середжено притупує ногою, наче виконує якийсь важливий ритуал, притупує економно, бiльше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в буйному, вiдчайдушному танцi, б'є, прибиває землю, з розмаху розджунює ногами порожнi пляшки, коли нога натикається на них. Чуб розтрiпаний, мокрий, пiт ручаями, а вiн все б'є. В гуртi родичiв стоїть кругловида огрядна українка, видно, мати цiєї сiм'ї, i, склавши руки на грудях, не втираючи слiз, що котяться їй по щоках, все дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний пiджак, мабуть, синiв, висить наопашки їй на плечах, родичi звертаються до неї з якимись словами, а вона, не чуючи їх, лише стежить крiзь сльози за своїми господарями, старим i молодим, за їхнiм прощальним танком i вже, здається, бачить їх на полi бою, серед жахiв вiйни, i Степура разом з нею бачить їх уже там, вiч-на-вiч з танками на вогненних заднiпровських рубежах. Розпрощавшись з Наташею, хлопцi сiли до вагона - їхати їм було на пiвдень, до моря, - а з вiкна ще й тодi було видно, як у пристанцiйному скверику невтомно танцюють тi двоє шахтарiв. Молодий уже зовсiм поблiд вiд сонця та вiд випитої горiлки, але, як i ранiш, уперто ходить по колу, а старий, ще бiльше зсутулившись, сумовито диригує у землю руками. На великiй донецькiй станцiї, шумливiй, люднiй, переповненiй евакуйованими жiнками та дiтьми, хлопцi пiд час зупинки стали свiдками бурхливої сцени: бiля одного з вагонiв почули гвалт, крики, кинулись туди, i в цей час просто перед ними, злетiвши звiдкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього - грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугi папушi новiсiньких червiнцiв, тридцяток, соток лежали, вивалившись iз чемодана, i нiхто їх не чiпав. А слiдом за чемоданом iз схiдцiв вагона жiнки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грiшми чемодана, якогось лисого товстуна-казнокрада. Притягнутий i поставлений жiнками перед своїм розтрощеним чемоданом, вiн намагався щось їм пояснити, в чомусь виправдатись, а жiнки, не слухаючи його, обурено давали йому то злiва, то справа щедрi замашнi ляпаси. - Паразит! Хапуга! - Нашi в боях умирають, а вiн наживається! - Зарплату чиюсь присвоїв, не iнакше! I знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тiльки по-риб'ячому стрiпувався вiд кожного ляпаса i щораз дужче вирячував очi. Надбiг мiлiцiонер, високий, з пiдтягнутим животом, i власник чемодана шарпнувся вiдразу апелювати до нього. Однак виваленi з чемодана папушi грошей, до яких так ще нiхто й не торкався, промовляли самi за себе, i мiлiцiонеровi неважко було зрозумiти, що за суб'єкт стоїть перед ним. - Вашi документи! Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуацiї десь аж iз-за Днiпра, сам вiн працiвник банку, i чемодан його, звичайно ж, набитий народними грiшми, чиєюсь зарплатнею, яку вiн не забув прихопити, пустившись навтьоки на схiд. Мiлiцiонер, видно, й сам у душi був заодно з жiнками, бо коли вони, зчинивши гвалт, стали знов дiставати лисого по щоках, то представник влади вiдстороняв їх бiльше для годиться. Чим ця сцена скiнчилась, хлопцi могли тiльки догадуватись: поїзд їхнiй незабаром вiдiйшов вiд перону, далi помчав. - Не заздрю я тому типовi, - сказав Духнович, простягшись на полицi. - Не хотiв би я його чемодана. - Накип часу, брудна пiна, - буркнув, закурюючи, Степура. - Мене бiльше отi цiкавлять, що танцювали в скверику. Скiльки i смутку, i сили в тому танцi... Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжi, край мiста, на величезнiй територiї приморських паркiв i вiдкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди їм i належало з'явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армiєю точнiше було б назвати це вировище незлiченного люду, направленого сюди з рiзних госпiталiв. Поки хлопцi реєструвались, серед писарської братiї їм несподiвано трапився знайомий - Лимар з геофаку. - О, й ви тут, - схилившись гострим пiдборiддям над своїми довжелезними списками, сказав вiн буденно, нудьговито. - Вже є тут один ваш iсторик... - Хто? - настороживсь Степура. - А той високий... Колосовський. Вiн сьогоднi з тутешнього шахтарського санаторiю прибув. Хлопцi ожвавiли. Свiт, виявляється, таки невеликий. Богдан тут, полку прибуває!.. - Де ж нам його знайти? - запитав обрадуваний Степура. - До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрiдаються хто куди... Життя табунне. Звiльнившись вiд своїх спискiв. Лимар змiг вдiлити трохи бiльше уваги хлопцям. Сiли разом у холодку пiд деревом, i Духнович, розглядаючи Лимаревi пальцi в чорнилi, кинув насмiшкувато: - Багнет, значить, змiнив на перо? - Як бачите. - А чи не мiг би ти й менi тут протекцiю влаштувати? Писарем або хоч писарчуком? Лимар зрозумiв жарт. - А як почерк? - Як курка лапою, - вiдповiв за Духновича Степура. - Ну, тодi важкувато буде, - сказав Лимар, посмiхаючись не тiльки губами, а нiби i своїм гостреньким носиком. - Писарем тепер - це треба вмiти. - А ти надовго застряв? - допитувавсь Духнович. - Та як накажуть. Наше дiло солдатське. - Швидко ж ти переорiєнтувався, брате. Лимар зiрвав листок з дерева, пожував, виплюнув. - Досi морозить, як згадаю отi жита... Люди бiгають в кровi, а зверху свистить, грякає, серед бiлого дня чорно стає - кiнець свiту, ревище, боротьба демонiв, стихiй! - Вiн розказував так, нiби вони цього не зазнали. - Чую крик, стогiн, бiжу кудись, стеблина перечiпає, я падаю, душа рветься од страху, i сорому нема, тiльки жах, жах тваринний i каятьба: оце твоє добровольство! Жест! То б жив! А так умираєш! Мiна довбоне в спину - i каюк! I бажання одне: тiльки б вирватись, тiльки б у тил! Ординарцем! Попихачем! "Судна" носити! Нужники чистити! I пiсля госпiталю таки, бач, пофортунило: писар вiйська приазовського. - Шкодуєш, значить, що вiдстрочку здав? - Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слiд було нам спiшити... - А коли б усi так думали, - насупився Степура, - хто б воював? - Ви, хлопцi, iдеалiсти. Хiба не було у вас в госпiталi таких, що температуру собi наганяли, рани на собi роздряпували, аби тiльки виграти день-два? А я - чесно. - Це, по-твоєму, чесно? - рiзко кинув Спартак. - Ти просто розкис. - Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив - досить. Хай ще iншi спробують. А в тилу люди теж потрiбнi. Крiм того, ходять чутки, що студентiв взагалi незабаром вiдкликатимуть з фронту. - Це чому ж? - здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди: - Наказ з центру нiбито має ось-ось прийти, i всiх нас, хто, звичайно, втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, вiдкличуть назад. - А тих, що в боях лягають щодня? - сердито глянув на Лимаря Степура. - Або тих, що вже полягли? Хто їх вiдкличе? - Чи ми кращi за них? - ущипливо запитав Духнович. - Iнтелектуали? Скарб? Не мав Лимар що на це вiдповiсти, а в хлопцiв пропало бажання пiсля цього з ним розмовляти. Колосовського вони розшукали надвечiр бiля моря, в гуртi якихось морякiв та льотчикiв, мабуть, госпiтальних його товаришiв. Богдан i їх п'ятеро чи шестеро iшли берегом i смiялись, один iз морячкiв, жестикулюючи, смiшне, видно, щось розповiдав. На головi в Богдана з-пiд посадженої набакир пiлотки бiлiла марлева пов'язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла - вiн вiд душi, голосно смiявся, що рiдко з ним бувало. З очима, ще повними смiху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радiсно потряс за плечi Духновича, обiйняв Степуру i, здається, найбiльше був здивований, що в їхньому товариствi бачить i Спартака Павлущенка, - йому вiн теж мiцно потиснув руку. - Ми думали, ти ще й понинi на Росi стоїш проти них ощетинений, - пожартував Духнович, - а ти вже тут розгулюєш, як i ми, грiшнi. - Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, - Богдан, нахмурившись, недбало торкнувся рукою своєї пов'язки. - Байдикував тут ось iз ними, - i Колосовський почав знайомити хлопцiв iз своїми новими друзями. 39 Богдан хоч сам рiдко бував веселим, проте людей любив буйних, життєрадiсних, i саме з такими звела його доля в госпiталi, з ними ж вiн перекочував i сюди, у виздоровчий батальйон. Танкiсти без танкiв, моряки без кораблiв, прикордонники з далеких застав, навiть один льотчик, що горiв у повiтрi над морем, - всi вони, незважаючи на трагiчнiсть часу, не втрачали певностi в собi, дух їхнiй не було зламано, i це найбiльш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довiритись, товаришування з ними надiйне, такi нiде не пiдведуть, такi i в хвилину найтяжчу - чи на полi бою, чи навiть у неволi - з мужнiм презирством зустрiнуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щiлин у життi, жили з вiдкритим серцем, на виднотi, трималися незалежно, нiчим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пiсня, i жарт, i дружба, й вiдвага. З ними Богдан разом вийшов з госпiталю, разом прибув i у виздоровбат. Виздоровбат - це табунища людей на березi моря, людей, якi прибувають сюди ще в пов'язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягненi в полиняле, з слiдами кровi "БУ" i самi вже - люди "БУ". Стрiлянi. Паленi. Контуженi. З осколками в тiлi. З кулями в грудях. Люди з домiшкою залiза, сталi. Ще ходять тут на перев'язки, але поза тим - майже нiяких обов'язкiв. Живуть, як птахи небеснi. Мають у своїх володiннях парки, альтанки, замiськi пустирища, вечорами - наперекiр всiм смертям - лунають їхнi пiснi понад морем, а потiм цiлу нiч ясний мiсяць освiтлює їх, бо сплять виздоровбатiвцi просто на землi, пiд вiдкритим небом. Вранцi на молодi звiрячi свої апетити вони мають лише хлiб, черствий та цвiлий, та до нього старшинськi пiдбадьорювання: - Цвiль - то здоров'я. - А для моряка - ще й гарантiя, що нiколи не втоне. Вiльного часу було досить, i користався ним кожен, як хотiв. Степура та Павлущенко, зробивши найпримiтивнiшi пристрої, взялися ловити бичкiв у морi, Духнович хоча й не ловив, але залюбки допомагав їм у цьому майже безплiдному заняттi, а Колосовський тим часом з вольницею виздоровбатською вирушав на далекi промисли аж за мiсто, де можна день прожити попаски, де стеляться перед худими виздоровбатiвцями плантацiї огiркiв, моркви, капусти, баклажанiв - червоних, м'ясистих, соковитих. Добутi в цих походах дари природи вони приносять потiм i в табiр на загальний пай, пiдгодовують тих, кому пораненi ноги ще не дозволяють робити таких далеких вилазок. - Тут нашого брата справдi тiльки ноги й годують, - казав увечерi Духнович, гризучи на березi моря з товаришами моркву, принесену Богданом. - Ось скоро й ми з Степурою приєднаємось до вас, конквiстадори. - Справдi, мабуть, охлянули б ми тут, якби не оця городина, - казав Степура, налягаючи на помiдори. - Тiлом охлянути - це ще не бiда, - поправляв його Духнович. - Он Лимар, той охляв духовно. То гiрше, братцi. Богдановi приємно дивитись, як хлопцi трощать польову живнiсть, а море шелестить бiля нiг, а неподалiк в гуртi виздоровбатiвцiв ллється розмова про життя довоєнне - тут люблять згадувати про довоєнне. - Море, бач, гарне, - чути лагiдний чийсь голос, - але нiчого я так не люблю, як на хлiба дивитись, коли вони достигають. I в той день саме вибрався в поле - в райземвiддiлi я працював, - тiльки вийшов на майдан, як раптом з гучномовця: "Увага! Увага! Слухайте важливе державне повiдомлення". Рiзнi думки в цю мить промайнули: що за державне повiдомлення? Вiйна? Але з ким? А думка про вiйну, мабуть, тому, що це - найстрашнiше. А невдовзi пiсля цього вже весь наш районний актив мчав по селах з закритими пакетами для голiв сiльрад. Приїжджаю в сiльраду - голови нема. Де? В польовому таборi! Мчу туди. Подаю пакет головi, вiн при людях розiрвав пакет: повiстки! Таким i таким зiбратися коло сiльради. Мобiлiзацiя. Вiйна. Мовчки беруть повiстки, мовчки розбiгаються по домiвках. Оте мовчання чомусь найбiльше вразило. - А мене ця звiстка застала в Севастополi, - розповiдає другий. - Вночi раптом лiтаки загули в небi, вдарили зенiтки в районi порту. У вогнях прожекторiв видно, як один за одним спускаються над бухтою величезнi парашути, - то, як ми пiзнiше дiзналися, спускали п'ятисоткiлограмовi мiни в бухту. Двi впали на берег, вибухом кiлька будинкiв знесло. Курсанти нашi вишикувались по тривозi, стоять на лiнiйцi й не второпають, що таке: вогнi, парашути, вибухи. I страшно, i смiшно. Тiльки цей смiх нездоровий, нервовий якийсь. Чиї лiтаки? Туреччина? Нiмеччина? О шостiй ранку по радiо мiсто говорить: були лiтаки, один збитий, по уламках мотора дiзнаються зараз, якої держави лiтак... Море лежить перед ними спокiйне, лише мiсячна дорiжка, простелившись в далечiнь, тихо трепеще. Вiд берега вузенька, а далi широка, вабить душу. Тi, кому рани дозволяють, купаються при мiсяцi в морi, i видно, як зблискують їхнi мокрi м'язистi тiла, а по узбережжю то тут, то там лунають спiви, i нiби вiйни й нема, все тут її мовби заперечує, оце тихе море самим своїм виглядом мовби протестує проти неї: "Я для шелесту тополь... я для щастя закоханих... для рибальських вогнищ... для мартенiвських величавих заграв..." На березi моря, недалеко вiд їхнього табору, металургiйний завод. Вiн працює пригаслий, замаскований, але нiяким маскуванням вiн не може приховати своїх заграв, як здорова людина не може приховати свого здоров'я, своїх рум'янцiв. Заграви злегка пробиваються над цехами, i їх видно далеко, буває так, що тут цiлу нiч лопотять зенiтки, все небо - над морем i над заводом - у тривожному гудiннi лiтакiв, у вимахах прожекторiв. Зараз їх нема, лише десь далеко за небокраєм, у морi, чути час вiд часу глухi незрозумiлi вибухи, може, знов бомблять пароплави, що везуть з Одеси евакуйованих, топлять разом з людьми. У виздоровбатi є вже такi, що чудом врятувалися з тих розбомблених в морi пароплавiв. Коли Богдан сидить отак на березi моря, а хлопцi заведуть розмову про унiверситет, перед ним щоразу з'являється з своєю усмiшкою Таня. Боса, припорошена дорожнiм пилом, така, як бачив її востаннє в Чугуєвi. Вiн написав їй уже двi листiвки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут - вiн знав її натуру. А може, ще приїде, може, ще застане його перед тим, як вiн вiдправиться знову на фронт? О, як би хотiв побачити її, хоч на мить зустрiти отут бiля моря, серед гарячих степiв Приазовських! Де ти зараз в отакий вечiр, хороша, рiдна моя? Хiба ж не маємо з тобою права на це море, на пахощi степу, на шелест мiсячних паркiв отут уночi? Серце горiло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рiдними на схiд, i листи його до неї лежать в унiверситетi, не найшовши її? Вiдкинута штормом вiйни, невблаганно оддаляється вона вiд нього, а без неї все тут не таке: i ця нiч чарiвна, i повний мiсяць над морем, тихим, свiтлим... Там, де мiсяць, затривожились прожектори i вже сягають вiстрям аж до нього, до високого мертвого свiтила. Невже буде налiт? Чи просто промацують небо? Хлопцi говорять все про той наказ з центру, згiдно з яким нiбито вiдкликатимуть студентiв, i Богдановi на мить захотiлось справдi бути вiдкликаним в життя iнше, де не буде нi свисту авiабомб, нi трахкання мiн, нi калiчення людей, - в життя з жадiбною працею, з коханням, з бiлим, як мрiя, унiверситетом. Але це бажання було хвилинним, вiн вiдганяв його вiд себе, бо те, що вiн пережив, що передумав за цi чорнi тижнi вiйни, вказувало йому шлях в iнше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а вiйни. Танкiст Вася i молодий льотчик Андрєєв, що горiв у повiтрi, i оцi моряки, що пiвголосом спiвають, розлiгшись неподалiк, хiба вони ждуть якихось полегшень, хiба шукають якихось пiльг вiд вiйни? Вони готовi до найтяжчого. Якщо й мрiють про що, то мрiї у них зараз особливi: танкiст мрiє про те, щоб знову сiсти в танк i не опинитись в пiхотi, льотчик - щоб знову мати лiтак i злiтати в небо, а сам вiн... - Не станемо шукати того наказу, - каже вiн, втручаючись в розмову своїх унiверситетчикiв. - Якщо вiдкликати, то всiх би треба оцих, а не вибраних. Чому ми маємо бути вибраними? В нас дiти? В нас сiм'ї? I хлопцi згоднi з ним. Їм тiльки кортить знати, куди їх звiдси пошлють i коли це буде? - Може, про нас забули? - посмiхається Духнович, знiчев'я кидаючiй в море камiнець за камiнцем. - Я, власне, був би не проти. Але про них не забули. Настає ранок - вже їх шикують. - Артилеристи, крок уперед! - Танкiсти, два кроки вперед! - Сапери! Кухарi! Хiмiки! Топографи... По всьому табору їх вигукують, сортують, а потiм писарi цiлими днями переписують, заносять їхнi прiзвища в безконечнi списки, в численнi, лiнiйками розбитi графи. I чим швидше заживають, присихають на виздоровбатiвцях рани - тим частiше цим людом цiкавляться. Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду теж шикують, i тодi теж лунає на плацу. - Бажаючi, крок вперед! Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопцiв. Степура й Колосовський вiдмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти пiхоти, так уже будуть i далi. Духнович спершу нiби завагався: - Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потiм одмовився й вiн: - Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потiм в армiю, якщо зостанешся живий. А козиряти до кiнця днiв - то було б для мене нестерпно. - В тебе викривлене уявлення про життя командирське, - зауважив йому Спартак. - Бути командиром... - Нi, я вродився бути рядовим, - перебив Духнович. - I хоч нашому брату рядовому перепадає на фронтi найбiльше, зате пiсля вiйни - звичайно, коли до того часу вцiлiєш як мисляча матерiя, - будеш собi вiльним птахом. Знов перед тобою унiверситет, i Микола Ювеналiйович, наш славний професор, показуватиме тобi з кафедри якiсь допотопнi потовченi горшки: "Амфори! Золотий пил вiкiв!" Iмiтуючи професора, Духнович так урочисто нависпiв вимовляє оте "амфори!", що хлопцi не можуть втриматися вiд смiху. В день вiдправки Павлущенка вони гуртом пiшли проводжати його на вокзал. - Повiрте, товаришi, iду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, - щиро говорив Павлущенко уже бiля вагона. - Вiйна зайшлася надовго, i кадри командирiв будуть потрiбнi. - Маршалом хочеш вiйну кiнчати? - пiдколов його Духнович. - Рiч не в цьому, - спокiйно заперечив Павлущенко. - Чини... Ордени... Так, я цього хотiв. А ви хiба нi? Рось протверезила нас. Я побачив, що вiйна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тiльки можна уявити... I ще зрозумiв, що для перемоги самого бажання мало, це менi видно тепер. В броню хочу закуватись i пiти на них з усiєю силою, а не з голими руками, як отам на Росi. Ще, може, танки мої Нiмеччину толочитимуть, ось для чого йду. Богдан розумiв Павлущенка. Розумiв його настрiй. Останнiм часом вони зблизилися мiж собою, i те, що їх ранiш роздiляло, здавалось обом тепер дрiбними чварами, через якi їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довiрою, як ось тут, при прощаннi бiля вагона. - Скажи хоч тепер, Богдане, - затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, i в голосi його прорвалася якась несподiвана теплота: - За що твого батька було репресовано? Богдан нiяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юнiсть. - Думаю, що за вуса, - вiдповiв похмурим жартом. - За якi вуса? Павлущенко, видно, не зрозумiв жарту. - Вуса любив носити мiй батько, довгi вони були в нього, чорнi, примiтнi. Якось, пам'ятаю, ще малим я тодi був, один з товаришiв батькових сказав, шуткуючи за столом: "Ох, Дмитре, вiдпустив ти собi вуса запорозькi, дадуть колись тобi за цi вуса..." I таки по його й вийшло. - Ну, а крiм вусiв? - За зв'язки, - нахмурився Богдан. - Батько дружив з багатьма. З Якiром, з Федьком, з Блюхером... - За те, що людина з кимось у дружбi була... Ну я, скажiмо, за це не судив би, - задумливо мовив Спартак. - Без дружби, думаю, батьки нашi й революцiї не зробили б. Пролунала команда, i Спартак мерщiй кинувся до вагона. - Ну, бувайте, хлопцi! - Щасливої дороги!.. Разом з бiйцями, вiдiбраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагонi. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпi, заштовхана iншими, i тiльки видно було, як вiн намагається виглянути до хлопцiв через чиєсь плече. Було в цьому його намаганнi продертись до хлопцiв щось таке, що зворушило Богдана. - Прощай, друже, - ще раз гукнув вiн Спартаковi, i йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрiнуться тепер? На полi бою? В госпiталях? Чи, може, й не зустрiнуться бiльше нiколи. Тiльки вiдправився цей ешелон, як слiдом за ним рушив у тому ж напрямi, на схiд, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням. - Кажуть, авiазавод якийсь, - почули хлопцi вiд пристаркуватого залiзничника бiля ларка, де вони пили зельтерську. Ешелон стерегли розставленi на вагонах зенiтнi кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами. Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схiд з контингентом курсантiв у бронетанкове, цей - з станками, з моторами - на новi мiсця, де вiн знову стане заводом. В руховi ешелонiв i навiть в цих брезентах, зенiтних установках - в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука. Зi станцiї хлопцi поверталися вже надвечiр. Ще здалеку побачили мiж деревами парку на своїй виздоровбатськiй територiї - гора кавунiв лежить зеленошкiрих. Пiдiйшли ближче - аж нi, не кавуни, каски, зваленi горою, лежать на галявинi, ждуть їхнiх буйних голiв. Всюди метушня, гомiн, бiйцi примiряють щойно одержанi залiзнi свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтiвки й патрони. Крiм виздоровбатiвцiв, тут одержували зброю й мобiлiзованi, що їх напередоднi було привезено сюди пароплавом, люди суто цивiльнi, для яких усе, що потрапляло до рук iз вiйськового спорядження, було дивом i викликало в кого смуток в вiчу, в кого - щире зацiкавлення. - Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, - допитувався молодий новобранець у свого сержанта, - це якi? - Та я ж казав: трасуючi! А iнший, тримаючи в руцi обойму, уже приставав з другого боку: - А це - з чорним та червоним поясочком? - Бронебiйнi! Запалювальнi! - кричав заклопотаний роздачею зброї сержант. - Пострiляйте, там розберетесь. Всi пригодяться! Тепле надвечiр'я огортало приморськi парки. Десь аж над морем зринула пiсня, молодий красивий голос вiв її вiльно, задумливо, i до неї поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавiлон. Iз-за гори свiт бiленький, Десь поїхав мiй миленький. Бiйцi стояли попiд деревами, сидiли групами на витовченiй травi серед нової своєї зброї i слухали простеньку ту пiсню, мовби прощалися з нею. Лiтнiй боєць, мабуть з приписникiв, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту i дослухаючись до пiснi, задумливо все крутив i крутив у руцi щойно одержану нову гранату. Чи вона справдi цiкавила його своєю будовою та формою, як може зацiкавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пiснi, вiн механiчно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, i бiйцi, що сидiли поруч дядька, враз вiдсахнулися з жахом вiд нього, вiд його гранати. - Кидай! Кидай! - загукали йому. Судорожне затиснувши гранату в руцi, вiн оторопiло скинув поглядом сюди-туди, мов хотiв крикнути: "Що менi робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!" Нiкуди було кидати - скрiзь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тодi вiн миттю зiрвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату i навалився на неї грудьми. ...Коли розвiявся дим., їдкий, смердючий, на поритiй, просмердженiй вибухом землi лежала тiльки купа ганчiр'яна людського м'яса - все, що зосталося вiд приписника. - Догрався дядько, - зiтхнув хтось у натовпi. - Його ж попереджали! - сердито озвався другий. - Чеку ненароком висмикнув - от i все. - Мiг би вiдкинути геть, але, бач, пощадив товаришiв. Незабаром санiтари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там бiля моря, де, певне, нiчого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечiр'я пiсня, та сама пiсня - про миленького, про свiт бiленький. Це була остання пiсня, що її хлопцi чули у виздоровбатському таборi. Вночi їх повантажили в ешелон, море i парки зостались позаду, i тiльки мiсяць - високе холодне свiтило - супроводив їх у нiчнi степовi простори. 40 Ще б'ється енергетичне серце України Днiпрогес. Ще димить трубами пiд небом пiвдня степовий гiгант "Запорiжсталь", цiлодобово працюють iншi заводи i ходять трамваї вiд старого до нового Запорiжжя, а в небi над мiстом, як привид вiйни, вже висять аеростати, тримаючи в повiтрi сталеву загорожу вiд ворожих лiтакiв. Команди дiвчат-аеростатниць випускають їх звечора, i повiтрянi вартовi ночують у небi, стережуть рiдне мiсто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку. Аеростати в ранньому чистому небi над Запорiжжям, розбомбленi будинки, вирви на вулицях, охопленi тривогою натовпи людей - ось чим зустрiло Богдана Колосовського рiдне мiсто. Коли бiйцi їхнього ешелону висипали з вагонiв, котрийсь, не розiбравшись, навiть пальнув у небо по аеростатах, йому спросоння здалося, що то вже ворожi десанти спускаються на парашутах на це тихе, ранковою млою повите мiсто. - Куди стрiляєш? Своїх не впiзнав? - загукали до нього дiвчата, що, стягнувши з неба, саме вели на вiрьовках вулицею аеростат, а вiн все виривався в них з рук, мовби хотiв вернутися знов у небо, на свiй високий пост. Вивантаженi з ешелону бiйцi, нашвидку шикуючись, форсованим маршем рвонулися через мiсто у бiк Днiпра. - На захист Днiпрогесу! Днiпрогес в небезпецi! - цим тут наелектризовано повiтря. Невже це правда? Невже небезпека так близько? Ще в ешелонi були розмови, що правлять їх кудись за Днiпро, на Кривий Рiг чи й далi, а тепер ось виявляється, що разом iз запорiзьким народним ополченням вони стануть тут як захисники Днiпрогесу. Розтягнувшись по вулицi, бiжать, важко хекаючи, i гiмнастьорки їхнi темнiють вiд поту, i з-пiд касок брудними ручаями стiкає пiт. В брязкотi зброї бiжить з товаришами Богдан через знайомi садки та яруги, потiм по центральнiй магiстралi Шостого селища, з болем душевним минаючи сквери, в яких риють окопи, кiнотеатри, в яких бував, квартали облитих вранiшнiм сонцем будинкiв, у яких жили колись його друзi й знайомi. Так ось куди привела його доля, ось у який час привела! Подекуди на мiсцi житлових будинкiв уже тiльки купи руйновищ, уламки стiн, оголенi нутровища квартир. Тут вiн виростав, на його очах виникало, розбудовувалось стрункими кварталами це нове соцiалiстичне мiсто. Батько його вважав себе днiпрогесiвцем, вiн служив у полку внутрiшньої охорони, в тiм любимiм запорожцями полку, над пiдроздiлами якого шефствували заводи, а вiн здiйснював охорону Днiпрогесу i виходив на Першотравневi паради в голубих, як днiпрова вода, кашкетах. Такий кашкет був мрiєю Богданового дитинства. В батьковiм полку було все особливе, їхнiй з величезними срiбними трубами оркестр славився на все мiсто, i коли полк з цим оркестром проходив Запорiжжям у своїх голубих кашкетах, то здавалось, голуба рiчка тече по широкiй сонячнiй магiстралi нового робiтничого району. А попереду полку йде, рубаючи крок, людина мужньої i гордої постави; то йде з чорними вусами при своїй революцiйнiй зброї твiй батько, герой революцiйних боїв на пiвднi України - старий Колосовський. I ось тепер, замiсть нього, уже ти, його син, брязкаючи зброєю, бiжиш тут по центральнiй магiстралi Шостого селища, i не в голубому кашкетi, а у важкiй зеленiй касцi, i вже не парад тебе чекає, а чорна кривава вiйна. Запорiзькi курсанти на грузовиках, цивiльнi ополченцi в засмальцьованих кепках, в робiтничих спецiвках i ви, щойно прибулi поповненцi, - всi ви - в одному напрямку - всi до Днiпра. Богдановi аж дух перехопило, коли попереду зблиснула рiдна рiка... Днiпро! Синя пiсня його дитинства, ось вiн уже вдарив у вiчi блакиттю, могутнiм розливом свiтла, вигнувсь дугою "бикiв", забiлiв кружевами пiни з високої греблi... I величезна - через увесь Днiпро - бетонна гребiнка "бикiв", i крани над греблею, i схожий на казковий палац будинок електростанцiї на правому березi, облицьований темно-рожевим вiрменським туфом, - всi цi споруди разом з каменем берегiв, з блакиттю Днiпра, iз зеленими горбами Хортицi, iз високим вигнутим куполом неба зливаються тут в єдине цiле, постають як єдиний гармонiйний витвiр, розпочатий природою i довершений людиною. Сила й гармонiя. Блиск i чистота. Здається, пилинка нiколи не впала на цю споруду, на все, що сяє тут новизною, якоюсь святковiстю. Здається, цей шматок сонячної дiйсностi вихоплений уже десь iз майбутнього, як взiрець того, що буде колись на землi. Колона їхня рухається греблею, вимучена, з мокрими спинами, обтяжена зброєю, запалена бiгом. Нижче греблi, далеко внизу, видно, як ходить риба бiля самих бетонних "бикiв". - Гляньте, скiльки риби! - гукає котрийсь на ходу. Риба стоїть пiд греблею табунами, упершись лобами в бетон. Вгору далi плисти їй нiкуди. Всюди у прозорих, просвiтлених сонцем глибинах, як тiнi застиглих торпед, темнiють риб'ячi спини. Вниз вiд Днiпрогесу широко розкинувся слiпучий Днiпро, по ньому випирає з води знайоме Богдановi з дитинства камiння, рудувате, нiби пригорiле, прижовкле на сонцi. Он скеля Кохання. Два Брати. Скеля Дурна, на якiй запорожцi нiбито киями вибивали колись дур iз тих, хто провинився... Купався не раз там Богдан, стрибаючи з хлопчаками зi скелi в ласкаву днiпровську воду. Зараз на камiннi, як i в роки його дитинства, сидять обезсиленi спекою бiлi крячки i дивляться в цей бiк, на греблю, на пробiгаючих бiйцiв, на курсанта Колосовського, дивляться i мовби питають: "Куди це ви? Чому ви всi у такiй тривозi?" За скелями, за крячками - зелена Хортиця, острiв козацький в обiймах Днiпра. Буйнi садки по всьому острову, над ними 75-метровi, найвищi на всю округу, щогли. Десь там є залiзничний полустанок Сiч, з того полустанка Богдан сiдав на поїзд, вперше покидаючи рiдне мiсто, пускаючись у широкий свiт... На правому березi, в кiнцi греблi, контрольний пост, порядкують тут вiйськовi в зелених кашкетах. Прикордонники! Чому вони тут? Вже тут кордон? Дожитись, щоб державний кордон по греблi Днiпрогесу проходив... Суворi, замкнутi в них обличчя, невблаганнiсть в очах. Перехопивши дорогу, що веде на греблю, стримують натиск бiженцiв, перевiряють усiх: кого пропустять, кого вбiк. Особливо настороженi до вiйськових: чи не втiкач, чи не панiкер? Он затримали якогось верхiвця, що сидить на конi охляп. - Злазь! Вiн лається, кричить, в нього неабиякi вiдзнаки в петлицях, але для них це байдуже - схопили, стягли, бо нема вже для них нi чинiв, нi вiдзнак, є тiльки Днiпрогес, який треба захищати. Височезнi осокори посхилялась над озером Ленiна. Нарештi є затiнок вiд спеки. Доки командири щось там з'ясовують, пiдроздiли поповненцiв мають хвилину перепочинку. Посхилявшись на бетонованi парапети в тiнi дерев, бiйцi жадiбно дивляться на повноводе озеро Ленiна, на Днiпрогес, про який стiльки чули, а бачать здебiльшого вперше. - Я не думав, що це так велично, - не зводячи погляду з греблi, каже до хлопцiв Степура. - Яка споруда! I це на тому Днiпрi, де протягом столiть стояв невщухаючий гуркiт порогiв... - Так, це справдi гордiсть нашого часу, - говорить Духнович. - Пам'ятаєте, як Наполеон казав у Єгиптi: "Солдати, з висоти цих пiрамiд на вас дивляться сорок столiть людської iсторiї..." Тут на нас дивиться одна п'ятирiчка, зате яка п'ятирiчка! П'ятирiчка нової, соцiалiстичної цивiлiзацiї... - I нiде нi подряпинки, - зауважив хтось iз бiйцiв. - Авiацiя їхня ще нi разу, видно, його не бомбила. - Бомбив, та не попав, - кинув один з мiсцевих ополченцiв, що саме проходили мимо. - Замiсть греблi, у скелю шарахнув. "Все оце, що так нахтненно будувалось, що зводилось мiльйонами трудових рук, хiба воно будувалось для бомб? - думає Богдан. - На цiлi столiття мирного життя ця споруда була розрахована". - На таку красу, менi здається, просто рука не може знятись, хай вiн буде варвар iз варварiв, - каже Степура. - Руйнувати бомбами такий шедевр цивiлiзацiї, чудовий оцей витвiр людський... - При менi тут укладали перший бетон, - говорить Колосовський глухим вiд хвилювання голосом, а думка його вже шугає в минуле, в тi часи, коли тут не тiльки вдень, а й уночi, при свiтлi прожекторiв, влаштовували аврали, трудовi штурми, коли заводськi колективи з прапорами iшли до котлована, рятуючи споруду вiд весняних паводкiв. Знайомi виринають обличчя, далекi чує голоси... "Ви, хто проектував Днiпрогес. Ви, хто мiсив тут бетон. Дiвчата-бетонярки, грабарi, монтажники, iнженери-енергетики, люди в гумових чоботях, в комбiнезонах, що днями й ночами тут працювали, вас хочуть знищити одним ударом, пiд ноги вiйни хочуть кинути вашу працю, ваш навiки зацементований тут пафос, енергiю, вашу любов..." Рiзкi слова команди обривають Богдановi думки. Iдуть. Зелень i метал навкруги. Мимо чорного залiзного лiсу трансформаторiв, крiзь робiтничi селища, що потопають в садках, - на голi, спаленi сонцем кряжi правого берега. Десь мiж новим Кiчкасом i Великим Лугом буде їхня оборона по кряжах. Чим вище на кряжi, тим гарячiший вiтер обвiває обличчя, вiтер степового серпня. Незабаром вже вони на кряжах. Стали на горбi, придавленi важкими гарячими касками, придавленi небом, гарячим, як каска. Вiдкритi поля, бур'яни та посадки. - Окопуйсь! Добуто сапернi лопатки, вiдкладено зброю - почалася солдатська землекопська робота. Тихо всюди, вiйни не чути, противника й признаку нема. А вони копають. Земля суха, тверда, трудно дається - окопи їхнi тягнуться понад межiвником. Все тут сиве по-степовому: сивi полинi стоять, деревiй сивий, срiблясто вилискує неподалiк у посадках сива маслина. Колюча вона, терпкi на нiй плоди, а бiйцi вже пасуться й там, у колючому. Вперемiшку з пiдроздiлами армiї займають тут оборону i народнi ополченцi, бiйцi воєнiзованих заводських дружин, що бiльшими й меншими командами прибувають iз Запорiжжя. Є серед них немало таких, якi ще вночi стояли бiля мартенiв, а зачувши про небезпеку, просто iз змiни з'являлися в парткоми: - Розбронюйте нас! Броньованi i розброньованi, в робочих спецiвках, сяк-так озброєнi, вскакували бiля заводських зупинок у трамваї, i дiвчата-кондукторки вперше не вимагали з них квиткiв, бо знали, куди їх везуть, куди вони пiдуть, вихопившись з трамваїв. Цiлими командами з'являлись вони тепер на правобережних висотах, на спалених спекою степових кряжах. Де ворог? А ворога не було, була тiльки спека та затишшя степове. Несподiвано випало хлопцям зустрiти тут серед ополченських полiтпрацiвникiв одного iз своїх студбатiвцiв - Миколу Харцишина з геофаку, вiд якого вони дiзналися, що рештки їхнього студбату було влито в iншi частини, що їхнього Лещенка вже призначили комiсаром полку i вiн продовжує воювати десь на Київському напрямi. Розмова з Харцишиним вiдбувалася на ходу; обвiшаний гранатами, закiптюжений, вiн поспiшав iз своїм загоном кудись ще далi в степ i на запитання хлопцiв про становище тiльки знизав плечима: - Нiхто нiчого толком не знає. На грузовиках послали розвiдникiв у бiк Кривого Рога, в бiк Нiкополя, якщо повернуться - розкажуть. З лiвого весь час прибуває озброєний люд, дружинники, ополченцi. На кряжах їх зустрiчають жадiбними розпитами: - Що там у мiстi? Що чути? - Всяка погань голову пiдiйма. Борошно тягнуть з пекарень, аж вiхола кушпелить. - При менi двох мародерiв на вулицi розстрiляли - грабували магазин. - А в нас, чули? - Якийсь бiлобровий, зашмарований ополченець, що рив окоп неподалiк Колосовського, кинув лопату, весело озирнувсь на сусiдiв. - В нас уночi бiля силового цеху... меридiан лопнув! - Що? Що? Який меридiан? - не розiбравши, почали обертатись до нього бiйцi. - Звiсно який: географiчний. Лопнув якраз бiля силового. Не минути б аварiї, якби не кинулись одразу. А то мерщiй електрозварникiв сюди та бригаду з кузнечного, - а в нас братва, знаєте, яка - до ранку меридiан той уже знову склепали, заварили, не видно, де й лопнув! - От заливає, - озвався до Богдана лiтнiй робiтник, що поблизу ламав полин для маскування. - А становище ж, справдi, погiршується з кожним днем. По радiо передають, що бої ще десь ледве чи не в Бессарабiї, а ми вже ось тут ждемо, бiля ворiт Днiпрогесу. Це ж недарма нас пiдняли? - Та звiсно, - вiдповiв, хмурячись, Богдан. - Приїхав до нас уночi на завод високий чин, мало не з верховного штабу, - розповiдав робiтник, - ну, як начальник главку, скажiмо. Ми, дружинники, до нього: "Дайте зброю!", а вiн нам: "Зброї нема". - "Ну, то як же?" - "Куйте шаблi". Думаємо, жартує, а вiн серйозно: куйте. Звiсно, заводи в нас такi, що й чорта викують, але де ж ти вчора був? Партiйнi органiзацiї роблять усе, що тiльки можна, пiдiймають народ, створюють заводськi дружини, загони ополчення, винищувальнi батальйони - зброї, зброї тiльки давай. Не шаблю, а справжню сучасну зброю. "Чому ж її нема?" А вiн, чин той, плечима знизує: "Так склалось". Озлило мене оце його "так склалось". Не повинно, кажу, у нас так складатись! Чому, коли в мене плавка не вийшла, з мене питають? Чому, коли в солдата складається щось не гаразд, то одразу по кумполу його, а в того, бач, "склалось" - i як з гуски вода! Багато з того, що Богдан побачив тут сьогоднi, було й для нього незрозумiлим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленiсть, якої не повинно б бути в такий час, та ще де - бiля такого об'єкта. Йому здавалось, що найдобiрнiшi вiйська народу, найкращi дивiзiї мусили б бути кинутi зараз сюди, на захист славетної споруди i такого промислового центру, - в усякому разi, якби це залежало вiд нього, то вiн би саме так розпорядивсь. А то скiльки їх тут, розсипаних по рубежах, без танкiв, без авiацiї, без достатньої кiлькостi артилерiї... Запасна дивiзiя. Курсанти. Заводськi воєнiзованi дружини. Вони беруть на себе весь тягар. "I чим менше нас, тим бiльша вiдповiдальнiсть на нас лягає, - подумалось Богдановi. - Он заводськi, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Днiпрогесу не вивезеш, не вивезеш Днiпра! Його треба захищати". Гурт робiтникiв стоїть у повний зрiст на кряжi; заспокоєнi тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакитi, рiднi степи навколо, а внизу, ген за Днiпром, рiдне мiсто з лiсом чорних заводських труб, що ростуть наче з землi. Робiтники в задумi розглядають все, що їх оточує; i небо високе, i степи, залитi сонцем, i затуманене, задимлене мiсто за Днiпром, i Богдан нiби чує їхнi роз'ятренi думки. "Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити..." - Як на душi, запорожцi? - вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той бiлобровий, що розповiдав про меридiан. - Чи напоїмо їхньою поганою кров'ю нашу землю суху? - З чого я почав би, - каже високий худий робiтник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, - так це отих хортицьких колонiстiв взяв би за карк. А то як тiльки лiтак нiмецький вночi загуде, так уже йому назустрiч i ракети з димарiв. З мiста грузовиками доставляють на кряжi озброєння, роздають гранати, - цi гранати щойно тут i виробленi на запорiзьких заводах, вони шершавi i ще нiби теплi пiсля заводської обробки. З ближчих колгоспiв привезли на обiд харчi - величезнi, густо насоленi плахи свiжого сала, що так i тануло на сонцi, знiмали його з грузовикiв, розстеляли