не тямлячи себе. - Iз злостi вигадав, iз заздрощiв на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! - Вона заплакала, бризнула злими слiзьми. - Так знай же: в мене дитина буде вiд Славика, чуєш? Славикiв син! Пораненi дивилися на неї як на божевiльну, а вона, припавши до вiкна, з плачем i лютiстю все кричала Степурi щось образливе, а вiн з похиленою головою покiрно приймав на себе удари її горя i вiдчаю. - Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. - Вона вiдчула на своєму плечi сухорляву цупку чиюсь руку i, озирнувшись, побачила бiля себе на перонi Духновича. Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милицi казеннiй. На ногах ботинки, без обмоток, розшнурованi. Штани шкарубкi вiд засохлої кровi. - Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала... Хай буде тобi вiдомо, що вiн, - Духнович кивнув у вiкно на Степуру, - кров'ю стiкаючи, пiд кулями виносив на собi Славика з бою. Мар'яна вiд його слiв враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вiкно. Притихла, обм'якла. "Сам виносив, з поля бою виносив..." - Пробач, - глянувши на Степуру, сказала ледве чутно. Заточуючись, мов п'яна, вона пiшла од них, i, дивлячись їй услiд, вони бачили, що то вже пiшла вдова. Коси вдовинi, горе вдовине невидимим тягарем гнiтило її похиленi плечi. Допленталась до трамвая, i невдовзi вiн уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова. Сидiла вона бiля вiкна, дивилась на мiсто свого промайнулого щастя, i з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весiлля: долина глибока, калина висока, аж додолу гiлля гнеться. Десь вiн за Днiпром похований. Харкiв без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя. Вдома сестра Клава, зустрiвши Мар'яну на подвiр'ї, сказала, що її вже третiй день чекає вiд Славика лист. - Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар'яна зайшла до кiмнати i одразу побачила на столi у склянiй вазi трикутничок того листа. - Та ти що, хвора? - спитала її мати, дивлячись, як вона слiпо розгортає листа. Схилившись, почала читати. "Мар'янко, люба моя... За мене не турбуйсь... Пришли менi хоч одну свою усмiшку, а я шлю тобi запевнення, що ми - невмирущi..." I далi щось жартiвливе. Далi не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданнi. Мати й Клава нiчого не розумiли. - Що з тобою? Чого ти? - Славика... Славика ж нема. Його вбито!!! I нiби потемнiло в кiмнатi, горе на якусь мить нiби скувало жiнок. Потiм сестра й мати, самi ледве втримуючись вiд слiз, заходилися втiшати Мар'яну, заспокоювати. - Може, це ще не так? - Може, помилка, це ж часто буває... - Нi, це правда, правда, - повторювала вона, втупившись невидючим поглядом у вiкно, i очi її чорно застигли в тупiй, зацiпенiлiй задумi. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема i нiколи не буде вже Славика. А горе тiльки починається... Незабаром Клава зiбралася на роботу в другу змiну - виявляється, вона вже працює. Коли Клава пiшла, мати присiла бiля Мар'яни. - Наче вiщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весiлля. Та що ж поробиш? Не в тебе однiєї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко... - Де тато? - Батько тепер i днює й ночує на заводi, - розповiдала мати. - Вони тепер танки роблять. - I я пiду на завод, - сказала Мар'яна. - Ой дочко... - Пiду, пiду! - повторила вона. - День i нiч працюватиму. Тiльки бiльше б танкiв! Тисячi, тисячi танкiв на них! I, впавши головою на стiл, вона знову заридала. 34 "Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? - ганив себе цiєї ночi Степура, їдучи далi в своєму санiтарному ешелонi. - Хай би краще не знала або дiзналась вiд когось iншого, вiд Духновича, скажiмо, тiльки не вiд мене". Її крик, той крик зраненої людини, досi стояв йому у вухах. "Вигадав, навмисне вигадав!" Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке? Щоправда, вона знала Степуру тiльки по минулому, по важких його ревнощах, i звiдки їй було знати про той злам, що стався в Степуринiй душi останнiм часом. Славикова смерть все перевернула в ньому. Пiсля всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним i просвiтленим в горнилi спiльних випробувань. Лагутiн, вiн i тiльки вiн, був достойним Мар'яни, достойним її кохання, тiльки вiн мiг бути її мужем, веселим супутником її на все життя. Тепер це було ясно Степурi. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий i трiшки насмiшкуватий, його врода, якась легка i свiтла, - все це було створено природою мовби саме для Мар'яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справдi мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутiн, щоб вiн, Степура, мiг чесно оцiнити свого суперника? Пригадав, як побачив його пiд час перев'язки голого, побачив прекрасне тiло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тiло, що могло б бути натурою для античних рiзьбярiв, тiло Дискобола або молодого Гермеса, i таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знiвечене, порване, в самому розквiтi приречене на смерть i гниття. Перемололо в трибках вiйни й викинуло, i не повернеться вiн до Мар'яни навiть калiкою, хоч вона й такому, певне, була б рада... Санiтарний ешелон їхнiй повiльно, але неухильно вiддаляється вiд фронту. У вагонi вже лаштуються до сну, в цей час тут тiльки й розмов про уколи, перев'язки, про "утки" та "судна" - цим зараз тут живуть люди, якi недавно були здоровими, знали й кохання, i пiсню i виказували вiдвагу в бою, а тепер, мов приборканi, тiльки лютяться на свою безпомiчнiсть або гiрко висмiюють себе. Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною - взятою в лещата - рукою. Довгалюк мимоволi був свiдком сцени на вокзалi мiж Степурою i Мар'яною i все, здається, зрозумiв у їхнiх взаєминах з тiєї короткої i такої безладної розмови. Коли сусiди поснули, Довгалюк пiдсiв до Степури на постелю, загомонiв упiвголоса: - Ота, що прибiгала до тебе, - вона теж студентка? - Студентка. * - По чому ж вона? - Iсторичка. - Нелегка ж у неї iсторiя. Вона йому жiнка була, чи як? - Перед самою вiдправкою на фронт одружились. - Буйна дiвчина, з жаром, видно, у серцi, i отаке лихо спiткало... Але поки дiтей немає, то це ще пiвлиха. Переболiє, перегорить, а там ще знайде собi. Вдовинське горе таку не зiгне, не приб'є. А що ти їй сказав одразу всю правду, це якраз добре, i не кайся. Нема гiрше, коли ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першiм бою, я в той же день написав його жiнцi, щоб знала. Хай наплачеться добре та й починає думати, як бути їй далi, як дiтей до ума довести. Ох, дiти, дiти! Якби не вони, легше б солдатовi було i смерть приймати. - Скiльки їх у вас? - Трiйко. В меншого ще тiльки зуби молочнi випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб новi мiцнiшi росли. Не знаю, як там моя тепер з ними... Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне ввi снi артилерист на верхнiй полицi. - Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, - знов загомонiв вiн до Степури, - живий би тiльки зоставсь. Незнайомi ось ви менi, нi ти, нi вона, нi той третiй, i не знаю я всiх ваших тонкощiв, i тiльки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсiм iнакше. Повертався торiк хлопець пiсля армiї в Тарасiвку, сусiднє з нами село. Фiнську вiдбув, строк вiдслужив, i ось - додому, де мати його жде i дiвчина-наречена. Нiч темна, осiння, дощ репiжить, казали йому на станцiї: "Почекай до ранку, пiдеш як розвидниться". Не послухав, не терпiлося - пiшов навмання проти ночi. В полi, вже недалеко й вiд села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було нi води, нi цямрин. I - треба ж тобi таке - посковзнувся чоловiк у темрявi i - шелесь у колодязь. Мiсцина запущена, хутiрець колись тут був, але давно вже нема, люди рiдко сюди заходять - кричи не докричишся. Проте на якийсь там день таки забрiв сюди мисливець, рахiвник артiльський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить бiля колодязя - той, як падав, випустив його... "Витягни!" - проситься з ями. "А хто ти?" - " Я Андрiй Михайлишин з Тарасiвки, демобiлiзований..." Що ж, згодився витягти. "Кидай сюди все своє ремiння". Попробував зв'язати ремiння - не вистачило. "Збiгаю за вiрьовкою". Забрав усе майно солдатське, пiшов додому та бiльше вже до колодязя й не повернувся. I, думаєш, чого? На дiвчину солдатову перед тим вiн уже накинув оком! Клин не раз уже пiдбивав, а вона все вiдмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навiть на солдатове добро пожаднивсь... - А з солдатом що ж? - Стривай, докажу. Сидить рахiвник дома день, i другий, i третiй, а в матерi i в дiвчини вже тривога, бо солдат перед тим телеграму вдарив: "Їду!" Ждуть, а його нема. Телеграму в частину - й там нема. А по якомусь часi рахiвник сам не витримав, прийшов у сiльраду, заявив. "Так i так, пiд час полювання в колодязi обваленому куркульському натрапив на мертвого чоловiка... Видно, впав, вибратись силкувався, землi наобвалював, але ж - глибоко..." Пiшли всiм селом, витягли бiдолаху. Мертвий то мертвий, i без ремiння, та тiльки в нагруднiй кишенi гiмнастьорки записка, як вiд живого. А в записцi тiй пояснено все: як iшов уночi додому, як упав у колодязь i як такий-то на нього натрапив i, обдуривши, покинув. Таке-то буває. Слухаючи його, Степура виразно уявив собi ту нiч, i червоноармiйця в колодязi, i як той рахiвник до нього прийшов, наведений собакою, а потiм пiшов i не повернувся бiльше. Отаке ще буває в життi. А хiба ти теж не стояв якусь мить над такою прiрвою, хай мала вона iнший вигляд? Хiба в твоєму власному короткому фронтовому життi не пробудилась на мить ота злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти зостався перед нею один? Але ж ти перемiг, ти розчавив у собi того хвилинного звiра i дав простiр людинi, i то вже не звiр, а людина виносила з бою на собi товариша i готова була, ризикуючи власним життям, пiд кулями нести його тисячу верст, щоб покласти його до нiг вашiй єдинiй неподiленiй коханiй. "Ось тобi твоє щастя, Мар'яно. Я принiс, я добув його для тебе з вогню, я тобi вiддаю i нiчого не вимагаю взамiн! Нiс, але не донiс, i не моя в цьому провина. Замiсть щастя, звiстку чорну тобi принiс, горя стiльки, що його вистачить з тебе на все життя". Що вона думає там зараз у цю свою першу вдовинську нiч? Хiба не в такi ночi, не вiд такого горя ставали дiвчата в пiснях тополями в полi, проростали кущами червоної калини з тiєї землi, де козацьке бiле тiло лежить? Цiлу нiч думав Степура про Мар'яну. Щось братерське з'явилось у його почуттях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього в своєму нещастi, i нiжнiсть почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував i те, що зi смертю Славика виникла мiж ними якась межа непереходима, межа, яку вони, певне, вже нiколи не зможуть переступити. Годину за годиною поїзд iшов нiчним невiдомим краєм, зупинявся на якихось станцiях, i тодi видно було дерева за вiкном, темнi, важкi, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нiчного степу пропливали якiсь накопичення темряви, схожi формою на єгипетськi пiрамiди. Що то могло бути? У вагонi всi спали. Довгалюк хропiв на своїй полицi, пiдтримуючи i ввi снi затиснуту в лещата руку. Вже перед свiтом, зморений думками, Степура теж задрiмав. Те, що вночi здавалось йому загадковим i незрозумiлим - отi чорнi єгипетськi пiрамiди по степу, - при денному свiтлi виявилось териконами Донбасу. Терикони. Шахти. Димарi заводiв - донецький суворий, досi не бачений Степурою край. "Це теж твоя Україна, - все озивалось до нього. - Вугiльна, чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов нiмi величавi пам'ятники людської працi... Цей край вартий твоїх пiсень не менше, нiж рiдна Ворскла, нiж мiсячнi полтавськi ночi з вербами та соловейками". Зараз, одначе, йому було не до пiсень. Шахтарськi жiнки зустрiчали їх на перонах станцiй, i на обличчях їхнiх був вираз горя й суворостi, а очi шукали й шукали серед поранених когось найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати Павла Дробахи живе десь в отакому шахтарському селищi i, може, виходить щодня виглядати сина, може, й зараз отут в гуртi шахтарських жiнок стоїть та жде, щоб когось розпитати про долю свого Павла. Лiкарнi шахтарськi i навiть школи в багатьох селищах були вже перетворенi на госпiталi, i в одному з таких госпiталiв опинився й Степура. Коли автобус зоставив їх на шкiльному подвiр'ї, перше, що Степура побачив, була гора безладно звалених серед двору шкiльних парт, а бiля них кучугурилась величезна купа викинутих пiсля перев'язок брудних закривавлених бинтiв. 35 В цей самий госпiталь, тiльки на два днi ранiше, з партiєю поранених привезли й Спартака Павлущенка. В тiй безглуздiй атацi, пiднятiй Дев'ятим, Спартака було легко поранено в руку, а вже на днiпровськiй переправi пiд час нальоту фашистської авiацiї вiн мало не загинув вiд вибуху бомби. В госпiталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом'яло всього, а найгiрше - вiн втратив дар мови. Це його зараз найбiльше гнiтило, було найстрашнiшим: боявся, що на все життя зостанеться нiмим. Важкi думки не покидали в цi днi Спартака. Занадто великим виявися розрив мiж його уявленням i тiєю новою наукою, яку вiн винiс з урокiв на Росi. До таких випробувань, якi звалились на нього, вiн не був достатньо пiдготовлений. Синовi впливового працiвника одного з номерних заводiв, йому досi легко все давалося в життi. Ще з шкiльної парти, з пiонерського загону якось виходило так, що вiн всюди був попереду, скрiзь його обирали, i навiть коли став студентом, то й тут його з року в рiк почали обирати то в факультетське бюро, то в комсомольський комiтет унiверситету, i вiн ще бiльше змiцнився у своїй певностi, що життєве його покликання - це керувати, бути весь час на виднотi, бути iнiцiатором, заспiвувачем в усьому. Маючи ораторський хист, вiн рано звик до трибун. I чи не найщасливiшим був для нього той день, коли якось ще на першому курсi пiд час демонстрацiї на майданi Дзержинського його, як активiста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб вiн вигукував до колон демонстрантiв "ура"". День був холодний, осiннiй, з дощем. Посинiлi люди намагались швидше повз нього пройти, а вiн, не помiчаючи й дощу, все впивався своїм голосом, в запалi гукав i гукав до них своє енергiйне "ура", аж поки зiрвався на найвищiй нотi i пустив такого пiвня, що всi на трибунi засмiялись. Кiлька днiв пiсля того на факультетi йому не давали проходу дотепники типу Духновича, всiляко дошкуляли йому тими пiвнями, i хоч Спартаковi й неприємно було все це, але вiн намагався менше на такi речi зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського нiколи не приваблювали його, до них вiн ставився з певною упередженiстю, бо знав, що вони дозволяють собi занадто багато, дозволяють собi мiркувати про речi, якi, за його переконанням, не пiдлягали нiякому обговоренню, нiяким сумнiвам. Вiн вважав, що за кожним з таких факультетських вiльнодумiв має бути встановлений постiйний контроль i цей контроль належить здiйснювати найперше йому самому, людинi без жодної плями в бiографiї, чим не могли похвалитися нi Колосовський, нi чимало iнших його однокурсникiв. Та безглузда атака на Росi, яку вiн з наказу Дев'ятого очолив, справдi багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев'ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитiстю, то пiсля атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Вiн не мiг простити Дев'ятому, що атака була так легковажно органiзована, що вона кiнчилася нiчим, кiнчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повiв у атаку, навiть не побачили ворога, їх розстрiлювали серед бiлого дня. I це тодi, коли кожен iз них за iнших умов здатен був здiйснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогiв. Тiльки тепер, в госпiталi, коли все те вiддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведiнцi й наказам Дев'ятого. "Нас послано пiд кулi, кинуто, як на розстрiл, але, може, це було треба? Може, й нашi жертви, що нам здаються безглуздими, продиктованi були якоюсь доцiльнiстю i хоч на мить затримали просування ворога? " В усьому цьому Спартаковi хотiлося зараз розiбратись, дошукатися iстини. Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палатi за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповнiла, вона стала медсестрою недавно, пiсля десятирiчки, i з-помiж iнших сестер видiляється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радiсть, коли Наташа забiжить в палату i зиркне в його бiк, а потiм вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа, як нiхто, вмiла його пiдбадьорити у найтяжчу хвилину, i, мабуть, тiльки завдяки їй вiн не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар i вiн заговорить. - Все буде гаразд, - усмiхалась вона, i йому легшало пiсля нього. Коли Спартак дiзнався вiд неї, що прибула нова партiя поранених i серед прибулих є кiлька студентiв, то одразу ж попросив Наташу пiти точно довiдатись, хто саме тi студенти. Йому дуже кортiло швидше дiзнатися, кого це привезли, пам'ять гарячково перебирала друзiв i знайомих, i вiн почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий. Наташа повернулася радiсна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав - хто б мiг подумати - Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтрiпаному халатi, вiн усмiхався, нiби казав: "Дивись, який я тепер смiшний..." Присiвши на табуретцi бiля Спартака i уникаючи дивитись на його скривлену щелепу, Духнович розповiв, що поранення в нього дрiб'язкове, i що йому тут подобається, та що серед прибулих є ще "славний поет наш Степура", - вiн зараз на перев'язцi... "А Колосовський? Чи повернувся вiн з розвiдки?" - запитав Спартак запискою. I Духнович розповiв, що знав про Богдана, про те, що розвiдка його кiнчилась успiшно i що в бою з танками Богдан теж вiдзначився. - I зараз там десь їх колошматить, - закiнчив Духнович з гордiстю за товариша. Вiн посидiв недовго, пошкодував, що не втiк у Харковi з ешелону та не подався на лiкування до батькiв, покепкував над своїм виглядом, над халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся ця балакучiсть його була якась натужна, видно було, що iз Спартаком Духнович почуває себе зв'язано, до того ж, мабуть, йому неприємно було дивитись на скривлену Спартакову щелепу i слухати, замiсть членоподiльної людської мови, нерозбiрливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував до нього озватись. I все-таки пiсля Духновичевих вiдвiдин Спартак вiдчув полегкiсть. Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумiтись, - це так, але зараз йому дорогий був кожен iз студбатiвцiв. Здається, навiть i з Колосовським вiн тепер знайшов би спiльну мову. I хiба не насмiшка долi, що саме тепер, коли вiн має що сказати товаришам, має в серцi щось нове, людяне, чуле, чим хотiв би подiлитися з ними, - i ось саме тепер контузiя скувала йому уста? Вночi вiн не знаходив собi мiсця. Безгомiння в госпiталi, лише де-не-де стогiн прорветься, а йому якось задушливо, - хочеться кричати, сказати всiм на весь свiт, що вiн уже не такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулiшим i до iнших. О, якби йому повернувся дар мови, якби вiн мiг заговорити! Вся воля його, всi бажання були зараз спрямованi на це. Змучений, провалився в тривожний, гарячковий сон, а прокинувся невдовзi, весь облитий потом, вiдчув раптом, що й справдi може заговорити. Ось так вiзьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово! Щоб нiкого не розбудити, пiдвiвся, накинув на себе халат i, викравшись на подвiр'я, з повними грудьми радiсного передчуття подався в степ. Там спробує! Там скине з себе кайдани контузiї, - почуває в собi досить для цього сил! Плутаючись в халатi, бiг навмання мiж нiчнi терикони, щоб там на волi спробувати, на волi упевнитись, що йому таки-справдi повертається, повернувся материн дар! Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, i стало раптом моторошно: а що, коли не вийде? Що, коли втратить отут останню свою надiю заговорити? Набрався духу i, завмираючи вiд непевностi, вiд страху, видобув з себе спершу тихенько, ледве чутно, а потiм смiливiше: - Мамо... Мамо! I, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленiлий вiд радостi: - Мамо! Я говорю!!! 36 Свiтання, найкраще в життi свiтання, пiдiймаючись iз-за териконiв, нагадало йому, що пора повертатись в палату. Пробираючись напiвосвiтленим коридором, зiткнувся з Наташею, - вона сьогоднi чергувала. - Звiдки ви? Що з вами? - удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом (щоб не побудити палат), а цей нiчний порушник замiсть вiдповiдi вхопив її в обiйми, радiсно пригортав, мов п'яний. I хоча тiло її якось i не опиралось обiймам, але вуста шепотiли: - Що ви робите? Лiкар побачить! - Хай бачить... Я ж тебе люблю! Вiн говорив. Важко, з натугою, з белькотом, але говорив. Тепер вона зрозумiла, що з ним сталося, зрозумiла стан його душi. I хоч це було дико, було проти всяких правил стояти отак в госпiтальному коридорi з бiйцем у обiймах, проте деякий час вона так стояла, вiддавшись на волю його раптовiй, шаленистiй нiжностi. Потiм обережно, м'якими, ласкавими руками вiдсторонила його: - Iди. Iди в палату. - Без тебе? - Я прийду. Чомусь вiн був певен, що Наташа прийде. I справдi, вона прийшла, коли Спартак уже лежав у лiжку. Зайшла до палати, скрадаючись, i не засвiтила свiтла, наблизилась до його лiжка тихо, нечутне, сiла бiля нього, i вiн узяв її руку. Знав цю руку, повну й шершаву, коли вона торкалась його, виконуючи свої сестринськi обов'язки, але тепер ця рука була якась iнша. Для нього призначена. Взяв i гладив. Уперше в життi. "Вперше в життi, - думав вiн, - такого багато є, що ми усвiдомлюємо як рiдкiсне, минуще, неповторне, що буває один тiльки раз - Перше вимовлене тобою слово. Перше кохання. Ось i моє щастя знайшло мене, - думав вiн радiсно. - Прийшло в образi цiєї смаглявої кароокої шахтарочки, яка з усiєї палати, з усього госпiталю обрала мене i сидить ось тут бiля мене в свiтанковiй напiвсутiнi, i я бачу, як схвильовано дихають її груденята пiд бiлим накрохмаленим її сестринським халатом. Досi вона була мовби закута в неприступнiсть цього халата, цей прекрасний одяг медсестри вiддiляв дiвчину вiд тебе службовою неприступнiстю, а тепер i вiн не вiддiляє, рука Наташина в твоїй, ти чуєш її нiжнiсть, i хай би це було так завжди". Наташа сподобалась йому з першого погляду. Йому подобалось, як вона заходила до палати. Як усмiхалась, лагiдно й трохи нiби лукаво. Подобалось, як роздавала термометри i терпляче вислуховувала грубощi тяжко пораненого сержанта, що лежав у протилежному кутку. Коли вона пiдходила до Спартакового лiжка, то йому здавалось, що вона посмiхається якось особливо, мовби щось приберiгає для нього за тою усмiшкою. Те почуття, що прокидалось в ньому до Наташi, полегшувало його страждання, в години її чергувань йому приливали радiснi сили, i, коли вона присiдала бiля нього на стiльцi, йому щоразу хотiлось торкнутись її руки, торкнутись чорних кiлечок волосся, що кучерявилось з-пiд косинки, але тодi вiн не мав права на це, а сьогоднi має право, адже це вона виходила його, пiдняла, зробила людиною. - Я знала, що ти поправишся, - тихо, якось шовково говорила Наташа, - поправишся i заговориш. - Це завдяки тобi. - Я цього справдi дуже хотiла. Менi так чомусь було тебе жаль. I додому, було, прийду, а думаю: як там мiй студент? В протилежнiм кiнцi палати хтось закашляв, застогнав, заскiмлив спросоння тягуче: - Сестра-а! Наташа враз зiщулилась, швидко нагнулась до Спартака; торкнулась його щоки своєю розпашiлою щокою. Вiн вiдчув, як пахне її волосся, вiдчув її солодкий подих. За мить її вже не було, стояла вона вже бiля того, що її погукав, - то був артилерiйський старшина Христенко, якому вона кiлька днiв тому дала свою кров. Всiй палатi було вiдомо, що Наташа, коли почали привозити тяжкопоранених, добровiльно згодилась стати донором, i за це їй всi ще бiльше симпатизували, а Спартак знав, що вона й не могла вчинити iнакше, його Наташа, його любов. Так це почалося. Почалось на свiтаннi, а вдень, хоч Наташа й вiльна була вiд чергування, вона, проте, кiлька разiв забiгала в палату, мовби випадково, мовби за якимось дiлом, а Спартак знав, що це - ради нього. Вже з порога вона свiтила очима просто до нього, несла йому свою найкращу в свiтi усмiшку, брала в нього якийсь томик, а в тiм томику мiж сторiнками вже була для неї його записка. "Як я люблю тебе, Наташо, моє сонечко, моя рятiвнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом". А через деякий час вона приносила йому iншу книжку, мовби взяту для нього з бiблiотеки, i вiн знаходив у тiй книжцi записку для себе: "I я теж. Не бачила тебе годину i вже скучила. Ми порушуємо госпiтальнi правила, i здається, всi вже про нас догадуються, але я чомусь нiчого цього не боюсь..." Почуття їхнє, так раптово спалахнуло, невдовзi нi для кого не було вже таємницею, та й вони перестали ховатися з ним. Чисте, щире почуття, що враз зробило їх i багатими, й дужими, й щасливими, - чого ж було ховатися з ним? Хiба було кому вiд цього зло? Одначе наступного дня Спартак зустрiв Наташу бiля операцiйної в сльозах. - Чого ти? Наташа розповiла: - Лiкарка Євдокiя Павлiвна дiзналася про нас... "Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стiнах госпiталю розпусти!.." Спартака обсипало жаром. - Де вона? - Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хiрург, золотi руки, тiльки що стара дiва i нiчого в цьому не розумiє. - Сьогоднi ми пiдемо до тебе. Наперекiр всьому. Згода? - Добре. Пiдемо. Пiсля обiду вони справдi пiшли до Наташi. Через усе шахтарське селище промарширував вiн з нею у своєму госпiтальному халатi, голомозий, i шалапутний, i навiть трохи нижчий за неї ростом, i почував тiльки гордiсть, що йде поруч неї на виду у всiх, як її майбутнiй муж. Це теж було порушення - вийти отак за межi госпiталю, iти до сестри додому, але вiн здатен був зараз i не на таке. Мати Наташi вже знала про нього i, видно, ждала його в цiй дебелiй шахтарськiй хатi, звiдки двоє таких, як вiн, цими днями вирядились на фронт. Спартак сидiв з Наташею у її дiвочiй кiмнатцi, де було так затишно й чисто i де на стiнi красувались наївнi лебедi, над якими вiн ранiше тiльки посмiявся б, а тепер i вони були йому милi. Вiкно було вiдчинене в садок, там наливались на сонцi грушi, i в кiмнатцi теж пахло грушами, бо Наташина мати нарвала їх повну тарiлку, занесла й поставила гостинно перед ним: - Це гливи, скороспiлки, пробуйте, будь ласка... Коли мати вийшла, Наташа сiла зовсiм близько на кушетцi бiля нього, вона вже була не заплакана, тiльки блiдiша звичайного, бо вчора знову давала кров. Лукаво поблискувала оченятами i сама пригорталась до нього: - Ти мiй, мiй! Дарма що вчорашня десятикласниця, але була вона мовби дорослiша за нього, смiючись, признавалася, що ще в школi цiлувалася з хлопцями, бо в них, мовляв, у селищi дiвчата рано починають цiлуватись, але то все були жарти, пустощi, i тiльки зараз вона вiдчула, як воно приходить, оце, справжнє... - Розкажи менi все про себе, про унiверситет, про ваших дiвчат, про товаришiв... I вiн розповiдав їй все без утайки, як жив, яке чудове було в них студентське товариство, якi чудовi оцi хлопцi з їхнього студбату, що зараз тут з ним у госпiталi, Степура та Духнович. Ще був у них Колосовський, з яким вiн нерiдко сварився, хоча й не повинен був робити цього, тепер вiн це бачить, а сам вiн часом бував нестерпним i зараз просто дивується, як вона покохала такого. - Нi, ти хороший, хороший, - запевняла вона. - Якщо ти так хороше говориш про товаришiв, то й сам ти хороший... Я одразу вгадала, що в тобi є щось незвичайне i що на фронтi ти був хоробрим, еге ж, ти був там хоробрим, мужнiм? - Не скажу, яким був, але тецер як пiду, то знаю, в сто раз краще воюватиму, - вiн пригорнув її й не випускав, i вона по його обiймах вiдчула, що в цю мить вiн думає про те, що їм незабаром доведеться розлучатись. - Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобi вже скоро виписуватись... Ти не шкодуєш, що так швидко поправився? - Нi, не шкодую. - Я була певна в цьому. Бо не всi ж такi, в госпiталi всякого надивишся: в того нога не згинається, в того рука, вiн i радий, що бiльше не пiде, працюватиме в тилу, а ви хоч i сто лiт воюйте. А ти не такий, не такий! Вона щиро вiрила в нього, уявляла собi його, певне, кращим, нiж вiн є, але це робило його й справдi кращим, i вiн почував, як багато що змiниться пiсля цього в його життi. Пiде з госпiталю з її любов'ю i воюватиме за цю любов, всього вiддасть боротьбi з ненависним ворогом. Зараз вiн не тiшить себе, як в першi днi вiйни, нiякими iлюзiями, не применшує загрози, знає, що небезпека, яка нависла над його країною, над їхнiм життям, - ця небезпека смертельна, але знає й те, що боротьба тiльки розгортається, приголомшливiсть перших поразок мине i ворог ще вiдчує на собi силу розгромних нищiвних ударiв. - В них технiка поки що краща, але вони не вiзьмуть нас, не завоюють нiколи. Не такi в нас люди, Наташо, щоб визнали над собою владу завойовника. - Це ти правду кажеш, - поклала йому голову на плече Наташа. - Я ось про подруг своїх думаю... На все готовi - в такому вони зараз настрої... Скажуть - в партизани, пiдуть в партизани. На фронт - на фронт. Сестрами санiтарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я ж теж хочу проситися на фронт. - Ти й тут потрiбна. - Не хочеш, щоб я була поряд з тобою? - Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш - даєш пораненим свою кров. - Комiсар те ж саме каже... Але тiльки щоб ти не здивувався, коли на полi бою бiля тебе раптом з'явиться одна твоя добра знайома... В шинелi i в чоботях кирзових, з санiтарною сумкою. Вiн пригорнув її до себе, з нiжнiстю цiлував карi оченята, звертався до неї без слiв: "Ти мене вiдродила. Ти зробила мене щасливим. I хоч де я буду, хоч у яких боях, нiколи тобi не буде соромно за мене... " 37 Серед звалища парт на шкiльному подвiр'ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свiй окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, i степ їм цвiрчить своїми вiчними цикадками, i сяють над ними яснi зорi пращурiв, i Душа сповнюється в такi вечори почуттям безконечностi. Коли, вибравшись iз пропахлих нудотними лiками палат, зiйдуться i посiдають отак на кучугурищi парт у своїх грубих госпiтальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них вже затягуються рани, здобутi десь аж на Росi, а теплий оцей вечiр застає їх в евакогоспiталi серед териконiв Донбасу, а не на розкопках iсторичних мiсць. Тут зоряно й тихо, а там, звiдки прибули, - в димах Україна, в кровi. Нема для них бiльше унiверситету, нема бiльше життя, до якого звикли, нема тих планiв, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вiрити, що все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Днiпром, народиться перемога. Народиться, але коли? Вони довго думають над цим. Воїни ще не знають, що будуть снiги Пiдмосков'я, буде Сталiнград ї Курська дуга, їм хочеться вiрити, що цей iсторичний двобiй розв'яжеться значно швидше, вирiшиться тут, в українських степах, на Днiпрi. Живуть тим, чим живе в цi днi весь їхнiй госпiталь, весь шахтарський край: жадiбно ловлять зведення Iнформбюро, ждуть втiшних вiсток про те, що там стався нарештi жаданий перелом... А добрих вiстей нема, натомiсть приголомшливими ударами сиплються на них повiдомлення про новi фронтовi напрямки, скупi слова про те, що пiсля впертих боїв залишено ще одне мiсто, здано ще якийсь важливий рубiж. Стiльки подiй вiдбулося за цей час, i розвиваються вони в такому скаженому темпi, що хлопцям здається, нiби то було давним-давно, коли вони пiшли в райком, прощалися з унiверситетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи вiйськовий вишкiл. Згорiв їхнiй студбат, розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпiталях... - Ось ми лаємось середньовiччям, - розмiрковує Духнович, - вважаємо його найчорнiшою епохою, але хiба це так? Iнквiзицiя, вона вся спалила менше, нiж один який-небудь фашистський концтабiр... Зате яку силу творчостi, жадобу вiдкрить виявило тодi людство. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес i актор Шекспiр пишуть для людства. Буйний рiст гуманiзму, мiста-республiки... Нi, людина там велика! - А зараз хiба нi? - чують вони голос iз вечiрнього присмерку. З-за кучугурища парт з'являється бiля них Спартак Павлущенко. Вiн, видно, вiд Наташi. Вiн обпоєний хмелем кохання. - Тепер я бачу, що кохання приходить одразу пiсля контузiї, - каже Духнович. - Може, хай би й мене було трахнуло, щоб я теж цього меду зазнав... А так лишається тiльки поздоровляти iнших. Вiтаємо тебе, товаришу закоханий! - Вона таки справдi славна дiвчина, - говорить про Наташу Степура. - Бачить же, як нашi хлопцi деколи вивуджують iз-за вiкна пiвлiтри на мотузку, знає, що декотрi в пiдштаниках зникають на всю нiч у селище, проте ще нi разу не накапала начальству. По сутi, вона порушниця порядку, але... Ти з нею одружишся? - запитує вiн Спартака. - Одружусь. - Зараз чи пiсля вiйни? - Обставини покажуть. - Хотiлось би знати, - задумливо каже Степура, - чи багато з нас, студбатiвцiв, зостанеться пiсля вiйни? - Якщо зостанемось, нам треба жити iнакше, - говорить Спартак, з ногами всiдаючись на партi. - Зовсiм iнакше, друзi. - Як, дозвольте запитати? - насмiшкувато зиркає на нього Духнович. - Ти не iронiзуй, Мироне. - Павлущенко починає хвилюватись, заїкається. - Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для нас безслiдно. Ж-жити дружнiше, я-якось теплiше. З новим, чуйнiшим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити... Хiба це неможливо! Степура, закуривши, хмуро зауважує: - Цього таки декому з нас часто бракувало. - Я знаю, що ви зараз ду-ду-думаєте, хлопцi. Оце, мовляв, Спартак закохавсь i заспiвав по-новому... В сентименти пустився. Але це все не тiльки тому, що закохався... Рось дечому навчила мене, хлопцi: жив, бачу, не так, як мусив би жити. Ви мали всi пiдстави ставитись до мене зневажливо й холодно, а дехто мi-мi-мiг навiть ненавидiти мене. - Ти перебiльшуєш, товаришу комсорг. - Нi, не перебiльшую, Мироне. Почуваю, що перед декотрими iз своїх товаришiв унiверситетських я справдi завинив, глибоко завинив. Фронтовий наш унiверситет, дарма що такий короткочасний, вiн багато на що менi очi вiдкрив. Я глянув на себе збоку, порiвнюю себе з вами, з тобою, Духнович, з тобою, Степуро, з Колосовським, i це порiвняння, скажу вам вiдверто, не на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати кожен ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались менi людьми ненадiйними, яких весь час треба тримати в шорах, i я уявив собi, що ця роль падає саме на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним? Що сам собi здавався бездоганним? Я свiдомо культивував у собi недовiру до кожного з вас, називаючи це пильнiстю, хоча це була скорiше ма-ма-манiя пильностi. - Це, зрештою, можна зрозумiти, - мовби виправдуючи його, промовив Степура. - Ми жили в такий час. Нас оточували вороги. Капiталiстичне оточення - це був не пустий звук, як показала вiйна. - Але вона показала й iнше. Особисто менi вона показала, що, скажiмо, Богдан Колосовський, який здавався менi людиною пощербленою, не вагаючись, бере зброю до рук i йде на подвиг, бо має в серцi щось бiльше за бiль особистих кривд i образ. - Ти теж iшов. Роту в атаку повiв. - Повiв... Коли я стану командиром, нiколи не буде в мене таких бездарних атак. Я дорожитиму кожним бiйцем, як робить це комiсар Лещенко. Якщо вже вмирати, то вмри з найбiльшою користю для дiла - в цьому вся суть, в цьому наука вiйни. - Краще б її зовсiм нiколи не знати, цiєї науки, - сказав, копирсаючи милицею землю, Духнович. - Як це все-таки символiчно, що першим декретом нашої революцiї був декрет про мир. Нiчого, мабуть, для простих людей не було й нема ненависнiшого, нiж вiйна, вояччина, мiлiтаризм. Я гадаю, що рано чи пiзно людство кiнець кiнцем прийде до заперечення воєн. Вони стануть для нього чорним минулим, як, скажiмо, работоргiвля чи звичаї канiбалiв. Допiзна точиться нiчна розмови студбатiвцiв. Могли б i цiлу нiч так скоротати, але - пора! Тут не студентська республiка - тут режим. З ганку госпiталю чергова сестра вже гукала їх, заганяла на нiч до палат. 38 Швидко цього лiта заживали солдатськi рани. Не встигли ще хлопцi й укоренитись у своєму госпiтальному затишку, як їх уже виписували, нагально звiльняючи мiсце для нової партiї поранених, щойно привезених з фронту. Лiкарi так i не стали витягати осколкiв iз Степуриних нiг. Просвiтили рентгеном, порадились i зiйшлися на тому, що краще цього добра не чiпати. - Хай сидять. Кiстки не пошкодило, витягнем пiсля вiйни. За iнших умов Степурi в його станi, звичайно, ще треба було б залишитися в госпiталi, як i багатьом iншим пораненим, але не той був час. Вiдправляли їх, ще й пов'язок не познiмавши, i сестра Наташа, яка проводжала їхню команду до вокзалу, почувала себе з студентами так, нiби була винною в тому, що їх виписано передчасно. - Може, у виздоровбатi вас довше потримають, - нiяково втiшала вона, кидаючи жалiбнi погляди то на Павлущенка, то на Степуру. Найбадьорiше почував себе Духнович. Дарма що вiн, як i Степура, ще накульгував, але й тут вiн не мiг вiдмовити собi в задоволеннi покепкувати над своїм досить-таки невояцьким виглядом. - Дон-Кiхоти без Росiнантiв, рицарi сумного образу в общипаних обмотках, - жартував вiн по дорозi до вокзалу. - А загалом, ви добре зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо iнакше не тiльки Спартак, а й я остаточно б у вас закохався. Вiдбив би в Павлущенка. - Нi, не вiдбили б. - Так мiцно зiйшлися характерами? Наташа зашарiлась. - Мiцно. На ходу вона притулилася до Спартака, заковано зазирнула йому в обличчя своїми ласкавими розблискотiлими очима. Степурi Наташа нагадувала чимось Мар'яну, може, отими чорними косами, що, закрученi тугим вузлом, виглядали на потилицi з-пiд бiлої накрохмаленої косинки. Наташине простодушне спiвчуття до їхньої команди i оця її винуватiсть в тому, в чому вона була зовсiм не винна, розчулювали Степуру, викликали в нього бажання втiшити цю добросерду їхню сестру, сказати їй, що виною всьому тiльки вiйна, яка шле сюди все новi партiї скалiчених людей, а їх передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимiтає з госпiталiв. На станцiї саме були проводи. Жiнки-шахтарки проводжали юрмами своїх шахтарiв, яких нiбито мали вiдправляти звiдси на Чугуїв, у тi самi табори, що їх свого часу пройшли студенти-добровольцi, а тепер мусили пройти оцi люди, якi, видно, тiльки недавно вилiзли iз забоїв, повиходили з душових - на багатьох ще мокрi чуби. Плачi, спiви, звуки гармошок на все привокзалля, ближче й далi, аж горлянки рвуться, натужно гукаючи про те, як "вышел в степь Донецкую парень молодой...". Степурину увагу привернула одна компанiя в пристанцiйному скверику: сидячи пiд деревом, старанно цигикає на гармошцi шахтарський пiдлiток, серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього серед горiлчаних пляшок, розкиданих по зiм'ятiй травi, притупцьовують, танцюють двоє в колi родичiв, видно батько й син. Вони такi ж серйознi, як i гармонiст. Батько лише повагом, зо