бiк тину i стежачи звiдси за тим подвiр'ям, теж були напруженi, наелектризованi. Хата бiла-бiлiсiнька була облита сонцем, промiння сонця грало на вишеньках, на квiтах попiд хатою. В маленьких вiконцях видно було горнятка з розквiтлими червоними калачиками; аж не вiрилось, що в тiй бiленькiй, чепурнiй, такiй не схожiй на судилище хатi зараз засiдає вiйськовий суд i якраз, може, лунають страшнi слова вироку i що скоро звiдти виведуть на подвiр'я розжалуваного Гладуна. Але його все щось не виводили. Тим часом прийшли грузовики; санiтари, кваплячись, почали забирати поранених. Лагутiна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч теж влаштувалися тут, i вже з кузова грузовика побачили востаннє колишнього свого помкомвзводу. Не загледiли, звiдки його вивели, але стояв вiн не пiд хатою, а пiд хлiвчиком, пiд низеньким рудим курником в протилежнiм кiнцi подвiр'я. Без пiлотки, без пояса був, гiмнастьорка халабудилась на ньому, а плечi були в пiр'ї та в курячому послiдi, - певне, вiн у тому курнику й ночував. Занепалий, зiстарений, з по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв пiд хлiвчиком i ждав, тримаючи напоготовi свою прострiлену, темним кривавим ганчiр'ям накушкану руку. Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледiли, як за вишнями навпроти пониклого в приреченостi Гладуна вже сквапно шикуються зеленi кашкети, а вiн в чеканi того, що мусило зараз статись, пiднiс угору свою намотану брудним ганчiрям руку i, мовби захищаючись вiд невидимого удару, затулив нею обличчя... Грузовики з пораненими вихопилися з садкiв на шосе i на повнiй швидкостi помчали по розбитiй дорозi в напрямi до Днiпра. На вибоїнах шосе машини почало нещадно кидати, i стогiн та зойки все дужче вихоплювались над кузовами - повнi грузовики стогону мчали по шосе. А назустрiч їм раз у раз виникали обiч дороги маршовi роти поповнення: iшли щойно мобiлiзованi, сяк-так озброєнi, хоч не в кожного гвинтiвка на плечi, зате в кожного в руцi поблискує пляшка з горючою сумiшшю проти танкiв. "Людина з горючою пляшкою в руцi... В нiй зараз все, - подумав Духнович. - Безсилi, як Прометей, i великi, як вiн". Розтягнувшись вiльним строєм, бредуть i бредуть понад шосе похмурi маршовики, спiдлоба поглядаючи в небо, яке, видно, не раз уже обстрiлювало їх в путi i проти якого вони мають зараз тiльки отi чорнi, чорним вогнем налитi пляшки. 29 Наче з вогню вихоплювали їх цього дня грузовики. Мчали по шосе на безтямних швидкостях, i не тiльки тому, що хотiли швидше втекти вiд лiтакiв, якi раз у раз з'являлися тут над дорогами, а ще й тому, що примара оточення, загроза бути вiдрiзаними все густiше нависала над цим краєм. Стугонiло, гуркотом насувалося уже з усiх сторiн. В одному селi грузовикам їхнiм довелося зупинитися, - дорогу перегородила колона кавалерiї, що саме проходила через шосе на змиленому галопi, мчала кудись, певно, рятувати становище. Десь прорвались, обходять, вiдрiзають - цi слова не сходили з уст, на устах в усiх також було iм'я вiдомого заслуженого маршала, який нiбито мало не попав десь тут поблизу до ворога в руки разом iз своїм штабом i якого лише на лiтаку вдалося вихопити з ворожого кiльця. В iншому селi, перечiкуючи налiт авiацiї, грузовики їхнi знов стояли пiд прикриттям садкiв. Чиїсь матерi пiдходили до них в старовинних корсетках, в чорних хустках, пов'язаних рiжечком на головi, виносили їм молока в глечиках, хлiба м'якого, вишень у пiдрешiтках. А одна бабуся вже й раннiх грушок у пеленi принесла до Степуриного кузова. - Нате, синочки... Дивлячись на молодi знекровленi обличчя поранених, жiнки ледь стримували плачi, сумно допитувались: - Знову, мабуть, студенти? - Чому знову? - Все студентiв звiдти везуть. Це ви там з танками б'єтесь? - Та в зуби їм не дивимось. - Були б учителями, якби не вiйна, вченими людьми, а так - за що оце вас покалiчено? I знов машини виривались на дорогу, нещадно пiдкидаючи в кузовах закривавленi юнацькi тiла. В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик Лагутiн, корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. I нi товаришi, нi фельдшер, що їх супроводжує, нiхто не може йому зараз допомогти, вони навiть вiд водiя не можуть вимагати, щоб не так гнав машину, бо всi розумiють - гнати треба. Швидше, швидше його на операцiйний стiл - це тепер єдине, що може Славика врятувати. "Не гинь! Не вмирай! Витримай!" - звертався до нього в думцi Степура, з болем дивлячись, як Славик корчиться на днi кузова, звивається судорожне, блює кров'ю. Душу шматували Степурi зараз оцi муки товариша, його стогiн. Зараз не хотiлося й думати про те, що це вiн колись його ревнував, ненавидiв у ньому суперника, жадав йому смертi. Все те вiдiйшло, згинуло, розвiялось десь за чадом, за димом їхнього бою, i перед Степу- рою зараз був тiльки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної кровi, взяв би на себе найболючiшу частину його мук, аби тiльки стало йому легше. Мов дитину, хотiлося взяти Славика на руки, тримати, щоб не струснуло, i так на руках i понести його аж за Днiпро, рятуючи з цього пекла. Степуринi рани теж розболiлись, печуть. Привалившись до борту кузова, вiн зцiплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При кожнiм такiм ударi вiн почуває всi свої порванi атлетичнi м'язи на ногах, всi осколки, що, як залiзнi остюки, позастрявали йому в тiлi. "А як же йому, - думає вiн про Славика, - вiн же слабший за мене, такий тендiтний, вiн - як дiвчина..." Обережно потяг рукав чиєїсь закривавленої шинелi, пiдмостив Славиковi пiд голову, наче це могло допомогти. - Менi здається, що вiн агонiзує, - шепнув, нахилившись до Степури, Духнович. - I це наш Славик! I це ми сидимо над ним! Просто неймовiрно. Стогiн, скрик, лайка чиясь... Машини з снарядами промчали назустрiч. - А тi, що залишились там? - заговорив пiсля паузи Духнович. - Колосовський, комiсар Лещенко? Що їх жде? Ми вiдступаємо, а вони зостаються. - Добре, що їм ото хоч пiдкрiплення пiшло... Але ж такi втрати. - I це тiльки один рубiж. "Iсторики, географи, фiлологи - скiльки вас полягло на однiм рубежi!" - з болем думав Степура. Кров'ю стiкає їхнiй студбат. На кривавi трiски розметала його вiйна, - тi там, а вони ось тут, покалiченi, мчать пiд гуркiт канонади через села, повнi тужби, повнi тривоги й непевностi... Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пiсня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в мiсячнi ночi, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повiтрi, вона в прекрасних очах матерiв, що приносять їм до грузовикiв молока, в поглядах молодиць, що стоять мiж соняшникiв, сумовито поклавши груди свої на тини, i в поглядах дiвчат, що тоскно дивляться пораненим бiйцям услiд очима рафаелiвської чистоти... Прощальне молiння в очах, зойки, стогiн, канонада й тужба материнська - оце зараз твiй голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довiку. Вечорiло вже, коли їхнi грузовики пiд'їздили до Днiпра. Хмари заволокли небо. Лагутiн на останнiх кiлометрах стогнав усе тихше й тихше, а коли зупинились бiля переправи, то й зовсiм затих: зняли з кузова мертвого. Тут, неподалiк переправи, бiля пiднiжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землi. Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, i думка сама собою клалася в горьовитi рядки: "Ми пройдем, i нас не буде. Що ж залишиться пiсля нас? Каска розбита? Бiлi кiстки серед жита? Чи обелiски встануть до хмар? " Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славиковi в узголiв'ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополi? Прийде колись Мар'яна сюди, прийде й посадить - i виросте її туга, її любов живою пiснею стане над цiлим днiпровським краєм... В метушнi бiля переправи трапилось так, що Духновича було вiдправлено з першою партiєю на той бiк, а Степурi пiсля цього довелося ще довго чекати. Сидiв осторонь пiд горою i дивився на Днiпро, на велику рiку, оспiвану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вiтер хвилею жене, i весь простiр води вилискує хвилями, як рiлля. Пружинять, б'ються на вiтрi верболози, бiля них купами позбивались пораненi в чеканнi переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржi з пораненими. Чи не повториться це й сьогоднi? Правда, хмарно зараз, низькi хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над днiпровою широчiнню. Вперше бачить Степура Днiпро. Коли правились на фронт, проспав Днiпро уночi i тепер уже бачить його на зворотнiй дорозi. Сподiвався, що буде свiтлим та сонячним, у розливi блакитi, а вiн ось з'явився перед ним у важкiй сталевостi надвечiр'я, в непривiтних вишумах вiтру, в присмерковiй засумованiй широчiнi. Ще тiльки середина лiта, а вода в рiчцi якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далi старезнi верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вiтром, все замерехтить бiлим. Оцi пригнутi вiтром дерева, i поораний хвилями Днiпро, i Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, i хмари вечiрнi, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, - яку тугу все навiває, яким смутком лягає на душу! Згущається сутiнь, i за Днiпром все яскравiш стає видно загравище далекої пожежi, - мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркiт вiйни. Вже аж сюди дiстає вiйна. Як хотiлось би Степурi зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє... Чи стане Днiпро останнiм рубежем для вiйни, чи куди ще далi звiдси переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, що зостались на Росi? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рiдний народе мiй? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з'явився лише, щоб дати свiтовi пiсню, пiсню свою невмирущу, i знову вiдiйдеш у небуття? Сонячною, квiтучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогоднi? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбi матерiв i жагучому горi синовнiм - така нинi ти, Україно 41 року... 30 Протитанковi рови копала, земляними валами оперiзувалася в цi днi Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кiнець? Вiд самого моря через виноградники Пiвдня, через сонячнi роздольнi степи тяглися вони в глибiнь республiки, оперiзуючи Донбас, огинаючи Харкiв, свiжими розкопищами землi з'являючись по Лiвобережжю все далi на пiвнiч. Рови й рови. З нещадною прямолiнiйнiстю лягали вони по стернях ланiв, по баштанах, через гречки медовi та колгоспнi ряснi садки, продиралися крiзь золоте вiйсько соняшникiв квiтучих (далеко ще той час, коли квiт їхнiй погасне, почорнiє i пилюка впаде на шорстке їхнє листя). Станеться, може, так, що й непотрiбними виявляться цi рови безконечнi, може, й не затримають жодного ворожого танка, але про це не думається зараз, коли тисячi людей з лопатами в руках працюють на спорудженнi оборонних лiнiй, коли з ранку й до ночi, мов чайки морськi, бiлiють хустинками по степах дiвчата, жiнки-солдатки та солдатськi матерi. Вiриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкi цi рови, якi вони риють, - три метри завглибшки, сiм метрiв завширшки - таки зроблять своє, допоможуть рiднiй армiї перепинити вороговi шлях. Так принаймнi вiрилось харкiвським студенткам, що в числi тисяч i тисяч городян, чоловiкiв i жiнок, опинились в пекучу спеку далеко за мiстом на земляних роботах, або, як кажуть, - на окопах. Високi стернi пiсля наспiх скомбайнованого хлiба, суха та тверда земля вiд обрiю до обрiю - це твiй рубiж, заганяй лопату, копай. Кривавi водянки, що в перший день повискакували на дiвочих долонях, вже встигли й полопатись, запектись та затвердiти, а роботi не видно було кiнця. Таня Криворучко, Мар'яна i Ольга-гречанка потрапили в один робочий загiн, де працювали переважно жiнки. - Оце наша Ольвiя, - каже Таня, всiм тiлом налягаючи на лопату, що не хоче йти в землю. Пiт заливає дiвчинi очi, почуваєш, як вiн пiд одягом великими краплями котиться по спинi, по грудях. На губах солоно вiд нього. Пiсля кiлькох годин роботи лопата вивалюється з рук i в очах темнiє вiд утоми. Так дико все обернулось: не ольвiйськi розкопки ведуть, а степ розкопують проти танкiв. I професор їхнiй Микола Ювеналiйович теж тут. Засукавши рукави, мовчки вергає землю цiлими днями, вергає з думкою, мабуть, все тiєю ж: чому загинула Ольвiя? Адже мала вона й сторожовi башти, й землянi вали проти диких степових кочiвникiв... Спека та польовi гарячi вiтри пообпалювали дiвчат, стали вони аж чорнi. Але що їм спека, що втома в такий час, коли кожному випадає найтяжчий iспит i коли ця грабарська тилова робота все ж якось мовби єднає їх з тими, що на фронтi. Вiйна була ще далеко, про неї нагадували лише пiдводи евакуйованих iз-за Днiпра, та тривожнi зведення з фронтiв, та ще оцi тяжкi рови, що їх доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня привезли звiдкись верескливу сирену, i встановили на окопах, i вже давали нею пробнi сигнали повiтряної тривоги. Було також наказано поскидати бiлi хустки та яскравi косинки, щоб не привертати увагу повiтряних пiратiв. Отже, й сюди може бути налiт? Де ж тодi ховатися всьому цьому людському комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед вiдкритих степiв, по золотих стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопникiв, котрi ближче до фронту, повiтрянi фашистськi розбiйники вже налiтають, обстрiлюють з кулеметiв, скидають на голови жiнкам листiвки з безграмотними глумливими звертаннями: "Дiвчата й дамочки! Не копайте ямочки, прийдуть нашi таночки, позагортають вашi ямочки..." Тут ще цього не було. Тут ще тiтки не хочуть скидати з себе бiлих хусток, хоча цього й вимагають вiйськовi, що керують у них роботами. Вiйськових небагато, лише де-не-де зеленiють гiмнастьорками, а то все цивiльнi та цивiльнi. Студенти, викладачi рiзних iнститутiв, працiвники установ, колгоспники. Чи за вiком, чи так звiльненi до особливого розпорядження ("поки гвинтiвок нам нароблять") - всi вони зараз тут. Життя ведуть циганське, ночують хто де: по корiвниках колгоспних, у яслах ночами хропуть i пiд яслами, а бiльшiсть ночує просто пiд вiдкритим небом, по розтовчених скиртах або ж поробивши собi кубла по степових посадках, в колючiй гущавинi здичавiлих абрикосiв. Хлiб доставляють їм грузовиками з Харкова, а воду пiдвозить бочками дiд Лука, що крутим лобом своїм нагадує студенткам iсторичкам афiнського громадянина Сократа. Вдачi дiд Лука веселої, не пропускає нагоди пожартувати з студентками, i його поява завжди пiдносить їхнiй настрiй. Сигнал подає Мар'яна: - Дiвчата, он дiдова кобильчина вже виринає з глибини столiть... Дiд Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм задом майже зовсiм закриває його, тiльки солом'яний дiдiв бриль виднiє iз-за кобили, як знак того, що дiд є. Поява дiдової водовозки викликає пожвавлення й серед хлопцiв-пастухiв, i вже котрийсь iз них на всю горлянку вiтає дiда з-пiд посадки: - Гей, дiду Лука, вас Махно гука! Дiд свариться на нього пужалном: - Ах ти ж, байстрюк! - Байстрюк росте, як стрюк! До окопниць дiд пiд'їздить усмiхнений, вiн не сердиться, що хлопчаки його дражнять. Та й сам вiн як хлопчак, маленький, щуплявий, ситцева сорочечка на одному гудзику, з-пiд сорочки ключицi проступають гостро. А голова, коли дiд з неї скине бриля, справдi Сократова: лобата, повна розуму, круто всаджена в щуплявi плечi. Окопницi, оточивши дiдову бочку, спрагло, жажденно п'ють, а тi, що понапивалися, одразу веселiшають, i Таня Криворучко жартома вже зачiпає старого: - Дiдусю, а то правда, що ви були махновцем? - Значить правда, коли дiти дражняться, - спокiйно кидає дiд Лука. - I Махна бачили? - Бачив i Махна, i царя, i кайзера. Всiх бачив i всiх пережив. Дасть бог, i Гiтлера переживу. Ольга, сiвши на купi землi, припрошує й старого: - Сiдайте з нами перепочити, дiдусю... Розкажiть що-небудь. А Мар'яна своїми лукавими очима критично оглядає дiда, нiби примiряє до когось. - Не уявляю вас махновцем, дiду, - посмiхається вона. - На тачанцi, галопом десь у степах... Та вас же, мабуть, i баба ваша б'є? - Баба має право, бо вона моя, а iншим зась, - каже дiд Лука, повагом сiдаючи бiля окопниць на землянiм валу. - А махновцем, дiвчата, я став не з своєї волi, а скорiше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря, - вiн киває на Мар'яну, - вся в пуговицях та в ременнi: "Давай у тачанку, будеш менi за вiзничого!" I де дiнешся? Сiдаєш, береш вiжки. А вона, шейма, ще ж i заставляє, щоб стойма у тачанцi, так щоб i правував навстоячки для бiльшого фасону... - Ну й правували? - аж у вiчi заглядає дiдовi Таня, вмостившись у старого в ногах. - А що ж, коли вже попав до тих бандитiв, не зумiв вiд них виховатись. Перед тим я три тижнi ховався у тестя свого на баштанi. Якось вранцi зварили кашi, снiдаємо, коли - гульк! Їдуть пiдводою денiкiнцi, а ми їх уже знаєм: найдуть, - ага, дезертир! Тут тобi й кришка, їдуть, звертають бричкою прямо до нашого куреня. "В солому заривайся!" - каже менi тесть. Залiз я в куток пiд солому, принишк, як миша. Чую, пiд'їхали. "Ну, дєд, дезертири є?" - "Нема". - "А кавуни є?" - "Кавуни перед вами". - "Вибери нам, де найкращi..." Пiшов старий вибирати їм по баштану спiлих кавунiв, а я все лежу в соломi, вже й мишi мене кусають. Думаю, наберуть кавунiв та й пiдуть собi, а вони не спiшать, тут-таки, пiд куренем, стали i вгощатися. Один сiв просто на мене, вгузався, як на мiшку, так на менi й поснiдав, стерво. Дiд Лука, скинувши бриля, розважисто потирає долонею зрошену потом голизну свого широкого сократiвського черепа. - А вухо чого то у вас перерване? - запитує Ольга. - Пас корiв та заснув, а теля пiдiйшло та й вiджувало, - каже дiд, i оком не зморгнувши. - I не чули? - Мiцно спав. Крiзь сон наче чую: щось тре i тре. Прокинувсь - теля надi мною i вухо вже дожовує. Дiвчата майже вiрять, так серйозно це дiд Лука розповiдає, але тiтка Хотина, огрядна доярка з їхнього колгоспу, знає цiну дiдовим лясам: - Послухайте його! То дiд ще з тiєї вiйни таке вухо принiс. - Так ви й на iмперiалiстичнiй були, дiдусю? - зацiкавлено запитує Таня. - Ветеран двох вiйн? - А яка ж без нас обiйдеться? - Дiд мружить кудись в далечiнь маленькi зiркi свої оченята. - Найкращi лiта свого життя вiйнi вiддати довелось, змарнувати в солдатчинi... Справдi, пройшли года, як вода. Хiба ж такий я тодi був! - Вiн хвальковито зиркає на свою улюбленицю Таню. - Сила яка була в руках. Коня вхоплю за копит - не вирветься. Зараз пiдтоптався. - А от голос i досi в дiда молодий, - каже тiтка Хотина, зайшовши з-за спини i жартома обiймаючи дiда товстою смаглявою рукою. - Вночi як заспiває на току, за третьою горою чути. - То коли сторожую, - пояснив дiд Лука, - сон розганяю. Таня спiвчутливо дивиться на нього, на його зiсохлу шию, на сорочечку його абияку, з одним гудзиком. Спокоєм i лагiднiстю вiє вiд цього колишнього вояка. - Просто не уявляється, дiдусю, що ви теж були на вiйнi, в атаки ходили, в людей стрiляли. Скажiть, стрiляли ж? - Бiльше в небо, дочко, в бiлий свiт, як у копiйку. На позицiях, було, пригнешся в окопi, голову вниз, а гвинтiвку виставиш та й бахкаєш навмання, щоб тiльки офiцер чув. Мар'яна прикипiла до нього посуворiлим поглядом: - Ото такий з вас був вояка? - А